Терор

24 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

31 грудня 1847 року

Ніч перед Різдвом і саме Різдво на кораблі Її Величності «Терор» пройшли майже непомітно, але вони мали все надолужити на Другому Великому Венеційському карнавалі в новорічну ніч.

Упродовж чотирьох днів, що передували Різдву, шаленіли такі снігові бурі, що ніхто з матросів не покидав корабля, а вахти скоротили до однієї години. Різдвяну ніч і сам день свята відзначали у півмороці нижньої палуби. Містер Діггл влаштував святкові обіди, приготувавши з півдюжини різноманітних страв з останніх залишків неконсервованої солоної свинини і зайчатини, замаринованої в барильцях. А понад те кухар відібрав — за рекомендаціями інтендантів містера Кенлі, містера Одеса і містера Девіда МакДональда, а також під ретельним контролем лікарів Педді та Александра МакДональда — кілька бляшанок консервованих продуктів Ґолднера, серед яких були черепаховий суп, телятина по-фламандському, фазани з трюфелями і телячі язики. На десерт в обидва вечора подали сир — помічники містера Діггла відшкребли від плісняви й порізали останні головки, а капітан Крозьє видав п’ять останніх пляшок бренді з винної комори, які беріг для особливої нагоди.

Настрій у всіх був похоронний. Кілька разів намагалися затягнути пісню — і офіцери в холодній кают-компанії на кормі, і матроси у своєму трохи теплішому кубрику на носі (того вугілля, що залишилося в трюмі, вже не вистачало, щоб додатково протопити бодай на Різдво), але цих пісень так і не підхопили, і після кількох куплетів спів завмирав. Лампову олію теж витрачали дуже ощадливо, тож нижня палуба виглядала нічим не ліпше вельскої копальні, освітленої кількома мерехтливими свічками. Паморозь вкривала шпангоути та бімси, ковдри і вовняні речі матросів весь час були вологими. Скрізь шастали пацюки.

Бренді трохи підняв настрій, але не настільки, щоб розвіяти морок, який панував на кораблі та в душах людей. Крозьє пішов у кубрик потеревенити з матросами, і кілька з них вручили йому подарунки — маленький кисет з дрібкою тютюну; вирізьблену фігурку білого ведмедя, що біжить; жахливу гротескну маску ведмедя з картону (жартівливий подарунок, зроблений, майже напевно, не без побоювання, що грізний капітан покарає матроса за фетишизм); залатану червону вовняну куфайку, що залишилася від нещодавно померлого друга одного з матросів; і повний комплект різьблених шахових фігур від капрала морської піхоти Роберта Гопкрафта (одного з найтихіших і найскромніших моряків в експедиції, якого підвищили до капрала після того, як він отримав перелом восьми ребер, роздроблення ключиці і вивих руки під час нападу тварюки на сера Джона в червні). Крозьє подякував кожному, потиснув матросам руки, поплескав по плечах і повернувся до офіцерської їдальні, де настрій був трохи ліпший завдяки першому лейтенантові Літтлу, який виставив на стіл дві пляшки віскі, які він зберігав у схованці майже три роки.

Уранці 26 грудня буря вляглася. Снігу намело на дванадцять футів вище рівня носа і на шість футів вище релінга на правому квартердеку. Після того, як матроси відкопали з-під снігових заметів «Терор» і розчистили позначений каїрнами шлях між кораблями, всі заходилися готуватися до забави, яку вони називали Другим Великим Венеційським карнавалом — перший, припустив Крозьє, був той, у якому він брав участь ще гардемарином під час невдалого плавання Паррі 1824 року.

Непроникно темного ранку 26 грудня Крозьє і перший лейтенант Едвард Літтл доручили Годжсону, Горнбі та Ірвінгу наглядати за робочими бригадами, що розчищали від снігу корабель та прилеглу до нього територію, а самі здійснили важку довгу прогулянку, долаючи снігові замети, до «Еребуса». Крозьє був вражений, побачивши, що Фітцджеймс продовжує втрачати вагу — мундир і штани були вже на кілька розмірів завеликі для нього попри очевидні спроби стюарда вшити їх, — але чи не більшого потрясіння він зазнав під час їхньої розмови, коли зрозумів, що командир «Еребуса» його майже не слухає. Фітцджеймс був неуважним, здавався схожим на людину, яка лише вдає, що охоче спілкується, тимчасом як вся її увага була поглинута музикою, яка лунала із сусідньої кімнати.

— Ваші матроси там, на кризі, фарбують парусину, — сказав Крозьє. — Я бачив, що вони готують баки зеленої, синьої і навіть чорної фарби. Для цілком ще доброго запасного вітрила. На вашу думку, це припустимо, Джеймсе?

Фітцджеймс неуважливо посміхнувся.

