Терор

53 ГОЛДІНГ

Рятувальний табір

17 серпня 1848 року

Двадцятидворічний Роберт Голдінг примчав у Рятувальний табір одразу після заходу сонця в четвер, 17 серпня. Він весь тремтів від збудження й майже не міг говорити — таким був схвильованим. Помічник капітана Роберт Томас перехопив його біля намету Крозьє.

— Голдінгу, я думав, що ти зараз із групою містера ДеВо на кризі.

— Так точно, сер. Я там і був, містере Томас.

— ДеВо вже повернувся?

— Ні, містере Томас. ДеВо послав мене назад з повідомленням для капітана.

— Можеш доповісти мені.

— Так точно, сер. Тобто ні, сер. Містер ДеВо наказав, щоб я доповів тільки капітанові. Лише капітанові. Даруйте, сер. Дякую, сер.

— Що тут, в біса, за метушня? — запитав Крозьє, виповзаючи зі свого намету.

Голдінг повторив, що отримав від другого помічника наказ доповідати тільки капітанові, перепросив, затнувся і пішов услід за Крозьє далі від наметів, що були поставлені у формі кола.

— А тепер поясніть мені, що відбувається, Голдінгу. Чому ви не з містером ДеВо? З ним і розвідувальним загоном щось трапилося?

— Так точно, сер. Тобто… ні, капітане. Тобто на кризі щось трапилося, сер. Але мене там не було, коли це сталося — нас залишили полювати на тюленів, сер, Френсіса Покока, Джозефа Грейтера і мене, а містер ДеВо з Робертом Джонсом, Біллом Марком, Томом Тедменом та іншими вчора пішов далі на південь, але ввечері вони повернулися, тобто містер ДеВо і ще двоє, десь через годину після того, як ми почули рушничні постріли.

— Заспокойся, хлопчику, — сказав Крозьє, поклавши руки на плечі хлопця, що весь тремтів. — Скажи мені, що просив передати містер ДеВо, дослівно. А потім розкажи мені, що ти бачив на власні очі.

— Вони обоє мертві, капітане. Обоє. Я бачив тільки одне тіло — містер ДеВо приволік його на ковдрі, сер, вона вся була пошматована, — але другого я не бачив.

— Хто ці обоє мертвих, Голдінгу? — гаркнув Крозьє, хоча слово «вона» вже повідало йому частину правди.

— Леді Сайленс і та істота, капітане. Ескімоська сука й тварюка з криги. Я бачив її тіло. А тіла чудовиська не бачив. Містер ДеВо сказав, що воно лежить поруч із полином десь за милю від того місця, де ми полювали на тюленів, і звелів привести вас і доктора, щоб ви його побачили, сер.

— Полин? — перепитав Крозьє. — Може, полинья? Маленьке озерце відкритої води серед криги?

— Так точно, капітане. Я її не бачив, але саме там лежить труп тварюки, зі слів містера ДеВо і Товстуна Вілсона, який був з ним і тягнув ковдру, наче сани, сер. А на тій ковдрі лежала Сайленс, це вона була, розумієте, хоча вся спотворена і мертва. Містер ДеВо розпорядився привести вас і доктора, і більше нікого, а мені наказав нікому не пробовкатися, інакше він звелить містерові Джонсону всипати мені канчуків, коли повернеться.

— Навіщо потрібен доктор? — запитав Крозьє. — Хтось з людей постраждав?

— Я думаю так, капітане. Але я не певен. Вони все ще там, біля поли… біля ополонки в кризі, сер. Покок і Грейтер пішли далі на південь з містером ДеВо й Товстуном Алексом Вілсоном, як наказав містер ДеВо, а мене він послав назад у табір і велів привести тільки вас і доктора, і нікого більше. І нікому нічого не казати. Поки що. О, згадав… було також наказано, щоб лікар прихопив свою сумку з ножами і всім таким іншим, а ще кілька більших ножів, щоб розібрати тушу тварюки. Ви чули сьогодні ввечері рушничні постріли, капітане? Покок, Грейтер і я чули, а ми були принаймні за милю від того полину.

