Терор

15 ФРАНКЛІН

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах., довг.

11 червня 1847 року

До дня, коли йому судилося померти, сер Джон майже відійшов від шоку, який він отримав, побачивши оголену ескімоську дівчину. Це була та сама молода жінка, та сама юна шльондра, скво з мідяного племені, яку диявол послав спокушати його під час першої експедиції 1819 року, п’ятнадцятилітня коханка безвідповідального Роберта Гуда на ім’я Зелена Панчоха. Сер Джон був переконаний у цьому. Спокусниця мала таку ж кавово-коричневу шкіру, яка, здавалося, світилася навіть у темряві, була такого ж зросту, мала такі ж округлі дівочі груди, такі ж коричневі соски і таку ж чорну, як пір’їна ворона, смужку волосся на лобку. Це була та сама суккуба[64].

Шок капітана сера Джона Франкліна від споглядання її оголеною на столі лікаря МакДональда в лазареті — на його кораблі — був цілковитий, але він був переконаний, що вдало приховував свою реакцію від лікарів та решти капітанів упродовж цього нескінченно довгого, божевільного дня.

Церемонія поховання лейтенанта Гора відбулась у п’ятницю, пізно ввечері, четвертого червня.

Цей ритуал потребував напруженої попередньої роботи численної команди матросів упродовж більш ніж доби, аби пробитися через лід до води, що дозволило б провести морський поховальний обряд, і їм довелося використати чорний порох, щоб підірвати верхній десятифутовий шар льоду, а потім узятися за кирки й лопати, щоб розчистити широку вирву від вибуху і прорубати останніх п’ять футів криги чи близького того. Коли десь опівдні вони закінчили цю роботу, містер Вікес, тесля з «Еребуса», і містер Хані, тесля з «Терору», збили вишукане дерев’яне риштування над отвором розміром десять на п’ять футів над темним морем.

Робочі бригади з довгими баграми стояли біля вирви і розбивали лід, що намерзав під помостом.

У відносному теплі судна тіло лейтенанта Гора почало швидко розкладатися, тож теслі виготовили масивну домовину з червоного дерева, яку з внутрішнього боку обшили пахучим кедром. Між двома шарами дерева розмістили шар свинцю замість традиційних двох артилерійських ядер, вкладених у звичайний поховальний чохол, аби мати певність, що тіло потоне. Містер Сміт, коваль, виплавив у горні, обробив молотом та вигравіював гарну меморіальну дошку з міді, яку прикрутили до віка труни. Оскільки поховальна церемонія була якоюсь сумішшю суходільного поховання та більш звичного поховання у морі, сер Джон спеціально наполіг, щоб труну зробили достатньо важкою, аби вона зразу затонула.

Коли вибило восьму склянку перед початком першої собачої вахти — о четвертій годині пополудні, — команди обох кораблів зібралися на місці поховання за чверть милі від «Еребуса». Сер Джон наказав бути присутніми на церемонії усім, залишивши на кораблях найменш можливу кількість вартових, а понад те заборонив одягати бодай щось поверх форменого одягу, тож у призначений час більше сотні змерзлих, але одягнутих за формою офіцерів і матросів зібралося на кризі.

Труну з лейтенантом Гором спустили з борту «Еребуса» і прив’язали до великих саней, які додатково зміцнили з цього сумного приводу. Домовину накрили особистим прапором Співдружності націй сера Джона. Потім тридцять два матроси, двадцять з «Еребуса» і дванадцять з «Терору», повільно протягли сани з труною чверть милі до місця поховання, тимчасом як четверо наймолодших матросів, які все ще значилися в розкладі корабельними юнгами — Джордж Чамберс і Девід Янг з «Еребуса», Роберт Ґолдінг і Томас Еванс з «Терору» — вистукували повільний марш на барабанах, обгорнутих чорною тканиною. Урочисту процесію супроводжували двадцять чоловік, серед них капітан сер Джон Франклін, командор Фітцджеймс, капітан Крозьє і більшість інших офіцерів та помічників у парадній формі, за винятком тих, хто залишився командувати на обох майже порожніх кораблях.

На місці поховання стояла по стійці струнко команда озброєних королівських морських піхотинців у червоних мундирах. Очолювана тридцятитрирічним сержантом з «Еребуса» Девідом Брайаном, вона складалася з капрала Персона, рядового Гопкрафта, рядового Пілкінгтона, рядового Гілі і рядового Ріда з «Еребуса» (з контингенту морських піхотинців з флагманського корабля був відсутнім тільки рядовий Брайні, який помер минулої зими і був похований на острові Бічі), а також сержанта Тозера, капрала Хеджеса, рядового Вілкіса, рядового Гаммонда, рядового Хетера і рядового Дейлі з «Терору».

За поховальними санями трикутного капелюха і шпагу покійного ніс лейтенант Г. Т. Д. Ле Вісконте, який прийняв на себе посадові обов’язки лейтенанта Гора. Поруч з Ле Вісконте йшов лейтенант Джеймс В. Фейргольм, який ніс блакитну оксамитову подушечку, на якій лежали шість медалей, яких удостоївся молодий Гор за роки служби в Королівському військово-морському флоті.

Коли санна партія дійшла до поховальної ополонки, стрій з дванадцяти королівських морських піхотинців розділився. Морські піхотинці стали у дві шереги, розвернувшись лицем до лиця, за поховальним звичаєм опустили рушниці дулом до землі і обперлися на приклади, поки процесія з тих, хто тягнув похоронні сани, почесної варти та інших присутніх на похороні проходила поміж ними.

