Терор

25 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

31 грудня 1847 року — 1 січня 1848 року

Крозьє та Фітцджеймс вибралися з «Еребуса» за якусь годину до опівночі. В кают-компанії стояв жахливий холод, але тут, назовні, посеред глухої ночі, на них накинулася ще лютіша студінь. В останні дві години здійнявся легкий вітерець, і скрізь смолоскипи та триногі жаровні — Фітцджеймс запропонував, а Крозьє після першої години пиятики погодився послати назовні додаткові мішки з вугіллям та бочку мазуту для відкритих жаровень, щоб запобігти обмороженню гуляк, — палахкотіли та потріскували на нічному морозі нижче сотні градусів.

Два капітани майже не розмовляли, кожен занурений у власні меланхолійні марення. Їх турбували з десяток разів: лейтенант Ірвінг прийшов доповісти, що він з підмінною вахтою повертається назад на «Терор»; лейтенант Годжсон з’явився з рапортом, що його вахта прибула на карнавал; інші офіцери в недоладних маскарадних костюмах приходили з доповіддю, що на самому карнавалі все гаразд; кілька вахтових та офіцерів з «Еребуса» прийшли звітувати, що здали вахту та заступають на вахту; містер Ґреґорі, механік, прийшов повідомити, що вони можуть цілком використати частину вугілля для жаровень, бо для парової машини його все одно замало, хіба на кілька годин ходу під парами, коли настане міфічна відлига, а потім пішов розпорядитися щодо кількох мішків, які треба відтягнути до різнобарвного кольорового містечка на кризі, де бал-маскарад набирав усе більших обертів; містер Мюррей, старий вітрильний майстер, одягнений власником похоронного бюро з маскою-черепом під високою бобровою шапкою — та маска майже не відрізнялася від його власного схудлого обличчя, — перепрошував і запитував, чи можна взяти два запасні клівери, щоб обладнати такий-сякий захист від вітру біля нових триногих жаровень.

Капітани вислуховували доповіді, давали дозволи та накладали заборони, виголошували накази і настанови, насправді жодного разу не відволікаючись від своїх спровокованих віскі думок.

Десь між одинадцятою та північчю вони знову тепло закутались у вуличні вдяганки, піднялися на палубу, а потім зійшли на кригу, після того як Томас Джопсон і Едмунд Гоер, Крозьє та Фітцджеймсів стюарди відповідно, разом з лейтенантами Ле Вісконте та Літтлом — усі четверо моряків були вбрані в химерні костюми, натягнуті поверх товстих шинелей з багатьма шарами теплої одежі під ними, — прийшли в кают-компанію повідомити, що ведмежатина вже смажиться і найкращі шматки залишені для капітанів, тож чи не були б капітани такі ласкаві зійти на берег і вшанувати товариство своєю присутністю на бенкеті?

Крозьє зрозумів, що дуже сп’янів. Він звик пити спиртне потайки, і матроси звикли до того, що від капітана, який завжди цілком володів ситуацією, частенько несе віскі, але він не спав уже кілька ночей поспіль, тож, вийшовши на цей холод, що стискав груди, і крокуючи до освітленого смолоскипами парусинового лабіринту, сяючого айсберга та натовпу дивних постатей, Крозьє відчув, як віскі горить у його шлунку та голові.

Основну жаровню для смаження м’яса встановили у білій залі. Два капітани пройшли через вервечку різнобарвних кімнат, не перекинувшись словом ні один з одним, ні з кимось іще з багатьох десятків гротескно вдягнутих постатей, що снували навколо.

Проминувши синю кімнату, а потім пурпурову, зелену та помаранчеву, вони опинились у білій.

Для Крозьє було очевидним, що більшість матросів також п’яні. Як же їм вдалося так напитися? Чи вони потайки приберігали для свята свої порції грогу? Приховували ель, який їм зазвичай подавали на вечерю? Він був упевнений, що вони не проникли у винну комору на борту «Терору», бо сьогодні він двічі відправляв лейтенанта Літтла перевірити замки — вранці та після обіду. А винна комора «Еребуса» завдяки серу Джону Франкліну була порожньою із самого відплиття.

