Терор

48 ГУДСЕР

Земля Короля Вільяма, шир. невідома, довг. невідома

18 липня 1848 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

Вівторок, 18 липня 1848 року

Дев’ять днів тому, коли наш капітан послав лейтенанта Літтла з вісьмома моряками вперед у вельботі через розводдя в кризі з наказом повернутися за чотири години, решта з нас поснули в той жалюгідний проміжок часу, що залишався з цих чотирьох годин. Ми витратили більше двох годин на завантаження саней на човни, а потім, не гаючи часу на те, щоб поставити намети, спробували заснути в наших пошитих з оленячих шкур та ковдр спальниках, які ми поклали на полотнища водонепроникного брезенту, розстелені прямо на кризі біля самих човнів. Дні опівнічного сонця проминули ще на початку липня, і ми спали — або намагалися заснути — в ті кілька годин перед темрявою. Ми були дуже стомлені.

Коли минули домовлені чотири години, перший помічник ДеВо розбудив моряків, але лейтенанта Літтла ніде не було видно. Капітан дозволив більшості з нас спати далі.

Двома годинами пізніше всі вже були на ногах, і я намагався, скільки змога, допомагати готувати шлюпки до спуску на воду згідно з наказам другого помічника Коуча. (Як лікар, я, звісно, завжди боявся поранити руки, хоча насправді в цьому рейсі вони зазнавали усіляких лих, окрім серйозного обмороження та ампутації.)

Тож коли минуло вже сім годин, відколи лейтенант Літтл, Джеймс Рейд, Гаррі Пеґлар і шестеро матросів вирушили на розвідку, вісімдесят чоловіків, що залишилися на кризі, приготувалися на своїх човнах іти слідом за ними. Через переміщення льоду й зниження температури повітря за ті кілька годин темряви й ще кілька годин нашого сну розводдя трохи звузилося, і щоб належно встановити й правильно спустити на воду дев’ять човнів, знадобилася певна вправність, але зрештою всі човни — три вельботи (головним командував капітан Крозьє, а я сидів у другому з них, яким командував помічник Коуч), чотири катери (під командою, відповідно, другого помічника Роберта Томаса, боцмана Джона Лейна, боцманського помічника Томаса Джонсона й другого лейтенанта Джорджа Годжсона), а за ними дві пінаси під командою помічника боцмана Семуеля Брауна й першого помічника Чарльза ДеВо (ДеВо посідав третє по старшинству місце в нашій експедиції після капітана Крозьє і лейтенанта Літтла, тож його призначили відповідати за ар’єргард) — були спущені на воду.

Ставало все холодніше, пішов сніг, але було доволі світло — туман піднявся футів на сто, перетворившись на пелену низьких хмар. Це дозволило нам бачити набагато далі, ніж в імлі минулого дня, проте картина, що постала перед нашими очима, справляла доволі гнітюче враження — здавалося, ми опинилися в якійсь чудернацькій танцювальній залі посеред пустельного Арктичного Палацу, з помережаною тріщинами підлогою з білого мармуру під ногами й низькою сірою стелею з trompe l’oeil[119] хмар над головою.

Тієї миті, коли дев’ятий і останній човен був спущений на воду і його екіпаж розмістився в ньому, матроси якось в’яло і невлад спробували прокричати «ура!», бо вперше за майже два роки вони вирушали у плавання, але їхніх вигуків ніхто не підтримав, тож вони одразу завмерли. Тривога за долю команди лейтенанта Літтла була надто великою, щоб щиро радіти й вигукували «ура!»

За перших півтори години нашої подорожі єдиними звуками, що порушували довколишню тишу, були стогін дрейфуючої криги і натужне хекання матросів на веслах.

Але зі свого місця на банці другої шлюпки, сидячи позаду містера Коуча, який стояв на носі, усвідомлюючи, що я не можу принести жодної користі для просування човна вперед, відчуваючи себе просто баластом, таким, як бідолашний, але все ще живий Девід Лейс, що залишався у комі, якого матроси без жодних скарг тягнули в одній з пінас більше трьох місяців і якого мій новий помічник, колишній стюард Джон Брідженс, годував і щовечора в медичному наметі, який ми з ним ділили, відмивав від нечистот з такою турботою, наче він доглядав за любим паралізованим дідусем (іронія ситуації полягала в тому, що Брідженсу було вже за шістдесят, а Лейсу — лише 40), — так ось, зі свого місця я міг чути стишені розмови гребців.

— Літтл з рештою, мабуть, десь заблукали, — прошепотів матрос на ім’я Кумис.

