Терор

33 ГУДСЕР

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

22 квітня 1848 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

22 квітня 1848 року

Я вже чотири дні перебуваю в цьому місці, яке ми називаємо табором Терору. І мені здається, він цілком відповідає цій назві.

На чолі шістдесяти тутешніх моряків, включно зі мною, стоїть капітан Фітцджеймс.

Зізнаюся, що коли минулого тижня я вперше побачив здаля це місце, мені спало на думку щось з Гомерової «Іліади». Табір розташований на березі доволі широкої затоки десь на дві милі південніше каїрна, спорудженого майже два десятиліття тому на мисі Вікторії Джеймсом Кларком Россом. Це місце дещо краще захищене від сніговіїв, що дмуть з пакової криги.

Можливо, сцени з «Іліади» були навіяні виглядом вісімнадцяти баркасів, які рядком вишикувалися на березі замерзлого моря — чотири човни лежали на боці на ріні, інші чотирнадцять прив’язані до саней.

За човнами стояло двадцять наметів різного розміру — від невеличких голландських, якими ми користувалися майже рік тому, коли я супроводжував нині покійного лейтенанта Гора на мис Вікторії (у кожному такому наметі можуть спати шестеро чоловік, по троє у спальному мішку завширшки п’ять футів, пошитому з вовчих шкур), — до трохи більших наметів, пошитих вітрильним майстром Мюрреєм, включаючи намети, призначені для капітана Фітцджеймса і капітана Крозьє та їхніх особистих стюардів, і двох найбільших, кожен розміром чи не з кают-компанію «Еребуса» й «Терору», один з яких використовують як лазарет, інший — як матроську їдальню. Є також ще намети для їдалень унтер-офіцерів, кондукторів, офіцерів та їхніх цивільних колег, таких як механік Томпсон і я.

«Іліада» могла спасти на думку ще й тому, що при наближенні до табору Терору вночі — а всі санні партії, що вирушали з «Терору», прибували до місця призначення на третій день в темряві, — першим, що впадало в очі, була велика кількість багать та вогнищ. Звісно, дров тут не було, крім кількох дубових рангоутів, привезених з розчавленого «Еребуса» спеціально для цієї потреби, але протягом останнього місяця сюди з обох кораблів переправили мішки з вугіллям, що залишилися, і багато таких вугільних вогнищ яскраво палали на березі, коли я вперше побачив табір Терору. Деякі ватри горіли на землі, обкладені камінням; інші палали на чотирьох високих жаровнях, порятованих з пожежі, яка сталася карнавальної ночі.

Тож берег був освітлений полум’ям численних багать, а також вогнем смолоскипів та ліхтарів.

Після кількох днів, проведених у таборі Терору, я вирішив, що це місце більше нагадує піратську стоянку, ніж табір Ахіллеса, Одіссея, Агамемнона та інших Гомерових героїв. Одяг матросів обірваний, потертий і багато разів заштопаний. Більшість із них хворі чи накульгують — або і те й інше. Бліді обличчя позаростали бородами. Очі глибоко запали. Вони походжають — або, правильніше сказати, тиняються — табором зі своїми шлюпковими ножами, що теліпаються на сиром’ятних ременях, затягнутих на верхніх вдяганках, у брязкітливих піхвах, зроблених з обрізаних чохлів для багнетів. Цс була ідея капітана Крозьє — зробити з дротяної сітки темні окуляри, щоб матроси носили їх сонячними днями, аби вберегтися від снігової сліпоти. Загалом мешканці табору стали схожими на набрід розбійників та хуліганів.

І у більшості з них спостерігаються симптоми цинги.

У мене було дуже багато роботи в госпітальному наметі.

Санні команди, доклавши значних додаткових зусиль, через кригу й жахливі тороси перевезли сюди десяток койок (плюс ще дві койки для капітанських наметів), але зараз у мене в лазареті лікуються двадцять матросів, тож восьмеро з них лежать на вовняних ковдрах, розстелених просто на холодній землі.

Три олійні лампи забезпечують освітлення намету впродовж довгих ночей.

