Терор

59 ГІККІ

На південно-західному мисі острова Короля Вільяма

18 жовтня 1848 року

В останні кілька днів чи тижнів Корнеліус Гіккі зрозумів, що він перестав бути королем.

Він став богом.

Насправді — він ще не був певен, але сильно підозрював і майже переконав себе — Корнеліус Гіккі став Богом.

Усі інші навколо нього вмирали, а він усе ще жив. Він більше не відчував холоду. Він більше не відчував голоду чи спраги, ба навіть потреби вгамувати голод чи спрагу.

Він міг бачити навіть у темряві ночей, які ставали все довшими, а снігові буревії й завивання вітру не були завадою для його зору і слуху.

Простим смертним погрібна була брезентова халабуда, яку вони напнули біля борту човна, коли їхні намети й віднесло геть, і вони збилися і тремтіли під нею, як вівці, повернувшись вовняними дупами до вітру, аж поки померли, але Гіккі почувався чудово на своєму високому троні на кормі пінаси.

Коли минуло понад три тижні, а вони так і не змогли продовжувати свій шлях через хуртовини, вітри й падіння температури повітря, а його тяглова худоба почала скиглити й благати їсти, Гіккі спустився до них, як бог, і наділив їх хлібами та рибинами.

Він застрелив Стрікленда, щоб нагодувати Сілі.

Він застрелив Данна, щоб нагодувати Брауна.

Він застрелив Гібсона, щоб нагодувати Джеррі.

Він застрелив Беста, щоб нагодувати Сміта.

Він застрелив Морфіна, щоб нагодувати Оррена… або, можливо, все було якраз навпаки. Гіккі більше не тримав у пам’яті таких дрібниць. Але зараз ті, кого він так великодушно годував, були мертвими й лежали задубілі, вмерзнувши у свої вовняні спальники або скорчившись на кризі в останніх судомах агонії. Можливо, вони просто набридли Гіккі, й він їх перестріляв. Гіккі невиразно пам’ятав, як тиждень чи два тому, коли йому ще хотілося їсти, він вирізав відбірні шматки з трупів моряків, яких він застрелив, щоб прогодувати інших. Або, можливо, це була просто його забаганка. Він не міг пригадати подробиць. Вони були зовсім не важливими.

Коли снігові бурі вляжуться — а зараз Гіккі знав, що він міг наказати їм припинитися в будь-який момент, варто йому лише захотіти, — він, можливо, оживить кількох матросів, щоб вони дотягли його з Магнусом до табору Терору.

Чортів лікар був мертвий — напився отрути і тепер лежить задубілий у своєму маленькому брезентовому наметі за кілька ярдів від пінаси й спільної могили під брезентом, — але Гіккі вирішив ігнорувати цей неприємний факт, який викликав лише легке роздратування. Навіть боги мають фобії, і Корнеліус Гіккі завжди дуже боявся отруєння або зараження. Після одного побіжного погляду, який Гіккі кинув на Гудсера від входу в брезентовий намет, всадивши в труп єдину кулю, аби переконатися, що бісів лікар не прикидається мертвим, новий бог Гіккі пішов геть й дав спокій отруєному тілу в його зараженому брезентовому савані.

Магнус кілька тижнів скавучав і скаржився, сидячи на своєму привілейованому місці на носі човна, але ось уже день чи два він якось дивно притих. Востаннє він ворухнувся під час короткого затишку між хуртовинами, коли тьмаве світло зимового дня освітило пінасу, засипаний снігом брезент біля неї, невисокий пагорб, на якому вони залишалися, замерзлий берег, що тягся на захід, та нескінченні крижані поля за ним. Магнус розтулив було рота, наче хотів звернутися з якимось проханням до свого коханця й бога. Проте замість слів чи чергової скарги з роззявленого рота Магнуса спочатку почала сочитися, а потім забила гейзером гаряча кров, хлюпнула на заросле підборіддя, груди, черево велетня з обережно притиснутими до нього руками й розтеклася калюжею на днищі шлюпки біля його черевиків. Ця кров і досі була там, але вже замерзла хвилями й брижами, схожа на розмаяну (але вкриту льодом) руду бороду якогось біблійного пророка. Звідтоді Магнус не озивався.

