Терор

45 БЛАНКІ

Шир. невідома, довг. невідома

18 червня 1848 року

Коли третя і остання за рахунком нога Томаса Бланкі тріснула, він зрозумів, що це кінець. На його першу ногу було любо-мило подивитися. Вирізана з цілого шматка твердого англійського дуба й ретельно обстругана містером Хані, вмілим теслею з «Терору», вона була справжнім витвором мистецтва, і Бланкі полюбляв похизуватися нею. Льодовий лоцман походжав кораблем на своїй дерев’яній нозі, як добродушний пірат, а коли Бланкі мав виходити на лід, він причіпляв до протеза чудово припасовану дерев’яну ступню, яка кріпилася у спеціальному гнізді. У підошву цієї ступні було вбито цілу купу цвяхів та гвинтів, які дозволяли ходити по кризі навіть краще, ніж шипи матроських зимових черевиків, — і одноногий моряк, хоча й нездатний тягнути сани, легко поспівав за загоном під час їхнього походу від покинутого корабля до табору Терору, а потім на довгому шляху на південь, а тепер на схід.

Але зараз він уже не поспівав.

Його перша нога зламалася якраз під коліном дев’ятнадцять днів по тому, як вони полишили табір Терору, невдовзі після похорону бідолашних Пілкінгтона й Гаррі Ле Вісконте.

Того дня Том Бланкі й містер Хані, з дозволу капітана Фітцджеймса, їхали в пінасі, прив’язаній до саней, які тягнули двадцять виснажених моряків, поки тесля вирізав нову ногу й ступню для льодового лоцмана зі шматка запасного рангоуту.

Бланкі ніяк не міг вирішити, пристібати йому свою ступню чи ні, коли він шкандибав поряд із саньми та спітнілими матросами, які безбожно лаялися. Якщо вони все-таки наважувалися виходити на морську кригу — як тоді, у перші дні, коли вони перетинали замерзлу затоку на південь від табору Терору, а потім коли переходили через Тюленячу бухту, й ще раз, коли проходили по широкій затоці на північ від мису, де поховали Ле Вісконте, — втикана гвіздками й гвинтами ступня чудово поводилася на льоду. Але більшість їхнього шляху на південь, а потім на захід довкола й вздовж великого мису, а зараз знову на схід пролягала по суходолу.

Після того як сніг і крига на скелях почали танути, а вони танули швидко цього літа, що було набагато теплішим, ніж їхнє втрачене літо 1847 року, подовгаста дерев’яна ступня Тома Бланкі повсякчас ослизалася на гладкому камінні, або застрягала в крижаних розколинах, або її кріплення вискакувало з гнізда при кожному різкому рухові.

Коли вони виходили на морську кригу, Бланкі всіляко намагався показати солідарність зі своїми товаришами, повертаючись за залишеними посаду саньми разом із запряжними командами, шкутильгаючи поряд з утомленими, спітнілими матросами, переносячи якісь дрібнички, посильні для нього, зрідка зголошуючись замінити у запрягу геть виснаженого моряка. Але всі знали, що йому важко тягнути навіть свою власну вагу.

Через шість тижнів походу, протягом яких вони, покинувши табір Терору, здолали сорок сім миль і дісталися до бухти Спокою, де так тяжко помирав бідолашний капітан Фітцджеймс, Бланкі ходив уже на третій нозі — не такій міцній і годящій, як друга, — він мужньо намагався шкандибати через скелі, ручаї й стоячу воду, хоча більше не повертався назад, щоб здійснити ненависне пообіднє перетягування другої частини шлюпок.

Том Бланкі розумів, що став надто важким тягарем для виснажених і хворих матросів, яких зараз залишилося вже дев’яносто п’ять, не рахуючи Бланкі, коли тягнувся разом з ними на південь.

Що примушувало Бланкі йти, навіть коли його третя нога почала розщеплюватися і вже не було запасних рангоутів, щоб вирізати з них четверту, то це його зростаюча надія на те, що його навички льодового лоцмана знадобляться, коли вони сядуть у човни.

