Терор

54 ДЕВО

Рятувальний табір

19 серпня 1848 року

Перший помічник Чарльз ДеВо не міг втриматися від усмішки, коли він разом зі своїми вісьмома матросами повертався до Рятувального табору суботнього ранку 19 серпня. Всупереч традиції, яка переважала останнім часом, він ніс тільки добрі новини для свого капітана й решти моряків.

Пакова крига скресла, між плавучими крижинами відкрилися придатні для плавання розводдя всього за чотири милі від них, і розвідувальний загін ДеВо витратив цілий день, йдучи вздовж цих каналів на південь, поки вийшов до відкритої води, що простягалася до самого півострова Аделаїда й майже напевно до лиману, що вів до річки Бека, далі на сході, за півостровом. ДеВо побачив низькі пагорби півострова Аделаїда менше ніж за дванадцять миль від айсберга, на який вони видерлися на південному кінці поля пакової криги. Вони не могли йти далі без човна, і ця обставина змусила першого помічника ДеВо широко усміхнутися тоді й радісно усміхатися зараз.

Усі могли полишити Рятувальний табір. Кожен тепер отримував шанс на виживання.

Ще однією чудовою новиною для табору було те, що вони провели два дні, стріляючи тюленів на плавучих крижинах на краю вільного від криги моря. Два дні й дві ночі ДеВо та його матроси відгодувалися на тюленячому м’ясі й ворвані, яких так потребували їхні виснажені організми. І попри те, що багато їжі одразу було не на користь — після тижнів, проведених на самих лише сухарях і шматочку старої солонини, — вони, проблювавшись, ставали лише голоднішими, сміялися й майже одразу починали знову обжиратися.

Зараз кожен з його восьми моряків тягнув за собою тушу тюленя. Вони проминали бамбукові палиці, увіткнуті на останній милі забережного льоду, що залишалася до табору. Сорок шість моряків, що чекали на них у Рятувальному таборі, сьогодні ситно повечеряють, не гірше восьми тріумфальних дослідників.

Загалом, думав ДеВо, коли вони вийшли на каменистий берег і проминули човни, окликаючи вахту й вигукуючи «ура!», щоб привернути до себе увагу людей у таборі, якщо не брати до уваги молодого Голдінга, який сам повернувся назад першого ж дня через розлад шлунку, експедиція була дуже вдалою. Вперше за кілька місяців — ба навіть років — капітан Крозьє та решта матимуть підстави для святкування. Вони всі повернуться додому. Якщо вони вирушать вже сьогодні, то найздоровішим з них доведеться тягти шлюпки з недужими тільки чотири милі по звивистому шляху проміж стиковими гребенями, які ДеВо ретельно наніс на карту, і вже за три або чотири дні вони спустять човни на воду, а через тиждень будуть у гирлі Бекової Великої Рибної річки. А ще була можливість того, що розводдя відкрилися ближче до берега!

Брудні, обшарпані, згорблені створіння вибиралися з наметів, полишаючи свої недоладні табірні клопоти, щоб зустріти розвідувальний загін.

Радісні вигуки моряків ДеВо — Товстуна Алекса Вілсона, Френсіса Покока, Джозефуса Грейтера, Джорджа Канна, Роберта Джонса, Томаса Тедмена, Томаса МакКонвея й Вільяма Марка — стихли, коли вони вгледіли похмурі, застиглі обличчя й майже божевільні очі зустрічаючих. Мешканці табору, звісно, побачили тюленів, яких вони притягли, але здавалося, ніяк на них не реагували.

Помічники Коуч і Томас вийшли зі своїх наметів і спустилися по ріні, ставши попереду натовпу примар, які населяли Рятувальний табір.

— Хтось помер? — запитав Чарльз Фредерік ДеВо.

Другий помічник Едвард Коуч, перший помічник Роберт Томас, перший помічник Чарльз ДеВо, трюмний старшина з «Еребуса» Джозеф Ендрю й фор-марсовий старшина Томас Фарр скупчились у великому наметі, який доктор Гудсер обладнав під шпиталь. Люди з ампутованими ногами, як дізнався ДеВо, або померли за чотири дні його відсутності, або їх перемістили до менших наметів, де лежали решта хворих моряків.