— Лейтенант Літтл ніяк не міг заблукати, — обурено відповів Чарльз Бест. — Він міг застрягнути, але не заблукати.

— Застрягнути в чому? — пошепки запитав Роберт Фер’є, що сидів за сусіднім веслом. — Це розводдя зараз відкрите. Воно було відкритим і вчора.

— Може, лейтенант Літтл та містер Рейд знайшли попереду відкритий аж до річки Бека шлях, підняли вітрило й попливли собі далі, — прошепотів Том МакКонвей із загрібного весла. — Здогадуюсь, що вони вже там… Їдять лососів, що застрибують їм до човна, й вимінюють у тубільців ворвань на якісь цяцьки.

Ніхто нічого не сказав на це неправдоподібне припущення. Згадка про ескімосів сповнювала людей страхом після загибелі лейтенанта Ірвінга, по-звірячому зарізаного, та розстрілу вісьмох дикунів 24 квітня. На моє переконання, більшість моряків, попри розпачливе сподівання на порятунок або будь-яку допомогу, радше боялися, аніж покладали надію на зустріч з тубільними племенами. Помста, як стверджували деякі натурфілософи, а мореплавці згоджувалися з ними, є одним з найбільш універсальних спонукальних людських мотивів.

Через дві з половиною години після того, як ми покинули місце нашого нічного привалу, вельбот капітана Крозьє вихопився з вузького розводдя на відкрите плесо чистої води.

З провідної шлюпки, як і з моєї власної, залунали радісні вигуки матросів. На виході з каналу, начебто залишений, щоб позначити шлях, вертикально стояв довгий багор, глибоко увіткнутий в сніг. З північно-західного боку багор побілів від налиплого снігу й скрижанілих дощових краплин.

Але й ці радісні крики померли в зародку, коли тісний стрій човнів вийшов на вільну воду.

Вода була червоною.

Праворуч і ліворуч від виходу з каналу на пласкій кризі ми побачили багряні смуги й плями, що могли бути тільки кров’ю. Від цього видовища мене всипало морозом, а у решти моряків, я помітив, повідвисали щелепи.

— Спокійно, хлопці, — пробурмотів містер Коуч з носа шлюпки. — Це всього лише сліди тюленів, упольованих білими ведмедями, ми бачили такі патьоки тюленячої крові й до цього, влітку.

Капітан Крозьє в провідній шлюпці казав приблизно те саме своїм матросам. Ллє за хвилину ми вже знали, що криваві сліди були залишені не тюленями, розтерзаними білими ведмедями.

— О Боже! — вигукнув Кумбс. Усі моряки покинули гребти. Три вельботи, чотири катери й дві пінаси зійшлися докупи посеред вкритої брижами червонястої води.

З води вертикально стирчав ніс вельбота лейтенанта Літтла. Ми чітко бачили чорні літери назви його шлюпки, єдиної з п’яти, не перейменованої після травневої надгробної проповіді капітана Крозьє, взятої з «Книги Левіафана», — «Леді Дж. Франклін». Човен був переламаний надвоє десь за чотири фути від носа, тож тільки носова частина — зазубрені кінці розтрощених банок і розбитих на друзки бортів ледь виднілися під поверхнею темної крижаної води — трималася на поверхні.

Дев’ять наших шлюпок розійшлися віялом і повільно рушили вперед, а моряки почали збирати інші рештки кораблетрощі: весло, уламки планшира та корми, стернове весло, «вельська перука», сумка з-під набоїв, рукавиця, клапоть жилета.

Коли матрос Фер’є підчепив відпорним гаком[120] те, що здавалося шматком синього бушлата, він раптом закричав від жаху й ледь не випустив з рук багор.

Там плавало тіло чоловіка, без голови, все ще одягнутого в синю вовняну куртку, його руки і ноги повільно погойдувалися на поверхні чорної води. Шия скидалася на обрубок пенька. Його пальці, які, можливо, опухли в холодній воді вже після смерті, схожі на товсті короткі оцупки, ворушилися, піднімаючись і опускаючись на дрібних хвилях, немов звивалися білі хробаки. Здавалося, наче безголове тіло намагалося нам щось сказати мовою жестів.

Я допоміг Фер’є та МакКонвею втягнути труп на борт. Риби або якийсь морський хижак обгризли пальці мертвяка до другої фаланги, але холод затримав процеси гниття й розпаду. Вельбот капітана Крозьє підплив до нашого, стукнувшись носом у борт.

— Хто це? — пробурмотів один з матросів.

— Це Гаррі Пеґлар, — відгукнувся другий. — Я впізнав його бушлат.