Але в той час як крижана кірка на скелях і пустищах вздовж берега розтавали впродовж дня — за словами лейтенанта Літтла, температура повітря часом піднімалася аж до сорока[117] градусів, — пакова крига поза прибережними айсбергами не виявляла жодних ознак скресання. Бланкі намагався зберігати спокій. Він краще за будь-кого з моряків експедиції знав, що на цих широтах у морській кризі не знайдеш відкритих розводь — навіть такого «цілком нормального» літа, як це, — аж до середини, а то й кінця липня.

І все ж від стану криги залежало не тільки те, чи стануть здібності Бланкі у пригоді товаришам, — йшлося також про його виживання. Якщо невдовзі вони сядуть в шлюпки, він, можливо, виживе. Для переходу в шлюпці нога йому не потрібна. Крозьє вже давно призначив Томаса Бланкі шкіпером пінаси — старшим над вісьмома моряками, — а якщо льодовий лоцман знову вийде в море, він напевно виживе. За будь-яких обставин, він зможе довести їхню маленьку флотилію з десяти розколотих і побитих шлюпок прямо в гирло Великої Рибної річки Бека, де вони зможуть зупинитися, щоб переоснастити човни для річкового плавання, а потім — з допомогою найслабшого північно-західного вітру та зусиль матросів на веслах — швидко піднятися вгору по течії. Бланкі знав, що долати пороги буде важко, особливо для нього, звідколи на своїй хисткій третій нозі він може переносити лише невелику вагу, але порівняно зі страхітливим напруженням останніх восьми тижнів походу це буде просто дитячою прогулянкою.

Якщо Томас Бланкі зможе протриматися до того дня, коли вони сядуть у шлюпки, він житиме.

Але Бланкі знав таємницю, яка вкидала його у відчай, попри те, що він завжди був життєлюбом і ніколи не занепадав духом: тварюка на кризі, втілення жахіття, переслідувала його.

Її бачили щодня або через день, коли довга вервечка моряків огинала великий мис, потім рухалася вздовж берегової лінії на схід, кожного дня одразу по обіді повертаючись за залишеними п’ятьма човнами і кожного вечора в сутінках близько одинадцятої знесилено падаючи у своїх вологих голландських наметах, щоб заснути на кілька годин.

Тварюка скрадалася за ними. Іноді офіцери бачили її в підзорну трубу, коли дивилися в бік моря. Ні Крозьє, ні Літтл, ні Годжсон, ні хтось інший з тих офіцерів, що залишалися, ніколи не казали запряжним командам, що вони вгледіли бестію, але Бланкі — який мав більше часу, ніж інші, щоб спостерігати й думати, — зауважував, як вони пошепки радяться, й усе збагнув.

Часом траплялося, що ті, хто тягнув останні у валці сани, чітко бачили почвару неозброєним оком. Іноді вона йшла позаду них, тримаючись на віддалі милі чи й менше, — темна пляма на тлі білого снігу або біла пляма на тлі чорних скель.

— Це всього лише один з білих полярних ведмедів, — сказав Джеймс Рейд, рудобородий льодовий лоцман з «Еребуса» і один з найближчих теперішніх друзів Бланкі. — Принагідно, з оказією, вони зжеруть тебе, але переважно вони доволі некривдні. Кулі вбивають їх. Сподіватимемося, він підійде ближче. Трохи свіжого м’яса нам не завадить.

Але Бланкі знав, що це не один з тих білих ведмедів, яких вони час від часу відстрілювали. Це була вона, істота, і хоча всі моряки на довгому марші побоювалися її — особливо вночі чи, радше, в ті дві години сутінок, які зараз передували темряві, — один тільки Томас Бланкі знав напевне, що насамперед вона візьметься за нього.

Цей похід дався взнаки кожному, але Бланкі діймали постійні муки, проте він страждав не від цинги, яка, здавалося, вражала його меншою мірою, ніж інших, а від болю в обрубку ноги, відірваної тварюкою. Пересуватися по скелястому узбережжю, часом вкритому кригою, було для нього так важко, що починаючи із самого ранку кожного дня походу, що тривав шістнадцять або й вісімнадцять годин, кров з його стертої до живого кукси переливалася через край чашоподібного заглиблення в протезі й шкіряні ремені, якими він прикріплювався до обрубка ноги. Кров просотувалась через товсті парусинові штани й стікала вниз по його дерев’яній нозі, залишаючи за ним кривавий слід. Кров’ю просякав поділ довгої спідньої сорочки й підштаники.