Нагла смерть партнера не схвилювала Гіккі — він знав, що в будь-який момент зможе воскресити Магнуса, коли тільки забажає, — але розплющені очі, що вирячилися на нього над роззявленим ротом і замерзлим водоспадом крові, за кілька днів почали нервувати бога. Особливо, коли він прокидався. Особливо коли очі вкрилися крижаною кіркою, перетворившись на дві білі холодні й незмигні кульки. Тоді Гіккі підвівся зі свого трону на кормі й повільно рушив уперед, проминаючи рушницю, приставлену до борту, й сумку з пороховими набоями, через середню банку, повз купку загорнутих у тканину шматків шоколаду (яким він, можливо, зволити поласувати, якщо голод колись повернеться), повз пилки, цвяхи й сувої листового свинцю, переступив через рушники й шовкові хусточки, складені охайним стосиком біля залитих кров’ю черевиків Магнуса, розкидаючи ногою численні Біблії, якими в останні дні обклався його друг, вибудувавши з них невеличку стіну між собою й Гіккі. Але рот Магнуса не стулявся — Гіккі не зміг навіть віддерти або збити замерзлу річку крові, — як не зміг закрити і білих очей.

— Мені шкода, любчику, — прошепотів він. — Але ж ти знаєш, як мене бісить, коли на мене витріщаються.

Він виколупав корабельним ножем замерзлі очні яблука й пожбурив їх подалі у завиваючу темряву. Він поставить їх на місце пізніше, коли оживлятиме Магнуса.

Зрештою, за його наказом, снігова буря стихла, а потім і зовсім вляглася. Завивання вітру припинилося. Із західного, навітряного боку пінаси, що високо стояла на санях, намело п’ятифутову кучугуру снігу й засипало майже весь простір під брезентом з трупами з підвітряного боку.

Було дуже холодно, й своїм надприродним зором Гіккі бачив нові темні хмари, що насувалися з півночі, але цього вечора в його світі було спокійно. Він бачив сонце, що заходило на півдні, й знав, що воно знову зійде аж через шістнадцять, якщо не вісімнадцять годин, так само на півдні, а скоро не буде сходити взагалі. Тоді настануть Темні Віки — десять тисяч років пітьми, — але це цілком влаштовувало Корнеліуса Гіккі.

Проте ця ніч була холодною й тихою. Зорі яскраво сяяли — Гіккі знав назви деяких зимових сузір’їв, що саме сходили, але цієї ночі він не міг знайти навіть Воза[131], — і він спокійно сидів собі на кормі свого човна, йому було тепло у бушлаті й вовняній шапці, руки в рукавицях лежали на планширі, він дивився вперед, в напрямку табору Терору й навіть далекого корабля, до якого неодмінно дістанеться, коли вирішить повернути життя своїй тягловій скотині й консорту. Він думав про минулі місяці й роки і вражався своєю божественною сутністю.

Корнеліус Гіккі не шкодував про жоден момент свого колишнього смертного життя. Він зробив те, що мав зробити. Він поквитався з тими зарозумілими виблядками, які посміли бодай раз зверхньо подивитися на нього, й показав іншим відблиски свого божественного світла.

Зненацька він відчув якийсь рух на заході. З певними складнощами — було дуже холодно — Гіккі повернув голову ліворуч, щоб оглянути замерзле море. Щось рухалося до нього. Можливо, це його слух — тепер неприродно і надприродно чуткий, як решта його загострених і підсилених відчуттів, — уловив звуки руху через розколоту кригу.

Якась величезна істота сунула до нього на двох ногах.

Гіккі побачив біло-блакитне хутро, на якому вигравали відсвіти зірок. Він посміхнувся. Він зрадів цьому візитові.

Та істота з криги більше не була тим, кого слід боятися. Гіккі знав, що вона прийшла до нього не як хижак, але як шанувальник. Він і це створіння зараз не були навіть рівнею; Корнеліус Гіккі міг відправити його в небуття або вигнати в найдальші закутки всесвіту одним помахом своєї руки.

Воно наближалося, іноді опускалося на чотири лапи, щоб підбігти вперед, але частіше зводилося на дві могутні ноги й ступало, як людина, хоча хода зовсім не була схожа на людську.

Гіккі відчув якусь дивна бентегу, що потривожила його глибокий космічний спокій.

Та істота зникла з виду, коли підійшла майже впритул до пінаси й саней. Гіккі чув, як вона ходить довкола брезенту, а потім залазить у халабуду, шматуючи заморожені тіла своїми довгими пазурами, клацаючи зубами розміром з добрячий ніж кожен, пирхаючи час від часу, — але не бачив її.

Він усвідомив, що боїться повернути голову.

Він дивився просто перед собою, наражаючись поглядом на порожні очниці Магнуса.

Потім раптом та тварюка опинилася поряд, нависла над планширом, здіймаючись на шість чи й більше футів над човном, попри те що й сам човен підносився на шість футів над саньми та сніговими кучугурами.

Гіккі відчув, як йому перехопило подих.

У світлі зірок із своїм новим, досконалим зором Гіккі розгледів, що бестія була ще жахливішою, ніж він бачив її раніше, ще жахливішою, ніж він навіть міг собі її уявити. Так само як він — Корнеліус Гіккі — зазнав чудесного й жахливого перетворення, перетворилося й це створіння.