— Гаррі Пеґлар не носив зеленого жилета, — зауважив третій.

— Семмі Крісп носив! — обізвався четвертий матрос.

— Тихо! — гаркнув капітан Крозьє. — Докторе Гудсер, будьте такі ласкаві вивернути кишені нашого бідолашного товариша.

Так я і зробив. З великої кишені мокрого жилета я витяг майже порожній тютюновий кисет з червоної шкіри.

— Хай йому біс! — вигукнув Томас Тедмен, що сидів поряд з Робертом Фер’є у моїй шлюпці. — Це нещасний містер Рейд.

Це насправді був він. Усі матроси одразу пригадали, що минулого вечора льодовий лоцман був одягнений у синій бушлат та зелений жилет, і всі ми тисячу разів бачили, як він набиває люльку тютюном з цього вицвілого кисета з червоної шкіри.

Ми дивилися на капітана Крозьє, наче чекаючи від нього пояснень, що сталося з нашими товаришами, хоча в глибині душі й самі це знали.

— Покладіть тіло містера Рейда під шлюпковий чохол, — наказав капітан. — Ми оглянемо цей район, щоб пересвідчитися, чи ніхто не порятувався. Не відходьте на шлюпках далі дистанції пострілу та залишайтеся на виду один в одного.

Човни знову розійшлися віялом. Містер Коуч повів нашу шлюпку назад до гирла розводдя, й ми повільно попливли вздовж краю крижаного поля, що піднімалося десь на чотири фути над урізом відкритої води. Ми зупинялися біля кожної кривавої плями на горизонтальній поверхні криги та на вертикальній стіні, але трупів більше не побачили.

— От дідько, — простогнав тридцятилітній Френсіс Покок, який сидів на кормі нашої шлюпки. — Ви ж бачите ці криваві борозни від людських пальців та нігтів на снігу. Те чудовисько, мабуть, тягло його назад у воду.

— Стули пельку, і щоб я більше не чув таких розмов! — гарикнув містер Коуч. Він стояв, поставивши одну ногу в чоботі на ніс вельбота й тримаючи в руці довгий багор, наче справжній гарпун, і сердито позирав на гребців. Матроси замовкли.

У цьому північно-західному закутку ми побачили три криваві плями. Третя з них виглядала так, начебто когось з’їли прямо на місці, не затягуючи у воду, за якихось десять футів від краю крижаного поля. Там залишилися кістки ніг, кілька обгризених ребер, якийсь клапоть, схожий на людську шкіру, й кілька шматків одягу, але ні голови, ні інших впізнаваних предметів ми не знайшли.

— Висадіть мене на кригу, містере Коуч, — сказав я, — я хочу оглянути рештки.

Так я і зробив. Якби все це відбувалося практично в будь-якому місці світу, а не тут, мухи вже роїлися б над червоним м’ясом і м’язами, що залишилися, не говорячи вже про купку нутрощів, схожу на горбик над ніркою крота, вкриту тонким шаром снігу, що випав уночі, але тут була лише тиша, яку порушував лише тихий посвист північно-західного вітру й тріск криги.

Я гукнув чоловікам, які сиділи у шлюпці, відвертаючи свої обличчя, що розпізнати рештки неможливо. Кілька клаптів пошматованого одягу не давали жодної підказки. Тут не залишилося ні голови, ні черевиків, ні рук, ні ніг, ні навіть тулуба, крім сильно обгризених ребер, фрагмента хребта із сухожиллями й половини тазової кістки.

— Залишайтеся на місці, містере Гудсер! — крикнув Коуч. — Я посилаю до вас Марка й Тедмена з порожньою сумкою з-під зарядів, щоб покласти в неї рештки цього бідолахи. Капітан Крозьє захоче їх поховати.

Це була невесела робота, але ми швидко з нею впоралися. Врешті-решт я звелів двом набурмосеним матросам запакували в сумку-саван тільки ребра й шматок тазової кістки. Хребет вмерз у кригу, а інші рештки були занадто бридкими, щоб їх чіпати.

Ми саме відчалили від криги й вирушили досліджували південний край відкритої води, коли з півночі почулися крики.

— Ми знайшли! — закричали кілька матросів. І знову: — Ми знайшли людину!

Мені здається, що у всіх нас шалено калатало серце, поки Кумис, МакКонвей, Фер’є й Тедмен та Марк і Джонс налягали на весла, а стерновий Френсіс Покок спрямовував човен до плавучої крижини розміром з крикетне поле, яка дрейфувала в центрі цих кількох сотень акрів відкритої води посеред льодів. Ми всі хотіли — нам усім було необхідно — знайшли когось живого з команди лейтенанта Літтла.