У перші тижні походу, поки ще трималися морози, кров, на щастя, замерзала. Але зараз, коли денна температура піднімалася вище нуля, Бланкі стікав кров’ю, як заколотий кабанчик.

Спочатку довгий плащ та шинель доречно приховували найгірші свідчення кровотечі Бланкі від капітана та інших, — але із середини червня стало вже занадто тепло, щоб залишатися у верхньому одязі, коли йдеш у запрягу, тож купа просяклих потом плащів та вовняного одягу звалювалася просто в шлюпки, які вони перетягували. Матроси часто, в найтепліші години дня, тягли сани навіть без светрів, надягаючи більше вдяганок, коли по обіді починало холодати й температура опускалася до нуля градусів. Коли Бланкі запитували, чому він продовжує носити довгу зимову шинель, він лише віджартовувався:

— Я холоднокровний, хлопці, — казав він зі сміхом. — Холод по дерев’яній нозі піднімається від землі просто до моїх печінок. Я не хочу, щоб ви бачили, як я ловлю дрижаки.

Але зрештою йому все-таки довелося зняти шинель. Оскільки Бланкі коштувало величезних зусиль, шкандибаючи, не відставати від товаришів, а також тому, що від болю у роз’ятреній куксі він повсякчас обливався потом, навіть коли стояв на місці, він більше не міг залишатися в усіх своїх зимових вдяганках, які то замерзали на холоді, то потім відтавали.

Коли матроси побачили, що він стікає кров’ю, вони нічого не сказали. У кожного були свої проблеми. В більшості кровоточили рани від цинги.

Крозьє з Літтлом часто відводили Бланкі та Джеймса Рейда вбік, запитуючи у двох льодових лоцманів їхню професійну думку про кригу одразу за стіною айсбергів, яка тяглася вздовж берега. Коли вони знову повернули на схід, вздовж південного узбережжя мису, який випинався на кілька миль у море на південний захід від бухти Спокою і через який їхній шлях на південь став довшим, мабуть, миль на двадцять, Рейд висловив думку, що крига між цією частиною Землі Короля Вільяма і материком, байдуже, з’єднана з ним Земля Короля Вільяма чи ні, буде скресати повільніше, ніж пакова крига на північному заході, де літня відлига приходить динамічніше.

Бланкі був більш оптимістичним. Він вказав на те, що айсберги, які скупчилися тут вздовж південного узбережжя, стають усе меншими й меншими. Колись величезна стіна айсбергів — бар’єр, що відділяв берег від морської криги, — тепер була не більшою перешкодою, ніж купа низьких торосів. Причина полягала в тому, казав Бланкі Крозьє, і Рейд з ним погоджувався, що цей мис Землі Короля Вільяма захищає цю частину моря й узбережжя — або, можливо, затоки й узбережжя — від льодовикового потоку, який насувався з північного заходу на «Еребус» та «Терор» і навіть на узбережжя біля табору Терору. Цей нескінченний натиск криги, зазначив Бланкі, починається від самого Північного полюсу. Тут, на південь від Землі Короля Вільяма, відчувається захист південно-західного мису. Тому можливо, що крига тут скресне швидше. Коли Бланкі висловив таке припущення, Рейд здивовано подивився на нього. Бланкі знав, про що подумав інший льодовий лоцман: «Затока це чи протока, що веде до бухти Шатрі й гирла річки Бека, в обмеженому просторі крига зазвичай скресає в останню чергу».

Рейд вчинив би правильно, якби озвучив свою думку капітанові Крозьє, — але він промовчав, очевидно, не бажаючи суперечити своєму другові й товаришу льодовому лоцману, — проте Бланкі залишався оптимістично налаштованим. Насправді оптимізм оселився в серці й душі Томаса Бланкі ще з тієї темної ночі п’ятого грудня минулого року, коли він уже вважав себе покійником, після того як Тварюка з криги, напавши на нього на «Терорі», потім погналася за ним, переслідуючи в крижаному лісі торосів. Двічі те створіння намагалося його вбити. І двічі Томас Бланкі втрачав лише частину однієї ноги.

