Терор

51 КРОЗЬЄ

Рятувальний табір

13 серпня 1848 року

Вони два тижні волочили шлюпки до південно-східного кінця острова Короля Вільяма — точки, де берегова лінія різко вигиналася й завертала на північний схід, — і там зупинилися, встановили намети, щоб перепочити, спробувати розжитися дичиною й зачекати на скресання криги в морській протоці на південь від них. Доктор Гудсер сказав Крозьє, що йому потрібен час, щоб дати раду хворим і пораненим, яких вони тягнули в п’яти човнах. Табір назвали Кінець Землі.

Коли Гудсер доповів Крозьє, що принаймні п’ятьом морякам треба терміново ампутувати стопи — а це означало, розумів він, що жоден з них ніколи не піде далі цього місця, тому що навіть ходячі матроси вже не мали сили тягнути додаткову вагу в шлюпках, — тож капітан перейменував продутий всіма вітрами мис на Рятувальний табір.

Ідея, запропонована Гудсером, яка досі обговорювалася капітаном тільки з ним одним, полягала в тому, щоб лікар залишився тут з матросами, що відновлюються після ампутацій. Четверо вже були прооперовані, й поки що жоден з них не помер; останній, містер Діггл, мав бути прооперованим цього ранку. Інші матроси, занадто хворі або виснажені, щоб продовжувати похід, могли, якщо забажають, залишитися з Гудсером та чоловіками з ампутованими кінцівками, а тим часом Крозьє, ДеВо, Коуч, вірний другий помічник Крозьє Джонсон та решта, в кого ще залишилися сили, попливуть на південь, коли — або якщо — крига скресне. Потім ця маленька група, подорожуючи без вантажу, підніметься по річці Бека до Великого Невільницького озера і повернеться назад з рятувальним загоном навесні — або навіть за місяць чи два, ще до настання зими, якщо раптом станеться диво і вони зустрінуться з рятівниками, які пливуть річкою на північ.

Крозьє знав, що шанси на це диво були такими мізерними, що падали до нуля, а шанси на те, що хтось із хворих моряків виживе в Рятувальному таборі до наступної весни, якщо допомога не наспіє раніше, навіть не варто обговорювати. У перші два місяці літа 1848 року вони майже завжди поверталися з полювання впорожні, й серпень не обіцяв бути інакшим. Крига була занадто товстою, щоб ловити рибу будь-де, крім кількох невеликих ополонок, які не замерзали цілий рік, і вузьких розколин у кризі; вони не зловили жодної рибини, навіть коли пливли у човнах. Як зможе Гудсер разом з кількома іншими чоловіками, які доглядатимуть за вмирущими, протриматися тут наступну зиму? Крозьє знав, що лікар підписав собі смертний вирок, зголосившись залишитися з приреченими моряками, й Гудсер знав, що капітан знає це. Але жоден з них не говорив про це вголос.

Проте такий план дій наразі залишався чинним, якщо тільки Гудсер цього ранку не передумає або станеться справжнє диво і крига скресне на всьому шляху до узбережжя саме сьогодні, на другий тиждень серпня, що дозволить їм підняти вітрила на двох пошарпаних вельботах, двох катерах у тріщинах і одній пінасі, що ледве трималася купи, забравши із собою у човни всіх прооперованих, поранених, конаючих з голоду й занадто слабких, щоб триматися на ногах, а також найважчих хворих на цингу.

«Як потенційну їжу?» — подумалося Крозьє.

Це було друге питання, з яким треба було розібратися.

Зараз капітан носив у шинелі два пістолі щоразу, як виходив зі свого намету: великий револьвер у правій кишені, як зазвичай, і двозарядний двоствольний маленький капсульний пістоль (який американський морський капітан, що продав йому ту зброю, зневажливо називав «зброєю для пузатих картярів на річковому пароплаві») у лівій. Він більше не повторював помилки, якої припустився раніше, і ніколи не посилав виконувати те чи те доручення найнадійніших своїх людей — Коуча, ДеВо, Джонсона й кількох інших — за межі табору одночасно, залишаючи там таких баламутів, як Гіккі, Ейлмор та здоровецький недоумок Менсон. Також Френсіс Крозьє не довіряв ні лейтенантові Генрі Годжсону, ні своєму баковому старшині кубрика Рувиму Мейлу, ні фор-марсовому старшині з «Еребуса» Роберту Сінклеру з того дня, коли місяцем раніше у Госпітальному таборі ледь не вибухнув заколот.

