Терор

58 ГУДСЕР

На південно-західному мисі острова Короля Вільяма

5 жовтня 1848 року

З персонального щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

6, 7 або, можливо, 8 жовтня 1848 року

Я прийняв смертельну дозу трутизни. Через кілька хвилин вона почне діяти. Маю час, щоб дописати свій щоденник.

Ці останні кілька днів я все пригадував подробиці зізнання молодого Годжсона, яке він зробив мені у наметі кілька тижнів тому, в ніч перед тим, як Гіккі його застрелив.

Лейтенант прошепотів:

— Даруйте, що потурбував вас, докторе, але я маю комусь сказати, що мені дуже прикро за свій вчинок.

Я прошептав у відповідь:

— Ви не католик, лейтенанте Годжсон. А я не ваш сповідник. Лягайте спати самі й дайте заснути мені.

Годжсон наполягав:

— Ще раз перепрошую, докторе. Але я маю сказати комусь, як мені соромно, що я зрадив капітана, який завжди був добрим до мене, і що дозволив містеру Гіккі захопити вас у полон. Я щиро шкодую про це, мені невимовно прикро.

Я лежав тихо, мовчав і нічого не відповідав хлопцеві.

— Звідтоді як був убитий Джон, — напосідливо продовжував Годжсон, — тобто лейтенант Ірвінг, мій щирий друг ще з артилерійської школи, я не мав жодних сумнівів, що те вбивство вчинив помічник купора Гіккі, і я боявся його.

— Чому ж ви пов’язали свою долю з містером Гіккі, якщо вважали його таким чудовиськом? — прошепотів я у темряві.

— Я був… наляканий. Я хотів бути на його боці саме тому, що він такий жахливий, — прошепотів Годжсон. А потім хлопчик розплакався.

Я сказав:

— Посоромтеся.

Але я обійняв хлопчика, що все не міг заспокоїтися, й поплескував його по спині, аж поки він заснув.

Наступного ранку містер Гіккі зібрав усіх і наказав Магнусу Менсону примусити лейтенанта Годжсона стати навколішки перед ним, а сам помічник купора тим часом розмахував своїм пістолем і проголошував, що він — містер Гіккі — не терпітиме саботажу, вкотре пояснюючи, що сумлінні люди проміж нас їстимуть і житимуть далі, а нероби мають померти.

Потім він приставив довге дуло пістолета до потилиці Джорджа Годжсона й вибив йому мізки, що вилетіли просто на рінь.

Я маю сказати, що хлопець мужньо зустрів смерть. Весь той ранок він не виказував жодного страху. Його останніми словами, перш ніж прозвучав постріл, були:

— Йди до біса.

Свій власний кінець я хотів би зустріти так само мужньо. Але я точно знаю, що мені це не вдасться.

Театральна вистава містера Гіккі не закінчилася зі смертю лейтенанта Годжсона, не закінчилась вона і тоді, коли Магнус Менсон здер з хлопчика одяг і залишив його труп лежати перед тим зібранням.

Від одного його вигляду мені стислося серце. Як медик, маю сказати, що я навіть не уявляв, будь-яка щойно жива людська істота може бути такою худою, як бідолашний Годжсон. Його руки були просто кістками, обтягнутими шкірою. Ребра й таз випирали так сильно, що ризикували прорвати шкіру. Й усе тіло горопашного хлопця всуціль було вкрите синцями.

Проте містер Гіккі велів мені вийти вперед, дав ножиці й попросив приступати до розтину лейтенантового тіла — просто перед збіговиськом матросів.

Я відмовився.

Містер Гіккі, люб’язним тоном, повторив своє прохання.

Я знову відмовився.

Потім містер Гіккі наказав містерові Менсону забрати в мене ножиці й роздягнути мене догола, як труп, що лежав біля наших ніг.

За мить я був без одежі, а містер Гіккі походжав уперед-назад перед матросами й вказував на різні частини мого голого тіла. Містер Менсон стояв поруч, тримаючи в руці ножиці.

— У нашому товаристві немає місця ледарям, які не бажають виконувати своїх обов’язків, — сказав містер Гіккі. — І хоча нам потрібен лікар — бо я дбаю про здоров’я шановної публіки, кожного з вас, тут присутніх, — він має бути покараним за відмову служити загальному благу. Сьогодні він відмовився вже двічі, тож на знак нашого невдоволення ми видалимо в нього два перші-ліпші неістотні придатки.

Після цього містер Гіккі став дулом пістоля тикати в різні анатомічні частини мого тіла — пальці, ніс, пеніс, тестикули, вуха.

Потім він підняв мою руку.

— Хірургу потрібні пальці, якщо він збирається бути для нас корисним, — театрально проголосив він і засміявся. — Ми їх залишимо наостанок.

Більшість матросів розсміялися вслід за ним.

— Але йому, так собі гадаю, не потрібні ні пісюн, ні яйця, — сказав містер Гіккі, тикаючи у вищезгадані органи дуже холодним дулом пістоля.

Чоловіки знову розсміялися. Здавалося, вони з нетерпінням чекали на продовження вистави.

— Але сьогодні ми милостиві, — сказав містер Гіккі. Й після цього наказав містерові Менсону відтяти мені два пальці на ногах.

— Які саме, Корнеліусе? — запитав здоровило-недоумок.

— На твій вибір, Магнусе, — відповів наш майстер церемоній.

Збіговисько вкотре загиготіло. Вони вочевидь були розчаровані, що справа обмежилася чимсь таким банальним, як відтинання пальців ніг, але вони насолоджувалися тим, що доля моїх фаланг була цілком у руках Магнуса Менсона. Але я не тримав на них зла. Моряки у своїй більшості не мають жодної формальної освіти і не люблять людей освічених.

Містер Менсон обрав два мої великі пальці.

Публіка сміялася й аплодувала.

Ножиці швидко запрацювали, а величезна сила містера Менсона зробила цю процедуру легшою для мене.

Було ще більше сміху — й неабиякого інтересу до того, що відбувалося, — коли принесли мою медичну сумку, й кожен витріщався, як я затискав, скільки було моєї змоги, пошкоджені артерії, щоб зупинити кровотечу, відчуваючи при цьому страшенну слабкість, й перев’язував рани.

Містеру Менсону наказали віднести мене до мого намету, й він повівся зі мною так обережно, наче мати з хворою дитиною.

Саме цього дня містер Гіккі вирішив забрати у мене пляшечки з найдієвішими ліками. Але ще раніше я злив більшу частину морфію, опію, витяжки опію, доверового порошку, отруйного хлориду ртуті й настоянки кореня мандрагори в одну непрозору й невинну на вигляд пляшечку, позначену написом «Цукристий свинець»[130], й заховав її не в медичній сумці, а деніде. Потім ті пляшечки із залишками перерахованих препаратів я долив водою до попереднього рівня.

Іронія була в тому, що тепер кожного разу, коли я давав містерові Менсону ліки, аби погамувати його «черевні болі», він отримував вісім частин води на дві частини морфію. Але гігант, здавалося, не помічав, що препарат втратив свою дієвість, і це зайвий раз нагадало мені про важливість віри пацієнта в сам процес лікування.

З дня загибелі лейтенанта Годжсона я ще кілька разів відмовлявся виконувати накази містера Гіккі, позбувшись у загальному підсумку ще вісьмох пальців ніг, одного вуха й крайньої плоті.

Остання операція викликала такий веселий сміх серед матросів, незважаючи на свіжі трупи, які лежали перед ними, що можна було подумати, ніби до них приїхав цирк, щоб їх розважити.

Я знаю, чому містер Гіккі так і не зреалізував своїх повсякчас повторюваних погроз позбавити мене статевого члена або тестикул. Помічник купора за роки служби на флоті бачив доволі травм, щоб знати: кровотечу з таких ран часто не можна зупинити — особливо якщо хірург сам стікає кров’ю, перебуваючи у напівпритомному стані від больового шоку, тимчасом як операцію необхідно терміново провести, — а містер Гіккі не хотів, щоб я помер.

Ходити стало дуже важко, відколи мені відтяли сім з десяти пальців на ногах. Я ніколи раніше насправді не розумів, наскільки наші пальці важливі для утримання рівноваги.

І, звісно, біль, який я відчував весь минулий місяць, важко назвати незначним.

Я думаю, що буде гріхом гордині — якщо не гріхом обману — сказати, що я ніколи не помислював про те, щоб для зменшення болю скористатися морфіном, опієм і витяжкою опію (та іншими медичними препаратами), перемішаними в таємній пляшечці, яку я приберігав для своєї останньої години. Але я жодного разу так і не дістав тієї пляшечки зі сховку.

До цього часу.

Зізнаюся, я думав, що суміш подіє швидше.

Я більше не відчуваю своїх ступень — і це є благословенням, — а ноги мої заціпеніли вже аж по коліна. Але при такій швидкості дії трутизни мине ще десять хвилин або більше, перш ніж вона вразить моє серце та інші життєво важливі органи. Я мав би прийняти більшу дозу. Мабуть, я просто боягуз, коли не зміг випити її всю до дна з першого разу.

Мушу визнати — суто з науковою метою, якщо хтось колись знайде мій щоденник, — що ця мікстура не тільки доволі сильно діє, але й доволі сильно дурманить. Якби цього темного штормового вечора тут був ще хтось — крім містера Гіккі й, можливо, містера Менсона у їхній тронній пінасі, — він би побачив, що в останні хвилини свого життя я розслаблено киваю головою й посміхаюся безтямною посмішкою п’янички.

Але я за жодних обставин не рекомендував би повторювати цей експеримент, окрім як з медичною метою, і то лише в разі доконечної потреби.

А тепер настав час сповіді.

Уперше і востаннє в моїй медичній кар’єрі я не зробив усього, що міг, для порятунку пацієнта.

Я говорю, звісно, про бідного містера Магнуса Менсона.

Мій перший діагноз щодо двох кульових ран був брехнею. Кулі насправді були маленького калібру, це так, але в невеличкий пістоль, мабуть, був забитий великий заряд пороху, бо обидві кулі, як для мене стало очевидно під час першого огляду, пробили шкіру велетенського недоумка, шар м’язової тканини й стінку черевної порожнини. Я одразу зрозумів, що кулі застрягли або в шлунку містера Менсона, або в селезінці, або в печінці, або в якомусь іншому життєво важливому органі, так само як і те, що його життя залежить від ретельного обстеження та термінового хірургічного втручання.

Я збрехав.

Якщо є пекло — в яке я більше не вірю, бо ця Земля з деякими людьми на ній сама по собі є справжнісіньким пеклом, жахливим для будь-якого всесвіту, — мене скинуть в найнижче його коло.

Та мені байдуже.

Маю сказати — в грудях у мене похолоділо, й мої ппПаЛЛьці також холодіють.

Коли близько місяця тму розлютвалася буря, я подякував Бг.

Тді здалося, що ми насправді зможемо дйт до табору Терору. Здавалося, що мр. Гіккі переміг. Ми були — як я гадав — менше ніж за двадцять мль вд табору й пррсувалися 3 або 4 милі на день за чудової пгоди, коли налетів прилий з безкнечних штормів.

Якщо є Богг… Я… дякую Тобі, всемилстиви Боже.

Сніг. ТЕмрявва. Жахливі вітри днь і ніч.

Навіть ті моряки, які могли ХДТ, білше не мгли тягнути сани. Вони кинули упряжж. Намети звалило й здуло геть. Т емператра впала до мнус 50 градус.

Зима вдарила, як Гспдн моллллот, і мр. Гіккі нек ммміг нічого вдіяти, лише сидіти на своїй троннійпінасі й перестріляти половину матросів, щоб нагодувати іншу половину.

Хтось із матросів тікав у хуртовину й вмирав.

Хтось з матросів залишався й був застрелений.

ХТСБ з М замерз насмрть.

ХТ з матросів їв інших мтрсв і все одно вмер.

Містер Гіккі і містер Менсонн сидят там у своєм човні на вітрі. І не знаю напвне, але думаю, що мр Менсон ууже померр.

Я вбив його.

Мені так шкооа.

Мені так шкода.

Уссе своє житя, мої брат знає, я хотів би, щоб мій брт був тут зараз зі мно, Томас знв, вс моє жт я лбив Платона й Діалоги Сократа.

Як у випадку з велик Сокатом, у невеликого мене отрута, на яку я заслжив, поширются по всьому тілу, мертвить мої члени й робить мої палц — пальці хірурга — нечутливим паличками й

Такий щасливий

Напсав цю записку моєму переслідувачу

З’ЇЖ ЦІ СМЕРТНІ ОСТАНКИ ДР ГАРРІ Д.С. ГУДСЕРА ЯКЩО ХХОЧЕШ ОТТТРУТА В ЦИХ КІСТКАХ І ПЛОТІ УБ’Є Й ТЕЕБЕ

Люди з Рят таб, якщо вони знайдуть це хай предадуть Томасу Мені так шкода.

Я робив усе що міг, але рани мр. Мнсн Я НЕ

Бг усе бач