Терор

30 КРОЗЬЄ

70° 05′ півн. шир., 98° 23′ зах. довг.

15 лютого 1848 року

Джентльмени, настав час подумати про наші можливі дії в наступні місяці, — сказав капітан Крозьє. — Ми маємо ухвалити рішення.

Офіцери, деякі унтер-офіцери та інші фахівці — два цивільні механіки, фор-марсові старшини, льодові лоцмани, а також останній з лікарів, який лишився живий, — зібралися в кают-компанії «Терору».

«Терор» Крозьє обрав не для того, щоб зайвий раз потурбувати капітана Фітцджеймса та його офіцерів — вони мали перейти по кризі в короткі години денного світла й сподівалися повернутися назад раніше, ніж стемніє, — і не для того, щоб підкреслити зміну флагмана, але тільки тому, що в лазареті корабля Крозьє лежало менше матросів. Було легше перевести цих кількох з тимчасового лазарету на ніс, щоб звільнити кают-компанію для офіцерського зібрання: на «Еребусі» вдвічі більше моряків злягли з симптомами цинги, і доктор Гудсер сказав, що кілька з них занадто слабкі, щоб їх кудись переміщати.

Зараз п’ятнадцять експедиційних провідників сиділи за довгим столом, який у січні розпиляли на коротші частини, щоб використати як операційні столи, але зараз знову був приведений у порядок містером Хані, теслею з «Терору». Офіцери й цивільні залишили свої водостійкі плащі, рукавиці, «вельські перуки» і шарфи на вішаку біля головного трапа, але були вбрані у решту вдяганок. У каюті витав запах вологої вовною та немитих тіл.

Довга каюта була холодною, з патентованих ілюмінаторів Престона над головою не проникало жодного променя світла, бо палуба залишалася вкритою трьома футами снігу, а самі ілюмінатори зачохлені на зиму брезентом. Лампи на китовому жиру, що висіли на переділках, старанно миготіли, але не могли розігнати мороку.

Зібрання біля столу скидалося на похмурішу версію літньої військової ради, яку сер Джон Франклін скликав майже вісімнадцять місяців тому на «Еребусі», але зараз замість сера Джона на чолі стола сидів Френсіс Крозьє. З ближчого до корми краю столу, по ліву руку від Крозьє, сиділи сім офіцерів та унтер-офіцерів «Терору», яких він попросив бути присутніми. Поряд з ним сидів його виконавчий офіцер, перший лейтенант Едвард Літтл, трохи далі — цивільний механік Джеймс Томпсон, який в експедиції отримав звання унтер-офіцера, але зараз виглядав худішим, блідішим і виснаженішим, ніж будь-коли. Ліворуч від Томпсона сидів льодовий лоцман Томас Бланкі, який цими днями вже навчився шкандибати на своїй дерев’яній нозі, і фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар — єдиний кондуктор[106], якого запросив Крозьє. На цьому зібранні також був присутнім сержант Тозер з «Терору» — він впав у немилість обох капітанів після карнавальної ночі, коли його підлеглі стріляли по вцілілих на пожежі, але він досі був найвищим за званням у його сильно прорідженій групі «печених раків[107]» і представляв морську піхоту.

В іншому кінці довгого столу сидів капітан Фітцджеймс. Крозьє знав, що Фітцджеймс протягом кількох останніх тижнів не завдавав собі клопоту голитися, заріс рудою бородою, в якій уже сріблилася сивина, але сьогодні він зробив над собою зусилля — або наказав містеру Гоеру, своєму стюардові, поголити його. В результаті його обличчя стало здаватися ще худішим і блідішим і зараз було вкрите незліченними дрібненькими подряпинами й порізами. Було помітно, що він дуже схуд, і численні вдяганки висіли на Фітцджеймсові, як на вішаку.

Ліворуч від капітана Фітцджеймса, з носового боку довгого стола, сиділи шість офіцерів з «Еребуса». Поряд з ним сидів його єдиний військово-морський офіцер лейтенант Г. Т. Д. Ле Вісконте, який залишився після загибелі сера Джона Франкліна, першого лейтенанта Гора і лейтенанта Джеймса Фейргольма, вбитих тварюкою з криги, — його золотий зуб виблискував, коли він зрідка посміхався. Слідом за Ле Вісконте сидів Чарльз Фредерік ДеВо, що перебрав на себе обов’язки першого помічника після смерті Роберта Орме Серджента, якого вбила тварюка під час нагляду за ремонтом каїрн у грудні. Наступним за ДеВо сидів єдиний вцілілий корабельний лікар, доктор Гаррі Д. С. Гудсер. Хоча фактично зараз він був головним лікарем експедиції й підпорядковувався Крозьє, обидва командири і він сам вважали доречним, щоб він сидів разом зі своїми колишніми товаришами, з якими служив на «Еребусі».

Ліворуч від Гудсера сидів льодовий лоцман Джемс Рейд, а за ним — єдиний присутній на зібранні кондуктор з «Еребуса», фор-марсовий старшина Роберт Сінклер. Механік з «Еребуса» Джон Ґреґорі, який сидів з носового боку стола, виглядав значно краще за свого колегу з «Терору».

Чай та поточені довгоносиком галети подавали містер Гібсон з «Терору» та містер Брідженс з «Еребуса», бо стюарди обох капітанів лежали в лазареті із симптомами цинги.