Він кульгав собі далі, підбадьорював супутників жартами, не шкодуючи вділити виснаженим, утомленим матросам дрібку свого тютюну, шматочок тріски чи мороженої яловичини. Товариші по намету, знав Бланкі, цінували його. Він, коли надходила черга, стояв на вахті ночами, що ставали все коротшими, й ніс рушницю, шкутильгаючи поруч із саньми вранці як охоронець, хоча Томас Бланкі краще за будь-кого на світі знав, що проста рушниця не зупинить Жахливу Бестію, коли вона нарешті з’явиться, щоб вхопити свою чергову жертву.

Муки Довгого Походу збільшувалися. Моряки повільно вмирали не тільки від голоду, цинги та наслідків несприятливих погодних умов, але сталося також два випадки жахливої смерті від отруєння, якою помер капітан Фітцджеймс: Джон Кові, кочегар, який пережив вторгнення тварюки на «Еребус» дев’ятого березня, помер у корчах, волаючи від болю, а потім у безмовному паралічі, десятого червня. Дванадцятого червня Даніель Артур, тридцятивосьмилітній інтендант з «Еребуса», знепритомнів від черевних болів і вісьмома годинами пізніше помер внаслідок паралічу легенів. Їхні тіла не були поховані по-справжньому, в могилах — загін зупинився тільки для того, щоб зашити обидва тіла в залишки парусини й привалити їх камінням.

Рідчард Ейлмор, об’єкт пильної уваги з часу смерті капітана Фітцджеймса, майже не виказував ознак хвороби. Ходили чутки, що, хоча всім іншим було заборонено їсти теплі наїдки з консервованих продуктів і від того вони ще більше страждати на цингу, Ейлмору було наказано розділити пайку консервованої їжі з Кові та Артуром. Нічим, крім навмисним отруєнням, не можна було пояснити того факту, що бляшанки Ґолднера стали причиною жахливої смерті трьох людей, але жодним чином не зашкодили Ейлмору. Але хоча кожен знав про ненависть Ейлмора до капітана Фітцджеймса й капітана Крозьє, ніхто не бачив підстав, чому стюард мав труїти своїх товаришів. Хіба що він хотів отримати додаткові пайки після їхньої смерті.

Генрі Ллойд, помічник доктора Гудсера в лазареті, був одним з моряків, якого останніми днями тягли на шлюпці, — хворий на скорбут, від якого він блював кров’ю, випльовуючи втрачені зуби, — а оскільки Бланкі був одним з небагатьох моряків, крім Діггла й Волла, що залишалися з човнами після ранкового перетягування, він намагався допомагати, наскільки міг, доброму доктору.

Доволі дивно, але з настанням тепла почастішали випадки обмороження. Спітнілі матроси, які вдень скидали свої куртки й пальчатки, продовжували тягнути сани безкінечно довгими холодними вечорами — сонце тепер висіло над південним горизонтом до півночі, — не помічаючи, що температура повітря знизилася до п’ятнадцяти градусів морозу. Гудсер постійно лікував пальці й ділянки шкіри, що побіліли від обмороження або вже відмерли й почорніли.

На сонячну сліпоту або нападами головного болю, спричиненого яскравим блиском сонця, страждали половина моряків. Уранці Крозьє та Гудсер снували туди-сюди вздовж вервечки саней, вмовляючи чоловіків одягнути окуляри, але матроси ненавиділи ті потворні сітчасті штуки з дроту. Джо Ендрюс, трюмний старшина з «Еребуса» й давній друг Тома Бланкі, якось сказав, що розгледіти щось крізь ці чортові дротяні окуляри було так само важко, як дивлячись крізь дамські чорні шовкові панталони, але геть не так весело.

Тож снігова сліпота й спричинені нею головні болі стали серйозною проблемою на марші. Деякі моряки благали доктора Гудсера дати їм настоянку опію, щоб порятуватися від головного болю, але лікар казав, що в нього її вже не залишилося. Бланкі, якого часто посилали сходити і принести ті чи ті ліки із замкненої докторової скриньки, знав, що Гудсер брехав. Там ще залишалася маленька пляшечка опію, не підписана. Льодовий лоцман здогадувався, що лікар притримує її на якийсь жахливий випадок — полегшити останні години капітана Крозьє? Або самого лікаря?