Вид з Рятувального табору відкривався гнітючий. Небо вже два тижні поспіль було заволочене пеленою низьких хмар, тож Крозьє не міг скористатися своїм секстантом. Знову почав налітати скажений північно-західний вітер, й повітря стало холоднішим, ніж було впродовж двох останніх місяців. Протока на півдні залишалася скутою суцільною масою криги, але не рівної, що час від часу перемежалася стиковими гребенями, якою колись, дуже давно, вони йшли, долаючи шлях з корабля до табору Терору. Крига в цій протоці на південь від острова Короля Вільяма дибилася диким нагромадженням айсбергів, стикових гребенів, незліченних торосів з гострими краями й крижаних брил, з вкрапленнями де-не-де ополонок та розколин, в яких десятьма футами нижче від поверхні бовталася чорна вода, але які нікуди не вели.

Крозьє не вірив, що бодай хтось із моряків у Рятувальному таборі — навіть велетень Менсон — здатний протягнути хоча б одну шлюпку через цей крижаний ліс і ці ланцюги льодових гір.

Єдиною їхньою надією були гуркіт, тріск, скрегіт та стогони криги, якими тепер були сповнені всі дні та ночі. Крига здригалася в корчах. Час від часу, геть далеко від берега, відкривалися вузькі розводдя, які іноді трималися годинами. Потім вони з гуркотом закривалися. За лічені секунди виростали стикові гребені заввишки тридцять футів, а за кілька годин вони руйнувалися так само швидко, як вистрілювали вгору нові гребені. Айсберги розколювалися й розсипалися на друзки під тиском криги, що зусібіч напирала на них.

«Це всього лише 13 серпня», — казав сам собі Крозьє. Але проблема була в тому, що, оскільки літо закінчувалося, замість «це всього лише 13 серпня» настав час думати «вже 13 серпня». На носі була зима. «Еребус» і «Терор» вмерзли у кригу поблизу Землі Короля Вільяма у вересні 1846 року, і жодного зрушення відтоді не відбулося.

«Це всього лише 13 серпня», — повторював собі Крозьє. Якщо тільки станеться маленьке диво, то часу у них вдосталь, щоб перетнути протоку під вітрилами або на веслах — можливо, перетягуючи човни волоком через неширокі перемички, — й подолати сімдесят п’ять миль, які, за його розрахунками, залишалися до гирла річки Бека, а там переоснастити пошарпані човни для подорожі вгору по річці. Якщо ще трохи пощастить, сам лиман по той бік цієї крижаної тисняви буде вільним від криги протягом шістдесяти миль шляху, тому що літньою порою Велика Рибна річка Бека потужною течією несе на північ свою порівняно теплу воду. На самій же річці вони будуть йти наввипередки із зимою, щоб до її настання просунутися вгору за течією, але плавання все ще буде можливим.

Теоретично.

Цього ранку — в неділю, якщо стомлений Крозьє не збився з ліку днів, — Гудсер мав виконати останню з ампутацій за допомогою свого нового помічника, Томаса Гартнелла, а потім Крозьє планував зібрати моряків на таку собі службу Божу.

На ній він оголосить, що Гудсер залишається тут зі скаліченими моряками й хворими на цингу, і повідомить про свої плани вирушити на південь з кількома найздоровішими матросами і принаймні двома шлюпками — байдуже, скресне крига чи ні.

Якщо Рувим Мейл, Годжсон, Сінклер або інші змовники з-поміж прибічників Гіккі захочуть запропонувати альтернативний план дій — без виклику його владі, Крозьє був готовий не тільки обговорити всі пропозиції, але й погодитися на них. Що менше людей залишиться в Рятувальному таборі, то краще, особливо якщо це дозволить «позбутися гнилих яблук».

Крики, що почулися з госпітального намету, свідчили, що доктор Гудсер розпочав ампутацію враженої гангреною лівої ноги містера Діггла.

З пістолем у кожній кишені, Крозьє вирушив на пошуки Томаса Джонсона, щоб наказати йому зібрати моряків.

Містер Діггл, улюбленець серед усіх членів експедиції й чудовий кок, з яким Френсіс Крозьє протягом довгих років прослужив в експедиціях до обох полюсів, помер від втрати крові й ускладнень одразу після операції й за кілька хвилин до того, як була оголошена перекличка.