— Давайте обговоримо все по черзі, — сказав Крозьє. — Перше: чи можемо ми залишатися на кораблях до можливої літньої відлиги? І похідне від цього запитання: чи зможуть кораблі плисти в червні, липні чи серпні, якщо крига скресне? Капітане Фітцджеймс?

Голос Фітцджеймса звучав так тихо, що здавався порожньою лушпайкою від його колишньої самовпевненої твердості. Моряки з обох боків столу нахилилися ближче, щоб почути його.

— Я не думаю, що «Еребус» протягне до літа, і, на мою думку — а також на думку містера Вікса та містера Ватсона, моїх теслів, а також містера Брауна, мого помічника боцмана, містера Ріджена, мого стернового, лейтенанта Ле Вісконте та першого помічника ДеВо, присутніх тут, — він затоне, коли крига розтане.

У холодній кают-компанії, здавалося, стало ще зимніше й похмуріше. Упродовж півхвилини ніхто не промовив жодного слова.

— Тиск криги в ці дві минулі зими вичавив шпаклю з пазів між дошками бортів, — продовжував Фітцджеймс тихим хрипким голосом. — Головний вал гребного гвинта зігнутий і ремонту не підлягає — як ви всі знаєте, він був розроблений з можливістю втягуватися в залізну шахту, якою його можна було підняти на палубу твіндека й полагодити, але він не піднімається вище днища трюму, — і в нас більше немає запасних валів. Власне гвинт був потрощений кригою, як і стерно. Звісно, ми можемо зробити тимчасове стерно, але крига проламала днище судна на скалки по всій довжині кіля. Ми втратили майже половину залізної обшивки на носі й бортах. І найгірше те, — сказав Фітцджеймс, — що від жахливого тиску криги на корабель залізні хрестовини, встановлені для підсилення корпуса, й чавунні кніци або тріснули, або пробили обшивку більш ніж у десяти місцях. Навіть якщо ми залатаємо всі пробоїни та якось дамо раду з ремонтом шахти гребного вала, яка протікає, і корабель залишиться на плаву, у нього не буде жодних внутрішніх кріплень проти криги. А понад те, на поздовжні дерев’яні бруси, прикріплені до бортів під час підготовки корабля до цієї експедиції, які успішно утримували лід від потрапляння через планширі на палубу, зараз, коли судно стоїть із сильним креном на корму, тисне накопичена на них крига, в результаті чого корпусні шпангоути вздовж цих брусів розкололися.

Фітцджеймс, здавалося, лише тепер помітив, що вся увага присутніх прикута до нього. Він, немов збентежившись, відвів убік, а потім опустив неуважний погляд. Коли за якусь мить він знову підвів очі, його голос зазвучав так, наче він виправдовувався.

— І вже геть прикрим є те, — сказав він, — що тиск криги так перекрутив ахтерштевень і розхитав кінці дощок обшивки, що корпус «Еребуса» дуже сильно деформувався. Верхню палубу зараз вигинає догори… єдине, що поки тримає дошки настилу на місці, це вага снігу… І ніхто з нас не вірить, що помпи зможуть відкачувати всю воду, що натікатиме, коли корабель знову буде на плаву. Я попрошу містера Греґорі доповісти про стан котла, двигуна й запаси вугілля.

Усі подивилися на Джона Греґорі.

Механік прокашлявся й облизав свої порепані, кровоточиві губи.

— На кораблі Її Величності «Еребус» паровий двигун вийшов з ладу, — сказав він. — Щодо головного вала, зігнутого і затиснутого у втяжній шахті, то, аби дати з ним раду, нам потрібен бристольський сухий док. Окрім того наших запасів вугілля не вистачить і на день плавання під парами. До кінця квітня у нас не залишиться вугілля і для обігріву корабля, навіть якщо подавати гарячу воду тільки до відсіків нижньої палуби, яку ми намагаємося підтримувати придатною для житла, і лише протягом сорока п’яти хвилин упродовж дня.

— Містере Томпсон, — запитав Крозьє, — а яка ситуація на «Терорі»?

Живий скелет з хвилину дивився на свого капітана, перш ніж заговорив несподівано сильним голосом:

— Якби «Терор» сьогодні поплив, ми змогли б іти під парами не більше однієї-двох годин на день, сер. Ми успішно втягли наш вал півтора року тому, й гвинт перебуває у робочому стані — до того ж у нас є запасний, — але в нас майже не залишилося вугілля. Якщо ми перенесемо сюди залишки вугілля з «Еребуса» і тільки обігріватимемо корабель, то зможемо підтримувати котел у робочому стані й подавати гарячу воду в опалювальну систему протягом двох годин на день аж до… насмілюся припустити… до початку травня. Але в такому разі у нас не залишиться вугілля для плавання під парами. А якщо вести мову про запаси вугілля тільки на «Терорі», нам доведеться припинити обігрів житлових приміщень у середині або в кінці квітня.

— Дякую, містере Томпсон, — сказав тихо Крозьє, не виказуючи голосом жодних емоцій. — Лейтенанте Літтл і містере Пеґлар, чи не могли б ви доповісти нам про морехідні якості «Терору»?

Літтл кивнув і опустив погляд на стіл, перш ніж подивитися в очі своєму капітанові.

