Терор

61 КРОЗЬЄ

«Мої матроси!» — кричить він. Але він заслабкий, щоб кричати. Заслабкий, навіть щоб гучно це вимовити. Заслабкий, навіть щоб згадати, що ці два слова означають.

«Мої матроси!» — знову кричить він. Але з грудей виривається лише стогін.

Вона катувала його.

Крозьє приходить до тями не одразу, раз за разом вдаючись до болісних спроб розплющити очі, зшиваючи докупи розрізнені шматки свідомості, що поступово поверталася до нього протягом багатьох годин, а може, й днів, щоразу виринаючи з мороку смертельного сну, пронизаний болем, відчайдушно намагаючись збагнути значення двох нісенітних слів — мої матроси! — аж поки він, нарешті, достатньо оклигав, щоб пригадати, хто він, і побачити, де він зараз перебуває, і зрозуміти, хто поряд з ним.

Вона катувала його.

Ця ескімоська жінка-дівчина, яку він знав як леді Сайленс, продовжувала різати його груди, руки, бік, спину й ногу гострим розпеченим ножем. Біль безупинний і нестерпний.

Він лежав поруч з нею в тісному приміщенні — не у сніговій хатинці, як її описував Джон Ірвінг, а в чомусь на кшталт намету, зробленого зі шкур, напнутих на вигнуте пруття чи кістки, — з мерехтливим світлом кількох маленьких жирових каганців, що осявало тіло дівчини і голі, покремсані та скривавлені груди, руки і живіт самого Крозьє. Йому здавалося, що вона розтинає його на маленькі шматочки.

Крозьє спробував закричати, але вкотре переконався, що заслабкий для цього. Він спробував відштовхнути руку з ножем, що катувала його, але був заслабким, щоб підняти свою власну руку, а не те щоб зупинити чужу.

Її карі очі пильно вдивляються в очі Крозьє, бачать у них пломінець життя, а потім знову починають зосереджено оглядати рани, яких вона завдає своїм ножем, шматуючи і мордуючи його тіло.

Крозьє спромігся ледь чутно застогнати. А потім знову провалився у темряву, але не в ту, де були чужі сни, які він сприймав слухом, і не в приємну безособовість, яку він уже майже забув, а в чорні гребені хвиль моря болю.

Вона годувала його бульйоном з одної із бляшанок Ґолднера, яку вона, мабуть, прихопила з «Терору». Бульйон мав присмак крові якоїсь морської тварини.

Потім вона накраяла смужки тюленячого м’яса й ворвані, користуючись дивним кривим лезом з кістяною ручкою, тримаючи шматок тюленини в зубах небезпечно близько до своїх губ, ретельно пережувала ті шматочки і зрештою почала проштовхувати їх між порепаних губ Крозьє. Він намагався їх виплюнути — не хотів, щоб його напихали, мов якесь безпомічне пташеня, — але вона підібрала жирні грудочки й втиснула їх назад до його рота. Переможений, нездатний опиратися, він знайшов у собі сили прожувати й проковтнути всі шматочки.

Потім він знову провалився в сон, заколисаний завиванням вітру, але невдовзі прокинувся. Він усвідомлює, що лежить голий між хутряними запонами — він не бачить у тісному просторі намету своїх речей, усіх своїх численних вдяганок, — і що вона перевернула його на живіт, підклавши під нього гладеньку шкуру тюленя, щоб не забруднити м’які шкури й хутра, які встеляли підлогу намету, кров’ю з його поранених грудей. Вона різала й штрикала його спину довгим прямим лезом.

Занадто слабкий, щоб опиратися чи перевернутися, Крозьє міг лише стогнати. Він уявляв, як вона нарізає його на шматочки, а потім смажить і з’їдає їх. Він відчував, як вона притискала щось вологе і слизьке до кожної з багатьох ран на його спині.

У якийсь момент цих тортур він знову знепритомнів.

«Мої матроси!»

Тільки після кількох днів нестерпного болю, то приходячи до тями, то знову поринаючи у забуття, переконаний, що Сайленс шинкує його на шматочки, Крозьє пригадав, що в нього стріляли.