Поки сто десять чоловік займали свої місця посеред натовпу офіцерських одностроїв довкола вирви (деякі матроси вилізли на торос, щоб краще бачити), сер Джон провів капітанів на тимчасовий поміст на східному боці ополонки. Повільно, обережно тридцять два санні бурлаки відв’язали важку труну від саней і опустили її на похилі дошки дерев’яної конструкції, встановленої прямо над прямокутником чорної води. Тепер труна вже покоїлася не тільки на крайніх дошках настилу, але й на трьох міцних тросах, які з обох боків зараз тримали ті самі матроси, яких тягнули сани.

Коли глухий барабанний дріб припинився, всі зняли капелюхи. Холодний вітер куйовдив довге волосся моряків, з такої нагоди вимите, розчесане й стягнуте у хвости стрічками. День був прохолодний — не більше п’яти градусів під час останнього вимірювання температури, що проводилося, коли вибило шість склянок, — але арктичне небо, яке виблискувало кристалами льоду, здавалося суцільним куполом золотистого сяйва. Неначе на честь лейтенанта Гора, сонячний диск над південним овидом у прозорому осяйному серпанку доповнило ще три світила — несправжні сонця, що висіли згори та обабіч застиглого на півдні справжнього сонця, — поєднані між собою дугою веселки. Багато з присутніх сприйняли це видовище як доречний знак.

Сер Джон провадив службу Божу над померлим, його сильний голос був чутний усім ста десяти морякам, зібраним довкола. Ритуал був добре відомий їм усім. Слова заспокоювали. І пробуджували відповідні почуття. Наприкінці церемонії більшість присутніх уже не зважали на подуви холодного вітру, в той час як знайомі фрази відлунювали над кригою:

— Отже, ми віддаємо його тлінне тіло глибині, щоб воно стало прахом, і сподіваємось на його воскресіння в день, коли море поверне своїх мертвих, заради життя у світі прийдешньому, через нашого Господа нашого Ісуса Христа, який після свого пришестя перетворить наше мерзенне тіло, щоб воно уподібнилося до його осяйного тіла, могутньою силою своєю, за допомогою якої він підкоряє своїй волі все суще на землі і на небі.

— Амінь, — хором сказали всі присутні.

Дванадцять солдатів королівської морської піхоти підняли свої мушкети і вистрілили трьома залпами, останній залп був усього з трьох пострілів, а не з чотирьох, як два попередні.

На звук першого залпу лейтенант Ле Вісконте кивнув, і Семуель Браун, Джон Вікес та Джеймс Ріджден витягнули дошки з-під важкої труни, яка зараз висіла у повітрі на трьох тросах. На звук другого залпу труну стали опускати, поки вона торкнулася чорної води. На звук останнього залпу чоловіки почали повільно травити троси, поки масивна домовина з мідною дощечкою — медалі та шпагу лейтенанта Гора вже теж поклали на віко з червоного дерева — зникла під водою.

Крижана вода ледь збурилася, троси витягли й кинули збоку, а тим часом прямокутник чорної води вже спорожнів. На півдні одразу зникли несправжні сонця й гало, тільки понуре червоне сонце палало під куполом неба.

Люди мовчки розходилися на свої кораблі. Минуло тільки дві склянки першої собачої вахти. Для більшості моряків це був час вечері та другої порції грогу.

Уранці наступного дня, в суботу п’ятого червня, коли обидва екіпажі ще валялися в койках на нижніх палубах своїх кораблів, налетіла чергова арктична літня гроза з блискавками. Дозорців з марсів[65] зняли, а ті, хто несли вахту на палубі, намагалися триматися подалі від усіх металевих речей та щогл, в той час як блискавки з тріском шматували туман, оглушливо гуркотів грім, потужні електричні розряди раз за разом били у громовідводи на щоглах та покрівлях палубних надбудов, а блакитні пальці вогнів Святого Ельма повзли по рангоуту і ковзали по такелажу. Втомлені дозорці, що спустилися вниз після своєї вахти, вражали своїх товаришів розповідями про кульові блискавки, що перекочувалися й скакали по кризі. Пізніше вдень, коли блискавки та розряди атмосферної електрики просто шаленіли, дозорці собачої вахти доповіли про якусь велику — занадто велику, щоб бути звичайним білим ведмедем, — істоту, яка вешталась у тумані вздовж торосів, то приховану від поглядів, то підсвічену спалахом блискавки на секунду-дві. Іноді, казали вони, примара йшла на чотирьох лапах, як ведмідь. А іншого разу, присягалися вони, вона легко крокувала на своїх двох, як людина. Ця істота, казали вони, тинялася довкола корабля.

Хоча стрілка барометра повзла донизу, в неділю на світанку було ясно і на тридцять градусів холодніше — температура вдень була дев’ять градусів нижче нуля[66], — і сер Джон розпорядився повідомити обом командам, що цього дня присутність на службі Божій на «Еребусі» буде обов’язковою.

На кораблі сера Джона недільна служба Божа була обов’язковою для матросів та офіцерів — він щотижня проводив її на нижній палубі впродовж темних зимніх місяців, — але тільки найпобожніші із суднової команди «Терору» долали перехід кригою, щоб бути на них присутніми. Оскільки вони були обов’язковими на Королівському флоті, за традицією навіть більше, ніж за настановами, капітан Крозьє теж проводив недільні богослужіння, але за відсутності на борту капелана це був скорочений варіант, який іноді зводився до простого читання корабельного статуту і тривав двадцять хвилин, не те що сповнені натхнення дев’яносто хвилин, а то й усі дві години сера Джона.

Цієї неділі вибору не було.

