Терор

40 ПЕҐЛАР

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 40′ 58″ зах. довг.

25 квітня 1848 року

А потім туман розвіявся, і він побачив щось схоже на величезний людський мозок, який ніби виростав з мерзлого ґрунту: воно було сіре, у звивинах, згорнуте кільцями, вкрите блискучою крижаною кіркою.

Гаррі Пеґлар зрозумів, що дивиться на нутрощі Джона Ірвінга. — Ось це місце, — сказав Томас Фарр, хоча і так було все зрозуміло.

Пеґлар був дещо здивований тим, що капітан наказав йому вирушити разом з ним у цей похід до місця вбивства. Фор-марсовий старшина не входив до жодного із загонів — ні Ірвінга, ні Годжсона, — що брали участь у вчорашньому інциденті. Але потім Пеґлар побачив решту моряків, відібраних для цієї досвітньої дослідницької експедиції — першого лейтенанта Едварда Літтла, Тома Джонсона (помічника боцмана і давнього знайомого Крозьє ще з часів південної полярної експедиції), грот-марсового старшину Фарра, який був тут учора, доктора Гудсера, лейтенанта Ле Вісконте з «Еребуса», першого помічника Роберта Томаса й охорону з чотирьох морських піхотинців зі зброєю: Гопкрафта, Гілі й Пілкінгтона під командуванням капрала Пірсона.

Гаррі Пеґлар сподівався, що не лестить собі, коли думає, що хай би якою була причина, але капітан Крозьє відібрав для цього походу людей, яким довіряє.

Ненадійні і безтолкові залишилися в таборі Терору; морський законник-критикан Гіккі отримав наряд разом з іншими копати могилу лейтенантові Ірвінгу для пообідньої поховальної служби.

Загін Крозьє вирушив з табору задовго до світанку, йдучи по вчорашніх слідах, залишених людьми та полоззями ескімоських нарт, на яких перевезли лейтенантове тіло в табір, присвічуючи собі ліхтарями. Коли на голих кам’янистих схилах сліди зникали, їх легко було відшукати у засніжених долинах внизу. За ніч температура піднялася принаймні на п’ятдесят п’ять градусів, повітря прогрілося аж до нуля градусів чи й вище, і густий туман огорнув усе навколо. Гаррі Пеґлар, який на своєму віку набачився всіляких погодних умов майже на всіх морях та океанах планети, й гадки не мав, звідки тут міг взятися такий щільний туман, коли на сотні й сотні миль навколо не було відкритої, чистої від криги води. Можливо, це були низькі хмари, які ковзали поверхнею пакової криги й наповзли на цей забутий Богом острів, який у своїй найвищій точці лише на кілька ярдів вивищувався над рівнем моря. Схід сонця, коли воно зійшло, не був ніяким сходом — тільки невиразне жовте світіння в круговерті туманних хмар, які, здавалося, наповзали звідусіль.

Кілька хвилин дюжина моряків мовчки стояли на місці вбивства. Там особливо не було на що дивитися. Кашкет Джона Ірвінга вітром віднесло до валуна неподалік, і Фарр підібрав його. На зледенілому камінні застигла калюжа крові, поруч з цією темною плямою лежала купка людських нутрощів. І валялося якесь лахміття — очевидно, пошматований одяг.

— Лейтенанте Годжсон, містере Фарр, — сказав Крозьє, — ви бачили тут якісь сліди присутності ескімосів, коли містер Гіккі привів вас на це місце?

Годжсон, здавалося, був заскочений цим запитанням. Фарр сказав:

— Ніяких інших, крім кривавої справи їхніх рук, сер. Ми непоміченими підповзли до вершини пагорба і подивилися в долину через оптику містера Годжсона, і вони були там. Усе ще чубилися через Джонів далекогляд та іншу здобич.

— Ви бачили, як вони билися один з одним? — урвав його Крозьє.