Він прокинувся у темряві намету, яку розсіювало тільки слабке світло місяця чи зірок, яке проникало у вузенькі шпаринки між щільно напнутими шкірами. Ескімоська дівчина спала поруч з ним, зігріваючись теплом його тіла, навзамін віддаючи йому своє, і обоє вони були голі. Крозьє не відчував ні найменшого збудження чи фізичного потягу, — нічого, окрім тваринної потреби тепла. Йому було занадто боляче.

«Мої матроси! Я маю повернутися до моїх матросів! Попередити їх!»

Уперше за кілька днів він пригадав Гіккі, місячне сяйво, постріли.

Рука Крозьє лежала поперек його грудей, і він спромігся пересунути долоню вище і доторкнутися до місця, куди влучив дріб з рушниці. Верхня частина грудей і ліве плече були всуціль вкриті шрамами й ранами, але він відчував, що рушничні дробини та шматочки одежі, увігнані разом з ними в його тіло, акуратно видалені. Щось м’яке, на кшталт вологого моху або морських водоростей, було прикладене до найбільших ран, і Крозьє одразу ж захотілося відколупати цю бридоту й викинути геть, але йому забракло на це сил.

Спина вгорі у нього боліла чи не більше, ніж пошматовані груди, й Крозьє пригадав ті тортури, коли Сайленс колупалася там лезом свого ножа. А ще він пригадав тихий звук після того, як Гіккі натиснув на гачок, але перш ніж пролунав постріл, — старий порох відсирів, і, очевидно, обидва заряди запалилися зі значно меншою за повну вибуховою силою, — а також згадав потужний удар переднього краю хмари дробу, який закрутив його й жбурнув на кригу. Один раз у нього поцілили, влучивши у спину, на граничній дальності рушничного пострілу й один раз у груди.

«Чи вдалося ескімоські дівчині виколупати всі дробини? Всі клаптики брудного одягу, що увігналися разом з ними у тіло?»

Крозьє примружився у темряві. Він пригадав відвідини доктора Гудсера в лазареті, коли хірург терпляче йому пояснював, що під час війни на морі, а також у випадку з більшістю ран, які отримали люди в їхній експедиції, зазвичай причиною смерті була не сама рана, а сепсис, викликаний занесеною в них інфекцією, який починає розвиватися.

Він повільно провів долонею від грудей до плеча. Він пригадав, що, розрядивши в нього рушницю, Гіккі ще кілька разів вистрілив з його власного пістоля, й перша куля вдарила… сюди. Крозьє судомно видихнув, коли його пальці намацали глибоку дірку в біцепсі. Вона була забита тією самою вологою слизькою бридотою. Біль від дотику був таким сильним, що у нього запаморочилося в голові й накотилася хвиля млості.

Під лівим ребром він намацав ще один кульовий отвір. Доторкнувшись до нього — ледь знайшовши у собі сили, щоб просто дотягнутися до рани рукою, — Крозьє гучно застогнав і на мить втратив свідомість.

Прийшовши до тями, Крозьє зрозумів, що Сайленс виколупала кулю з-під його ребра і наклала на рану таку саму цілющу припарку, якою вона вкривала всі рани на його тілі. Судячи з різкого болю під час дихання та болю й набряків на спині, куля перебила принаймні одне ребро з лівого боку, відхилилася й застрягла під лівою лопаткою. Очевидно, Сайленс її видалила.

Йому знадобилося безліч часу й втратити рештки сил, щоб дотягнутися рукою до найболючішої рани.

Крозьє не пам’ятав, щоб йому стріляли в ногу, але пекучий біль над та під лівим коліном свідчив про те, що третя куля пройшла там навиліт. Він тремтячими пальцями намацав вхідний і вихідний отвори. Двома дюймами вище — й куля роздробила б коліно, коліно коштувало б йому всіє ноги, а нога майже напевне коштувала б життя. Тут також була накладена цілюща припарка, і хоча він відчував струпи на ранах, кровотечі, здавалося, не було.

«Недивно, що згоряю в пропасниці. Я помираю від сепсису».

Але потім він зрозумів, що жар, який він відчуває, можливо, і не від пропасниці. Ці шкури так надійно захищають від холоду, а оголене тіло леді Сайленс поряд виділяло так багато тепла, що він по-справжньому зігрівся вперше з… звідколи? За скільки місяців? Років?

З величезним зусиллям Крозьє відкинув угору запону, що вкривала їх обох, і впустив під неї трохи прохолодного повітря.

