Терор

32 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

22 квітня 1848 року

— Лейтенанте Літтл, — сказав капітан Крозьє, — будь ласка, передайте команді наказ покинути корабель.

— Єсть, капітане.

Літтл розвернувся й вигукнув наказ понад головами матросів, що скупчилися на палубі. Інші офіцери та вцілілий другий помічник були відсутні, тож Джон Лейн, боцман, підхопив команду й проревів її в напрямку носа. Томас Джонсон, помічник боцмана, який у січні поров канчуками Гіккі та інших двох матросів, прокричав наказ у відкритий люк трюму, перш ніж закрити його й задраїти. Звісно, на нижніх палубах нікого не залишилося. Крозьє з лейтенантом Літтлом обійшли всі палуби корабля від корми до носа, зазираючи в кожен закуток — від холодної котельні з топками і порожніх вугільних бункерів до забитого тросами носового канатного ящика в трюмі. На твіндеку вони перевірили винну комору й зброярню, переконавшись, що звідти винесені всі мушкети, рушниці, порох і набої — тільки ряди тесаків та багнетів, що залишилися на стелажах, холодно зблискували у світлі ліхтарів. Два офіцери впевнилися, що весь необхідний одяг за останні півтора місяця з баталерки забрали, а потім зазирнули в порожню капітанську комору і так само порожню хлібну комору. На шкафуті Літтл та Крозьє заглянули в кожну каюту й вигородку, зауваживши, якими прибраними залишили офіцери свої койки, рундуки та деякі особисті речі; потім обійшли кубрик з гамаками, скрученими востаннє, побачили матроські скриньки, які все ще стояли на своїх місцях, наче в очікуванні сигналу до вечері; пройшли на корму і помітили в кают-компанії помітно спорожнілі книжкові полиці — багато томів, вибираючи до смаку, моряки забрали із собою на кригу. І насамкінець, зупинившись поруч з величезною плитою, яка вперше за майже три роки була холодною, лейтенант Літтл і капітан Крозьє знову погукали у відкритий носовий люк, щоб переконатися, що внизу нікого не залишилося. Звісно, вони всіх перелічать на верхній палубі, але це була частина протоколу, коли команда покидала корабель.

Потім вони піднялися на палубу, залишивши відкритим носовий люк.

Команда покинути корабель не стала несподіваною для моряків, що чекали на палубі. Саме для цього їх зібрали і вишикували. Цього ранку на «Терорі» залишалося всього щось із двадцять п’ятеро людей, решта вже перебували в таборі за дві милі на південь від мису Вікторії, або з навантаженими саньми були на шляху до табору, або на полюванні, або розвідували місцевість поблизу табору. Приблизно стільки ж людей з «Еребуса» чекали внизу на кризі, стоячи біля саней і куп різного начиння там, де з першого квітня були встановлені намети для зберігання продовольчих та інших запасів з корабля, покинутого командою.

Крозьє спостерігав, як його люди один за одним спускаються по крижаній рампі, назавжди залишаючи корабель. Зрештою на похилій палубі залишилися лише він і Літтл. П’ятдесят з лишком матросів внизу дивилися на них з-під низько натягнутих на лоб «вельських перук» і намотаних вовняних шарфів, мружачись від яскравого вранішнього світла.

— Уперед, Едварде, — тихо сказав Крозьє. — Я за вами.

Лейтенант віддав честь, підняв важкий клунок з особистими речами і спустився спочатку по забортному трапу, а потім крижаною рампою, щоб приєднатися до матросів унизу.

Крозьє огледівся довкола. Благеньке квітневе сонце осявало царство здибленої криги, високих стикових гребенів, незчисленних торосів і снігової віхоли. Низько натягнувши на лоба козирок кашкета, капітан подивився на схід, намагаючись запам’ятати свої почуття в цей момент.

Залишити свій корабель — це було ганьбою для будь-якого капітана. Це було визнанням цілковитого провалу. Це було, майже завжди, кінцем довгої флотської кар’єри. Для більшості капітанів, багатьох з яких Френсіс Крозьє знав особисто, це було ударом, від якого вони так ніколи й не оклигали.

Але Крозьє не відчував розпачу. Ще не час для нього. Зараз для нього найважливішим було те блакитне полум’я рішучості, нехай невеличке, але жарке, яке продовжувало палахкотіти в його грудях: «Я житиму».

