Терор

52 ГУДСЕР

Рятувальний табір

15 серпня 1848 року

Протягом двох днів після ампутацій, смерті містера Діггла, переклички матросів, оголошення планів містера Гіккі й розподілу жалюгідних залишків їжі лікар не мав жодного бажання вести далі щоденник. Він кинув засмальцьований шкіряний зошит у свою похідну медичну сумку й залишив його там.

Великий розподіл продуктів, як Гудсер подумки назвав це дійство, був доволі сумною, втомливою і довгою справою, що затяглася на весь арктичний серпневий вечір. Невдовзі стало очевидним, що — принаймні коли дійшло до харчів — ніхто нікому не довіряє. Здавалося, кожного пожирала зачаєна тривога, начебто хтось приховує їжу, таємно запасає їжу, не бажає ділитися їжею з іншими. Години пішли на те, щоб розчохлити всі шлюпки, викласти всі запаси, обнишпорити всі намети, вигребти всі запаси містера Діггла та містера Волла під пильним наглядом представників від кожного рангу моряків з обох кораблів — офіцерів, унтер-офіцерів, старшин та матросів першого класу, — скласти докупи все знайдене й розподілити його під жадібними поглядами решти чоловіків.

Томас Хані помер наступної ночі після Великого розподілу продуктів. Гудсер наказав Томасу Гартнеллу доповісти про це капітанові, а потім допоміг зашити тіло теслі в його спальний мішок. Два матроси віднесли його до снігового замету за сотню ярдів від табору, де вже лежало тіло містера Діггла.

їхній загін давно відмовився від церемонії поховання й поховальної служби, і то не через наказ капітана чи якесь голосування, а просто з мовчазної згоди.

«Чи не тому ми зберігаємо тіла померлих у сніговому заметі, щоб вони не зіпсувалися і збереглись як майбутня їжа?» — сам у себе запитував лікар.

І не міг відповісти на власне запитання. Гаррі Д. С. Гудсер знав лише те, що поки він детально розповідав Гіккі — і всім іншим людям, що зібралися на перекличку (цілком навмисне, попередньо обговоривши цю тактику з капітаном Крозьє), — методику розчленування людського тіла, що мало стати продуктами харчування, він із жахом виявив, що у нього котиться слина. І лікар знав, що був не поодиноким у такій реакції всього лише на думку про свіже м’ясо… будь-якого походження.

Тільки жменька моряків зібралася на світанку наступного ранку, понеділка 14 серпня, щоб подивитися, які Гіккі та його п’ятнадцятеро товаришів залишають табір зі своєю пінасою, встановленою на роздовбані сани. Гудсер теж прийшов, щоб провести їх, після того, як переконався, що містер Хані таємно похований у заметі. Він спізнився й не встиг попрощатися з трьома моряками — містером Мейлом, містером Сінклером і Семуелем Хані (зовсім не родичем щойно померлого теслі), — які ще удосвіта вирушили у свій запланований перехід через острів до табору Терору, прихопивши із собою лише наплічники, вовняні спальні мішки, трохи галет, воду й одну рушницю з набоями. Вони не взяли навіть одного голландського намету, маючи намір виривати у снігу печери, якщо їх у дорозі заскочить зимова погода, перш ніж вони дістануться до табору Терору.

Гудсер припустив, що троє чоловіків попрощалися з друзями напередодні ввечері, бо вони вийшли з табору ще до того, як сірий світанок зайнявся над горизонтом на півдні. Пізніше містер Коуч сказав докторові Гудсеру, що вони попрямували на північ, в глиб суходолу й далі від узбережжя, й планували повернути на північний захід на другий чи третій день подорожі.