Сайленс поворушилася. Але не прокинулася. Розглядаючи її в тьмяному світлі намету, він подумав, що вона виглядає дитиною, як одна з молодших дочок-підлітків його кузена Альберта.

На цій думці — пригадуючи гру в крокет на зеленому газоні в Дубліні, — Крозьє знову поринув у сон.

Вона, вдягнена в парку, сиділа навколішки перед ним. Мотузка, сплетена зі звіриних сухожиль чи кишок, танцювала проміж її пальцями.

Крозьє похмуро споглядав на цю її забавку.

Складні перехрещення мотузки весь час утворювали два візерунки. Перший складався з трьох ліній, що формували вгорі два трикутники, в кутах яких були великі пальці дівчини, а подвійна петля мотузки нижче у центрі візерунка утворювала щось на схоже на загострений купол. Другий візерунок — права рука ескімоски відведена далеко вбік з двома шнурками, що тягнуться майже до її лівої руки, де мотузка охоплює великий палець і мізинець — утворює якийсь маленький вигадливий контур зі здвоєного шнурка, схожий на карикатурну фігурку з чотирма овальними ногами або ластами й головою у вигляді петлі.

Крозьє ніяк не міг уторопати, що ці фігурки чи ця гра означають. Він повільно похитав головою, щоб дати їй знати, що гратися йому геть не хочеться.

Сайленс якусь хвилину пильно дивилася на нього темними незмигними очима.

Потім вона зруйнувала фігурку, граційно змахнувши своїми маленькими руками, й поклала мотузку в кістяну миску, з якої він пив бульйон. За мить вона вже виповзала з намету назовні, підпірнувши під численні запони.

Приголомшений холодним повітрям, що увірвалося всередину за ці кілька секунд, Крозьє спробував підповзти до отвору. Йому треба було дізнатися, де саме він перебуває. Стогони та тріск, які не стихали, вказували на те, що вони все ще на кризі — можливо, зовсім поруч з тим місцем, де у нього стріляли. Крозьє не уявляв, скільки часу проминуло звідтоді, як Гіккі напав із засідки на них чотирьох — на нього самого, Гудсера та бідолашних Лейна та Годдарда, — але сподівався, що це було всього кілька годин тому, щонайбільше — день чи два. Якщо він вирушить просто зараз, то, можливо, ще встигне попередній моряків у Рятувальному таборі, перш ніж Гіккі, Менсон, Томпсон та Ейлмор з’являться гам, щоб накоїти ще більше лиха.

Крозьє вдалося на кілька дюймів підвести голову й плечі, але забракло сил, щоб вибратися з-під шкур, не те що доповзти до виходу й визирнути з-під численних запон намету, оолаштованого зі шкур карибу.

За деякий час — він навіть не був певен, чи того самого дня і чи Сайленс поверталася до намету, поки він спав, — Сайленс розбудила його. Світло, що пробивалося у шпарини між шкурами, було так само тьмяним; намет освітлювався тими самими каганцями, в яких горіла ворвань. Шмат свіжого тюленячого м’яса лежав у ямці, виритій у сніговій підлозі, яку Сайленс використовувала для зберігання продуктів. Дівчина скинула свою важку парку й залишилася в самих таких собі коротких штанцях хутром усередину. Спід м’якої шкури був світліший за смагляву шкіру Сайленс.

Її груди заколивалися, коли вона знову опустилася навколішки перед Крозьє.

Раптом між її пальцями знову нап’ялася мотузочка. Цього разу дівчина спочатку показала фігурку тварини, потім шнур ослабився, провис, перекрутився й утворив шпичастий овальний купол.

Крозьє похитав головою. Він не розумів.

Сайленс кинула мотузок у миску, взяла короткий кривий ніж з кістяною ручкою, схожою на руків’я гака портового вантажника, й почала тоненькими смужками нарізати шмат тюленини.

— Я маю йти шукати моїх матросів, — прошепотів Крозьє. — Ти повинна допомогти мені знайти моїх матросів.

Сайленс уважно дивилася на нього.

