Терор

18 ГУДСЕР

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

20 листопада 1847 року

З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:

Субота, 20 листопада, 1847 року

У нас немає достатньо їжі, щоб пережити ще одну зиму та літо тут, посеред криги.

А повинні були б мати. Сер Джон забезпечив два кораблі провізією на три роки з понаднормовим раціоном для всіх матросів, на п’ять років — з цілком достатнім раціоном для моряків, які щодня виконують важку роботу, і на сім років — із значно зменшеним, але все ж прийнятним раціоном для всіх моряків. За розрахунками сера Джона — а також капітанів його кораблів, Крозьє та Фітцджеймса, — кораблі Її Величності «Еребус» і «Терор» повинні були бути задовільно забезпечені їжею до 1852 року.

Натомість, у нас мають закінчитися останні їстівні запаси десь наступної весни. І ми всі через це загинемо, це просто вбивство.

Доктор МакДональд на «Терорі» вже давно сумнівався в якості консервованих продуктів і після смерті сера Джона поділився зі мною своїми підозрами. Потім негаразди із зіпсованими та отруйними консервами під час нашої першої експедиції до Землі Короля Вільяма минулого літа — бляшанки дістали з найглибших запасів під палубою — підтвердили існування проблеми. У жовтні ми, четверо лікарів, звернулися до капітанів Крозьє та Фітцджеймса за дозволом провести повну інвентаризацію провізії.

Потім ми четверо — за сприяння матросів, яким було наказано допомагати нам пересувати сотні й сотні ящиків, барилець і важких бідонів на обох нижніх палубах, твіндеках та в трюмах, щоб відкрити їх і спробувати відібрані зразки, — провели інвентаризацію двічі, щоб не зробити помилки.

Більше половини консервованої їжі на борту обох кораблів виявилася непридатною для споживання.

Три тижні тому ми доповіли про це обом капітанам у колишній каюті сера Джона, великій і промерзлій. Крозьє, новий начальник експедиції, називав Фітцджеймса «капітаном», хоча номінально він залишається простим командором, тож і всі інші наслідували його в цьому. На таємній зустрічі були присутні всі четверо лікарів, Фітцджеймс та Крозьє.

Я ще ніколи не бачив такої розлюченої людини, як капітан Крозьє, — після всього я маю пам’ятати, що він ірландець. Він вимагав від нас докладних пояснень, бо ми, лікарі були відповідальними за запаси майна і провізії в експедиції Франкліна. З другого боку, Фітцджеймс завжди мав сумніви щодо якості консервованих харчів і сумлінності постачальника провізії, — він був чи не єдиним членом експедиції або й Адміралтейства, хто вголос висловив такі застереження, — але Крозьє відмовлявся вірити, що такий акт злочинного шахрайства взагалі був можливий на кораблях Королівського флоту.

Джон Педді, головний лікар Крозьє на «Терорі», мав найбільшу вислугу років у морі з усіх нас, чотирьох офіцерів медичної служби, але більшість з них пройшли на борту корабля Її Величності «Мері» — разом з боцманом Крозьє, Джоном Лейном, — і було це на Середземному морі, де консерви становлять лише незначну частину суднових продовольчих запасів. Так само і мій номінальний начальник на «Еребусі», головний лікар Стівен Стенлі, ніколи не мав справи з такими великими кількостями консервованої провізії на борту корабля. Як людина, що переймалася різноманітними дієтами через необхідність запобігти цинзі, доктор Стенлі просто втратив дар мови від шоку, коли наша інвентаризація встановила, що майже половина залишків консервних банок з їжею, овочами, м’ясом і супами були зіпсованими або, інакше кажучи, втраченими.

Тільки доктор МакДональд, який співпрацював з містером Хелпманом — секретарем капітана Крозьє — під час заготівлі провізії, мав пояснення такого стану справ.

Як я вже писав у цьому щоденнику кілька місяців тому, окрім 10 000 бляшанок тушкованого м’яса на борту «Еребуса» наш консервований раціон включає варену та смажену баранину, телятину й широкий вибір овочів, включаючи картоплю, моркву і пастернак, різноманітні супи і 9 430 фунтів шоколаду.