Він хотів, щоб його люди вижили — принаймні, якомога більше людей. Якщо залишалася надія, хай і найслабша, що бодай хтось із моряків «Еребуса» та «Терору» виживе й повернеться до Англії, Френсіс Роудон Мойра Крозьє збирався жити цією надією і йти вперед, не озираючись на минуле.

Він мав разом з матросами покинути корабель. І повести їх за собою замерзлим морем.

Усвідомивши, що майже п’ятдесят пар очей дивляться на нього, Крозьє востаннє поплескав рукою по планширу, спустився вниз по трапу, приставленому до правого борту кілька тижнів тому, коли корабель почав усе більше завалюватися на лівий борт, а потім скотився добряче розчовганою крижаною рампою і приєднався до моряків, що чекали на нього.

Піднявши свою торбу з речами і ставши поруч з матросами, запряженими в сани, він востаннє оглянувся на корабель і сказав:

— А він непогано виглядає, правда ж, Гаррі?

— Цілком пристойно, капітане, — відповів фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар. І це були не порожні слова, бо він зі своїми марсовими матросами впродовж двох останніх тижнів спромігся підняти всі щогли й встановити реї й такелаж, незважаючи на хуртовини, люті морози, грози з блискавками, стиснення криги й сильні вітри. Крига тепер скрізь виблискувала на піднятих стеньгах, рангоутах та вантах. Крозьє здавалося, наче корабель був усіяний діамантами.

Після того, як в останній день березня команда покинула «Еребус», Крозьє і Фітцджеймс вирішили, що навіть попри те, що «Терор» скоро доведеться залишити, якщо вони хочуть спробувати пішки або на човнах дістатися безпечного місця до настання зими, корабель необхідно підготувати до плавання. Якщо вони протримаються в таборі на Землі Короля Вільяма кілька місяців до середини літа і крига дивовижним чином скресне, вони зможуть, теоретично, повернутися човнами до «Терору» й спробувати вирватися з крижаного полону на свободу.

Теоретично.

— Містере Томас! — гукнув він Робертові Томасу, другому помічникові, що стояв головним у запрягу перших із п’яти саней. — Рушайте, якщо готові.

— Єсть, сер! — крикнув у відповідь Томас і сіпнувся вперед. Навіть попри зусилля семи матросів, що налягли на упряж, сани не рушили з місця. Полози примерзли до криги.

— Не шлангуй, Бобе! — засміявся Едвін Лоуренс, матрос із його запрягу. Сани затріщали, матроси закректали, шкіряні ремені заскрипіла, крига хруснула, й високо навантажені сани поповзли вперед.

Лейтенант Літтл віддав наказ рушати другим саням, які вів Магнус Менсон. З велетнем на чолі інших матросів, другі сани — хоча й навантажені важче, ніж сани Томаса, — одразу зірвалися з місця, тільки крига під дерев’яними полозами скрипнула.

Так вони і вирушили — сорок шестеро моряків: тридцять п’ять запряжені в сани на перший час, п’ятеро з рушницями чи мушкетами йшли поряд, очікуючи на свою чергу зайняти місце в запрягу, четверо помічників капітанів з обох кораблів та два офіцери — лейтенант Літтл і капітан Крозьє, — які крокували збоку й принагідно підштовхували сани, подеколи впрягаючись самі.

Капітан згадав, як кількома днями раніше, коли другий лейтенант Годжсон та третій лейтенант Ірвінг готувалися відправитися в черговий санний похід до табору — обоє офіцерів тоді отримали наказ взяти людей з табору й вирушити з ними на полювання та розвідку на кілька наступних днів, — Ірвінг здивував свого капітана проханням залишити одного з двох приписаних до його команди моряків на «Терорі». Спершу Крозьє був здивований, оскільки завжди вважав молодшого лейтенанта Джона Ірвінга тямущим офіцером, здатним ладнати з матросами й виконувати будь-які отримані накази, але коли почув імена, одразу все зрозумів. Лейтенант Літтл включив до списку санного та розвідувального загонів Ірвінга Магнуса Менсона і Корнеліуса Гіккі, й Ірвінг шанобливо попросив, нічого не пояснюючи, щоб одного або другого перевели до іншого загону. Крозьє негайно задовольнив це прохання, перевівши Менсона до санного загону, який останній покидав корабель, а хирлявого помічника купора відправив із загоном лейтенанта Ірвінга. Крозьє також не довіряв Гіккі, особливо після заколоту кілька тижнів тому, що ледь не переріс у відкритий бунт, і він знав, що миршавий морячок набагато небезпечніший, коли має поряд із собою здоровезного ідіота Менсона.