Пеґлар ніколи не бачив свого капітана — або будь-якого іншого капітана, під чиїм командуванням колись служив, — таким втомленим. Голос Крозьє, що завжди голосно віддавав команди, зараз був не гучнішим за жаб’яче кумкання. Здавалося, що його очі ось-ось закровоточать.

Останніми днями Пеґлар довідався багато нового про кровотечу. Він ще не казав своєму другові Джону Брідженсу, що почувався геть кепсько, знесилений цингою. Його колись чималенькі м’язи атрофувалися. Тіло вкрилося синцями. За останні десять днів у нього випали два зуби. І щоразу, коли він чистив зуби, що залишилися, щітка ставала червоною. І щоразу, коли він справляв нужду, кал виходив з кров’ю.

— Чи я справді бачив, як ескімоси билися між собою? — повторив Фарр. — Правду кажучи, ні, сер. Вони штовхалися, тузалися, але зі сміхом. І двоє дикунів виривали одне в одного Джонів мідний далекогляд.

Крозьє кивнув.

— Ходімо в долину.

Пеґлар був вражений виглядом крові. Він ніколи раніше не бачив поля битви чи бодай невеликої сутички, що відбувалася б на суходолі, і хоча він приготувався побачити мертві тіла, але навіть не уявляв, наскільки червоним виявиться сніг від пролитої на нього крові.

— Тут хтось був, — сказав лейтенант Годжсон.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Крозьє.

— Деякі з тіл рухали, — пояснив молодий лейтенант, вказуючи на одного, а потім на іншого чоловіка, а тоді на стару жінку. — І їхній верхній одяг — хутряні парки, схожі на ту, яку носить леді Сайленс, — і навіть рукавиці та унти зникли. Так само, як і їхня зброя… гарпуни та списи. Ви самі можете побачити відбитки на снігу там, де вони вчора лежали. А тепер зникли.

— Сувеніри? — проскреготів Крозьє. — Може, ваші матроси…

— Ні, сер, — швидко і твердо сказав Фарр. — Ми викинули із саней кілька кошиків, казанків та інше кухонне начиння, аби звільнити місце, й потягнули сани нагору, щоб покласти на них тіло лейтенанта Ірвінга. Ми були всі разом звідтоді і аж поки дісталися до табору Терору. Ніхто не відставав від загону.

— Кілька казанків і кошиків так само зникли, — сказав Годжсон.

— Здається, тут є свіжіші сліди, але важко сказати напевно, бо всю ніч дув сильний вітер, — сказав помічник боцмана Джонсон.

Капітан переходив від трупа до трупа, перевертав їх, якщо вони лежали ницьма. Здавалося, він придивлявся до обличчя кожного покійника. Пеґлар зауважив, що серед убитих не лише чоловіки: там лежав один хлопчик, а ще стара жінка, чий відкритий рот, застиглий у вічному мовчазному крику, здавався чорним проваллям. Було багато крові. Один з тубільців отримав увесь заряд дробу в голову з дуже близької відстані — можливо, після того, як у нього вже влучила куля, випущена з мушкета чи гвинтівки. Задню частину його голови геть знесло.

Оглянувши всі обличчя, наче сподіваючись знайти в них відповіді на питання, які мучили його, Крозьє підвівся. Судновий лікар Гудсер, який теж уважно роздивлявся мертвих, щось тихо сказав на вухо капітанові, стягнувши свій шарф до підборіддя. Крозьє зробив крок назад, здивовано подивився на Крозьє, але потім кивнув.

Лікар опустився на одне коліно біля мертвого ескімоса й видобув зі своєї сумки кілька хірургічних інструментів, серед них — один дуже довгий, кривий і зазублений ніж, який здався Пеґларові схожим на ті пилки, які вони використовували, щоб вирізати шматки замерзлої води з металевих танків у трюмі «Терору».

