Терор

42 ПЕҐЛАР

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

25 квітня 1848 року

Риби та тюленини на санях було недостатньо, щоб приготувати їх як основну страву для дев’яноста п’яти або сотні чоловік — кілька були занадто хворі, щоб їсти тверду їжу, — і навіть майстерність містера Діггла та містера Волла, які заходилися готувати чудесні бутерброди з рибою, не дозволила задовольнити всіх (особливо зважаючи на те, що частина їжі на ескімоських нартах вже практично згнила), але вони примудрилися, щоб кожен матрос відчув смак ворвані чи риби разом з приготованим Ґолднеровими супами, тушкованим м’ясом чи овочами.

Гаррі Пеґлару їжа смакувала, навіть попри те, що він тремтів від холоду, поки їв, і знав, що вона тільки посилить діарею, яка вже прихоплювала його щодня.

Після обіду, перш ніж приступити до виконання своїх обов’язків, Пеґлар і стюард Джон Брідженс вийшли прогулятися з олив’яними кружками ледь теплого чаю в руках. Туман притишував їхні голоси, хоча водночас підсилював звуки, що лунали звіддалік.

Вони могли чути моряків, що сперечаються за грою в карти в одному з наметів у дальньому кінці табору Терору. Від північного заходу — з напрямку, в якому два капітани вирушили перед обідом, — долинав, мов артилерійська канонада, гуркіт грому, що перекочувався над паковою кригою. Грім гримів увесь день, але шторм так і не починався. Чоловіки зупинилися біля довгої лінії шлюпок і саней, які стояли оддалік двох язиків криги, що перетворяться на вузькі затоки, якщо крига в морі взагалі колись скресне.

— Скажи мені, Гаррі, — запитав Брідженс, — скільки човнів ми візьмемо із собою, якщо чи коли нам знову доведеться вийти на кригу?

Пеґлар відсьорбнув чаю й вказав рукою.

— Я не певен, але думаю, що капітан Крозьє вирішив взяти десять човнів із цих вісімнадцяти. Тепер нам бракує людей, щоб волочити більше.

— Тоді чому ми тягли всі вісімнадцять до табору Терору?

— Капітан Крозьє розглядав можливість того, що ми залишимось у таборі Терору ще два чи три місяці — можливо, щоб дочекатися танення криги довкола цього мису. Тоді для нас було б краще відправитися з чим більшою кількістю човнів, тримаючи кілька в резерві на випадок пошкодження інших. І ми змогли б узяти із собою набагато більше їжі, наметів та іншого спорядження. Бо якщо у кожен сяде по десять або й більше моряків, човни будуть збіса переповнені, й нам доведеться покинути тут багато запасів.

— Але ти думаєш, ми вирушимо на південь тільки з десятьма човнами, Гаррі? І скоро?

— Молюся Христу, щоб так і було, — сказав Пеґлар.

Він розказав Брідженсу про те, що бачив цього ранку; що Гудсер сказав про шлунки ескімосів, так само наповнені м’ясом тюленів, як і шлунок Ірвінга; про те, як капітан розмовляв з усіма присутніми, можливо крім морських піхотинців, як з імовірними свідками на суді присяжних. Він додав, що капітан примусив їх усіх заприсягтися, що вони зберігатимуть усе побачене і почуте в таємниці.

— Я так собі гадаю, — тихо сказав Джон Брідженс, — що капітан Крозьє сумнівається, що лейтенанта Ірвінга вбили ескімоси.

— Що? Хто ж іще міг… — Пеґлар затнувся. Холод і нудота, які останнім часом не відпускали його, зараз, здавалося, перекочувалися через нього потужною хвилею. Він оперся на вельбот, щоб утриматися на ногах — у нього підламувалися коліна. Йому було невтямки, що хтось інший, крім дикунів, міг зробити те, що зробили з Джоном Ірвінгом. Він згадав про замерзлу купу сірих нутрощів на вершині пагорба.

— Рідчард Ейлмор каже, що ми потрапили в цю халепу через нетямущість офіцерів, — промовив Брідженс дуже тихо, майже шепотом. — Він каже кожному, хто на нього не донесе, що ми маємо вбити офіцерів і розділити їхні пайки їжі між матросами. Ейлмор з нашого екіпажу і той помічник купора з вашого кажуть, що ми негайно маємо повернутися на «Терор».

— Повернутися на «Терор»… — повторив Пеґлар. Він знав, що його розум притупився від хвороби і виснаження цих днів, але ця ідея взагалі не мала сенсу. Корабель був затертий кригою далеко звідси і лишатиметься там ще не один місяць, навіть якщо літо цього року все-таки зволить настати. — Чому я не чув нічого такого, Джоне? Я не чув жодних бунтарських розмов.