— Нас не виштовхнуло вгору, як «Еребус», але тиск криги призвів до пошкоджень у корпусі, кніцах, зовнішній металевій обшивці, стерні й внутрішніх кріпленнях. Дехто з вас знає, що перед Різдвом лейтенант Ірвінг виявив не тільки те, що ми втратили більшість залізних листів обшивки з правого борту від самого носа, але й те, що десятидюймова обшивка з дуба й в’яза у носовій частині відійшла від шпангоутів і тріснула на рівні канатного ящика на палубі трюму, і відтоді ми виявили, що днище з твердого дуба завтовшки тринадцять дюймів пожолобилося і дало тріщини у двадцяти або тридцяти місцях. Ми замінили й підсилили дошки обшивки ближче до носа, але не можемо дістатися до днища корабля через замерзлу сльоту та лляльні води в трюмі. На мою думку, корабель триматиметься на воді й слухатиметься стерна, капітане, — підсумував лейтенант Літтл, — але я не можу обіцяти, що помпи будуть здатні впоратися з протіканнями. Особливо після наступних чотирьох чи п’яти місяців тиску криги на судно. Містер Пеґлар може розповісти про це краще, ніж я.

Гаррі Пеґлар прочистив горло. Йому вочевидь було незвично виступати перед таким численним зібранням офіцерів.

— Якщо «Терор» триматиметься на плаву, джентльмени, тоді фор-марсова команда перевстановить щогли й оснастить їх такелажем, вантами й вітрилами впродовж сорока восьми годин після того, як отримає наказ. Я не можу гарантувати, що під вітрилами ми пройдемо через товстий лід на кшталт того, який ми бачили, прямуючи на південь, але якщо відкрита вода буде не тільки під нами, але й попереду нас, ми знову зможемо йти під вітрилами. І якщо ви не знехтуєте моєю порадою, джентльмени… я пропонував би встановити щогли якомога раніше.

— Вас не хвилює те, що вони зледеніють і перекинуть корабель? — запитав Крозьє. — Або що шматки криги сипатимуться із щогл на людей, коли вони працюватимуть на палубі? У нас попереду ще місяці завірюх, Гаррі.

— Так точно, сер, — відповів Пеґлар. — Мене завжди тривожить ймовірність перекидання, навіть якщо наш корабель, що має такий сильний крен, завалиться на борт тут, на кризі. Але я все-таки притримуюся думки, що краще мати стеньги піднятими й оснащеними на випадок раптової відлиги. Може статися так, що ми будемо змушені відпливти за лічені хвилини. Та й марсова команда повинна вправлятися, сер. А щодо падіння шматків криги… ну що ж, це буде всього лише ще одна річ, яка вимагатиме від нас пильності, щоб ми не ловили ґав. Як і щодо тої бестії на кризі.

Кілька чоловіків за столом захихотіли. Переважно обнадійливі доповіді Літтла й Пеґлара допомогли трохи послабити напруженість. Думка про те, що принаймні один з двох кораблів здатен триматися на плаву і йти під вітрилами, збадьорила присутніх. Крозьє відчув, що моряки наче відтанули, що в кают-компанії стало тепліше — можливо, так воно насправді й було: від дихання людей повітря нагрілося.

— Дякую, містере Пеґлар, — сказав Крозьє. — Схоже на те, що коли ми зможемо покинути це місце, то зробити це ми маємо — обидва екіпажі — на борту «Терору».

Ніхто з присутніх офіцерів не згадав, що саме це Крозьє пропонував зробити вісімнадцятьма місяцями раніше. Але кожен, мабуть, подумав про це.

— А тепер давайте трохи поговоримо про цю тварюку на кризі, — сказав Крозьє. — Ви зауважили, що останнім часом вона не дає про себе знати?

— З першого січня до мене не звертався жоден поранений, — сказав доктор Гудсер. — І ніхто не помер і не зник з часу карнавалу.

— Але люди щось бачили, — сказав лейтенант Ле Вісконте. — Якусь велику істоту серед торосів. І вахтові матроси щось чули у темряві.

— Вахтовим матросам завжди щось вчувається у темряві, — сказав лейтенант Літтл. — Ще від часів Ноя.

— Можливо, воно забралося геть, — припустив лейтенант Ірвінг. — Мігрувало. Пішло на південь. Або на північ.

Усі знову замовкли, обмірковуючи слова Ірвінга.

— Можливо, воно зжерло достатньо людей, щоб зрозуміти, що ми не дуже смачні, — сказав льодовий лоцман Бланкі.

Дехто з моряків посміхнувся. Ніхто з присутніх не міг дозволити собі сказати таке, бо йому б не пробачили цього гумору шибеника, але містер Бланкі зі своєю дерев’яною ногою мав певні привілеї.

— Виконуючи накази капітана Крозьє та капітана Фітцджеймс, мої морські піхотинці шукали ту тварюку, — сказав сержант Тозер. — Ми підстрелили кількох ведмедів, але жоден з них не здається настільки великим, щоб бути… тією істотою.

— Сподіваюся, ваші солдати стріляють краще, ніж карнавальної ночі, — сказав Сінклер, фор-марсовий старшина з «Еребуса».

Тозер зиркнув на нього лихим поглядом.