Але матроси якось примудрилися добряче набратися. Як моряк, що служив на флоті вже понад сорок років, починав з матроса та юнги, Крозьє знав, що винахідливість британських мореплавців — принаймні щодо виготовлення, таємного зберігання та розшуків спиртного — не знає меж.

Містер Діггл та містер Волл смажили велетенські шматки ведмежатини над відкритим вогнем, усміхнений лейтенант Ле Вісконте, блискаючи золотим зубом, роздавав олов’яні миски з паруючою їжею черзі з матросів, йому допомагали інші офіцери та стюарди з обох кораблів. Запах смаженини був просто неймовірним, і Крозьє зрозумів, що захлинається слиною, незважаючи на всі свої клятви не шукати втіх на цьому карнавальному бенкеті.

Черга пропустила обох капітанів уперед. Ганчірники, папські ксьондзи, французькі придворні, казкові ельфи, жебраки у пістрявих лахах, мертвяк у савані і два римські легіонери в червоних плащах, чорних масках і золотих обладунках жестом запросили Фітцджеймса та Крозьє пройти наперед, шанобливими поклонами вітаючи офіцерів, що проходили повз.

Містер Діггл — накладні груди вирядженого китаянкою кока зараз опустилися до пояса й погойдувались там, коли він рухався, — особисто відрізав найкращий шматок м’яса для Крозьє, а потім ще один для капітана Фітцджеймса. Ле Вісконте подав їм столове приладдя з офіцерської їдальні та білі лляні серветки. Лейтенант Фейргольм налив для них елю у два кухлі.

— Хитрість у тому, джентльмени капітани, — сказав Фейргольм, — щоб пити як пташечка, швидко вмочаючи дзьоба, тоді ваші губи не примерзнуть до кухля.

Фітцджеймс та Крозьє знайшли собі місце на чолі покритого білим столу, всілися на білі стільці, які люб’язно відсунув для них по слизькому льоду містер Фарр, грот-марсовий старшина, якому Крозьє цього вечора влаштував строгий допит. Поряд сидів містер Бланкі зі своїм колегою, льодовим лоцманом містером Рейдом, а також Едвард Літтл та півдюжина офіцерів з «Еребуса». Лікарі влаштувалися всі гуртом на іншому кінці білого столу.

Крозьє зняв рукавиці, кілька разів зігнув та розігнув задубілі пальці у вовняних пальчатках і обережно покуштував м’ясо, пильнуючи, щоб не торкнутися губ металевою виделкою. Печеня з ведмежатини обпекла його язик. Він ледь не засміявся — надворі, новорічної ночі, у стоградусний мороз, коли пара від подиху зависає перед ним хмаркою кристалів льоду, а обличчя глибоко ховається в тунелі з шарфів, кашкетів і «вельських перук», — він щойно обпік язика. Крозьє спробував знову, цього разу прожувавши й проковтнувши шматок.

Це був найсмачніший стейк, який він будь-коли їв, що здивувало капітана. Багато місяців тому, коли вони востаннє куштували ведмежу свіжину, приготоване м’ясо здалося гірким на смак і з якимось душком. Люди тоді отруїлися печінкою і, можливо, якимось іншим лівером. Тоді було вирішено, що м’ясо білого арктичного ведмедя вони їстимуть тільки в тому разі, коли йтиметься про виживання.

А зараз цей бенкет… ця пишна учта. Всі довкола нього в білій кімнаті й, очевидно, за вкритими парусиною барильцями, скринями та столами в прилеглих помаранчевій та фіолетовій кімнатах вгризалися в стейки. Плямкання й балачки щасливих матросів легко перекривали гуготіння полум’я в жаровні і тріпотіння парусини на вітрі, що знову здійнявся. Тут, у білій залі, мало хто послуговувався ножем та виделкою, як це належить — багато хто просто наштрикував на виделку паруючі шматки ведмежого м’яса і рвав їх зубами, але більшість їли прямо руками, навіть не знявши рукавиць. Здавалося, наче більше сотні хижаків допалися до своєї здобичі.