П’ятеро чоловіків, які цього ранку тут зібралися, були останніми офіцерами, які мали бодай якісь командні повноваження, що залишилися живими — або, принаймні, перебували в Рятувальному таборі й могли триматися на ногах, — з усієї експедиції Джона Франкліна. Залишків їхнього тютюну ледве вистачило, щоб набити чотири люльки — Фарр не палив. У наметі витав сизий дим.

— А ви певні, що це не тварюка з криги вчинила ту криваву різанину, сліди якої ви там побачили? — запитав ДеВо.

Коуч похитав головою.

— Спочатку ми саме так і подумали, навіть не припускаючи нічого іншого, але кістки, голови і шматки м’яса, що залишилися, які ми знайшли на тому місці… — він затнувся й сильно закусив чубук люльки.

— На них були сліди ножа, — закінчив Роберт Томас. — Лейна і Годдарда розчленувала людина.

— Ні, не людина, — сказав Томас Фарр. — Мерзенна тварюка в людській подобі.

— Гіккі, — сказав ДеВо.

Решта кивнули.

— Ми повинні вирушити в погоню за ним та іншими вбивцями, — сказав ДеВо.

На якусь мить усі замовкли. Потім Роберт Томас запитав:

— Навіщо?

— Щоб судити їх праведним судом.

Четверо з п’ятьох чоловіків перезирнулися.

— Зараз у них вже є три рушниці, — сказав Коуч. — І майже напевне капітанів капсульний пістоль.

— У нас більше людей… зброї… пороху, набоїв, патронів, — сказав ДеВо.

— Так, — сказав Томас Фарр. — А скільки з них загине в бою з Гіккі та його п’ятнадцятьма канібалами? Томас Джонсон так і не повернувся, ви ж знаєте. А він мав лише прослідкувати за бандою Гіккі, щоб переконатися, що вони насправді пішли, як обіцяли.

— Я не можу в це повірити, — сказав ДеВо, витягуючи з рота люльку й утрамбовуючи в ній тютюн. — А як же капітан Крозьє і доктор Гудсер? Ви збираєтеся просто кинути їх? Залишити їх на милість Корнеліуса Гіккі?

— Капітан мертвий, — сказав трюмний старшина Ендрюс. — У Гіккі не було жодної причини залишати його живим… хіба тільки щоб катувати і мордувати його.

— Хіба це не вагома причина послати навздогін за ними рятувальний загін? — наполягав ДеВо.

Присутні забарилися з відповіддю. Сизий дим клубочився довкола них. Томас Фарр відкинув полу намету, щоб впустити трохи свіжого повітря.

— Хай би що трапилося на кризі, звідтоді вже минуло майже два дні, — сказав Едвард Коуч. — Мине ще кілька днів, перш ніж посланий нами загін зможе знайти й дати бій групі Гіккі, якщо взагалі їх знайде. Цьому диявольському поріддю достатньо лише відійти далі на кригу або в глиб суходолу, щоб позбутися погоні. Вітер замете сліди за кілька годин… навіть колії від саней. Невже ви справді вважаєте, що Френсіс Крозьє, якщо він зараз живий — в чому я сумніваюся, — буде живим або перебуватиме в такому стані, коли його можна буде ще врятувати, через п’ять днів або тиждень?

ДеВо пожував чубук люльки.

— А доктор Гудсер? Нам потрібен лікар. Логічно припустити, що Гіккі мав залишити його живим. Саме Гудсер і міг бути причиною повернення Гіккі та його спільників.

Роберт Томас похитав головою.

— Може, Корнеліусу Гіккі й потрібен доктор Гудсер для його диявольських потреб, але нам він більше не потрібен.

— Що ви маєте на увазі?