Алекс МакДональд, який був медичним представником нашої експедиції, взаємодіяв з капітаном-суперінтендантом Дептфордських[80] продовольчих складів та з таким собі містером Стівеном Ґолднером, постачальником продовольства, який уклав контракт з нашою експедицією. У жовтні МакДональд доповів капітанові Крозьє, що четверо підрядників визначили ціну на постачання консервів для суднових запасів експедиції сера Джона — фірми Хогарта, Гембла, Купера & Авеса та вже згаданого містера Ґолднера. МакДональд повідомив капітанові — і здивував решту з нас, — що ціна, запропонована Ґолднером, була вдвоє меншою за ціни трьох інших (значно відоміших) постачальників провізії. А понад те, в той час як інші підрядники бралися поставити харчі впродовж місяця чи трьох тижнів, Ґолднер пообіцяв негайну поставку (з безкоштовним пакуванням та перевезенням). Така негайна поставка, звісно, була б неможливою і ціна Ґолднера була б для нього збитковою, якби продукти були заявленої якості й належно приготовані та упаковані так, як обіцялося, але ніхто, очевидно, крім капітана Фітцджеймса, не звернув на це уваги.

Адміралтейство й три повноважні представники Служби географічних досліджень — усі вони залучені до відбору продуктів, крім досвідченого інспектора Дептфюрдських продовольчих складів — негайно рекомендували прийняти пропозицію Ґолднера на всю суму контракту — більш ніж на 3 800 фунтів стерлінгів (ціле багатство для будь-кого, особливо для іноземця, яким, пояснював МакДональд, і був вищезгаданий Ґолднер. Його єдиний консервний завод працював, за словами Алекса, у Голатці, Молавія). Ґолднер отримав одне з найбільших замовлень в історії Адміралтейства — 9 500 бляшанок консервованих м’яса та овочів вагою від одного до восьми фунтів, а також 20 000 бляшанок супів. МакДональд приніс один із рекламних проспектів Ґолднера — Фітцджеймс одразу його впізнав, — і від його розглядання в мене потекла слина: сім видів баранини, дванадцять рецептів телятини, тринадцять сортів яловичини, чотири різновиди ягнятини. В переліку були тушковані зайці, білі куріпки, кролики (з цибулею або під соусом каррі), фазани і півдюжини інших різновидів дичини. Якби Служба географічних досліджень забажала морепродуктів, Ґолднер брався достачити консервованих лобстерів, тріску, м’ясо вест-індійської черепахи, філе лосося і ярмутських копчених оселедців. Для гурманів — усього за п’ятнадцять пенсів — Ґолднерів проспект пропонував фазанів у трюфелях, телячий язик під пікантним соусом і яловичину по-фламандському.

— Насправді ж, — сказав доктор МакДональд, — зазвичай ми отримували солену конину в конячих барильцях.

Я вже достатньо довго пробув на флоті, щоб розуміти морський сленг — конина замість яловичини траплялася так часто, що матроси почали називати бочки з нею конячими. Але солонину вони їли охоче.

— Проте Ґолднер ошукав нас значно серйозніше, — продовжував МакДональд, звертаючись до посинілого від люті капітана Крозьє і командора Фітцджеймса, що сердито кивав. — Він підсунув нам дешевші продукти в бляшанках з етикетками від набагато дорожчих — звичайну тушковану яловичину під етикеткою «Тушковані стейки», наприклад. Перша коштувала дев’ять пенсів, але він продав її за чотирнадцять, замінивши етикетки.

— Ради Бога, чоловіче, — вибухнув Крозьє, — та кожен постачальник продовольства намагається таким чином надурити Адміралтейство. Обман військово-морського флоту так само давній, як Адамова крайня плоть. Це не може пояснити, чому ми раптом залишилися майже без їжі.

— Ні, капітане, не може, — продовжував МакДональд. — Але процес приготування консервів і запаювання бляшанок може.

— Що-що? — перепитав ірландець, намагаючись опанувати себе.

Обличчя Крозьє то червоніло, то блідло під поношеним кашкетом.

— Приготування і запаювання, — повторив Алекс. — Бо щодо приготування містер Ґолднер вихвалявся патентованим процесом, в якому він додавав велику кількість нітрату соди — кальціум хлорид — у гігантські чани окропу, щоб збільшити температуру обробки… перш за все, щоб її пришвидшити.

— І що з цим не так? — запитав Крозьє. — Поставка запізнювалася від самого початку. Потрібно було щось робити, щоб розпалити вогонь під дупою Ґолднера. Його патентований процес пришвидшив події.

— Так, капітане, — сказав доктор МакДональд, — але вогонь під дупою Ґолднера був гарячішим, ніж вогонь, на якому квапливо обробляли м’ясо, овочі та інші продукти перед консервацією. Багато медиків вважають що за умови належного приготування їжі знищується шкідлива мікрофлора, яка може спричинити хворобу, — але я особисто бачив, як готувалася їжа Ґолднера, і він обробляв м’ясо, овочі та супи недостатньо довго.