— Ні. Ми не могли б розчути рушничних пострілів за дві милі звідси через цей постійний тріск і гуркіт бісової криги, — відповів Крозьє. — Гарненько подумай, Голдінгу. Чому саме містер ДеВо наказав привести лише нас з доктором Гудсером, щоб побачити… що саме побачити?

— Він сказав, що цілком переконаний, що та тварюка мертва, але містер ДеВо сказав, що це зовсім не те, що ми думали, капітане. Він сказав, що це… я забув слово, яке він вжив. Але містер ДеВо сказав, що це все змінює, сер. Він хоче, щоб ви і лікар побачили тварюку і дізналися, що там сталося, перш ніж про це дізнаються всі решта в таборі.

— Так що ж там все-таки трапилося? — наполягав Крозьє.

Голдінг похитав головою.

— Я не знаю, капітане. Я з Пококом і Грейтером полював на тюленів, сер… ми підстрелили одного, капітане, але він ковзнув у свою ополонку в кризі, і ми не змогли до нього дістатися. Мені дуже шкода, сер. Потім ми почули постріли на півдні. А трохи згодом, десь через годину, з’явився містер ДеВо з Джорджем Кенном, обличчя якого було скривавлене, і Товстуном Вілсоном, і Вілсон волочив на ковдрі тіло Сайленс, він його волочив, а воно було все пошматоване, тільки… нам треба поспішати, капітане. Поки місяць на небі.

Справді, ніч сьогодні була напрочуд ясна, після червоного заходу сонця — Крозьє саме витягнув свій секстант з футляра, щоб визначити за положенням зірок координати табору, коли почув шум біля намету, — і велетенський, повний, синьо-білий місяць щойно зійшов над айсбергами й крижаними нетрями на південному сході.

— Навіщо йти вночі? — здивувався Крозьє. — Невже це не потерпить до ранку?

— Містер ДеВо сказав, що не потерпить, капітане. Він сказав передати вам його прохання. Чи не будете ви такі люб’язні взяти із собою доктора Гудсера й пройти близько двох миль — це займе лише дві години, сер, навіть з усіма крижаними валами, — щоб побачити те, що лежить біля полиньї.

— Гаразд, — сказав Крозьє. — Піди скажи докторові Гудсеру, що я хочу бачити його разом з медичним саквояжем, і щоб він одягся тепліше. Я чекатиму вас обох біля човнів.

Голдінг вивів чотирьох моряків на кригу — Крозьє проігнорував прохання ДеВо прийти лише з доктором і наказав боцманові Джону Денну й трюмному старшині Вільяму Годдарду йти з ними, прихопивши свої рушниці, — провів через нагромадження айсбергів і крижаних валунів, потім через три стикові гребені й нарешті через ліс ропаків, де Голдінгова дорога назад до табору була позначена не тільки слідами його черевиків, але також бамбуковими палицями, увіткнутими в сніг, які вони везли із собою від самого «Терору». Двома днями раніше група ДеВо взяла із собою ті палиці, щоб позначати ними шлях і найкращий прохід через кригу, якщо вони знайдуть відкриту воду і потім поведуть до неї інших людей зі шлюпками. Місячне світло було таким яскравим, що всі предмети відкидали тіні. Навіть тоненькі бамбукові палиці були схожі на стрілки місячного годинника, відкидаючи косі тіні на синьо-білу кригу.

Упродовж першої години тишу порушували лише важке дихання чоловіків, скрип снігу під їхніми черевиками та тріск і гуркіт криги довкола них. Потім Крозьє запитав:

— Ти впевнений, що вона мертва, Голдінгу?

— Хто, сер?

Капітанове роздратоване зітхання перетворилося на невеличку хмарку крижаних кристаликів, що виблискували в місячному світлі.