Щоразу, коли вцілілі моряки стояли табором більше двох днів, боцмани утрамбовували рінь і сніг на якомусь відносно рівному п’ятачку і креслили палицею приблизні контури верхньої та нижньої палуб «Еребуса» й «Терору», щоб люди знали, де стати під час переклички. В перші дні у таборі Терору й пізніше місце для шикування було заповнене вщерть, бо більше сотні моряків з двох кораблів юрмилися на розмітці верхньої палуби корабля, але зараз кількість людей у загоні скоротилася до чисельності команди одного судна.

У тиші, що настала після переклички за судновою роллю, ще глибшій після відчайдушних криків містера Діггла, перш ніж Крозьє звернувся до моряків зі словами Святого письма, капітан обвів поглядом натовп обірваних, бородатих, блідих, брудних чоловіків із запалими очима, знесилених і згорблених, постава яких скидалася на позу втомленої мавпи, але мала означати стройову стійку.

З колишніх тринадцяти офіцерів корабля Її Величності «Еребус» дев’ятеро були мертвими: сер Джон, командор Фітцджеймс, лейтенант Грехем Гор, лейтенант Х. Т. Д. Ле Вісконте, лейтенант Фейргольм, перший помічник Серджент, другий лоцман Коллінс, льодовий лоцман Рейд і головний лікар Стенлі. Вціліли перший і другий помічники, ДеВо й Коуч; фельдшер Гудсер (який став у стрій з деяким запізненням і сутулився більше за решту моряків, не маючи сил підвести очі від втоми, суму й зневіри), а також скарбник Чарльз Гамільтон Осмер, який здолав пневмонію з тяжким перебігом, щоб зараз здатися на милість скорбуту.

Від уваги капітана Крозьє не приховався той факт, що всі стройові флотські офіцери з «Еребуса» були мертві, а вцілілі були простими помічниками або цивільними особами, які отримали почесне звання офіцера на час служби на кораблі.

Усі троє кондукторів з «Еребуса» — механік Джон Ґреґорі, боцман Томас Террі й тесля Джон Вікес — були мертві.

«Еребус» залишив Ґренландію з двадцять одним унтер-офіцером, і зараз п’ятнадцятеро з них були живі, хоча дехто з них — такі як стюард скарбниці Вільям Фовлер, який так цілком і не оклигав після опіків, отриманих на карнавалі, — були тільки зайвими ротами. Під час переклички на Різдво 1845 року на «Еребусі» було дев’ятнадцять матросів першого класу. З них зараз залишалося живими п’ятнадцятеро. Із семи королівських морських піхотинців, які колись відгукувалися на перекличці на «Еребусі», до цього дня серпня 1848 року вціліли троє — капрал Пірсон і рядові Гопкрафт та Гілі, — але всі вони були занадто хворі на цингу, навіть щоб стояти на чатах або ходити на полювання, а не те щоб тягнути шлюпки. Але цього ранку вони стояли, опершись на свої мушкети, серед інших обірваних, скоцюрблених чоловіків.

Обоє корабельних юнг із суднової ролі «Еребуса», яким насправді виповнилося по вісімнадцять років, коли два кораблі виходили в море, — Девід Янг і Джордж Чамберс — вижили, але Чамберс був так тяжко травмований тварюкою з криги під час карнавалу, що з тієї ночі пожежі перетворився практично на ідіота. Але він був здатний, отримавши наказ, іти в запрягу, їсти, коли скажуть, і самостійно дихати.

Тож, згідно зі щойно проведеною перекличкою, на 13 серпня 1848 року залишалося живими тридцять дев’ять моряків з шістдесяти п’яти членів екіпажу «Еребуса».

З офіцерським складом «Терору» справи стояли трохи краще, ніж на «Еребусі», принаймні в тому сенсі, що два флотські офіцери — капітан Крозьє та другий лейтенант Годжсон — вижили. Другий помічник Роберт Томас і містер Е. Дж. Хелпмен, секретар Крозьє, ще один цивільний, який в експедиції служив на офіцерській посаді, були двома іншими вцілілими офіцерами.

Не відгукнулися на сьогоднішній перекличці лейтенанти Крозьє Літтл та Ірвінг, а також перший помічник Горнбі, льодовий лоцман Бланкі, другий лоцман МакБін і обидва його лікарі, Педді та МакДональд.