— Ви справді вважаєте, що нам ще знадобиться це вітрило, Френсісе?

— Покладаючись на милість Божу, сподіваюся, що знадобиться, — прохрипів Крозьє.

Фітцджеймс продовжував посміхатися своєю безтурботною і трохи придуркуватою посмішкою.

— Вам треба зазирнути в наш трюм, Френсісе. Руйнівні процеси тривають, ба навіть пришвидшилися з часу нашого останнього обстеження корабля, за тиждень до Різдва. На відкритій воді «Еребус» не протримається і години. Стерно потрощене. А воно було запасним.

— Стерно можна замінити тимчасовим, — казав Крозьє, борючись із бажанням заскрипіти зубами й стиснути кулаки. — Теслі можуть зміцнити тріснуті шпангоути. Я розмірковую над планом до настання весняної відлиги видовбати в кризі яму довкола обох кораблів — щось на взірець сухого доку приблизно восьми футів завглибшки. Таким чином ми зможемо дістатися до зовнішньої обшивки бортів.

— Весняна відлига… — повторив Фітцджеймс і посміхнувся майже поблажливо.

Крозьє вирішив змінити тему.

— Ви не маєте нічого проти того, що ваші матроси планують влаштувати цей венеційський карнавал?

Фітцджеймс, знехтувавши правилами пристойності, знизав плечима:

— А чому б я мав бути проти? Не знаю, як на вашому кораблі, Френсісе, але на «Еребусі» Різдво минуло у вправляннях в нещастях. Людям потрібно щось, що поліпшило б їхній настрій.

Крозьє нічим було відповісти на слова про вправляння у нещастях.

— Але бал-маскарад на кризі, у суцільній темряві зимового дня? — сказав він. — Скількох матросів ми втратимо через ту тварюку, що чатує на нас там?

— А скількох ми втратимо, якщо сховаємося на наших кораблях? — запитав Фітцджеймс, зберігаючи ту саму легку посмішку й відсторонений вираз обличчя. — Усе ж пройшло добре, коли ви проводили перший венеційський карнавал з Гоппнером і Паррі у двадцять четвертому.

Крозьє похитав головою.

— Годі минуло всього два місяці звідтоді, як нас затерло кригою, — сказав він тихо. — До того ж і Паррі, і Гоппнер були просто схиблені на дисципліні. Навіть при всій легковажності таких забав і любові обох капітанів до театралізованих вистав, Едвард Паррі любив казати: «маскаради без свавільності» й «карнавали без крайнощів!» Дисципліна в цій експедиції не підтримується на такому рівні, Джеймсе.

Фітцджеймс нарешті втратив свою безтурботність.

— Капітане Крозьє, — сказав він холодно, — ви звинувачуєте мене в ослабленні дисципліни на борту мого корабля?

— Ні, ні, ні, — сказав Крозьє, сам толком не знаючи, звинувачує він свого молодого колегу чи ще ні. — Я тільки кажу, що ми стовбичимо посеред криги вже третій рік поспіль, а не третій місяць, як це було у випадку з Паррі й Гоппнером. Це неминуче призводить до ослаблення дисципліни, беручи також до уваги хвороби та падіння моралі.

— То чи не дає це ще більше підстав дозволити матросам цю розвагу? — запитав Фітцджеймс так само холодно. Його бліді щоки ледь порожевіли на зауваження начальника, яке він сприйняв як критичне.

Крозьє зітхнув. Зараз було вже занадто пізно скасовувати цей клятий маскарад, зрозумів він, Матроси закусили вудила, і з найбільшим запалом приготуваннями до карнавалу на «Еребусі» займалися саме ті матроси, які першими підбурюватимуть до заколоту, коли настане час. Крозьє знав, що річ у тому, щоб не дозволити, аби той час настав. Але він насправді не знав, чи цей карнавал наближає, а чи віддаляє той час.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Проте матроси мають затямити, що вони не можуть використовувати ламп, витратити дрібки вугілля, краплі лампової олії, піролітичного палива або ефіру для спиртових плит.

— Вони обіцяють, що будуть тільки смолоскипи, — відповів Фітцджеймс.

— І жодної додаткової випивки чи їжі цього дня, — додав Крозьє. — Відсьогодні ми перейшли на зменшений раціон і не мінятимемо норми на п’ятий день заради маскараду, який ніхто з нас до кінця не схвалює.

Фітцджеймс кивнув.

— Лейтенант Ле Вісконте, лейтенант Фейргольм і деякі з матросів, які краще середнього стріляють з гвинтівок, підуть цього тижня на полювання, сподіваючись розжитися на якусь здобич, але матроси розуміють, що їхній раціон залишиться звичайним — власне кажучи, новим, зменшеним, — якщо мисливці повернуться з порожніми руками.

