Буря Мечів

Тиріон

— Тиріоне,— стомлено промовив сер Кеван Ланістер,— якщо ти і справді не винен у смерті Джофрі, тобі це буде неважко довести на суді.

— А хто мене судитиме? — Тиріон відвернувся од вікна.

— Правосуддя чиниться престолом. Король помер, але твій батько лишається королівським правицею. Та оскільки звинувачується його власний син, а жертва — його онук, він попросив лорда Тайрела та княжича Оберина долучитися до суду.

Тиріона це навряд чи могло підбадьорити. Мейс Тайрел був тестем Джофрі, хай і недовго, а Червоний Гад, він... змій.

— А мені дозволять вимагати суду через двобій?

— Я б цього не радив.

— Чому ні?

У Видолі це його врятувало, чому не тут?

— Дай мені відповідь, дядьку. Мені дозволять вимагати суду через двобій і обрати заступника, щоб довести свою невинність?

— Певна річ, якщо таким буде твоє бажання. Однак, наскільки я знаю, в такому разі твоя сестра має намір своїм заступником призначити сера Грегора Клігана.

«Сучка блокує кожен мій рух ще до того, як я його зроблю. Шкода, що вона не обрала когось із Кетлблеків». Брон з усіма трьома швидко б упорався, але Гора-на-коні — то зовсім інша пісня.

— Мені треба з цим переспати.

«І побалакати з Броном, і то швидко». Тиріон і думати не хотів, скільки йому це коштуватиме. Брон свою шкуру цінує дуже високо.

— У Серсі є свідки проти мене?

— Щодня їх з’являється більше й більше.

— Тоді мені потрібні власні свідки.

— Скажи мені, хто вони, і сер Адам пошле по них міську варту, щоб привести їх на суд.

— Краще я їх сам розшукаю.

— Тебе звинувачують у царевбивстві та кревногубстві. Ти і справді уявив, що тобі дозволять вільно виходити і вертатися? — сер Кеван махнув на стіл.— Маєш перо, чорнило і пергамент. Запиши імена потрібних свідків, і я зроблю все, від мене залежне, щоб представити їх, даю тобі слово Ланістера. Але з вежі ти не вийдеш, тільки на суд.

Тиріон не збирався опускатися до благання.

— А моєму зброєносцю дозволять виходити й вертатися? Хлопцю на ім’я Подрик Пейн?

— Певна річ, якщо бажаєш. Пришлю його до тебе.

— Будь ласка. Що швидше, то краще, а просто зараз — ще краще.

Він подибав до письмового столу, але, почувши, як відчиняються двері, розвернувся й гукнув:

— Дядьку!

— Так? — загальмував сер Кеван.

— Я цього не робив.

— Хотів би я в це вірити, Тиріоне.

Коли двері зачинилися, Тиріон Ланістер заліз на крісло, нагострив перо й дістав чистий аркуш пергаменту. «Хто заступиться за мене?» Він мокнув перо в каламар.

Коли за деякий час з’явився Подрик Пейн, аркуш і досі був незаймано чистий.

— Мілорде,— привітався хлопець.

Тиріон відклав перо.

— Розшукай Брона й одразу веди сюди. Скажи йому, що можна золота заробити — стільки золота, скільки він і не мріяв. І щоб без нього не вертався!

— Так, мілорде. Тобто ні. Не вернуся. Без нього,— він вийшов.

Не вернувся він ні до заходу сонця, ні коли зійшов місяць. Тиріон задрімав на підвіконні та прокинувся на світанку весь закляклий. Слуга приніс на сніданок кашу з яблуками й ріг елю. Тиріон поснідав за столом, перед ним так і лежав порожній аркуш. За годину слуга повернувся по миску.

— Ти мого зброєносця не бачив? — поцікавився у нього Тиріон. Чоловік похитав головою.

Зітхнувши, Тиріон повернувся за стіл і знову вмочив перо. «Санса», написав він на пергаменті. Він сидів, витріщаючись на це ім’я і так зціпивши зуби, що аж боляче стало.

Якщо припустити, що Джофрі не просто вдавився шматком їжі (у що навіть Тиріону важко було повірити), виходить, його отруїла Санса. Джоф практично поставив чару їй на коліна, і підстави у Санси теж були. Якщо у Тиріона і були сумніви, всі вони щезли разом з дружиною. «Одне тіло, одне серце, одна душа». У нього сіпнулися губи. «Вона часу не марнувала, щоб довести, як „багато“ для неї важать обітниці, правда ж? Ну, а чого ж ти очікував, карлику?»

І все-таки... звідки Санса могла взяти отруту? Тиріон не вірив, що в такій справі дівчина могла діяти сама. «А я дійсно хочу її розшукати?» Чи повірять судді, що Тиріонова дівчинка-дружина отруїла короля, а її чоловік нічогісінько про це не знав? «Я б не повірив». Серсі наполягатиме, що вони цю справу провернули удвох.

Та все одно наступного дня він передав пергамент дядькові. Сер Кеван нахмурився.

— Леді Санса — єдиний твій свідок?

— Свого часу подумаю і про інших.

— Подумай ліпше вже. Судді планують почати слухання за три дні.

— Це надто скоро! Ви мене тут замкнули під вартою, як мені шукати свідків моєї невинуватості?