Четверо з одинадцяти офіцерів «Терору» все ще були живі.

Крозьє розпочав плавання з трьома кондукторами — механіком Джеймсом Томпсоном, боцманом Джоном Лейном й старшим теслею Томасом Хані, — і всі троє все залишалися живими, хоча механік став схожим на скелета, заслабкого, навіть щоб стояти на ногах, не кажучи вже про те, щоб тягнути сани, а містер Хані не страждав від цинги у пізній стадії, а й залишився без обох ступень внаслідок ампутації, проведеної напередодні ввечері. Неймовірно, але тесля все ще був живий і навіть спромігся вигукнути: «Присутній!» — зі свого намету, коли під час переклику прозвучало його ім’я.

Три роки тому «Терор» вийшов у рейс з двадцять одним унтер-офіцером на борту, і цього хмарного серпневого ранку шістнадцятеро досі були живими — вибули з цієї групи внаслідок трагічних випадків лише кочегар Джон Торрінгтон, фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар та інтенданти Кенлі та Родос, а буквально кілька хвилин тому до них приєднався кок Джон Діггл.

З дев’ятнадцяти матросів першого класу «Терору», які колись відгукувалися на перекличці, зараз відгукнулося десятеро, хоча вижило одинадцятеро: Девід Лейс усе ще лежав у комі в наметі доктора Гудсера, ні на що не реагуючи.

Із шести королівських морських піхотинців, приписаних до корабля Її Величності «Терор», не вцілів ніхто.

Рядовий Хетер, який протягнув кілька місяців зі своїм проламаним черепом, зрештою помер через день по тому, як вони покинули Річковий табір, і його тіло просто залишили на прибережній ріні — без поховання і прощальних слів.

У списку команди корабля «Терор» було двоє юнг, і зараз тільки один — Роберт Ґолдінґ, майже двадцяти трьох років і, звісно ж, більше не юнга, хоча й по-хлопчачому довірливий — відгукнувся на перекличці.

З шістдесяти двох членів екіпажу корабля Її Величності «Терор» на службі Божій, що проводилась у Рятувальному таборі 13 серпня 1848 року, були присутні тридцять п’ятеро моряків.

Таким чином, живими залишалося тридцять дев’ять чоловік з «Еребуса» й тридцять п’ять членів екіпажу з «Терору» — загальним числом сімдесят чотири моряки зі ста двадцяти шести, які відпливли від берегів Ґренландії влітку 1845 року.

Але чотирьом з них за останню добу ампутували ступню чи обидві, і ще принаймні двадцятеро інших були занадто хворі, занадто травмовані, занадто виснажені або охлялі, щоб іти далі. Третина членів експедиція дійшла своєї межі.

Настав час ухвалювати рішення.

— Всемогутній Бог, — речитативом почав промовляти Крозьє втомленим хрипким голосом, — який відродив тебе з води та Духа Святого для життя вічного, нехай тепер завершить справу, яку Він розпочав на святому хрещенні. Тіло твоє було храмом Святого Духа; нехай Бог прийме тебе до своєї слави. Боже, ми віддаємо Тобі нашого брата Джона Діггла, тридцяти дев’яти років, і просимо Тебе, всемилосердний Отче, відпустити йому гріхи, які він вчинив через свою людську слабкість, щоб, померши для світу, він жив для Тебе. Через Христа, Господа нашого. Амінь.

— Амінь, — прохрипіли шістдесят два моряки, все ще здатні стояти в строю.

— Амінь, — пролунали голоси інших дванадцяти, що лежали в наметах.

Крозьє не розпустив зібраних людей.

— Джентльмени офіцери й матроси кораблів Її Величності «Еребус» та «Терор», учасники експедиції сера Джона Франкліна, товариші у плаванні! — гучно промовив він. — Сьогодні ми маємо вирішити, яким шляхом підемо далі. Ви всі залишаєтеся — згідно з Корабельним статутом і Статутом Королівської служби географічних досліджень, які ви зобов’язувалися виконувати, — під моєю командою й продовжуватимете під нею залишатися, поки я вас не звільню. Досі ви виконували волю сера Джона, капітана Фітцджеймса і мою, і ви робили все правильно. Багато наших друзів і товаришів покинули цей світ, але сімдесят четверо все ще залишаються непохитними. У серці своєму я вирішив, що кожен з вас, хто перебуває зараз у Рятувальному таборі, повинен вижити, щоб знову побачити Англію, свій дім, свою родину, і, Бог мені свідок, я зроблю все можливе, щоб наші зусилля не були марними. Але сьогодні я даю вам волю самим вирішити, яким шляхом іти до здійснення цієї мети.