— Невже ти бачив тут багато жінок, чорт забирай? Леді Сайленс, звісно.

— О так, сер, — захихотів хлопець. — Вона точно мертва. У неї відірвані цицьки.

Капітан сердито зиркнув на хлопця, а тим часом вони перебралися через ще одну низьку смугу торосів й увійшли в тінь високого айсберга, що відсвічував блакитним світлом.

— Але ти певен, що це саме Сайленс? Може, це якась інша тубільна жінка?

Голдінг, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— А хіба поблизу є ще якісь ескімоські жінки, капітане? Крозьє похитав головою й махнув рукою, щоб хлопець вів їх далі. Вони дісталися до «полину», як Голдінг продовжував називати полинью, десь через півтори години після того, як вийшли з табору.

— З твоїх слів я зрозумів, що це трохи далі, — сказав Крозьє.

— Я раніше не заходив так далеко, — відповів Голдінг. — Коли містер ДеВо знайшов ту тварюку, я полював на тюленів ондечки. — Він махнув рукою кудись назад і ліворуч від того місця, де вони зараз стояли біля ополонки у кризі.

— Ви казали, хтось із моряків був поранений? — запитав доктор Гудсер.

— Так, сер. Обличчя Товстуна Алекса Вілсона було все в крові.

— Мені пригадується, ти казав, що це в Джорджа Кенна було закривавлене обличчя, — сказав Крозьє.

Голдінг затряс головою.

— Ні-ні, капітане. У крові був Товстун Алекс Вілсон.

— Це була його кров чи когось іншого? — спитав Гудсер.

— Я не знаю, — відповів Голдінг з роздратуванням у голосі. — Містер ДеВо лише наказав передати вам, щоб ви взяли із собою свої хірургічні інструменти. Я подумав, що хтось поранений, якщо ви знадобилися містерові ДеВо.

— Гаразд, але тут нікого немає, — сказав боцман Джон Лейн, обережно обходячи полинью, яка мала в діаметрі не більше двадцяти п’яти футів, пильно вдивляючись спочатку в темну воду, що колихалася вісьмома футами нижче поверхні криги, а потім у ліс торосів, який здіймався довкола них.

— Де ж вони? Коли містер ДеВо вирушав з табору, з ним було ще вісім матросів крім тебе, Голдінгу.

— Я не знаю, містере Лейн. Він наказав мені привести вас саме сюди.

Трюмний старшина Годдард склав долоні рупором і прокричав:

— Агов! Містере ДеВо? Агов!

Звідкілясь справа пролунав крик у відповідь. Голос був невиразний, приглушений, але звучав схвильовано.

Жестом звелівши Голдінгу йти за ним, Крозьє заглибився у ліс ропаків заввишки не менше дванадцяти футів. Вітер протяжливо завивав поміж різьблених крижаних веж, і всі вони знали, що краї ропаків були гостріші й міцніші за леза більшості корабельних ножів.

Попереду них у місячному світлі, на пласкій чистій місцині посеред торосів, самотньо стояла темна людська фігура.

— Якщо це ДеВо, — прошепотів Лейн своєму капітанові, — він втратив вісьмох моряків.

Крозьє кивнув.

— Джоне, Вільяме, йдіть уперед — повільно — і тримайте рушниці напоготові, зі зведеними гачками. Докторе Гудсер, будьте такі ласкаві залишитися зі мною. Голдінгу, ти також чекаєш тут.

— Єсть, сер, — прошепотів Вільям Годдард.

Він і Джон Лейн стягнули зубами рукавиці, тож могли діяти в пальчатках, підняли зброю, звели по одному гачки на своїх двостволках й обережно рушили вперед до освітленої місяцем галявини поміж ропакового лісу.

Величезна тінь ковзнула з-поза останнього тороса й зі страшенною силою стукнула лобами Кейнса та Годдарда. Обоє моряків упали, як худоба під кувалдою м’ясника на бійні.