— Годі з цим, — сказав Крозьє. — На сьогодні ми маємо вважати, що істота з криги все ще жива і може повернутися. Будь-яку діяльність поза кораблями ми маємо проводити з урахуванням необхідності передбачити способи захисту від неї. У нас бракує достатньої кількості морських піхотинців, щоб супроводжувати кожен санний загін — особливо якщо люди там озброєні і не тягнуть саней, — тож, можливо, найкращим виходом буде озброїти всі загони й збільшити їхню чисельність, щоб люди могли почергово виконувати обов’язки вартових і охоронців. Навіть якщо крига не скресне і цього літа, під час полярного дня пересуватися буде легше.

— Перепрошую за прямоту, капітане, — озвався доктор Гудсер, — але головне питання полягає в тому, чи можемо ми дозволити собі чекати до літа, перш ніж вирішимо, чи не покинути нам кораблі?

— І що — можемо, докторе? — запитав Крозьє.

— Мені здається, що ні, — відповів лікар. — У нас зіпсовано або згнило більше консервованих продуктів, ніж ми припускали. Закінчуються всі інші запаси. Сьогодні раціон матросів уже значно нижчий за той, який їм потрібен для роботи, щодня виконуваної ними на кораблі або на кризі. Усі втрачають вагу й слабнуть. Доплюсуйте до цього різке збільшення випадків захворювання на цингу і… загалом, я просто вважаю, джентльмени, що небагато з нас на «Еребусі» й «Терорі» — якщо кораблі самі протягнуть так довго — матимуть сили й здатність вирушити в будь-який санний похід, якщо ми чекатимемо до червня або липня, коли, можливо, скресне крига.

У кают-компанії знову запала мовчанка. І в цій тиші Гудсер додав: — Правильніше буде сказати, що небагато людей матимуть сили, щоб тягти сани й шлюпки у сподіванні порятуватися або досягти цивілізованих місць, але вони змушені будуть залишити помирати голодною смертю решту своїх товаришів.

— Сильніші можуть піти за допомогою, щоб привести рятувальні загони до кораблів, — сказав лейтенант Ле Вісконте.

Потім заговорив льодовий лоцман Томас Бланкі:

— Будь-хто, прямуючи на південь — щоб, скажімо, по кризі дотягти шлюпки до гирла Великої Рибної річки, а потім пройти нею проти течії вісімсот п’ятдесят миль до Великого Невільницького озера, де розташована факторія, — в ліпшому випадку дістанеться туди не раніше пізньої осені або зими і не зможе повернутися назад із суходільним рятувальним загоном раніше літа 1849 року. До того часу всі, хто залишаться на кораблях, помруть від цинги і голоду.

— Ми можемо навантажити сани і всі вирушити на схід, до Баффінової затоки, — сказав перший помічник ДеВо. — Там можуть бути китобої. Або навіть рятувальні кораблі й санні загони, що вирушили на наші пошуки.

— Так, — сказав Бланкі, — це можливо. Але ми повинні будемо тягнути сани сотні миль по відкритому замерзлому морю, з його стиковими гребенями та ймовірними розводдями. Або триматися берега — а це шлях завдовжки понад дванадцяти сотень миль. А ще ми муситимемо перетнути весь півострів Бутія з усіма його горами та іншими перешкодами, щоб дістатися до східного узбережжя, де можуть бути китобої. Звісно, ми можемо тягнути із собою шлюпки, щоб перетнути розводдя, але це вимагатиме потрійних зусиль. Одне я знаю напевно: якщо крига не скресне тут, вона не скресне й на нашому шляху на північний схід, до Баффінової затоки.

— Вантаж буде набагато легшим, якщо ми візьмемо тільки сани з провізією й наметами, вирушаючи на північний схід, в напрямку Бутії, — сказав лейтенант Годжсон з «терорівского» боку столу. — Одна пінаса важить щонайменше шістсот фунтів.

— Точніше, вісімсот фунтів, — тихо поправив лейтенанта капітан Крозьє. — Без вантажу у ній.

— Додайте до цього ще понад шістсот фунтів на сани, здатні витримати таку шлюпку, — сказав Томас Бланкі, — і тоді кожна запряжна команда тягтиме вантаж вагою від чотирнадцяти до п’ятнадцяти сотень фунтів — і це тільки вага шлюпки й саней, не рахуючи запасів продовольства, наметів, зброї, одягу та інших речей, які нам доведеться взяти із собою. Ще ніхто не тягнув такої великої ваги у запрягу на віддаль понад тисячу миль — і більшість шляху пролягатиме по кризі відкритого моря, якщо ми попрямуємо до Баффінової затоки.

— Але тягти сани на полозах по кризі й, можливо, під вітрилом — особливо якщо ми вирушимо у березні чи квітні, перш ніж крига стане крихкою і в’язкою, — буде легше, ніж волочити їх суходолом або по літній сльоті, — сказав лейтенант Ле Вісконте.

— Я пропоную залишити шлюпки й піти до Баффінової затоки впорожні, взявши лише сани з найнеобхіднішим, — сказав Чарльз ДеВо. — Якщо ми дістанемося східного узбережжя острова Сомерсета до закінчення китобійного сезону, нас неодмінно підбере якийсь корабель. І я ладен закластися, що там будуть рятувальні кораблі військового флоту і пошукові санні загони.