Зараз, крокуючи геть від корабля і тримаючи в полі зору Менсона, що тягнув лямку за п’ятдесят футів попереду, Крозьє навмисне дивився тільки вперед. Він вирішив не оглядатися на «Терор» принаймні перші дві години переходу.

Спостерігаючи за матросами, що, налягаючи на лямки, тягнули сани, капітан думав про тих, кого з ними не було.

Сьогодні з ними не було Фітцджеймса, який залишився за старшого в таборі на Землі Короля Вільяма, але справжньою причиною його відсутності була тактовність. Жоден капітан не хотів би покидати свого корабля на очах іншого капітана, і, якщо це було можливо, всі капітани свято дотримувалися цього неписаного правила. Крозьє, який навідувався на «Еребус» майже щодня після пожежі та вторгнення тварюки з криги на початку березня, постарався не бути там 31 березня, коли Фітцджеймс мав покинути свій корабель.

Фітцджеймс повівся так само делікатно цього тижня, зголосившись виконувати обов’язки командира подалі від «Терору».

Більшість інших моряків були відсутніми з набагато скорботніших та сумніших причин. Крокуючи за останніми саньми, Крозьє пригадував їхні обличчя.

«Терору» пощастило значно більше, ніж «Еребусу», в тому, що стосувалося втрат серед командного складу. Зі старших офіцерів Крозьє втратив свого першого помічника Фреда Горнбі, якого вбила тварюка під час трагічних подій карнавальної ночі, другого старшину Джайлса МакБіна, коли тварюка напала на нього під час санного походу минулого вересня, і обох суднових лікарів, Педді та МакДональда, які також загинули новорічної ночі. Але його перший, другий та третій лейтенанти були живі й доволі здорові, як і його другий помічник Томас, як і Бланкі, його льодовий лоцман, а також незамінний містер Хелпмен, його секретар.

Фітцджеймс втратив свого начальника — сера Джона — і свого першого лейтенанта, Грехема Гора, а ще лейтенанта Джеймса Вальтера Фейргольма і старшого помічника Роберта Орме Серджента, які всі були вбиті тим створінням. Він також залишився без свого головного лікаря, містера Стенлі, й Генрі Фостера Коллінза, свого другого старшини. Таким чином, з офіцерів у нього були тільки лейтенант Г. Т. Д. Ле Вісконте, другий помічник Чарльза ДеВо, льодовий лоцман Рейд, судновий лікар Гудсер і його скарбник, Чарльз Гамільтон Осмер. У колись переповненій офіцерській їдальні, де в перші два роки за столом сиділи сер Джон, Фітцджеймс, Гор, Ле Вісконте, Фейргольм, Стенлі, Гудсер та інтендант Осмер, протягом кількох минулих тижнів у холодній офіцерській кают-компанії харчувалися тільки капітан, його єдиний вцілілий лейтенант, лікар та інтендант. І останніми днями, Крозьє знав, це було доволі абсурдне видовище, бо крига накренила «Еребус» майже на тридцять градусів на правий борт, і четверо моряків вимушені були сидіти на підлозі з тарілками на колінах, міцно впираючись ногами в дошки настилу.

Гоер, стюард Фітцджеймса, все ще хворів на скорбут, тож бідний старий Брідженс повинен був прислуговувати їм, сновигаючи боком, як краб, між офіцерами, що сиділи на палубі, нахиленій під неймовірним кутом.

«Терору» також більше пощастило і щодо унтер-офіцерів. Механік, старший боцман і тесля Крозьє були живими та цілком дієвими. «Еребус» втратив свого механіка, Джона Греґорі, а також свого теслю, Джона Вікеса, їх обох у березні розшматувала тварюка з криги, коли вночі проникла на борт. Ще один унтер-офіцер, боцман Томас Террі, був обезголовлений чудовиськом минулого листопада. У Фітцджеймса не залишилося живим жодного мічмана.