Інша темна фігура вдарила Крозьє по потилиці, заломила йому руки за спину, а коли він спробував підвестися, приставила йому до шиї ножа. Роберт Голдінг зненацька схопив доктора Гудсера й підніс довге лезо до його горлянки.

— Не рухайтеся, докторе, — прошепотів молодик, — або я сам трохи повправляюсь у хірургії.

Велетенська тінь підняла Годдарда й Лейна за комір їхніх шинелей й потягла на крижану галявину. Носки їхніх черевиків залишали на снігу борозни. З-поза ропаків вийшов третій чоловік, підняв рушниці Годдарда й Лейна, одну віддав Голдінгу, а другу залишив собі.

— Давай туди, — сказав Річард Ейлмор, вказуючи рушницею напрямок.

З ножем, усе ще приставленим до його горлянки темною фігурою, в якій тепер Крозьє за запахом упізнав ледаря й п’яничку Джорджа Томпсона, капітан підвівся й, отримуючи стусани у спину, перечіпаючись, вийшов з тіні торосів і рушив у бік чоловіка, що стояв у місячному світлі.

Магнус Менсон кинув тіла Лейна й Годдарда перед своїм господарем, Корнеліусом Гіккі.

— Вони живі? — прохрипів Крозьє. Томпсон усе ще заламував руки капітана за спину, але зараз, коли на бранця були спрямовані дула двох рушниць, відвів лезо від його горлянки.

Гіккі схилився над чоловіками, наче збираючись пересвідчитись, чи живі вони, і двома плавними, легкими рухами перетяв обом горлянки ножем, що невідь звідки з’явився у його руці.

— Тепер уже не живі, містере Великий-і-Пихатий Крозьє, — відповів помічник купора.

Кров, що струменіла на кригу, здавалася чорною у світлі місяця.

— Саме таким чином ти зарізав Джона Ірвінга? — запитав Крозьє голосом, що тремтів від ненависті.

— Та пішов ти… — сказав Гіккі.

Крозьє люто вирячився на Роберта Голдінга.

— Сподіваюся, ти отримаєш свої тридцять срібляків.

Голдінг захихотів.

— Джордже, — звернувся помічник купора до Томпсона, який стояв позаду капітана. — Крозьє носить пістоль у правій кишені своєї шинелі. Витягни його. Дікі, принеси мені пістоль. Якщо Крозьє поворухнеться, вбий його.

Томпсон витягнув пістоля, тимчасом як Ейлмор увесь час тримав присвоєну рушницю націленою на капітана. Потім Ейлмор підійшов, узяв пістоль і коробку з набоями, яку знайшов Томпсон, і позадкував, знову навівши рушницю на Крозьє. Він перетнув освітлений місяцем простір і передав пістоля Гіккі.

— Усі ці нестерпні страждання, — несподівано сказав доктор Гудсер. — Чому люди їх примножують? Чому наш рід завжди має отримати відміряні повною мірою біди, жахи і смерті, послані Богом, а потім збільшувати їх? Ви можете відповісти мені на це запитання, містере Гіккі?

Помічник купора, Менсон, Ейлмор, Томпсон й Голдінг витріщилися на лікаря, наче він заговорив до них арамейською.

Не збентежився лише ще один живий чоловік тут, Френсіс Крозьє.

— Чого ти хочеш, Гіккі? — запитав Крозьє. — Убити ще кількох добрих моряків, щоб запастися м’ясом для своєї мандрівки?

— Я хочу, щоб ти, хай тобі біс, заткнувся і помер повільною та болісною смертю, — сказав Гіккі.

Роберт Голдінг засміявся сміхом божевільної дитини. Дула рушниці, яку він тримав у руках, замолотили по спині Гудсера.

— Містере Гіккі, — сказав Гудсер, — ви маєте розуміти, що я ніколи не буду обслуговувати ваші потреби, розчленовуючи тіла моїх товаришів у плаванні?

Гіккі вишкірив дрібненькі зуби, що зблиснули у місячному світлі.