— А сестра твоя не мала труднощів у пошуку свідків твоєї винуватості,— сер Кеван скрутив пергамент.— Сер Адам вислав людей — полюють на твою дружину. Вейрис заплатить сто оленів за інформацію про її місцеперебування та сто драконів за саму дівчину. Якщо її можна знайти, її знайдуть, і тоді я приведу її до тебе. Не бачу нічого поганого в тому, щоб чоловік і дружина ділили одну камеру, втішаючи одне одного.

— Який ти добрий! Зброєносця мого не бачив?

— Я його вчора послав до тебе. Він не приходив?

— Приходив,— визнав Тиріон,— а тоді пішов.

— То я пришлю його до тебе знову.

Але повернувся Подрик Пейн лише наступного ранку. Несміливо переступив поріг, на обличчі його читався переляк. За хлопцем увійшов Брон. Перекупний лицар був у шкірянці зі срібними заклепками й у цупкому дорожньому плащі; з-за пояса в нього стирчала пара чудово гарбованих рукавиць.

Від одного погляду на Бронове обличчя у Тиріона замлоїло в животі.

— Ти не квапився.

— Я взагалі йти не збирався, але хлопець дуже вже благав. Мене чекають в замку Стоукворт на вечерю.

— Стоукворт? — Тиріон зістрибнув з ліжка.— А скажи-но, що там такого для тебе в Стоукворті?

— Наречена,— Брон посміхнувся, як вовк, який роздивляється загублене ягнятко.— Післязавтра я беру шлюб з Лоліс.

— Лоліс.

«Чарівно, чорт забирай, чарівно. Причинна донечка леді Танди отримає чоловіка-лицаря і, можна сказати, батька для байстрюка у себе в лоні, а сер Брон Чорноводський підніметься ще на щабель вище». Це точно справа смердючих рук Серсі.

— Моя сучка-сестричка продала тобі кульгаву кобилу. Дівчина несповна розуму.

— Якби мені потрібен був розум, я би з вами шлюб узяв.

— Лоліс у тяжі невідомо від кого.

— Тільки народить — я їй ще одну дитину зроблю, тепер уже відомо від кого.

— Вона ж навіть не спадкоємиця Стоукворту! — зауважив Тиріон.— У неї є старша сестра. Фаліза. Одружена сестра.

— Десять років заміжня, а досі бездітна,— сказав Брон.— Лорд-чоловік її з нею в ліжко не лягає. Подейкують, надає перевагу цнотливим.

— Та хай хоч козам надає перевагу, це байдуже. Коли помре леді Танда, землі все одно перейдуть його дружині.

— Ну, це якщо Фаліза не помре раніше за матір.

Тиріон подумав: а Серсі взагалі здогадується, якого змія підсунула леді Танді? «Та якщо й знає, її це хвилює?»

— То чого ж ти тут?

— Якось,— знизав плечима Брон,— ви сказали, що як мені хтось запропонує продати вас, то ви заплатите подвійну ціну.

«Так!»

— Тобі потрібні дві дружини чи два замки?

— Досить буде по одному того й того. Та якщо ви хочете, щоб я убив Грегора Клігана, то замок має бути з біса великий.

У Сімох Королівствах повно високородних панянок, та навіть найстарші, найбідніші й найпотворніші старі дівиці в державі не згодяться на шлюб з таким низькородним покидьком, як Брон. Хіба тільки хвора на голову і хвора на живіт — з малим безбатченком у лоні після стократного зґвалтування. Леді Танда так відчайдушно шукала чоловіка для Лоліс, що навіть деякий час переслідувала Тиріона, а було це до того, як з дівчиною побавилася половина Королівського Причалу. Без сумніву, Серсі якось підсолодила пропозицію, та й Брон тепер лицар, тобто цілком годяща партія для молодшої дочки небагато дому.

— На біду, немає в мене нині ні замків, ні високородних дівиць,— визнав Тиріон.— Але можу запропонувати винагороду і вдячність, як і раніше.

— Винагорода мені не потрібна, золото в мене є. А що я можу купити на вдячність?

— Ти здивуєшся, скільки всього. Ланістер завжди сплачує борги.

— Ваша сестра теж із Ланістерів.

— Моя леді-дружина — спадкоємиця Вічнозиму. Якщо мені вдасться зберегти голову на плечах, можливо, одного дня я правитиму на Півночі від її імені. Можу й тобі врізати там чималий шмат.

— Якби та якби...— мовив Брон.— Та й там до біса холодно. А Лоліс — м’якенька, тепла і зовсім близько. За два дні я вже можу порати її.

— Не дуже приємна перспектива...

— Справді? — широко посміхнувся Брон.— Погодьтеся, Куцю: якби довелося вибирати — спати з Лоліс чи стятися з Горою-на-коні, ніхто б і оком не встиг змигнути, як ви б уже штани спускали.

«Занадто добре він мене вивчив». Тиріон спробував іншу тактику.

— Я чув, сера Грегора поранили на Червоному Зубці, а потім ще раз у Сутінь-долі. Рани трохи зіб’ють йому спритність.

— Ніколи не був він спритний,— роздратовано мовив Брон.— Тільки неймовірно дебелий і неймовірно дужий. Не заперечую: як на людину таких розмірів, він моторніший, ніж можна очікувати. У нього страшенно довгі руки, та й ударів він, схоже, не відчуває, як нормальна людина.

— Він так сильно тебе лякає? — поцікавився Тиріон у надії роздрочити його.

— Тільки повного дурня він не злякає,— стенув плечима Брон.— Може, я і здолав би його. Крутився б навколо, поки він не стомиться кидатися на мене так, що вже меча не годен буде підняти. Якось би з ніг його збив. Коли вояк лежить на спині, то вже байдуже, чи високий він на зріст. Та все одно, це ризиковано. Один хибний крок — і я труп. Навіщо мені ризикувати? Так, ви мені подобаєтеся, бридкий малий бабій... але якщо я влізу у вашу бійку, я програю в будь-якому разі. Або Гора мені кишки випустить, або я його вб’ю і втрачу Стоукворт. Так, мій меч можна перекупити, але я не віддаю його задарма. Я вам не брат, чорт забирай.

— Ні,— сумно погодився Тиріон.— Не брат. Тоді забирайся,— махнув він рукою.— Біжи у Стоукворт до леді Лоліс. Нехай тебе твоя шлюбна постіль порадує більше, ніж мене — моя.

Біля дверей Брон завагався.

— Що ви робитимете, Куцю?

— Самотужки вб’ю Грегора. Ото вже веселу пісеньку можна буде написати!

— Сподіваюся її почути,— Брон востаннє посміхнувся й вийшов з дверей, із замку, з Тиріонового життя.

— Перепрошую,— шаркнув ногою Под.

— За що? Хіба це твоя провина, що Брон — пихатий негідник з чорною душею? І завжди був пихатим негідником з чорною душею. Це мені в ньому й подобалося.

Тиріон налив собі кухоль вина й поніс на підвіконня. Знадвору день був сірий і дощовий, але обіцяв розвидніти, на відміну від карликового життя. Мабуть, Тиріон міг би послати Подрика Пейна попитати про Шагу, але в хащах королівського лісу стільки хованок, що розбійників там ловити можна десятиріччями. «У Пода часом виникають труднощі з пошуками кухні, коли я посилаю його по сир». Тимет, син Тимета, швидше за все, вже повернувся в Місячні гори. І хай що там Тиріон казав Бронові, власноруч битися з сером Грегором Кліганом — це гірший фарс, ніж поєдинок карликів, влаштований Джофрі. Тиріон не збирався померти під регіт, який лунає у вухах. «Накрився суд через двобій».

Пізніше того самого дня сер Кеван завітав до нього вдруге, а потім ще й наступного дня. Сансу так і не знайшли, ввічливо повідомив дядько. Так само як і блазня сера Донтоса, який щез тої-таки ночі. Чи хоче Тиріон викликати ще яких-небудь свідків? Ні, не хоче. «Як мені в біса доводити, що це не я отруїв вино, коли тисяча людей бачила, як я наповнював Джофрі чару?»

Всю ніч він не спав.

Лежав у темряві, витріщаючись на балдахін і рахуючи привидів. Усміхалася Тиша, цілуючи його, тремтіла від страху гола Санса. Джофрі з почорнілим обличчям тримався за горло, а по шиї бігла кров. Перед Тиріоновим зором поставали очі Серсі, Бронова вовча посмішка, капосна усмішка Шей. Навіть думка про Шей не збуджувала його. Він вирішив сам себе потішити, подумавши, що, як удасться збудити й задовольнити свій прутень, він зможе потім трохи відпочити, але нічого не вийшло.

І тут прийшов світанок — прийшов час суду.

Зранку по Тиріона з’явився не сер Кеван, а сер Адам Марбранд з дюжиною золотих плащів. Тиріон поснідав вареними яйцями, підгорілою шинкою і підсмаженим хлібом і вдягнувся в усе найкраще.

— Пане Адаме,— мовив він.— Я гадав, батько пошле королівську варту, щоб доправити мене на суд. Я ж поки що член королівської родини, хіба ні?

— Так, мілорде, але, боюся, більшість королівської варти — це свідки проти вас. Лорд Тайвін подумав, що охороняти вас їм зараз не годиться.

— Боги збавте, ми робимо тільки те, що годиться. Прошу, ведіть.

Судити його мали в тронній залі, в якій помер Джофрі. Коли сер Адам провів його крізь височенні бронзові двері, Тиріон ступив на довгий килим, відчуваючи на собі очі всіх присутніх. На суд збіглися сотні людей. Принаймні він сподівався, що вони прийшли саме заради цього. «Бо ще, чого доброго, то все свідки проти мене». На галереї він запримітив королеву Марджері, бліду й чарівну в жалобі. «Двічі одружена й двічі вдовиця, а їй-бо лише шістнадцять». З одного боку від неї стояла її рослява матір, з другого — її маленька бабуся, а решту галереї заповнили її фрейліни й батькові придворні лицарі.

Під порожнім Залізним троном так і не розібрали помосту, хоча всі столи, крім одного, винесли. За ним сидів кремезний лорд Мейс Тайрел у золотій мантії поверх зеленого вбрання, а також стрункий княжич Оберин Мартел у розмаяній строкатій мантії — рудо-жовто-багряній. Між ними сидів лорд Тайвін Ланістер. «Може, у мене ще і є надія». Дорн і Небосад зневажають один одного. «Якщо я знайду спосіб з цього скористатися...»

Верховний септон почав з молитви — просив Отця небесного вказати шлях до правосуддя. Коли ж він закінчив, отець земний гойднувся вперед і мовив:

— Тиріоне, це ти вбив Джофрі?

Тиріон не вагався ні миті.

— Ні.

— Яке полегшення,— сухо зронив Оберин Мартел.

— То це зробила Санса Старк? — поцікавився лорд Тайрел.

«Я б на її місці точно так зробив». Та хай ким була Санса і хай яка її роль у цьому, а вона лишається його дружиною. Тиріон накинув їй на плечі плащ на знак свого захисту, хоч і довелося для цього ставати на спину блазню.

— Джофрі вбили боги. Він вдавився голубиним пирогом.

— Ви кухарів хочете звинуватити? — почервонів лорд Тайрел.

— Їх, а може, голубів. Головне, щоб не мене.

Тиріон почув нервові смішки й одразу збагнув, що зробив помилку. «Припни язика, малий дурню, бо він тебе до могили доведе».

— Проти тебе є свідки,— сказав лорд Тайвін.— Спочатку ми вислухаємо їх. А тоді можеш представити власних свідків. Говоритимеш тільки з мого дозволу.

Тиріону нічого не лишалося, як просто кивнути.

Сер Адам правду казав: перший, кого закликали, був сер Балон Свон з королівської варти.

— Лорде правице,— почав він, щойно верховний септон взяв з нього присягу казати правду й тільки правду,— я мав честь битися з вашим сином пліч-о-пліч на «мості» з кораблів. Попри свій зріст, він хоробра людина, і я не вірю, що він це зробив.

Залою пролетіло бурмотіння, а Тиріон подумав: яку божевільну гру затіяла Серсі? «Для чого викликати свідка, який вірить, що я не винен?» Та скоро він це дізнався. Сер Балон знехотя розповів, як у день бунту йому довелося відтягати Тиріона від Джофрі.

— Він тоді вдарив його світлість, це правда. Та це був просто напад гніву. Літня гроза. Адже натовп мало не розірвав нас усіх.

— За Таргарієнів людина, яка вдарила особу королівської крові, втрачала руку, якою вдарила,— зауважив Червоний Гад Дорнський.— Карлик свою маленьку ручку примудрився назад відростити — чи королівська варта забула свої обов’язки?

— Він сам королівської крові,— відповів сер Балон.— І був тоді королівським правицею.

— Ні,— заперечив лорд Тайвін,— він виконував обов’язки королівського правиці замість мене.

Сер Мірин Трант, наступний свідок, радо підкріпив свідчення сера Балона.

— Він збив короля на землю й почав бити його ногами. І кричав, що це несправедливо, що його світлості вдалося неушкодженим вирватися з натовпу.

Тиріон уже розумів сестрин план. Вона почала з людини, відомої своєї чесністю,— видоїла все, що змогла. «Кожен наступний свідок переказуватиме дедалі гіршу легенду, аж поки я здаватимуся Мейгором Лютим і Ейрисом Божевільним разом узятими, ще й присмаченими Ейгоном Негідником».

Сер Мірин далі розповів, як Тиріон зупинив Джофрі, коли той хотів покарати Сансу Старк.

— Карлик запитав його світлість, чи знає він, що сталося з Ейрисом Таргарієном. А коли сер Борос заступився за короля, карлик пригрозив убити його.

Наступним викликали самого Блаунта, який луною повторив сумний переказ. Навіть якщо сер Борос і недолюблював Серсі за те, що звільнила його з королівської варти, але сказав саме ті слова, які вона хотіла почути.

Тиріон більше не міг тримати язика за зубами.

— А ви повідайте суддям, що саме робив Джофрі, розкажете?

Мордатий здоровань кинув на нього сердитий погляд.

— Ви сказали своїм дикунам убити мене, якщо я розтулю рота, ось що я їм повідаю.

— Тиріоне,— мовив лорд Тайвін.— Говоритимеш, коли ми тебе викличемо. Це попередження.

Тиріон кипів, але довелося скоритися.

Наступні вийшли Кетлблеки, всі троє по черзі. Озні й Осфрид розповіли про вечерю з Серсі перед Битвою на Чорноводді, переказали Тиріонові погрози.

— Він пригрозив її світлості, що готовий заподіяти їй зло,— сказав сер Осфрид.— Кривду.

А його брат Озні продовжив:

— Сказав, що дочекається дня, коли вона тішитиметься, але радість її згорить на попіл.

Ніхто з них і не обмовився про Алаяю.

Сер Озмунд Кетлблек, втілення лицарства в білосніжних обладунках і такому самому білому вовняному плащі, присягався, що король Джофрі давно знав: дядько Тиріон хоче його вбити.

— Це було того-таки дня, коли він одягнув на мене білого плаща,— мовив він до суддів.— Тоді хоробрий хлопчик сказав до мене: «Добрий пане Озмунде, бороніть мене гарно, бо мій дядько не любить мене. Хоче замість мене стати королем».

Такого Тиріон стерпіти не міг.

— Брехун!

Він навіть ступив два кроки вперед, але золоті плащі відтягнули його.

Лорд Тайвін нахмурився.

— Мені треба тебе скувати по руках і ногах, як звичайного розбійника?

Тиріон скреготнув зубами. «Друга помилка, дурню, дурню, карликовий дурню! Тримай себе в руках, бо в іншому разі ти приречений».

— Ні. Перепрошую, мілорди. Мене розгнівала його брехня.

— Його правда, ти хотів сказати,— мовила Серсі.— Батьку, прошу закувати його в кайдани — для вашого ж захисту. Ви ж бачите, який він.

— Я особисто бачу карлика,— сказав княжич Оберин.— Того дня, коли я злякаюся гніву карлика, я ліпше втоплюся в діжці червоного.

— Кайдани не потрібні,— лорд Тайвін кинув погляд у вікно й підвівся.— Вже пізно. Продовжимо завтра.

Уночі, сам-один у камері, з порожнім аркушем пергаменту й кухлем вина, Тиріон піймав себе на тому, що думає про свою дружину. Не про Сансу, а про першу свою жінку — Тишу. Повію, а не вовчицю. Її кохання до нього було вдаваним, але він у нього вірив і радів з цієї віри. «Солодка брехня миліша мені за гірку правду». П’ючи вино, він думав про Шей. А коли до нього з вечірнім візитом навідався сер Кеван, Тиріон запитав його про Вейриса.

— Гадаєш, євнух виступить на твій захист?

— Хтозна — слід з ним спершу поговорити. Пришли його сюди, будь ласка, дядьку.

— Як скажеш.

Наступного дня суд відкривали мейстри Балабар і Френкен. Вони зробили розтин шляхетного тіла й не знайшли в царственому горлі ні шматка голубиного пирога, ні іншої їжі.

— Його вбила отрута, мілорди,— сказав Балабар, а Френкен серйозно кивнув.

Тоді викликали великого мейстра Пайсела; той увійшов, хитаючись і важко спираючись на криву ковіньку; на довгій курчачій шиї стирчало кілька білих волосин. Він зовсім заслаб і заледве стояв на ногах, тож судді дозволили принести для нього крісло, а також столик. На столику розставили кілька маленьких збаночків. Пайсел радо пойменував усі.

— Сірогорошок,— мовив він тремтячим голосом,— з жаб’ячого посліду. Красуха, солодсон, бісів танок. Оце окосліп. Удовина кров, ось як називається це — за його колір. Лихе зілля. Закупорює сечовий міхур і кишки, аж людина труїться власними шлаками. А це вовкозгуб, ось отрута василіска, а оце ось сльози Ліса. Так. Я їх усі знаю. Куць Тиріон Ланістер поцупив їх з моїх покоїв, коли мене ув’язнили ні за що.

— Пайселе,— гукнув Тиріон, ризикуючи наразитися на батьків гнів,— а серед цих отрут є така, від якої людина може задихнутися?

— Ні. Для такого потрібна отрута дуже рідкісна. Коли я хлопчиком навчався в Цитаделі, мої вчителі називали її просто «душитель».

— Але цієї рідкісної отрути не знайшли, ні?

— Ні, мілорде,— Пайсел закліпав на нього.— Ви все використали для того, щоб убити найшляхетнішу дитину, яку боги послали на нашу добру землю.

Гнів затьмарив Тиріону розум.

— Джофрі був жорстокий і дурний, але я не вбивав його! Можете мені голову відрубати, якщо хочете, але я до смерті небожа руки своєї не доклав.

— Тихо! — мовив лорд Тайвін.— Я тебе тричі попереджав. Наступного разу тобі заткнуть рота й закують у кайдани.

Після Пайсела свідки пішли плетеницею, нескінченною і втомливою. Лорди, леді та шляхетні лицарі, можні та скромні, всі вони були присутні на весіллі, всі вони бачили, як задихнувся Джофрі, а його обличчя потемніло, наче дорнська сливка. Лорд Редвин, лорд Сельтигар і сер Флемент Бракс чули, як Тиріон погрожував королю; двійко слуг, жонглер, лорд Гайлз, сер Гобер Редвин і сер Філіп Фут бачили, як він наповнював весільну чару; леді Мерівезер присягалася, що на власні очі бачила, як карлик щось кинув королю у вино, поки Джоф і Марджері краяли пиріг; старий Естермонт, юний Пеклдон, співець Галійон Кайський і зброєносці Морос і Джотос Слінти розповіли, як Тиріон підняв чару, коли Джоф уже помирав, і вилив залишки отруєного вина на підлогу.

«Коли це я встиг надбати стільки ворогів?» З леді Мерівезер він узагалі не був знайомий. Цікаво, думав Тиріон, вона підсліпувата чи підкуплена? Бодай Галійон Кайський свої свідчення не заспівав, бо з того б вийшло сімдесят сім клятих куплетів.

Коли по вечері до Тиріона завітав дядько, тримався він холодно й відсторонено. «Він теж гадає, що це я зробив».

— У тебе є для нас свідки? — запитав сер Кеван.

— Свідки як такі — ні. Хіба що ви розшукали мою дружину.

Дядько похитав головою.

— Схоже, перебіг суду не на твою користь.

— О, справді? А я й не помітив,— Тиріон потер пальцем шрам.— Вейрис так і не приходив.

— І не прийде. Завтра він дає свідчення проти тебе.

«Чарівно».

— Зрозуміло,— Тиріон посовався в кріслі.— Мені цікаво. Ти ж завжди був людиною справедливою, дядьку. Що тебе переконало?

— Навіщо красти в Пайсела отруту, як не для того, щоб нею скористатися? — прямо сказав сер Кеван.— І леді Мерівезер бачила...

— ...нічого вона не бачила! Бо не було чого бачити. Але як мені це довести? Як мені взагалі щось довести, коли я сиджу тут замкнений?

— Мабуть, прийшов час тобі зізнатися.

Навіть крізь товсті мури Червоної фортеці до Тиріона долинав невпинний шум дощу.

— Повтори-но, дядьку? Мені здалося, ти мені зізнатися пропонуєш?

— Якщо ти визнаєш провину перед престолом і покаєшся в злочині, батько зупинить меча. І тобі дозволять вбратися в чорне.

Тиріон розреготався йому в обличчя.

— Точно такі самі умови Серсі запропонувала Едарду Старку. Всі ми знаємо, чим це закінчилося.

— Твій батько до цього не причетний.

Ну, принаймні це було правдою.

— Чорний замок кишить убивцями, злодіями і ґвалтівниками,— сказав Тиріон,— та коли я там був, щось не примітив там багацько царевбивць. Ви очікуєте, що я повірю: тільки-но я зізнаюся у царевбивстві й кревногубстві, батько просто кивне й відішле мене на Стіну, забезпечивши тепленькою вовняною білизною? — він непристойно пирхнув.

— Про прощення не йшлося,— суворо мовив сер Кеван.— Але зізнання покладе справі край. Саме з цією метою твій батько і прислав мене сюди зробити цю пропозицію.

— Ласкаво подякуй йому від мене, дядьку,— зронив Тиріон,— але перекажи, що я зараз не в настрої для зізнань.

— На твоєму місці я б свій настрій поміняв. Твоя сестра вимагає твою голову. І принаймні лорд Тайрел не від того, щоб їй піднести її.

— Отож один з моїх суддів уже засудив мене, не вислухавши й слова на мій захист? — (Власне, саме цього Тиріон і очікував).— Чи мені все-таки дозволять висловитися й представити свідків?

— У тебе немає свідків,— нагадав йому дядько.— Тиріоне, якщо ти винен у цьому мерзенному злочині, Стіна — це більше, ніж ти заслуговуєш. А якщо ти не винен... знаю, на півночі йдуть бої, та все одно там буде безпечніше, ніж на Королівському Причалі, хай чим закінчиться цей суд. Юрма переконана у твоїй провині. Якщо ти здуру поткнешся на вулицю, тебе просто на шматки роздеруть.

— Бачу-бачу, як засмучує тебе ця перспектива.

— Ти — син мого брата.

— Можеш йому про це нагадати.

— Думаєш, він дозволив би тобі вбратися в чорне, якби ти не був кров од крові його і Джоанни? Знаю, тобі Тайвін видається людиною жорсткою, але він такий тільки тому, що так потрібно. От наш батько був лагідний і приязний, але такий слабак, що його власні прапороносці напідпитку глузували з нього. А дехто не боявся й відкрито кидати йому виклик. Були такі лорди, які брали у нас у борг золото й навіть не думали віддавати. А на суді потім жартували про беззубих левів. Навіть його коханка обікрала його. Жінка, яка недалеко відскочила від повії, а вирішила поживитися коштовностями моєї матері! От і довелося Тайвіну Ланістеру відновлювати законне місце дому Ланістерів. Так само як довелося керувати королівством, коли йому не більш як двадцять років було. Двадцять років він ніс цей важкий тягар, а в нагороду отримав тільки заздрість божевільного короля. Замість почестей, на які заслуговував, він змушений був терпіти вічну зневагу, а однак він забезпечив Сімом Королівствам мир, добробут і правосуддя. Він — людина справедлива. Мудро вчиниш, якщо довіришся йому.

Тиріон вражено кліпнув. Сер Кеван завше був людиною серйозною, неупередженою, прагматичною; Тиріон у житті не чув, щоб він ото говорив з такою палкістю.

— А ти його любиш!

— Він мені брат.

— Я... я подумаю над твоїми словами.

— Добре подумай. І швидко.

Уночі він тільки про це й думав, але на ранок так і не вирішив, чи варто довіряти батькові. Слуга приніс йому на сніданок кашу з медом, але Тиріон на саму думку про зізнання відчував на язиці тільки жовч. «Мене обзиватимуть кревногубцем до кінця моїх днів. Тисячу років, ба й більше, якщо про мене ще пам’ятатимуть, то тільки як про жахливого карлика, який отруїв свого юного небожа просто на весільному бенкеті». Ця думка так його розлютила, що він пожбурив миску з ложкою через усю кімнату, аж на стіні лишилася пляма каші. Сер Адам Марбран, коли прийшов згодом, щоб забрати Тиріона на суд, з цікавістю глянув на неї, але мав чемність не розпитувати.

— Лорд Вейрис,— оголосив герольд,— старший нашіптувач.

Припудрений, причепурений, напахчений трояндовою водою, Павук, говорячи, весь час потирав руки. «Змиває моє життя»,— думав Тиріон, слухаючи журливу євнухову оповідь про те, як Куць спланував забрати Джофрі з-під Гончакового захисту і як доводив Бронові переваги Томена як короля. «Напівправда корисніша за відверту брехню». Та й, на відміну від інших, Вейрис мав документи: аркуші пергаменту, старанно заповнені нотатками, подробицями, датами, цілими розмовами. Стільки матеріалів, що на їхнє зачитування витратили цілий день, і всі викривальні. Вейрис підтвердив опівнічний візит Тиріона в покої до великого мейстра Пайсела та крадіжку зілля й отрут; підтвердив погрозу, яку Тиріон кинув Серсі у день спільної вечері; підтвердив кожну кляту деталь — окрім власне отруєння. Коли княжич Оберин поцікавився, звідки він може все це знати, адже не був присутній у жодному з цих випадків, євнух тільки хихикнув і мовив:

— Мені розповіли мої пташечки. Їхнє завдання — знати все, і моє теж.

«Як ти допитаєш пташечку? — подумав Тиріон.— Слід було мені першого ж дня на Королівському Причалі відрубати євнуху голову. Чорти б його взяли! І чорти б мене взяли, що довірився йому».

— Ми вже всіх вислухали? — запитав лорд Тайвін у дочки, коли Вейрис вийшов із зали.

— Майже,— відповіла Серсі.— Прошу вашого дозволу завтра представити вам останнього свідка.

— Як скажеш,— мовив лорд Тайвін.

«От і добре,— люто подумав Тиріон.— Після цього фарсу, на який перетворили суд, страту можна вважати полегшенням».

Уночі, сидячи біля вікна й попиваючи вино, він почув за дверима голоси. «Сер Кеван прийшов дізнатися мою відповідь»,— одразу подумав він, але увійшов зовсім не дядько.

Тиріон підвівся, насмішкувато вклоняючись княжичу Оберину.

— Невже суддям дозволено відвідувати обвинуваченого?

— Княжичам дозволено ходити, куди заманеться. Принаймні так я сказав вашим вартовим,— Червоний Гад сів у крісло.

— Батько мій буде вельми вами невдоволений.

— Ну, порадувати лорда Тайвіна для мене аж ніяк не задача номер один. Це ви дорнське вино п’єте?

— Арборське.

— Червона водичка,— скривився Оберин.— Це ви його отруїли?

— Ні. А не ви?

— Усі карлики такі гостренькі на язик, як ви? — посміхнувся княжич.— Хтось вам його колись підріже.

— Ви не перший мені це говорите. Либонь, мені ліпше самому його підрізати, бо від нього самі лише клопоти.

— Я бачу. Зрештою, мабуть, я таки вип’ю трохи виноградного соку лорда Редвина.

— Як зволите,— Тиріон подав йому кубок.

Княжич зробив ковток, побовтав вино в роті та проковтнув.

— Може бути — за відсутності кращого. Завтра пришлю вам трохи міцного дорнського вина,— він зробив іще ковток.— А я таки відкопав ту золотокосу повію, яку сподівався розшукати.

— То ви знайшли Чатаїн заклад?

— У Чатаї я переспав з чорношкірою дівчиною. Алаяя її звати, здається. Витончена дівчина, попри рубці на спині. Але повія, про яку йдеться, то ваша сестра.

— Вона вже вас устигла спокусити? — зовсім не здивувався Тиріон.

— Ні,— вголос розреготався Оберин,— але за відповідну ціну це може статися. Королева навіть на шлюб натякала. Її світлості потрібен новий чоловік, а хто може бути кращий за княжича Дорнського? Еларія гадає, що мені варто погодитися. На саму думку про Серсі в ліжку вона, хтива дівка, соком стікає. І не доведеться навіть карликове пенні сплачувати. Бо сестра ваша вимагає від мене одну-єдину голову — трохи завелику й безносу.

— І? — спитав Тиріон, чекаючи.

У відповідь княжич Оберин побовтав вино й мовив:

— Коли Юний Дракон давним-давно завоював Дорн, він після смирення Сонцеспису лишив нами правити лорда Небосаду. Отой Тайрел з почтом переїздив з фортеці у фортецю, ганяючи бунтівників і пересвідчуючись, що ми так і стоїмо навколішках. Приїздив зі своїм військом, брав собі замок, жив там з місяць, а тоді їхав у наступний. Звично для нього було виганяти лордів з їхніх покоїв і забирати собі їхні ліжка. Одної ночі він прокинувся під важким оксамитовим балдахіном. Біля подушки звисав шнурок — на той раз, як він захоче викликати дівку. Йому дорнянки припали до смаку, цьому лорду Тайрелу, та й хто його за це засудить? Отож він смикнув за шнурок — і тут балдахін розкрився й на голову лорду посипалася сотня червоних скорпіонів. Його смерть запалила вогонь, який скоро охопив увесь Дорн, за два тижні звівши нанівець усі перемоги Юного Дракона. Уклінники звелися на рівні ноги — й ми знову звільнилися.

— Я цю легенду знаю,— мовив Тиріон.— До чого вона?

— А ось до чого. Якщо колись у себе в ліжку я намацаю шнурок і смикну за нього, то хай уже краще на мене скорпіони падають, ніж королева в усій своїй оголеній красі.

— Ну, принаймні щось у нас є спільного,— вишкірився Тиріон.

— Певна річ, мені є за що подякувати вашій сестрі. Якби не її звинувачення на бенкеті, то, може, зараз ви б судили мене, а не я вас,— очі княжича були темні від утіхи.— Зрештою, хто краще знається на отруті за Червоного Гада Дорнського? У кого найбільше підстав тримати Тайрелів подалі від корони? А зі смертю Джофрі, за дорнськими законами, Залізний трон має перейти його сестрі Мірселлі, яка, між іншим, заручена з моїм рідним небожем — дякуючи вам.

— Дорнські закони у нас не діють...— Тиріон так захопився власними бідами, що навіть не встиг обміркувати правонаступництво престолу.— Мій батько коронує Томена, можете не сумніватися.

— Він собі може коронувати Томена тут, на Королівському Причалі. Але це зовсім не перешкодить моєму братові коронувати Мірселлу там, у Сонцесписі. Ваш батько піде війною проти вашої племінниці на боці вашого племінника? А сестра ваша піде? — він стенув плечима.— Може, мені врешті таки варто одружитися з Серсі, але за однієї умови: вона підтримає дочку, а не сина. Як гадаєте, зробить вона так?

«Ніколи»,— хотілося сказати Тиріону, але слово застрягло в нього в горлі. Серсі завжди обурювало, що її стать не пускає її у владу. «Якби на Заході діяло дорнське право, вона була б нині спадкоємицею Кичери Кастерлі». Вони з Джеймі близнята, але Серсі народилася на світ перша — і цього досить. Борючись за права Мірселли, вона боротиметься і за свої.

— Я не знаю, кого обере сестра — Томена чи Мірселлу,— визнав Тиріон.— Але це байдуже, бо батько їй цього вибору ніколи не дасть.

— Ваш батько,— сказав княжич Оберин,— не вічний.

Щось у тому, як він це сказав, змусило волосся в Тиріона на потилиці наїжачитися. Зненацька йому знов пригадалася Елія, пригадалося все, що говорив Оберин, коли вони перетинали оте поле попелу. «Йому потрібна голова, яка промовила слова, а не проста рука з мечем».

— Не дуже мудро вести таку зрадливу мову в Червоній фортеці, княжичу. Пташечки все слухають.

— Нехай. Хіба це зрада — сказати, що люди смертні? «Валар моргуліс» — ось як казали у Валірії за давніх часів. Усі люди помруть. І Руїна тільки це підтвердила,— дорнянин підійшов до вікна й задивився в ніч.— Подейкують, у вас для нас свідків не знайшлося.

— Я гадав, одного погляду на моє чарівне личко буде досить, щоб переконати вас у моїй невинуватості.

— Помиляєтеся, мілорде. Круглий Квіт Небосаду переконаний у вашій провині й дуже хоче, щоб ви померли. Його дорогоцінна Марджері теж пила з тієї чари, нагадував він нам уже з півсотні разів.

— А ви? — запитав Тиріон.

— Зовнішність оманлива. У вас такий винуватий вигляд, що я просто переконаний у вашій невинності. Та все одно вас, швидше за все, засудять. З цього боку гір правосуддя в дефіциті. Не отримали його ні Елія, ні Ейгон, ні Рейніс. Звідки йому взятися для вас? Може, справжнього вбивцю Джофрі вже ведмідь зжер. На Королівському Причалі таке, схоже, трапляється частенько. Ой ні, стривайте, ведмідь був у Гаренхолі, я пригадую.

— Ми тут що — в ігри граємося? — Тиріон потер пошрамованого носа. Втрачати йому нема чого — може і правду сказати Оберину.— У Гаренхолі й справді був ведмідь, і він таки роздер сера Ейморі Лорча.

— Яка прикрість для нього,— сказав Червоний Гад.— І для вас. Цікаво, всі безносі так бездарно брешуть?

— Я не брешу. Сер Ейморі витягнув королівну Рейніс із-під батькового ліжка й заколов до смерті. З ним були якісь солдати, але їхніх імен я не знаю,— Тиріон нахилився вперед.— А от сер Грегор Кліган розбив голову королевича Ейгона об стіну та зґвалтував вашу сестру Елію, досі маючи на руках його кров і мізки.

— Що це я чую? Правду — від Ланістера? — Оберин холодно посміхнувся.— Накази давав ваш батько, так?

— Ні,— збрехав Тиріон без вагань, навіть не замислюючись, чи варто.

Дорнянин звів тонку чорну брову.

— Який відданий син! І яка немічна брехня. Саме лорд Тайвін підніс королю Роберту дітей моєї сестри, загорнувши їх у малинові ланістерівські плащі.

— Вам, либонь, краще про це побалакати з моїм батьком. Це він там був. А я в цей час був у Кичері Кастерлі, в такому юному віці, коли ще вважав, що ота штука в мене між ніг служить тільки щоб ходити по-маленькому.

— Так, але нині ви тут, і у важкому становищі, я б сказав. Ваша невинність може бути очевидна, як отой шрам у вас на обличчі, але це вас не врятує. Так само як і батько,— посміхнувся княжич Дорнський.— А от я можу.

— Ви? — Тиріон пильно поглянув на нього.— Ви — тільки один з трьох суддів. Як ви можете мене врятувати?

— Не як суддя. Як ваш заступник у двобої.