Інші моряки страждали від пекельних сонячних опіків. Чоловіки обгорали до червоних пухирів на руках, обличчі та шиї, а деякі матроси, які — хай ненадовго — стягували сорочки під час нестерпної полуденної спеки, коли температура піднімалася вище нуля, ввечері виявляли, що їхня шкіра, яка після трьох років, проведених у темряві трюму, стала зовсім білою, обгоріла до червоного й швидко вкривається водянистими пухирями.

Доктор Гудсер протикав пухирі ланцетом і обробляв відкриті рани маззю, яка для Бланкі пахла тавотом.

На той час, у середині червня, коли дев’яносто п’ять вцілілих чоловіків пленталися на схід вздовж південного узбережжя мису, майже всі були на межі цілковитого виснаження.

Поки частина моряків ще могла тягнути страшенно важкі сани із шлюпками на них і вщерть напаковані вельботи без саней, інші страждальці могли трохи проїхати, щоб відпочити, а потім знову йшли у запрягу впродовж годин чи днів. Але коли стало надто багато хворих та неспроможних тягнути вантаж, Бланкі зрозумів, що їхній похід наближається до кінця.

Матроси були дуже спраглі й зупинялися біля кожного ручаю чи струмочка, падали навколішки й хлебтали воду, як собаки. Якби не ця раптова відлига, думав Бланкі, вони б усі померли від зневоднення ще три тижні тому. Паливо для спиртових плиток майже закінчилося.

Спочатку сніг, який вони кидали до рота, здавалося, начебто вгамовував спрагу, але насправді він тільки поглинав енергію тіла, й пити хотілося ще більше. Щоразу, коли вони перетягували човни через потічки й струмки, всі зупинялися, щоб наповнити водою фляги, які більше не було потреби тримати на тілі, щоб вода в них не замерзла.

Але хоча смерть від спраги найближчим часом їм не загрожувала, Бланкі бачив, що моряки підупадають на силі через сотню інших причин. Вони відлічували час до голодної смерті. Голод не давав виснаженим матросам, які не стояли на вахті, заснути протягом чотирьох години сутінок, які Крозьє виділив на сон.

Щоб поставити й згорнути голландські намети — прості дії, на які два місяці тому в таборі Терору витрачалося двадцять хвилин, — тепер потрібно було дві години вранці й дві години ввечері. І щодня це вимагало все більше часу, бо обморожені пальці розпухали все більше й ставали все незграбнішими.

Тільки кілька моряків зберігали ясний розум, навіть у Бланкі часом макітрилося в голові. Більшу частину часу Крозьє здавався найбільш притомним серед них усіх, але іноді, коли він думав, що його ніхто не бачить, капітанове обличчя ставало схожим на посмертну маску безмежно втомленої людини.

Матроси, які посеред ревучої темряви розв’язували складні кнопові вузли на тросах такелажу на п’ятдесятифутовому просмоленому реї на висоті двісті футів над палубою штормовою ніччю в Магеллановій протоці, зараз не могли при світлі дня зашнурувати своїх черевиків. Через те що в межах трьох сотень миль окіл не було жодної деревини — крім ноги Бланкі, шлюпок, щогл і саней, які вони тягли за собою, й залишків «Еребуса» та «Терору» майже за сотню миль на північ — і тому що ґрунт залишався все ще промерзлим на дюйм углиб, матроси на кожній зупинці збирали купи каміння, щоб притиснути ним краї наметів й закріпити розтяжки, аби їх не зірвало неминучим нічним вітром.

Ця робота також виконувалася цілу вічність. Матроси часто засинали, стоячи в тьмяному світлі північного сонця, тримаючи по каменюці в кожній руці. Іноді їхні товариші не могли їх розторсати.

Сталося так, що пізно пополудні у вісімнадцятий день червня 1848 року, коли матроси робили свій другий за день перехід, тягнучи шлюпки, третя нога Бланкі тріснула просто під скривавленим обрубком ноги, і він сприйняв це як знак.

Того дня доктор Гудсер не потребував його допомоги, тож Бланкі разом з іншими чоловіками повернувся за другою частиною човнів, а коли він уже шкандибав назад, його дерев’яна ступня застрягла між двома нерухомими каменями, і протез тріснув, та ще й під самим коліном. Те, що тріщина утворилася так високо, і те, що він при цьому зберіг цілковите самовладання, Бланкі сприйняв як Божий знак.