— Будете, лікарю. Присягаюся, що будете. Або побачите, як ми різатимемо вас на шматки й згодовуватимемо їх вам.

Гудсер нічого не відповів.

— Том Джонсон та решта знайдуть вас, — сказав Крозьє, не відводячи погляду від обличчя Корнеліуса Гіккі.

Помічник купора розсміявся.

— Джонсон уже знайшов нас, Крозьє. Або, швидше, ми його.

Помічник купора обернувся назад і підняв зі снігу полотняну торбу.

— Як ви завжди називали Джонсона, королю Крозьє? Моя надійна правиця? Вона тут. — Він підкинув у повітря скривавлену праву руку, відтяту по лікоть, і спостерігав за тим, як, блиснувши білою кісткою, вона впала біля ніг Крозьє.

Крозьє навіть не глянув на неї.

— Ти жалюгідний покидьок. Нікчема — і завжди був нікчемою.

Обличчя Гіккі перекривилося так, наче місячне світло перетворювало його на якусь нелюдську істоту. Тонкі губи розтяглися, й вишкірилися дрібні зуби — таку жахливу гримасу можна було побачити у жертв цинги в їхні останні години. Його очі були сповнені чимось більшим, ніж божевілля, чимось значно більшим, ніж проста ненависть.

— Магнусе, — сказав Гіккі, — задуши капітана. Повільно.

— Так, Корнеліусе, — відгукнувся Магнус Менсон і почовгав уперед.

Гудсер спробував кинутися навперейми йому, але Голдінг миттю схопив доктора однією рукою й приставив до голови рушницю, яку тримав у другій руці.

Крозьє не поворухнувся, поки велетень сунув до нього. Коли тінь Менсона нависла над ним і над Джорджем Гомпсоном, який тримав його, Томпсон трохи відступив, а Крозьє відхилився назад, а потім різко подався вперед, вивільнив ліву руку й сягнув нею до лівої кишені шинелі.

Голдінг ледь не натиснув на спусковий гачок рушниці й випадково не зніс Гудсерові голову — так перелякався, коли кишеня капітанської шинелі раптом вибухнула полум’ям і приглушений гуркіт двох пострілів прокотився над ними і відлунням відбився від торосів.

— Ох, — сказав Магнус Менсон, повільно піднімаючи до живота руки.

— Чорт забирай, — холоднокровно промовив Крозьє. Він ненавмисно вистрілив одразу з обох дул двозарядного пістоля.

— Магнусе! — закричав Гіккі й кинувся до велетня.

— Здається, капітан підстрелив мене, Корнеліусе, — сказав Менсон. Великий чолов’яга говорив спантеличено і трохи очманіло.

— Гудсере! — вигукнув Крозьє посеред цього замішання. Капітан крутнувся, вдарив Томпсона в пах коліном і вирвався. — Біжімо!

Лікар спробував. Він смикався, штовхався і вже майже вивільнився з хватки Голдінга, але тут молодий і дужий хлопець підсік його, повалив на сніг, щосили вперся коліном у спину й міцно притис до потилиці Гудсера дула рушниці.

Крозьє вистрибом мчав у тороси.

Гіккі спокійно взяв у Річарда Ейлмора рушницю, прицілився й вистрілив з обох дул.

Верхівка ропака розлетілася й осипалася саме в той момент, коли Крозьє впав на живіт, ковзнувши по кризі й власній крові. Гіккі віддав рушницю Ейлмору, розстебнув ґудзики Менсонової шинелі й жилета, розірвав сорочку й бурне спіднє велета.

— Веди сюди того довбаного хірурга, — звелів він Голдінгу.

— Мені не дуже боляче, Корнеліусе, — сказав Магнус Менсон. — Швидше лоскітно.

Голдінг стусанами підштовхував до них Гудсера. Хірург одягнув окуляри й оглянув два кульові отвори.