Що більше Крозьє їв, то голоднішим ставав. Скидалося на те, що Фітцджеймс, Рейд, Бланкі, Фарр, Літтл, Годжсон та інші навколо нього — навіть Джопсон, його стюард, який сидів за сусіднім столом разом з іншими стюардами, — поїдали м’ясо з таким самим задоволенням. Один з помічників містера Діггла, вдягнений як китайське дитинча, обходив столи, накладаючи у миски паруючі овочі з каструлі, нагрітій на одній із залізних пічок з вельбота, але консервовані овочі, навіть дуже гарячі, не йшли в жодне порівняння з чудовою ведмежою свіжиною і здавалися зовсім несмачними. Тільки те, що він був начальником експедиції, не дозволило Крозьє проштовхнутися до голови черги і вимагати добавки, коли він покінчив зі своїм величезним шматком ведмежого стейка. Обличчя Фітцджеймса втратило свій колишній меланхолійний вираз; молодий командор виглядав так, наче зараз розплачеться від щастя.

Несподівано, коли більшість матросів уже впоралися зі своїми стейками і взялися до елю, перш ніж цей хмільний напій не змерз на камінь, Перський шах, що стояв біля входу до фіолетової кімнати, почав крутити ручку музичної скриньки.

Оплески — оглушливе ляскання товстих рукавиць — залунали майже одразу після перших деренчливих звуків, які спромігся видати примітивний механізм. Багато людей з музикальним слухом на борту обох кораблів скаржилися на цей програвач — мовляв, мелодії, що видобувалися з металевих дисків, які оберталися, були нічим не кращими за фальшиве звучання вуличної катеринки, — але цю мелодію всі одразу впізнали. Десятки матросів звелися на ноги. Решта почали підспівувати, й пара з їхніх горлянок здіймалась у світлі смолоскипів, що палали за парусиновими стінами. Навіть Крозьє не зміг стримати дурнуватої посмішки, коли знайомі слова першого куплету відлунням відбилися від айсберга, що височів над ними в морозній ночі:

Капітани Крозьє та Фітцджеймс звелися на ноги і приєдналися до хору голосів, що ревіли перший приспів:

Чистий тенор молодого Годжсона вів за собою матросів, що сиділи у шести із семи кольорових кімнат, коли вони виспівували другий куплет:

Не звертаючи уваги на якусь метушню, що виникла за дві кімнати від білої, на вході до синьої, Крозьє закинув голову назад і, зігрітий віскі та ведмежим стейком, ревів разом зі своїми матросами:

Матроси у ближчих до входу в лабіринт кімнатах продовжували співати, але тепер звідти чувся ще й регіт. Метушня збільшувалася. Музична шкатулка заграла гучніше. І матроси заспівали ще гучніше. Стоячи проміж Фітцджеймсом та Літтлом і виводячи третій куплет, Крозьє вражено вирячився на процесію, що увійшла до білої зали.

На чолі цієї процесії крокував якийсь коротун у костюмованій версії адміральської форми. Його еполети були такими безглуздо широкими, що на вісім дюймів звисали з плечей. Він був дуже гладким. Золоті ґудзики на його старорежимному морському камзолі не сходилися на череві. А ще він був безголовим. Свою голову з пап’є-маше він ніс під лівою пахвою, а пошарпаний адміральський капелюх з плюмажем під лівою.

Крозьє замовк. Але інші моряки продовжували співати:

Позаду безголового адмірала, який, очевидно, зображав покійного сера Джона Франкліна, гарцювало чудовисько заввишки десять чи дванадцять футів.

Воно мало тулуб, шерсть, ікла, пазурі, трикутну голову й чорні очі білого арктичного ведмедя, але йшло на задніх лапах і було вдвічі вищим за ведмедя, вимахуючи вдвічі довшими передніми лапами. Чудовисько крокувало незграбно, немов наосліп, хилитаючи тулубом туди-сюди, його маленькі чорні очі втуплювалися в кожного моряка, до якого воно наближалося. Ступні передніх лап, що гойдалися, як било у дзвоні, були більшими за голову будь-якого перерядженого моряка.