Неподалік він угледів валун, вмостився на ньому якомога зручніше, витягнув з кишені свою люльку й набив останньою дрібкою тютюну, яку він приберігав уже кілька тижнів.

Коли кілька матросів, що йшли в запрягу, зупинилися біля нього й спитали, що він робить, Бланкі незворушно відповів:

— Лишень хочу трохи посидіти, щоб дати відпочити своїй куксі.

А коли сержант Тозер, який цього сонячного дня командував ар’єргардною командою морських піхотинців, зупинився, щоб втомлено поцікавитися, чому це Бланкі сидить, якщо інші йдуть уперед, Бланкі сказав:

— Не зважайте, Соломоне. — Він завжди тішився, називаючи тупого сержанта на перше ім’я, що того страшенно дратувало. — Прошкуйте собі далі з вашими «червоноперими» й дайте мені спокій.

Через півгодини, коли останні сани із шлюпками були вже за сотню ярдів на південь від нього, капітан Крозьє повернувся назад з містером Хані, теслею.

— Що це ви, в біса, робите, містере Бланкі? — гарикнув Крозьє.

— Усього лише відпочиваю, капітане. Думаю навіть заночувати тут.

— Не будьте ослом, — сказав Крозьє. Він подивився на тріснуту ногу й повернувся до теслі.

— Ви можете це полагодити, містере Хані? Зробити до завтрашнього полудня нову ногу, а тим часом містер Бланкі поїде на одному з човнів?

— Так точно, сер, — відповів Хані, — скоса позираючи на поломаний протез, бо якому ж майстрові подобається, коли його виріб нівечать або необережно поводяться з ним. — У нас залишилось не так багато деревини, але є одне запасне стерно з яла, яке ми прихопили як запасне для пінас і з якого я легко міг би витесати нову ногу, якщо накажете.

— Ви чули це, містере Бланкі? — спитав Крозьє — Піднімайте свою дупу, і нехай містер Хані допоможе вам дошкандибати до останньої шлюпки містера Годжсона, щоб ви на неї сіли. Швидше. Ми вас поремонтуємо до завтрашнього обіду.

Бланкі посміхнувся.

— А може містер Хані полагодити ще й це, капітане? — Він стягнув з кукси чашу дерев’яного протеза і відстебнув незручне кріплення з ремінців та шматків міді.

— Господи Ісусе, — тільки й сказав Крозьє.

Він нахилився, щоб краще роздивитися скривавлений обрубок з чорною плоттю довкола білої кістки, але одразу ж відсахнувся від жахливого смороду, що вдарив у ніс.

— Так, сер, — сказав Бланкі. — Я здивований, що доктор Гудсер ще досі не почув цього запаху. Щоправда, я завжди намагався стояти з підвітряного від нього боку, коли допомагав йому в лазареті. Хлопці з мого намету знають, що відбувається, сер. Тут уже нічого не вдієш.

— Дурниці, — сказав Крозьє. — Гудсер зможе… — і замовк.

Бланкі посміхався. Це не була саркастична чи зла посмішка, швидше легка, сповнена справжнього гумору.

— Зможе що, капітане? Відтяти мені ногу по стегно? Чорні плями й червоні смуги вже піднялися аж до задниці й мого, як то кажуть, двадцять першого пальця — даруйте, сер, за такі яскраві подробиці. І навіть якщо він мене прооперує, скільки днів мені доведеться лежати в шлюпці, як рядовому Хетеру — впокой. Господи, душу бідолахи, — щоб мене тягнули інші моряки, такі ж утомлені, як я сам?

Крозьє промовчав.

— Ні, — продовжив Бланкі, вдоволено пихкаючи своєю люлькою, — я думаю, буде ліпше, якщо я залишуся тут, на самоті, й просто відпочину й трохи подумаю про те та про се. Я прожив гарне життя. Я хочу трохи подумати про нього, перш ніж біль та сморід стануть такими нестерпними, що мені стане не до розмірковувань.

Крозьє зітхнув, поглянув на теслю, потім на льодового лоцмана й знову зітхнув. Він витягнув з кишені шинелі флягу з водою:

— Ось, візьміть.

— Дякую, сер. Не відмовлюся. Щиро вдячний, — сказав Бланкі.

Крозьє обмацав інші свої кишені:

— У мене немає нічого їстівного. Містере Хані?