Моряки загомоніли один до одного. Крозьє помовчав кілька секунд, а потім продовжив:

— Ви знаєте наші плани: доктор Гудсер залишиться тут з тими, хто занадто хворий і знесилений для мандрівки, здоровіші моряки мають продовжити похід до річки Бека. Чи є серед вас хтось, хто хоче спробувати знайти якийсь інший шлях до порятунку?

Запала тиша, матроси почали перезиратися й переминалися з ноги на ногу, але потім зі строю вийшов Джордж Годжсон.

— Сер, дехто з нас насправді хоче спробувати, сер. Ті, хто воліють повернутися назад, капітане Крозьє.

Кілька хвилин капітан мовчки дивився на молодого офіцера. Він знав, що Годжсон був таким собі прикриттям для Гіккі, Ейлмора й кількох інших заколотників, які збурювали моряків уже багато місяців поспіль, але навряд чи сам Годжсон здогадувався про це.

— Куди назад, лейтенанте? — спитав нарешті Крозьє.

— На корабель, сер.

— Ви думаєте, «Терор» усе ще там, лейтенанте? — і наче щоб підкреслити його запитання, над морською кригою на південь від них прокотився гуркіт, схожий на гарматні постріли, а потім сильний гул, як під час землетрусу. Айсберг за кілька сотень ярдів від берега розколовся й розсипався на шматки.

Годжсон по-хлопчачому знизав плечима.

— Табір Терору буде на місці, капітане, хай би що трапилося з кораблем. Ми залишили там їжу, вугілля та шлюпки.

— Так, — сказав Крозьє. — І нам усім зараз не завадило б скористатися тієї їжею — навіть консервованими продуктами, які стали причиною жахливої смерті декотрих наших товаришів. Але, лейтенанте, табір Терору залишився за вісімдесяти, якщо не за дев’яносто миль позаду — це майже сто днів подорожі. Невже ви разом з іншими справді думаєте, що зможете дістатися до нього, пройшовши весь зворотний шлях — з човнами чи без них, — і тільки для того, щоб потрапити в зуби зими? На той час, коли ви доберетеся до табору, буде кінець листопада. Суцільна темрява. А ви ж пам’ятаєте холоднечу й грозу минулого листопада?

Годжсон мовчки кивнув.

— Ми не збираємося йти до кінця листопада, — сказав Корнеліус Гіккі, виступаючи з шеренги, щоб стати поряд зі зніченим молодим лейтенантом — Ми думаємо, що крига вздовж берегів скресла на всьому зворотному шляху. Ми підемо під вітрилами й на веслах довкола того сраного мису, через який волочили п’ять шлюпок, як єгипетські раби, й через місяць повернемося до табору Терору.

Моряки стиха загомоніли проміж себе.

Крозьє кивнув.

— Може, воно й так, і крига справді скресла для вас, містере Гіккі. А можливо, й ні. Але навіть якщо крига таки скресла, звідси більше сотні миль до корабля, який може виявитися розтрощеним і вже напевно затертим льодом до того часу, як ви туди дістанетеся. Звідси до гирла річки Бека принаймні на тридцять миль ближче, і шанси на те, що лиман на південь від нас вільний від криги, значно вищі.

— Ви не переконаєте нас, капітане, — сказав Гіккі твердо. — Ми все вже обговорили між собою і вирішили повертатися.

Крозьє пильно подивився на помічника купора. У ньому прокинувся притаманний кожному капітанові інстинкт негайно придушити будь-який вияв непокори — рішуче й різко, але Крозьє нагадав собі, що саме цього він і хоті в. Це була гарна нагода позбутися всіх заколотників і порятувати ту решту, хто довіряв розважливості свого капітана. Крім того, цього пізнього літа план Гіккі міг навіть виявитися здійсненним. Усе залежало від того, де саме скресла крига — якщо вона взагалі де-небудь скресла протягом літа. Люди заслуговували на те, щоб самим обрати свій останній шанс.