— Знизу — ваш велетень Менсон, — сміючись, сказав другий помічник капітана «Еребуса» Чарльз Фредерік ДеВо, який сидів поруч, підвищуючи голос, щоб перекричати ревіння голосів, які виспівували наступний куплет. — А на плечах у нього сидить ваш маленький помічник купора — Гіккі, здається? Матроси всю ніч зшивали докупи дві ведмежі шкури.

Поки процесія з велетенським ведмедем, за яким ішла юрба матросів із синьої, зеленої та помаранчевої кімнат, крокувала через білу залу в напрямку до фіолетової, Крозьє стояв непорушно, наче буквально примерз до свого місця біля білого бенкетного столу. А потім повернувся, щоб подивится на Фітцджеймса.

— Присягаюся, я нічого не знав, Френсісе, — сказав Фітцджеймс, губи якого зблідли й дуже витончилися.

Біла кімната почала порожніти, коли десятки вбраних у маскарадні костюми моряків посунули вслід за безголовим адміралом та розгойданим високим чудовиськом у личині велетенського ведмедя, що повільно й незграбно ступав, прямуючи через відносний морок фіолетової кімнати до чорної.

П’яні голоси ревіли довкола Крозьє:

Крозьє рушив за процесією в фіолетову кімнату, і Фітцджеймс пішов за ним. Капітан корабля Її Величності «Терор» за всі роки свого командування не почувався так паскудно. Він знав, що зобов’язаний покласти край цьому знущальному дійству — жодна флотська дисципліна не може толерувати фарсу, в якому загибель колишнього начальника експедиції стає приводом для жартів. Але разом з тим він розумів, що все вже зайшло надто далеко, і зараз просто перекричати спів і наказати Менсону та Гіккі вилізти з їхнього непристойного костюма чудовиська й примусити всіх інших також зняти свої карнавальні костюми і повернутися на кораблі та вкластися у койки було б майже таким самим безглуздим і нісенітним, як той поганський ритуал, який Крозьє спостерігав з усе більшим роздратуванням.

Безголовий адмірал, чудовисько, що незграбно шкандибало, і сотня або й більше переряджених моряків недовго затримались у фіолетовій кімнаті. Коли Крозьє увійшов до пофарбованого у фіолетовий колір закутка — вогонь смолоскипів і жаровень на триногах тріпотіло з північного боку парусинового лабіринту, і самі вітрила вкривалися брижами й лопотіли на все сильнішому вітрі, — він побачив, як Менсон і Гіккі разом з горлаючим натовпом на мить зупинилися, перш ніж увійти в ебенову кімнату.

Крозьє ледве поборов поривання вигукнути: «Ні!» Пародія на сера Джона та величезну тварюку-ведмедя здавалися б непристойними в будь-якому зібранні, але це видовище було просто немислимим блюзнірством у тій лиховісній, гнітючій чорній кімнаті з головою полярного ведмедя та цоканням годинника. Та хай би яку завершальну сцену цієї вистави намислили собі моряки, вона принаймні стане останньою. Вона ж буде і фіналом Другого Великого Венеційського карнавалу, дозволивши який він припустився помилки. Він зачекає, поки співи втихнуть самі собою, поганські міми будуть винагороджені схвальними вигуками та аплодисментами п’яних матросів, а після цього накаже всім перерядженим зняти свої костюми, відправить змерзлих і хмільних моряків назад на їхні кораблі, але водночас розпорядиться, щоб такелажники й організатори свята зняли парусинові стіни лабіринту й такелаж негайно — прямо вночі, — і байдуже, навіть якщо хтось отримає обмороження. А потім уже можна розбиратися з Гіккі, Менсоном, Ейлмором та його офіцерами.

Безтурботний безголовий адмірал та чудовисько-ведмідь, хилитаючись, увійшли до ебеново-чорної зали.

Чорний годинник сера Джона почав відбивати північ.