— Як вони поверталися щоразу протягом останніх трьох місяців, — пробурчав Крозьє. І вже приязнішим голосом сказав: — Гаразд, Джеймсе. Мені вже час.

Він зупинився у дверях крихітної каюти Фітцджеймса.

— А все ж таки, навіщо вони фарбують вітрила зеленим, чорним і всякими іншими кольорами?

Фітцджеймс спантеличено усміхнувся.

— Не маю жодного уявлення, Френсісе.

У п’ятницю, 31 грудня 1847 року, світанок видався холодним, але тихим — звісно, попри те, що ніякого світанку насправді не було. Вранішня вахта «Терору» під командою містера Ірвінга зареєструвала температуру мінус 73 градуси[98]. Вітру не відчувалося. Всю ніч громадилися хмари, які зараз заволочили небо від краю і до краю. Було дуже темно.

Більшості матросів, вочевидь, хотілося вирушити на карнавал, ледь вони поснідали — швиденько впоралися зі своїм новим раціоном, що складався всього лише з однієї галети з джемом та зменшеної пайки шотландської ячмінної каші з дрібкою цукру, — але суднових справ та обов’язків ніхто не скасовував, і Крозьє погодився відпустити їх на свято тільки після завершення всіх денних робіт. Утім, він погодився, щоб ті матроси, в яких не було особливих завдань на цей день — драїти нижню палубу, стояти на вахті, оббивати кригу з такелажу, згрібати лопатами сніг, проводити ремонтні роботи на кораблі, підправляти каїрни, бути присутніми на навчальних заняттях, — взяли участь в останніх приготуваннях до маскараду, й одразу після сніданку близько дюжини матросів у супроводі двох морських піхотинців з мушкетами вирушили на «Еребус». Опівдні, коли матроси отримали свою порцію розбавленого грогу, збудження решти корабельною товариства, здавалось, вже можна було відчути на дотик. Крозьє відпустив ще шістьох матросів, які закінчили доручену їм на цей день роботу, і послав з ними другого лейтенанта Годжсона.

Пополудні, вийшовши на темну кормову палубу, Крозьє вже міг бачити яскраве світло смолоскипів одразу поза найбільшим айсбергом, що височів між двома кораблями. Вітру досі не відчувалося, й зірок на хмарному небі видно не було.

Після вечері матроси, які ще залишалися на кораблі, стали такими збудженими і нетерплячими, як малі діти у Різдвяний вечір. Вони покінчили з їжею в рекордно короткий час, бо сьогодні був не «пекарський день» з випічкою — повечеряли солоною тріскою, якимись голднерівськими консервованими овочами й бертонським елем, налитим у кухоль на два пальці, і Крозьє не мав би серця, якби і далі тримав їх на кораблі, поки офіцери закінчать свою більш неквапну трапезу. Крім того, решті офіцерів на борту так само хотілося відправитися на карнавал, як і матросам. Навіть механік Джеймс Томпсон, який нечасто виявляв інтерес до чогось іншого, крім машинерії в трюмі, і який так схуд, що скидався на скелет з анатомічного театру, вже стояв на нижній палубі, цілком одягнутий і готовий рушати в дорогу.

Хай там як, але о сьомій годині пополудні капітан Крозьє, закутаний у все найтепліше, що він міг додатково на себе натягнути, провів останню інспекцію, перевіряючи вісьмох моряків, що залишалися на вахті на кораблі — перший помічник Горнбі стояв на вахті до опівночі, а потім його мав змінити молодий Ірвінг, який повинен повернутися з трьома матросами, щоб Горнбі та його вахта могли й собі взяти участь у святі, — після чого всі спустилися по льодовій рампі на замерзле море і швидким кроком рушили на 80-градусному морозі[99] в напрямку «Еребуса». Натовп десь із тридцяти моряків розтягнувся в темряві довгою вервечкою, Крозьє йшов поруч з лейтенантом Ірвінгом, льодовим лоцманом Бланкі й кількома унтер-офіцерами.

Бланкі рухався повільно, спираючись на товстий костур, затиснутий під правою рукою, бо втратив праву п’яту і ще не пристосувався ходити на протезі, виготовленому з дерева та шкіри, але був у доброму гуморі.

— Вечір добрий, капітане, — привітався льодовий лоцман. — Будь ласка, не затримуйтеся через мене, сер. Мої товариші — Товстун Вілсон, Келлі та Біллі Гібсони — потурбуються про мене, тож зустрінемось вже на місці.

— Здається, ви йдете не повільніше за нас, містере Бланкі, — сказав Крозьє.

