Буря Мечів

Данерис

Над спокійною синьою водою линув мірний туркіт барабанів і тихий шурхіт галерних весел. Великий ког тягнувся, порипуючи, в кільватері галер, на туго напнутих товстих канатах. Вітрила «Балеріона» жалюгідно обвисли на щоглах. Та все одно, стоячи на півбаку та спостерігаючи за драконами, які ганялися одне за одним у безхмарному блакитному небі, Данерис Таргарієн почувалася щасливою як ніколи.

Дотраки кличуть море «отруйною водою», не довіряючи рідині, якої не можуть пити коні. Того дня, коли три кораблі знялися з якоря в Карті, можна було подумати, що вони пливуть не в Пентос, а в пекло. Юні й хоробрі кровні вершники білими розширеними очима витріщалися на берег, який малів і малів; усі троє один перед одним намагалися не показувати страху, а служниці Іррі та Джикі відчайдушно вчепились у поруччя та від кожного поштовху хвиль блювали через борт. Решта ж невеличкого халасару Дані сиділа під палубою, віддаючи перевагу схарапудженим коням перед жахливим нескінченним світом навколо кораблів. Коли ж на шостий день подорожі налетів наглий шквал, Дані чула крізь люки, як хвицаються й іржуть коні та як вершники моляться тонкими тремтливими голосами щоразу, коли «Балеріон» стрибав на хвилі чи гойдався.

Та жоден шквал не міг налякати Дані. Данерис Штормороджена — ось як її прозивали, бо вона з ревом увірвалась у світ у далекому Драконстоні, коли надворі вирував найбільший шторм на пам’яті Вестеросу — шторм такий лютий, що скидав химер з мурів замку й розтрощив на тріски батьків флот.

У вузькому морі штормило часто, а Дані ще дівчинкою перетинала його півсотні разів, коли тікала з одного вільного міста в інше, на півкроку випереджаючи Узурпаторових найманців. Вона любила море. Їй подобався гострий солоний запах у повітрі, безмір обрію, обмеженого тільки склепінням лазурового неба над головою. Від цього вона почувалася маленькою — і водночас вільною. Їй подобалися дельфіни, які іноді пливли за «Балеріоном», розтинаючи воду, як срібні списи, подобались і летючі рибки, яких вона помічала тут і там. Їй навіть подобалися матроси з усіма їхніми піснями та притчами. Одного разу дорогою до Браавоса, спостерігаючи, як команда намагається опустити величезне зелене вітрило на початку шторму, вона була навіть подумала, як би гарно стати морячкою. Та коли вона сказала це братові, Вісерис так накрутив їй коси, що вона аж заплакала. «Ти — кров од крові дракона,— верещав він на неї.— Дракона, а не якоїсь смердючої риби».

«Дурень він був — і в цьому, і багато в чому ще»,— подумала Дані. Якби він був мудріший, то це він би зараз плив на захід, щоб посісти трон, належний йому по праву. Вісерис був дурний і лихий, вона це вже зрозуміла, та все одно іноді скучала за ним. Не за тим жорстоким слабаком, на якого він перетворився під кінець, але за братиком, який іноді дозволяв їй залізти до нього в ліжко, за хлопчиком, який переказував їй легенди Сімох Королівств і розповідав, як добре заживуть вони, коли він нарешті поверне собі корону...

Поруч з Дані з’явився шкіпер.

— Хотів би я, щоб цей «Балеріон» навчився ширяти, як його тезко колись, ваша світлосте,— мовив він валірійським суржиком, присмаченим пентоським акцентом.— Тоді б нам не довелося ні веслувати, ні буксирувати, ні вимолювати вітру.

— Атож, капітане,— відповіла Дані з усмішкою, рада, що завоювала його прихильність. Шкіпер, як і його господар магістр Іліріо Мопатис, був старим пентосянином і хвилювався як дівиця через те, що на облавку в нього — три дракони. На той раз, якщо спалахне полум’я, на планширі й досі висіло півсотні відер морської води. Спершу Гролео хотів посадити драконів у клітки, й Дані погодилася, щоб втишити його страхи, але в клітках дракони так мучилися, що дуже швидко Дані передумала й наполягла, щоб їх випустили.

Та зараз цьому радів навіть шкіпер Гролео. Так, спалахнула невеличка пожежа, яку вдалося швидко загасити, зате на «Балеріоні» раптом значно поменшало щурів порівняно з часами, коли корабель називався «Садулеон». А команда, попервах зацікавлена не менше, ніж перелякана, згодом почала яро пишатися «своїми» драконами. Всі моряки, від шкіпера до кухарчука, страшенно любили дивитися, як вони літають... а Дані — більше за всіх.

«Вони — мої дітки,— казала собі Дані,— а якщо мейгі правду казала, то інших дітей я вже ніколи не матиму».

