Терор

38 КРОЗЬЄ

69° 37′ 42″ півн. шир., 98° 41′ зах. довг.

25 квітня 1848 року

Його люди попадали в наметах і поснули без задніх ніг, ледь дісталися табору Терору, але Крозьє так і не зміг заснути всю ніч на 25 квітня.

Спочатку він пішов до спеціального медичного намету, який був зведений, щоб доктор Гудсер міг зробити посмертний розтин і підготувати тіло до поховання. Труп лейтенанта Ірвінга, білий та закляклий після далекої мандрівки назад до табору на реквізованих у дикунів санях, геть не був схожий на людський. Окрім зяючої рани на горлянці — такої глибокої, що в ній виднілися білі кістки його хребта, а голова відкидалася назад, як на дверній завісі, — у молодого чоловіка були відрізані геніталії, а сам він був випотрошений.

Гудсер ще не спав і працював над тілом, коли Крозьє зайшов у намет. Лікар досліджував кілька внутрішніх органів, видалених з трупа, протикаючи їх якимось гострим інструментом. Він підвів очі й подивився на Крозьє якимось дивним, замисленим і майже винуватим поглядом. Досить довго ніхто з них не промовив і слова, поки капітан стояв над тілом. Нарешті Крозьє обережно відкинув пасмо білявого волосся, яке впало на чоло Джона Ірвінга і майже торкалося стуманілих, усе ще вирячених блакитних очей.

— Підготуйте тіло до погребіння завтра опівдні, — сказав Крозьє.

— Так точно, сер.

Крозьє пішов до свого намету, де на нього вже чекав Фітцджеймс.

Кількома тижнями раніше, коли стюард Крозьє, тридцятирічний Томас Джопсон, наглядав за навантажуванням та перевезенням «капітанського намету» до табору Терору, Крозьє оскаженів, довідавшись, що Джопсон не тільки розпорядився пошити для нього намет удвічі більшого розміру — капітан сподівався на звичайний брунатний голландський намет, — але й наполіг, щоб матроси перевезли на острів величезну койку, кілька міцних дубових червонодеревних крісел з кают-компанії, а також прикрашений різьбленням стіл, який належав серу Джону.

Зараз Крозьє тішився, що має меблі. Він прилаштував важкого стола між входом до намету і койкою, засунувши два крісла за стіл. Ліхтар, який висів на високій стійці намету, яскраво освітлював порожній простір перед столом, але Фітцджеймс і Крозьє, які сиділи в кріслах, залишалися в напівтемряві. Все нагадувало приміщення військового трибуналу.

Саме цього хотів Френсіс Крозьє.

— Ви повинні поспати, капітане Крозьє, — сказав Фітцджеймс.

Крозьє подивився на молодого капітана. Він більше не виглядав молодо, а радше скидався на живий труп — блідий аж до прозорості шкіри, зарослий бородою, що злиплася від засохлої крові, із впалими щоками й запалими очима. Сам Крозьє вже кілька днів не дивився на себе в дзеркало й уникав робити це зараз, оминаючи люстро, що висіло в дальньому закутку намету, але покладав надію, що виглядає не так кепсько, як колишня надія Королівського Флоту — командор Джеймс Фітцджеймс.

— Вам самому треба трохи відпочити, Джеймсе, — сказав Крозьє. — Я можу сам допитати матросів.

Фітцджеймс втомлено похитав головою:

— Я, звісно, розпитував їх, — сказав він безбарвним монотонним голосом, — але не був на місці злочину і по-справжньому не допитував їх. Я знав, що ви самі захочете це зробити.

Крозьє кивнув:

— Я хочу потрапити на те місце удосвіта.

— Воно на віддалі близько двох годин швидкої ходи в напрямку на південний захід, — сказав Фітцджеймс.

Крозьє знову кивнув.