Капітан не знав, скільки днів минуло відтоді, як він уперше прокинувся. Він багато спав. А коли час від часу прокидався, то пив бульйон, їв м’ясо тюленя й ворвань, які Сайленс більше не розжовувала для нього, але все ще підносила прямо до рота, а ще вона міняла припарки на його ранах і обмивала його. Крозьє відчував страшенне приниження від того, що змушений був справляти нужду в чергову бляшанку Ґолднера, яка стояла на снігу і до якої він міг дотягтися, висунувши руку з-під хутряної запони, і що саме дівчині доводиться регулярно виносити ту бляшанку з намету, щоб спорожнити її десь на крижаному полі. Крозьє не тішило те, що вміст консервної бляшанки швидко замерзав і в маленькому наметі майже не смерділо, якщо не брати до уваги, що він увесь просяк запахами риби, тюленячого м’яса, а також людським потом.

— Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися до моїх матросів, — знову прохрипів він. Крозьє припускав, що, швидше за все, вони перебувають десь поблизу ополонки, де Гіккі чатував на них, — не більше ніж за дві милі від Рятувального табору.

Йому треба попередити решту.

Крозьє бентежило те, що кожного разу, коли він прокидався, тьмяне світло, яке проникало крізь шкури намету, здавалося однаковим. Можливо, з якоїсь причини, яку зміг би пояснити тільки доктор Гудсер, він прокидався тільки вночі. Можливо, Сайленс поїла його своєю юшкою з тюленячої крові, щоб він удень спав. Щоб не зміг утекти.

— Будь ласка, — прошепотів він.

Він міг тільки сподіватися, що, попри свою німоту, дикунка трохи навчилася розуміти англійську за ті кілька місяців, які вона провела на борту «Терору».

Гудсер був переконаний, що леді Сайленс усе чує, хоча й не може розмовляти, бо не має язика, та й Крозьє сам бачив, коли вона гостювала на його кораблі, як вона здригається від якогось різкого звуку.

Сайленс продовжувала вирячуватися на нього.

«Вона не тільки дикунка, але й ідіотка», — подумав Крозьє. Хай його трясця вхопить, якщо він бодай ще раз попросить про щось цю язичницьку тубілку. Він має продовжувати їсти, пити, одужувати й відновлювати сили, щоб одного чудового дня відштовхнути її й повернутися до табору самому.

Сайленс змигнула й заходилася на маленькій плитці смажити шматок тюленячого м’яса.

Прокинувшись наступного дня — або, радше, наступної ночі, бо світло, як завжди, було тьмяним, — він побачив, що Сайленс стоїть перед ним навколішки й знову починає свою дивну гру з мотузкою.

Перший візерунок, який склався з натягнутої між її пальцями мотузки, знову набув форми уже знайомого Крозьє шпичастого купола. Пальці дівчини швидко снували. Ось виникли дві видовжені петельки голови і тулуба, але вже з двома чи то ногами, чи то плавцями, а не з чотирма. Вона широко розвела вбік руки, й зображення якимсь чином почало рухатися — ковзаючи від правої руки до лівої, переставляючи ноги-петельки. Вона «стерла» цю картинку, її пальці знову заснували, й знову виник овальний купол, але — повільно усвідомив Крозьє — не цілком такий, як раніше. Шпичаста верхівка зникла, і зараз це була парабола, така, яку він вивчав, коли був гардемарином, за ілюстрованими підручниками з геометрії та тригонометрії.

Він похитав головою.

— Я не розумію, — прохрипів він. — Ця гра не має жодного сенсу, хай йому біс.

Сайленс уважно подивилася на нього, примружилася, кинула мотузок у торбу зі шкур і почала витягати його з-під хутра.

Крозьє все ще не мав сил опиратися, але і не напружувався, щоб бодай якось допомогти дівчині. Сайленс посадила його, натягнула на нього нижню сорочку з оленячої шкіри, а поверх неї — товсту хутряну парку. Крозьє був вражений тим, наскільки легкими виявилися обидві вдяганки — бавовняні та вовняні речі, які він носив останні три роки, важили більше тридцяти фунтів ще до того, як наскрізь просякали потом і вологою, а потім неминуче замерзали, але це ескімоське вбрання навряд чи заважить більше восьми фунтів. Він відчув, якими просторими були обидві одежини на його тілі та як щільно вони були припасовані до шиї та зап’ястків — так щільно, що тепло з-під них не вивітрювалося.