Капітан Крозьє повів своїх офіцерів, помічників і матросів через кригу вдруге за останні три дні, цього разу всі були у шинелях та шарфах поверх одностроїв, і вже прибувши на «Еребус», вони були немало здивовані тим, що служба має відбуватися на верхній палубі, а сер Джон проголошуватиме свою проповідь з квартердека[67]. Незважаючи на блідо-голубе небо над головою — цього дня не було жодних золотистих куполів чи несправжніх сонць, — вітер був дуже холодний, і натовп матросів збився докупи задля бодай ілюзорного тепла на палубі під квартердеком, тимчасом як офіцери з обох кораблів стояли позаду сера Джона з навітряного боку палуби, немов церковні служки у шинелях. Дванадцять морських піхотинців знову вишикувалися, цього разу на підвітряному борту головної палуби, із сержантом Брайаном перед строєм, а унтер-офіцери купчилися перед грот-щоглою.

Сер Джон стояв за нактоузом магнітного компаса, що був накритий тим самим прапором Співдружності держав, який перед тим укривав труну Гора, «щоб відповідати призначенню кафедри», як того вимагав статут.

Він проповідував усього лише годину, тож в результаті ніхто з матросів не відморозив жодного пальця на руках чи ногах.

Старозавітна людина за своєю природою і покликанням, сер Джон згадав кількох пророків, ненадовго зупинившись на судженні Ісаї про землю[68]: «Ось Господь нищить землю й пустошить її, й обертає поверхню її, а мешканців її розпорошує», — і поступово з пристрасного потоку слів навіть найбільш затурканим матросам у натовпі людей в шинелях, шарфах і рукавицях, що зібралися на головній палубі, стає очевидним, що командор насправді говорить про їхню експедицію в пошуках Північно-Західного проходу, затерту кригою посеред крижаної пустки, і про їхнє місцеперебування тут, на 70° 05′ північної широти і 98° 23′ західної довготи.

— Земля буде дощенту зруйнована та пограбована вся, бо це слово Господь проказав, — продовжував сер Джон. — Страх і яма та пастка на тебе, мешканцю землі!.. І станеться, той, хто втікатиме від крику жаху, до ями впаде, хто ж із ями виходить, буде схоплений в пастку, бо відкриті розтвори згори, а підстави землі затремтіли… Земля поруйнована зовсім, земля потрощена, вся земля захиталась… Захиталась земля, немов п’яний…

Наче на підтвердження цього жахливого пророцтва, крига навколо «Еребуса» лунко, із стогоном затріщала, і палуба похитнулася під ногами людей. Зледенілі щогли та реї над ними, здавалося, завібрували, а потім почали виписувати маленькі кола на тлі тьмяного блакитного неба. Ніхто не порушив строю і не видав жодного звуку. Сер Джон перескочив з Ісаї на Одкровення і намалював ще жахливіші картини майбутнього, на яке слід очікувати тим, хто зрікся свого Господа.

— Але хто з них… хто з нас… не порушив завіту з нашим Господом? — запитав сер Джон. — Я закликаю вас згадати Йону.

Деякі з матросів з полегшенням зітхнули. Йону вони знали.

— Бог повелів Йоні йти до Ніневії, щоб викрити лиходійство цього міста, — проповідував сер Джон, і його часто кволий голос зараз набув гучності й звучав не згірш, ніж у будь-якого натхненного англіканського проповідника. — Але Йона, як ви всі знаєте, корабельні браття, Йона втік від свого доручення і від лиця Господа, попрямував до Яфи, де сів на перший корабель, що відпливав, і сталося так, що він узяв курс на Таршиш — місто на краю тогочасного світу. Дурний Йона думав, що може втекти за межі Царства Господнього.

«А Господь кинув сильного вітру на море, і знялася на морі велика буря, і вже думали, що корабель буде розбитий». Ну, ви знаєте решту… знаєте, як моряки ридали, запитуючи, чому ця кара впала на них, і кидали жереб, і жереб випав Йоні. «І вони сказали до нього: Що ми зробимо тобі, щоб утихомирилось море, щоб не заливало нас? Бо море бушувало все більше.

І сказав він до них: Візьміть мене, і киньте мене до моря, і втихомириться море перед вами; бо я знаю, що через мене оця велика буря на вас».

Але спочатку моряки не викинули Йону за борт, чи не так, корабельні браття? Ні, вони були хоробрі люди і добрі моряки, і вони налягли на весла, щоб привести свій потопаючий корабель до землі. Але зрештою вони знесиліли, заволали до Господа, а потім принесли Иону в жертву, викинувши його за борт.

І в Біблії написано: «І призначив Господь велику рибу, щоб вона проковтнула Йону. І був Йона в середині цієї риби три дні та три ночі».

Зауважте, корабельні браття, що в Біблії не сказано, що Йону проковтнув кит. Ні! Це була не білуха, чи вусатий кит, чи кашалот, чи касатка, чи фінвал, яких ми могли бачити в цих високих широтах або в Баффіновій затоці звичайного арктичного літа. Ні, Иону проковтнула «величезна рибина», яку Господь приготував для нього, тобто страховисько з глибин, яке Господь Бог Єгова створив при творенні світу саме для цієї потреби, щоб воно колись проковтнуло Йону, і в Біблії це чудовисько у вигляді великої рибини іноді називають Левіафаном.

Отак і ми були послані з нашою місією за найдальшу межу відомого світу, корабельні браття, ще далі, ніж лежало місто Таршиш — який, зрештою, був усього лише в Іспанії, — нас послали туди, де самі стихії, здається, повстали проти людини, де блискавки б’ють зі студених небес, де холод ніколи не відступає, де білі бестії вештаються по замерзлій поверхні моря, і де жодна людина, цивілізована чи дикун, ніколи не назве ці краї своїм домом.