Коли вони проминали світляки смолоскипів, встановлені на кожній п’ятій крижаній піраміді, він зауважив, що нема навіть подиху вітерцю — полум’я здіймалося вертикально догори. Стежка була гарно протоптаною, пробиті в стикових гребенях проходи ретельно розчищені від снігу. Величезний айсберг, який був усе ще за півмилі попереду, здавалося, випромінював світло зсередини, підсвічений численними смолоскипами, що палали з другого його боку, і скидався на якийсь фантасмагоричний замок, що сяє посеред ночі. Крозьє пригадалося, як він хлопчиськом ходив на місцеві ірландські ярмарки. У повітрі цієї ночі, хоча й дещо холоднішому, ніж влітку в Ірландії, відчувалося таке саме радісне збудження. Він озирнувся, щоб переконатися, що рядовий Гаммонд, рядовий Дейлі та сержант Тозер прикривають тил, тримаючи зброю напоготові.

— Просто дивовижно — люди наче показилися з цим карнавалом, правда ж, капітане? — сказав містер Бланкі.

Крозьє на це тільки роздратовано пирхнув. Сьогодні по обіді він прикінчив останню пляшку віскі зі своїх запасів. Його жахали майбутні дні й ночі.

Бланкі зі своїми товаришами крокував так швидко — наче й не на милиці, — що Крозьє пропустив їх уперед. Він доторкнувся до руки лейтенанта Ірвінга, і довготелесий лейтенант відстав від компанії, з якою йшов: лейтенанта Літтла, лікарів Педді та МакДональда, теслі Хані та інших.

— Джоне, — сказав Крозьє, коли їх уже не міг чути ніхто з офіцерів, але вони були все ще достатньо далеко від морських піхотинців, щоб ті могли їх почули, — є якісь новини про леді Сайленс?

— Ні, капітане. Я особисто перевірив носову комірчину менше години тому, але вона вже покинула корабель через отой лаз.

Коли Ірвінг ще на початку грудня доповів йому про таємні мандрівки їхньої ескімоської гості, першим пориванням капітана було завалити вузький крижаний тунель, забити пробоїну в корпусі, зміцнити ніс корабля та випровадити дівку на кригу раз і назавжди.

Але нічого такого він не зробив. Натомість Крозьє наказав лейтенантові Ірвінгу доручити трьом членам екіпажу пильнувати за леді Сайленс, не спускаючи її з ока, а самому спробувати прослідкував за нею на кризі, якщо вдасться. Але досі вони не помітили, щоб вона знову виходила через зроблений нею лаз, хоча Ірвінг годинами сидів у схованці в крижаних нетрях корабельного носа й очікував. Здавалося, що жінка бачила лейтенанта під час свого відьомського шабашу з тим створінням на кризі, що вона захотіла, аби він побачив і почув її там, і цим обмежилася. Останніми днями вона виходила, тільки щоб отримати корабельну пайку, а в канатному ящику спала, не покидаючи його.

Міркування Крозьє на користь того, щоб не викидати ескімоску на лід, були простими: його люди почали повільно помирати голодною смертю, і в них бракувало запасів, щоб пережити весну, а тим паче протриматися весь наступний рік. Якщо леді Сайленс приносить свіжу їжу з криги посеред зими — мабуть, ставить якісь сильця на тюленів, а можливо, навіть на моржів, — Крозьє хотів, щоб члени його екіпажу навчилися цього в неї, і тоді у них з’явиться бодай якийсь шанс вижити. Серед його сотні з лишком людей не було жодного путящого мисливця або рибалки, який би знався на підлідному лові риби.

Крозьє не йняв віри якійсь невпевненій розповіді збентеженого лейтенанта Ірвінга про побачене — начебто створіння з криги музикувало з жінкою, а потім на знак дяки принесло їй м’яса. Капітан просто не міг повірити, що Сайленс вдалося видресирувати велетенського білого ведмедя — якщо тварюка була саме ним, — щоб той полював і приносив їй рибу або тюленів чи моржів, як породистий англійський мисливський собака приносить фазанів своєму хазяїну. А щодо музики… тю, це було чистісіньким безглуздям.

Але вона обрала саме цей день, щоб знову зникнути з корабля.

— Гаразд, — сказав Крозьє, відчуваючи, як його легені обпекло холодним повітрям, хоча він вдихав його через товстий вовняний шарф, — коли ви повернетеся назад з підмінною вахтою, перевірте її комірчину знову, і якщо її там не буде… Господи Боже, що це?