Юрба химерно вдягнених чоловіків у кінці процесії почала тиснути на тих, що були попереду, — їм не терпілося швидше потрапити до зали і побачити забаву, попри те, що лахмітники, щури, єдинороги, сміттярі, одноногі пірати, арабські принци та єгипетські принцеси, гладіатори, феї та інші створіння в перших рядах натовпу почали задкувати, ледь переступивши поріг чорної кімнати, намагаючись вибратися звідти, уже не впевнені, що хочуть опинитися у пітьмі цієї лиховісної зали з чорними стінами і сажею під ногами.

Крозьє проштовхувався крізь натовп, який то посувався вперед, то відкочувався назад, коли люди, які були в перших рядах, зупинялися на вході до чорної зали, не наважуючись увійти в ебеновий морок. Капітан був сповнений рішучості якщо не припинити цей фарс, не очікуючи фіналу, то бодай пришвидшити його заключний акт.

Ледь увійшовши до темної зали разом з двадцятьма чи тридцятьма матросами, які також зупинилися, перш ніж переступити її поріг, даючи очам змогу адаптуватися до пітьми, коли сажа на кризі створювала жахливе враження чорної бездонної порожнечі під ногами, Крозьє відчув подих морозного повітря — наче хтось відчинив двері у крижаній стіні айсберга, що нависав над парусиновим лабіринтом. Хоча костюмовані персонажі продовжували співати і в темряві, по-справжньому гучне горлання долинало з натовпу, який, охоплений нетерпінням, усе ще залишався в фіолетовій кімнаті.

Крозьє заледве міг розібрати білу пляму ведмежої голови, що витикалася з криги над годинником з чорного дерева, — куранти саме пробили шостий удар, який у цій зловорожій темряві пролунав страшенно голосно, — і високу білу фігуру жахливого ведмедя, що хиталася з боку на бік: Менсону і Гіккі виявилося нелегко утримувати рівновагу на вкритому сажею льоду, в морозній пітьмі, під північною стіною з парусини, що здригалася й лопотіла під шаленими подувами вітру. Крозьє побачив, що в кімнаті був ще один величезний білий силует. Він також стояв на задніх лапах. Але в глибині темної зали, далі, ніж біліла пляма ведмежої шкури, яку натягли на себе Менсон та Гіккі. І він був значно більший. І значно вищий.

Коли годинник пробив останні чотири удари, в кімнаті пролунало протяжливе ревіння.

Люди в чорній кімнаті припинили співати і тепер у паніці стали проштовхуватися назад, наражаючись на опір натовпу матросів, які все ще намагалися увійти досередини.

— Заради Бога, що це? — запитав містер МакДональд.

У тьмяному фіолетовому світлі, що проникало з-за повороту парусинового лабіринту, Крозьє розгледів чотирьох лікарів, однаково переряджених арлекінами, які вже поскидали свої маски.

Чоловіки в чорній залі пронизливо закричали. Знову пролунало жахливе ревіння — нічого схожого Френсіс Роудон Мойра Крозьє досі не чув; цей звук здавався б доречнішим у хащах джунглів доісторичної доби, ніж в Арктиці дев’ятнадцятого століття. Ревіння опускалося так низько в діапазон басів, так гучно відлунювало і повнилося такою люттю, що капітанові корабля Її Величності «Терор» захотілося надзюрити в штани просто перед своїми матросами.

Більша з двох білих примар кинулась уперед.

Костюмовані моряки несамовито закричали, намагаючись проштовхатися назад супроти хвилі допитливих, що продовжували напирати, а потім почали розбігатися врізнобіч посеред мороку, наштовхуючись на майже невидимі стіни з пофарбованої чорним парусини.

Крозьє, неозброєний, застиг на місці. Він відчув, як величезна тварюка промчала повз нього в темряві. Він збагнув це… подумки доторкнувся до неї. На нього зненацька пахнуло смородом несвіжої крові, гнилого падла. Принцеси та феї скидали із себе маскарадні костюми і теплий одяг, натикалися на чорні стіни й намагалися дістати свої шлюпкові ножі, заховані під численними вдяганками.