— Скільки чоловік вирушить з вами, лейтенанте? — спитав Крозьє, звертаючись до Годжсона, наче той насправді був командиром групи.

— Ну… — почав було молодий чоловік.

— Магнус піде, — сказав Гіккі, жестом закликаючи велетня вийти наперед. — І містер Ейлмор.

Похмурий стюард виступив уперед, з викликом і неприхованою зневагою дивлячись на Крозьє.

— І Джордж Томпсон… — продовжував помічник купора.

Цей матрос завжди був зухвалий і лінивий та — допоки не закінчився ром — напивався за першої-ліпшої нагоди.

— Я теж піду з ним… сер, — сказав Джон Морфін, виходячи зі строю й ставши поруч з іншими.

Вільям Орден, якому щойно виповнилося двадцять шість, мовчки виступив уперед і приєднався до групи Гіккі.

Його приклад наслідували Джеймс Браун та Френсіс Данн — купор та помічник купора з «Еребуса».

— Ми думаємо, що це наш єдиний шанс, капітане, — сказав Данн і опустив погляд.

Очікуючи, поки Рувим Мейл та Роберт Сінклер оголосять про свої наміри, — і розуміючи, що коли більшість моряків, які стояли на перекличці, приєднаються до цієї групи, його власні плани пробиватися далі на південь підуть прахом, — Крозьє був немало здивований, коли Вільям Гібсон, офіцерський стюард з «Терору», й кочегар Люк Сміт повільно вийшли вперед. Вони були хорошими моряками на борту корабля й терпляче йшли у запрягу.

Чарльз Бест — надійний матрос з «Еребуса», який завжди був відданий лейтенантові Гору, — виступив уперед разом з чотирма іншими матросами, що слідували за ним: Вільямом Джеррі, Томасом Ворком, який був тяжко поранений під час подій на карнавалі, молодим Джоном Стріклендом і Абрагамом Сілі.

Перед капітаном стояло шістнадцятеро моряків.

— Це всі? — запитав Крозьє, відчуваючи полегшення від того, що зникла гризота, від якої аж млоїло в животі, наче від голоду, який тепер ні на мить його не відпускав. Перед ним стояло шістнадцятеро моряків; їм знадобиться одна шлюпка, але з ним залишається ще цілком достатньо вірних людей, щоб вирушити з ним до річки Бека, залишивши кількох із них тут, у Рятувальному таборі, щоб доглядати за хворими.

— Я дам вам пінасу, — сказав він Годжсону.

Лейтенант вдячно кивнув.

— Пінаса вся розбита й споряджена для плавання річкою, а волочити її на санях — ще той клопіт на свою дупу, — заявив Гіккі. — Ми візьмемо вельбот.

— Ви візьмете пінасу, — відрубав Крозьє.

— Ми також хочемо взяти із собою Джорджа Чамберса й Девіда Лейса, — сказав помічник купора, склавши на грудях руки й широко розставивши ноги, стоячи перед своїми людьми, як Наполеон з кокні. — Що за дурниця, — здивувався Крозьє. — Чому це вам захотілося взяти із собою двох безпорадних моряків?

— Джордж може йти у запрягу, — відповів Гіккі. — І ми досі піклувалися про Дейві й хочемо надалі це робити.

— Ні, — сказав доктор Гудсер, виступивши вперед і ставши між Крозьє та людьми Гіккі, — ви не дбали про містера Лейса, і ви хочете взяти із собою Джорджа Чамберса зовсім не як товариша у мандрах. Вони вам потрібні як їжа.

Лейтенант Годжсон розгублено закліпав, не вірячи своїм вухам, але Гіккі стиснув кулаки й дав знак Магнусу Менсону. Коротун та велетень зробили крок уперед.

— Зупиніться, де стоїте, — гримнув Крозьє. Позаду нього три вцілілі морські піхотинці — капрал Пірсон, рядовий Гопкрафт та рядовий Гілі, — очевидно хворі й нетверді на ногах, підняли свої довгі мушкети й прицілилися.

Понад те перший помічник ДеВо, помічник Едвард Коуч, боцман Джон Лейн й помічник боцмана Том Джонсон навели на заколотників свої рушниці.

Корнеліус Гіккі загарчав:

— У нас теж є рушниці.

