Терор

60 КРОЗЬЄ

Тепер він знав, що мертві можуть втішатися тим, що не відчувають болю й не усвідомлюють самі себе. Поганою новиною про смерть, тепер він теж знав, було те — чого він боявся, коли думав про самогубство й щоразу відмовлявся від нього саме з цієї причини, — що там продовжують снитися сни.

Гарна новина про цю погану новину полягала в тому, що ці сни не були його власними.

Крозьє плавав у цьому теплому морі знеособлення й дослухався до чужих снів.

Якби бодай якась частка аналітичних здібностей, притаманних йому за життя, пережила перехід до стану цього приємного посмертного плавання, колишній Френсіс Крозьє мав би здивуватися своїм думкам про «дослухання» до снів, але ці сни й справді радше слухаєш, немов чиюсь пісню — попри те, що там не було ні слів, ні мелодії, ні голосів, — ніж «бачиш», як те було завжди, поки він був живий. Хоча в цих снах, які сприймалися слухом, і переважали візуальні образи, їхні форми й кольори не були схожі ні на що, з чим Френсіс Крозьє стикався по інший бік запинала смерті, і ця безголоса непісенна розповідь наповнювала його посмертні сни.

Була собі вродлива ескімоська дівчина на ім’я Седна. Вона жила самотньо разом зі своїм батьком у сніговій хатинці далеко на північ від постійних ескімоських поселень. Чутки про красу дівчини сповнювали довколишні землі, й багато юнаків долали довгий шлях через крижані поля й пустельні острови, щоб ушанувати сивочолого батька й посвататися до Седни.

Але серця дівчини не зворушили ні слова, ні обличчя, ні статура жодного із залицяльників, і наприкінці весни, коли крига починає скресати, вона вирушає далеко в крижині поля, щоб сховатися від ще одної щорічної навали кругловидих шанувальників.

А це було в часи, коли звірі ще вміли говорити зрозумілою людям мовою, тож один птах, який летів понад плавучими крижинами, почав зваблювати Седну своєю піснею:

«Ходімо зі мною до пташиної землі, там усе таке ж прекрасне, як моя пісня, — виспівував птах. — Ходімо зі мною до тої пташиної землі, де немає голоду, де ти завжди житимеш у наметі з найкращих оленячих шкур і лежатимеш на найніжніших і найм’якіших ведмежих шкурах, де твої каганці завжди будуть повними жиру. Я і мої друзі принесемо тобі все, чого твоє серце забажає, і ти вдягнешся у наше найкраще та найяскравіше пір’я».

Седна повірила птахові-залицяльнику, одружилася з ним за звичаєм Справжніх Людей і помандрувала з ним до пташиної землі, здолавши довгий шлях через моря й льоди.

Але птах обманув.

їхній дім був зроблений не з найкращих оленячих шкур, а з клаптів риб’ячої шкіри, латаної-перелатаної. Холодний вітер продував його наскрізь й насміхався над легковірністю дівчини.

Вона спала не на найніжніших і найм’якіших ведмежих шкурах, а на твердих шкурах моржів. У її світильнику не було й краплі жиру. Інші птахи оминали її своєю увагою, і вона носила той самий одяг, в якому виходила заміж. Чоловік приносив їй для харчування тільки сиру рибу.

Седна повсякчас повторювала своєму байдужому птахові-чоловіку, що вона сумує за батьком, тож зрештою птах дозволив літньому ескімосові навідати її. Щоб побачити свою доньку, старому довелося багато тижнів пливти по морю на своєму вутлому човнику. Коли батько прибув, Седна вдавала із себе радісну і задоволену, аж поки вони залишилися наодинці в темному наметі, що смердів рибою, і тоді вона розридалася й розповіла батькові, що чоловік ошукав її і що вона втратила все — юність, красу, щастя, — коли одружилася з птахом, а не з одним із юнаків зі Справжніх Людей.

Батько вжахнувся, почувши цю історію, й допоміг Седні вигадати, як вбити її чоловіка. Наступного ранку, коли птах-чоловік повернувся із сирою рибою для Седни, старий з дівчиною, озброївшись гарпуном та веслом з батькового каяка, напали на птаха й убили його. Потім батько з дочкою втекли із землі пташиного народу.

Кілька днів вони пливли на південь, до землі Справжніх Людей, але коли родина і друзі чоловіка-птаха знайшли його мертвим, вони сповнилися гніву й полетіли на південь, б’ючи крильми так гучно, що це лопотіння почули навіть на землі Справжніх Людей за тисячу ліг звідтіля.

Відстань, яку пропливли по морю Седна та її батько за тиждень, тисячі летючих птахів здолали за кілька хвилин. Вони налетіли на маленький човен, як темна розлютована хмара, наїжачена дзьобами та кігтями. Помахи їхніх крил здійняли жахливий шторм, що погнав високі хвилі й загрожував перевернути маленький човен.

Батько вирішив віддати свою доньку птахам у жертву й кинув її за борт.

Седна вхопилася за човен, борючись за своє життя. Міцно вхопилася.

Батько взяв ножа і відтяв фаланги її пальців. Упавши в море, вони перетворилися на перших китів. Нігті стали білим китовим вусом, що його часто знаходять на узбережжі.

А Седна продовжувала триматися за борт човна. Тоді батько відтяв другі фаланги її пальців. Вони впали у море й перетворилися на тюленів.

А Седна й далі трималася. Коли нажаханий батько відрізав останні фаланги її пальців, вони впали на плавучі крижини й у воду і перетворилися на моржів.

Коли пальців уже не залишилося, тільки криві кістяні обрубки, схожі на кігті її мертвого птаха-чоловіка, Седна нарешті впала у воду й опустилася на самісіньке океанське дно. Вона спочиває там і донині.

Саме Седна повеліває всіма китами, моржами і тюленями. Коли Справжні Люди догоджають їй, вона посилає до них цих тварин і наказує тюленям, моржам та китам, щоб ті дозволили себе зловити й вбити. Якщо ж Справжні Люди викликають у неї роздратування, вона тримає китів, моржів та тюленів біля себе у темних глибинах, і Справжні Люди страждають й помирають з голоду.

«Що це, в біса, таке?» — подумав Френсіс Крозьє. Це його власний голос порушив плин чужих снів, які він слухав.

І, наче накликаний, нахлинув біль.