У Вісеріона луска була кольору свіжих вершків, а роги, кісточки на крилах і гребінь на спині — золоті, й виблискували вони ясно, як метал на сонці. Рейгал же був зроблений з літньої зелені й осінньої бронзи. Вони широкими колами кружляли над кораблями, піднімаючись вище й вище, силкуючись злетіти один понад одним.

Дані вже вивчила, що дракони більш за все люблять нападати згори. Якщо один опинявся поміж братом і сонцем, то складав крила і з вереском падав униз, і тоді обидва котилися з неба сплетеним лускатим клубком, клацаючи зубами та б’ючи хвостами. Коли вони зробили так уперше, Дані злякалася, що вони зараз повбивають одне одного, але це була просто гра. Щойно вони падали у воду, як миттю розпліталися та злітали, з криком і сичанням, і солона вода парою здіймалася від крил, які чіплялися за повітря.

Дрогон теж десь літав, тільки видно його не було: він полює — за кілька миль попереду чи позаду.

Він завжди голодний, її Дрогон. Голодний, і він швидко росте. «Ще рік, може, два — і дракони підростуть так, що на них можна буде сісти верхи. Тоді не потрібні мені будуть кораблі, щоб перетнути велике солоне море».

Але цей час іще не прийшов. Рейгал з Вісеріоном були завбільшки з маленьких собак, Дрогон — трошки крупніший, але будь-який собака важить більше: дракони ж бо — самі крила, шиї і хвости, тож важать набагато менше, ніж здається на вигляд. Отож Данерис доводиться покладатися на дерево, вітер і парусину, щоб дістатися додому.

Поки що дерево й парусила добре їй прислужилися, а от непостійний вітер виявився зрадником. Шість днів і шість ночей стояв штиль, і вже пішов сьомий день, а нема й натяку на вітерець, що напнув би вітрила. На щастя, двоє з трьох кораблів, які прислав по Дані магістр Іліріо, виявилися торговими галерами на двісті весел кожна, й мали вони команди міцноруких веслярів. А от великий ког «Балеріон» — то зовсім інша пісня: громіздка широкопалубна свиня, а не корабель, з велетенським трюмом і здоровезними вітрилами, однак цілком безпорадний за штилю. «Вагар» і «Мераксис» кинули кінці, щоб тягнути його на буксирі, але просувалися через це болісно-повільно. Всі три-бо кораблі були натоптані людьми й вантажем.

— Щось я Дрогона не бачу,— мовив сер Джора Мормонт, приєднуючись до Дані на півбаку.— Знову загубився?

— Це ми загубилися, сер. Дрогону не до шмиги отак плентатися — не більше, ніж мені.

Сміливіший за інших двох, чорний дракон перший спробував злетіти над водою, перший перелетів з корабля на корабель, перший загубився в хмарах... і перший уполював здобич. Не встигла летюча рибка вискочити з води, як він стрельнув у неї полум’ям, схопив і проковтнув.

— Цікаво, який він виросте? — зронила Дані.— Ви не знаєте?

— У Сімох Королівствах ходять перекази про драконів, які виростали такими здоровезними, що вихоплювали з моря велетенських кракенів.

— Поглянути б на таке диво! — засміялася Дані.

— Та це казки, халесі,— мовив лицар-вигнанець.— Люди переповідають і про старих мудрих драконів, що живуть по тисячі років.

— Ну, а скільки живе дракон? — вона глянула вгору на Вісеріона, який з неба пірнув униз до корабля, повільно б’ючи крилами й розмаюючи обвислі вітрила.

Сер Джора знизав плечима.

— Загалом природна тривалість життя дракона така сама, як і в людини, принаймні так співається в піснях... але в Сімох Королівствах найкраще відомі були дракони дому Таргарієнів. Їх ростили для війни, отож і гинули вони на війні. Убити дракона нелегко, але можливо.

Зброєносець Білобородий, який стояв біля носової прикраси, однією рукою стискаючи свій довгий ціпок з твердого дерева, озирнувся до них і мовив:

— Балеріон на прізвисько Чорних Жах мав уже двісті років, коли помер за правління Джейгейриса Миротворця. А великий був такий, що міг цілого тура заковтнути. Дракони так і не припиняють рости, ваша світлосте, якщо мають харч і свободу.

Звали чоловіка Аристан, але Дужий Бельвас дав йому прізвисько Білобородий за сиві бакенбарди, тож тепер майже всі його так і кликали. Він був вищий за сера Джору, хай і не такий м’язистий, очі мав блакитні, а бороду білу як сніг і м’яку як шовк.

— Свободу? — зацікавлено перепитала Дані.— Про що це ви?

