Терор

20 БЛАНКІ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

5 грудня 1847 року

Через півгодини по тому, як капітан та інші моряки повернулися зі служби Божої на «Еребусі» і спустилися вниз, Том Бланкі вже не бачив за снігом ні ліхтарів чергових, ні грот-щогли. Льодовий лоцман радів, що хурделиця розгулялася тільки зараз, бо якби вона почалася годиною раніше, їм би було непереливки.

Цього чорного вечора на вахті лівого борту під командою містера Бланкі стояв тридцятип’ятилітній Александр Беррі — на думку Бланкі, не надто тямущий, але надійний і вправний на щоглах моряк, — а також Джон Хендфорд та Девід Лейс. Цьому останньому, Лейсу, який був зараз на вахті на носі, в кінці листопада виповнилося сорок, і на його честь матроси влаштували таку собі «вечірку на баку[85]». Але Лейс був уже зовсім не тим чоловіком, який найнявся в експедицію Служби географічних досліджень два з половиною роки тому. Ще раніше, на початку листопада, всього за кілька днів до того, як рядовий морської піхоти Хетер розплескав свій мозок на вахті правого борту, а юні Біля Стронґ та Том Еванс взагалі зникли, Дейві Лейс просто влігся у свою койку і замовк. Майже три тижні Лейс просто був відсутнім — його очі залишалися розплющеними, втупленими в порожнечу, але він не реагував на голос, світло, крики, стусани чи щипки. Більшу частину цього часу він провів у лазареті, на сусідній койці з бідолашним рядовим Хетером, який якимось дивом ще дихав, хоча маківка його черепа була знесена й частина мозку втрачена. Тимчасом як Хетер хрипів і задихався, Дейві й далі лежав собі мовчки, незмигно витріщившись у стелю, неначе вже мертвий.

Потім той дивний напад скінчився, і Дейві знову став таким, як був. Або майже таким, як був. До нього повернувся апетит — він втратив майже двадцять фунтів за час своєї відсутності у власному тілі, — але колишнє притаманне Дейві Лейсу почуття гумору геть-чисто зникло, як і його легка, хлопчача усмішка і повсякчасна готовність потеревенити на баку під час лагодження однострою чи за вечерею. І волосся Дейві, яке в перший тиждень листопада було яскраво-рудим, стало цілком сивим, коли він вийшов зі свого заціпеніння. Дехто з матросів казав, що леді Сайленс зурочила Лейса.

Томас Бланкі, льодовий лоцман уже понад тридцять років, не вірив у жодні вроки. Він шпетив матросів, які носили кігті, зуби й хвости полярного ведмедя як такі собі амулети проти вроків. Він знав, що дехто з неосвічених людей, що гуртувалися довкола помічника купора Корнеліуса Гіккі, якого Бланкі ніколи не любив і зневажав, поширювали плітки, нібито істота на кризі була якимось злим духом — або Демоном чи Дияволом, як їхній капітан казав це пізніше, читаючи свою дивну «Книгу Левіафана», — і хтось з наближених Гіккі вже приносив жертви чудовиську, залишаючи свої біля носового канатного ящика в трюмі, де, як уже всі знали, ховалася леді Сайленс, ескімоська відьма. Скидалося на те, що Гіккі та його друг, велетень-недоумок Магнус Менсон, були верховними жерцями цього культу — або, радше, Гіккі був жерцем, а Менсон служкою, який виконував усі накази Гіккі, — і вони стали єдиними, кому було дозволено відносити різноманітні підношення вниз у трюм. Бланкі нещодавно спускався туди, в пекельну темряву, сморід та холоднечу, з відразою побачив олов’яні тарілки з їжею, згорілі свічки, маленькі чарчини рому.

Томас Бланкі не був натурфілософом, але він ще замолоду ходив у плавання до Арктики, служив матросом першого класу або льодовим лоцманом на американських китобоях, коли Королівський військово-морський флот не мав у ньому потреби, і знав полярні райони як небагато хто в цій експедиції. Хоча місцина, де вони перебували зараз, була незвіданою і для нього — наскільки знав Бланкі, донині ще жоден корабель не запливав так далеко на південь від протоки Ланкастер Зунд, так близько до Землі Короля Вільяма і так далеко на захід від півострова Бутія, — жахливі арктичні умови були йому знайомі незгірш, ніж літо у Кенті, де він народився.

Власне кажучи, навіть краще, усвідомив Бланкі. Бо не бачив кентського літа вже майже двадцять вісім років.

Завивання завірюхи цієї ночі було звичним для нього, так само як суцільні крижані поля, тороси й гуркотливі стикові гребені, які виштовхували бідолашний «Терор» усе вище на постамент з криги, вичавлюючи з нього всяке життя. Колега Бланкі, льодовий лоцман з «Еребуса» Джеймс Рейд, до якого Бланкі ставився з глибою повагою, сьогодні після чудернацької служби Божої сказав йому, що старий флагманський корабель довго не протягне. Окрім того, що його вугільні бункери спорожніли ще більше, ніж на нещасному «Терорі», крига міцно стиснула корабель сера Джона невблаганними лещатами, сильнішими, ніж рік тому, коли вони вперше застрягли тут, затерті льодами.

Рейд пошепки повідомив, що оскільки «Еребус» нахилений до корми, на відміну від «Терора», який, навпаки, мав диферент на ніс, безжалісний тиск криги на борти корабля сера Джона був значно сильнішим і щодалі, то зростав ще жахливіше, виштовхуючи корабель, який скрипів і стогнав, усе вище над поверхнею замерзлого моря. На сьогодні вже розщепило стерно і так пошкодило кіль, що їх можна відремонтувати лише в умовах сухого доку. Також зірвало кормову обшивку — в кормовому відсіку трюму вже набралося три фути мерзлої води, корма накренилася на десять градусів, і тільки мішки з піском та аварійні кесони на пробоїнах утримують те крижане місиво, не дозволяючи йому хлинути в котельне відділення, — й могутні дубові бімси, які пережили не одне десятиліття у воєнний та мирний час, розкололися.

Але ще гірше те, що плетиво металевих конструкцій, встановлених 1845 року, щоб зміцнити «Еребус» і зробити його непереможним для льоду, зараз постійно тріщить від шаленого тиску криги. Час від часу пілерси малого перетину лопаються в місцях з’єднань зі звуком пострілу невеличкої гармати. Таке часто трапляється серед ночі, і матроси підхоплюються зі своїх койок, дошукуються причин цього оглушливого тріску, а потім з тихими прокльонами намагаються знову заснути. Капітан Фітцджеймс зазвичай спускається вниз з кимось зі своїх офіцерів, щоб дослідити пошкодження. Важкі підпірки витримають, сказав Рейд, але при цьому проламають деформовану дубово-залізну обшивку корпуса. Коли це станеться, корабель затоне в будь-якому випадку.

Льодовий лоцман «Еребуса» сказав, що їхній корабельний тесля, Джон Вікес, проводить у трюмі та на твіндеку всі дні й половину більшості ночей з аварійною командою не менш ніж з десяти матросів, зміцнюючи всі конструкції останніми товстими дошками з корабельного запасу, а також тими, які були тихцем позичені на «Терорі», але це дерев’яне риштування може лише ненадовго зарадити справі.

Якщо «Еребус» не звільниться від криги до квітня чи травня, процитував Рейд слова Вікеса, його розчавить, як яйце.

Томас Бланкі знався на кризі. На початку літа 1846 року, коли він вів сера Джона та його капітана на південь по довгому каналу у щойно відкритій протоці на південь від протоки Барроу — нова протока у їхніх вахтових журналах залишилася безіменною, але дехто вже називав її «протокою Франкліна», так наче той факт, що протока, яка стала пасткою для покійного старого дурня, отримала його ім’я, розрадить на тому світі сера Джона після того, як те чудовисько схопило його і затягло під лід, — Бланкі постійно був на своєму посту на верхівці грот-щогли, вигукуючи команди стерновому, поки «Терор» та «Еребус» обережно торували свій шлях через більш ніж двісті п’ятдесят миль рухомих крижин, вузьких розводь та лабіринтів каналів.

Майстер своєї справи, Томас Бланкі знав, що був одним з найкращих льодових лоцманів у світі. Зі свого небезпечного посту на верхівці грот-щогли — ці старі бомбардирські кораблі не мали воронячого гнізда[86], як прості китобої, — Бланкі міг розрізнити, дрейфуючі це крижини чи «сало», на відстані восьми миль. Навіть уночі, коли він спав у своїй каюті, одразу відчував, коли корабель виходив з плюскітливої крижаної каші і потрапляв у скреготливий млинчастий лід. Лоцман знав за блиском, які уламки айсбергів були загрозою для корабля, а які можна подолати в лоб. Його старі очі якимось дивом могли розрізнити синьо-білі притоплені крижини під іскристими на сонці морськими хвилями, ба навіть визначити, які крижини просто розкришаться й зашурхотять, ковзаючи вздовж корпуса корабля, а які — як справжні айсберги — небезпечні для судна.

Тож Бланкі пишався роботою, яку вони з Рейдом здійснили, проводячи обидва кораблі більше ніж на двісті п’ятдесят миль на південь, а потім на захід від місця їхньої першої зимівлі на островах Бічі та Девон. Але Томас Бланкі також картав себе як останнього дурня за те, що допоміг провести обидва кораблі зі ста двадцятьма шістьма душами на борту ці двісті п’ятдесят миль на південь, а потім на захід від їхнього місця зимівлі на Бічі та Девоні.

Кораблі могли б повернутися від острова Девон назад у протоку Ланкастер Зунд і потім пройти вниз Баффіновою затокою, навіть якби їм довелося перечекати два — хай навіть три — холодні літа, щоб вирватися з крижаного полону. Невеличка бухта там, на Бічі, захистила б їхні кораблі від цього зґвалтування у відкритому морі. І рано чи пізно крига у протоці Ланкастер Зунд скресла б. Томас Бланкі знав ту кригу. Вона поводилась так, як і мала поводитися арктична крига — віроломно, смертоносно, з готовністю знищити тебе після одного-єдиного неправильного рішення або найменшої помилки, але передбачувано.

Одначе ця крига, думав Бланкі, пританцьовуючи на темній кормі, щоб бодай якось порятуватися від холоду, і дивлячись на світло ліхтарів біля лівого і правого борту, де Беррі та Хендфорд походжали зі своїми рушницями, ця крига була геть не схожа на жодну іншу кригу, з якою він мав справу раніше.

Вони з Рейдом попереджали сера Джона і двох його капітанів п’ятнадцять місяців тому, якраз перед тим, як кораблі вмерзли у лід і застигли на місці. Бланкі радив іти на прорив, погоджуючись з капітаном Крозьє, що їм треба, підібгавши хвоста, чимдуж тікати, поки залишаються бодай невеличкі розводдя, і шукати відкриту воду якомога ближче до півострова Бутія і так хутко, як вони тільки могли йти під парами того давно проминулого вересня. Там, поблизу знайомого узбережжя — принаймні східний берег півострова був відомий Службі географічних досліджень та старим китобоям, таким як Бланкі, — вода майже напевно не замерзала б ще з тиждень, а то й два, того вересня втрачених можливостей. Навіть якби вони не змогли йти під парами на північ вздовж узбережжя через плавучу кригу та старий паковий лід — Рейд називав його мертвим паком, — вони почувалися б значно безпечніше під захистом суходолу, який, в чому зараз вони були впевнені після санної експедиції загиблого лейтенанта Гора минулого літа, був островом чи півостровом, відкритим Джеймсом Россом, — Землею Короля Вільяма. Ця земна твердь, навіть низька, вкрита льодом, незахищена від вітру і спустошена блискавками, як вони вже знали, все ж оберігала б кораблі від диявольських поривів постійного північно-західного арктичного вітру, завірюх, холоднечі й невпинного натиску морської криги.

Бланкі ще ніколи не бачив такої криги. Однією з небагатьох переваг пакової криги, навіть якщо ваш корабель вмерз у неї, як мушкетна куля, що влучила в айсберг, було те, що паковий лід дрейфував. Кораблі, на позір нерухомі, насправді рухалися.

Коли тридцять шостого року Бланкі служив льодовим лоцманом на американському китобої «Плюрібус», зима налетіла вже двадцять сьомого серпня, ставши несподіванкою для всіх, навіть для досвідченого одноокого капітана, і заморозивши їх у Баффіновій затоці за сотні миль на північ від затоки Диско Бей.

Наступне арктичне літо було поганим — майже таким само холодним, як нинішнє літо 1847 року, протягом якого крига так і не розтала, повітря не прогрілося, пташки і звірі не повернулися, — але китобій «Плюрібус» вмерз у передбачуваний паковий лід і продрейфував з ним на південь більш ніж на сім сотень миль, аж поки наприкінці наступного літа вони досягли межі пакового льоду і були здатні йти під вітрилами через крижану кашу, вузькі розводдя і так звані полиньї — цим словом росіяни називають тріщини у кризі, які розкриваються на ваших очах, — аж поки американський китобій опинився у відкритій воді й вирушив на південний схід до порту в Ґренландії, де став на ремонт.

Але тут, знав Бланкі, на таке розраховувати не доводиться. Тут, у цьому насправді забутому Богом білому пеклі. Цей паковий лід був, як казав капітанам рік і три місяці тому, більше скидався на нескінченний льодовик, що вичавлювався в нижчі широти від Північного полюсу. І тут — десь на південь від них простиралися переважно недосліджені території арктичної Канади, Земля Короля Вільяма лежала на південний захід від них, а півострів Бутія був поза межами доступності на сході і північному сході — тут крига насправді не дрейфувала. Хоч би скільки разів Крозьє з Фітцджеймсом і Рейд з Бланкі визначали координати їхньої стоянки за положенням зірок або сонця, послуговуючись секстантом, результат весь час був тим самим — всього лиш слабке обертання по колу з радіусом п’ятнадцяти миль. Наче мухи, приклеєні до крайки металевого музичного диска, яких більше ніхто з моряків у кают-компанії на нижній палубі не крутив, вони рухалися в нікуди, весь час, знову і знову, повертаючись в ту саму точку.

І ця пакова крига у відкритому морі була більше схожа на припай біля берега, відомий Бланкі з попереднього досвіду, хіба що тут, у морі, крига довкола кораблів була завтовшки від двадцяти до двадцяти п’яти футів, у той час як звичайний припай під берегом мав товщину тільки три фути. Крига була такою товстою, що капітани не могли підтримувати відкритими звичайні пожежні ополонки, які всі кораблі, затерті льодом, тримають відкритими всю зиму.

Ця крига навіть не дозволяла їм поховати своїх мертвих.

Томас Бланкі картав себе, що став інструментом зла — або, можливо, тільки дурощів, — коли використав свій більш ніж тридцятилітній досвід льодового лоцмана, щоб запроторити сто двадцять шість моряків на неймовірні двісті п’ятдесят миль через кригу до цього місця, де все, що їм залишалося, — це тільки померти.

Зненацька пролунав крик. Потім звук пострілу з дробовика. Потім знову крик.