Збентежений, Крозьє спробував допомогти натягти на свої голі ноги легкі короткі штани зі шкіри карибу — такі самі, які Сайленс носила в наметі, тільки більші за розміром, — а потім високі панчохи з оленячої шкіри, але його неслухняні пальці більше заважали, ніж допомагали. Сайленс відштовхнула руки Крозьє й закінчила його одягати з тою безпристрасною вправністю, яка притаманна тільки матерям і доглядальницям.

Крозьє дивився, як дівчина натягувала йому на ноги щільні шкарпетки, які виглядали сплетеними з трави, підтягуючи вище до щиколоток. Ймовірно, вони слугували для теплоізоляції, і йому було важко навіть уявити, скільки часу знадобилося Сайленс — або іншій жінці, — щоб сплести з трави такі високі щільні шкарпетки. Хутряні унти, натягнуті Сайленс поверх цих трав’яних шкарпеток, мали високі халявки, в які заправлялися хутряні панчохи й штанини, і він зауважив, що підошви цих чобіт були зроблені зі шкур, товстіших за будь-які інші, з яких пошитий їхній одяг.

З перших годин, коли він прокинувся у наметі, Крозьє дивувала величезна кількість всіляких укривал, парок, хутра, оленячих шкур, горщиків, шнурків, жирових світильників, зроблених з чогось схожого на мильний камінь, кривих ножів та іншого спорядження, але потім збагнув: саме леді Сайленс поцупила пожитки восьми ескімосів, убитих лейтенантом Годжсоном та Фарром. Решта речей — бляшанки Ґолднера, ложки, ножі, ребра морських ссавців, шматки деревини, кості, навіть старі клепки з бочок, що пішли в хід для зведення каркаса намету, — були знайдені на смітнику біля «Терору», або в покинутому таборі Терору, або на кризі, де Сайленс провела кілька місяців на самоті.

Уже вдягнений, Крозьє безсило завалився на бік, спираючись на лікоть.

— Тепер ти відведеш мене до моїх людей? — запитав він.

Сайленс натягнула на нього рукавиці, насунула на голову каптур з опушкою з хутра білого ведмедя, міцно вхопилася за ведмежу шкуру під ним й виволокла його назовні через полог намету.

Холодне повітря обпекло легені Крозьє й примусило закашлятися, але вже за мить він усвідомив, що йому зовсім не холодно. Він відчував тепло свого тіла, що коливалося довкола нього під просторим одягом очевидно непроникного для морозу вбрання. Сайленс з хвилину метушилася біля нього, садовлячи на купу згорнутих шкур. Крозьє здогадався, що вона не хоче, аби він лежав на кризі, навіть на ведмежій шкурі, бо в цих незвичних ескімоських вдяганках було тепліше, коли людина сидить і нагріте її власним тілом повітря вільно циркулює під одягом.

Наче на підтвердження цього здогаду, Сайленс розіслала на снігу ведмежу шкуру, а потім акуратно її згорнула, додавши до купи шкур, укладених за його спиною. Неймовірно, але ноги у Крозьє, які ось уже три роки поспіль мерзли щоразу, коли він піднімався на палубу або виходив на кригу і були мокрими й холодними кожної хвилини звідтоді, як він полишив «Терор», зараз були у теплі — холод криги, здавалося, не проникав через товсті підошви зі шкури й трав’яні панчохи, в які він був одягнений.

Поки Сайленс вправними впевненими рухами почала складати намет, Крозьє роздивлявся довкола себе.

Була ніч.

«Чому вона витягла мене вночі? Чи не сталося чогось непередбаченого?»

Швидко розібраний намет зі шкур карибу був встановлений, як він здогадався зі звуків, на паковій кризі, посеред торосів, айсбергів та стикових гребенів, що відбивали неяскраве світло нечисленних зірок, які прозирали проміж низьких хмар. Крозьє побачив темну воду полиньї не далі ніж за тридцять футів від місця, де він лежав у наметі, і його серце гучно закалатало.

«Ми перебуваємо в місцині, де Гіккі підстеріг нас, не далі ніж за дві милі від Рятувального табору. Я знаю дорогу назад».

Потім він зрозумів, що ця полинья значно менша тієї, до якої привів їх Роберт Голдінг, — латка відкритої чорної води була менше восьми футів завдовжки і всього чотири фути завширшки. Довколишні айсберги, що вмерзли у пакову кригу, теж виглядали інакше. Вони були значно вищі й численніші за ті, біля яких Гіккі влаштував засідку. Й стикові гребені тут також вищі.