Більшість матросів, що лежать у лазареті, занедужали на цингу, але не всі. Сержант Хетер знову опинився на моєму піклуванні — у комплекті із золотим совереном, який доктор Педді вставив на місце кістки в його черепі, яку разом з частиною мозку знесло геть ударом тварюки з криги. Морські піхотинці місяцями дбали про Хетера й збиралися продовжувати це робити в таборі Терору — сержанта привезли сюди на санчатах, сконструйованих спеціально для нього містером Хані, — але переохолодження під час триденного переходу спричинилося в нього до пневмонії. Цього разу я вже не сподіваюся, що сержант морської піхоти, який свого часу дивовижним чином порятувався, довго протягне.

Також тут перебуває Девід Лейс, якого товариші називають Дейві. Його кататонічний стан не змінювався місяцями, але після переходу через кригу минулого тижня — він прибув у табір разом з моєю групою — організм чоловіка більше не здатний сприймати навіть найменшої кількості ріденької каші або води.

Сьогодні субота. Навряд чи Лейс доживе до середи.

Через надмірні зусилля, яких довелося докласти людям, щоб перевезти на санях з корабля на острів важкі шлюпки та величезну кількість спорядження, долаючи тороси, на які мені було складно здиратися навіть упорожні, тепер я маю справу зі звичними в таких випадках синцями та переломами кісток. Але серед них був один складний перелом руки у матроса Білла Шенкса. Надавши першу допомогу та наклавши шину на зламану руку, я залишив його в лазареті, побоюючись сепсису. (Шкіра та м’язові тканини у двох місцях були проштрикнуті гострими уламками кістки.)

Але головним убивцею, який причаївся в цьому наметі, залишається цинга.

Містер Гоер, особистий стюард капітана Фітцджеймса, швидше за все, буде першим моряком, що помре тут від цієї недуги. Уже багато днів він не приходить до тями. Як і Лейса та Хетера, його довелося везти сюди на санях двадцять п’ять миль, що відділяють наш приречений корабель від табору Терору.

Едмунд Гоер — перший, але типовий приклад розвитку цієї хвороби.

Капітанів стюард — доволі молодий чоловік: йому має виповнитися двадцять сім через два з чимось тижні, 9 травня, звісно якщо він так довго протягне.

Як для стюарда, Гоер доволі великий чолов’яга — зростом шість футів, — і за всіма ознаками (після огляду в головного лікаря Стенлі та у мене), він був у доброму здоров’ї, коли експедиція виходила в море.

Він був тямущим і швидко, вправно й майстерно виконував свої обов’язки. Гоер мав атлетичну будову тіла, незвичну для стюарда, і відзначався чималою фізичною силою. Під час перегонів і перетягування канату, які так часто проводилися на кризі поблизу острова Бічі взимку 1845–1846 року, Гоер неодноразово виходив переможцем й обирався капітаном різних команд.

Початкові симптоми скорбуту з’явились у нього минулої осені — втома, апатія, все частіші запаморочення, — але хвороба стала очевиднішою після трагічних подій Венеційського карнавалу. Він продовжував обслуговувати капітана Фітцджеймса по шістнадцять годин на день і більше, але врешті-решт його здоров’я похитнулося.

Першим виразним симптомом, який проявився в містера Гоера, був так званий «терновий вінець». З-під волосся Едмунда Гоера почала сочитися кров. І не тільки з-під волосся на голові. Спочатку його шапки, а потім сорочки, а згодом і нижня білизна щодня просотувалися кров’ю кожного дня.

Я уважно його оглянув і з’ясував, кров сочилася із самих коренів волосся. Декотрі матроси намагалися уникнути цього раннього симптому, поголивши на голові геть усе волосся, але це, звісно, не допомагало. Оскільки «вельські перуки», кашкети, шарфи, а потім і подушки у більшості людей стали просотуватися кров’ю, матроси й офіцери почали носити під шапками косинки й замотувати ними голови, коли вночі лягали спати.

Однак це, певна річ, не полегшувало незручностей та страждань, коли кривавили всі ділянки тіла, вкриті волоссям.

Підшкірні крововиливи у стюарда Гоера почали з’являтися в січні.

І хоча про спортивні змагання на кризі на той час уже зовсім забули, а обов’язки містера Гоера нечасто вимагали від нього залишати корабель або докладати значних фізичних зусиль, найлегший удар або синець на його тілі проступав у вигляді величезної червоно-фіолетової плями. І вони не загоювалися.

Випадкова подряпина, отримана стюардом, коли він чистив картоплю або нарізав м’ясо, не затягалася й продовжувала кровоточити тижнями.