— То чому ви не доповіли про це представникам Служби географічних досліджень? — вибухнув Крозьє.

— Він доповів, — стомлено сказав капітан Фітцджеймс. — І я також. Але єдиним, хто до нас дослухався, був інспектор Дептфордських продовольчих складів, а він не мав права голосу під час ухвалення остаточного рішення.

— Тобто ви хочете сказати, що більше половини наших продуктів зіпсувалося протягом останніх трьох років через порушення вимог до їх приготування? — обличчя Крозьє і далі поперемінно вкривалося то червоними, то білими плямами.

— Так, — сказав Алекс МакДональд, — але також винне, на нашу думку, неякісне запаювання.

— Запаювання бляшанок? — перепитав Фітцджеймс. Його підозри щодо Ґолднера вочевидь не поширювалися на технічний бік справи.

— Так, командоре, — відповів помічник лікаря з «Терору». — Консервування продуктів у бляшанках є недавнім винаходом — і вражаючим відкриттям сучасної епохи, — але за кілька років вживання консервів у їжу ми дізналися достатньо, щоб переконатися: ретельне запаювання швів на циліндричних банках вкрай необхідне для убезпечення їхнього вмісту від псування.

— І люди Ґолднера неналежним чином запаювали ці банки? — запитав Крозьє низьким голосом, що скидався на загрозливе гарчання.

— Такими є десь шістдесят відсотків банок, які ми перевірили, — сказав МакДональд. — Внаслідок неякісного запаювання шви виявилися негерметичними. А негерметичність швів, очевидно, пришвидшила процес гниття нашої консервованої яловичини, телятини, овочів, супів та інших продуктів харчування.

— Але як таке стало можливим? — запитав капітан Крозьє. Він тряс своєю великою головою, як людина, оглушена ударом. — Ми дісталися полярних вод невдовзі після того, як полишили Англію. Я думав, що тут було достатньо холодно, аби зберегти будь-які продукти до Судного дня.

— Аж ніяк, — відказав МакДональд. — Багато з тих двадцяти дев’яти тисяч Ґолднерових банок, що залишилися, просто розірвалися. Інші вже здулися від газів, що виділяються у результаті процесу гниття продуктів усередині бляшанок. Ймовірно, якісь шкідливі випари проникли в банки ще в Англії. Можливо, якісь мікроскопічні організми, ще не відомі медицині та науці, потрапили в банки під час транспортування або навіть на Ґолднеровому консервному заводі.

Крозьє ще більше насупився.

— Мікроскопічні організми? Давайте обійдемося тут без фантастики, містере МакДональд.

Помічник лікаря тільки знизав плечима.

— Може, це звучить і фантастично, капітане. Але ви не провели сотень годин згорбленим над окуляром мікроскопа, як я. Ми ще погано розуміємо, чим є ці мікроорганізми, але я вас запевняю, що якби ви побачили, скільки їх копошиться у простій краплі питної води, ви б одразу подивилися на речі тверезим поглядом.

Обличчя Крозьє, що на той момент набуло свого звичного кольору, знову розчервонілося на зауваження, яке могло бути натяком на його часто аж ніяк не тверезий стан.

— Гаразд. Частину їжі зіпсовано, — сказав він різко. — Що ми можемо зробити, аби переконатися, що решта продуктів безпечна для споживання моряками?

Я прочистив горлянку.

— Як ви знаєте, капітане, літній раціон матросів складався з одного з чвертю фунта солонини на день, порції овочів — а це лише одна пінта гороху — і трьох чвертей фунту ячменю на тиждень. Але вони отримували денну порцію хліба та галет. Коли настала зима, для випікання денної пайки хліба борошна витрачалося на двадцять п’ять відсотків менше, щоб зекономити вугілля. Якщо ми просто почнемо готувати їжу з консервованих продуктів, які залишилися, піддаючи їх тривалій термічній обробці, й відновимо випікання хліба, це допоможе нам не тільки вберегтися від отруєння зіпсованими харчами, але й убезпечить від цинги.

— Неможливо, — огризнувся Крозьє. — Вугілля нам заледве вистачить для опалення обох кораблів до квітня. Якщо ви не вірите мені, запитайте механіка Грегорі чи механіка Томпсона тут, на «Терорі».