З двадцяти одного кондуктора — помічників, інтендантів, бакових, трюмних, грот-марсових і фор-марсових старшин, старшин шлюпок, стюардів, купорів та кочегарів — Крозьє втратив тільки одного: кочегара Джона Торрінгтона, першого моряка, який помер в експедиції вже давно, 1 січня 1846 року, біля острова Бічі. Та й той, пам’ятав Крозьє, помер від сухот, на які він хворів ще на березі, в Англії.

Фітцджеймс втратив ще одного зі своїх кондукторів, кочегара Томмі Платера, того березневого дня, коли тварюка лютувала на нижніх палубах корабля. Тільки Томас Ватсон, помічник теслі, вцілів після нападу тварюки тієї ночі, але позбувся лівої руки. Оскільки Томаса Варта, зброяра, відправили назад до Англії з Ґренландії ще до того, як вони потрапили у крижану пастку, на «Еребусі» залишилося двадцять кондукторів. Деякі з них, такі як літній вітрильний майстер, Джон Мюррей, і особистий стюард Фітцджеймса, Едмунд Гоер, тяжко хворіли на цингу, щоб бути корисними, тимчасом як інші, зокрема Томас Ватсон і Генрі Фостер Коллінз, були надто покалічені, щоб виконувати свої обов’язки, а треті, приміром як битий канчуками стюард кают-компанії Річард Ейлмор, перебували в надто глибокій депресії, щоб з них був бодай якийсь толк.

Крозьє наказав одному з матросів, який помітно втомився, трохи перепочити й приєднатися до озброєних охоронців, а сам став у запряг замість нього. Навіть попри спільні зусилля шістьох інших моряків, несамовита напруга сил, потрібна для того, щоб тягти понад тисячу п’ятсот фунтів консервованої їжі, зброї й наметів, була на грані можливостей його ослабленого організму. І хоча Крозьє зрештою потрапив у ритм — він ходив із санними загонами з березня, коли вони почали доставляти шлюпки та спорядження до Землі Короля Вільяма, і був звичним до цієї роботи, — біль від ременів, що впиналися в його хворі груди, надмірна вага вантажу і дискомфорт від поту, що замерзав, танув і знову замерзав під одягом, були просто неймовірними.

Крозьє шкодував, що у них було обмаль міцних матросів та морських піхотинців.

«Терор» втратив двох своїх першокласних матросів — Біллі Стронґа, роздертого навпіл тварюкою, і Джеймса Вокера, найкращого товариша йолопа Магнуса Менсона, перш ніж той потрапив під цілковитий вплив хирлявого, схожого на щура, помічника купора. Крозьє пам’ятав, що багато місяців тому саме через страх зустріти в трюмі привид Джиммі Вокера здоровило Менсон виявив непокору.

Хоч у чомусь корабель Її Величності «Еребус» був щасливішим за свого двійника. Єдиним матросом першого класу, якого втратив Фітцджеймс упродовж експедиції, був Джон Гартнелл, який також помер від сухот і був похований взимку 1846-го на острові Бічі.

Крозьє налягав на ремені упряжі й згадував обличчя та імена загиблих — так багато офіцерів і так мало рядових матросів, — і роздратовано загарчав від думки, що тварюка з криги, здавалося, навмисне полювала на керівників цієї експедиції.

«Не думай так, — наказав собі Крозьє. — Ти наділяєш бестію глуздом, якого вона позбавлена».

«Та невже?» — запитала інша, більш розважлива частина розуму Крозьє.

Один з королівських морських піхотинців, що йшов поряд, на згині руки ніс мушкет, а не рушницю. Його обличчя повністю ховалося під шапками і шарфами, але по тому, як чолов’яга незграбно рухався, Крозьє упізнав Роберта Гопкрафта. Рядовий морської піхоти був серйозно поранений тварюкою рік тому в червні, коли загинув сер Джон, і хоча рани Гопкрафта загоїлися, через потрощену ключицю він залишився скоцюрбленим на лівий бік, наче йому важко було стояти прямо. Другим морським піхотинцем, що йшов із ними, був Вільям Пілкінгтон, рядовий, якому того самого дня випадково прострелили плече. Крозьє помітив, що Пілкінгтон, здається, й до сьогодні погано послуговується тим плечем і рукою. Сержант Девід Брайан, старший морський піхотинець з «Еребуса», був обезголовлений за кілька секунд до того, як тварюка затягла під кригу сера Джона. Разом з рядовим Вільямом Брайні, що помер на острові Бічі 1846 року, та рядовим Вільямом Рідом, який пропав на кризі минулої осені, 9 листопада, коли його послали з повідомленням на «Терор», — Крозьє добре пам’ятав цю дату, бо він сам тоді пройшов від «Еребуса» до «Терору» того першого дня цілковитої зимової темряви, — бестія скоротила Фітцджеймсову морську сторожу всього до чотирьох чоловік: капрала Александра Пірсона, до якого перейшло командування, рядового Гопкрафта з його розтрощеним плечем, рядового Пілкінгтона з його кульовим пораненням та рядового Джозефа Гілі.