— Якщо ми залишимо шлюпки, — сказав льодовий лоцман Бланкі, — перша-ліпша смуга відкритої води зупинить нас. І ми сконаємо там на кризі.

— А чому, власне кажучи, рятувальники повинні бути саме на східному узбережжі острова Сомерсета й півострова Бутія? — запитав лейтенант Літтл. — Якщо вони вирушили на наші пошуки, то хіба не підуть вони нашим курсом через Ланкастер Зунд до островів Девон, Бічі та Корнволліс? Адже їм відомо про інструкції щодо маршруту, які отримав сер Джон, вирушаючи у плавання. Вони мають припустити, що ми пішли через Ланкастер Зунд, бо він влітку майже завжди вільний від криги. У нас нема жодного шансу здолати таку величезну відстань, якщо ми вирушимо на північ.

— Можливо, цього року з кригою у верхів’ях Ланкастер Зунду так само кепсько, як тут, — сказав льодовий лоцман Рейд. Це затримає пошукові партії південніше, біля східних берегів Сомерсета та Бутії.

— Може, вони знайдуть повідомлення, яке ми залишили в каїрні на острові Бічі. Якщо вони туди дістануться, — сказав сержант Тозер. — І вишлють санні загони або кораблі на південь тим шляхом, яким пішли ми.

У кают-компанії залягла мертва мовчанка.

— На Бічі ми не залишили жодних повідомлень, — нарешті сказав капітан Фітцджеймс.

У тиші, яка запала після цих слів, Френсіс Роудон Мойра Крозьє відчув у своїх грудях бурхання якогось дивного, гарячого, чистого полум’я. Відчуття на кшталт цього могло б виникнути після першого ковтка віскі після багатоденного утримання, але водночас воно було і геть інше.

Крозьє хотів жити. Це було так просто. Він сповнився рішучості жити далі. Він збирався пережити цю халепу всупереч усім прикрим обставинам і богам, які пророкували, що таке йому не до снаги, що він має скоритися долі. Це полум’я в його грудях горіло навіть у нестерпні, нудотні години й болісні дні після його малярійно-похмільного герцю зі смертю на початку січня. І з кожним днем воно розгоралося все сильніше.

Можливо, Френсіс Крозьє, як ніхто інший з тих, що цього дня сиділи довкола довгого столу в кают-компанії, розумів нездійсненність планів, запропонованих присутніми. Було безглуздям прямувати на південь по кризі до Великої Рибної ріки. Було безглуздям прямувати до острова Сомерсет, намагаючись подолати тисячу двісті миль шляху по береговій кризі, торосах, відкритих розводдях й невідомому півострові. Було безглуздям сподіватися, що цього літа крига скресне, дозволивши «Терору» — з двома екіпажами й майже без провізії — вирватися з пастки, в яку їх завів сер Джон.

Попри все, Френсіс Крозьє збирався вижити. Полум’ям жаги життя горіло в ньому, як міцне ірландське віскі.

— То ми відмовилися від думки відпливти звідси своїм ходом? — запитав Роберт Сінклер.

Йому відповів Джеймс Рейд, льодовий лоцман з «Еребуса»:

— Ми мали б пройти під вітрилами майже три сотні миль на північ, до безіменної протоки й протоки, яку відкрив сер Джон, потім пройти через протоки Барроу й Ланкастер Зунд, потім повернути на південь і перетнути Баффінову затоку, перш ніж знову стане крига. Свого часу, рухаючись на південь, ми мали парову машину й залізну обшивку корпуса, які допомогли нам пробитися крізь кригу. Навіть якщо крига стане такою крихкою, як була два роки тому, нам буде дуже складно здолати таку віддаль тільки під вітрилами. І з ослабленим дерев’яним корпусом.

— Криги може бути значно менше, ніж 1846 року, — сказав Сінклер.

— А з моєї дупи можуть випурхнути ангели, — сказав Томас Бланкі.

Зглядаючись на його втрачену ногу, жоден офіцер за столом не зробив льодовому лоцманові зауваження. Дехто посміхнувся.

— Я можу запропонувати ще один спосіб… я маю на увазі спосіб випливти звідси, — сказав лейтенант Едвард Літтл.

Погляди всіх присутніх звернулися до нього. Багато моряків зберегли якісь пайки тютюну — заощадили його, додаючи до курива неймовірні домішки, — і зараз з півдюжини чоловіків пахкали люльками. Від диму в кают-компанії, тьмяно освітленій миготливими лампами на китовому жиру, стало ще темніше.

— Лейтенант Гор минулого літа казав, що він начебто побачив землю на південь від Землі Короля Вільяма, — продовжив Літтл. — Якщо це насправді так, це має бути півострів Аделаїда — досліджена територія, — де часто залишається смуга чистої води між крижаним берегом і паковою кригою. Якщо влітку відкриється достатньо розводь, щоб «Терор» міг пройти на південь — можливо, всього лише трохи більше сотні миль, але аж ніяк не три сотні, які доведеться здолати, якщо повертатися назад через Ланкастер Зунд, — ми змогли б пройти відкритими каналами вздовж узбережжя на захід і досягти Берінгової протоки. А там уже починається досліджена територія.

— Північно-Західний прохід, — сказав третій лейтенант Джон Ірвінг. Ці слова прозвучали магічним заклинанням.