— Більшість хірургічних інструментів та ліків Гудсер залишив у таборі — він узяв із собою тільки свою медичну сумку, — сказав Фарр. — До того ж Томас Гартнелл, що був його помічником, знає, які ліки, в яких дозах і від чого помічні.

— А як щодо хірургічних операцій? — спитав ДеВо.

Коуч сумно посміхнувся.

— Юначе, невже ви насправді вважаєте, що бодай комусь із тих, хто потребуватиме справжньої хірургії, пощастить в наших умовах вижити, байдуже, що саме необхідно буде оперувати?

ДеВо промовчав.

— А що як Гіккі та його люди нікуди не пішли? — спитав Ендрюс. — І ніколи не збиралися? Він повернувся, щоб убити капітана, захопити Гудсера, а бідолашних Джона Лейна й Білла Годдарда порізати на шматки, мов якихось тварин. Він дивиться на всіх нас, як на худобу. Що як він просто причаївся за найближчим пагорбом, чекаючи слушної миті, щоб напасти на весь табір?

— Ви перетворюєте нікчемного помічника купора на якесь чудовисько, — сказав ДеВо.

— Він уже ним сам став, — сказав Ендрю. — Але не чудовиськом, а дияволом. Справжнісіньким дияволом. Він і його потворний виродок, Магнус Менсон. Вони продали свої душі — чорти б їх ухопили — і отримали за них якусь темну силу. Затямте мої слова.

— Вам не здається, що одного справжнього чудовиська вистачить для будь-якої арктичної експедиції? — запитав Роберт Томас.

Ніхто не засміявся.

— Це все — одне справжнє чудовисько, — нарешті сказав Едвард Коуч. — І воно не нове для роду людського.

— То що ви пропонуєте? — запитав ДеВо, порушивши тишу, що настала після цих слів. — Щоб ми накивали п’ятами, рятуючись від цього п’ятифутового недомірка, бісового помічника купора, й просто завтра вирушили на південь з човнами?

— На мою думку, слід рушати вже сьогодні, — сказав Джозеф Ендрюс. — Як тільки завантажимо в човни ті кілька речей, які беремо з собою. І йти всю ніч. Якщо пощастить, буде достатньо світло, коли зійде місяць. Якщо ні, ми використаємо трохи пального, яке в нас залишилося, для ліхтарів. Ви самі сказали, Чарльзе, що бамбукові палиці досі позначають дорогу. Але першим же справжнім буревієм їх знесе або замете снігом.

Коуч похитав головою.

— Люди ДеВо втомлені. Наші — геть деморалізовані. Давайте влаштуємо бенкет сьогодні вночі — з’їмо всіх вісьмох тюленів, яких ви притягли, Чарльзе, — а завтра вранці вирушимо. Нам всім не завадить підкріпити свої надії тривною вечерею, спожитою при світлі заправлених тюленячим жиром світильників, і міцним сном.

— Але з виставленою вночі вартою, — сказав Ендрюс.

— Так, звісно, — сказав Коуч. — Я сам постою на чатах. У будь-якому випадку, я не дуже голодний.

— Залишилося питання командування, — сказав Томас Фарр, вдивляючись в обличчя чоловіків у тьмяному світлі, що пробивалося всередину намету.

Кілька моряків зітхнули.

— Командування має взяти на себе Чарльз, — сказав перший помічник Роберт Томас. — Сер Джон сам підвищив його до першого помічника на флагмані після загибелі Грехема Гора, тож він старший за посадою офіцер.

— Але ви були першим помічником на «Терорі», Роберте, — сказав Фарр Томасу. — Старшинство належить вам.

Томас рішуче похитав головою.

— «Еребус» був флагманським кораблем. Коли Гор залишався живий, було зрозуміло, що саме він має отримати загальне командування експедицією. Чарльз зараз виконує обов’язки Гора. Він головний. Я нічого не маю проти. Містер ДеВо кращий за мене командир, а нам зараз знадобиться вміле керівництво.

— Я не можу повірити, що капітан Крозьє загинув, — сказав Ендрюс.