Однак цього не сталося.

Капітан Крозьє, який уже був на крижині, покликав мене і попросив підійти до тіла, що там лежало. Зізнаюся, я відчув роздратування: невже капітан сам не може констатувати смерть, поки не примусить мене оглянути ще одне безсумнівно мертве тіло. Я був страшенно втомлений.

Це був Гаррі Пеґлар, майже голий — в одній лише спідній білизні, — він лежав скорчений на кризі, підтягнувши коліна майже до підборіддя, схрестивши ноги на щиколотках, наче остання енергія його тіла пішла на намагання втримати тепло, зіщулюючись все дужче й дужче, він засунув долоні під пахви й обіймав сам себе, конаючи в невтримних дрижаках.

Його блакитні очі були розплющені й скрижанілі. Задубіле посиніле тіло на дотик здавалося таким твердим, як каррарський мармур.

— Очевидно, він доплив до крижини, спромігся видертися на неї й замерз тут до смерті, — стиха припустив містер ДеВо. — Те чудовисько з криги не схопило й не скалічило Гаррі.

Капітан Крозьє тільки кивнув. Я знаю, що він любив Гаррі Пеґлара і багато в чому на нього покладався. Мені теж подобався фор-марсовий старшина. Як і більшості матросів.

Потім я побачив, на що саме дивиться Крозьє. Вся крижина, запорошена свіжим снігом, була змережана, особливо довкола трузурів, на вигляд схожими на сліди білого ведмедя, але в три чи в чотири рази більшими.

Та тварюка обійшла довкола Гаррі безліч разів. Спостерігаючи за тим, як бідолашний містер Пеґлар лежить, здригаючись і конаючи від холоду? Тішачись з цього видовища? Невже останнє, що бачив згасаючим поглядом Гаррі Пеґлар на цій землі, було біле чудовисько, яке нависає над ним, втуплюючи в нього свої чорні незмигні очі? Чому та істота не зжерла нашого друга?

— Та бестія пересувалася на двох лапах весь час, що була на крижині, — тільки й сказав капітан Крозьє.

Інші моряки зі шлюпок прийшли зі шматком парусини.

З цього озера в кризі не було виходу, крім протоки, з якої ми вийшли, що швидко затягувалася льодом. Ми двічі обійшли вздовж межі відкритої води — п’ять шлюпок рухалося за ходом сонця, а чотири гребли їм назустріч — і побачили тільки єрики, проломи в кризі й ще дві криваві смуги, які виглядали так, наче хтось з команди розвідувального вельбота вибрався на кригу й спробував утекти, але його схопили й відтягли назад у воду. Дякувати Богу, там ми знайшли тільки клапті синьої вовняної тканини й жодних інших решток.

Було вже пополудні, і я певен, що кожен моряк мав лише одне бажання — забратися подалі від цього проклятого місця. Але в нас були три тіла наших товаришів — або частин тіл, — і ми хотіли гідно їх поховати. (Багато з нас припускало — цілком слушно, як виявилося, — що ця поховальна служба стане останньою, яку наша експедиція має змогу провести.)

Серед усілякого мотлоху, що плавав на поверхні крижаного озера, ми не знайшли нічого придатного для церемонії, крім широкого брезентового полотнища з одного з голландських наметів, що були на борту загиблого вельбота лейтенанта Літтла. В нього ми загорнули тіло нашого друга Гаррі Пеґлара. Рештки скелета, які я оглядав біля виходу з розводдя, ми залишили в брезентовій сумці з-під зарядів. Тулуб містера Рейда зашили в запасний спальник.

За звичаєм поховання в морі у ногах моряка, якого віддають глибинам, кладуть одне чи кілька гарматних ядер, щоб тіло з гідністю опустилося на дно, а не бовталося бентежно на поверхні, але звісно, в нас не було жодного ядра. Матроси зняли шлюпковий якір з носової частини «Леді Дж. Франклін» і відшукали кілька порожніх бляшанок з-під консервів Ґолднера, щоб притопити всі савани.

Знадобилося доволі багато часу, щоб витягнути дев’ять човнів, що залишалися, з чорної води й знову встановити катери й чоловіків останні сили. Потім матроси зібралися біля краю крижаного поля, вишикувавшись широким півмісяцем, щоб уникнути критичного навантаження на лід.

Ніхто не був налаштований на довгу поховальну промову, тим паче взяту з пронизаної іронією легендарної «Книги Левіафана», тож для нас цілковитою несподіванкою стало те, що капітан напам’ять продекламував 90-й Псалом, який ми із хвилюванням вислухали.