— Доктору Гудсеру необхідно дослідити шлунки кількох дикунів, — сказав Крозьє.

Пеґлар припустив, що й інші чоловіки, а не лише він, були здивовані: навіщо? Але ніхто ні про що не запитав. Гидливі — вкупі з трьома морськими піхотинцями — відвернулися, коли маленький хірург розпоров хутряну одіж і почав розпилювати черевну порожнину першого трупа. Пилка вгризалася у замерзле на кістку м’ясо з таким звуком, наче Гудсер пиляв деревину.

— Капітане, хто, на вашу думку, міг забрати зброю та одяг? — запитав перший помічник Томас. — Хтось із тих двох, що втекли?

Крозьє неуважливо кивнув.

— Або інші мешканці їхнього поселення, хоча важко уявити якесь поселення на цьому Богом забутому острові. Можливо, вони були частиною більшої групи мисливців, що отаборилася поблизу.

— У них із собою було дуже багато їжі, — сказав лейтенант Ле Вісконте. — Уявіть лише, скільки провізії може бути у головного мисливського загону. Ми змогли б нагодувати всіх наших людей.

Лейтенант Літтл усміхнувся з-понад коміра шинелі, вкритого інеєм від дихання.

— Ви зголосилися б піти до їхнього поселення або на стійбище великого мисливського загону й ввічливо попросити у них трохи їжі або поради щодо полювання? Зараз? Після цього? — Літтл показав на розкидані замерзлі тіла й поплямований кров’ю сніг.

— Я думаю, нам чимшвидше слід покинути табір Терору і цей острів, — сказав другий лейтенант Годжсон. Голос юнака тремтів. — Вони повбивають всіх нас уві сні. Подивіться, що вони зробили з Джоном… — Він загнувся, очевидно засоромившись своїх слів.

Пеґлар уважно подивився на лейтенанта. Годжсон демонстрував усі ознаки голодування й виснаження, як і решта з них, але майже не мав ознак цинги. Пеґлар замислився, а чи він сам не втратив би мужності, якби йому довелося побачити видовище, яке побачив Годжсон менше ніж двадцять чотири години тому.

— Томасе, — тихо сказав Крозьє своєму помічникові боцмана, — будь ласка, підніміться на наступний пагорб і подивіться, чи не видно там ще чого-небудь? Особливо слідів, що ведуть звідси, з долини… а якщо будуть, то скільки їх та якого роду?

— Єсть, сер. — Високий помічник боцмана бігцем почав підніматися по схилу, вкритому глибоким снігом, на голу каменисту вершину пагорба.

Пеґлар збагнув, що спостерігає за Гудсером. Хірург розрізав сірувато-рожевий роздутий шлунок першого ескімоса, а потім перейшов до старої жінки та хлопчика, що лежали поруч. На це було страшно дивитися. У кожному випадку Гудсер — працюючи голіруч — меншим хірургічним інструментом надрізав шлунок, видобував його вміст і починав длубатися у замерзлих рештках їжі так, наче шукав якийсь скарб. Іноді Гудсер з чутним тріском розламував захололий вміст шлунка на дрібніші шматки. Коли Гудсер покінчив з першими трьома трупами, він повільно витер руки снігом, натягнув рукавиці й знову зашепотів щось на вухо Крозьє.

— Можете сказати всім, — сказав Крозьє голосно. — Я хочу, щоб усі це почули.

Маленький лікар облизав свої потріскані губи з кіркою засохлої крові.

— Цього ранку я розрізав шлунок лейтенанта Ірвінга…

— Навіщо? — вигукнув Годжсон. — Це чи не єдиний орган Джона, якого не покалічили кляті дикуни! Як ви могли?

— Тихо! — гримнув Крозьє.

Пеґлар зауважив, що колишній владний голос повернувся до капітана. Крозьє кивнув лікарю.

— Продовжуйте, будь ласка, докторе Гудсер.