Фітцджеймс стягнув кашкета й брудними пальцями причесав довге масне волосся. Вони використовували шлюпкові плитки, які перевезли сюди, щоб розтопити сніг і кригу, і цієї води вистачало лише для пиття і гоління, якщо котрийсь офіцер хотів поголитися, але про те, щоб помитися, не могло бути й мови. Фітцджеймс усміхнувся.

— Помічник купора Гіккі запитував, чи не може він поспати до того часу, коли настане його черга доповідати.

— Помічник купора Гіккі може хоч всратися від безсоння, але буде терпіти разом з рештою з нас, — сказав Крозьє.

Фітцджеймс тихо промовив:

— Десь так я йому і відповів. Я поставив його на вахту. Холод допоможе йому не заснути.

— Або вб’є його, — сказав Крозьє.

Ного тон свідчив про те, що це було б не найгіршим розвитком подій. Гучним голосом, звертаючись до рядового Далі, який стояв на варті біля дверей, Крозьє наказав:

— Запросіть сюди сержанта Тозера.

Якимось чином дебелий морський піхотинець, що не вирізнявся тямущістю, примудрявся залишатися вгодованим, коли всі матроси голодували на зменшеній втроє пайці. Поки Крозьє проводив допит, він стояв струнко, хоча й без мушкета.

— Якої ви думки про сьогоднішні події, сержанте?

— Щонайкращої, сер.

— Щонайкращої? — Крозьє згадав вигляд горлянки третього лейтенанта Ірвінга і його тіла, яке лежало в прозекторському наметі поряд з наметом Крозьє.

— Так точно, сер. Атака, сер. Ми спрацювали точно, як годинник. Як годинниковий механізм. Ми спускалися з того високого пагорба, сер, опустивши мушкети, гвинтівки й рушниці, наче не замислюючи нічого поганого, сер, а ті дикуни дивились, як ми наближаємося. Ми відкрили вогонь не далі як за двадцять ярдів і відправили до праотців увесь їхній чортовий набрід, сер. Це все, що я можу сказати. Відправили прямо до праотців.

— Вони стояли строєм, сержанте?

— Ну, не зовсім, капітане, на Біблії не присягнуся, сер. Швидше натовпом, як заведено в таких, як вони, дикунів, сер.

— І ви вклали їх залпом?

— О, так точно, сер. На такій відстані навіть дробовики влучали в ціль. Це треба було бачити, сер.

— Побиття немовлят?

— Так точно, сер, — відповів червонопикий сержант Тозер і вишкірився.

— Вони чинили опір, сержанте?

— Опір, сер? Звісно, ні. Нічого такого, сер.

— Проте вони були озброєні ножами, списами й гарпунами.

— О, так, сер. Двійко безбожників-дикунів кинули гарпуни й один метнув списа, але вони були вже поранені й лише подряпали ногу юнзі Семмі Кріпсу, який підняв свою рушницю й відправив дикуна, що подряпав його, напрямки до пекла, сер. Прямо до пекла.

— Проте двоє ескімосів утекли, — сказав Крозьє.

Тозер насупився:

— Так точно, сер. Я перепрошую за це. Там зчинилася така веремія, сер. І двоє з тих, які впали на сніг, підхопилися й дременули, поки ми відстрілювали цих скажених собак, сер.

— Навіщо ви повбивали їхніх собак, сержанте? — обізвався Фітцджеймс.

Тозер виглядав здивованим.

— Тому що вони гавкали, гарчали й кидалися на нас, капітане. До того ж вони більше скидалися на вовків, ніж на собак.

— А ви подумали, сержанте, що вони могли бути корисними для нас? — запитав Фітцджеймс.

— Так, сер. Як м’ясо.

Крозьє сказав:

— Опишіть двох ескімосів, які втекли.

— Один зовсім маленький, капітане. Містер Фарр казав, що йому здалося, нібито це жінка. Або дівчина. На її каптурі була кров, але, очевидно, вона не була мертвою.