Лікар був вражений, як важко люди Гіккі, на противагу цим трьом чоловікам, що вирушили в дорогу впорожні, навантажили свого човна. Моряки в таборі, включаючи Мейла, Сінклера й Семуеля Хані, викидали непотрібні речі — щітки для волосся, книжки, рушники, письмові конторки, гребінці — такі собі уламки цивілізації, які вони волокли за собою сто днів, а зараз відмовлялися тягнути далі, і, з якоїсь незрозумілої причини, Гіккі та його люди завантажили у свою пінасу значну частину цього мотлоху разом із наметами, спальними мішками й продовольством. В одному мішку у них лежало сто п’ять окремо загорнутих шматочків чорного шоколаду, які були сумарною часткою цих шістнадцятьох чоловіків, отриманою після розподілу таємного запасу, який приберігали містер Діггл та містер Волл, щоб зробити всім сюрприз, — шість з половиною шматочків шоколаду на кожного.

Лейтенант Годжсон потис Крозьє руку, й кілька інших моряків ніяково попрощалися зі своїми давніми товаришами, але Гіккі, Менсон, Ейлмор та більшість чоловіків з цієї групи не промовили й слова. Потім помічник боцмана Джонсон дав Годжсону незаряджену рушницю й сумку з набоями й пильнував, поки він сховає її у важко навантаженому човні. Принаймні дюжина з шістнадцяти моряків з Менсоном на чолі впряглися у сани з прив’язаною до них шлюпкою й покинули табір у тиші, яку порушував тільки скрип полоззя по ріні, потім по снігу, потім знову по ріні, потім знову по снігу та кризі. За двадцять хвилин вони вже зникли з поля зору за пагорбами на захід від Рятувального табору.

— Ви думаєте, чи вдасться їм здійснити задумане, докторе Гудсер? — запитав помічник Едвард Коуч, який стояв поруч з лікарем і зауважив його мовчазність.

— Ні, — сказав Гудсер. Він був такий втомлений, що міг відповісти тільки чесно. — Я думав про рядового Хетера.

— Про рядового Хетера? — перепитав Коуч. — Але ж ми залишили його тіло… Він затнувся.

— Так, — сказав Гудсер. — Труп морського піхотинця лежить під шматком парусини обабіч сліду наших саней неподалік від Річкового табору, за дванадцять днів шляху звідсіля на захід — ба навіть менше, ніж дванадцять, якщо взяти до уваги, що численна команда Гіккі тягне лише одну пінасу.

— Господи Ісусе, — присвиснув Коуч.

Гудсер кивнув.

— Можу тільки сподіватися, що вони не знайдуть тіла стюарда. Я любив Джона Брідженса. Він був гідною людиною й заслуговує на краще, ніж стати поживою для такого, як Корнеліус Гіккі.

Того дня Гудсеру звеліли прийти на збори, що проводилися біля чотирьох шлюпок на березі — двох вельботів, перевернутих, як завжди, кілем догори, і двох катерів, які все ще стояли на санях, але вже розвантажених, — подалі від вух матросів, зайнятих своїми обов’язками у таборі, а також тих, хто дрімав у наметах. Там був капітан Крозьє, перший помічник ДеВо, перший помічник Роберт Томас, другий помічник Коуч, помічник боцмана Джонсон, боцман Джон Лейн і капрал морської піхоти Пірсон, який ледь тримався на ногах і мав обпертися на вкритий тріщинами борт перекинутого вельбота.

— Дякую, що прийшли так швидко, докторе, — сказав Крозьє. — Ми зібралися тут, щоб обговорити заходи захисту на випадок повернення групи Корнеліуса Гіккі й наші власні плани на кілька наступних тижні.

— Але, капітане, — сказав лікар, — ви ж не очікуєте, що Гіккі, Годжсон і решта повернуться сюди?

Крозьє підняв руки в рукавицях і знизав плечима. Сипав легенький сніжок, лягаючи на одяг моряків.

— Можливо, він усе ще хоче захопити Девіда Лейса. Або трупи містера Діггла й містера Хані. Або навіть вас, докторе.