— Але чи залишиться в нас до кінця літа достатньо здорових матросів, щоб укомплектувати команду корабля? — дуже тихо запитав доктор Гудсер. — До травня цинга може скосити нас усіх. І що ми їстимемо впродовж тижнів або й місяців нашого шляху на захід?

— Далі на захід можна буде полювати, — сказав сержант морських піхотинців Тозер. — Мускусові бики. Великі олені. Моржі. Песці. Можливо, ми будемо харчуватися, як турецький паша, коли дістанемося Аляски.

Крозьє майже очікував, що льодовий лоцман Бланкі скаже: «І з моєї дупи може випурхнути стадо мускусових биків», — але зазвичай гострий на слівце льодовий лоцман промовчав, поглинутий своїми думками.

Замість нього заговорив лейтенант Літтл:

— Сержанте, наша проблема в тому, що навіть якщо дичина якимось дивовижним чином раптом повернеться після двох років відсутності, ніхто з нас не вміє прицільно стріляти з мушкета… окрім ваших піхотинців, звісно. Але кількох вцілілих морських піхотинців буде замало для того, щоб відкривати сезон полювання. І скидається на те, що ніхто з нас не має досвіду полювання на щось більше, ніж птахи. Чи можна з дробовика підстрелити тварин, про яких ви казали?

— Якщо підійти на достатньо близьку віддаль, — понуро відповів Тозер.

Крозьє поклав край цій дискусії, повівши мову про інше:

— Доктор Гудсер цілком слушно раніше зауважив: якщо ми чекатимемо до середини літа або, можливо, навіть до липня, щоб побачити, чи скресне крига, на той час ми, можливо, будемо занадто хворими й голодними, щоб укомплектувати команду корабля. І в нас точно залишиться надто мало провізії, щоб вирушити у санний похід. Ми повинні взяти до уваги, що подорож через замерзле море до Баффінової затоки або вгору до Великої Рибної річки може тривати три або чотири місяці, тож якщо ми збираємося покинути кораблі й зійти на кригу в сподіванні дістатися чи то до Великого Невільницького озера, чи то до східного узбережжя острова Сомерсет або Бутії, ми очевидно маємо вирушити раніше червня. Але наскільки раніше?

І знову надовго запанувала тиша.

— Я пропонував би не пізніше першого травня, — нарешті сказав лейтенант Літтл.

— На мою думку, це слід зробити раніше, — промовив доктор Гудсер, — хіба що найближчим часом ми знайдемо спосіб добувати свіже м’ясо і хвороба припинить поширюватися з такою швидкістю, як зараз.

— Наскільки раніше? — запитав капітан Фітцджеймс.

— Не пізніше середини квітня, — відказав Гудсер.

Моряки, огорнуті пеленою тютюнового диму, що висів у холодному повітрі, перезирнулися. Це менше ніж через два місяці.

— Сподіваюся, — сказав лікар якось невпевнено, як здалося Крозьє, — що умови не погіршуватимуться.

— Куди вже гірше? — запитав другий лейтенант Годжсон.

Молодий чоловік, очевидно, хотів пожартувати, щоб розрядити напружену атмосферу, але натомість був винагороджений похмурими, сердитими поглядами.

Крозьє не хотів закінчувати військову раду на такій ноті. Офіцери, унтер-офіцери, кондуктори й цивільні, що сиділи за столом, чітко зрозуміли, який на них чекає вибір, і очікувано засмутилися, але Крозьє не міг допустити, щоб представники командного складу обох кораблів геть занепали духом.

— До речі, — сказав Крозьє легким невимушеним тоном, — капітан Фітцджеймс вирішив наступної неділі провести на «Еребусі» службу Божу — він прочитає спеціальну проповідь, яку я дуже хочу почути і наперед вважаю гарною вже тому, що це не буде читання з «Книги Левіафана», — тож я подумав, раз уже суднові команди зберуться разом, було б не зайвим цього дня видати людям повні порції грогу й почастувати їх ситнішим обідом, ніж зазвичай.

Моряки почали усміхатися й жартувати. Ніхто з них не сподівався принести з цих зборів своїм друзям та підлеглим гарні новини.

Брови Фітцджеймса поповзли догори. Його «спеціальна проповідь» на недільній службі Божій, яка мала відбутися через п’ять днів, стала для нього новиною, але Крозьє подумав, що було б непогано чимось зайняти геть схудлого капітана і спрямувати загальну увагу на щось інше. Фітцджеймс ледь помітно кивнув.

— От і добре, — сказав Крозьє вже офіційнішим тоном. — Цей обмін думками й інформацією був дуже корисним. Ми з капітаном Фітцджеймсом, десь-певне, ще порадимося наодинці з декотрими з вас, перш ніж ухвалимо рішення щодо наших наступних дії. Офіцери з «Еребуса» можуть повертатися на свій корабель, поки не зайшло сонце. Щасти вам, джентльмени. Побачимося в неділю.

Моряки рушили до виходу. Фітцджеймс обійшов стіл, нахилився до Крозьє й прошепотів:

— Я хотів би позичити у вас ту «Книгу Левіафана», Френсісе, — й пішов слідом за своїми людьми до трапу, де вони одягали свої промерзлі шинелі.