Але ми не покинули меж Царства Господнього, браття! Як Йона не проклинав своєї долі та не ремствував на своє покарання, але лише молився до Господа з черева риби три дні й три ночі, так само й ми повинні не протестувати, але прийняти волю Божу на це заслання на три полярні ночі зимівлі у крижаному череві, і, як Йона, ми маємо молитися до Господа зі словами: «І Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої надо мною пройшли. І сказав я: Я вигнаний з-перед очей Твоїх, проте ще побачу я храм Твій святий. Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля її засуви стали за мною навіки! Та підіймеш із ями життя моє, Господи, Боже Ти мій! Як у мені омлівала душа моя, Господа я спогадав, і молитва моя ця до Тебе долинула, до храму святого Твого! Ті, що тримаються марних божків, свого Милосердного кидають. А я голосною подякою принесу Тобі жертву, про що присягав я, те виконаю. Спасіння у Господа! І Господь звелів рибі, і вона викинула Йону на суходіл».

Отож, любі корабельні браття, знайте у своїх серцях, що ми принесли і повинні продовжувати приносити жертви в ім’я Господа з подячними молитвами. Ми повинні виконати те, що заприсяглися виконати. Наш друг і брат у Христі лейтенант Грехем Гор, хай упокоїться він з миром у лоні Господньому, побачив, що не буде нам звільнення із зимового черева Левіафана цього літа. Не можна вихопитися з холодного черева криги цього року. З таким повідомленням він повернувся б назад, якби вижив.

Але ми маємо наші непошкоджені кораблі, корабельні браття. Ми маємо їжу на цю зиму і ще на довший час, якщо знадобиться… набагато довший. Ми маємо вугілля, щоб зігріватися, але ще сильніше нас зігріватиме тепло нашого товариства, а найбільше — усвідомлення того, що наш Господь не покинув нас.

Ще одне літо, а за ним і зима в череві цього Левіафана, корабельні браття, і я присягаюся вам, що Божа свята милість виведе нас із цього жахливого місця. Північно-Західний прохід існує; він усього за кілька миль за цим виднокраєм на південному заході — лейтенант Гор міг би побачити його на власні очі менше тижня тому, — і ми маємо допливти до нього, і пройти по ньому, і вийти з нього, і попливти геть від нього всього за кілька місяців, коли ця незвичайно тривала зима закінчиться, бо ми звертаємося до Бога, запитуючи, за що, Господи, ти наслав на нас ці страждання, і Він почує нас, які волають із цього черева, із самого пекла, бо він чує мій голос і ваші голоси.

Тим часом, браття, ми страждаємо від темного духа цього Левіафана, втіленого в образі злого білого ведмедя, — але всього лише ведмедя, безсловесної бестії, яка прислуговує Сатані, — проте, як Йона, ми помолимося Господу, щоб цей жах покинув нас. І Господь почує наші голоси.

Убийте цю звірюку, корабельні браття, і того дня, коли він загине від руки будь-кого з-поміж вас, я обіцяю заплатити усім до одного по десять золотих соверенів з власної кишені.

Серед матросів, що скупчилися на шкафуті[69], одразу почувся гомін.

— Десять золотих соверенів на людину, — повторив сер Джон. — Це не лише винагорода людині, яка вб’є цю бестію, як Давид убив Голіафа, але заохочення кожному з вас — рівними частками. Крім того ви будете продовжувати отримувати платню від Служби географічних досліджень, а ще вам нарахують кошти в розмірі авансу як винагороду, обіцяю вам це, — в обмін усього лише на ще одну зиму, яку ви проведете з гарним харчуванням, в теплі, в очікуванні на відлигу!

Якби сміх під час служби Божої був мислимим, тоді б усі зараз радісно розсміялися. Натомість матроси з уже побілілими від морозу обличчями лише вражено кидали позирки один на одного. Десять золотих соверенів на брата! І сер Джон пообіцяв винагороду в сумі, рівній авансу, розмір якого головним чином і спонукав більшість із цих матросів поступити на службу — двадцять три фунти для більшості з них! В цей час, коли людина могла винаймати житло за шістдесят пенсів на тиждень… тобто за дванадцять фунтів на цілий рік. І це окрім звичайної платні Служби географічних досліджень, яка для матроса становила шістдесят фунтів на рік — у три з лишком рази більше, ніж будь-який робітник може заробляти на березі! Сімдесят п’ять фунтів для тесль, сімдесят — для боцманів, аж вісімдесят чотири фунти — для механіків.

Матроси усміхалися, нишком притупуючи по палубі, щоб не відморозити пальців ніг.

— Я наказав містерові Дігглу на «Терорі» і містерові Воллу на «Еребусі» приготувати нам сьогодні святковий обід на ознаменування нашого майбутнього тріумфу над цією тимчасовою скрутою і безсумнівного успіху нашої дослідницької місії, — проголосив сер Джон зі свого місця за покритим прапором нактоузом. — І дозволив на обох кораблях додаткові порції рому.

Люди з «Еребуса» з відвислою щелепою вирячилися одне на одного. Сер Джон Франклін дозволив приготувати грог у неділю — та ще й з добавкою?

— Приєднайтеся до мене в молитві, корабельні браття, — сказав сер Джон. — Усеблагий Отець небесний, поверни до нас знову лице Гвоє і змилуйся над рабами Своїми. Будь до нас милосердним, щоб ми звеселялися й раділи у всі наші дні! Сподіваємося на Твою ласку як винагороду за ті дні, коли Ти впокоряв нас, за ті роки, що в них ми зазнали стільки лихого! Яви рабам Твоїм милість Твою і дітям Твоїм славу Твою. І хай буде над нами благовоління Господа Бога нашого, і благослови справу рук наших, святий Боже, і утверди нас у починаннях наших! Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу! Нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

— Амінь — відгукнулося хором сто п’ятнадцять голосів.