Гудсер похитав головою і поділився своїми думками про тіла — починаючи з рядового Хетера, — які лежали на зворотному шляху до табору Терору, як запас мороженої їжі.

— Так, — сказав Чарльз ДеВо, — ми думали про це. Це, ймовірно, головна причина того, що Гіккі вирішив, що зможе дістатися до табору Терору. Але ми все одно збираємося виставити цілодобову вахту тут, у Рятувальному таборі, на найближчі дні й послати помічника боцмана Джонсона з кількома матросом, щоб ішов назирці за групою Гіккі три-чотири дні — просто для певності.

— А яким, докторе Гудсер, — прохрипів Крозьє — вам вбачається наше майбутнє?

Настала черга лікаря знизати плечима.

— Містер Джопсон, містер Хелпмен й механік Томпсон не протягнуть довше кількох днів, — сказав він стиха. — Щодо решти моїх п’ятнадцяти цинготних пацієнтів, мені важко щось сказати напевне. Кілька можуть вижити… тобто одужати від цинги, я маю на увазі. Особливо якщо ми знайдемо свіже для них м’ясо. Але з вісімнадцяти моряків, що, можливо, залишаться зі мною в Рятувальному таборі — до речі, Томас Гартнелл зголосився залишитися моїм помічником, — тільки троє або четверо будуть здатні полювати на тюленів на кризі або на песців у глибині острова. І це триватиме недовго. Припускаю, що решта тих, хто залишиться тут, помруть від голоду не пізніше п’ятнадцятого вересня. А більшість ще раніше.

Він промовчав про те, що дехто може протриматися трохи довше, поїдаючи тіла померлих. А також не згадав, що особисто він, доктор Гаррі Д. С. Гудсер, вирішив, що в жодному разі не перетворюватиметься на канібала, щоб вижити, і не допомагатиме тим, хто зважиться на це. Настанови з розтину тіла, озвучені ним на вчорашній перекличці, були його останніми словами на цю тему. Але він ніколи не осудить матросів, які залишаться тут, у Рятувальному таборі, або тих, які вирушили на південь, хто дійде до того, щоб поїдати людське м’ясо, аби ненадовго продовжити своє життя. Якщо хтось в експедиції Франкліна і розумів, що людське тіло було лише фізичною оболонкою душі — і перетворювалося просто на купу м’яса, варто душі покинути його, — то це був їхній єдиний вцілілий лікар і патологоанатом, доктор Гаррі Гудсер. Не продовжувати своє власне життя на кілька тижнів або навіть місяців поїданням мертвої людської плоті було його власним рішенням, прийнятим з особистих моральних і філософських причин. Він ніколи не був добрим християнином, але волів померти як один із них.

— Можливо, у нас є інший варіант, — тихо сказав Крозьє, наче прочитавши думки Гудсера. — Цього ранку я вирішив, що загін, який мав вирушити до річки Бека, може затриматися в Рятувальному таборі ще на тиждень — або навіть на десять днів, залежно від погоди, — сподіваючись на те, що крига таки скресне і ми всі зможемо попливти звідси на човнах… навіть ті, хто вже стоїть на Божій дорозі.

Гудсер із сумнівом подивився на чотири човни довкола них.

— Хіба зможуть стільки людей вміститися в ці кілька суден? — запитав він.

— Не забувайте, докторе, — сказав Едвард Коуч, — що нас стало на дев’ятнадцять чоловік менше після того, як незадоволені покинули табір. Й відучора померли ще двоє. Залишається всього п’ятдесят три душі на чотири добрі шлюпки, включаючи нас самих.

— Окрім того, як ви самі казали, — докинув Томас Джонсон, — наступного тижня помре більшість хворих.

— І в нас майже не залишилось їжі, щоб тягнути човни волоком, — обізвався капрал Пірсон, який стояв, важко прихилившись до перекинутого вельбота. — Молю Бога, щоб це було не так.

— І я вирішив залишити тут усі намети, — сказав Крозьє.