Брідженс усміхнувся.

— Вони не довіряють тобі, мій любий Гаррі.

— Але тобі довіряють?

— Звісно, ні. Але рано чи пізно я чую все. Стюарди невидимі, ти ж знаєш, бо ми ні риба, ні птиця, ні добре червоне м’ясо. До речі, обід сьогодні був чудовим, чи не так? Можливо, це була остання відносно свіжа їжа, яку ми їли.

Пеґлар не відповів. Думки в його голові галопували.

— Що ми можемо зробити, щоб попередити Фітцджеймса та Крозьє?

— О, вони знають про Ейлмора, Гіккі та інших, — сказав старий стюард безтурботно. — Наші капітани мають свої джерела інформації серед палубної команди.

— Усі джерела давно замерзли на камінь, — сказав Пеґлар.

Брідженс розсміявся.

— Дуже гарна метафора, Гаррі, іронічна через свою буквальність. Або принаймні забавний евфемізм.

Пеґлар похитав головою. Його все ще нудило від думки, що зараз, серед усіх цих хвороб та нещасть, один із них повстати проти іншого.

— Скажи, Гаррі, — промовив Брідженс, поплескуючи рукою в рукавиці по корпусу першого перевернутого догори дном вельбота. — Які з цих човнів ми поволочимо із собою, а які залишимо тут?

— Чотири вельботи візьмемо поза сумнівом, — неуважливо відповів Пеґлар, усе ще поглинутий думками про підбурювання до заколоту, а також про те, що він бачив сьогодні вранці. — Яли такі ж завдовжки, як і вельботи, але збіса важкі. Якби я був капітаном, я б їх залишив, а натомість узяв чотири катери. Вони мають довжину тільки двадцять п’ять футів, але значно легші за вельботи. Проте їхня осадка може бути завеликою для Великої Рибної річки, якщо ми туди зможемо дістатися. Менші корабельні шлюпки та ялики занадто легкі для відкритого моря й занадто ламкі для перетягування волоком і плавання річкою.

— Тож ти думаєш, що це чотири вельботи, чотири катери й дві пінаси? — запитав Брідженс.

— Так, — сказав Пеґлар і посміхнувся. За довгі роки, проведені на морі, і попри тисячі прочитаних томів, офіцерський стюард Джон Брідженс усе ще кепсько знався на деяких навігаційних питаннях. — Я думаю, Джоне, що ці десять.

— У кращому разі, — сказав Брідженс, — якщо більшість хворих оклигає, кожну шлюпку доведеться тягти тільки десятьом людям. Нас на це вистачить, Гаррі?

Пеґлар знову похитав головою.

— Це не буде схоже на перехід по морській кризі від «Терору», Джоне.

— Отже, дяка Господові за це маленьке послаблення.

— Ні, я мав на увазі геть інше: ми майже напевно тягтимемо ці шлюпки не тільки через морську кригу, але й через суходіл. І це буде набагато важче, ніж перехід від «Терору», коли ми тягнули тільки два човни за один раз і могли поставити стільки матросів у запряг, скільки нам було потрібно, щоб перебратися через нерівні ділянки. А зараз шлюпки будуть ще більше навантажені їстівними запасами, різноманітним спорядженням і хворими, ніж раніше. Я припускаю, що нам знадобиться двадцятеро чи й більше людей у запрягу, щоб тягнути кожен човен. І навіть тоді ми тягтимемо ці десять човнів поперемінно.

— Тобто по черзі? — уточнив Брідженс. — О Господи! Та щоб дотягти до потрібного нам місця ці десять човнів, знадобиться ціла вічність, якщо ми постійно ходитимемо вперед-назад. А що слабкішими й немічнішими ми ставатимемо, ти повільніше йтимемо.

— Так, — підтвердив Пеґлар.

— Чи є бодай один шанс, що ми пройдемо з цими човнами весь шлях до Великої Рибної річки, а потім ще піднімемося нею до Великого Невільницького озера й тамтешнього аванпосту?

— Навряд чи, — відповів Пеґлар. — Можливо, декотрі з нас протягнуть достатньо довго, щоб дістатися з човнами до гирла річки, і якщо човни будуть належно оснащені для річкового плавання, і якщо… але ні, гадаю, жодних реальних шансів у нас немає.