— Очевидно, — відказав Крозьє сухо. — А яким був другий?

Тозер знизав плечима.

— Невисокий чоловік з пов’язкою на голові — це все, що мені відомо, капітане. Він упав позад саней, і ми подумали, що він мертвий. Але він підвівся й втік разом з дівчиною, поки ми стріляли по собаках, сер.

— Ви переслідували їх?

— Переслідували їх, сер? О так, безумовно. Ми рухали поршня… тобто ми гналися за ними з усіх сил, капітане. Перезаряджали рушниці й стріляли на бігу, сер. Я думаю, що влучив у ту ескімоську сучку, але вона ні на от стілечки не стишила бігу, сер. Вони бігли швидше за нас. Але найближчим часом вони сюди не повернуться, сер. Ми вже про це потурбувалися.

— А як щодо їхніх друзів? — сухо запитав Крозьє.

— Перепрошую, сер? — Тозер знову вишкірився.

— Їхнє плем’я. Поселення. Клан. Інші мисливці й воїни. Ці люди звідкілясь прийшли. Вони не зимували на кризі. Очевидно, вони повернуться до свого села, якщо вже не повернулися. Ви усвідомлюєте, що інші ескімоські мисливці — люди, які щодня полюють на дичину, — можуть узяти близько до серця те, що ми вбили вісьмох їхніх родичів, сержанте?

Тозер виглядав збентеженим.

Крозьє сказав:

— Ви вільні, сержанте. Запросіть сюди другого лейтенанта Годжсона.

Годжсон виглядав настільки ж нещасним, наскільки самовдоволеним був Тозер. Молодий лейтенант був глибоко вражений смертю свого найближчого друга і, очевидно, геть знетямився, коли наказав атакувати ескімосів після того, як випадково зустрів розвідувальну групу Ірвінга і побачив спотворене тіло Ірвінга.

— Вільно, лейтенанте Годжсон, — сказав Крозьє. — Сядете?

— Ні, сер.

— Розкажіть нам, як трапилося, що ви приєдналися до групи лейтенанта Ірвінга. Капітан Фітцджеймс наказав вам іти на полювання на південь від табору Терору.

— Так точно, капітане. І майже весь ранок ми так і робили. Але не побачили жодного сліду звірини, поки йшли вздовж берега, сер, і не могли вийти на морську кригу, бо шлях там заступають височенні айсберги, що скупчилися вздовж припаю. Тож близько десятої ранку ми повернули на суходіл, у глиб острова, сподіваючись натрапити там на сліди карибу, або песців, або мускусних биків, або ще якихось тварин.

— Але не натрапили?

— Ні, сер. Натомість ми побачили сліди близько десятка людей, взутих у чоботи з м’якою підошвою, як в ескімосів. А ще на сліди їхніх саней та відбитки собачих лап.

— І ви пішли по цих слідах назад на північний захід замість продовжити полювання?

— Так.

— Хто прийняв таке рішення, лейтенанте Годжсоне? Ви чи сержант Тозер, який був другим за старшинством після вас у вашій групі?

— Я, сер. Я був там єдиним офіцером. Це і всі наступні рішення були моїми.

— Включаючи останнє рішення атакувати ескімосів?

— Так, сер. Ми, не виказуючи себе, з хвилину спостерігали за ними з вершини пагорба, де бідолашного Джона вбили, випотрошили і… ну, ви знаєте, що вони з ним зробили, капітане. Було схоже на те, що дикуни готуються йти далі на південний захід. Тож ми вирішили атакувати їх.

— Скільки зброї у вас було, лейтенанте?

— Наша група мала три гвинтівки, дві рушниці й два мушкети, сер. У групі лейтенанта Ірвінга був усього один мушкет. І ще пістоль, який ми дістали з Джонової… з кишені шинелі лейтенанта Ірвінга.

— Ескімоси залишили зброю в його кишені? — запитав Крозьє.