Упродовж чотирьох діб після проповіді сера Джона, незважаючи на червневу завірюху, яка налетіла з північного заходу і зробила видимість поганою, а життя нестерпним, по замерзлому морю вдень і вночі розлягалося відлуння від гуркоту дробовиків та тріску мушкетів. Кожен матрос, який міг знайти бодай якусь причину, щоб вийти на лід, — мисливський загін, пожежна команда, посланці, що сновигали між двома кораблями, теслі, що випробували свої нові сани, матроси, що отримали дозвіл вигуляти пса Нептуна, — брали із собою зброю і стріляли у все, що ворушиться, або в сніговій хурделиці чи тумані здавалося таким, що могло б рухатися.

Жоден матрос не загинув, але трьом довелося звернутися до докторів МакДональда або Гудсера, щоб ті видалили рушничні дробинки з їхніх стегон, литок і сідниць.

У середу мисливський загін, якому не вдалося знайти тюленів, повернувся з тушею білого ведмедя, покладеною впоперек на двоє стягнутих ременями саней, і живим ведмежам розміром з невеличке теля.

Вони трохи погаласували щодо десяти золотих соверенів, які мали заплатити кожному матросові, хоча навіть самі мисливці, що вбили тварину за милю на північ від корабля (знадобилося більше дванадцяти пострілів з двох мушкетів і трьох рушниць, щоб завалити ведмедя), визнавали, що вона замала — менше восьми футів завдовжки, коли її міряли на закривавленій кризі, — занадто худа, та ще й самиця. Вони вбили ведмедицю, але залишили живим ведмежа, яке скімлило, й воно прибігло за їхніми саньми.

Сер Джон спустився з корабля оглянути вбиту тварину, похвалив матросів за роздобуте м’ясо — попри те, що всі ненавиділи варену ведмежатину, а ця худа звірина виглядала ще жилавішою і твердішою, ніж інші, — але зазначив, що цей ведмідь аж ніяк не може бути чудовиськом Левіафаном, яке вбило лейтенанта Гора. Всі очевидці смерті лейтенанта були переконані, пояснив сер Джон, що перед смертю хоробрий офіцер розрядив свій пістоль у груди тієї справжньої бестії. Цю ведмедицю зрешетили пострілами, але на ній не було ні старої рани в грудях, ні пістольної кулі в тілі. Саме таким чином можна розпізнати того жахливого білого ведмедя.

Дехто з матросів захотів приручити ведмежа, оскільки воно уже було відлучене від матері й могло харчуватися розмороженою яловичиною, тимчасом як інші воліли забити його просто зараз, на кризі. Сер Джон, за порадою сержанта морської піхоти Брайана, наказав залишити тварину живою, припнувши ланцюгом до кілка, вбитого в кризі.

Був вечір тієї самої середи, дев’ятого червня, коли сержанти Брайан та Тозер разом з помічником Едвардом Коучем та старим Джоном Мюрреєм, єдиним вітрильним майстром, що залишився в експедиції, попросилися на розмову із сером Джоном до його каюти.

— У нас неправильний підхід до справи, сер Джон, — почав сержант Брайан, делегат від цієї невеликої групи. — Я маю на увазі полювання на тварюку.

— Чому? — запитав сер Джон.

Брайан махнув рукою в напрямку борту, за яким на скривавленій кризі білували мертву ведмедицю.

— Наші матроси не мисливці, сер Джон. На борту обох кораблів немає жодного справжнього мисливця. Навіть ті з нас, хто ходив на полювання у своєму суходільному житті, ніколи не вполювали нічого більшого за якусь куріпку. Ну, оленя ми ще зможемо завалити, або арктичного карибу, якщо колись побачимо хоча б одного, але цей білий ведмідь — дуже грізний ворог, сер Джон. Раніше нам просто щастило у полюванні на білих ведмедів, нам вдавалося вбивати їх завдяки удачі, а не вправності. Їхній череп достатньо товстий, щоб зупинити мушкетну кулю. На їхньому тілі так багато жиру і м’язів, що вони захищені не згірш за старовинного лицаря. Це така могутня тварина — навіть не найбільші особини, яких ви бачили, сер Джон, — що навіть рушничний залп у черево або постріл з гвинтівки в легені не смертельні для них. У їхнє серце важко поцілити. На цю кістляву ведмедицю знадобилося дванадцять пострілів і з рушниць, і з мушкета, усі з короткої відстані, і навіть після цього вона б утекла, якби не повернулася назад, щоб захистити своє дитинча.

— То що ви пропонуєте, сержанте?

— Засідку, сер Джон.

— Засідку?

— Як під час полювання на качок, сер Джон, — сказав сержант Тозер, морський піхотинець з фіолетовою родимою плямою на блідому обличчі. — Містер Мюррей придумав, як це зробити.

Сер Джон подивився на старого вітрильного майстра з «Еребуса». — Ми скористаємося запасними металевими прутами для заміни стійок, сер Джон, і зігнемо їх, надавши потрібної нам форми, — сказав Мюррей. — Таким чином, ми отримаємо легкий каркас для маскувального намету, ну, ви зрозуміли. Тільки він буде не пірамідальної форми, як наші намети, — продовжував Джон Мюррей — а продовгуватий і низький, от як парусинові ятки на сільському ярмарку, мілорде.

Сер Джон посміхнувся.

— А хіба наш ведмідь не помітить парусинової ятки із сільського ярмарку там, на кризі, джентльмени?