— Тоді, хай йому біс, навіщо капітани Крозьє та Фітцджеймс прирікають нас на такі муки й нещастя, якщо шансів усе одно немає? — запитав Брідженс. Голос старшого чоловіка не виказував ні смутку, ні тривоги чи розпачу — в ньому вчувалася тільки допитливість.

Свого часу Джон ставив Пеґлару тисячі запитань з астрономії, природничої історії, геології, ботаніки, філософії й десятків інших предметів саме таким м’яким, ледь допитливим тоном. Більшість запитань він ставив тоном учителя, який знає відповідь, але ґречно допитується у свого студента.

— А який у нас вибір? — запитав фор-марсовий старшина.

— Ми можемо залишатися тут, у таборі Терору, — сказав Брідженс. — Або навіть повернутися на «Терор», коли наша кількість… зменшиться.

— Навіщо? — здивувався Пеґлар. — Просто щоб чекати смерті?

— Чекати у стерпних умовах, Гаррі.

— Смерті? — Пеґлар усвідомив, що він майже кричить. — Хто, хай йому трясця, хоче чекати смерті у стерпних умовах? Якщо ми дістанемося з човнами до берега, — з будь-якою їхньою кількістю, — принаймні дехто з нас може отримати шанс. Можливо, на схід від Бутії буде чиста вода. Можливо, ми все-таки зможемо піднятися вгору по річці. Принаймні, дехто з нас. І той, кому це вдасться, зможе розказати нашим ближнім, що з нами трапилося і де ми поховані, про те, що в останні хвилини життя ми думали про них.

— Ти мій ближній, Гаррі, — сказав Брідженс. — Єдиний з усіх чоловіків, жінок чи дітей на світі, якому не байдуже, живий я чи помер, не кажучи вже про те, де закопають мої кістки і про що я думатиму, перш ніж вріжу дуба.

Пеґлар, усе ще роздратований, відчув, як у грудях калатає його серце.

— Ти ще мене переживеш, Джоне.

— У моєму віці, з моєю немічністю й хворобою, що з кожним днем усе сильніше налягає на мене, я дуже сумніваюся, що…

— Ти ще мене переживеш, Джоне, — прохрипів Пеґлар. Він сам був вражений напористістю свого голосу, а Брідженс кліпнув очима й замовк. Пеґлар узяв старшого чоловіка за зап’ясток. — Пообіцяй зробити для мене одну річ, Джоне.

— Звісно. — В голосі Брідженса не було й натяку на його звичайну добродушну насмішку чи іронію.

— Мій щоденник… він невеликий, зараз мені важко вже навіть думати, не те що писати… Ця бісова цинга мене геть доконала, Джоне, і я, здається, втрачаю розум… але протягом останніх трьох років я вів щоденник. У ньому мої думки. Там записані всі події, які ми пережили. Якби ти зміг його забрати, коли я… коли я покину тебе… просто взяти його з собою в Англію, я був би тобі безмежно вдячний.

Брідженс тільки кивнув.

— Джоне, — сказав Гаррі Пеґлар, — я гадаю, капітан Крозьє незабаром вирушить у похід. Дуже скоро. Він знає, що з кожним днем очікування ми слабшаємо. Скоро ми взагалі не будемо здатні тягнути шлюпки. Невдовзі ми десятками помиратимемо тут, у таборі Терору, і станемо легкою здобиччю для тієї тварюки з криги, яка без зусиль захоплюватиме нас або вбиватиме нас у наших постелях.

Брідженс кивнув знову. Він опустив погляд на свої руки в рукавицях.

— Ми з тобою в різних запряжних командах, потрапимо в різні шлюпки й, можливо, навіть закінчимо похід нарізно, якщо капітани вирішать спробувати різні маршрути для порятунку, — продовжував Пеґлар. — Я хочу попрощатися з тобою сьогодні й більше до цього не повертатися.

Брідженс мовчки кивнув. Він дивився на свої черевики. Туман плив над шлюпками й санями, клубочився довкола них, як холодний подих якогось чужого божества.

Пеґлар стис його в обіймах. Брідженс на якусь мить застиг, а потім теж нерішуче обійняв Пеґлара, і ті обійми вийшли незграбними, бо на обох чоловіках були численні вдяганки і зледенілі плащі.

Потім фор-марсовий старшина розвернувся й повільно рушив назад до табору Терору і свого маленького круглого голландського намету з групою підвахтових — тремтячих від холоду, немитих матросів, що тулилися одне до одного в благеньких спальних мішках. Коли він зупинився й озирнувся на лінію човнів, Брідженса там уже не було. Наче туман поглинув його.