Крозьє почув огидний м’ясистий ляпас, коли велетенська рука розміром з тарілку, чи лапа з пазурами розміром з ніж, впала на котрогось з перевдягнених чоловіків. Щось хруснуло, коли зуби, довші за багнет, вгризлися в череп чи перекусили кістку. В дальших кімнатах матроси все ще співали.

З годинника пролунав останній удар. Дванадцята година. Настав новий 1848 рік.

Матроси нарешті дістали свої ножі й розпанахали пофарбовані чорним стіни — пошматовані клапті парусини затріпотіли на вітрі, й за мить їх уже віднесло до палаючих смолоскипів та вогню жаровень, встановлених на триногах на кризі. Полум’я зметнулося високо вгору і майже миттєво охопило канати.

Біла примара кинулась у фіолетову кімнату. Матроси репетували, нажахано тікали врозтіч, сипали прокльонами й штовхалися, деякі вже розпорювали ножами парусинові стіни замість бігти довгим лабіринтом до виходу, і Крозьє розштовхував усіх на своєму шляху, рятуючись від тварюки. Обидві стіни чорної кімнати вже палали. Почувся дикий лемент, і один з матросів у костюмі арлекіна пронісся повз Крозьє, а його «вельська перука» і довге волосся тріщали, спалахуючи ззаду.

До того часу, коли Крозьє проштовхався крізь знавіснілий натовп костюмованих втікачів, фіолетове відділення також зайнялося, а тварюка з криги рушила в білу кімнату. Капітан чув крики десятків матросів, які, погубивши свої маскарадні костюми, котилися попереду білої примари розбурханою пістрявою хвилею. Плетиво майстерно натягнутих канатів, за допомогою яких парусина з дерев’яними підпірками кріпилася до величезного айсберга, тепер теж палало; язики полум’я малювали вигадливі руни на тлі чорного полотна неба. Стофутова стіна криги відбивала вогонь тисячами своїх граней. Самі реї, які ребрами випиналися вздовж палаючих стін ебенової, фіолетової, а тепер ще й білої кімнати, теж зайнялися. За роки зберігання в сухому повітрі арктичної пустелі з дерева випарувалась практично вся волога. Реї спалахували, як тисячофутові шматки труту.

Крозьє облишив сподівання опанувати ситуацію і кинувся бігти разом з іншими, прагнучи вибратися з вогняного лабіринту.

Біла зала вже була вся охоплена полум’ям. Вогненні язики здіймалися над білими стінами, над парусиновими килимками, розстеленими на кризі, над вкритими скатертинами банкетними столами, барильцями та стільцями, а також металевою жаровнею містера Діггла. Хтось у панічній втечі перекинув музикальну шкатулку, і тепер поверхня цього інструмента, виготовленого з дуба і бронзи, виблискувала у світлі полум’я усіма своїми чудовими вигинами.

Крозьє побачив капітана Фітцджеймса, що стояв посеред білої кімнати, — єдиного, хто не мав на собі маскарадного костюма і нікуди не тікав. Він схопив нерухомого чоловіка за рукав плаща.

— Швидше, Джеймсе! Треба вшиватися звідси!

Командир «Еребуса» повільно повернув голову і подивився на старшого за званням офіцера так, наче вперше його побачив. На обличчі Фітцджеймса знову блукала слабка непевна посмішка.

Крозьє грубо штурхонув його.

— Ну ж бо!

Тягнучи за собою Фітцджеймса, що перебував у якомусь сомнамбулічному трансі, Крозьє пробіг через палаючу білу залу, потім через наступну, стіни якої були помаранчевими вже більше від полум’я, ніж від фарби, і влетів у зелену. А лабіринт усе не закінчувався. То тут, то там на кризі лежали і стогнали учасники костюмованого дійства — деякі у пошматованому вбранні, один матрос голий і обгорілий, — але інші матроси зупинялися, щоб допомогти їм підвестися, і волочили їх до виходу. Морська крига під ногами, там, де не палали килимки, була всіяна клаптями маскарадних костюмів та теплого одягу. Більшість цього лахміття або вже палала, або ось-ось мала зайнятися.