— Ні, сер, — відповів вітрильний майстер. — Я покрою, пошию та пофарбую маскувальний намет білилом ще до настання ночі — або цих сутінків, які ми тут називаємо ніччю. Ми облаштуємо засідку біля низького стикового гребеня, з яким вона зливатиметься. Буде помітною лише довга вузенька амбразура для стрільби. Містер Вікес використає дошки, які залишилися від риштування поховальної церемонії, щоб зробити і встановити всередині намету лавки, тож стрільцям буде тепло і затишно на кризі.

— Як багато стрільців вміститься в цій… ведмежій засідці? — запитав сер Джон.

— Шестеро, сер, — відповів сержант Брайан. — Залповий вогонь звалить цю тварюку, сер. Так само як тисячами вбивав прибічників Наполеона в битві під Ватерлоо.

— Але що буде, якщо у ведмедя виявиться нюх кращий, ніж у Наполеона під Ватерлоо? — поцікавився сер Джон.

Матроси засміялися, але сержант Тозер сказав:

— Ми думали про це, сер Джон. Цими днями вітер дме переважно від півночі-північного-заходу. Якщо ми побудуємо засідку поблизу низького стикового гребеня, біля якого поховали бідолашного лейтенанта Гора, сер, то весь обшир рівної криги до північного заходу опиниться в секторі обстрілу. Майже сотня ярдів відкритого простору. Хороші шанси на те, що звір спускатиметься з вищих гребенів з навітряного боку, сер Джон. А коли він опиниться там, де ми на нього чекатимемо, одразу отримає залп куль Міньє[70] в серце та легені, сер.

Сер Джон задумався.

— Але нам доведеться відкликати всіх людей назад на корабель, сер, — сказав Едвард Коуч, помічник капітана. — Поки всі ці люди бігають довкола на кризі, тюки дозорці стріляють зі своїх рушниць у кожен крижаний ропак і на кожен порив вітру, жоден ведмідь, який себе поважає, не підійде до корабля на відстань менше п’яти миль, сер.

Сер Джон кивнув.

— Але що принадить нашого ведмедя в сектор обстрілу? Чи не думали ви про наживку?

— Так, сер, — відповів сержант Брайан, нарешті посміхнувшись. — Цих убивць найбільше приваблює свіже м’ясо.

— У нас немає стільки свіжого м’яса, — сказав сер Джон. — Навіть кільчастої нерпи.

— Так, немає, сер, — погодився сержант морської піхоти. — Але у нас є те ведмежа. Як тільки ми збудуємо і встановимо засідку, заб’ємо цю тваринку, випустивши з нього побільше крові, сер, і залишимо тушку на кризі не далі як за двадцять п’ять ярдів від нашої вогневої позиції.

Сер Джон сказав:

— То ви думаєте, що цей звір пожирає подібних до себе?

— О так, сер, — підтвердив сержант Тозер, чиє обличчя почервоніло під фіолетовою родимою плямою. — Ми думаємо, що ця тварюка їстиме все, що кровоточить чи пахне м’ясом. А коли вона візьметься до справи, ми всадимо в неї кілька залпів, сер, а потім — по десять соверенів на матроса, а потім — зимівля, а потім пройдемо Північно-Західним проходом і з тріумфом повернемося додому.

Сер Джон розважливо кивнув.

— Так і зробіть, — сказав він.

У п’ятницю пополудні, одинадцятого червня, сер Джон з лейтенантом Ле Вісконте вийшов на лід, щоб оглянути ведмежу засідку.

Два офіцери мали визнати, що навіть за тридцять футів від засідки вона була зовсім непомітна, вбудована у гребінь зі снігу та льоду поблизу місця, де сер Джон читав колись надгробну промову. Біла парусина майже повністю зливалися з тлом, а в прорізі амбразури для стрільби через нерівні проміжки звисало якесь шмаття, щоб замаскувати суцільну горизонтальну лінію. Вітрильний майстер і зброяр так вправно прилаштували парусину до залізних прутів та ребер, що навіть попри вітер, який зараз здійнявся й гнав поземок по відкритій кризі, тканина зовсім не тріпотіла.

Ле Вісконте провів сера Джона крижаною стежкою позад тороса — поза сектором обстрілу, а потім через низький крижаний вал до входу в намет, зроблений у задній його стінці. Там був сержант Брайан з морськими піхотинцями з «Еребуса» — капралом Пірсоном і рядовими Гілі, Рідом, Гопкрафтом і Пілкінгтоном, які, варто було увійти їхньому експедиційному командиру, почали підводитися.

— О ні, ні, сидіть, — прошепотів сер Джон. Давки з дощок, покладених на високі залізні скоби, прироблені до стійок в одному й другому кінці довгого вузького намету, дозволяли морським піхотинцям сидіти, замість стояти біля вузької амбразури для стрільби. Інший шар дощок встеляв кригу під їхніми ногами. Мушкети стояли напоготові перед ними. У переповненому наметі пахло свіжим деревом, вологою вовною і рушничним мастилом.

— Давно чекаєте? — прошепотів сер Джон.

— Неповних п’ять годин, сер Джон, — так само пошепки відповів сержант Брайан.

— То ви, мабуть, змерзли.

— Анітрохи, сер, — сказав Брайан тихо. — Засідка доволі велика, щоб дозволяти нам час від часу проходжуватися туди-сюди, а дошки не пропускають холоду від льодовика.

— Ви щось бачили? — запитав лейтенант Ле Вісконте.

— Поки що ні, сер, — відповів Брайан.

Сержант і два офіцери нахилилися до амбразури, і їхні обличчя лизнуло морозне повітря.

Сер Джон побачив тушку ведмежати, яскраво-червону на тлі криги. З нього здерли шкуру, не зачепивши тільки маленької білої голови, спустили кров у відра й розлили її всюди навколо тушки.