Вони проминули останню лінію торосів і вийшли на відкритий плаский морський лід за чверть милі від «Еребуса». Від картини, що відкрилася очам Крозьє, йому під вовняним шарфом та високо піднятим коміром куртки й щелепа відвисла. Капітан вважав, що матроси проводитимуть Другий Великий Венеційський карнавал на пласкій крижині поблизу «Еребуса», як це відбувалося 1824 року, коли Гоппнер та Паррі влаштовували маскарад на вузькій смузі криги між вмерзлими «Геклою» та «Фурією». Але «Еребус» стояв, задерши носа, темний і безлюдний, на своєму брудному п’єдесталі з льоду, тимчасом як смолоскипи палали, освітлюючи пожвавлення і збурення, що панували за чверть милі від нього, поряд з величезним айсбергом.

— Боже правий! — вигукнув лейтенант Ірвінг.

«Еребус» скидався на темну баржу, а нова маса такелажу — справжнє місто з пофарбованої парусини і мерехтливих смолоскипів — була напнута на широкій морській крижині, серед лісу торосів, просто біля підніжжя височезного сяючого айсберга. Крозьє міг тільки стояти й витріщатися.

Такелажники попрацювали на славу. Деяким, очевидно, довелося видиратися на сам айсберг, щоб загнати величезні крижані якорі глибоко в крижану стіну на висоті шістдесяти футів, закріпити болти з римами[100] й талі[101] та натягти таку кількість такелажу, бігучих кінців та шківів зі складів, якої б вистачило, щоб спорядити трищогловий лінійний корабель під усіма вітрилами.

Павутина із сотень зледенілих мотузок спускалася з айсберга й тягнулася до «Еребуса», підтримуючи освітлені різнокольорові стіни містечка. Ці фарбовані стіни з парусини заввишки тридцять футів і більше знизу були прикріплені за допомогою кілків, вбитих у морську кригу, тороси та брили льоду, по боках — до вертикальних стійок, а вгорі трималися на натягнутих навскіс рангоутах.

Крозьє підійшов ближче, все ще вражено кліпаючи очима. Через кригу, що наросла на його віях, повіки у нього могли змерзнутися, але він все одно продовжував моргати.

Здавалося, ніби на кризі встановлено силу-силенну гігантських пістрявих наметів, але в цих наметів не було дахів. Вертикальні стіни, підсвічені зсередини та назовні десятками смолоскипів, ламаною лінією тяглися з відкритої криги в гущавину торосів і впиралися у прямовисну стіну власне айсберга. Складалося враження, що гігантські зали та різнокольорові палати за ніч виросли на кризі. Кожна така палата стояла під кутом до попередньої — натягнута парусина стін робила різкий поворот десь через кожні двадцять ярдів.

Перша зала виходила на схід. Тут парусина була пофарбована в яскравий насичено-синій колір — колір ясного неба, якого вони не бачили вже так багато місяців, і від цього видовища у капітана Крозьє аж подих перехопило, й у світлі смолоскипів, встановлених знадвору, сині стіни виблискували й, здавалося, пульсували.

Крозьє пройшов повз містера Бланкі та його помічників, які застигли, здивовано витріщаючись.

— Боже мій, — почув він бурмотіння льодового лоцмана.

Крозьє підійшов ще ближче, власне кажучи, увійшов у простір, позначений сяючими синіми стінами.

Довкола нього вистрибували фігури в яскравих дивовижних строях: були тут лахмітники з хвостами з різнокольорового ганчір’я, що волочилися за ними; високі сажотруси в траурно-чорних фраках і притрушених сажею циліндрах, що витанцьовували джигу; екзотичні птахи з довгими золотими дзьобами, що легко ступали; шейхи Аравії в червоних тюрбанах і гостроносих персидських пантофлях, що ковзали на темній кризі; пірати в масках мертвяків, що переслідували гарцюючих єдинорогів; генерали наполеонівської армії, чомусь у білих масках грецького хору, що крокували в урочистій ході. Якась дебела фігура, вдягнута у все зелене — лісовий дух? — підбігла до Крозьє по неслизькому льоду і фальцетом прощебетала:

— Скриня з костюмами до ваших послуг, капітане. Не соромтеся — переодягайтеся і приєднуйтесь до нас, — і примара зникла, немов розчинившись у натовпі химерно вбраних людей.

Крозьє рушив далі, заглиблюючись у лабіринт кольорових покоїв. За синьою залою, повернувши різко праворуч, він потрапив у довгу пурпурову кімнату. Крозьє зауважив, що матроси, які влаштували цей карнавал, прикрасили кожне приміщення килимами і гобеленами, порозставляли тут і там столи або барильця, пофарбувавши меблі та начиння тим самим кольором, що й сяючі парусинові стіни. За пурпуровою кімнатою, завертаючи різко ліворуч, але під таким дивним кутом, що Крозьє довелося б подивитися на зірки — якби на небі було видно бодай одну зірку, — щоб точно зорієнтуватися, була зелена палата. У цьому довгому приміщенні було ще більше гуляк: екзотичні птахи, принцеса з довгою кобилячою мордою, якісь дивовижні створіння з немов розчленованими й по-чудернацькому поєднаними частинами тіла, що здавалися велетенськими комахами.