Офіцери «Терору» повернулися до виконання своїх обов’язків. Капітан Крозьє ще кілька хвилин посидів у своєму кріслі на чолі столу, розмірковуючи над питаннями, які обговорювалися під час зібрання. Вогонь бажання жити палав у його зболілих грудях сильніше, ніж будь-коли.

— Капітане?

Крозьє підвів погляд. Це був старий стюард з «Еребуса», Брідженс, якого залучили прислужувати, бо обидва капітанські стюарди захворіли. Він допомагав Гібсону прибирати зі столу олов’яні тарілки і чашки.

— О, можете йти, Брідженсе, — сказав Крозьє. — Вирушайте разом з іншими. Гібсон сам дасть раду з усім цим. Не потрібно, щоб ви поверталися на «Еребус» наодинці.

— Єсть, сер, — сказав старий офіцерський стюард. — Але я хотів би перебалакати з вами, капітане.

Крозьє кивнув. Він не запропонував стюардові сісти. Капітан завжди почувався незручно в присутності цього старого — занадто старого для участі в дослідницькій експедиції. Якби три роки тому рішення приймав Крозьє, Брідженса ніколи б не включили до суднової ролі — і вже точно не записали б під виглядом молодого чоловіка віком двадцяти шести років, щоб обдурити комісію військово-морського флоту, — але сера Джона розважало те, що на борту є стюард, старший за нього самого, ось і все.

— Я мимоволі чув дискусію, капітане Крозьє, про три можливі варіанти дій: залишитися на кораблях у сподіванні на відлигу, вирушити на південь до Великої Рибної ріки або піти по кризі до Бутії. Якщо капітан не заперечує, я хотів би запропонувати четверту можливість.

Капітан заперечував. Навіть такий поборник рівноправності, як ірландець Френсіс Крозьє, обурився від думки, що якийсь офіцерський прислужник даватиме йому поради з питань, що стосувалися життя і смерті. Але він сказав:

— Продовжуйте.

Стюард підійшов до книжкової полиці, вбудованої у кормову переділку, витяг звідти два грубезні томи і з глухим стуком поклав їх на стіл.

— Я знаю, ви обізнані, капітане, що 1829 року сер Джон Росс та його небіж Джеймс пройшли на кораблі «Вікторі» на південь вздовж східного узбережжя півострова, який вони відкрили і який ми сьогодні називаємо півострів Бутія.

— Я це чудово знаю, містере Брідженс, — сказав Крозьє холодно. — І дуже добре знаю сера Джона і його небожа сера Джеймса.

Після п’яти років, проведених серед льодів Антарктики з Джеймсом Кларком Россом, Крозьє подумалось, що він значно применшив ступінь цього знайомства.

— Так, сер, — сказав Брідженс, згідно киваючи, але ні краплі не збентежившись. — Тоді я певен, що вам відомі подробиці їхньої експедиції, капітане Крозьє. Вони провели посеред криги чотири зими. Першої зими сер Джон поставив «Вікторі» на якір у затоці, яку він назвав Щасливою Гаванню, на східному узбережжі Бутії… майже прямо на схід від нашої теперішньої позиції.

— Ви брали участь у тій експедиції, містере Брідженс? — спитав Крозьє, зацікавившись продовженням.

— Не мав такої честі, капітане. Але я прочитав ці два грубі томи сера Джона, де він докладно описав історію своєї експедиції. Буду здивований, якщо у вас також знайшовся на це час, сер.

Крозьє відчув, як у ньому прокидається його ірландська лють. Зухвалість цього старого стюарда переходила усі межі.

— Звісно, я проглядав ці книжки, — сказав він холодно. — Я не мав часу прочитати їх уважно. Але яке це має значення, містере Брідженс?

Будь-який інший офіцер, унтер-офіцер, кондуктор, матрос або морський піхотинець, що служили під командуванням капітана Крозьє, з його тону вже все зрозуміли б і, кланяючись, поквапилися б покинути кают-компанію, але Брідженс, здавалося, не помічав роздратування начальника експедиції.

— Так, капітане, — сказав стариган. — Бачте-но, річ у тому, що Джон Росс…

— Сер Джон, — поправив його Крозьє.

— Звісно. Сер Джон Росс мав тоді багато проблем, схожих з нашими, капітане.

— Дурниці. Він з Джеймсом на «Вікторі» вмерз у кригу біля східного узбережжя Бутії, Брідженсе, саме там, куди ми хотіли б дістатися саньми, якби мали час і необхідні засоби. За сотні миль звідси.

— Так точно, сер, але на тій самій широті, хоча завдяки півострову Бутія «Вікторі» не зіштовхнулася з цим бісовим паковим льодом, що постійно спускається з північного заходу. Але вони провели там, у кризі, три зими, капітане. Джеймс Росс пройшов із санним загоном більше шести сотень миль на захід — через Бутію і замерзле море до Землі Короля Вільяма, який розташований всього за двадцять п’ять миль на південь-південний схід від нас, капітане. Це мис Вікторії… той самий мис з каїрном, куди минулого ліга, до того нещасливого випадку, ходив із санним загоном бідолашний лейтенант Гор.

— То ви думаєте, нібито я не знаю, що сер Джеймс відкрив Землю Короля Вільяма, не знаю про мис Вікторії? — запитав Крозьє голосом, в якому вчувалося роздратування. — Під час цієї експедиції він також відкрив цей клятий північний магнітний полюс, Брідженсе. Сер Джеймс є… був… найвидатнішим полярним санним мандрівником на довгі дистанції.