— Ну ж бо! — повторював Крозьє, тягнучи Фітцджеймса за собою.

На кризі лежав непритомний матрос — юний Джордж Чамберс з «Еребуса», упізнав Крозьє, корабельний юнга, попри те, що йому вже виповнилося двадцять один, який бив у барабан під час їхнього першого похорону на кризі, — і, схоже, нікому до нього не було діла. Крозьє відпустив Фітцджеймса — тільки для того, щоб перекинути Чамберса собі через плече, — а потім знову схопив другого капітана за рукав і кинувся бігти якраз у той момент, коли полум’я обабіч перекинулося на такелаж над головою. Позаду себе Крозьє почув оглушливе сичання.

Упевнений, що це тварюка кружляє у знетямі, можливо, наштовхнувшись на крижану стіну, він розвернувся, щоб зустріти її ударом єдиного вільного кулака у рукавиці.

Величезний айсберг сичав і потріскував від жару. Здоровенні шматки відколювалися від нього і падали на кригу, зі зміїним шипінням потрапляючи у вогняний казан, який зовсім недавно був брезентовим лабіринтом.

Від картини, що відкрилася очам Крозьє, він на якусь хвилю застиг у захваті — незліченні грані айсберга, на яких витанцьовували відблиски пожежі, породжували в його уяві видиво стоповерхового казкового замку, який сяяв вогнями. Цієї миті він розумів, що хай би скільки ще прожив, більше ніколи такого не побачить.

— Френсісе, — пробурмотів капітан Джеймс Фітцджеймс, — ми маємо йти.

Стіни зеленої кімнати валилися, але вогонь лише швидше побіг по кризі. Прудкі язики полум’я вже дісталися останніх двох відділень лабіринту.

Прикриваючи обличчя вільною рукою, Крозьє кинувся вперед крізь вогонь, криками підганяючи учасників карнавального дійства, що бігли попереду нього.

Крозьє гнав приголомшених утікачів через палаючу пурпурову кімнату в синю, яка теж була охоплена полум’ям. Завивання північно-західного вітру не могло заглушити розпачливих криків чоловіків та ревища вогню і сичання криги, а язики полум’я вже шаленіли на виході з лабіринту, утворюючи суцільну вогняну стіну.

З десяток матросів, декотрі ще досі у пошматованих маскарадних костюмах, ковзалися на льоду, завмерши перед цією стіною.

— УПЕРЕД! — проревів Крозьє своїм найгрізнішим, загартованим у тайфунах командним голосом.

Дозорець на салінгу грот-щогли на висоті двісті футів над палубою міг би почути його команду за вісімдесятивузлового вітру й сорокафутових хвиль, що гуркотіли довкола них. І мав їй підкоритися.

Матроси теж підкорилися — козирнули, закричали й кинулися через полум’я поперед Крозьє, який усе ще ніс Чамберса на правому плечі й волочив за собою Фітцджеймса лівою рукою.

Вискочивши назовні, в паруючому плащі, Крозьє не зупинявся, наздоганяючи й проминаючи десятки матросів, які розбігалися вусібіч у нічній темряві. Капітан не побачив серед людей білого чудовиська, але в цьому шарварку годі було щось розгледіти — навіть при світлі вируючого полум’я, яке осявало все навколо на віддалі п’ятиста футів, — а потім він заходився скликати своїх офіцерів і намагався знайти якесь місце, куди можна було б покласти все ще непритомного Джорджа Чамберса.

Зненацька пролунали мушкетні постріли.

Це було неймовірним, неможливим, обурливим, але четверо морських піхотинців, розтягнувшись вервечкою одразу за межею освітленого полум’ям простору, опустилася на одне коліно і відкрила вогонь по натовпу людей, які бігли, охоплені панікою та жахом. То тут, то там постаті — все ще в безглуздих карнавальних костюмах — падали на кригу.

Відпустивши Фітцджеймса, Крозьє кинувся вперед, став на лінії вогню і замахав руками. Мушкетні кулі просвистіли у нього над головою.

— ПРИПИНИТИ ВОГОНЬ! РОЗЗУЙТЕ СВОЇ СРАНІ ОЧІ, СЕРЖАНТЕ ТОЗЕР! Я РОЗЖАЛУЮ ВАС У РЯДОВІ І ПОВІШУ НА РЕЇ, ЯКЩО ВИ НЕГАЙНО НЕ ПРИПИНИТЕ ЦЬОГО СРАНОГО ВОГНЮ!

Постріли замовкли.

Морські піхотинці стали струнко, узявши зброю на плече, а сержант Тозер прокричав, що біла тварюка була там, назовні, серед матросів. Вони бачили її силует, підсвічений ззаду полум’ям. У своїх щелепах вона тримала чоловіка.

Крозьє не слухав його. Криками й штурханами зганяючи в групу на кризі довкола себе моряків як з «Терору», так і з «Еребуса», відправляючи покалічених чи обпечених матросів на Фітцджеймсів корабель, бо він стояв ближче, капітан розшукував своїх офіцерів або офіцерів з «Еребуса» — будь-кого, кому він міг би віддати наказ, який необхідно було донести до натовпу переляканих матросів, які далі бігли через тороси та стикові гребені у завиваючу арктичну темряву.

Якщо цих людей не повернути, вони замерзнуть там на смерть. Або їх схопить та жахлива тварюка. Крозьє вирішив, що на «Терор» його люди не повернуться, поки не відігріються на нижній житловій палубі «Еребуса».

Але спочатку Крозьє мав погамувати матросів, організувати їх і відправити витягати поранених і тіла загиблих з палаючого румовища карнавального лабіринту.

У перші хвилини він знайшов тільки помічника капітана з «Еребуса» Коуча і свого другого лейтенанта Годжсона, але потім з клубів диму та пари з’явився лейтенант Літтл — верхні кілька дюймів криги розтанули в неправильному крузі довкола вогню, утворивши густий туман, що тепер висів над кригою та хащами торосів, — незграбно віддав честь обпеченою правою рукою і доповів, що чекає наказів.

З появою Літтла Крозьє стало значно легше повернути контроль над матросами, відправити всіх на «Еребус» і відновити порядок. Він наказав морським піхотинцям перезарядити зброю і вишикуватися загороджувальною лінією між натовпом виснажених матросів, що прибували до рампи «Еребуса», і все ще бурхливим вогняним пеклом.

— Боже мій, — сказав доктор Гаррі Д. С. Гудсер, який щойно вийшов назовні з «Еребуса» і стояв поряд, стягуючи із себе плащ та шинель. — Гут насправді тепло від полум’я.

— Авжеж, — відповів на те Крозьє, відчуваючи піт, що виступив на обличчі й тілі.

Пожежа підвищила температуру довколишнього повітря на сотню градусів або й більше. Він не надто здивується, якщо крига розтане і всі вони потонуть. Звертаючись до Гудсера, капітан прогарчав:

— Йдіть до лейтенанта Годжсона і передайте, щоб він почав підраховувати кількість загиблих та поранених і доставляв їх до вас. Знайдіть інших лікарів і облаштуйте у кают-компанії сера Джона лазарет — такий, який вас, лікарів, учили облаштовувати у разі бойової сутички на морі. Я не хочу, щоб покійники лежали на кризі — ця тварюка все ще десь тут нипає, — тож накажіть матросам зносити їх у форпік на нижній палубі. Я зайду до вас через сорок хвилин — підготуйте для мене повний «рахунок від м’ясника».

— Єсть, капітане, — сказав Гудсер.

Схопивши свій верхній одяг, корабельний лікар помчав до крижаної рампи «Еребуса» на пошуки лейтенанта Годжсона.

Парусина, такелаж, встановлені на кризі стійки каркаса, маскарадні костюми, столи, барильця, а також інші предмети інтер’єру в палаючому пеклі, яке зовсім недавно було сімома різнобарвними кімнатами лабіринту, продовжували горіти всю ніч і весь наступний ранок аж до полудня.