Його, Крозьє, підрозділ морської піхоти втратив тільки рядового Вільяма Хетера, коли минулого листопада тварюка проникла на борт і знесла чоловікові, що стояв на вахті, частину черепа. Але несподівано Хетер — дивовижа з дивовиж! — відмовився помирати. Він кілька тижнів пролежав у лазареті в коматозному стані, перебуваючи між життям та смертю, але зрештою товариші перенесли Хетера до кубрика і вклали його в койку. Відтоді морські піхотинці одягали і роздягали його, годували, мили й носили у гальюн. Було схоже на те, що цей дурник з безтямним поглядом став чимось на кшталт їхнього домашнього улюбленця. Його перевезли в табір лише тиждень тому, тепло закутавши і дбайливо всадовивши, майже по-королівському, в спеціальні санки на одну людину, зроблені для нього Товстуном Алексом Вілсоном, помічником теслі. Матроси не заперечували проти додаткового вантажу і зголосилися по черзі тягнути живий труп на маленьких санях через кригу та тороси до табору.

Таким чином, у Крозьє залишилося п’ять морських піхотинців — Дайлі, Гаммонд, Вілкес, Хеджес і тридцятисемирічний сержант Соломон Тозер, ненавчений телепень, який зараз командував загоном у складі дев’ятьох вцілілих і дієвих королівських морських піхотинців експедиції сера Джона Франкліна.

Після першої години в запрягу Крозьє здалося, що сани заковзали легше, він почав рівніше дихати, а правильніше сказати — сапати, тягнучи такий величезний вантаж по такій неслизькій кризі.

Це були всі категорії моряків, яких вони втратили, що їх Крозьє зміг пригадати. Крім юнг, звичайно, цих молодих добровольців, які найнялися в експедицію останньої хвилини й були записані в суднову роль юнгами, дарма що принаймні троє з чотирьох були вісімнадцятирічними здорованями, а Робертові Голдінгу взагалі виповнилося дев’ятнадцять, коли вони вирушили в рейс.

Троє юнг вижили, й одного з них, непритомного Джорджа Чамберса, Крозьє власноруч виніс з палаючого карнавального лабіринту тієї вогняної ночі. Єдиною фатальною втратою серед хлопців був Том Еванс, наймолодший не лише за віком, а й за вдачею; тварюка вихопила парубчака буквально з-під носа капітана Крозьє, коли вони вночі вийшли на кригу в пошуках зниклого Вільяма Стронґа. Джордж Чамберс, хоча й прийшов до тями через два дні після карнавалу, але повністю так і не оговтався. Тямущий хлопець, яким він був до своєї зустрічі з тварюкою, після отриманого струсу мозку перетворився на недоумка, тупішого за Магнуса Менсона. Джордж не був живим мерцем, як рядовий Хетер, — він міг виконувати прості накази, якщо вірити помічнику боцмана з «Еребуса», — але після тієї жахливої новорічної ночі він майже не розмовляв.

Деві Лейс, один з найдосвідченіших матросів експедиції, був ще одним, хто вцілів після двох сутичок з білою тварюкою, але толку від нього тепер було не більше, ніж від буквально безмозкого рядового Хетера. Після тієї ночі, коли чудовисько натрапило на Лейса й Джона Хендфорда, які стояли на вахті, а потім ганялося в темряві за льодовим лоцманом Томасом Бланкі, Лейс повернувся до свого попереднього стану цілковитого отупіння й байдужості, втративши контакт з реальністю, і більше з нього не виходив. Його перевезли в табір — разом з тяжкопораненими і тяжкохворими, не здатними йти пішки, такими як Фітцджеймсів стюард Гоер, — тепло вдягнувши, вкривши ковдрами й поклавши в одну із шлюпок, яку тягли на санях. Зараз надто багато моряків, що страждали на цингу, від ран або глибокої депресії, були мало корисними для Крозьє чи Фітцджеймса. Роти, які треба годувати, й тіла, які треба везти із собою, коли всі моряки були голодними та недужими й ледь волочили ноги.