— Звісно, я вірю вам, капітане, — сумно промовив я. — Я вже говорив з обома механіками. Але без тривалої теплової обробки залишків консервованих продуктів наші шанси потруїтися ними дуже високі. Нам залишається тільки викинути цілком пошкоджені банки і уникати погано запаяних бляшанок. Це катастрофічно зменшить наші запаси харчових продуктів.

— А як щодо спиртових плиток? — запитав Фітцджеймс, трохи просвітлівши обличчям. — Ми можемо використовувати похідні спиртівки, щоб прокип’ячувати супи та піддавати термічній обробці продукти сумнівної якості.

МакДональд похитав головою.

— Ми вже вдавалися до цього, командоре. Доктор Гудсер та я експериментували з підігріванням бляшанок з так званою тушкованою яловичиною на патентованих пристроях для приготування їжі, тобто на спиртових плитках. Пляшки ефіру ємністю в пінту не вистачає навіть на те, щоб при низькій температурі повністю підігріти їжу. Окрім того нашим санним загонам — або й усім нам, якщо доведеться покинути корабель, — знадобляться спиртові плитки, щоб розтоплювати сніг та лід для отримання питної води, коли ми опинимося на кризі. Тож нам потрібно економно витрачати ефірний спирт.

— Я був з лейтенантом Гором під час нашої першої санної експедиції до Землі Короля Вільяма, і ми щодня користувалися спиртовими плитками, — тихо додав я. — Їхнього вогню вистачало лише на те, щоб розігріти консервовані супи, перш ніж на них накинутися з голоду. Їжа була заледве теплою.

Запала тривала мовчанка.

— Ви доповіли мені, що понад половину консервованих продуктів, на яких ми розраховували протриматися наступний рік, а якщо доведеться, то й два, зіпсовано, — сказав нарешті Крозьє. — У нас бракує вугілля, щоб піддати зіпсовану їжу ретельній термічній обробці на великих патентованих плитах Фразера чи бодай на менших залізних плитках з вельботів, і ви кажете, що у нас недостатньо рідкого палива для використання спиртових плиток. Що ми можемо зробити?

Ми п’ятеро — четверо лікарів і капітан Фітцджеймс — продовжували мовчати. Єдиним виходом було покинути корабель і шукати гостинніше місце, бажано на узбережжі десь південніше, де ми могли б вполювати свіжу дичину. Наче прочитавши наші думки, Крозьє усміхнувся — це була неповторна ірландська усмішка, подумалося мені, — і сказав:

— Проблема в тому, що на борту обох кораблів немає жодного досвідченого мисливця, навіть серед наших шановних морських піхотинців, здатних упіймати чи вполювати нерпу або моржа — навіть якщо ці створіння знову порадують нас своєю присутністю, — або підстрелити велику дичину, таку як карибу, яких ми, втім, теж не бачимо.

Ми й далі мовчали.

— Дякую за вашу старанність і докладені зусилля під час проведення інвентаризації, а також за відмінну доповідь, містере Педді, містере Гудсер, містере МакДональд і містере Стенлі. Ми продовжимо відбирати бляшанки, які ви вважатимете надійно запаяними і безпечними, відокремлюючи їх від тих, які запаяні незадовільно чи здулися, луснули чи якось інакше зіпсувалися. Ми залишимося на нинішньому раціоні в дві третини від нормального до Різдва, після якого я запроваджу суворіші обмеження в харчуванні.

Ми з доктором Стенлі натягнули цілу купу наших зимових вдяганок і піднялися на палубу, щоб провести доктора Педді, доктора МакДональда, капітана Крозьє та почесну варту з чотирьох матросів, озброєних рушницями, які вирушали крізь темряву ночі у свій довгий шлях додому, на «Терор».

Коли їхні ліхтарі та смолоскипи зникли у сніговій заметілі, Стенлі нахилився до мене і прокричав у закутане вухо, намагаючись заглушити завивання вітру у снастях і постійний тріск і стогін криги, що тиснула на борти «Еребуса»:

— Було б незле, якби вони втратили з виду каїрни і заблукали на шляху додому. Або якби та тварюка серед криги дісталася до них цієї ночі.

Я повернувся і з жахом витріщився на головного суднового лікаря.

— Смерть від голоду — страшна річ, Гудсер, — продовжував Стенлі. — Повірте мені. Я бачив її в Лондоні, і я бачив її після кораблетрощі. Смерть від цинги ще гірша. Було б краще, якби та істота схопила нас усіх цієї ж ночі.

Потім ми спустилися вниз до мерехтливого полум’я, що жевріло в темряві нижньої палуби, лише на дрібку теплішої за те дантівське дев’яте коло, що було посеред арктичної ночі знадвору.