— На Королівському Причалі ваші пращури звели для своїх драконів велетенський замок-баню. Драконяче Лігво, ось як він зветься. Розташований на верхівці Рейнісиного пагорба, зараз він лежить у руїнах. Саме там за старих часів мешкали дракони, у цій печері з такими широкими залізними брамами, що крізь них може проїхати шерегою тридцять вершників. Та все одно люди зауважили, що жоден дракон з цього лігва не досяг розмірів своїх предків. Мейстри кажуть, це все через оті стіни навколо й баню над головою.

— Якби стіни впливали на розмір, усі селяни були би крихітні, а королі виростали на велетнів,— сказав сер Джора.— А мені стрічалися здоровані, народжені в халупах, і карлики, які мешкали в палацах.

— Люди — це люди,— озвався Білобородий,— а дракони — це дракони.

— Яка глибока думка! — зневажливо пирхнув сер Джора. Лицарю-вигнанцю не подобався старий, і він цього не приховував від самого початку.— Що взагалі вам відомо про драконів?

— Небагато, це правда. Однак я служив на Королівському Причалі ще за тих часів, коли на Залізному троні сидів король Ейрис, і ходив попід драконячими головами, які поглядали на людей зі стін у його тронній залі.

— Вісерис розповідав про ці голови,— мовила Дані.— Узурпатор зняв їх і сховав. Не міг витримати їхніх поглядів, коли сидів на краденому троні...— Дані поманила Білобородого ближче.— А ви не стрічалися з моїм царственим батьком?

Король Ейрис II помер ще до народження дочки.

— Мав таку честь, ваша світлосте.

— Він був добрий і лагідний?

Білобородий силкувався приховати почуття, але вони ясно читалися на його обличчі.

— Його світлість був... часто люб’язний.

— Часто? — посміхнулася Дані.— Але не завжди?

— До тих, кого вважав за ворогів, він бував досить різкий.

— Мудра людина ніколи не робитиме ворога з короля,— сказала Дані.— А мого брата Рейгара ви також знали?

— Кажуть, ніхто й ніколи по-справжньому не знав королевича Рейгара. Я мав честь бачити його на турнірі, а ще неодноразово слухав, як він грає на своїй злотострунній лірі.

— Як і тисячі інших на якому-небудь святі врожаю,— пирхнув сер Джора.— Далі ви скажете, що були в нього зброєносцем.

— Такого я не кажу, сер. Зброєносцем королевича Рейгара був Майлз Мутон, а після нього — Ричард Лонмут. Коли вони здобули свої остроги, він власноруч висвятив їх у лицарі, й вони лишалися його близькими товаришами. Ще королевич любив юного лорда Конінтона, та найдавнішим його другом був Артур Дейн.

— Ранковий Меч! — захоплено вигукнула Дані.— Вісерис розповідав про його дивовижний білий клинок. Казав, сер Артур був єдиним у королівстві лицарем, рівним нашому братові.

Білобородий схилив голову.

— Не мені ставити під сумнів слова королевича Вісериса.

— Короля,— виправила Дані.— Він був королем, хай і не правив ніколи. Вісерис Третій. Але що ви мали на увазі? — поцікавилася вона, бо такої відповіді не очікувала.— Одного разу сер Джора назвав його останнім драконом. Рівних йому воїнів не було, ось чому його так назвали, правда ж?

— Ваша світлосте,— мовив Білобородий,— королевич Драконстону був могутнім воїном, але...

— Продовжуйте,— попросила вона.— Зі мною ви можете говорити вільно.

— Як зволите,— старий, насупившись, зіперся на свій твердий ціпок.— Воїн, якому немає рівних... гарні слова, ваша світлосте, та не виграти битви словами.

— А виграти списами,— різко кинув сер Джора.— А королевич Рейгар добре міг собі дати з ними раду.

— Так, сер, але... я бачив сотню турнірів, а воєн більше, ніж хотілося б, і знаю: хай який лицар дужий, меткий чи вмілий, йому знайдуться рівні. Він може виграти один турнір, а з другого вилетіти ще на початку. До поразки може призвести калюжа в траві чи страва, яку ти з’їв напередодні. Зміна вітру може принести перемогу чи поразку,— він глянув на сера Джору.— Або ж стрічка, яку леді пов’яже тобі на руку.

Мормонт потемнів з обличчя.

— Стеж за словами, старий.

Аристан бачив, як сер Джора змагався в Ланіспорті, збагнула Дані, на тому турнірі, на якому здобув стрічку від леді. Цю леді він також здобув — Лінессу з дому Гайтаверів, свою другу дружину, високородну й прегарну... але вона зруйнувала його життя, а тоді покинула його, лишивши по собі гіркі спогади.

— Не сердьтеся, мій лицарю,— поклала Дані долоню Джорі на руку.— Аристан не хотів вас образити, я певна.

— Як скажете, халесі,— буркітливо озвався сер Джора.

Дані знов обернулася до зброєносця.