Крозьє поглянув на небо й побачив тільки проблиски зірок. Якби хмари розійшлися і якби в нього були його секстант та морехідні таблиці й карта, він зміг би визначити свої координати.

«Якби… якби… зміг би…»

Єдине впізнаване скупчення зірок у полі його зору більше скидалася на зимове сузір’я, ніж на ті, що могли бути в цій частині арктичного неба в середині або наприкінці серпня. Крозьє знав, що його підстрелили в ніч проти 17 серпня — він саме закінчив заповнювати вахтовий журнал, коли Роберт Голдінг прибіг до табору, — і був упевнений, що з часу того нападу минуло не більше кількох днів.

Він почав гарячково озиратися довкола себе, аж до крижаних нетрів на видноколі, намагаючись угледіти відсвіти заграви, що вказували б на недавній захід сонця чи близький його схід на півдні. Але бачив лише ніч, сповнену завивання вітру, хмари й кілька тремтливих зірок.

«Боже правий… де сонце?»

Крозьє, хоча й не замерз, затремтів так сильно, що мусив, напруживши свої мізерні сили, обіруч схопитися за купу складених шкур, аби не впасти.

Леді Сайленс робила щось дуже дивне.

Вона розібрала намет кількома швидкими вправними рухами — навіть у цьому тьмяному світлі Крозьє побачив, що зовнішній покрив намету був зроблений зі шкури тюленів, — і зараз, ставши навколішки на одну з тих шкур, своїм ножем-півмісяцем розрізала її навпіл.

Потім вона потягла дві половини цієї тюленячої шкури до полиньї й занурила їх у воду, штовхаючи кривою палицею, щоб вони наскрізь промокли. Повернувшись до місця, де кілька хвилин тому стояв намет, вона витягла морожену рибу з такого собі погрібця, вирубаного у кризі на її половині намету, й жваво виклала вервечку з рибин, голова до хвоста, вздовж одного краю кожної з двох половин шкури, що швидко замерзала.

Крозьє навіть не здогадувався, що в ескімоски на думці. Це дійство скидалося на якийсь божевільний язичницький ритуал, який вона проводила тут, під зорями, під завивання нічного вітру. Проблема була в тому, що дівчина розрізала навпіл тюленячу шкуру з покрівлі їхнього намету. Навіть якщо вона знову поставить цей намет з оленячих шкур, напнутих на вигнуті палиці, ребра та кістки, він більше не захищатиме від вітру та холоду.

Не зважаючи на нього, Сайленс почала туго скручувати кожну половину тюленячої шкури, загортаючи в неї складену вервечкою рибу, смикаючи й розтягуючи мокру шкуру, щоб зробити рулон ще тугішим. Крозьє розважило те, що з одного кінця обох скручених тюленячих шкур вона залишила стирчати половину рибини і зараз заходилася загинати догори голову кожної з них.

Через дві хвилини вона підняла два семифутові шкіряні сувої з рибою, які вже встигли добряче замерзти і перетворитися на подобу довгого вузького дубового бруса із загнутою догори риб’ячою головою на одному кінці, і поклала їх паралельно один одному на кризі.

Зараз вона розіслала на кризі невеличку шкуру, стала на неї навколішки і за допомогою шматків сухожиль і шкіряних ремінців зв’язала роги карибу й кістки, які раніше слугували каркасом намету, щоб з’єднати між собою два семифутові набиті рибою бруси.

— Матір Божа, — прохрипів Крозьє. Два рулони мокрої тюленячої шкури із загорненою в них рибою — це полоззя. А оленячі роги — поперечини. — Та ти будуєш сани, хай йому біс, — прошепотів він.

Пара від його дихання повисла хмарою крижаних кристаликів у нічному повітрі, і його здивування змінилося легкою панікою.

«Сімнадцятого серпня й раніше було не так холодно — зовсім не так холодно, навіть посеред ночі».

Крозьє прикинув, що Сайленс, аби зробити сани з полоззям із мороженої риби й поперечинами з рогів карибу, потрібно було півгодини чи й менше, але зараз він сидів на купі хутра вже півтори години або й більше — відміряти плин часу було важко без кишенькового годинника, а також тому, що він постійно куняв, — поки жінка поралася з полоззями саней.