— Ні, — сказав капітан Крозьє, — вже немає. Поки ви були на перекличці, перший помічник ДеВо зібрав усю зброю. Якщо завтра ви мирно підете, то отримаєте одну рушницю й трохи набоїв. Якщо зараз зробите бодай один крок, всі отримаєте заряд дробу в обличчя.

— Ви всі приречені на смерть, — сказав Корнеліус Гіккі, тицяючи своїм кістлявим пальцем у бік матросів, що мовчки стояли в строю на своїх місцях, і змахнув рукою, провівши півколо, як кістлявий флюгер. — Якщо ви підете за Крозьє й рештою цих дурнів, то помрете.

Помічник купора повернувся до лікаря:

— Докторе Гудсер, ми пробачимо вам те, що ви сказали про наші наміри врятувати Джорджа Чамберса й Дейві Лейса. Ходімте з нами. Ви не зможете врятувати цих людей.

Гіккі зневажливо вказав на обвислі вологі намети, де лежали хворі.

— Вони вже мертві, тільки не знають про це, — продовжував Гіккі, його голос лунав на диво лунко й гучно як для такого миршавого чоловічка. — А ми виживемо. Ходімте з нами, і ви знову побачите свою родину, докторе Гудсер. Якщо ви залишитесь тут — або навіть підете за Крозьє, — ви покійник. Ходімте з нами.

Гудсер з неуважності, коли виходив зі шпитального намету, забув на носі окуляри, тож зараз він зняв їх і неквапно витирав з них паморозь, користуючись замість ганчірки скривавленою полою свого вовняного жилета. Гудсер здавався зовсім спокійним — невисокий, худорлявий чоловік з повнявими губами і скошеним підборіддям, тільки частково прихованим кучерявою борідкою, що розрослася під колишніми бакенбардами. Він знову надягнув окуляри й подивися на Гіккі й моряків, що стояли позад нього.

— Містере Гіккі, — сказав він тихо, — я щиро вдячний за вашу безмежно великодушну пропозицію порятувати моє життя, але ви мусите знати, що вам не потрібно брати мене із собою, аби здійснити задумане — розчленувати тіла ваших товаришів, щоб забезпечити себе запасами м’яса.

— Я не… — почав було Гіккі.

— Навіть дилетант може дуже швидко освоїти анатомію розтину, — перебив Гудсер достатньо голосно, щоб змусити помічника купора замовкнути. — Коли один із цих джентльменів, яких ви берете із собою як свій особистий продуктовий запас, помре — або коли ви допоможете йому померти, — все, що ви маєте зробити, це нагострити корабельний ніж, щоб він став мов скальпель, й почати різати.

— Ми не збираємося… — вигукнув Гіккі.

— Але я дуже рекомендую вам узяти із собою пилку, — перекрив його голос Гудсер. — Одна з пилок теслі містера Хані підійде якнайкраще. Бо якщо ви легко зможете відтяти пальці й зрізати мясо з гомілок, стегон і живота просто ножем, вам майже напевне знадобиться пилка, щоб відділити від тулуба ноги та руки.

— Хай вам біс! — заверещав Гіккі.

Він кинувся вперед разом з Менсоном, але зупинився, коли помічники капітана й морські піхотинці знову звели свої рушниці й мушкети.

Залишаючись цілком незворушним, навіть не дивлячись на Гіккі, хірург став показувати на велетенському тілі Магнуса Менсона, наче той був анатомічним атласом, повішеним на стіну.

— Це майже як розбирати гусака на Різдво. — Він накреслив у повітрі кілька вертикальних ліній у ділянці верхньої частини тулуба Менсона й одну горизонтальну лінію нижче пояса. — Руки слід відпилювати на плечових суглобах, звісно, але щоб відтяти ноги, вам потрібно буде розпиляти обидві тазові кістки.

На шиї Гіккі напнулися жили, а бліде обличчя налилося кров’ю, але він мовчав, тимчасом як Гудсер продовжував:

— Я б скористався своєю маленькою пилкою, щоб відрізати ноги на рівні колін і, звісно, руки на рівні ліктів, а потім узявся б за скальпель, щоб відтяти відбірні частини — стегна, сідниці, біцепси, трицепси й литкові м’язи. І тільки потім можна приступати до пекторальних — грудних — м’язів і дістатися до підшкірного жиру, який у вас, можливо, зберігся біля лопаток, вздовж боків та внизу спини. Звісно, там не буде багато ні жиру, ні м’язів, але я певен, що в містера Гіккі не пропаде жодна частина вашого тіла.