— Я не певен, але мені здається, що дрібнокаліберні набої не пробили підшкірного жиру містера Менсона, не кажучи вже про шар м’язової тканини. Швидше за все, ми маємо справу лише з двома невеличкими поверховими ранами. Тепер я можу оглянути капітана Крозьє, містере Гіккі?

Гіккі засміявся.

— Корнеліусе! — крикнув Ейлмор.

Крозьє, залишаючи за собою кривавий слід і клапті верхнього одягу, став навколішки й порачкував до торосів з їхніми густими тінями. Потім він важко звівся на ноги і, хитаючись мов п’яний, побрів до крижаних башт.

Голдінг захихотів і підняв рушницю.

— Ні! — вигукнув Гіккі.

Він висмикнув з кишені свого бушлата великий капсульний пістоль Крозьє й старанно прицілився.

За двадцять футів від торосів Крозьє озирнувся назад через пошматоване плече. Гіккі вистрілив.

Куля закрутила Крозьє довкола себе, й він гепнувся на коліна. Його тіло осіло, але він, напружуючи сили, вперся рукою в кригу, намагаючись підвестися.

Гіккі зробив п’ять кроків уперед і знову вистрілив.

Крозьє відкинуло на спину, він лежав розпластаний з піднятими догори колінами.

Гіккі зробив ще два кроки, прицілився й знову вистрілив. Одна нога Крозьє смикнулася й завалилася набік, коли куля роздробила колінну чашечку чи розірвала м’язи під нею. Капітан не видав ні звуку.

— Корнеліусе, солоденький, — заскиглив Магнус Менсон тоном дитини, у якої з’явилася вавка. — Мій живіт починає боліти.

Гіккі підбіг до нього.

— Гудсере, дайте йому щось від болю.

Лікар кивнув. Коли він заговорив, голос його звучав дуже тихо, дуже напружено і водночас дуже стримано.

— У мене із собою ціла пляшка доверового порошку, зробленого переважно з витяжки рослини кока, який іноді звуть кокаїном. Я дам його Менсону. Весь порошок, якщо бажаєте. Разом з настоянкою кореня мандрагори, опієм та морфіном. Це вгамує найсильніший біль, — він поліз до своєї медичної сумки.

Гіккі підняв пістоль й прицілився в ліве око лікаря.

— Якщо ти тільки напоїш Магнуса чимось не таким або витягнеш зі своєї сумки скальпель чи якесь інше лезо, то, присягаюся Богом, я відстрелю тобі яйця і не дам померти, доки ти їх не з’їси. Зрозумів, лікарю?

— Зрозумів, — сказав Гудсер. — Але я чиню так, як велить мені клятва Гіппократа. — Він витягнув із сумки пляшечку з ложкою і налив у неї невелику порцію рідкого морфіну. — Випийте це, — сказав він гігантові.

— Дякую, докторе, — промовив Магнус Менсон. Він голосно сьорбнув ліки.

— Корнеліусе! — закричав Томпсон, вказуючи рукою.

Крозьє зник. Кривава смуга тяглася в тороси.

— Трясця ж його матері, — сказав помічник купора, зітхаючи. — Із цим засранцем більше клопоту, ніж він того вартий. Дікі, ти перезарядив рушницю? — Сам Гіккі саме перезаряджав пістоль.

— Так, — сказав Ейлмор, піднімаючи рушницю.

— Томпсоне, візьми запасну рушницю, яку я приніс, і залишайся тут з Магнусом та лікарем. Якщо добрий доктор зробить що-небудь, що тобі не сподобається — хоча б пердне, — відстрель йому яйця.

Томпсон кивнув. Голдінг захихотів. Гіккі зі своїм пістолем і Голдінг та Ейлмор з рушницями повільно рушили вперед, проминули освітлений місяцем відкритий простір, а потім, пересуваючись вервечкою, сторожко увійшли в ліс торосів, що відкидали густі тіні.

— Боюся, що тут його буде важко знайти, — прошепотів Ейлмор, коли вони ступили в крижаний ліс, помережаний смугами світла й темряви.