Величезна істота перехилилася через планшир. Вона видихнула хмарку крижаних кристалів, що зависли у повітрі між Гіккі й носом шлюпки, і помічник купора відчув подих тисячолітньої згуби, що відгонив мертвеччиною.

Гіккі ладен був упасти навколішки й схилитися перед цим створінням, якби міг бодай поворухнутися, але він майже буквально примерз до свого місця і задеревенів. Тепер він був неспроможний навіть повернути голову.

Тварюка обнюхала тіло Магнуса Менсона, її довга, неймовірно жахлива морда знову й знову тицялася у замерзлий водоспад коричневої крові, що вкривав груди Менсона. Велетенський язик лизнув цей скрижанілий потік. Гіккі хотів було пояснити, що це тіло його любої дружини і що його слід зберегти до того часу, коли він — не той Гіккі, який був помічником купора, а той, ким він став, — одного дня зможе відновити очі своєї коханої й вдихнути життя в мертве тіло.

Раптовим і майже недбалим рухом ця істота відкусила Магнусу голову.

Хрускіт кісток був таким жахливим, що Гіккі затиснув би вуха, якби був здатен відірвати руки від планшира. Але він не міг поворухнути навіть пальцем.

Тварюка змахнула біло-хутряною передньою лапою, товщою за масивне стегно Магнуса, й враз розтрощила грудну клітку мертвяка — врізнобіч бризнули уламки ребер і хребці. Гіккі збагнув, що тварюка не переламала Магнусу кістки, як той сам на очах у Гіккі переламував ребра та хребти іншим чоловікам, — ні, вона розбила Магнуса на друзки, так само, як людина розбила б пляшку чи порцелянову ляльку.

«Шукає душу, щоб зжерти», — чомусь подумалося Гіккі.

Гіккі більше не міг повернути своєї голови навіть на дюйм, тож у нього не було вибору, крім як дивитися, як тварюка з криги виколупує з Магнуса Менсона всі його нутрощі й пожирає їх, розгризаючи своїми велетенськими зубами, як сам Гіккі колись жував крижані кубики. Потім тварюка зідрала замерзлу плоть з кісток Магнуса й розкидала їх по всьому носу пінаси, спочатку розколовши найбільші й висмоктавши з них кістковий мозок. Здійнявся вітер і завив довкола човна і саней, і в його стогоні немов вчувалася якась мелодія. Уява Гіккі намалювала божевільного демона пекла у білій хутряній шубі, який награє на кістяній флейті.

Потім почвара посунула до нього.

Спочатку вона опустилася на чотири лапи й зникла з виду, що було навіть жахливішим, ніж коли він міг її бачити, а потім раптом, наче вичавлений вгору тиском криги торос, тварюка виросла над планширом і заполонила собою все поле зору Гіккі. Її чорні, незмигні, нелюдські, абсолютно бездушні очі були за кілька дюймів від вирячених очей помічника купора. Його обволокло гаряче дихання потвори.

— Ох, — тільки й сказав Корнеліус Гіккі.

Це було останнє вимовлене Гіккі слово, навіть не стільки слово, скільки довгий, сповнений жаху, безмовний видих. Гіккі відчув, як його останній теплий подих виривається з нього самого, з його грудей, піднімається горлом і виходить через відкритий, зведений судомою рот, свистить між уламками його зубів, але одразу зрозумів, що це не подих покидає його назавжди, а його дух, його душа.

Тварюка поглинула душу Гіккі.

Але потім створіння відсахнулося, потрясло своєю велетенською головою, пирхнуло, наче намагаючись позбутися якоїсь скверни. Воно опустилося на всі чотири лапи й назавжди залишило поле зору Корнеліуса Гіккі.

Геть усе назавжди залишило поле зору Корнеліуса Гіккі. Зорі спустилися з небес й застигли крижаними кристалами на його широко розплющених очах. Ворон упав на нього, як пітьма, й пожер те, до чого не побажав доторкнутися Туунбак. Зрештою сліпі очі Гіккі розтріскалися від морозу, але він так і не змигнув ними.

Його тіло залишилося прямо сидіти на кормі, розставлені ноги твердо вперлися в дно човна, де валялися золоті годинники й купи одягу, які він зняв з мертвих моряків, руки в рукавицях примерзли до планшира, пальці правої руки застигли всього за кілька дюймів від заряджених дул рушниці.

Наступного ранку, удосвіта, налетів буран, і небо знову почало завивати, і весь наступний день та всю наступну ніч сніг забивався у застиглий роззявлений рот помічника купора й вкривав тонкою білою пеленою його темно-синій бушлат, вовняну шапку, скуте жахом обличчя й потріскані вирячені очі.