Один з матросів позаду Крозьє впав навколішки, здригаючись у блювотних судомах.

— У мене є інструмент, який має назву тенакулум, щоб відділяти ребра від груднини, — сказав Гудсер тихо, — але боюсь, я не зможу його вам позичити. Судновий молоток та зубило, які є серед набору інструментів у кожному човні, можуть прислужитися для цієї потреби так само добре. Я рекомендую вам спершу зрізати і з’їсти все м’ясо, а голови, руки, стопи ваших друзів, їхні кишки — увесь вміст м’якої черевної порожнини — відкласти на потім. Хочу попередити вас — розколоти довгі кістки заради їхнього кісткового мозку набагато важче, ніж вам здається. Вам потрібен буде якийсь шкребок — щось на кшталт стамески містера Хані для різьблення по дереву. І майте на увазі, що кістковий мозок, який ви дістанете зсередини кісток, буде грудкуватим і червоним… і перемішаним з гострими уламками та фрагментами кісток, тож для блага вашого здоров’я не радив би споживати його сирим. Я рекомендую вам покласти кістковий мозок у казанок і довести його до кипіння, перш ніж вживати.

— А бодай тобі, — прогарчав Корнеліус Гіккі.

Доктор Гудсер кивнув.

— І ось що іще, — тихо додав лікар. — Коли ви почнете їсти мозок одне одного, це буде напрочуд просто. Просто відпиляйте нижню щелепу, викиньте її геть разом з нижніми зубами і скористайтеся будь-яким ножем, щоб проштрикнути і продовбати м’яке піднебіння і проникнути в черепне склепіння. Якщо захочете, можете перевернути череп і всістися довкола нього, зачерпуючи мозок ложкою, мов різдвяний пудинг.

На хвилину запанувала мертва тиша, яку порушували тільки шум вітру і стогін, тріск та скрипіння криги.

— Чи є ще охочі покинути завтра табір? — голосно запитав капітан Крозьє.

Рувим Мейл, Роберт Сінклер і Самуель Хані — баковий старшина з «Терору», фор-марсовий старшина з «Еребуса» і коваль з «Терору» відповідно — вийшли наперед.

— Ви підете з Гіккі та Ходжсоном? — запитав Крозьє. Він не дозволив собі виказати, наскільки був вражений.

— Ні, сер, — відповів Рувим Мейл, похитавши головою. — Ми не з ними. Але ми хочемо спробувати повернутися на «Терор».

— Шлюпка нам не потрібна, сер, — сказав Сінклер. — Ми спробуємо пройти суходолом. Перетнути острів. Може, нам трапляться песці чи якась інша звірина, що мешкає в глибині острова, далеко від моря.

— Вам буде складно орієнтуватися на місцевості, — сказав Крозьє. — Компаси тут допомагають, як мертвому припарка, а я не можу віддати вам свого останнього секстанта.

Мейл похитав головою.

— Не переймайтеся, капітане. Ми користуватимемося зчисленням шляху. Якщо більшу частину часу цей сраний вітер дутиме нам у мордяку — перепрошую за такі слова, сер, — отже, ми тримаємо правильний курс.

— Я був матросом, перш ніж стати ковалем, сер, — сказав Семуель Хані. — Ми всі моряки. Якщо нам не судилося померти у морі, можливо, нам вдасться померти бодай на борту нашого корабля.

— Гаразд, — сказав Крозьє, звертаючись до всіх моряків, що все ще стояли там, і намагаючись говорити так, щоб його голос почули і в наметах. — Ми зберемося після шести склянок і розділимо всі корабельні сухарі, що в нас залишилися, а також спиртне, тютюн та іншу провізію. Порівну на кожного. Навіть на тих, хто був прооперований вчора і сьогодні. Всі побачать, що ми маємо, і кожен отримає рівну частку. Відтепер кожен з вас — крім тих, кого годує і доглядає доктор Гудсер, — сам визначатиме свій денний раціон.

Крозьє холодно подивився на Гіккі, Годжсона та їхню групу.

— А ви — під наглядом містера ДеВо — готуйте свою пінасу. Ви вирушите завтра на світанку, а до того часу я не хочу бачити ваших мармиз, крім як під час розподілу спорядження і харчів після шести склянок.