— Не думаю, — сказав Гіккі й вказав на широкий кривавий слід, який тягнувся прямо вперед до крижаних колон, як телеграфний код з чорних крапок і тире між тінями.

— Маленький пістолет усе ще в нього, — прошепотів Ейлмор, обережно пересуваючись від ропака до ропака.

— Срав я на нього і на його маленький пістолет, — сказав Гіккі, рішуче крокуючи вперед, ослизаючись на крові й кризі.

Голдінг гучно загиготів.

— Срав я на нього і на його маленький пістолет, — сказав він наспівуючи і знову зареготав.

Кривавий слід урвався через сорок футів біля краю чорної полиньї. Гіккі кинувся вперед і витріщився на неї, де горизонтальні патьоки крові переходили у вертикальні смуги, які тяглися вниз прямовисною восьмифутовою стіною крижаної плити і зникали у воді.

— А хай йому біс! — закричав Гіккі, бігаючи туди-сюди. — Я хотів всадити останню кулю в нікчемну королівську мармизу Великого-і-Пихатого, дивлячись йому прямо в очі. Чорти б його взяли! Він мене позбавив цього задоволення.

— Погляньте-но, містере Гіккі, сер, — захихотів Голдінг.

Він показував пальцем на щось схоже на людське тіло, яке долілиць плавало у темній воді.

— Це всього лише паскудна шинель, — сказав Ейлмор, який обережно вийшов з тіні з рушницею напоготові.

— Усього лише паскудна шинель, — повторив Роберт Голдінг.

— Отже, він там, унизу, мертвий, — сказав Ейлмор. — Забираймося звідси, перш ніж ДеВо або ще хтось припреться на звук пострілів. Дорога назад, до нашої стоянки, займе два дні, а нам ще треба розчленувати тіла, перш ніж вирушати.

— Ще ніхто нікуди не йде, — сказав помічник купора. — Можливо, Крозьє все ще живий.

— Весь продірявлений і без шинелі? — здивувався Ейлмор. — Подивися на цю шинель, Корнеліусе. Постріл розніс її на шмаття.

— Він усе ще може бути живий. Ми маємо переконатися, що він мертвий. Можливо, його тіло спливе на поверхню.

— І що ти збираєшся робити? — запитав Ейлмор. — Стріляти в мертве тіло?

Гіккі різко розвернувся й вирячився на матроса, примусивши набагато вищого Ейлмора позадкувати.

— Так, — сказав Корнеліус Гіккі. — Саме це я і збираюся робити.

Звертаючись до Голдінга, він наказав:

— Приведи сюди Томпсона, Магнуса та лікаря. Ми прив’яжемо доктора до одного з цих торосів, тимчасом як Ейлмор, Томпсон і я обшукуватимемо все довкола, а ти наглядатимеш за Магнусом і розрізатимеш Лейна і Годдарда на невеликі шматки, щоб їх зручно було нести.

— Я розрізатиму їх? — вигукнув Голдінг — Ви ж казали мені, що саме для цього ми схопимо Гудсера, Корнеліусе. Він має розчленовувати трупи, а не я.

— Надалі Гудсер потрошитиме мертвяків, Боббі, — відповів Гіккі. — А сьогодні це доведеться зробити тобі. Ми не можемо довіряти докторові Гудсеру… поки не відведемо його до наших людей і не опинимося за багато миль звідсіля. Будь гарних хлопцем — приведи доктора й прив’яжи його до тороса, міцно, своїми найнадійнішими вузлами, і скажи Магнусу притягти сюди трупи, щоб ти зміг узятися до справи. Прихопи ножі з лікарської сумки, а також сікачі та столярну пилку, які я приніс у мішку.

— Ну, добре, — сказав Голдінг. — Але краще б я вирушив на пошуки. — Він поплентався з лісу торосів.