Стомлений, геть виснажений після двох безсонних ночей, Крозьє намагався порахувати втрати.

Шість офіцерів з «Еребуса». Четверо з «Терору».

Усі три унтер-офіцери з «Еребуса». Жодного з «Терору».

Один кондуктор з «Еребуса». Один з «Терору».

Усього один матрос з «Еребуса». Четверо з «Терору».

Отже, двадцятеро померлих, не рахуючи трьох морських піхотинців та юнги Еванса. Таким чином, експедиція втратила двадцятьох чотирьох своїх учасників. Це були жахливі втрати — найбільші, наскільки пригадував Крозьє, за всю історію арктичних експедицій Королівського військово-морського флоту.

Але було ще важливіше число, і саме на ньому Френсіс Роудон Мойра Крозьє намагався зосередитися: сто п’ять живих душ, що залишалися під його опікою.

Одна сотня та ще п’ять живих на цей день моряків, включаючи його самого, яким він був змушений наказати покинути корабель Її Величності «Терор» і вирушити в дорогу через замерзле море.

Крозьє похилив голову і ще сильніше наліг на ремені запрягу. Здійнявся вітер і закрутив сніг довкола них — у віхолі зникли сани попереду, не стало видно і морських піхотинців, що крокували поряд.

Чи правильно він порахував? Двадцятеро загиблих, не рахуючи трьох морських піхотинців та одного юнги? Так, помилки не було: цього ранку вони з лейтенантом Літтлом провели перекличку й переконалися в наявності ста п’яти моряків, розподілених між санними загонами, табором і «Терором»… але чи впевнений він? Чи не забув він когось? Чи не припустився він помилки в додаванні та відніманні? Крозьє був дуже, дуже стомлений.

Звісно, зараз Френсіс Крозьє міг збитися з ліку — він не спав уже дві, ні, три ночі, — але він не забув жодного імені, жодного обличчя. І ніколи не забуде.

— Капітане!

Крозьє отямився від задуми, в яку поринув, тягнучи сани. У цей момент він не зміг би сказати напевно, скільки часу йшов у запрягу — годину чи шість. Він знову повернувся у світ, в якому почав сприймати сліпучий блиск холодного сонця на південно-східному краю неба, сяяння крижаних кристалів, гнаних вітром, власне хрипке дихання, біль у всьому тілі, вагу вантажу за плечима, опір морської криги та свіжого снігу, а найголовніше — дивовижно блакитне небо з віхтями білих хмар, що клубочилися довкола, і здавалося, наче всі вони опинилися всередині якоїсь біло-блакитної кулі.

— Капітане! — крикнув лейтенант Літтл.

Крозьє усвідомив, що всі чоловіки, які йшли з ним у запрягу, зупинилися. Як і решта саней.

Попереду них на південному сході, на віддалі приблизно милі за наступним ланцюгом торосів, з півночі на південь рухався трищогловий корабель. Його вітрила були згорнуті, зачохлені й 384 підв’язані до рей, як на якірній стоянці, але корабель якимось чином рухався, наче його несла сильна течія, і він ковзав повільно й велично — очевидно, за найближчим високим крижаним гребенем була широка смуга відкритої води.

Порятунок. Спасіння.

Рівний блакитний вогник надії у хворих грудях Крозьє на кілька секунд спалахнув яскравіше.

Льодовий лоцман Томас Бланкі, на дерев’яній нозі, взутій у щось на кшталт дерев’яного черевика, придуманого й зробленого теслею Хані, підійшов до Крозьє і сказав:

— Міраж.

— Звісно, — погодився капітан.

Навіть попри мерехтіння тремтливого повітря, він майже одразу впізнав характерні щогли й такелаж бомбардирського корабля британського військово-морського флоту «Терор», і на кілька секунд його охопило замішання, що межувало із запамороченням, — Крозьє подумав, що якимось чином вони збилися з дороги, розвернулися й насправді прямували назад на північний захід до корабля, який покинули кілька годин тому.