Господи, пристановищем нашим Ти був з роду в рід!

Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог! Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини!

Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна…

Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає:

уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне!

Бо від гніву Твого ми гинемо, і пересердям Твоїм перестрашені, Ти наші провини поклав перед Себе, гріхи ж нашої молодості на світло Свого лиця!

Бо всі наші дні промайнули у гніві Твоїм, скінчили літа ми свої, як зідхання…

Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо…

Хто відає силу гніву Твого? А Твоє пересердя як страх перед Тобою!

Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!

Привернися ж, о Господи, доки терпітимемо? і пожалій Своїх рабів!

Насити нас уранці Своїм милосердям, і ми будемо співати й радіти по всі наші дні!

Порадуй же нас за ті дні, коли Ти впокоряв нас, за ті роки, що в них ми зазнали лихого!

Нехай виявиться Твоє діло рабам Твоїм, а величність Твоя їхнім синам, і хай буде над нами благовоління Господа, Бога нашого, і діло рук наших утверди нам, і діло рук наших утверди його!

Амінь.[121]

І ми всі хором проказали:

— Амінь.

Потім настала тиша. Падав негустий сніг. Чорна вода хлюпала з таким звуком, наче плямкав голодний звір. Крига тріщала й ледь здригалася під нашими ногами.

Гадаю, всі ми сприйняли ці слова як панегірик і прощання з кожним із нас. Аж до цього дня — до втрати шлюпки лейтенанта Літтла з усіма його моряками, включаючи незамінного містера Рейда й загального улюбленця містера Пеґлара, — більшість із нас вірили у можливість порятунку. Але тепер ми зрозуміли, що шансів вижити у нас майже не залишилося.

Така довгоочікувана відкрита вода, якій всі так раділи, виявилася підступною пасткою. Крига не відпустить нас.

І це створіння з криги не дозволить нам вижити.

Боцман Джонсон вигукнув:

— Моряки, шапки додолу!

Ми стягнули наші пістряві й брудні головні убори.

— Та я знаю, що мій Викупитель живий, — сказав Крозьє тим хрипким скреготом, на який зараз перетворився його голос, — і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі…[122]

Господи, прийми в царство Твоє покірних рабів Твоїх: льодового лоцмана Джеймса Рейда, фор-марсового старшину Гаррі Пеґлара, і їхнього невідомого корабельного побратима, і разом з цими двома, яких ми можемо назвати, будь ласка, прийми в царство Твоє душі лейтенанта Едварда Літтла, матроса Олександра Беррі, матроса Генрі Світа, матроса Вільяма Вентцала, матроса Самуеля Кріспа, матроса Джона Гейтса і матроса Девіда Сімса.

Коли настане наш час піти за ними, будь ласка, Господи, дозволь нам приєднатися до них у царстві Твоєму.

Почуй нашу молитву, о Господи, за наших суднобратчиків, і за нас самих, і за всі наші душі. Почуй наші благання і не будь байдужим до сліз наших. Змилуйся над нами бодай трішки, щоб ми могли відновити свої сили, перш ніж теж покинемо цей світ звідси, щоб опинитися у світі іншому.

Амінь.

— Амінь, — прошепотіли ми у відповідь.

Боцмани підняли парусинові савани з рештками і кинули їх у чорну воду — вони миттєво пішли на дно. На поверхню виринули білі бульбашки, як остання спроба наших покійних товаришів подати якусь звістку, потім вода в озері вляглася й знову стала чорною.

Сержант Тозер і два морські піхотинці дали один залп зі своїх мушкетів.

Я помітив погляд, яким капітан Крозьє пильно вдивлявся у чорне озеро, і в нього був такий вираз обличчя, наче він ледь стримував свої почуття.

— Вирушаємо далі, — твердо сказав він нам, нам усім, підупалим, глибоко засмученим людям, які подумки вже змирилися з неминучою поразкою. — Ми зможемо протягнути ці сани та шлюпки ще з милю, перш ніж зупинимося на нічліг. Попрямуємо на південний схід до гирла річки Бека. Тут, на льоду, іти буде легше.

Насправді, як виявилося, йти по кризі було значно важче. Зрештою це стало взагалі неможливим, і то не через звичні гребені торосів і вже очікувану важкість перетягання через них човнів, хоча й це ставало все проблемнішим через наш голод, хвороби та слабкість, а через розломи в кризі.

