Терор

43 КРОЗЬЄ

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

25 квітня 1848 року

Він заснув на ходу. Крозьє перелічував Фітцджеймсу резони на користь та проти подальшого перебування моряків у таборі Терору, коли вони вдвох йшли ті дві милі на північ через туман до каїрна Джеймса Росса, аж гульк — Фітцджеймс уже трясе його, щоб розбудити.

— Ми на місці, Френсісе. Оцей великий білий валун біля берегової криги. Мис Вікторії та каїрн мають бути десь ліворуч від нас. Ви насправді спали на ходу?

— Ні, звісно ні, — прохрипів Крозьє.

— Тоді що ви мали на увазі, коли сказали «не проґавте шлюпки з двома скелетами» і «не проґавте дівчат, які проводять спіритичний сеанс»? Це якась нісенітниця. Ми з вами обговорювали, чи повинен доктор Гудсер залишатися в таборі Терору з тяжкохворими моряками, поки сильніші з нас спробують дістатися до Великого Невільницького озера з чотирма шлюпками.

— Усього лише думки вголос, — промимрив Крозьє.

— Хто така Мемо Мойра? — запитав Фітцджеймс. — І чому вона не повинна посилати вас до причастя?

Піднімаючись пологим схилом, Крозьє стягнув кашкета і вовняного шарфа, щоб туманне холодне повітря освіжало обличчя.

— Де ж цей бісів каїрн? — роздратовано сказав він.

— Не знаю, — відповів Фітцджеймс. — Мав бути тут. Навіть сонячного ясного дня я завжди йду вздовж берега цієї затоки до білого валуна біля айсбергів і потім повертаю ліворуч до каїрна на мисі Вікторії.

— Ми не могли проскочити повз нього, — сказав Крозьє. — В іншому разі ми б уже опинилися на сраній паковій кризі.

Вони блукали у тумані, шукаючи каїрн, майже сорок п’ять хвилин. У якийсь момент Крозьє сказав:

— Ця клята біла тварюка з криги забрала її й сховала деінде, щоб збити нас з пантелику.

Фітцджеймс тільки подивився на старшого за званням офіцера й нічого не сказав.

Нарешті, намацуючи пліч-о-пліч шлях, як двоє сліпих, — не ризикуючи розходитися врізнобіч у каламуті туману, переконані, що навіть не почують криків один одного через постійний гуркіт грому, що наближався, — вони буквально перечепилися об каїрн.

— Раніше вона стояла не тут, — прохрипів Крозьє.

— Скидається на те, — погодився інший капітан.

— Каїрн Росса із запискою Гора в ньому стояв на вершині узвишшя на кінці мису Вікторії. А ми зараз за сотню ярдів на захід звідси, майже внизу долини.

— Дуже дивно, — сказав Фітцджеймс. — Френсісе, ви бували в Арктиці багато разів. Чи цей грім — і блискавки, якщо вони почнуть бити, — звичайні тут, у високих широтах, цієї пори?

— Я ніколи раніше не чув грому і не бачив блискавиць аж до середини літа, — прохрипів Крозьє. — І жодного разу таких як ці. Звучить як щось страхітливе.

— Що може бути гірше за грозу в кінці квітня, коли температура ще нижче нуля?

— Гарматний вогонь, — відказав Крозьє.

— Гарматний вогонь?

— З рятувального корабля, який пройшов відкритими розводдями від протоки Ланкастера і через Піл Зунд, тільки щоб знайти розчавлений «Еребус» і покинутий «Терор». Вони стрілятимуть зі своїх гармат двадцять чотири години поспіль, щоб привернути нашу увагу, перш ніж відплисти геть.

— Френсісе, будь ласка, припиніть, — сказав Фітцджеймс. — Якщо ви продовжите, мене може знудити. А я сьогодні вже виконав свою норму блювання.

— Даруйте, — сказав Крозьє, намацуючи щось у кишенях.

— Чи є бодай один шанс, що це справді гармати, які стріляють, аби привернути нашу увагу? — запитав молодший капітан. — Цей гуркіт звучить як гарматні постріли.