Спершу вона витягнула з парусинової торби, позиченої на «Терорі», щось схоже на суміш намулу й моху. Набираючи бляшанками Ґолднера воду з полиньї, вона зліпила з цієї суміші кульки завбільшки з кулак, а потім наклала цю змазку вздовж усієї довжини імпровізованого полоззя, голіруч розтираючи й рівномірно приплескуючи її. Крозьє дивувався, чому руки у дівчини не ціпеніють, хоча вона часто припиняла свою роботу, щоб засунути їх під парку і погріти просто на голому животі.

Сайленс розгладила замерзлу суміш ножем, підрівнюючи і підчищаючи її, як скульптор, що працює над глиняним макетом. Потім вона принесла ще води з полиньї й облила нею замерзлий шар обмазки, що одразу вкрився твердою крижаною оболонкою. Після всього вона розприскала ротом воду на шматок ведмежої шкури й почала натирати цим вологим хутром полоззя по всій довжині, поки крижана кірка на них стала абсолютно гладенькою. У світлі зірок полоззя перевернутих саней, які ще дві години тому були просто рибою й шматками тюленячої шкіри, здаються Крозьє скляними.

Сайленс перекинула сани, поставивши їх на полоззя, посмикала за ремінці й вузли, сіла на поперечини з оленячих рогів та уламків дерев’яних брусів, випробовуючи їх на міцність, а потім прив’язала два роги, що залишалися — найдовші, вигнуті, які слугували підпірками намету, — сторчма з кінця саней, отримавши таким чином щось на кшталт держаків.

Потім вона вимостила поперечини тюленячими та ведмежими шкурами і рушила до Крозьє, щоб допомогти йому підвестися на ноги й дійти до саней.

Він відштовхнув руку дівчини й спробував іти самостійно.

Він не пам’ятав, як упав обличчям у сніг, зір та слух повернулися до нього, коли Сайленс уже затягла його на сани, посадовила, випростовуючи ноги й притуляючи спиною до стосу шкур, що впирався у задні держаки з рогів, та вкриваючи його кількома товстими хутряними запонами.

Він бачив, як вона приторочила до передка саней довгі ремені зі шкіри, кінці яких сплела у щось схоже на упряж, що мала, очевидно, одягалася на рівні пояса. Він згадав її ігри з мотузкою на пальцях і нарешті збагнув, що вона намагалася йому сказати: намет (гостроверхий купол) розібрано, вони двоє вирушають (крокуючі фігурки ковзають по мотузочці, хоча Крозьє, звісно, аж ніяк не був ходаком цієї ночі) до іншого купола, але без шпичастої верхівки. (Інший округлий намет? Снігова хатинка?)

Спакувавши все — запасні хутра, парусинові торби, загорнуті в шкури горщики та жирові каганці — й наваливши цей нехитрий скарб на Крозьє, Сайленс стала у запряг і потягла сани по кризі.

Полоззя легко ковзало, мов скляне, значно тихіше й плавніше, ніж полоззя шлюпкових саней з «Терору» та «Еребуса». Крозьє був немало здивований, виявивши, що йому ніскілечки не холодно; після двох чи й більше годин нерухомого сидіння на кризі він зовсім не замерз, крім хіба що кінчика носа.

Хмари над головою згустилися. Ніде на горизонті, хоч куди подивися, не було й натяку на близький схід сонця. Френсіс Крозьє не мав жодної гадки, куди ця жінка везе його — назад на острів Короля Вільяма? На південь до півострова Аделаїда? В напрямку річки Бека? Ще далі від берега на кригу?

— Мої матроси, — прохрипів він. Він спробував підвищити голос, щоб вона почула його крізь зітхання вітру, шурхотіння снігу під полоззями й стогін товстої криги під ними. — Мені треба повернутися до моїх матросів. Вони шукають мене. Міс… мем… леді Сайленс, прошу. Заради Бога, будь ласка, відвезіть мене до Рятувального табору.

Сайленс не оберталася. Він бачив лише тильний бік її каптура й опушку з хутра білого ведмедя, що виблискувала в примарному світлі зірок. Він ніяк не міг утямити, як вона знаходить шлях у цій темряві або як така тендітна дівчина може так легко тягнути сани з ним та іншим вантажем.

Вони тихо ковзали все далі й далі, до огорнутих пітьмою крижаних нетрів попереду.