Але ж ні. Вони йшли по слідах санного полоззя, місцями заметених, але глибоко вкарбованих в кригу за більш ніж місяць постійних походів до табору і назад, що тяглися якраз до високого стикового гребеня з вузьким проходом, прорубаним кайлами та лопатами. І сонце все так само було попереду і трохи праворуч від них, ген там, на півдні. Три щогли за стиковим гребенем замерехтіли, на мить розтанули у повітрі, а потім знову стали зримими, набувши чітких обрисів, але цього разу вони стояли догори дриґом, а над ними завис вкритий кригою корпус «Терору», що зливався з білими перистими хмарами.

Крозьє, Бланкі та багато інших неодноразово стикалися з таким явищем — фальшивими зображеннями об’єктів у небесах. Якось погідного зимового ранку, перебуваючи на кораблі, затертому серед криги, біля узбережжя землі, яку вони назвали Антарктидою, Крозьє побачив димний вулкан — той, що його назвали на честь його корабля, — який постав із замерзлого моря на півночі. Іншого разу, вже в цій експедиції, навесні 1847 року, Крозьє піднявся на палубу і побачив чорні кулі, що пропливали в південній частині неба. Спочатку ці сфери перетворилися на вісімки, потім продовжували ділитися, утворивши щось схоже на симетричну вервечку чорних повітряних кульок, а за чверть години безслідно зникли.

Два матроси, що тягли у запрягу треті сани, впали навколішки у поораний коліями сніг. Один із них ридма ридав, а другий сипав найвигадливішими моряцьких прокльонами, які Крозьє будь-коли чув, — а капітан достатньо наслухався їх упродовж кількох десятиліть.

— Хай вам біс! — гарикнув Крозьє. — Ви що, ніколи не бачили арктичних міражів? Годі цих шмарклів і лайки — або тягтимете ці чортові сани удвох, а я всядуся на них, ще й підганятиму вас копняками по дупах! Підніміться на ноги, заради всього святого! Ви ж чоловіки, а не легкодухі баби! Тож, трясця вашій матері, й поводьтеся як чоловіки!

Обоє матросів підвелися й незграбно струсили з колін сніг і крижані кристали. Крозьє не впізнав їх, убраних в шинелі та «вельські перуки», та й, власне кажучи, не намагався.

Валка саней знову рушила — з натугою, але без прокльонів.

Кожен знав, що високий стиковий гребінь попереду, хоча крізь нього й був прокладений шлях санними загонами, які незчисленну кількість разів проходили тут упродовж останніх тижнів, усе ще залишався чортовою брилою. Їм треба буде з важкими саньми дертися вгору крутосхилом завдовжки щонайменше п’ятнадцять футів, обабіч якого нависають шістдесятифутові крижані бескиди. Небезпека обвалу крижаних валунів була там більш ніж реальною.

— Таке враження, що тут живе якесь зле божество, що хоче замордувати нас, — майже весело сказав Томас Бланкі.

Льодовий лоцман, який через каліцтво був звільнений від обв’язку волочити сани, шкандибав, поруч із Крозьє.

Капітан нічого на це не відповів, і за хвилину Бланкі відстав від нього і закрокував поруч з морським піхотинцем, якого вони саме обганяли.

Крозьє гукнув до одного з вільних у цей час матросів, щоб той зайняв його місце у запрягу — вони натренувалися робити це на ходу, не зупиняючи саней, — і коли чоловік замінив його, відступив убік від колії й роззирнувся. Вони вже йшли близько п’яти годин. Озирнувшись назад, Крозьє побачив, що справжній «Терор» уже давно зник з виду — між ними лежало п’ять миль і кілька гребенів торосів. Міраж був останнім привітом від якогось злого арктичного божка, який, здавалося, заповзявся замучити їх усіх.

Усе ще начальник цієї безталанної експедиції, Френсіс Роудон Мойра Крозьє вперше усвідомив, що він більше не капітан корабля Служби географічних досліджень Королівського військово-морського флоту. Ця частина його життя — а служба на флоті спочатку простим матросом, а потім офіцером була всім його життям з часу дитинства — назавжди закінчилася. Відповідаючи за втрату стількох матросів та обох кораблів, він розумів, що Адміралтейство більше ніколи не призначить його командувати іншим судном. Крозьє знав, що, послуговуючись термінами його довгої флотської кар’єри, зараз він ходячий мрець.

Вони все ще були за два дні важкого шляху від табору.

Крозьє зупинив погляд на високому стиковому гребені попереду й втомлено посунув далі.