Годжсон загнувся, немов раніше думка про це не спадала йому на розум.

— Так, сер.

— Вони щось украли з його особистих речей?

— Так, сер. Містер Гіккі повідомив нам, що бачив, як ескімоси вкрали Джонів… далекогляд лейтенанта Ірвінга і його шкіряну сумку, перш ніж вбили його на вершині пагорба, сер. Коли ми піднялися на той пагорб, я побачив у свою підзорну трубу, як тубільці длубаються в його сумці й передають один одному його далекогляд там, у долині, де, припускаю, вони зупинилися після того, як убили його і… скалічили.

— Там були сліди?

— Перепрошую, сер?

— Сліди… ескімосів… що ведуть вниз з вершини пагорба, де ви знайшли лейтенантове тіло, до місця, де тубільці роздивлялися його речі.

— Е-е… так, сер. Здається, так, капітане. Тобто я хочу сказати, що пригадую тонкий ланцюжок слідів, про які я тоді подумав, що це Джонові, але які цілком могли бути і слідами ескімосів. Мабуть, вони піднімалися і спускалися один за одним вервечкою, капітане. Містер Гіккі казав, що вони всі стали колом довкола лейтенанта на вершині пагорба, коли перерізали йому горлянку і… робили інші 436 речі, сер. Він казав, що там були не всі ескімоси… жінки і хлопчик залишилися внизу… здається… але там було шестеро чи семеро язичників. Мисливців, сер. Молодих чоловіків.

— А старий? — запитав Крозьє. — Зі слів інших я зрозумів, що серед убитих аборигенів був беззубий старий.

Годжсон кивнув.

— У нього з рота стирчав один зуб, капітане. Я не пригадую, чи казав містер Гіккі, що стариган був серед мисливців, які вбили Джона.

— Як сталося так, що ви спочатку натрапили на групу містера Фарра — розвідувальний загін лейтенанта Ірвінга, — якщо ви йшли по сліду ескімосів на північ, лейтенанте?

Годжсон жваво кивнув, наче відчув полегшення від запитання, на яке він знав відповідь.

— Ми загубили сліди тубільців та їхніх саней приблизно за милю на південь від того місця, де напали на лейтенанта Ірвінга, сер. Вони, мабуть, рухалися трохи далі на схід, через низькі пагорби, подекуди вкриті кригою, але переважно скелясті, сер… знаєте, з мерзлою жорствою. Ми не змогли знайти їхніх слідів чи слідів полоззя саней або відбитків собачих лап ніде по видолинках, тож продовжували рухатися на північ, туди, куди здогадно прямували ескімоси. Ми спустилися з пагорба й натрапили на групу Томаса Фарра — розвідувальний загін Джона, — яка саме закінчувала обідати. Містер Гіккі повернувся і розповів про те, що він бачив усього хвилиною чи двома раніше, і я можу лише припустити, як ми налякали Томаса та його матросів… вони ж бо подумали, що ми ескімоси, які збираються на них напасти.

— Чи не помітили ви чогось дивного у поведінці містера Гіккі? — запитав Крозьє.

— Дивного, сер?

Крозьє мовчки чекав.

— Ну… — продовжив Годжсон, — він дуже сильно тремтів. Наче в паралічі. І його голос був дуже збуджений — він майже верещав. І він… знаєте, сер… він час від часу сміявся. Хихотів. Але цього можна очікувати від людини, яка щойно побачила те, що побачив містер Гіккі, чи не так, капітане?

— А що він побачив, Джордже?

— Ну… — Годжсон опустив очі, щоб зберегти самовладання. — Містер Гіккі розповів грот-марсовому старшині Фарру і повторив мені, що він вирушив на пошуки лейтенанта Ірвінга і піднявся на вершину пагорба саме в той момент, коли шестеро чи семеро ескімосів грабували речі лейтенанта, вбивали його та чинили наругу над тілом. Містер Гіккі сказав — він усе ще дуже тремтів, сер, ним просто тіпало, — що він бачив, як вони відрізають у Джона статеві органи.