— Капітан мав втратити добру половину крові, поки доповз сюди з того місця, де ти його підстрелив, Корнеліусе, — сказав Ейлмор. — Якщо він не впав у воду, то не міг ніде сховатися, не залишивши слідів.

— Саме так, Дікі, дорогенький, — сказав Гіккі з дивною посмішкою. — Якщо він не у воді, то, звісно, міг відповзти, але не міг зупинити кровотечі з таких ран. Ми шукатимемо, поки не переконаємося, що він або потонув, або сконав десь серед торосів, стікши кров’ю. Ти починай пошуки он звідтіля, з південного боку полиньї, а я подивлюсь із північного. Рухатимемося за годинниковою стрілкою. Якщо побачиш який-небудь слід — бодай краплину крові чи ледь прим’ятий сніг, — зупинися й погукай мене. Я підійду до тебе. І будь обережним. Нам же зараз не потрібно, щоб оте напівдохле стерво, той виродок вискочив з тіні й схопив одну з наших рушниць, еге ж?

В очах Ейлмора відбилися здивування й тривога.

— Ти насправді вважаєш, що йому може вистачити сил на таке? З трьома кулями і всім тим рушничним дробом у ньому? Без шинелі він замерзне на смерть за кілька хвилин. Стає все холодніше, і здіймається вітер. Ти насправді вважаєш, що він десь зачаївся і підстерігає нас, Корнеліусе?

Гіккі посміхнувся й кивнув на чорну ополонку.

— Ні, я вважаю, що він мертвий, втонув там. Але ми, трясця його матері, повинні в цьому переконатися. Ми не підемо звідси, доки не переконаємося, навіть якщо нам доведеться шукати аж до сходу сраного сонця.

Вони шукали протягом трьох годин у світлі місяця, що сходив, а потім уже й заходив. І не побачили жодних слідів — ні біля полиньї, ні поміж торосами, ні на відкритих крижаних полях поза торосами, ні на стикових гребенях на північ, південь або схід: ні кривавих патьоків, ні відбитків черевиків, ні найменшої борозни на снігу.

Робертові Голдінгу знадобилося три години на те, щоб розрізати тіла Джона Лейна й Вільяма Годдарда на шматки потрібного розміру, як велів Гіккі, але хлопець робив усе дуже невміло, і скрізь панував жахливий безлад. Ребра, голови, руки, ноги, частини хребта були розкидані довкола нього, наче після вибуху на бойні. Сам молодий Голдінг так замастився кров’ю, що скидався на актора у шоу менестрелів, і на той час, коли Гіккі з рештою повернулися, він виглядав настільки страхітливо, що Ейлмор, Томпсон і навіть Магнус Менсон відсахнулися від нього, а Гіккі довго й сильно реготав.

Чоловіки набили джутові й полотняні мішки м’ясом, загорнутим у церату, яку вони завбачливо принесли із собою. Але з мішків все одно крапало.

Вони відв’язали Гудсера, який тремтів чи то від холоду, чи то від жаху.

— Час іти, лікарю, — сказав Гіккі. — Хлопці чекають нас на кризі за десять миль на захід звідси, щоб привітати вас із поверненням.

Гудсер сказав:

— Містер ДеВо з іншими кинуться за вами в погоню.

— Ні, — сказав Корнеліус Гіккі з цілковитою впевненістю, — не кинуться. Знаючи, що тепер ми маємо принаймні три рушниці й пістоль. Якщо вони взагалі коли-небудь довідаються, що ми були тут, чого, я думаю, не станеться.

Звертаючись до Голдінга, він сказав:

— Дай нашому новому товаришеві мішок з м’ясом, Боббі, нехай несе.

Коли Гудсер відмовився взяти у Голдінга набитий м’ясом мішок, Магнус Менсон ударом кулака звалив його з ніг, ледь не потрощивши ребра лікаря. Третього разу, після ще двох спроб вручити йому мокрий від крові мішок і ще двох міцних ударів, лікар таки взяв його.

— Пішли, — сказав Гіккі. — Тут більше нічого робити.