У кінці січня ноги містера Гоера розпухли вдвічі супроти свого нормального розміру. Він змушений був позичити брудні штани в дебелішого моряка, щоб залишатися просто вдягненим, коли прислуговував своєму капітанові. Він не міг спати через усе сильніший біль у суглобах. На початку березня будь-який рух взагалі викликав у Едмунда Гоера нестерпні страждання.

Увесь березень Гоер категорично відмовлявся лягати в лазарет «Еребуса» — мовляв, він повинен повернутися на свою койку й продовжувати прислуговувати та піклуватися про капітана Фітцджеймса.

Його біляве волосся було постійно злиплим від засохлої крові. Руки, ноги й обличчя стюарда виглядали одутлими, як опара. З кожним днем його шкіра втрачала еластичність, а за тиждень до того, як «Еребус» було зруйновано, якщо я сильно натискав на якусь ділянку тіла Едмунда Гоера, там назавжди залишалася заглибина, з’являвся новий синець, який розпливався й зростався з давніми крововиливами.

У середині квітня тіло Гоера перетворилося на розбухлу, безформну масу, вкриту суцільними синцями. Обличчя та руки пожовкли від розлиття жовчі. Білки очей стали яскраво-жовтими і ще більше жахали через кровотечу з-під брів.

Попри мої і мого асистента намагання перевертати пацієнта кілька разів на день, на час, коли його винесли з приреченого «Еребуса», Гоер був вкритий пролежнями, які перетворилися на коричнево-лілові виразки, що не переставали гноїтися. Його обличчя, особливо по обидва боки від носа й рота, також було вкрите виразками, які постійно сочилися гноєм та кров’ю.

Гній хворого на цингу має просто жахливий запах.

Того дня, коли ми перевезли містера Гоера в табір Терору, він втратив два останні зуби. І це чоловік, який ще на Різдво міг пишатися найкрасивішою усмішкою серед усіх учасників експедиції.

Гоерові ясна почорніли й розм’якли. Він був при тямі лише кілька годин на день, і весь цей час зазнавав неймовірних страждань. Коли ми відкривали йому рота, щоб погодувати, сморід стояв майже нестерпний. Оскільки у нас не було можливості прати простирадла, ми застелили його койку парусиною, яка зараз уже чорна від крові. Його промерзлий і брудний одяг також зашкаруб від засохлої крові та гною.

Його стан і страждання були жахливими, але ще жахливішим здавався той факт, що для Едмунда Гоера такий стан міг тривати — погіршуючись з кожним днем — ще кілька тижнів або й навіть місяців. Цинга — підступний убивця. Вона тривалий час завдає своїй жертві тортур, перш ніж подарує вічний спокій. На час смерті від цинги найближчі родичі померлого не завжди здатні впізнати страждальця, а він сам настільки втрачає тяму, що не може впізнати своїх близьких.

Але тут цієї проблеми немає. Бо за винятком братів, що служили разом у цій експедиції — Томас Гартнелл втратив свого старшого брата на острові Бічі, — нога жодного родича ніколи не ступить на цей жахливий острів у царстві криги, снігів, вітрів, блискавок та туману. Нікому буде пізнавати нас, коли ми помремо, а тим паче — поховати.

Дванадцятеро матросів конають від цинги у лазареті, і більше двох третин зі ста п’яти вцілілих, включаючи мене, мають один чи й більше симптомів цієї хвороби.

За кілька днів у нас закінчаться запаси цитринового соку — найдієвішого антицинготного засобу, хоча його ефективність за останній рік значно зменшилася.

Єдиним порятунком для нас тоді буде оцет. Тиждень тому в складському наметі, встановленому на кризі поряд з «Терором», я особисто проконтролював переливання залишків оцту з великих діжок у вісімнадцять менших барилець — по одному на кожну шлюпку, яку мали перетягнути до табору Терору.

Матроси ненавидять оцет. На відміну від цитринового соку, кислоту якого можна якось пригасити підсолодженою водою чи навіть ромом, оцет для людей, чиї піднебіння вже вражені цингою, що вгніздилася в їхніх організмах, смакує наче отрута.

Офіцери, які споживали більше консервованих продуктів Ґолднера, ніж матроси, — ті їли переважно своє улюблене (хоча й згіркле) солоне сало та яловичину, аж поки спорожніли діжки, — виявилися більш уразливими до цинги, ніж рядові моряки.