Френсіс Крозьє не пригадував жодного такого костюма зі скринь Паррі на «Фурії» та «Геклі», але Фітцджеймс стверджував, що Франклін взяв у плавання саме ті трухляві артефакти.

Четверта палата була вмебльована й освітлена помаранчевим. Світло смолоскипів, що проникало через тонку, пофарбовану оранжевим парусину, тут здавалося таким яскравим і густим, що його хотілося скуштувати. Шматки помаранчевої парусини, розмальовані та пофарбовані так, щоб скидатися на гобелен, були розстелені просто на морській кризі, а в самому центрі інтер’єру, на застеленому оранжевою скатеркою столі, стояла велетенська чаша пуншу. Принаймні тридцять або й більше гротескних фігур скупчилося біля чаші, деякі піднімали свою носату або ікласту машкару, щоб можна було сьорбнути пуншу. Раптом Крозьє приголомшено зрозумів, що з п’ятого відсіку цього лабіринту долинає гучна музика. Знову повернувши праворуч, він потрапив у білу залу. Вкриті простирадлами матроські скриньки й стільці з офіцерської кают-компанії були розставлені вздовж стін з білої парусини, і якийсь фантастичний персонаж у дальньому кінці зали накручував ручкою майже забутий механічний музичний програвач з кают-компанії «Терору», з великих обертових дисків якого лилися популярні танцювальні мелодії. Тут, на кризі, звук чомусь здавався набагато гучнішим.

Із шостої зали виходила компанія в маскарадних костюмах, і Крозьє, проминувши програвач, різко звернув ліворуч і опинився у фіолетовій кімнаті. Капітанове морське око потішив вигляд конструкції з тросів, що піднімалися від поставлених сторчма запасних реїв до підвішеного вгорі рангоуту, до якого сходилася павутина мотузок з усіх інших кімнат, і товстих канатів, що йшли від цього центрального рангоуту до анкерів, вбитих високо в стіну айсберга. Такелажники з «Еребуса» й «Терору», які придумали й зробили цей лабіринт на сім відсіків, очевидно, трохи відвели свою душу, стільки місяців нудьгуючи на затертих кригою нерухомих, зі спущеними стеньгами та реями кораблях і з такелажем, складеним на кризі поряд. Але в цій фіолетовій кімнаті було небагато учасників карнавалу — надто вже освітлення було гнітюче. Уся обстава складалася зі штабелів порожніх ящиків посеред кімнати, задрапованих фіолетовими покривалами. Кілька птахів, піратів і лахмітників затрималися тут, щоб вихилити свої кришталеві келихи, принесені з білої кімнати, озирнулися довкола, а потім швидко повернулися назад до інших кімнат.

Остання кімната за фіолетовою, здавалося, взагалі була темною.

Крозьє вийшов з фіолетової зали, завернув за ріг і опинився в приміщенні, де панувала цілковита темрява — хоч в око стрель.

Ні, це було не зовсім так, зрозумів він згодом. Смолоскипи палали назовні пофарбованих черню вітрил, як і в усіх попередніх кімнатах, але позначалося це лише слабеньким подихом тепла в чорному повітрі. Крозьє довелося зупинитися, щоб дати очам час звикнути до мороку, а коли вони адаптувалися, він перелякано позадкував. Крига під ногами зникла. Здавалося, він ступає просто по чорній воді арктичного моря. Щоб розгадати цей фокус, капітанові знадобилося кілька секунд. Матроси взяли з котельні та вугільних бункерів сажу і притрусили нею морський лід — старий моряцький прийом, щоб пришвидшити танення криги пізньою весною або примхливим літом, але зараз, у ці позбавлені сонця дні з температурою, що падала до мінус 100 градусів[102], лід не танув. Натомість в ебеновому мороці цього останнього жахливого відсіку сажа й вугільний пил зробили кригу під ногами невидимою.

Коли очі Крозьє цілком звикли до темряви, він побачив, що у довгому чорному приміщенні був лише один предмет умеблювання, але він аж заскрипів від гніву зубами, коли зрозумів, що то за предмет.

Високий підлоговий годинник з чорного дерева, що належав ще дідусеві капітана сера Джона Франкліна, стояв у дальньому кінці цієї чорної зали, впритул присунуті до крижаного боку айсберга, який слугував дальньою стіною ебенової кімнати на самому кінці цього лабіринту. Крозьє чув важке цокання.

А над цокаючим годинником випиналася з криги, наче прагнучи вирватися на свободу з айсбергового ув’язнення, біла кудлата голова чудовиська з жовтими іклами.