Перетягаючи човни, як завжди, двома заходами, але тепер, втративши дев’ятьох моряків, меншими силами, того довгого арктичного вечора 10 липня ми просунулися на віддаль менше милі, перш ніж зупинилися й встановили на кризі намети, щоб нарешті заснути.

Ми проспали заледве дві години, коли це крига під нами несподівано почала тріщати й коливатися. Все крижане поле дрижало, двигтіло й хиталося. Це був доволі тривожний сигнал, тож ми всі повилазили зі своїх наметів і розгублено скупчилися поблизу них. Матроси почали згортати намети й готувати речі до завантажування в шлюпки, поки капітан Крозьє, містер Коуч і перший помічник ДеВо не втихомирили їх криками. Офіцери вказали на те, що крига не тріскалася, тільки коливалася.

Хвилин за п’ятнадцять крига перестала ходити ходором, і поверхня замерзлого моря під нами знову стала твердою як камінь. Ми заповзли назад до своїх наметів.

Годиною пізніше крига знову почала коливатися й тріщати. Багато чоловіків, як і першого разу, повискакували назовні, де у темряві гуляв свіжий вітер, але хоробріші матроси залишились у своїх спальних мішках. Ті з нас, хто перелякався, через кілька хвилин уже заповзали назад — у напхом напхані маленькі намети, сповнені звуків хропіння й пердіння, у тісняву тіл у вологих опальниках, над якими витав сморід людей, що кілька місяців не міняли свого одягу, — зі збентеженим виразом обличчя. На щастя, було так темно, що ніхто не міг цього помітити.

Увесь наступний день ми, напружуючи останні сили, тягли човни на південний схід по кризі, що була не міцнішою за туго напнуту шкіру індіанського бубна. Стали з’являтися тріщини, і хоча, судячи з них, товщина льоду становила шість з лишком футів, у нас зникло відчуття, що ми рухаємося по крижаному полю, натомість почало здаватися, що ми перебираємося з крижини на крижину в збуреному білому океані.

Тут я маю згадати, що наступного вечора після того, як ми полишили те озеро посеред криги, мені довелося взятися до виконання своїх обов’язків — давати раду особистим речам загиблих моряків, більшість з яких були залишені з основним вантажем запасів і спорядження, коли розвідувальний загін лейтенанта Літтла вирушив у плавання розводдям на вельботі, і я вже перейшов до невеличкого вузлика фор-марсового старшини Пеґлара, в якому була благенька одежина, кілька листів, деякі особисті речі, серед яких роговий гребінець, та трохи книжок, коли мій помічник, Джон Брідженс, запитав:

— Чи можу я взяти деякі з цих речей собі, докторе Гудсер?

Я був здивований. Брідженс вказував на гребінець і грубий записник у шкіряній палітурці.

Я вже встиг зазирнути в той записник. Пеґлар вів щоденник такою собі подобою примітивного шрифту, записуючи слова задом наперед і закінчуючи останнє слово кожного речення великою літерою. Хоча опис подій останнього року нашої експедиції і міг становити певний інтерес для родичів, почерк фор-марсового старшини і структура речень, не кажучи вже про правопис, ставали все більш незграбними й незрозумілими протягом місяців безпосередньо перед та одразу після того, як ми покинули кораблі, а наприкінці його нотатки взагалі втрачали будь-який сенс. Ось, до прикладу, один такий запис:

«О смерть, ігдє твоє жало, могила в бухті Спокою, для того хто не мав жодних сумнівів, як…. [нерозбірливий рядок там, де записник пошкоджено водою]… фарбник скал…»

На звороті цього аркуша, на який я звернув увагу, Пеґлар накреслив нечітке коло, всередині якого написав: «табір Терору очищений». Дата була нерозбірливою, але, як я припускаю, цей запис міг бути зроблений десь наприкінці квітня. На іншому аркуші, поряд з цим, були такі уривчасті записи:

«Чи маємо ми серйозні підстави… нам знадобиться трохи грогу, щоб намочити мотику… іссел… все моє мистецтво Том, бо я думаю… час… я просто маю лягти й… 21-у ніч жар».

Здогадно, ці записи Пеґлар зробив увечері 21 квітня, коли капітан Крозьє повідомив людям з «Терору» та «Еребуса», що останні з них мають покинути кораблі наступного ранку.

Загалом кажучи, це були просто якісь безладні нотатки напівграмотного моряка, в яких не було й сліду здорового глузду чи вченості Гаррі Пеґлара.

— Навіщо вам це? — запитав я Брідженса. — Пеґлар був вашим другом?

— Так, докторе.

— Вам потрібен гребінець? — Старий стюард був майже лисий.

— Ні, докторе, це лише річ на згадку про цього чоловіка. Як і його щоденник.

Дуже дивно, подумав я, бо зараз усі намагалися позбутися зайвих речей, тимчасом як мій помічник мав намір збільшити вагу вантажу, який треба було тягнути, забравши собі той грубенький записник.

Але я віддав Брідженсу і гребінець і щоденник. Нікому не знадобилися ні Пеґларові сорочка, ні шкарпетки, ні запасні вовняні штани, ні Біблія, тож наступного ранку я залишив їх у купі непотрібних речей. Зрештою з пожитків Пеґлара, Літтла, Рейда, Беррі, Кріспа, Бейтса, Сімса, Вентцала й Сейта утворився такий собі надгробок, що унаочнював їхню смерть.

Наступного ранку, 12 липня, нам трапилися криваві плями на кризі. Спочатку матроси були нажахані тим, що це нові свідчення смерті наших товаришів, але капітан Крозьє підвів нас до однієї з таких плям і показав, що посеред цього багряного кола лежить кістяк білого ведмедя. На цих заплямованих кров’ю просторах скрізь лежали трупи полярних ведмедів — часто сама лише розтрощена голова, чи велика скривавлена біла шкура, чи роздроблені кістки і лапи.

Спочатку матроси заспокоїлися. А потім, звісно, постало очевидне питання — хто вбив цих велетенських хижаків усього за кілька годин до нашої тут появи?

Відповідь була очевидною.

Але чому те чудовисько винищувало білих ведмедів? Відповідь теж була очевидною: щоб позбавити нас будь-яких можливих джерел їжі.

До 16 липня матроси, здавалося, геть знесиліли й були нездатними йти далі. За вісімнадцять годин безперервних зусиль ми могли подолали менше милі. Часто, стаючи ввечері табором, ми могли бачити купу викинутих вранці одягу й спорядження. Ми знайшли ще кількох убитих білих ведмедів. Наш моральний дух так занепав, що якби того тижня було проведене голосування, більшість напевне проголосувала б за те, щоб здатися, лягти на кригу й померти.

Тієї ночі, 16 липня, коли всі спали й тільки один моряк стояв на вахті, капітан Крозьє попросив мене прийти до нього в намет. Зараз він спав в одному наметі з Чарльзом ДеВо, своїм скарбником Чарльзом Тамільтоном Осмером (в якого спостерігалися симптоми пневмонії), Вільямом Беллом (інтендантом з «Еребуса») й Філіпом Релінгтоном, колишнім баковим старшиною сера Джона й капітана Фітцджеймса. Капітан кивнув, й усі, крім першого помічника ДеВо та містера Осмера, вийшли з намету, щоб залишити нас наодинці.

— Докторе Гудсер, — почав капітан, — мені потрібна ваша порада.

Я кивнув і приготувався слухати.

— У нас є теплий одяг і намети, — сказав капітан Крозьє. — Запасні черевики, які я наказав матросам повантажити в пінаси і везти разом з іншим спорядженням і запасами, врятували багатьох від ампутації ніг.

— Саме так, сер, — промовив я, хоча й розумів, що це не те питання, щодо якого він хотів попросити у мене поради.

— Завтра вранці я збираюся оголосити, що нам доведеться залишити один з вельботів, два катери й одну пінасу й рухатися далі лише з п’ятьма шлюпками, — сказав капітан Крозьє. — Ті два вельботи, два катери й остання пінаса в кращому стані, ніж інші човни, і цілком придатні для плавання по відкритій воді, якщо ми, звісно, натрапимо на неї, перш ніж дістанемося гирла річки Бека, до того ж наші запаси значно зменшилися.

— Матроси зрадіють, почувши це, капітане, — сказав я. Щодо мене, то я щиро втішився. Оскільки зараз я допомагав волокти шлюпки, від усвідомлення того, що більше не треба їх поперемінно тягнути, я в буквальному сенсі відчув, як з моїх втомлених плечей звалилася частина тяготи.

— Мені треба знати, докторе Гудсер, — продовжив капітан своїм вкрай утомленим хрипким голосом, з похмурим обличчям, — чи можна ще врізати матроський раціон? Правильніше буде сказати, чи зможуть матроси тягнути сани, коли ми уріжемо їхній раціон? Мені потрібна ваша професійна думка, докторе.

Я втупився у брезентову підлогу намету. Одна з пеміканових[123]сковорідок містера Діггла — або, можливо, портативна штукенція містера Волла для кип’ятіння чаю, що залишилася відтоді, коли у нас були пляшки з ефіром для спиртових плиток, — пропалила в ній круглу діру.