— Я мало знаю про Рейгара. Тільки те, що оповідав Вісерис, а він був маленьким хлопчиком, коли наш брат загинув. Який він був насправді?

Старий якусь мить поміркував.

— Здібний. Це найперше. Рішучий, рвійний, ретельний, цілеспрямований. Про нього є один переказ... але, без сумніву, сер Джора теж його знає.

— Я послухаю його від вас.

— Як зволите,— мовив Білобородий.— Змалечку королевич Драконстону був завзятим читакою. Читати навчився так рано, що люди казали: королева Рейла, коли була в тяжі, мабуть, книжок наковталась і свічок. Рейгару нецікаво було гратися з іншими дітьми. Мейстри були в захваті від його розуму, а от батькові лицарі кисло жартували, що на світ удруге з’явився Бейлор Благословенний. Та одного дня в сувоях королевич Рейгар вичитав щось таке, що змінило його докорінно. Ніхто не знає, що це могло бути, тільки раптом одного ранку хлопець з’явився у дворі, коли лицарі вбирались у крицю. Підійшов до сера Віллема Дарі, військового інструктора, й мовив: «Мені потрібен меч і лати. Схоже, я мушу стати воїном».

— І він став! — захоплено вигукнула Дані.

— Щира правда,— уклонився Білобородий.— Перепрошую, міледі. До речі про воїнів: бачу, що Дужий Бельвас уже встав. Мушу обслужити його.

Дані глянула на корму. Євнух саме вилазив крізь люк посередині судна — дуже спритно, попри свої розміри. Бельвас був приземкуватий, але широкоплечий, з усіма м’язами й салом важив добрі шість пудів, а його велетенське смагляве черево навхрест перетинали старі білі шрами. Вдягнений він був у мішкуваті штани, жовтий шовковий пояс і абсурдно крихітну шкіряну жилетку, поцятковану залізними заклепками.

— Дужий Бельвас зголоднів! — прогуркотів він до всіх і ні до кого конкретно.— Білобородий! Принеси їсти Дужому Бельвасу!

— Можете йти,— мовила Дані до зброєносця. Той знову вклонився й пішов задовольняти потреби людини, якій служив.

Сер Джора проводжав його поглядом, хмурячи грубувато-відверте обличчя. Мормонт був рослявий і огрядний, з квадратною щелепою і м’язистими плечима. Зовсім не гарний, але щирішого друга в Дані ще не було.

— Краще вам не сприймати слова старого за чисту монету,— сказав він до неї, коли Білобородий уже не міг їх чути.

— Королева має вислухати всіх,— нагадала вона йому.— Можних і бідних, дужих і слабких, шляхетних і продажних. Один голос може і збрехати, але в багатьох завжди відшукається правда.

Це вона прочитала у книжці.

— То вислухайте мій голос, ваша світлосте,— сказав вигнанець.— Цей Аристан Білобородий нещирий. Він застарий як на зброєносця, та й розмовляє надто вишукано, щоб служити тому йолопу-євнуху.

Це і справді було дивно, не могла не визнати Дані. Дужий Бельвас колись був рабом, він ріс і тренувався в бійцівських кублах Міріна. Магістр Іліріо послав його захищати Дані, принаймні сам Бельвас так стверджує, а їй і справді потрібен захист. Узурпатор на своєму Залізному троні обіцяв землі й титул лорда тому, хто її вб’є. Одна спроба вже робилася — їй піднесли келих отруйного вина. Що ближче вона до Вестеросу, то вірогіднішою стає наступна спроба. У Карті ворожбит Піят Прі підіслав до неї жалісливця, щоб помститися за Невмирущих, яких вона спалила в Палаці праху. Подейкують, ворожбити ніколи не забувають кривди, а жалісливці, якщо мають когось убити, доводять справу до кінця. Та й більшість дотраків тепер теж проти Дані. Колишні ко хала Дрого нині очолили власні халасари, і жоден з них не завагається напасти на її невеличкий гурт, аби повбивати й поневолити вірних їй людей, а саму Дані силоміць завезти назад у Ваїс-Дотрак, де їй і місце серед зморщених старух дош-халіну. Вона сподівалася, що бодай Заро Зоан Даксос їй не ворог, але купець-картянин жадав тільки її драконів. А ще ж є Квейт з Тіні — ота дивна жінка в червоній лакованій масці зі своїми загадковими порадами. Вона теж ворог, чи просто небезпечний друг? Сказати напевне Дані не могла.

«Сер Джора врятував мене від отруйника, Аристан Білобородий — від мантикори. Мабуть, Дужий Бельвас врятує від когось наступного». Він був кремезний, мав руки дебелі, як молоді деревця, а величезний кривий арах такий гострий, що ним можна було б і голитися на той неймовірний випадок, якщо на євнухових гладеньких смаглявих щоках раптом проросте якась рослинність. Та водночас він був як дитина. До справжнього захисника він недотягує. «На щастя, в мене є сер Джора й мої кровні вершники. І мої дракони, не слід забувати». З часом дракони стануть для неї найгрізнішими оборонцями, як були для Ейгона Завойовника та його сестер триста років тому. В усьому світі лишилося тільки три живі дракони, і належать вони їй; чудесні, жахливі — й безцінні.

Вона саме міркувала, що сказати, коли відчула на шиї холодний подих, і на чоло їй упало пасмо сріблясто-золотого волосся. Над головою зарипіла й ворухнулася парусина, і раптом над «Балеріоном» полетів дужий крик.

— Вітер! — горланили матроси.— Вітер повернувся, вітер!

Дані глянула вгору — туди, де велетенські вітрила кога ляскали й надималися, а линви гуділи й напиналися й співали солодку пісню, за якою вже скучили за шість довгих днів. Шкіпер Гролео поквапився на корму, викрикуючи команди. По щоглах уже дерлися пентосяни, решта ж радісно улюлюкали. Навіть Дужий Бельвас, гучно ревнувши, пустився в танок.

— Боги милостиві! — вигукнула Дані.— Бачите, Джоро? Ми знову в дорозі.

— Так,— озвався той,— але куди, королево?

Вітер зі сходу віяв цілий день, спершу постійно, тоді дикими поривами. Сонце сіло в червоній заграві. «Я й досі за півсвіту від Вестеросу,— нагадала собі Дані,— але з кожною годиною наближаюся». Вона спробувала уявити, як почуватиметься, вперше побачивши землю, правити якою була народжена. «Знаю, цей берег буде найчарівніший з усіх, що я бачила. Та й як може бути інакше?»

Але вночі, коли «Балеріон» нісся крізь темряву, а Дані, схрестивши ноги, сиділа на койці в капітанській каюті, годуючи драконів («Навіть на морі,— люб’язно запевнив її Гролео,— королевам надається перевага над капітанами»), пролунав різкий стукіт у двері.

Іррі спала біля койки (для трьох вона була завузька, й сьогодні прийшла черга Джикі ділити м’яку перину зі своєю халесі), але на стук служниця підвелася й пішла до дверей. Дані підтягнула покривало й запхала собі попід пахви. Вона була гола — не очікувала візитерів у таку пізню годину.

— Заходьте,— сказала вона, побачивши за дверима сера Джору, який стояв під розгойданим ліхтарем.

Пригнувши голову, лицар-вигнанець увійшов.

— Ваша світлосте, перепрошую, що збудив.

— Я ще не спала, сер. Ходіть погляньте.

Узявши з миски в себе на колінах солоної свинини, вона показала її драконам. Усі троє втупились у шматок голодними очима. Рейгал розпростав зелені крила, збурюючи повітря, а Вісеріон водив шиєю, наче довгий білий змій, стежачи за рухом її руки.

— Дрогоне,— стиха зронила Дані,— дракарис!

І підкинула свинину в повітря.

Дрогон метнувся швидше за кобру. З пащі вихопилося полум’я — жовтогарячо-червоно-чорне, обсмаживши м’ясо просто в повітрі. Гострі чорні зуби клацнули, і тут Рейгал сіпнув головою, наче хотів висмикнути здобич з братових щелеп, але Дрогон ковтнув і вереснув, і меншому зеленому дракону лишалося тільки розчаровано сичати.

— Припини, Рейгале,— роздратовано сказала Дані, ляснувши його по голові.— Ти вже своє отримав. Не треба мені тут захланних драконів.

Вона усміхнулася до сера Джори.

— Більше не доводиться смажити їм м’ясо на жаровні.

— Бачу. «Дракарис»?

Усі троє драконів на це слово обернули голови, а Вісеріон випустив струмінь біло-золотого полум’я, яке змусило сера Джору квапливо відступити на крок. Дані хихикнула.

— Обережніше з цим словом, сер, бо ще бороду вам підпалять. Валірійською це означає «драконів вогонь». Я вибрала команду, яку навряд чи хтось може зронити випадково.

Мормонт кивнув.

— Ваша світлосте,— мовив він,— можна мені з вами перемовитися приватно?

— Звісно. Іррі, вийди ненадовго,— сказала вона, а тоді, поклавши руку на оголене плече Джикі, поторсала другу служницю.— Ти теж, люба. Серу Джорі треба зі мною поговорити.

— Так, халесі,— гола Джикі стрибнула з койки, позіхаючи; густі чорні коси були розпатлані. Швидко вдягнувшись, вона вийшла разом з Іррі, зачиняючи по собі двері.

Дані віддала драконам решту солонини — нехай погризуться за неї — і поплескала по перині, запрошуючи.

— Сідайте, добрий пане, і розповідайте, що вас непокоїть.

— Три речі,— сер Джора сів.— Дужий Бельвас. Цей Аристан Білобородий. Та Іліріо Мопатис, який їх послав.

«Знову?» Дані підтягнула покривало й перекинула один кінець собі через плече.

— І чому ж?

— Ворожбити в Карті провістили, що вам доведеться пережити три зради,— нагадав їй лицар-вигнанець, а Вісеріон з Рейгалом у цей час клацали зубами одне на одного й дряпалися.

— Одну за кров, другу за золото і третю за любов,— підхопила Дані, яка навряд чи це колись забуде.— Першою була Міррі Маз-Дуур.

— А це значить, що два зрадники ще лишаються... і тут з’являються ці двоє. Це непокоїть мене, так. Не забувайте, Роберт обіцяв титул лорда тому, хто вас уб’є.

Гойднувшись уперед, Дані смикнула Вісеріона за хвіст, відтягуючи від зеленого брата. Від цього руху покривало впало з грудей. Вона квапливо підхопила його і знов затулилася.

— Узурпатор помер,— сказала вона.

— Та на його місці править його син,— сер Джора звів погляд, зустрівшись із Дані темними очима.— Слухняний син сплачує батькові борги. Навіть кровні.

— Може, цей хлопчак Джофрі й справді зичить мені смерті... якщо пам’ятає про моє існування. Але який це має стосунок до Бельваса й Аристана Білобородого? У старого навіть меча немає. Ви самі бачили.

— Ага. А ще я бачив, як вправно він орудує отим своїм ціпком. Пригадуєте, як він убив оту мантикору в Карті? Міг би й горло вам так само легко розтовкти.

— Міг би, але не зробив цього,— зауважила вона.— Убити мене збиралася саме жалюча мантикора. А він урятував мені життя.

— Халесі, а вам не спадало на думку, що Білобородий і Бельвас можуть бути у змові з найманим убивцею? Може, такий був план, щоб втертися до вас у довіру.

Вона так раптово розсміялася, що Дрогон засичав, а Вісеріон, ляпаючи крилами, злетів на сідало над ілюмінатором.

— План спрацював!

Та лицар-вигнанець навіть не усміхнувся.

— Усі ці кораблі належать Іліріо, капітани теж, матроси... і Дужий Бельвас із Білобородим — також його люди, не ваші.

— У минулому магістр Іліріо захищав мене. Бельвас каже, він плакав, дізнавшись, що мій брат загинув.

— Так,— сказав Мормонт,— та чи плакав він за Вісерисом — чи за тими планами, які мав на нього?

— Йому не доведеться змінювати планів. Магістр Іліріо — друг дому Таргарієнів, і він заможний...

— Заможним він не народився. А в тому світі, якого трохи побачив я, доброта не приносить багатства. Ворожбити казали, що друга зрада буде за золото. А що любить Іліріо Мопатис більше за золото?

— Свою шкуру.

У протилежному кутку кімнати нетерпляче крутився Дрогон, і з пащі йому вихоплювалася пара.

— Міррі Маз-Дуур зрадила мене. І за це я її спалила.

— Міррі Маз-Дуур була у вашій владі. А в Пентосі це ви будете у владі Іліріо. Це різні речі. Я знаю магістра незгірше за вас. Він — людина хитра й розумна...

— А мені, якщо я хочу відвоювати Залізний трон, потрібні розумні люди.

— Отой винар,— пирхнув сер Джора,— який хотів вас отруїти, теж був розумник. Розумники виношують амбітні плани.

Дані під покривалом підтягнула ноги до підборіддя.

— Ви мене захистите. Ви, а ще мої кровні вершники.

— Вчотирьох? Халесі, гаразд, ви вважаєте, що знаєте Іліріо Мопатиса. Але чомусь хочете оточити себе людьми, яких ви зовсім не знаєте, як отой надутий євнух і найстаріший на світі зброєносець. Згадайте урок, який дали вам Піят Прі й Заро Зоан Даксос.

«Він зичить мені добра,— нагадала собі Дані.— Все це він робить з любові до мене».

— Здається мені, що королева, яка нікому не довіряє, така сама дурна, як і королева, яка довіряє геть усім. Беручи когось до себе на службу, я ризикую, я це усвідомлюю, та як мені здобути Сім Королівств, не ризикуючи? Чи мені завойовувати Вестерос з одним лицарем-вигнанцем і трьома дотрацькими кровними вершниками?

Але він уперто стиснув щелепи.

— Не заперечуватиму, шлях ви обрали небезпечний. Та якщо ви сліпо довірятимете кожному брехуну й підступнику, який з’являється на цьому шляху, ви закінчите, як ваші брати.

Його впертість розсердила її. «Він зі мною як з дитиною поводиться!»

— Дужий Бельвас самотужки не годен до сніданку підступити. І коли це мені брехав Аристан Білобородий?

— Він не той, за кого себе видає. І розмовляє з вами сміливіше, ніж дозволив би собі зброєносець.

— Він говорив до мене відверто на мою вимогу. Бо знав мого брата.

— Чимало людей знало вашого брата. Ваша світлосте, у Вестеросі лорд-командувач королівської варти засідає у малій раді та служить королю не тільки крицею, а й кметою. Якщо я — перший лицар у вашій королівській варті, благаю, вислухайте мене. Хочу порадити вам один план.

— Який план? Розповідайте.

— Іліріо Мопатис хоче повернути вас назад у Пентос, під свій дах. Що ж, добре, їдьте до нього... але тоді, коли самі схочете, і не одинцем. Побачимо, які вони насправді вірні та слухняні, оці ваші нові піддані. Звеліть Гролео завернути в Невільничу бухту.

Дані не надто це все подобалося. Те, що вона чула про базари з живим товаром у великих рабовласницьких містах Юнкаї, Міріні й Астапорі, страшенно лякало.

— Що чекає мене в Невільничій бухті?

— Військо,— сказав сер Джора.— Якщо вам так подобається Дужий Бельвас, ви зможете купити сотні таких, як він, у бійцівських кублах Міріна... та я б розвертав вітрила в Астапор. Бо в Астапорі можна купити незаплямованих.

— Рабів у гостроверхих бронзових шоломах? — Дані бачила незаплямованих вартових у вільних містах — вони стояли при брамах магістрів, архонтів і династів.— Навіщо мені незаплямовані? Вони навіть верхи сидіти не вміють, та й більшість серед них — товстуни!

— Незаплямовані, яких ви бачили в Пентосі й Мирі, то домашня охорона. Легка служба, а євнухи всі схильні товстіти. Їжа — єдина слабкість, їм дозволена. Судити про незаплямованих з кількох домашніх рабів — те саме, що судити про всіх зброєносців з Аристана Білобородого, ваша світлосте. Знаєте легенду про Три тисячі з Когора?

— Ні.

Покривало зісковзнуло з плеча, й Дані закинула його на місце.

— Було це чотириста років тому, ба й більше, коли зі сходу вперше виїхали дотраки, на своєму шляху плюндруючи й палячи міста малі й великі. Вів їх хал на ім’я Темо. Халасар у нього був не такий великий, як у Дрого, та все одно чималий. П’ятдесят тисяч людей, це щонайменше. Половина з них — вояки, в чиїх косах бряжчали дзвіночки.

Когоряни знали, що він наближається. Вони укріпили мури, подвоїли власну охорону й додатково взяли на службу дві сотні вільних найманців — «Світлі стяги» й «Середніх синів». А потім, добре подумавши, послали людину в Астапор, щоб купила там три тисячі незаплямованих. Але дорога назад до Когора була неблизька, тож на підході вони побачили дим і куряву й почули далекий дзвін бою.

Коли незаплямовані підійшли до міста, сонце вже сіло. Попід мурами, на рештках когорської важкої кінноти, бенкетували ворони й вовки. «Світлі стяги» й «Середні сини» повтікали, як завжди чинять перекупні мечі в безнадійних ситуаціях. Западала темрява, тож дотраки забралися у власний табір — пити, танцювати й бенкетувати, але ніхто не мав сумнівів, що на ранок вони повернуться й розіб’ють міську браму та штурмуватимуть мури, щоб ґвалтувати, грабувати й неволити, скільки заманеться.

Та коли розвидніло й Темо зі своїми кровними вершниками вивів халасар з табору, вони виявили перед брамою три тисячі вишикуваних незаплямованих, над чиїми головами майорів прапор з чорним цапом на гербі. Таке мале військо дуже легко затиснути з флангів, але ж ви знаєте дотраків. Військо було піше, а піших можна тільки кіньми чавити.

Дотраки кинулись у бій. Незаплямовані підняли щити, наставили списи — й вистояли. Вистояли проти двадцятьох тисяч горлопанів з дзвіночками в косах.

Вісімнадцять разів наскакували дотраки, але розбивалися об ці щити та списи, як хвилі об кам’янистий берег. Тричі Темо посилав уперед своїх лучників, і стріли поливали дощем Три тисячі незаплямованих, але вони просто піднімали щити над головою, поки не вщухав шквал. Нарешті їх лишилося всього шістсот... але дотраків полягло на полі понад дванадцять тисяч, включно з самим халом Темо, його кровними вершниками, його ко та всіма його синами. На ранок четвертого дня новий хал повів уцілілих повільною процесією повз міську браму. Один по одному вояки обтинали свої коси й кидали до ніг Трьом тисячам.

Відтоді міська варта Когора набирається лише з незаплямованих, і кожен з них має довгий спис, з якого звисає людська коса.

Ось що вас чекає в Астапорі, ваша світлосте. Зійдіть там на берег і далі їдьте в Пентос сушею. Так, це забере більше часу... та коли ви переломите хліб з магістром Іліріо, біля вас буде тисяча мечів, а не чотири.

«А це мудро, так,— подумала Дані,— але...»

— Як мені купити тисячу рабів-солдатів? З цінного в мене — тільки корона, подарована Турмаліновим братством.

— В Астапорі дракони стануть не меншим дивом, ніж були в Карті. Можливо, рабовласники осипатимуть вас дарунками, як осипали картяни. Якщо ж ні... ці кораблі везуть не тільки ваших дотраків з їхніми кіньми. В Карті вони завантажилися крамом на продаж, я був у трюмах і бачив. Сувої шовку й тюки тигрових шкур, бурштин і різьблений нефрит, шафран і мирра... раби дешеві, ваша світлосте. А тигрові шкури — дорогі.

— Але ці тигрові шкури належать Іліріо,— заперечила вона.

— А Іліріо — друг дому Таргарієнів.

— Тим більше не варто красти його крам.

— Яка користь із заможних друзів, якщо не можна користуватися їхньою заможністю, королево? Якщо магістр Іліріо відмовиться від вас, то він — Заро Зоан Даксос із потрійним підборіддям. А якщо він щирий у своїй відданості вашій справі, то не поскупиться на три кораблі краму. Хіба закласти основу вашої армії — не найкраще застосування для його тигрових шкур?

«Щира правда». Дані відчула хвилю збудження.

— На такому довгому переході чигатимуть небезпеки...

— На морі теж є свої небезпеки. На півдні полюють корсари й пірати, а на північ від Валірії у Курному морі блукають демони. Нас може потопити або роз’єднати найближчий шторм, чи затягнути під воду кракен... а може знову запасти штиль, і тоді ми, чекаючи вітру, повмираємо від спраги. Перехід — це інші небезпеки, королево, але не більші.

— А якщо капітан Гролео відмовиться міняти курс? Та й Аристан і Дужий Бельвас — як учинять вони?

— Мабуть,— підвівся сер Джора,— час це довідатися.

— Атож,— вирішила вона.— Так і зроблю!

Дані, відгорнувши покривало, зістрибнула з койки.

— Просто зараз піду до капітана та звелю повертати в Астапор,— вона схилилася над скринею, відкинула віко й підхопила першу-ліпшу вдяганку — пару шароварів з пісочного шовку.— Подайте мені пояс із бляшок, звеліла вона Джорі, натягаючи шаровари.— І безрукавку...— обернулась вона — і не договорила.

Сер Джора ковзнув руками, обіймаючи її.

— Ой,— тільки й встигла зронити Дані, а він, пригорнувши її, притулився вустами до її вуст. Від нього пахло потом, сіллю й шкірою, а коли він міцно притиснув її до себе, залізні заклепки на його шкірянці уп’ялися їй у голі груди. Однією рукою він пригортав її за плечі, друга ковзнула по спині на пояс, і вуста її, попри її волю, розтулилися назустріч його язику. «Борода в нього колюча,— подумала вона,— але вуста — солодкі». Дотраки не носять борід, тільки довгі вуса, а її цілував у житті лише хал Дрого. «Не слід йому так робити. Я-бо — його королева, а не жінка».

Поцілунок був довгий, хоча Дані не могла б сказати, наскільки довгий. Коли він урвався, сер Джора відпустив її і вона зробила швидкий крок назад.

— Вам... вам не слід було...

— Мені не слід було так довго чекати,— закінчив Джора за неї.— Мені слід було поцілувати тебе ще в Карті, ще у Ваїс-Толоро. Мені слід було цілувати тебе в червоній пустелі — щоночі та щодня. Ти створена для цілунків — частих і вправних,— не відривав він очей від її грудей.

Дані затулилася руками, поки її не виказали пипки.

— Я... так не годиться. Я — ваша королева!

— Королева,— підтвердив він,— а ще — найхоробріша, найсолодша і найвродливіша жінка на світі. Данерис...

— Ваша світлосте!

— Ваша світлосте,— поступився він,— у дракона три голови, пам’ятаєте? Ви все міркували над цим — ще відтоді, як почули це від ворожбитів у Палаці праху. Ось вам пояснення: Балеріон, Мераксис і Вагар, осідлані Ейгоном, Рейніс і Вісенією. Триголовий дракон дому Таргарієнів — три дракони та три вершники.

— Так,— мовила Дані,— але ж мої брати мертві.

— Рейніс і Вісенія були Ейгону не лише сестрами, а й дружинами. У вас немає братів, але ви можете взяти собі чоловіків. І скажу тобі щиро, Данерис: у цілому світі немає чоловіка, який наполовину буде вірний тобі, як я.