Ні, збагнув він, уважніше придивившись, не чудовиська. До крижаної стіни якимось чином прикріпили голову великого білого ведмедя. Його пащека була широко роззявлена. Чорні очі відбивали ту дрібку світла смолоскипів, що пробивалася крізь чорні парусинові стіни. У мороці цієї зали невиразно біліли тільки хутро ведмедя та його зуби. З розчахнутого рота звисав яскраво-червоний язик. Під кудлатою головою цокав годинник з чорного дерева, відлунюючи стукотом серця.

Охоплений незбагненною люттю, Крозьє вискочив з ебенового покою, проминув фіолетовий, зупинився у білій залі та гукнув першого-ліпшого офіцера.

Сатир у довгій масці з пап’є-маше і з пріапічним конусом, що стирчав з-під червоного паска, квапливо підбіг до нього на металевих ратицях, прив’язаних до важких черевиків.

— Так, сер?

— Скиньте цю срану маску!

— Єсть, капітане, — сказав сатир, піднімаючи на лоба маску, що приховувала обличчя Томаса Р. Фарра, старшини грот-щогли з «Терору». Китаянка з велетенським бюстом, яка стояла поруч з ним, опустила маску, з-під якої показалося кругле товсте лице Джона Діггла, кухаря. За Дігглом тупцював гігантський щур, який зсунув свою маску достатньо низько, щоб з’явилося обличчя лейтенанта Джеймса Вольтера Фейргольма з «Еребуса».

— Що, хай йому біс, усе це означає? — гаркнув Крозьє.

Від звуку голосу Крозьє різноманітні фантастичні створіння зіщулилися й позадкували до білих стін.

— Що саме, капітане? — запитав лейтенант Фейргольм.

— Ось це! — ревів Крозьє, широко розвівши руки й вказуючи на білі стіни, такелаж над головою, смолоскипи… на все.

— Нічого це не означає, капітане, — відповів містер Фарр. — Це просто… карнавал.

Досі Крозьє вважав Фарра надійною поміркованою людиною моряком, чудовим марсовим старшиною на гроті.

— Містере Фарр, ви допомагали тут з такелажем? — різко запитав він.

— Так, сер.

— А ви, лейтенанте Фейргольм, були обізнані щодо… ведмежої голови… таким дивним і безглуздим чином виставленої в останній кімнаті?

— Так точно, капітане, — відповів Фейргольм. На продовгастому обвітреному лейтенантовому обличчі не було помітно жодних ознак страху перед гнівом начальника експедиції. — Я власноруч його застрелив. Учора ввечері. Насправді, двох ведмедів. Матір та її майже доросле дитинча. Ми збираємося смажити м’ясо ближче до опівночі — влаштувати такий собі бенкет, сер.

Крозьє втупився поглядом у моряків. Його серце шалено калатало, у грудях бушував гнів, який — вкупі з віскі, яке він випив цього дня, і усвідомленням того факту, що в найближчому майбутньому доведеться обходитися без нього, — на березі часто призводив його до насильства.

Але тут він мав опанувати себе.

— Містере Діггл, — звернувся він до огрядної китаянки з велетенськими цицьками, — ви знаєте, що печінка білих ведмедів отруйна для людини?

Подвійне підборіддя Діггла заходило вгору-вниз, як і пазуха з подушок під ним.

— О так, капітане. У печінці цих звірів є якась зараза, яку ми не можемо з неї витравити. На бенкеті, який готується сьогодні, не буде ніякого ліверу, капітане, присягаюся в цьому. Тільки свіже м’ясо — сотні фунтів свіжого м’яса, підсмаженого та запеченого до готовності, сер.

Заговорив лейтенант Фейргольм.

— Матроси сприйняли це як обнадійливу прикмету, що ми наштовхнулися на двох ведмедів на кризі і змогли їх убити, капітане. Всі чекають на бенкет опівночі.

— Чому мені не доповіли про ведмедів? — запитав Крозьє.

Офіцер, марсовий старшина й кухар перезирнулися. Птахи, звірі та казкові персонажі довкола теж обмінялися поглядами.

— Самицю з малям ми вбили вчора пізно ввечері, капітане, — нарешті сказав Фейргольм. — Гадаю, що сполучення між кораблями сьогодні було одностороннім — з «Терору» приходили, щоб допомогти у підготовці карнавалу, але гінців з «Еребуса» у зворотному напрямку не відправляли. Перепрошую, що не повідомили вам, сер.

Крозьє знав, що це було недбальство з боку Фітцджеймса, якщо вже на те пішло. І він знав, що матроси навколо теж це знають.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Продовжуйте розважатися. — Але коли моряки почали прилаштовувати назад свої маски, додав: — І боронь вас Боже якось пошкодити годинник сера Джона.