— На це шансів не більше, ніж отримати сніжкою в пеклі у сера Джона Франкліна, — сказав Крозьє. — Ця пакова крига, тверда як камінь, скувала все аж до самої Ґренландії.

— Тоді звідки цей туман? — здивувався Фітцджеймс, і його тон голосу був радше допитливим, ніж розпачливим. — Ви щось шукаєте у своїх кишенях, капітане Крозьє?

— Я забув узяти із собою латунний циліндр для записки, який ми прихопили з «Терору», — зізнався Крозьє. — Я намацав щось велике у кишені свого плаща під час поховальної служби і подумав, що це циліндр, але це тільки мій бісів пістоль.

— А папір ви взяли?

— Ні, Джопсон приготував кілька аркушів, але я залишив їх у наметі.

— А ручку ви принесли? Чорнило? Я з’ясував, що чорнило дуже швидко замерзає, якщо не носити чорнильницю в торбинці біля самого тіла.

— Ні ручки, ні чорнила, — зізнався Крозьє.

— То нічого, у мене в кишені жилета є і те й інше. Ми можемо скористатися запискою Грехема Гора… написати просто на ній.

— Якщо це той самий чортів каїрн, — пробурчав Крозьє. — Каїрн Росса був заввишки шість футів. А ця штука ледь до моїх грудей дістає.

Обидва чоловіки почали витягувати каміння з підвітряного боку каїрна. Їм зовсім не хотілося розбирати всю піраміду, а потім знову відбудовувати її. Фітцджеймс натрапив на дірку, сягнув у її темінь рукою й витягнув звідти латунний циліндр, потьмянілий, але все ще непошкоджений.

— Хай мене проклянуть і нарядять у блазенський костюм! — вигукнув Крозьє. — Це Грехемів?

— Мабуть, таки його, — сказав Фітцджеймс.

Стягнувши зубами рукавицю, він незграбно розгорнув пергаментний сувій і почав читати:

Фітцджеймс урвав читання:

— Зачекайте, це ж неправильно. Ми провели біля Бічі зиму з 1845 на 1846 рік, а не з 1846 на 1847 рік.

— Цю записку сер Джон продиктував Грехему Гору, перш ніж той залишив корабель, — прохрипів Крозьє. — Мабуть, сер Джон тоді був так само втомлений і від цього кепсько метикував, як ми зараз.

— Ніхто й ніколи не був таким втомленим і від цього так кепсько метикував, як ми зараз, — сказав Фітцджеймс. — Так, далі у записці йдеться:

Крозьє не розсміявся і не заплакав. Він сказав:

— Грехем Гор заклав цю записку усього за тиждень до того, як сера Джона вбила та тварюка з криги.

— І за день до того, як вона вбила самого Грехема, — сказав Фітцджеймс. — «Усе гаразд». Наче йдеться про геть інше життя, правда ж, Френсісе? Чи можете ви пригадати час, коли будь-хто з нас міг із чистим сумлінням написати таку річ? На берегах записки є вільні місця, якщо хочете, можете там писати.

Чоловіки притислися до кам’яного каїрна з підвітряного боку. Температура повітря впала, й здійнявся вітер, але туман продовжував клубочитися довкола них, наче йому було байдуже до подувів вітру чи морозяної погоди. Починало темніти. На північному заході й далі гуркотіла канонада.

Крозьє подихав на маленьку переносну чорнильницю, щоб нагріти чорнило, вмочив у нього ручку, пробивши крижану кірку, обтер кінчик пера об свій промерзлий рукав і почав писати.

Крозьє припинив писати.

«Що я, в біса, нагородив?» — подумав він. Крозьє примружився, перечитуючи останні кілька рядків: «…під каїрном, імовірно побудованим сером Джеймсом Россом 1831 року?…проте каїрн сера Джеймса Росса не був знайдений?»