Це підтверджувало гіпотезу доктора МакДональда, що в консервованих м’ясі, овочах і супах — на відміну від зіпсованих, але колись свіжих продуктів — немає якогось життєво важливого елемента, або, навпаки, є якась отрута. Якби мені чудесним чином вдалося відкрити цей елемент — отруйний чи рятівний, — у мене б не тільки з’явився гарний шанс вилікувати цих моряків, можливо, навіть містера Гоера, але й бути посвяченим у лицарі, коли нас порятують чи ми самі доберемося до безпечної гавані.

Але, зважаючи на наші умови та цілковитий брак відповідного лабораторного обладнання, це над мої можливості. Усе, що я можу, це настійливо рекомендувати морякам їсти будь-яке свіже м’ясо, яке вполюють наші мисливці, — навіть ворвань та нутрощі тварин, я впевнений всупереч будь-яким резонам, можуть допомогти нашим організмам боротися з цингою.

Але наші мисливці не знайшли окіл жодних живих істот, яких можна вполювати. А крига занадто товста, щоб пробити в ній ополонку для риболовлі.

Минулого вечора капітан Фітцджеймс навідався до нас у лазарет, як він зазвичай робив це на початку й наприкінці кожного зі своїх довгих напружених днів, і коли він закінчив традиційний обхід сплячих хворих, розпитуючи мене про зміни в стані кожного з них, я набрався зухвалості, щоб запитати у нього про те, чому не знаходив пояснення вже багато тижнів.

— Капітане, — сказав я, — я розумію, що ви надто заклопотані, щоб відповідати на моє запитання, або ж воно, поставлене людиною необізнаною, такою як я, здасться вам не вартим уваги, але я ніяк не можу збагнути: чому ми притягли вісімнадцять човнів? Наскільки я знаю, ми забрали з «Еребуса» й «Терору» всі шлюпки до однієї, хоча нас залишилося всього сто п’ять чоловік.

Капітан Фітцджеймс відповів:

— Якщо ваша ласка, ходімте зі мною, докторе Гудсер.

Я велів Генрі Ллойду, своєму стомленому асистентові, наглядати за хворими й вийшов услід за капітаном Фітцджеймсом назовні. Ще у світлі лазаретного намету я помітив, що його борода, яку я завжди вважав ледь не рудою, насправді майже сива, тільки облямована засохлою кров’ю.

Капітан взяв у лазареті запасний ліхтар і пішов з ним попереду, освітлюючи шлях, до встеленого рінню берега.

Звісно, темно-лілові хвилі не лизали з шелестом цього берега. Натомість, уздовж берегової лінії, як і раніше, тягнувся ланцюг високих айсбергів, що стояв бар’єром між нами та паковою кригою.

Капітан Фітцджеймс підняв ліхтар і освітив довгий ряд шлюпок.

— Що ви бачите, докторе? — запитав він.

— Човни, — ризикнув я відповісти, кожною клітинкою відчуваючи себе тією необізнаною людиною, якою назвався раніше.

— Ви помічаєте різницю між ними, докторе Гудсер?

Я уважніше придивився до них, освітлених ліхтарем.

— Перші чотири не на санях, — відповів я.

Я встиг це помітити ще першої ночі свого перебування тут. У мене не було пояснень, чому так сталося, що містер Хані попіклувався про решту човнів і змайстрував для них спеціальні сани. Як на мене, це була просто службова недбалість.

— Так, цілком слушно, — сказав капітан Фітцджеймс. — Ці чотири — то наші вельботи з «Еребуса» й «Терору». Завдовжки тридцять футів. Легші за інших. Дуже міцні. Шестивеслові. З гострими носом та кормою, яку каное… тепер бачите?

Тепер я побачив. До цього я ніколи раніше не зауважував, що вельботи мають з обох кінців вузькі носи, як каное.

— Якби у нас було десять вельботів, — продовжував капітан, — усе б складалося набагато краще.

— Чому? — здивувався я.

— Вони міцні, докторе. Дуже міцні. Й легкі, як я вже казав. І ми могли б поскладати в них усе наше спорядження та поволочити їх по кризі без жодних саней, які зробили для інших човнів. Якщо ми знайдемо розводдя, то зможемо спустити їх на воду просто з криги.