Тесля простягнув вкритий цвіллю сухар і шматок чогось зеленішого за дубову кору, що колись, очевидно, було м’ясом.

— Ні, дякую, Джоне, — сказав Бланкі — Я справді не голодний. Але, капітане, ви не могли б зробити мені послугу?

— Що саме, містере Бланкі?

— Моя родина живе у Кенті, сер. Біля Інгтем Моут на північ від Тангбридж Веллс. Принаймні, мої Бетті, Майкл і старенька матінка залишалися там, коли я вирушав у рейс, сер. Я хотів би знати капітане, тобто я маю на увазі, якщо вам поталанить і ви потім матимете час…

— Якщо я повернуся до Англії, то, присягаюся, розшукаю ваших рідних і розповім їм, що ви, сидячи на валуні, курили люльку, посміхалися й виглядали таким задоволеним, як лінивий сквайр[118], коли я бачив вас востаннє, — сказав Крозьє. Він витягнув з кишені пістоль.

— Лейтенант Літтл у свою підзорну трубу помітив тварюку — вона скрадалася за нами весь ранок, Томасе. Незабаром вона з’явиться. Ви маєте це взяти.

— Дякую, ні, капітане.

— Ви впевнені в цьому, містере Бланкі? Тобто в тому, що залишаєтеся? — запитав капітан Крозьє. — Якби ви протрималися… з нами… всього лише тиждень чи трохи більше, ваше знання криги стало б нам у великій пригоді. Хто знає, якими будуть умови на паковій кризі за двадцять миль на схід звідсіля?

Бланкі посміхнувся.

— Якби з вами не залишався містер Рейд, я б зважив на ваші слова, капітане. Поза всяким сумнівом. Але він найкращий льодовий лоцман — після мене, звісно, — якого тільки можна побажати.

Крозьє й Хані потисли йому руку. Потім вони розвернулися й поквапилися геть, наздоганяючи останню шлюпку, яка вже зникала за далеким пагорбом на півдні.

Вона прийшла запівніч.

У Бланкі вже кілька годин як закінчився тютюн і замерзла вода у флязі, яку він необачно залишив лежати на сусідньому валуні. Він відчував біль, спати не хотілося.

На темному небі висілися зірки. З північного заходу подув вітер, як завжди ввечері, й температура повітря впала градусів на сорок нижче свого полуденного значення.

Бланкі поклав свій тріснутий протез, чашу й шкіряні ремінці на сусідній валун. Хоча його діймав біль у гангренозній куксі, а порожній шлунок скрутило судомами, найбільше боліла нога внизу коліна — фантомна кінцівка.

Зненацька поряд з’явилася тварюка.

Її обриси проступали не далі як за тридцять кроків від нього.

«Мабуть, вона вилізла з якоїсь невидимої дірки у кризі», — подумав Бланкі.

Він згадав ярмарок, на який ходив колись у дитинстві, нашвидкуруч збиту із дощок сцену і чарівника в накидці з пурпурового шовку і високому конічному капелюсі, вишитому планетами й зірками. Він з’являвся так само — вигулькував з люка під здивовані обличчя сільської публіки.

— Вітаю, — сказав Томас Бланкі примарному силуету на кризі.

Тварюка підвелася на задні лапи — кошлата шерсть, міцні м’язи, підсвічені призахідним сонцем пазурі, блиск зубів у пащеці — не схожа на жодного хижака, пам’ять про які зберігає людська раса. Бланкі припустив, що на зріст вона більше дванадцяти футів, можливо, чотирнадцять.

У її очах — непроникно чорних на тлі чорного силуету — не відбивалося світло згасаючого сонця.

— Щось ти припізнився, — сказав Бланкі, ледь стримуючи стукотіння зубів. — Я вже довгенько на тебе чекаю.

Він швиргонув свою дерев’яну ногу та брязкітливі ремені у примару.

Тварюка не намагалася ухилитися від імпровізованого снаряда. Якусь хвилину вона стояла нерухомо, а потім, як привид, навіть не відштовхуючись від криги ногами, почвара ковзнула до нього, здіймаючи передні лапи і затуляючи своєю темною страхітливою масою все, що доти бачив льодовий лоцман.

Томас Бланкі вишкірився й міцно стиснув зубами чубук холодної люльки.