— Так точно, сер, — сказав Брідженс.

Крозьє захотілося вдарити його за цю ледь помітну посмішку. Капітан знав — і знав ще до рейсу, — що цей стариган був відомим содомітом, принаймні на березі. Після придушеного в зародку заколоту помічника купора капітан Крозьє ще більше зненавидів содомітів, яких і раніше не зносив.

— Я хотів сказати лише те, капітане Крозьє, що після трьох зим у кризі, з такими ж хворими на цингу матросами, як будуть наші цього літа, сер Джон вирішив, що вони не зможуть вибратися з криги, затопив «Вікторі» на глибині десять саженів біля узбережжя Бутії, прямо на схід від нас, і вони вирушили на північ до острова Фурі, де капітан Паррі залишив продовольчі запаси і шлюпки.

Крозьє зрозумів, що зможе повісити цього чоловіка, але не зможе змусити його заткнутися. Тож він супився і слухав.

— Ви ж пам’ятаєте, капітане, що Паррі залишив запаси і шлюпки на Ф’юрі-Біч. Росс узяв шлюпки й поплив на північ уздовж узбережжя до мису Кларенс, зі скал якого можна було побачити північний берег протоки Барроу та Ланкастер Зунду, де вони сподівалися знайти китобійні судна… але протока була забита паковою кригою, сер. Літо того року було таким самим холодним, якими були два наші останні літа і яким може бути прийдешнє.

Крозьє чекав. Уперше від січня, з часу своєї смертельної хвороби, йому захотілося випити склянку віскі.

— Вони повернулися до Ф’юрі-Біч і провели свою четверту зиму там, капітане. Матроси ледь не померли від цинги. Наступного липня… 1833 року, через чотири роки після того, як вони увійшли в кригу… вони на невеличких шлюпках вирушили на північ, а потім повернули на схід і вже пройшли по Ланкастер Зунду повз бухту Адміралтейства та бухту Ради Флоту, коли вранці двадцять п’ятого серпня Джеймс Росс… сер Джеймс… побачив вітрило. Вони махали руками, кричали, палили смолоскипи. Але вітрило сховалося за горизонтом на сході.

— Я пам’ятаю, сер Джон щось таке розповідав, — сказав Крозьє сухо.

— Так, капітане, звісно, — сказав Брідженс зі своєю дратівливою ледь помітною посмішкою. — Але вітер стих, його матроси гребли, як прокляті, сер, і вони таки наздогнали китобійне судно. Це була «Ізабелла», капітане, корабель, яким сер Джон командував 1818 року… Сер Джон, сер Джеймс і команда «Вікторі» провели чотири роки в кризі на нашій широті, капітане, — продовжував Брідженс. — І тільки один моряк помер — тесля, містер Томас, який страждав на розлад травлення і який взагалі був хворобливим.

— То що ви радите? — знову запитав Крозьє безбарвним голосом. Капітанові боліло, що за час його командування експедицією вони вже втратили більше десятка людей.

— Ті шлюпки й запаси досі на Ф’юрі-Біч, — сказав Брідженс. — І я припускаю, що будь-яка рятувальна експедиція, послана за нами — минулого року чи прийдешнім літом, — залишить там ще кілька човнів і запас продовольства. Переймаючись порятунком сера Джона, Адміралтейство передовсім подумає про Ф’юрі-Біч як про місце, де слід залишити запаси провіанту для нас і майбутніх рятувальних партій.

Крозьє зітхнув.

— То ви маєте здатність передбачати хід думок Адміралтейства, офіцерський стюарде Брідженс?

— Іноді так, — відповів стариган. — Цій здатності десятки років, капітане Крозьє. Якщо з дурнями поведешся, то через деякий час і думати починаєш, як дурень.

— Це вже занадто, стюарде Брідженс! — вибухнув Крозьє.

— Так точно, сер. Але прочитайте ці два томи, капітане. Там сер Джон усе детально описав. Як вижити на кризі. Як боротися з цингою. Як знайти ескімоських тубільців і скористатися з їхньої допомоги на полюванні. Як будувати маленькі хатки зі снігових блоків…

— Годі, стюарде!

— Єсть, сер! — Брідженс віддав честь і повернувся до дверей, але спершу підсунув два грубі томи ближче до Крозьє.

Капітан посидів наодинці в промерзлій кают-компанії ще хвилин десять.

Він дослухався до тупоту ніг по головному трапу й верхній палубі — це люди з «Еребуса» покидали корабель. Чув прощальні вигуки офіцерів «Терору», які бажали своїм товаришам усіляких гараздів і безпечної мандрівки. Поступово корабель затихав, відлунював лише гомін матросів, які сиділи за вечерею з порцією грогу. Потім Крозьє почув, як піднімаються на ланцюгах під стелю столи в кубрику, як його офіцери спускаються вниз по трапу, вішають на гачки свої шинелі і йдуть на корму вечеряти. Вони перемовлялися бадьоріше, ніж під час сніданку.

Крозьє нарешті підвівся — скоцюрблений від холоду й болю в усьому тілі, — взяв зі столу два чималенькі томи і акуратно поставив їх назад на книжкову полицю, вбудовану у кормову переділку.