Крозьє втомлено зітхнув. Джон Ірвінг, який далекого серпня минулого року вирушив на острів з першим вантажем корабельного майна з «Еребуса» та «Терору» до місця майбутнього табору, отримав наказ спершу знайти мис Вікторії й каїрну Росса, а потім облаштувати склад продуктів та спорядження для табору за кілька миль південніше від неї, в затишнішому місці бухти. Ірвінг неправильно позначив каїрн на їхніх перших грубо намальованих картах — за чотири милі від складу, хоча насправді там було дві милі, але вони швидко виявили цю помилку під час наступних санних походів.

Зараз своїм перевтомленим розумом Крозьє чомусь вирішив, що циліндр з повідомленням Гора був перенесений з якогось вига

Крозьє труснув головою і подивився на Фітцджеймса, але другий капітан сидів на снігу, поклавши руки на підняті коліна, а голову примостив на руки. Й тихо хропів.

Тримаючи аркуш паперу, ручку й маленьку чорнильницю в одній руці, Крозьє зачерпнув жменю снігу другою рукою в рукавиці й розтер ним обличчя. Від пекучого холоду він пересмикнув плечима й часто заморгав.

«Зберися, Френсісе. Заради Христа, зберися». Він шкодував, що в нього немає іншого аркуша паперу, щоб переписати все з початку. Дивлячись на нерозбірливу базгранину, що вкривали береги аркуша, де слова розповзалися, як маленькі мурашки, — всередині вже заповненого офіційним повідомленням, набраним друкарським шрифтом: БУДЬ-КОМУ, хто знайде цього листа, пропонується переслати його Секретаріату Адміралтейства, нижче повтореним французькою, німецькою, португальською та іншими мовами, а під цим повідомленням читалися Горові кривулі, — Крозьє не впізнавав власного почерку. Письмо здавалося розбитим паралічем, його немов судомило, викривляло, наче писала людина, яка була або перелякана, або замерзала, або помирала. Або все одразу.

«Байдуже, — подумав він. — Все одно ніхто ніколи цього не прочитає, а якщо й прочитає, то через багато часу по тому, як усі вони будуть мертві. Менше з тим. Можливо, сер Джон завжди розумів це. Мабуть, саме тому він не залишив жодних послань у латунних циліндрах на Бічі. Він від самого початку усе знав».

Крозьє вмочив перо у швидко замерзаюче чорнило й почав знову писати:

Крозьє знову зупинився. Чи не помилився він часом? Чи включив він Джона Ірвінга до числа загиблих? Йому ніяк не вдавалося підрахувати. Учора під його опікою було сто п’ять душ… сто п’ять залишалося, коли він покинув «Терор», свій корабель, свій дім, своє життя… він не виправлятиме цього числа.

Угорі аркуша, на шматочку вільного місця, що залишився, він нашкрябав: «Ф. Р. М. Крозьє», а потім приписав: «капітан і старший офіцер».

Він розбудив Фітцджеймса, легенько штовхнувши того ліктем: — Джеймсе… Поставте тут свій підпис.

Другий капітан протер очі, втупився в аркуш, але, схоже, не завдав собі клопоту прочитати написане й поставив свій підпис там, де вказав Крозьє.

— Додайте «капітан корабля Її Величності „Еребус“», — сказав Крозьє.

Фітцджеймс так і зробив.

Крозьє згорнув аркуш, засунув записку назад у латунний циліндр, щільно його закрив і поклав на попереднє місце.

— Френсісе, ви вказали у записці, куди ми прямуємо й коли ми виходимо?

Крозьє усвідомив, що він цього не зробив. Він почав пояснювати, чому… чому він вирішив, що смертний вирок морякам уже винесено, байдуже — залишаться вони на острові чи підуть геть. Чому він досі не вирішив, куди вони попрямують — до далекої Бутії чи до легендарної, але жахливої Великої Рибної річки Джорджа Бека. Він почав пояснювати Фітцджеймсу, як вони до такої сраки дійшли, і в яку сраку збираються, і чому ніхто ніколи не прочитає їхніх сраних записок, тож чому просто не…

— Шшш! — прошипів Фітцджеймс.

Щось кружляло довкола них, зовсім близько, одразу за межею видимості, у пелені туману, що клубочився й стелився над землею.