— Капітане, містере ДеВо, — обізвався я нарешті, чудово розуміючи, що констатую речі, очевидні для них, — матроси і зараз не отримують достатньо харчів, щоб щоденно працювати з таким напруженням сил. — Я глибоко зітхнув і продовжив: — Вони споживають лише холодну їжу. Останні консервовані продукти з’їли багато тижнів тому. Спиртові плитки й спиртові лампи ми залишили на кризі разом з останньою порожньою пляшкою з-під піролізного ефіру. Цього вечора кожен моряк отримає один сухар, шматочок холодної солоної свинини, унцію шоколаду, трохи чаю з неповною чайною ложкою цукру і столову ложку рому.

— І дрібку тютюну, який ми приберегли, — додав містер Осмер.

Я кивнув.

— Так, і дрібку тютюну — вони його насправді люблять. Це була блискуча думка — приберегти трохи тютюну про запас. Але ні, капітане, люди не можуть отримувати менше їжі, ніж їхня нинішня пайка.

— Однак нам доведеться піти на такий крок, — відповів капітан Крозьє. — Солонина в нас закінчиться через шість днів. Ром — через десять.

Містер ДеВо прокашлявся:

— Багато що залежить від нас, треба вислідити і підстрелити побільше тюленів на крижинах.

Хоч як це прикро, але я знав — і кожен у цьому наметі знав, кожен у цій експедиції знав, — що ми застрелили, чим дуже втішилися, і з’їли аж двох тюленів відтоді, як два місяці тому покинули бухту Спокою.

— На мою думку, — сказав капітан Крозьє, — зараз для нас найкраще — вирушити назад, на північ, до узбережжя Землі Короля Вільяма. Цей перехід у нас займе три, щонайбільше — чотири дні. Там можна принаймні харчуватися мохом і лишайниками, що ростуть на скелях. Мені казали, що з багатьох їхніх різновидів можна приготувати майже апетитний суп. Якщо, звісно, ми зможемо знайти їстівні різновиди моху та лишайників.

«Сер Джон Франклін, — втомлено подумав я. — Чоловік, який з’їв свої черевики».

Мій старший брат розповідав мені цю історію за кілька місяців до нашого відплиття. Сер Джон зі свого гіркого досвіду мав би знати, які саме мохи й лишайники на скелях слід вибирати.

— Матроси будуть щасливі забратися з криги й повернутися на суходіл, капітане, — тільки й спромігся я сказати. — І вони просто знетямляться від радощів, коли почують, що тепер ми тягтимемо менше човнів.

— Щиро вдячний, докторе, — сказав капітан Крозьє. — Це все.

Кивнувши головою, я вийшов, навідав найважчих хворих на цингу — у нас, звісно, більше не було госпітального намету, й ми з Брідженсом щовечора ходили від намету до намету, щоб проконсультувати пацієнтів і видати їм ліки, — а потім побрів до свого намету (який ділив з Брідженсом, непритомним Дейві Лейсом, вмираючим механіком Томпсоном і тяжкохворим теслею містером Хані) й одразу заснув.

Тієї ночі крига розверзлася й проковтнула голландський намет, в якому спали п’ятеро наших морських піхотинців: сержант Тозер, капрал Хеджес, рядовий Вілкіс, рядовий Гаммонд та рядовий Дейлі.

Тільки Вілкіс устиг вискочити з намету, перш ніж той гулькнув у темну воду моря, і його витягнули з крижаної розколини за кілька секунд до того, як вона з оглушливим гуркотом зімкнулася.

Але Вілкіс занадто сильно переохолодився, був занадто хворим і занадто наляканим, щоб оклигати, навіть після того, як ми з Брідженсом загорнули його в останні сухі ковдри з наших запасів і поклали його поміж нами в наш спальний мішок. Удосвіта він помер.

Його тіло ми залишили на кризі разом з купою одягу та чотирма шлюпками і саньми.

Поховальної служби по ньому та іншим морським піхотинцям ми не проводили.

І ніхто не кричав «ура!», коли капітан оголосив, що нам більше не доведеться тягти тих чотирьох шлюпок і саней.

Ми повернули на північ, в напрямку суходолу, що ховався за горизонтом. Навіть відступ Наполеона від Москви не був таким наочним втіленням сенсу слова «поразка».

Трьома годинами пізніше крига знову пішла численними тріщинами, і ми опинилися перед розводдями та озерами на північ від нас, які були занадто малими, щоб спускати шлюпки на воду, і занадто великими, щоб перетягати через них сани і шлюпки.