Четверо з п’яти моряків сильніше запахкали люльками. Ніхто не промовив і слова. До них долинали голоси матросів, як надворі говорили про тюленів, чийсь сміх, а також тріск і гарматний гуркіт криги, що ламалася.

— Формально, — сказав Томас Фарр, — експедицією зараз керує лейтенант Джордж Генрі Годжсон.

— Та засунути тому лейтенантові Джорджу Генрі Годжсону в задницю гарячу кочергу, — сказав Джозеф Ендрюс. — Якби цей тхір приповз зараз назад, я придушив би його власними руками й насцяв на його труп.

— Я дуже сумніваюся, що лейтенант Годжсон усе ще живий, — сказав ДеВо тихо. — Отже, вирішили, що я перебираю на себе загальне командування експедицією, Роберт стає моїм першим помічником, а Едвард — другим?

— Так, — сказали четверо інших моряків у наметі.

— Тоді майте на увазі, що я збираюся радитися з вами чотирма, коли нам треба буде ухвалювати те чи те рішення, — сказав ДеВо. — Мені завжди хотілося командувати власним кораблем… але не за таких паскудних обставин. Мені знадобиться ваша допомога.

Чоловіки кивнули, оповиті клубами тютюнового диму.

— Я хотів би з’ясувати одне питання, перш ніж ми вийдемо звідси й накажемо матросам почати приготування до сьогоднішнього бенкету й завтрашнього походу, — сказав Коуч.

ДеВо, який сидів простоволосий у теплі намету, здивовано звів брови.

— Що робити з хворими матросами? Гартнелл казав, що шестеро з них не зможуть іти, навіть якщо від цього залежатиме їхнє життя. Занадто важка форма цинги. Як, до прикладу, у Джопсона, капітанового стюарда. Містер Хелпмен і наш механік, Томпсон, померли, але Джопсон продовжує животіти. Гартнелл каже, що він не може навіть підвести голову, щоб напитися — він потребує в цьому допомоги, — але все ще живий. Ми візьмемо його з собою?

ДеВо подивився на Коуча, а потім на трьох інших чоловіків, намагаючись прочитати на їхніх обличчях невисловлену відповідь, але марно.

— А якщо ми все-таки візьмемо Джопсона та решту вмирущих, — продовжив Коуч, — то як кого ми їх із собою беремо?

ДеВо не знадобилося перепитувати, що саме мав на увазі другий помічник. Беремо ми їх із собою як товаришів у плаванні чи як їжу?

— Якщо ми залишимо їх тут, — сказав він, — вони напевне стануть поживою для Гіккі, якщо він повернеться, як припускає дехто з вас.

Коуч похитав головою.

— Я питав не про це.

— Знаю, — відповів ДеВо. Він глибоко зітхнув, ледь не закашлявшись від густого тютюнового диму. — Гаразд, — сказав він. — Ось моє перше рішення як нового керівника експедиції Франкліна. Коли ми вранці вирушимо, кожен, хто зможе дійти до човнів і стати у запряг — або бодай залізти в один із човнів — піде з нами. Якщо хтось помре по дорозі, тоді ми й вирішимо, чи тягнути його тіло далі. Я вирішу. Але завтра вранці тільки той, хто зможе дійти до шлюпок, полишить Рятувальний табір.

Ніхто з моряків нічого на те не сказав, дехто лише кивнув. І ніхто не зустрівся з ДеВо поглядом.

— Я повідомлю матросам про ухвалене після вечері, — сказав ДеВо. — Кожен з вас чотирьох має обрати одного надійного моряка, щоб приєднався до вас на вахті цієї ночі. Едвард складе графік чергування. Не давайте вашим напарникам наїдатися до непритомності. Нам знадобиться потурбуватися про себе — принаймні декому з нас, — поки ми безпечно дістанемося відкритої води.

Усі четверо згідно кивнули.

— Добре, йдіть скажіть матросам про святкову вечерю, — сказав ДеВо. — З цим ми покінчили.