Вітер ніс сніг по широкому крижаному полю, і червона кров на білому, сірому й блідо-блакитному тлі бентежила.

— Маємо все-таки переконатися, чи пожирає наш ворог подібних до себе, — прошепотів сер Джон.

— Так, сер, — сказав сержант Брайан. — Чи не бажає сер Джон сісти поряд з нами на лавці? Місця тут цілком достатньо.

Насправді місця було не цілком достатньо, особливо для широкого заду сера Джона, який додався до тих м’язистих сідниць, що вже рядком вмостилися на лавці. Але оскільки лейтенант Ле Вісконте залишався стояти, а морські піхотинці квапливо посунулися, як тільки змогли, лавки якраз вистачило для сімох чоловік. Сер Джон виявив, що з цього підвищення кригу видно доволі добре.

У цей момент капітан сер Джон Франклін відчув себе щасливим, як ніколи доти не був у товаристві інших чоловіків. Йому знадобилися довгі роки, щоб усвідомити, що він комфортніше почувається в оточенні жінок — зокрема витончених і нервових, таких як його перша дружина Елеанора, і сильних та невгамовних, як його теперішня дружина Джейн, — ніж у чоловічій компанії. Але після служби Божої, яку він провів минулої неділі, офіцери та матроси усміхалися йому, привітно кивали і кидали на нього схвальні погляди частіше, ніж будь-коли за свою сорокарічну службу.

Обіцянка десяти золотих соверенів на людину, не кажучи вже про подвоєння авансу, рівного п’ятимісячній платні матроса, насправді була дана в неочікуваному пориві добрих почуттів, під впливом моменту. Але фінансові ресурси сера Джона були цілком достатніми, а якщо вони й постраждають за ці три або й більше років відсутності, він був абсолютно певен, що зможе скористатися особистими статками леді Джейн, щоб покрити цей новий борг честі. Загалом, міркував сер Джон, пропозиція грошової винагороди і його несподіваний дозвіл вживати грог на борту його всуціль «тверезого» корабля, виявилися блискучою ідеєю. Як і всі інші, сер Джон був прикро вражений наглою смертю Грехема Гора, одного з найперспективніших молодих офіцерів флоту. Кепські новини про відсутність відкритого проходу серед крижаних полів і жахливу невідворотність ще одної зимівлі важким тягарем притиснули моряків, але обіцянка виплатити кожному по десять золотих соверенів і єдиний святковий день на борту обох кораблів допомогли вирішити цю проблему теперішнього моменту.

Звісно, була ще одна проблема, про яку йому повідомили чотири медики лише минулого тижня: все більше і більше консервованих продуктів виявлялися зіпсованими (можливо, внаслідок недбалого запаювання бляшанок). Але наразі сер Джон вирішив нею не перейматися.

Вітер ніс поземку по обширу криги, то замітаючи, то знову відкриваючи маленьку тушку в калюжі застигаючої крові на блакитній кризі.

Жодного руху серед навколишніх торосів та крижаних ропаків. Матроси праворуч від сера Джона спокійно сиділи, один жував тютюн, інші поклали руки в рукавицях на дула своїх мушкетів. Сер Джон знав, що ці рукавиці миттєво полетять на долівку, варто їхньому Левіафану з’явитися на кризі.

Сер Джон усміхався сам до себе, усвідомивши, що запам’ятовує цю сцену, цю мить, як цікавий епізод, про який він згодом розповість Джейн, доньці Елеанорі та улюбленій небозі Софії. Останнім часом він доволі часто так чинив, розглядаючи їхні поневіряння на кризі як матеріал для низки захопливих оповідок, ба навіть втілював їх у слова, — і виходили ці розповіді не надто багатослівними, а саме такими, щоб заволодіти зачудованою увагою слухачів, — для майбутнього використання в колі прекрасних дам і під час званих обідів. Цей день — безглузда стрілецька засідка, матроси, що в ній скупчилися, гарний настрій, запах рушничного мастила, вовни і тютюну, навіть низькі сірі хмари, поземок та легка напруга, з якою вони очікують на свою здобич, — колись, у майбутньому, стане йому в пригоді.

Раптом погляд сера Джона ковзнув ліворуч, понад плечем лейтенанта Ле Вісконте, до поховальної вирви не далі як за двадцять футів від південної стіни намету. Ополонка, прорубана у кризі над чорною водою, вже давно замерзла, та й саму вирву з дня похорону майже цілком замело снігом, але навіть від одного погляду на це заглиблення сентиментальне серце сера Джона болісно стиснулося на згадку про молодого Гора. Однак церемонія вдалася на славу. І він, капітан сер Джон Франклін, провів заупокійну службу з гідністю і честю, як і належить військовій людині.

Сер Джон помітив якісь два чорні предмети, що лежали поруч на самому денці заглибини у кризі — темні камінці, мабуть, або ґудзики чи монети, які залишив котрийсь із матросів на згадку про лейтенанта Гора, церемонія поховання якого проходила якраз тиждень тому. І в тумані, у тьмяному мінливому світлі завірюхи маленькі чорні кружальця, майже непомітні, якщо тільки не знати точно, куди слід дивитися, здавалося, витріщалися на сера Джона із сумним докором. Він подумав, що, можливо, через якісь вибрики погоди два маленькі отвори у крижаній товщі, попри мороз і сніг, не замерзли, таким чином утворивши ці два маленькі кружальця чорної води на тлі сірої криги.

Чорні цятки блимнули.

— Е-е-е… сержанте… — почав було сер Джон.