— Лейтенант Ірвінг з’їв так багато тюленячого м’яса та ворвані, що буквально забив ними шлунок, — сказав лікар. — Він мав ситніший обід, ніж будь-хто з нас за останні місяці. Очевидно, він був з ескімоських запасів, що лежала на їхніх нартах. Я хотів дізнатися, чи їли ескімоси разом з ним — і чи вміст їхніх шлунків покаже, що вони також їли тюленячу ворвань незадовго до своєї смерті. Щодо цих трьох, то очевидно, що таки їли.

— Вони пригостили його… Їли з ним своє м’ясо… а потім убили його, коли він зібрався йти геть? — запитав перший помічник Томас, очевидно збентежений почутим.

Пеґлар теж був спантеличений. Це було нісенітницею… хіба що ці дикуни за своїм характером були такі ж непостійні та віроломні, як деякі тубільці, з якими він зустрічався у південних морях впродовж того п’ятирічного плавання на старому «Біглі». Фор-марсовий старшина пошкодував, що поряд немає Джона Брідженса, — було б цікаво послухати його думку про все це.

— Джентльмени, — сказав Крозьє, звертаючись до всіх, зокрема й до морських піхотинців, — я хочу, щоб ви це почули, тому що ваші свідчення щодо озвучених фактів можуть мені знадобитись у майбутньому, але я не хочу, щоб ще хтось крім вас про них довідався. Аж до того моменту, коли я визнаю за доцільне ознайомити з ними всіх членів експедиції. Але може статися так, такого моменту взагалі не настане. Якщо хтось із вас прохопиться бодай словом комусь іще — одній-єдиній живій душі, вашому найближчому другові, — якщо ви просто пробурмочете щось уві сні, то, присягаюся Христом-Богом, я знайду того, хто порушив мій наказ мовчати, і залишу цього добродія на кризі навіть без порожньої каструлі, щоб у неї срати. Я зрозуміло висловився, джентльмени?

Моряки ствердно кивнули головами й пробурчали «так».

Потім повернувся Томас Джонсон, захеканий після спуску з пагорба. Він зупинився й обвів поглядом мовчазну групу чоловіків, наче запитуючи, що сталося.

— Що ви побачили там, містере Джонсон? — жваво запитав Крозьє.

— Сліди, капітане, — сказав помічник боцмана, — але старі. Йдуть на південний захід. Ті двоє, що втекли вчора, і ті, хто повернувся в долину, щоб забрати парки, зброю, казанки й інше начиння, повинні були йти по цьому сліду. Жодних свіжих слідів я не побачив.

— Дякую, Томасе, — сказав Крозьє.

Довкола них клубочився туман. Десь далеко на сході Пеґлар почув звуки, схожі на гуркіт великих гармат під час морської битви, але такі звуки він чув багато разів за останні два літа. Це був грім. У квітні. За температури все ще нижче точки замерзання принаймні на двадцять градусів.

— Джентльмени, — сказав капітан, — ми маємо бути присутніми на похороні. Нам час повертатися.

На зворотному шляху Гаррі Пеґлар обмірковував побачене: замерзлі нутрощі улюбленого офіцера, мертві тіла й усе ще яскраво-червону кров на снігу, зниклі парки, зброя й кухонне начиння, посмертні обстеження доктора Гудсера, дивна заява капітана Крозьє — «ваші свідчення щодо озвучених фактів можуть мені знадобитись у майбутньому», — наче він готував їх до ролі свідків на засіданні майбутнього військового трибуналу чи під час судового розслідування.

Пеґлару не терпілося записати все побачене і почуте в щоденник, який він вів уже так довго. І він сподівався, що знайде нагоду поговорити з Джоном Брідженсом після поховальної церемонії, перш ніж моряки з обох кораблів повернуться до своїх наметів, їдалень та запряжних команд. Він хотів почути, що про все це скаже його любий мудрий Брідженс.