Я кивнув. Навіть розуміючи, що капітан Фітцджеймс вважатиме мене за цілковитого телепня, варто мені поставити наступне запитання, я все одно запитав:

— Але чому можна волочити по кризі тільки вельботи, а не решту шлюпок, капітане?

Голос капітана Фітцджеймса не видавав жодного роздратування, коли він продовжив:

— Ви бачите у них стерно, докторе?

Я подивився з обох кінців, але нічого схожого на стерно не побачив. Про що й сказав капітанові.

— Саме так, — сказав він. — Вельботи мають плаский кіль, й у них немає навісного стерна. Човном керує веслувальник на кормі.

— Це добре? — запитав я.

— Якщо вам потрібен легкий, міцний човен з пласким кілем і без навісного стерна, яке неодмінно відлетить, коли ви волочитимете шлюпку, — тоді так, — сказав капітан Фітцджеймс. — Вельбот легко тягти по кризі, навіть попри те, що він завдовжки тридцять футів і може вмістити до дюжини моряків, ще й залишиться місце для спорядження.

Я кивнув, наче все зрозумів. Я й насправді майже все зрозумів — але був дуже втомлений.

— Ви бачите щоглу вельбота, докторе?

Я знову подивився. І знову не побачив того, що начебто мав побачити. В чому й зізнався.

— Це тому, що вельботи мають одну розбірну щоглу, — сказав капітан. — Вона лежить, складена під парусиною, яку матроси натягнули між планширами.

— Я помітив, що всі човни вкриті парусиною й дошками, — сказав я, щоб показати, що я не такий уже й неуважний. — Це щоб усередину не нападав сніг?

Фітцджеймс запалював свою люльку. В нього вже давно закінчився тютюн. Я не хочу навіть знати, чим він тепер й набиває.

— Шлюпкові чохли натягнула, щоб захистити екіпажі всіх вісімнадцяти човнів, навіть якщо зрештою ми візьмемо із собою всього десять, — сказав він тихо.

Більшість моряків у таборі спали. Змерзлі вартові, притупуючи ногами, ходили туди-сюди одразу за межею світла, що його відкидав ліхтар.

— Ми ховатимемося під цими чохлами, коли йтимемо по відкритій воді до гирла Великої Рибної річки? — запитав я.

Я ніколи не думав, що ми можемо плисти, пригнувшись під парусиною та дошками. Я завжди уявляв собі, як ми весело гребемо під яскравим сонячним промінням.

— Навряд чи ми попливемо цими човнами по річці, — сказав він, пихкаючи люлькою, над якою здіймалися хмарки від чогось, за запахом схожого на висушені людські екскременти. — Якщо крига вздовж узбережжя цього літа скресне, капітан Крозьє, швидше за все, вирішить іти морем.

— Аж до Аляски і Санкт-Петербурга? — вражено запитав я.

— Принаймні до Аляски, — відповів капітан. — Або, можливо, до Баффінової затоки, якщо прибережні розводдя відкриються в напрямку півночі. — Він зробив кілька кроків і спрямував світло ліхтаря на човни, що стояли на санях.

— А це що за човни, докторе?

— А вони що, відрізняються від попередніх, капітане? — Я із здивуванням збагнув, що смертельна втома спонукає людину до чесності, яка не викликає жодного збентеження.

— Так, — сказав Фітцджеймс. — Ось ці два, прив’язані до спеціальних саней містера Хані, — наші катери. Звісно, ви бачили їх, коли вони стояли на палубі або на кризі поруч з кораблями протягом останніх трьох зим.

— Так, звісно, — відповів я. — Але ви сказали, що ці човни відрізняються від попередніх, від вельботів?

— Значно відрізняються, — сказав капітан Фітцджеймс, відволікаючись, щоб знову підпалити люльку. — Ви бачите щогли на цих човнах, докторе?

Навіть у тьмяному світлі ліхтаря я побачив дві щогли, що здіймалися над кожним із цих суден. Парусинові чохли були вправно прорізані та акуратно обшиті довкола них. Своїми спостереженнями я поділився з капітаном.

— Дуже добре, — сказав він. І це пролунало геть не зверхньо.

— А чому не розібрали й не опустили ці щогли? — запитав я, більшою мірою щоб показати, що уважно слухав попередні роз’яснення, ніж з якоїсь поважнішої причини.

— Вони не розбірні, докторе Гудсер. Це щогли мають рейкове спорядження… ви могли чути про них як про гафельні. Вони стаціонарні. А навісне стерно ви бачите? І вищий кіль?

Так, я бачив.

— Стерна та кілі — це та причина, через яку їх не можна волочити по кризі, як вельботи? — насмілився я припустити.

— Саме так. Ви правильно діагностували проблему, докторе.

— А хіба не можна зняти стерно, капітане?

— Загалом, можна, докторе, але високі кілі… Їх втисне у днище або розтрощить під час перетягування через першу ж смугу торосів, чи не так?

Я знову кивнув і поклав руку в рукавиці на планшир.

— Мені здається, чи ці чотири човни трохи коротші за вельботи?

— У вас чудовий окомір, докторе. Двадцять вісім футів супроти тридцяти у вельботів. Але вони важчі. І в них прямокутна корма.

Я вперше звернув увагу на те, що ці два човни, на відміну від вельботів, мають чітко окреслені ніс та немов обрізану транцеву корму. Жодної схожості з каное.

— Скількох людей вміщають ці катери? — запитав я.

— Десятьох. І гребуть на них вісьмома веслами. Вони мають невеличку каюту для дрібки запасів, і там вистачить місця для всіх, щоб набитися туди на випадок шторму, навіть у відкритому морі. З двома щоглами катери несуть удвічі більше вітрил, ніж вельботи, але від них буде менше користі, ніж від вельботів, якщо нам доведеться зайти до Великої Рибної річки Бека.

— Чому? — спитав я, відчуваючи, що мав би вже сам знати, бо капітан мені вже це пояснював.

— Глибша осадка, сер. Давайте глянемо на два наступні човни… яли.

Я не знайшов нічого ялового у жодному з тих двох човнів.

— Вони здаються довшими за катери, — зауважив я.

— Ваша правда, докторе, вони завдовжки тридцять футів… як і вельботи. Але вони важчі, докторе, навіть важчі за катери. Було великим випробуванням для нас тягнути яли на санях по кризі з їхніми дев’ятистами фунтами… запевняю вас. Капітан Крозьє може прийняти рішення залишити їх тут.

— У такому разі чому ми не могли просто залишити яли біля кораблів? — запитав я.

Він похитав головою.

— Ні. Нам потрібно вибрати такі судна, які дадуть найкращі шанси ста чоловікам протриматися кілька тижнів чи місяців у відкритому морі чи навіть на річці. А чи знаєте ви, докторе, що шлюпки… всі ці шлюпки., мають бути по-різному оснащені для плавання по морю й щоб іти під вітрилами вгору по річці?

Тепер настала моя черга похитати головою.

— Та менше з тим, — сказав капітан Фітцджеймс. — Ми поговоримо про деталі річкового оснащення порівняно з морським якось іншим разом, бажано теплої сонячної днини, коли перебуватимемо далеко на південь звідсіля. З цих останніх восьми шлюпок… перші дві — це пінаси, наступні чотири — корабельні гічки й останні дві — тузики.

— Тузики здаються значно коротшими, — сказав я.

Капітан Фітцджеймс пахнув смердючим димом зі своєї люльки й кивнув так, наче я сипав перлами мудрості зі Святого Письма.

— Так, — сказав він сумно. — Тузики всього дванадцяти футів завдовжки, тоді як пінаси мають довжину двадцять вісім футів, а корабельні гічки — двадцять два фути. Але жоден з цих човнів не можна оснастити щоглами й вітрилами, і всі вони маловеслові.

Боюся, що матроси в цих шлюпках сьорбнуть лиха, якщо ми вийдемо у відкрите море. Я не здивуюся, якщо капітан Крозье вирішить залишити їх тут.

Мені подумалося: «Відкрите море?» Думка про плавання на будь-якому з цих суденець по якійсь водній поверхні, ширшій за Велику Рибну річку Бека, яку я уявляв чимось на кшталт Темзи, ніколи не спадала мені в голову, навіть попри те, що я був присутнім на всіх військових радах, де обговорювалася така можливість. Коли я дивився на маленькі й доволі благенькі на вигляд тузики та гічки, прив’язані до саней, мені здавалося, що матроси, які вийдуть на них у море, могтимуть лише спостерігати, як пінаси з їхніми двома щоглами й вельботами з їхньою одною високою щоглою пливуть під вітрилами і зникають десь за горизонтом.

Люди на цих маленьких шлюпках будуть приречені. За яким принципом відбиратимуть моряків у команди? Чи два капітани вже потайки від усіх сформували склад команд? І до якого човна приписали мене — і на яку долю прирекли?

— Якщо ми вирішимо скористатися меншими шлюпками, то тягтимемо жереб, кому на який човен сідати, — сказав капітан. — А місця в пінасах, ялах та вельботах будуть розподілені між санними командами.

Мабуть, я перелякано подивився на нього.

Капітан Фітцджеймс розсміявся хриплим сміхом, який перейшов у надсадний кашель, і вибив попіл з люльки, постукавши нею об свій черевик. Здійнявся вітер, і стало дуже холодно. Я не уявляв, котра зараз година, але напевно вже звернуло з півночі. Споночіло годин сім тому.

— Не хвилюйтеся, докторе, — сказав він стиха. — Я не читаю ваших думок. Просто здогадався про них з виразу вашого обличчя. Як я сказав, ми тягтимемо жереб, кому сідати на менші шлюпки, але може статися так, що обійдемося без цих суденець. У будь-якому разі, ми нікого не покинемо. У відкритому морі ми візьмемо менші судна на буксир.

Я усміхнувся на ці слова, сподіваючись, що у тьмяному світлі ліхтаря капітан побачить мою усмішку, але не мої кровоточиві ясна.

— Я не знав, що судна під вітрилами можуть буксирувати інші судна без вітрил, — сказав я, знову виказуючи своє неуцтво.

— Зазвичай не можуть, — відповів на те капітан Фітцджеймс. Він легенько поплескав мене по спині — я ледь відчув його доторк через численні шари одягу. — Тепер, докторе, коли ви дізналися про таємниці, які стосуються мореплавних якостей усіх вісімнадцяти шлюпок, що становлять наш невеличкий флот, чи не час нам повернутися? Тут доволі холодно, і я хочу трохи поспати, перш ніж, коли виб’є четверту склянку, вирушу перевіряти вахту.

Я закусив губу, відчуваючи смак крові.

— У мене є ще одне запитання, капітане. Якщо ви не заперечуєте.

— У жодному разі.

— Коли капітан Крозьє вирішить, які саме човни ми візьмемо, і коли ми спустимо ті човни на воду? — запитав я. Мій голос був дуже хрипким.

Капітан трохи відійшов убік і тепер вимальовувався лише темним силуетом на тлі багаття, що палахкотіло біля намету, в якому була матроська їдальня. Його обличчя я не бачив.

— Я не знаю, докторе Гудсер, — сказав він нарешті. — І сумніваюся, що й сам капітан Крозьє зможе вам сказати. Якщо фортуна не відвернеться від нас, то крига може скреснути через кілька тижнів… у цьому разі я особисто доправлю вас до острова Баффіна. Або, можливо, частину цих суден ми спустимо на воду в гирлі Великої Рибної річки вже через три місяці… можливо, у нас буде достатньо часу, щоб дістатися до Великого Невільницького озера й тамтешнього аванпосту, перш ніж настане зима, навіть якщо ми добиратимемося до річки аж до липня.

Він поплескав по вигнутому борту найближчої до нього пінаси. Я відчув дивну, тиху гордість від того, що вже міг розпізнати, що це пінаса.

Чи це був один із двох ялів?

Я намагався не думати про стан Едмунда Гоера і про прогноз для всіх решти з нас, якщо ми не розпочнемо восьмисоттридцятимильної мандрівки до річки Бека… річки, яку також називають Великою Рибною річкою… в наступні три місяці. Навряд чи кому-небудь з нас вдасться вижити, якщо ми вирушимо до Великого Невільницького озера на кілька місяців пізніше.

— А якщо Фортуна зрадить нас, — сказав Фітцджеймс тихо, — ці борти й кілі можуть назавжди забути про воду.

Мені не було що відповісти на це. Слова капітана прозвучали смертним вироком для всіх нас. Я повернувся спиною до світла, збираючись піти до госпітального намету. Я шанував капітана Джеймса Фітцджеймса і не хотів, щоб він побачив моє обличчя в цей момент.

Капітан Фітцджеймс поклав руку мені на плече, зупиняючи мене.

— Якщо так станеться, — сказав він пристрасно, — нам просто доведеться йти додому пішки, чи не так?