Усе дно поховальної вирви раптом вивергнулося назовні. Щось величезне, біло-сіре, могутнє стрімко вихопилося з ополонки, кинулося в бік їхньої засідки, вихором промчало повз і зникло за південною стіною з парусини, за межами поля зору, що відкривалося зі стрілецької амбразури.

Морські піхотинці, очевидно, не впевнені в тому, що вони тільки-но побачили, не встигли зреагувати. Якась могутня сила вдарила по південній стінці засідки менш ніж за три фути від Ле Вісконте і сера Джона, ламаючи залізний каркас і шматуючи парусину.

Морські піхотинці та сер Джон скочили на ноги, парусина затріщала над ними, позад них і обабіч них, і чорні пазурі завдовжки з тесак Бові[71] розпанахали тканину. Усі одразу закричали. Нестерпний сморід падла забивав памороки.

Сержант Брайан підняв свій мушкет — ця істота була всередині, вона була з ними, серед них, стискаючи навколо них кільце жорстоких лап, — але перш ніж він встиг вистрілити, їх накрило сморідною хвилею дихання хижака. Голову сержанта немов змело з плечей, вона пролетіла через стрілецьку амбразуру і покотилася по кризі.

Ле Вісконте закричав, хтось вистрілив з мушкета — куля вразила тільки морського піхотинця поруч. А наступної миті стелю парусинової засідки зірвало, і щось величезне нависло над ними, затуляючи небо; і в ту хвилю, як сер Джон націлився вискочити з намету через прорвану парусину, несамовитий біль пронизав його ноги під самими коліньми.

Потім речі втратили чіткість і сенс. Його наче перевернуло догори дриґом, він бачив матросів, які, мов кеглі, котилися по кризі, матросів, викинутих зі зруйнованої засідки. Вистрілив ще один мушкет, але тільки тому, що морський піхотинець шпурнув зброю під ноги і спробував утекти рачки. Сер Джон бачив усе це — неможливе, безглузде, — теліпаючись униз головою. Біль в його ногах став нестерпним, потім пролунав тріск, а потім його жбурнули в поховальну ополонку, де на нього чекало нове чорне коло. Його голова пробила тонку кірку криги, як крикетний м’ячик шибку.

Холоднеча води на мить зупинила шалене калатання серця сера Джона. Він спробував закричати, але захлинувся солоною водою.

Я в морі. Вперше у своєму житті, я в самому морі. Як дивно.

Потім він несамовито борсався, крутився й перекручувався, відчуваючи, як з нього облазять клапті його пошматованої шинелі, не відчуваючи своїх ніг, не знаходячи жодного опертя в крижаній воді. Сер Джон загрібав руками, не розуміючи в жахливій непроникній темряві, чи він пробивається до поверхні, чи ще глибше занурюється в чорну воду.

Я тону. Джейн, я потопаю. За всі довгі роки служби на флоті я часто малював у своїй уяві різні картини своєї смерті, але жодного разу, моя люба, мені й на гадку не спало, що я можу потонути.

Сер Джон вдарився головою об щось тверде, ледь не знепритомнівши, знову перевернувся обличчям донизу і знову захлинувся солоною водою.

А потім, мої любі, Провидіння вказало мені шлях до поверхні — або, принаймні, до тонкого дюймового шару повітря, яким можна дихати, між морем та п’ятнадцятьма футами криги над головою.

Сер Джон широко загріб руками воду і перевернувся на спину, його ноги все ще не працювали, пальці судомно дряпали кригу над ним. Він примусив себе заспокоїтися, погамувати серцебиття і не рухати кінцівками, примудрився знайти носом ту найтоншу смужку повітря між кригою та крижаною водою. Він дихав. Задерши підборіддя, відкашлявся солоною водою і почав дихати ротом.

Дякую тобі, любий Господи Ісусе…

Борючись зі спокусою закричати, сер Джон, перебираючи руками, почав просуватися з нижнього боку крижини, наче здираючись по стіні. Дно пакової криги було тут нерівним, іноді зануреним глибше у воду, що не залишало йому ні найменшої смужки повітря для дихання, часом піднятим на п’ять-шість дюймів, що дозволяло йому підняти над водою ледь не все обличчя.

Попри п’ятнадцятифутову товщу криги над ним, сер Джон бачив тьмяне світло — блакитне світло, Боже світло, — переломлене шерехатими гранями льоду всього за кілька дюймів від його очей. Денне світло проникало сюди через ополонку — Горову поховальну ополонку, — в яку його щойно вкинули.

Усе, що мені треба було зробити, мої милі дами, моя люба Джейн, так це відшукати шлях до тієї маленької ополонки — взяти пеленг, так би мовити, — але я знав, що у мене залишалися лічені хвилини…

Не хвилини, а секунди. Сер Джон відчував, як студена вода вимиває з нього тепло життя. І щось було жахливо не так з його ногами. Він не тільки не відчував їх — він відчував їх повну відсутність. І морська вода мала присмак крові.

А потім, леді, Господь Бог Всемогутній показав мені світло…

Ліворуч від нього. Отвір був за якихось десять ярдів, або й менше, ліворуч. Крига тут достатньо відходила від чорної води, тож сер Джон зміг підняти голову, впертися лисою маківкою в нерівний лід, судомно ковтнути повітря, зморгнути воду та кров з очей і справді побачити світло Спасителя менш ніж за десять ярдів…

Щось величезне і мокре застило йому світло. Темнота стала цілковитою. Повітря зненацька наповнилося мерзенним смородом, який вдарив прямо в обличчя.

— Ради Бо…, — почав було сер Джон, захлинаючись і кашляючи.

Потім волога смердота огорнула його, і величезні зуби зімкнулися на його обличчі, вгризаючись в кістки черепа.