— А де ж ви ховатиметеся під час грози? — запитав Гудсер.

— Під шлюпками на кризі, — відповів ДеВо. — Під чохлами шлюпок на відкритій воді. Я робив так, коли намагався дістатися до півострова Бутія минулого березня, посеред зими, і під перекинутою шлюпкою або в ній самій тепліше, ніж у цих сраних наметах… пробачте мені мою французьку, капітане.

— Пробачаю, — сказав Крозьє. — А ще кожен голландський намет зараз утричі, а то й вчетверо важчий, ніж тоді, коли ми вирушали у подорож. Вони ніколи не висихають. Вони, мабуть, всотали половину вологи в усій Арктиці.

— Як і наше спіднє, — сказав помічник Роберт Томас.

Усі засміялися. Двоє з них припинили реготати, лише коли закашлялися.

— Також я планую залишити тут усі три великі бочки для води, — сказав Крозьє. — Дві з них будуть вже порожні, коли ми вирушимо у плавання. В кожну шлюпку візьмемо тільки одне маленьке барильце для продуктів.

Гудсер похитав головою.

— Але яким чином ви вгамовуватимете спрагу під час плавання або переходу по кризі?

— Ми вгамовуватимемо, докторе, — сказав капітан. — Не забувайте, якщо крига скресне, ви з хворими попливете разом з нами, а не залишитеся тут помирати. А ми регулярно наповнюватимемо барильця прісною водою, коли дістанемося до річки Бека. А доти… я маю зізнатися. Ми — офіцери — приховали дещо під час вчорашнього розподілу. Трохи пального для спиртової плитки, захованого під подвійним дном одного з останніх барилець з ромом.

— Ми розтоплюватимемо кригу та сніг, щоб отримати питну воду, — сказав Джонсон.

Гудсер повільно кивнув. Він настільки змирився з невідворотністю власної смерті в наступні дні або тижні, що думка про можливий порятунок здалась йому ледь не болючою. Він опирався бажанню дозволити своїм надіям знову воскреснути. Швидше за все, всі вони — група Гіккі, три шукачі пригод на чолі з містером Мейлом і загін Крозьє, що пробиватиметься на південь, — через місяць загинуть.

І знову Крозьє, наче прочитавши його думки, запитав Гудсера:

— Що може дати нам шанс, докторе, не померти від цинги та слабкості протягом трьох місяців, які займе у нас подорож вгору по річці до Великого Невільницького озера?

— Свіжа їжа, — просто відповів лікар. — Я переконаний, що ми змогли б поставити на ноги деяких моряків, якби могли дати їм свіжих харчів. Якщо не овочів та фруктів — я знаю, що тут це неможливо, — то свіжого м’яса, особливо жирного. Навіть кров тварин була б помічною.

— А яким чином м’ясо і ворвань затримують чи навіть лікують таку страшну хворобу, докторе?

— Цього я не знаю, — відповів Гудсер, хитаючи головою. — Але я впевнений в цьому так само, як у тому, що ми всі помремо від цинги, якщо не розживемося свіжим м’ясом… навіть раніше, ніж сконаємо від голоду.

— Якщо Гіккі з рештою дістануться до табору Терору, — сказав ДеВо, — чи задовольнять таку потребу консерви Ґолднера?

Гудсер знову знизав плечима.

— Можливо, хоча я погоджуюся з моїм покійним колегою, помічником лікаря МакДональдом, що свіжа їжа завжди краще, ніж консервована. Також я переконаний в тому, що у бляшанках Ґолднера було принаймні два типи отрути: одна діє повільно й підступно, а друга, як у випадку з бідолашним капітаном Фітцджеймсом й кількома іншими, — дуже швидко й жахливо. В будь-якому випадку, нам краще шукати й роздобувати свіже м’ясо або рибу, ніж, як вони, покладати свої надії на старі зіпсовані бляшанки Ґолднера.

— Ми сподіваємося, — сказав капітан Крозьє, — що коли доберемось до відкритої води затоки, серед плавучих крижин буде доволі тюленів та моржів, перш ніж настане справжня зима. А вже на річці ми час від часу зупинятимемося, щоб полювати на оленів, лисиць або карибу, але головним чином ми маємо покладатися на риболовлю… це реальна можливість, про яку свідчать такі дослідники, як Джордж Бек та наш сер Джон Франклін.

— Сер Джон також з’їв свої черевики, — нагадав капрал Пірсон.

Ніхто не вказав геть охлялому від голоду морському піхотинцеві на недоречність такого жарту, але ніхто й не розсміявся і не відповів йому, поки Крозьє, начебто цілком серйозно, сказав своїм хрипким голосом:

— Це і є справжньою причиною того, що я взяв із собою кілька сотень запасних черевиків. А зовсім не для того, щоб тримати ноги моряків сухими, що, як ви самі пересвідчились, докторе, виявилося неможливим. Натомість тепер ми маємо всю цю шкіру, щоб перекусити нею під час нашої подорожі на південь.

Гудсер недовірливо вирячився на нього.

— У нас буде лише одне барило з водою, але сотні військово-морських гадів[127] на обід?

— Атож, — відказав Крозьє.

Раптом усі восьмеро моряків розреготалися так сильно, що ніяк не могли зупинитися, і коли хтось припиняв сміятися, інший знову починав реготати, і решта приєднувалася до нього.

— Усе, годі! — нарешті сказав Крозьє тоном шкільного вчителя, що закликає хлопців до порядку, хоча сам усе ще усміхався.

Матроси, зайняті роботою в таборі за двадцять ярдів від них, позирали на офіцерів з допитливістю, написаною на їхніх блідих обличчях під «вельськими перуками» та кашкетами.

Гудсер витер сльози й шмарклі, поки вони не замерзли на його обличчі.

— Ми не збираємося сидіти тут і чекати, поки біля узбережжя скресне крига, — сказав Крозьє в раптовій тиші. — Завтра, коли помічник боцмана Джонсон таємно піде вслід за групою Гіккі на північний захід вздовж берега, містер ДеВо поведе групу наших найсправніших матросів на південь через кригу, з самими лише наплічниками й спальними мішками, — якщо пощастить, рухаючись так само швидко, як Рувим Мейл та двоє його друзів, — і пройдуть принаймні десять миль протокою, щоб подивитися, чи немає там відкритої води. Якщо в межах п’яти миль від табору відкрилися розводдя, ми всі вирушаємо в дорогу.

— У матросів не залишилося сил… — почав було Гудсер.

— Вони знайдуться, якщо люди достеменно знатимуть, що до відкритої води, а отже, до порятунку, залишається тільки день або два шляху, — сказав капітан Крозьє. — Навіть ті два вцілілі моряки, яким ампутували ступні, пошкандибають на своїх скривавлених куксах у запрягу, якщо знатимуть, що там нас чекає відкрита вода.

— А якщо нам бодай трохи пощастить, — сказав ДеВо, — моя група повернеться з впольованими тюленями і моржами.

Гудсер подивився вдалину на лід, що тріщав, здригався, дибився торосами, коли зіштовхувалися крижини, що переміщалися на південь, під низьким сірим небом.

— Ви зможете дотягти до табору тюленів чи моржів через це біле жахіття? — запитав він.

ДеВо лише вишкірився у відповідь.

— Є одна річ, за яку ми маємо бути вдячними Всевишньому, — сказав помічник боцмана Джонсон.

— І що ж то за річ, Томе? — спитав Крозьє.

— Наш друг з криги, здається, втратив до нас інтерес і вшився геть, — сказав усе ще кремезний боцман. — Ми не бачили й не чули його аж з Річкового табору.

Усі вісім моряків, включаючи самого Джонсона, не змовляючись, потяглися до найближчого човна й постукали кісточками пальців по дереву.