Обоє чоловіків почули важкі кроки на ріні та кризі. А також уловили дихання якоїсь великої істоти. Вона пересувалася на чотирьох лапах не далі ніж за п’ятнадцять футів від них, у густому тумані — звуки ударів велетенських лап об землю було чітко чути навіть на тлі канонади віддаленого грому.

— Ху-уф ху-уф, ху-уф.

Крозьє чув натужні видихи, що супроводжували кожний важкий крок істоти. Зараз вона була позаду них, огинала каїрн, кружляла довкола них.

Чоловіки схопилися на ноги.

Крозьє видобув з кишені свій пістоль. Він зубами стягнув рукавицю й звів гачок, коли кроки й дихання стихли прямо перед ними, але істота все ще залишалася поза їхнім полем зору, огорнута густим туманом. Крозьє був упевнений, що відчуває сморід риби й падла від його дихання.

Фітцджеймс, який усе ще стискав у руках чорнильницю й ручку, які йому повернув Крозьє, і в якого не було із собою пістоля, вказував у туман, де, як йому здавалося, причаїлася істота.

Хруснув гравій, коли істота крадучись рушила до них.

З туману, на висоті п’яти футів над землею, повільно почала витикатися трикутна голова. Волога біла шерсть зливалася з імлою. Нелюдські чорні очі втупилися в них з відстані всього шести футів.

Крозьє спрямував свій пістоль у точку трохи вище понад цією головою. Його рука була такою твердою, що йому навіть не треба було затамовувати подиху.

Голова присунулася ближче, випливаючи з туману, наче окремо від тіла. Потім показалися велетенські плечі.

Крозьє вистрілив, цілячись високо, щоб не влучити в цю морду.

Постріл був гучним, просто оглушливим для нервової системи, виснаженою до краю цингою.

Білий ведмідь, трохи більший за ведмежа, перелякано заревів, став дибки, позадкував і кинувся навтьоки на всіх чотирьох, за мить зникнувши в тумані. Тупіт лап по ріні було чути ще добру хвилину, а потім він затих, віддаляючись у північно-західному напрямку, де лежала морська крига.

А Крозьє й Фітцджеймс розреготалися.

Вони ніяк не могли зупинитися. Щоразу, коли хтось із них втомлено замовкав, інший починав знову, і ось уже обидва реготали як божевільні, віддавшись бездумним веселощам.

Від сміху їм уже боліло в боках.

Крозьє випустив з рук пістоль, і обоє просто зайшлися сміхом.

Вони плескали один одного по спині, тицяли пальцями кудись у туман і реготали до сліз, які замерзали на їхніх щоках та бакенбардах. Щоб утриматися на ногах, вони вхопилися один за одного й зареготали ще сильніше.

Обидва капітани повалилися на гравій, обпершись спинами на каїрн, і сама ця дія знову спричинила вибух сміху.

Зрештою регіт перейшов у хихотіння, хихотіння в ніякове пирхання, а потім, кілька разів наостанок гигикнувши, чоловіки замовкли, віддихуючись та відсапуючись.

— Знаєш, за що б я просто зараз віддав своє ліве яйце? — запитав капітан Френсіс Крозьє.

— За що?

— За склянку віскі. Тобто за дві склянки. Одну для мене, другу для вас. З мене частування, Джеймсе. Я пригощаю.

Фітцджеймс кивнув, змахнув замерзлі сльози з вій і обібрав бурульки зі шмарклів з рудих вусів та бороди.

— Дякую, Френсісе. І перший тост я виголошу за вас. Я ніколи не мав честі служити під керівництвом кращого командира і кращої людини.

— Я можу ще раз попросити у вас чорнильницю та ручку? — запитав Крозьє.

Натягнувши рукавицю, він знову розібрав каміння, знайшов циліндр, відкрив його, дістав звідти аркуш, розгорнув його і прилаштував догори дриґом на своєму коліні, стягнув зубами рукавицю, пробив пером кригу в чорнильниці й на вузькій смужці вільного місця, що залишилося під його підписом, написав: