Терор

49 КРОЗЬЄ

Земля Короля Вільяма, шир. невідома, довг. невідома

26 липня 1848 року

Коли Крозьє засинав — навіть на кілька хвилин, — його починали мучити сни. Два скелети у човні. Нестерпні американські дівчиська в затемненій кімнаті, які клацали пальцями ніг, імітуючи постукування по столу нібито викликаних ними духів. Американський доктор, що вдавав із себе полярного дослідника, — товстий чоловічок, вбраний в ескімоську парку, з грубим шаром гриму на обличчі, у яскравому світлі ламп на сцені. Годі знову два скелети у човні. Ніч завжди завершувалася найдратівливішим для Крозьє сном.

Він знову хлопчик і перебуває разом з Мемо Мойрою в просторому католицькому соборі. Він зовсім голий. Мемо підштовхує його до огорожі вівтаря, але він боїться йти вперед. У соборі холодно, мармурова підлога під босими ногами малого Френсіса холодна, білі дерев’яні лави взялися кригою.

Опустившись навколішки біля вівтарної огорожі, малий Френсіс Крозьє відчуває схвальний погляд Мемо Мойри, яка стоїть десь позаду нього, але він дуже наляканий, щоб обернутися. Хтось наближається.

Священик немов підноситься з якогось люка у мармуровій підлозі по той бік вівтарних поручнів. Цей чоловік дуже великий — страшенно великий, — і його біле вбрання просочене водою. Він пахне кров’ю, потом і ще чимось огиднішим, він нахиляється над малим Френсісом Крозьє.

Френсіс заплющує очі і, як вчила його Мемо, коли ставала навколішки на товстому килимі у своїй вітальні, висолоплює язика, щоб отримати причастя. Хоча він розуміє всю важливість і необхідність цього таїнства, Френсіс боїться брати в рот облатку. Він знає, що його життя ніколи не буде колишнім після того, як він отримає католицьке причастя. Але він також знає, що його життя закінчиться, якщо він не причаститься.

Священик підходить ще ближче й нависає над ним…

Крозьє проснувся у вельботі. Як завжди, коли він прокидався від цих снів, навіть якщо заснув усього на кілька хвилин, його серце шалено калатало, а в роті пересохло від страху. Його били дрижаки, але більше від холоду, ніж від страху чи згадки про страх.

Крига скресла в частині протоки чи затоки, в якій вони були 17 і 18 липня й чотири наступні дні. Крозьє зібрав усіх моряків на великій плавучій крижині, на якій вони зупинилися. Вони зняли із саней катери й пінасу, повантажили в них усе своє майно, залишивши намети і спальні мішки, й спорядили всі п’ять човнів для плавання по відкритій воді.

Щоночі, коли крижина починала гойдатися і тріщати, вони, напівсонні, вискакували зі своїх наметів, охоплені страхом, що лід під ними розверзається й море готове поглинути їх, як сержанта Тозера з його людьми. І щоночі оглушливий гуркіт криги, схожий на гарматні постріли, поступово стихав, дика хитавиця крижини перетворювалася на плавне ритмічне погойдування, і вони заповзали назад у свої намети.

Потеплішало, в деякі дні температура піднімалася майже до точки замерзання води — ті кілька тижнів наприкінці липня майже напевно були єдиним натяком на літо за два останні роки, які моряки провели, затерті арктичною кригою, — але бідолашним чоловікам було холодніше, ніж будь-коли. Часом ішов справжній дощ. А в ті дні, коли було занадто холодно для дощу, крижані кристалики в туманному повітрі просочували їхній вовняний одяг, бо було занадто жарко, щоб одягати водонепроникні зимові плащі поверх бушлатів та шинелей.

Брудна білизна, брудні сорочки й шкарпетки, драні, зашкарублі штани наскрізь просякали потом. Попри їхні майже вичерпані запаси, п’ять човнів, що залишалися, здавалися їм важчими за ті десять, які вони тягли раніше, бо на додачу до Дейві Лейса, який перебував у комі, але їв і ще дихав, з кожним днем з’являлося все більше хворих, яких треба було тягнути. Доктор Гудсер щодня доповідав Крозьє про чергових пацієнтів, ноги яких — завжди вологі, вдягнуті у вологі шкарпетки, незважаючи на всі запасні черевики, які капітан наказав взяти із собою, — починали гнити, чорніти з пальців і п’яток, ступні покривалися гангренозними виразками й потребували ампутації.

Голландські намети були вологими й ніколи не просихали. Коли моряки прокидалися вранці після кількох хвилин уривчастого сну — міцно заснути їм не давали дрижаки, бо, оскільки виснажені тіла не виробляли жодного тепла, зігрітися вони вже не могли, — стінки всередині круглих та пірамідальних наметів були вкриті памороззю, яка шматками падала або скрапувала на голови матросів, їхні плечі й обличчя, поки вони сьорбали свою жалюгідну порцію ледь теплого чаю, який щоранку розносили по наметах капітан Крозьє, містер ДеВо й містер Коуч. Дивне перетворення командирів на стюардів, що відбулося з ініціативи Крозьє в перший тиждень перебування на кризі, сприймалося матросами як належне.

Містер Волл, кухар з «Еребуса», захворів на щось на кшталт сухот і більшість часу лежав скорчившись на дні одного з катерів, але містер Діггл залишався все так само енергійним, буркотливим, галасливим, невсипущим життєлюбом, яким був упродовж трьох років на своєму посту біля гігантської патентованої плити Фразера на борту корабля Її Величності «Терор». Зараз, коли запаси ефірного палива вичерпалися й спиртові плитки та важкі вугільні плити з вельботів були покинуті разом з іншим зайвим вантажем, робота містера Діггла полягала в тому, щоб двічі на день ділити на пайки жалюгідні залишки солоної свинини й інших продуктів, завжди під пильним наглядом містера Осмера та інших офіцерів. Але містер Діггл, який ніколи не занепадав духом, змайстрував примітивну плитку, яку планував заправляти тюленячим жиром і був готовий запалити, як тільки вони вполюють тюленів.

Щодня Крозьє висилав мисливські загони на пошуки тюленів для містера Діггла, але вони траплялися вкрай рідко, а кілька помічених встигали пірнути у розводдя чи маленькі ополонки, перш ніж мисливці встигали вистрілити в них. Кілька разів, як доповідали матроси з мисливських загонів, їм вдавалося влучити дробом або навіть мушкетною кулею чи рушничним набоєм у нерп, але вони примудрялися перед смертю зіслизнути у чорну воду й пірнути на глибину, залишивши на кризі кривавий слід. Іноді мисливці ставали навколішки і злизували ту кров.

Крозьє багато разів до цього бував у літніх арктичних водах і знав, що до середини липня розводдя серед крижин повинні кишіти життям: величезні моржі вигріваються на осонні на плавучих крижинах, а потім важко плюхаються у воду й шумно плескочуться поруч інших; тюлені, не зайняті шлюбними іграми, пустують у воді, як діти, й кумедно плазують по кризі; білуги й нарвали випускають фонтани, перекидаються та пірнають у відкритих розводдях, наповнюючи повітря рибним духом; білі ведмедиці плавають у чорній воді зі своїми незграбними ведмежатами й скрадаються до тюленів на крижинах, струшуючи воду зі свого дивного хутра, коли вибираються з океану на кригу, уникаючи великих і небезпечних самців, які залюбки зжеруть ведмежат, якщо їхні черева будуть порожніми; і, нарешті, морські птахи, які літають над головою такими щільними зграями, що геть затіняють блакитне літнє небо, — птахи на березі, на крижинах, на ламаних вершинах айсбергів, схожі на ноти партитури, й величезна кількість крячок, чайок і кречетів, які скрізь кружляють над водою, куди не кинь оком.

Цього літа, вже другий рік поспіль, майже ніякої живності на кризі не виднілося — тільки все менша й менша вервечка людей Крозьє, які, крекчучи від натуги, тягли у запрягах сани, та їхній не вблаганний переслідувач, що манячив удалині, не наближаючись на віддаль рушничного пострілу. Кілька разів увечері матроси чули дзявкання арктичних лисів і часто помічали їхні вишукані сліди на снігу, але жоден з них ніколи не потрапив на очі мисливцям.

Коли моряки бачили або чули китів, ті завжди були занадто далеко, щоб люди могли їх наздогнати, навіть якщо бігли щодуху і, ризикуючи життям, перескакували з однієї хисткої крижини на іншу, — морські ссавці вистрибували з води, пірнали й знову зникали з виду.

Крозьє не знав, чи їм вдасться вбити нарвала або білугу з тієї зброї, яку вони мали, але думав, що зможуть: кілька рушничних куль у голову можуть вколошкати будь-якого звіра, навіть ту бестію, яка скрадалася за ними (хоча матроси давно вирішили, що то взагалі не звір, а гнівний Бог з капітанової «Книги Левіафана»), а якщо вони якось спроможуться витягнути кита на кригу й витопити сало, жиру вистачить для плитки містера Діггл на тижні й місяці, і вони їстимуть ворвань та свіже м’ясо, поки не луснуть.

Чого Крозьє хотілося найбільше, то це вбити ту істоту. На противагу більшості своїх людей, він був упевнений, що вона смертна — тварина, нічого більше. Можливо, розумніша за небезпечно хитрих і кмітливих білих ведмедів, але все одно — звір.

Якби вони змогли вбити тварюку, знав Крозьє, сам факт її смерті — радість помсти за стількох загиблих товаришів, навіть якщо решті експедиції судилося померти пізніше від голоду й цинги, — на якийсь час підніме моральний дух вцілілих людей більше, ніж знахідка двадцяти галонів чистого рому.

Бестія не зачіпала їх — не вбила жодного з них — звідтоді, як вони покинули озеро серед криги, де загинув лейтенант Літтл зі своїми людьми. Кожен з мисливських загонів, які висилав на полювання капітан, отримував наказ негайно повертатися, якщо вони побачать на снігу сліди тварюки; Крозьє намірявся взяти усіх моряків, що трималися на ногах, й усю зброю, яка могла стріляти, щоб уполювати бестію. Якщо знадобиться, він накаже людям бряжчати каструлями й сковородами і кричати, щоб сполохати тварюку, як індійські загоничі, що переслідують тигра у високій траві, калаталами заганяючи у воду.

Але Крозьє розумів, що пуття з цього буде не більше, ніж із засідки покійного сера Джона. Щоб приманити тварюку, спонукати її підійти ближче, потрібна була наживка. Крозьє не мав сумніву, що звір, як і раніше, йде назирці за ними, наближається в темну пору доби, яка стає все довшою, і десь ховається — можливо, під кригою — вдень, і що він підійде ще ближче, якщо їм вдасться приманити його. Але в них не було свіжого м’яса, а якби вони навіть і мали фунт дичини, матроси одразу зжерли б її, а не використали на приманку для ловів тварюки.

Проте, думав Крозьє, згадуючи неймовірно величезні розміри і масу чудовиська з криги, у ньому було більше тонни м’яса та м’язів — можливо, кілька тонн, — бо найбільші самці білих ведмедів важать до півтори тисячі фунтів, а білі ведмеді поруч з тією потворою здаються мисливськими псами поряд з дебелою людиною. Якщо їм вдасться вбити свого вбивцю, вони зможуть упродовж багатьох тижнів тривно харчуватися. І з кожним відкушеним шматком, знав Крозьє, навіть якщо вони їстимуть м’ясо тварюки холодним, як вони їли солону свинину під час походу, вони отримуватимуть задоволення від помсти, бо помста — то страва, яку краще подавати холодною.

Якби це спрацювало, Френсіс Крозьє сам би залишився на кризі, як приманка. Якщо це спрацювало б. Якби це врятувало і нагодувало бодай кількох з його моряків, Крозьє запропонував би себе як наживку для звіра, сподіваючись, що його матроси, які виявилися геть нікудишніми стрільцями ще до того, як у холодній воді загинули останні морські піхотинці з «Терору», все ж зможуть здійснити достатню кількість пострілів у чудовисько, навіть якщо й не досить влучних, щоб його завалити, виживе при цьому сам Крозьє як приманка чи ні.

З думкою про морських піхотинців прийшла непрохана згадка про тіло рядового Генрі Вілкіса, яке залишили в одній з покинутих шлюпок тижнем раніше. Матросів на похорон Вілкіса не збирали, тільки Крозьє, ДеВо й найближчі друзі померлого сказали удосвіта кілька слів над тілом.

«Ми могли б для приманки використати труп Вілкіса», — подумав Крозьє, лежачи на дні вельбота, набитого моряками, які спали на купах пакунків довкола нього.

Потім він усвідомив — і не вперше, — що вони мають із собою свіжішу наживку. Девід Лейс був не чим іншим, як тягарем останніх вісім місяців, з тої грудневої минулорічної ночі, коли тварюка погналася за покійним льодовим лоцманом Бланкі. Відтоді Лейс витріщався невидющими очима в порожнечу, ні на що не реагував, був просто непотребом, який перетягували в шлюпці, як сто тридцять фунтів брудної білизни, вже майже чотири місяці, попри це він примудрявся ковтати бульйон із солонини кожного вечора, порцію рому кожного обіду й чай із цукром кожного ранку.

До честі матросів, жоден із них — навіть лиходійні Гіккі чи Ейлмор — не запропонував залишити на кризі Лейса або когось з інших тяжкохворих моряків, які не можуть самостійно рухатися. Але кожному напевно спадало на думку те саме…

З’їсти їх.

Спочатку з’їсти Лейса, а потім інших, коли вони помруть.

Крозьє був такий голодний, що допускав думку про поїдання людської плоті. Він, звісно, не став би вбивати людини, щоб з’їсти її — поки що не став би, — але якщо вона вже померла, навіщо залишати це м’ясо гнити під літнім арктичним сонцем? Або, ще гірше, кидати позаду, щоб його з’їла тварюка, що переслідувала їх?

Молодим лейтенантом у свої двадцять Крозьє дізнався — як рано чи пізно дізнаються всі мореплавці, але зазвичай ще корабельними палубними юнгами, — правдиву історію капітана Полларда з американського брига «Ессекс» далекого 1820 року.

«Ессекс» отримав пробоїну й потонув, як пізніше доповіли кілька моряків, які вижили, внаслідок нападу вісімдесятип’ятифутового спермацетового кита. Бриг пішов під воду в одній з найбезлюдніших частин Тихого океану, і всі двадцять членів його екіпажу в той час полювали на китів у своїх човнах, а повернувшись, побачили лише, як їхнє судно швидко тоне. Вони встигли забрати з корабля лише кілька інструментів, кілька навігаційних приладів та один пістоль і вирушили у плавання на трьох вельботах. З харчів у них були дві живі черепахи, піймані на Галапагосах, два барильця із сухарями й шість барилець з прісною водою.

Вони спрямували вельботи до Південної Америки.

Спочатку, звісно, вони вбили і з’їли великих черепах, випивши їхню кров. Потім їм пощастило впіймати кілька нещасних летючих риб, які випадково застрибнули в їхню шлюпку, але якщо м’ясо черепах моряки примудрялися ще якось готувати, то рибу вони з’їли сирою. Потім вони пірнали в море, зішкрябували мушлі з бортів своїх човнів і їли їх. Дивовижним чином шлюпки винесло до острова Гендерсона — однієї з небагатьох крихітних цяток суходолу посеред безкінечної блакиті, яка зветься Тихими океаном. Чотири дні двадцять моряків ловили крабів і підкрадалися до чайок та їхніх яєць. Але капітан Поллард розумів, що на острові не вистачить крабів, чайок та їхніх яєць, щоб двадцять чоловік могли прохарчуватися довше кількох тижнів, тож сімнадцятеро з двадцятьох проголосували за те, щоб повернутися до шлюпок і плисти далі. Тож 27 грудня 1820 року вони спустили човни на воду й помахали на прощання рукою своїм трьом товаришам, що залишалися на острові.

До 28 січня три шлюпки розкидало штормом, і вельбот капітана Полларда пішов під вітрилами на схід один під безкінечними небесами. Денний раціон п’ятьох моряків, що пливли у вельботі, складався з півтори унції сухарів на кожного. За не таким уже й випадковим збігом, це була саме та зменшена пайка, яку Крозьє таємно обговорював з доктором Гудсером та першим помічником ДеВо, коли запасів солоної свинини у них залишалося на кілька днів.

Шматок сухаря і кілька ковтків прісної води підтримували життя моряків Полларда — його небожа Овена Коффіна, вільного чорношкірого на ймення Барзіллай Рей і двох матросів — упродовж дев’яти тижнів.

Вони все ще були більше ніж за 1600 миль від землі, коли був з’їдений останній сухар і випита остання крапля води. Крозьє підрахував: якщо його люди протримаються на сухарях ще місяць і доберуться до гирла річки Бека, вони все ще будуть більше ніж за 800 миль від людських осель.

У Полларда на борту його шлюпки не було свіжого покійника, тож вони тягнули жереб. Юний небіж Полларда Овен Коффін витягнув коротку соломинку. Потім вони тягнули жереб, щоб визначити, хто зробить цю справу. Цього разу коротка соломинка дісталася Чарльзу Рамсделлу.

Юний Коффін тремтливим голосом попрощався з друзями (Крозьє завжди пам’ятав холодок жаху у своєму паху, коли він уперше почув цю частину історії від літнього матроса, який разом із ним ніс вахту високо на бізань-щоглі військового корабля неподалік Аргентини і, щоб більше його настрахати, переляканим дитячим голосом промовив «бувайте»), а потім поклав голову на планшир і заплющив очі.

Капітан Поллард, як він пізніше свідчив особисто, дав Рамсделлу свій пістоль й відвернувся.

Рамсделл вистрілив хлопцю в потилицю.

Решта четверо, включаючи й капітана Полларда, дядька хлопця, спершу випили його кров, поки вона ще була тепла. Хоча й солона, вона — на відміну від води нескінченного океану довкола них — була придатною до пиття.

Потім вони зрізали м’ясо хлопця з кісток і їли його сирим.

Потім вони потрощили кістки Овена Коффіна й висмоктали з них кістковий мозок до останнього шматочка.

На трупі юнги вони протрималися ще тринадцять днів, і коли вже вирішили знову тягнути жереб, чорношкірий матрос — Баріллай Рей — помер від спраги та виснаження. І знову кров, м’ясо, кістковий мозок підтримували їх, поки 23 лютого 1821 року їх підібрав китобій «Дофін».

Френсіс Крозьє особисто не знав капітана Полларда, але слідкував за його кар’єрою.

Нещасливий американець відновив своє звання й вийшов у море ще тільки один раз — і знову зазнав кораблетрощі. Порятованому вдруге, йому вже більше не довіряли командування кораблем. Останнє, що чув Крозьє про нього всього за кілька місяців перед відплиттям експедиції сера Джона три роки тому, капітан Поллард жив у Нантакеті, працював міським сторожем, і всі жителі міста, а також китобої оминали його десятою дорогою. Казали, що Поллард передчасно зістарився, розмовляв уголос сам із собою та своїм давно померлим небожем і ховав сухарі та солонину під кроквами свого будинку.

Крозьє знав, що його підлеглі впродовж кількох наступних тижнів, якщо не днів, також повинні будуть ухвалити рішення, чи їсти їм своїх покійників.

Тепер людей залишилося занадто мало, й були вони занадто слабкими, щоб тягнути шлюпки, але чотириденний відпочинок на плавучій крижині з 18 до 22 липня не відновив їхніх сил. Крозьє, ДеВо і Коуч — молодий лейтенант Годжсон, хоча формально й був другим за званням, не отримував від капітана жодних повноважень — щоранку піднімали матросів і наказували їм вирушати полювати, або ремонтувати полоззя саней, або конопатити й лагодити човни, тільки щоб не давати їм лежати цілий день у промерзлих спальних мішках у вологих наметах, — але, по суті, все, що їх залишалося робити, це день при дні сидіти на сусідніх плавучих крижинах, бо численні невеличкі смуги відкритої води, тріщини й розколини в кризі, маленькі розводдя й ділянки тонкого та крихкого льоду, що оточували їх звідусіль, не давали їм змоги просуватися ні на південь, ні на схід чи на північ.

Крозьє не мав жодного бажання повертатися назад на захід або північний захід.

Але крижини не дрейфували в потрібному їм напрямку — на південний схід, до гирла Бекової Великої Рибної річки. Вони просто розламувалися й кружляли одна довкола одної, як пакова крига, що тримала в полоні «Еребус» і «Терор» дві довгі зими.

Нарешті в суботу 22 липня, після полудня, їхня власна крижина почала тріщати, і Крозьє наказав усім сісти в шлюпки.

І ось уже шість днів вони пливли, зв’язані разом фалинями[124], по каналах і розводдях, занадто коротких чи малих, щоб йти на веслах або під вітрилами. У Крозьє залишався один секстант з усіх (важкий теодоліт він залишив на кризі), і, поки решта спали, він знімав з нього показання, коли пелена хмар ненадовго розсіювалася.

За підрахунками Крозьє, вони перебували десь за вісімдесят п’ять миль на північний захід від гирла річки Бека.

Щодня очікуючи побачити попереду вузький перешийок — ймовірний півострів, що з’єднує Землю Короля Вільяма з уже нанесеним на мапи півостровом Аделаїда, — Крозьє прокинувся в шлюпці до схід сонця вранці середи 26 липня і спостеріг, що повітря похолоднішало, небо блакитне й безхмарне, а миль за п’ятнадцять на північ і південь видніється земля.

Пізніше, зібравши докупи всі п’ять човнів, Крозьє став на носі свого флагманського вельбота й прокричав:

— Гей, люди! Земля Короля Вільяма — насправді не півострів, острів! Я переконаний, що попереду тільки море — на всьому шляху на південний схід й аж до річки Бека, але я ладен закластися на свій останній фунт стерлінгів, що там немає суходолу, який поєднує мис, що ви бачите далеко на південному заході звідси, з мисом, який видніється далеко на північному сході. А оскільки ми, вірогідно, зараз перебуваємо на північ від півострова Аделаїди, ми досягли мети експедиції сера Джона Франкліна. Це Північно-Західний прохід. З Божою поміччю ви це зробили!

Слабенькі вигуки віншування змінилися кашлем.

Якби шлюпки і крижини дрейфували на південь, через кілька тижнів переходів і плавання вони дісталися б до гирла річки. Але канали й розводдя, у яких вони бовталися, продовжували скресати й відкриватися тільки в північному напрямку.

Життя в шлюпках було таким само нестерпним, як і на плавучих крижинах у наметах. Тіснява була неймовірна. Навіть з настеленими між банками дошками, що забезпечували горішні місця для спання у вельботах та катерах з нарощеними містером Хані бортами (розібрані сани слугували такими собі поперечними твіндеками на переповнених човнах), чоловіки у вологому вовняному вбранні вдень і вночі тиснулися один до одного. Морякам доводилося звисати з бортів, коли вони справляли нужду, що траплялося все рідше і рідше, навіть у людей з важкою формою цинги, бо їжі та води ставало все менше, і часто випадкова хвиля хлюпала на голі дупи й спущені штани чоловіків, що втратили останні залишки соромливості, спричиняючись до вибухів прокльонів, появи чиряків і пропасниці, яка не давала заснути протягом довгих ночей.

Уранці в п’ятницю, 28 липня 1848 року, дозорець на шлюпці Крозьє — найменшого моряка на кожній шлюпці посилали на невисоку щоглу із зоровою трубою — вгледів лабіринт каналів між крижинами, що вів прямо до мису на північному заході, десь за три милі від них.

Дужі моряки в п’яти шлюпках гребли — а за необхідності, коли канали звужувалися, відштовхувалися веслами від крижин, тимчасом як найздоровіші матроси прорубували шлях кайлами й відводили крижини баграми, — впродовж вісімнадцяти годин поспіль.

На початку дванадцятої години ночі вони висадилися на скелястий берег у темряві, що ледь розсіювалася проблисками місячного світла у просвітах між хмарами, що знову заволочили все небо.

Матроси були занадто виснажені, щоб розвантажувати сани й піднімати на них катери та пінасу. Вони були занадто втомлені, щоб розпакувати свої мокрі голландські намети й спальні мішки.

Вони попадали покотом просто на каміння, там, куди доволокли важкі шлюпки по вкритому кригою та рінню берегу, вилизаному високим припливом. Вони спали, збившись купами, й зігрівалися тільки теплом тіл своїх товаришів. Крозьє навіть не виставив вартового. Якби тварюка вполювала їх тієї ночі, вони б стали для неї легкою здобиччю. Але перш ніж самому заснути, він з годину намагався впіймати зорі своїм секстантом і опрацювати його виміри, звіряючись з навігаційними таблицями й мапами, які все ще носив з собою, щоб визначити місце, де вони перебувають.

За його якнайретельнішими підрахунками, вони провели на кризі двадцять п’ять днів і за цей час пройшли пішки, продрейфували чи пропливли у човнах загалом сорок шість миль на схід-південний схід.

Вони знову були на Землі Короля Вільяма десь на північ від півострова Аделаїда, зараз ще далі від гирла річки Бека, ніж були двома днями раніше, — десь за тридцять п’ять миль на північний захід від затоки на тому боці безіменної протоки, якої їм не вдалося перетнути. Навіть якщо вони переправляться через цю протоку, їм доведеться пройти ще більше ніж шістдесят миль вгору по лиману до гирла річки — загалом понад дев’ятсот миль до Великого Невільницького озера й свого порятунку.

Крозьє дбайливо поклав свій секстант у дерев’яний футляр, який заховав у клейончасту водонепроникну сумку, знайшов у вельботі вологу ковдру й кинув її на каміння поруч з ДеВо й трьома сплячими матросами. За мить він уже спав.

Йому снилася Мемо Мойра, яка підштовхувала його в бік огорожі вівтаря, де на нього очікував священик у мокрому убранні.

Лежачи поміж матросів, що хропіли на залитому місячним світлом незнаному березі, Крозьє у своєму сні заплющив очі й висолопив язика, щоб причаститися тіла Христового.