— Так точно, капітане, — відповіли усі маски довкола нього.

Наостанок майже перелякано озирнувшись через фіолетову кімнату на жахливу ебенову залу, що викликала у Френсіса Крозьє такий напад депресії, який він нечасто переживав за п’ятдесят один рік своєї постійної меланхолії, капітан вийшов з білої кімнати до помаранчевої, з помаранчевої до зеленої, із зеленої до пурпурової, з пурпурової кімнати до синьої, а із синьої — на темний льодовий простір.

І тільки коли він вибрався з цього лабіринту фарбованої парусини, Крозьє відчув, що знову може дихати рівно.

Вбрані у маскарадні костюми люди розступалися перед сердитим капітаном, коли він крокував до «Еребуса» і темної постаті у важкому плащі, що стояла на вершині крижаної рампи.

Капітан Фітцджеймс був один поблизу корабельного релінгу на верхівці рампи. Він курив свою люльку.

— Добрий вечір, капітане Крозьє.

— Добрий вечір, капітане Фітцджеймс. Ви були всередині цього… цього…

Йому забракло слів, і Крозьє лише вказав рукою на галасливе, освітлене смолоскипами місто з кольоровими стінами і плетінням такелажу позад себе.

— Так, звісно, — відповів Фітцджеймс. — Мушу вам сказати, що матроси виявили неабияку винахідливість.

На це Крозьє важко було щось заперечити.

— Питання лише в тому, — продовжував Фітцджеймс, — чи ці численні години напруженої роботи і вся ця винахідливість прислужаться експедиції… чи дияволу.

Крозьє спробував зазирнути в очі молодшого офіцера під козирком обмотаного шарфом кашкета. Він ніяк не міг збагнути, жартував Фітцджеймс чи говорив цілком серйозно.

— Я попереджав їх, — прогарчав Крозьє, — щоб вони не витрачали жодної пінти олії і жодного зайвого відра вугілля на цьому бісовому карнавалі. Тільки гляньте на ці вогні!

— Матроси запевнили мене, — сказав Фітцджеймс, — що вони використовують тільки ту олію та вугілля, які вони зекономили, не отоплюючи «Еребус» кілька останніх тижнів.

— Чиєю ідеєю був цей… лабіринт? — запитав Крозьє. — Кольорові відсіки? Ебенова кімната?

Фітцджеймс видихнув дим, вийняв з рота люльку і посміхнувся.

— Усе це вигадав молодий Річард Ейлмор.

— Ейлмор? — перепитав Крозьє. Йому було знайоме це ім’я, але сам матрос навряд чи. — Ваш стюард з кают-компанії молодших офіцерів?

— Саме він.

Крозьє пригадав невеличкого неговіркого матроса з глибокими задумливими очима, педантичними нотками в голосі й тоненькими чорними вусиками.

— Де він, у біса, цього нахапався?

— Ейлмор кілька років жив у Сполучених Штатах, перш ніж повернувся додому 1844 року і найнявся на роботу у Службу географічних досліджень, — сказав Фітцджеймс. Чубук його люльки легенько постукував по зубах. — За його словами, 1842 року, коли жив у свого кузена в Бостоні, він прочитав одне дурнувате оповідання, в якому описувався бал-маскарад, достоту як цей, з такими самими різнокольоровими залами. В паскудному журнальчику з назвою «Грехем Меґезін», якщо я нічого не плутаю. Ейлмор не може точно пригадати, про що саме там йшлося, але пам’ятає опис дивного костюмованого балу, який влаштував такий собі принц Просперо… і він сказав, що цілком впевнений у послідовності кімнат, що заверталася жахливим ебеновим покоєм. Матросам сподобалася ця ідея.

Крозьє зміг тільки похитати головою.

— Френсісе, — продовжував Фітцджеймс, — упродовж двох років і одного місяця команда корабля сера Джона була позбавлена можливості вживати спиртні напої, які були під забороною. Попри це, я спромігся таємно пронести на борт три пляшки віскі, які дав мені мій батько. Одна пляшка в мене ще залишилася. Матиму за честь, якщо ви вип’єте зі мною цього вечора. Матроси почнуть готувати м’ясо ведмедів, яких вони вчора підстрелили, лише через три години. Я дозволив нашому містерові Валлу і вашому містерові Дігглу встановити на кризі дві пічки з вельботів, щоб підігріти якісь консервовані овочі, і встановити велику жаровню в кімнаті, яку вони називають білою залою, для приготування власне ведмежатини. Якщо нічого не трапиться, це буде наша перша свіжина за більш ніж три місяці. Чи не посидіти нам за цією пляшкою віскі в колишній каюті сера Джона, доки не настане час бенкету?

Крозьє кивнув і пішов за Фітцджеймсом всередину корабля.