— Ви побачили тіло лейтенанта Ірвінга всього кількома хвилинами пізніше, чи не так, лейтенанте?

— Так точно, сер. Воно лежало десь за двадцять п’ять хвилин ходу від того місця, де група Фарра зупинилася, щоб пообідати.

— Але ж вас не почали бити дрижаки, коли ви побачили тіло Ірвінга, чи не так, лейтенанте? Ви ж не дрижали двадцять п’ять хвилин чи й більше?

— Ні, сер, — сказав Годжсон, очевидно не розуміючи, чому Крозьє про це запитує. — Однак мене вирвало, сер.

— А коли ви вирішили атакувати групу ескімосів і повбивати їх усіх?

Годжсон голосно глитнув.

— Після того, як я у підзорну трубу побачив з вершини пагорба, як вони порпаються у сумці Джона й бавляться його далекоглядом, капітане. Як тільки ми всі це побачили — містер Фарр, сержант Тозер і я — і зрозуміли, що ескімоси розвернули свої нарти й готові рушати.

— І ви віддали наказ не брати полонених?

Годжсон знову опустив очі.

— Ні, сер. Насправді я ні про що таке взагалі не думав. Я був тоді такий… розлючений.

Крозьє мовчав.

— Я сказав сержантові Озеру, що ми маємо допитати одного з ескімосів про те, що сталося, капітане, — продовжував лейтенант. — Тож, гадаю, перед атакою я думав, що хтось таки залишиться живий. Я був тоді такий… розлючений.

— Хто віддав наказ стріляти, лейтенанте? Ви, сержант Тозер, містер Фарр чи ще хтось?

Годжсон кілька разів кліпнув, дуже швидко.

— Я не пам’ятаю, сер. Я не певен, що взагалі прозвучав такий наказ. Я тільки пам’ятаю, що ми підійшли до них на віддаль ярдів тридцяти, може менше, і я побачив, як кілька ескімосів схопилися за свої гарпуни, чи списи, чи що там вони мали, і тоді кожен з нашої шеренги почав стріляти, перезаряджати рушниці й знову стріляти. І тубільці побігли, жінки закричали… стара жінка верещала, як… як баньші, про яких ви нам розповідали, капітане… пронизливий, невгамовний, протяжний вереск… навіть після того, як у неї влучили кілька куль, вона продовжувала репетувати. Сержант Тозер підійшов і став над нею з Джоновим пістолем, і… все трапилося дуже швидко, капітане. Я ніколи раніше не встрявав у щось подібне.

— Я теж ні, — сказав Крозьє.

Фітцджеймс промовчав. Він був героєм кількох жорстоких суходільних кампаній під час Опійних воєн. Зараз він дивився додолу й, здавалося, поринув у свої думки.

— Якщо ми припустилися якихось помилок, джентльмени, — сказав Годжсон, — уся відповідальність лежить на мені. Я був старшим за званням офіцером у двох групах після того, як Джо… як лейтенант Ірвінг загинув. Це моя відповідальність, джентльмени.

Крозьє подивився на нього. Капітан сам відчував холодну безпристрастність свого погляду.

— Ви справді були там єдиним офіцером, лейтенанте Годжсон. На добро чи на зло для вас, уся відповідальність і справді лежить на вас. Десь через три-чотири години я маю намір вирушити з озброєним загоном до місця вбивства лейтенанта Ірвінга та стрілянини. Ми вийдемо при світлі ліхтарів і підемо по ваших слідах, але я хочу бути на тому місці удосвіта. З усіх учасників сьогоднішніх подій я хочу взяти із собою тільки вас і містера Фарра. Ідіть трохи поспіть, поїжте і будьте готові вирушати після шостої склянки.

— Єсть, сер.

— І пришліть сюди помічника купора Гіккі.