Буря Мечів

Арія

Святкові намети були вже позаду. Трюхикаючи в мокрій глині й пом’ятій траві, віз зі світла знову заїхав у темряву. Попереду маячіла замкова прибрамна. Арія бачила, як на мурах рухаються смолоскипи, їхнє полум’я витанцьовувало й бушувало на вітрі. Світло тьмяно відбивалося від мокрих кольчуг і шоломів. На чорному кам’яному мості, що з’єднував Близнючок, теж рухалися смолоскипи — ціла колона їх струменіла з лівого берега на правий.

— Замок не зачинений,— зненацька мовила Арія. Сержант казав, що зачинений, але він помилився. Просто в Арії на очах поїхали вгору звідні ґрати, а через переповнений рів опустився підйомний міст. Арія побоювалася, що вартові лорда Фрея не пустять їх усередину. На мить вона закусила губу, занадто схвильована, щоб усміхатися.

Гончак зупинив коней так раптово, що вона мало не вилетіла з воза.

— Кляте сьоме чортове пекло! — вилаявся він, а ліве колесо вже почало вгрузати в болото. Віз повільно нахилявся.— Злазь,— гаркнув Кліган до Арії, долонею ляснувши її у плече, щоб скинути на землю. Дівчинка легко приземлилася, як учив її Сиріо, й миттю підскочила на ноги; все обличчя її було в багнюці.

— Що ви робите! — заверещала вона. Гончак теж зістрибнув з воза. Відірвавши на передку лавку, він дістав захований там пояс з мечем.

Тільки тоді Арія почула, що з замкової брами рікою криці й вогню виплеснулися вершники: тупіт копит їхніх дестрієрів, які переїжджали підйомний міст, майже губився в гуркоті барабанів із замку. І люди, і коні були закуті в крицю, кожен десятий ніс смолоскип. Решта ж мали бойові топори — барди з піками на кінцях, з важкими костодробильними, збруєчавильними лезами.

Далині завив вовк. Звук був не надто гучний на фоні таборового галасу, музики й низького зловісного гуркоту розбурханої ріки, але Арія його почула. Тільки, мабуть, не вухами. Виття прошило її як ніж, проймаючи люттю й горем. А з замку все виїздили й виїздили вершники колоною по чотири в ряд, без кінця-краю,— лицарі, зброєносці й вільні вершники, смолоскипи й барди. А там, звідки вони їхали, теж гуло.

Роззирнувшись, Арія помітила, що замість трьох величезних святкових наметів лишилося тільки два. Той, що посередині, завалився. Якусь мить вона не могла зрозуміти, що бачить. А тоді завалений намет лизнуло полум’я, а за першим попадали і решта два, накриваючи важким проолієним полотном усіх, хто був усередині. Повітря прошили підпалені стріли. Загорівся другий намет, потім третій. Зойки залунали так гучно, що навіть крізь музику можна було вже розрізнити й слова. Перед кострищем ворушилися темні тіні, криця їхніх обладунків здалеку світилася жовтогарячим.

«Бій,— збагнула Арія.— Це бій. А вершники...»

Не було вже часу спостерігати за наметами. Оскільки річка вийшла з берегів, у кінці підйомного мосту вода доходила коням до черева, та вершники з плюскотом проривалися вперед, гнані музикою. Вперше за вечір з обох замків лунала одна й та сама пісня. «А я її знаю»,— зненацька згадала Арія. Її співав Том Семиструнець тої дощової ночі, коли беззаконники заночували у броварні з братами.

Фреївські вершники продиралися крізь болото й бур’ян, і от дехто з них угледів воза. Троє вершників відділилися від кавалькади, хлюпаючи по калюжах.

Кліган одним ударом меча звільнив Невідомця, прив’язаного до воза, та стрибнув йому на спину. Рисак одразу зрозумів, чого від нього треба. Нашорошивши вуха, він полетів до дестрієрів.

Сто разів Арія молилася за смерть Гончака, але зараз... У руці в неї був камінь, слизький від грязюки,— вона й гадки не мала, як він там опинився. «В кого жбурнути?»

Від брязкоту металу вона аж підстрибнула: це Кліган відбив убік першу барду. Поки він зчепився з першим вершником, другий заїхав ззаду й націлив удар йому в пояс. Невідомець крутнувся, тож барда тільки ковзнула, видираючи шмат мішкуватої селянської сорочки й оголюючи лати під нею. «Він один проти трьох». Арія досі стискала камінь. «Вони його точно вб’ють». Вона подумала про Майку, різницького сина, який так недовго побув її другом.

І тут вона побачила, що третій вершник летить на неї. Арія кинулася за віз. «Страх ранить глибше за меч». Чути було барабани, бойові ріжки й волинки, іржали коні, скреготала криця об крицю, та всі ці звуки були мов десь далеко. Лишився тільки вершник, який нісся на неї з бардою в руці. Поверх обладунків він був у сюрко, на якому дівчинка розгледіла дві вежі: Фрей! Вона нічого не розуміла. Дядько одружується з донькою лорда Фрея, Фреї — братові друзі.

— Ні! — заверещала вона, коли чоловік обігнув віз, але вершник і уваги не звернув.

Коли він замахнувся, Арія жбурнула камінь — так, як колись жбурнула кислицю в Гендрі. Гендрі вона поцілила просто межи очі, та цього разу трохи промазала, й камінь відскочив од скроні. Це затримало вершника, та тільки на мить. Арія відступила, на пальчиках метнувшись крізь болото, і віз знову опинився між ними. Лицар кинувся клусом за нею, у прорізі для очей вирувала темрява. Арія навіть не пом’яла шолома. Вони обігнули віз один раз, двічі, тричі. Лицар вилаявся.

— Не зможеш ти вічно...

Барда врізалася йому просто в тім’я, пробивши шолом і череп і скинувши його сторчголов з сідла. Ззаду виявився Гончак на коні. «Звідки у вас барда?» — мало не спитала Арія, але й сама вже все побачила. Один з Фреїв застряг під власним конем, тонучи в футі води. Інший нерухомо розтягнувся горічерева. На ньому не було латного коміра, і під підборіддям у нього стирчав уламок меча.

— Шолома мого дістань,— гаркнув Кліган.

Той був захований у мішку сухих яблук на задку воза, за діжкою засолених свинячих ніжок. Витрусивши мішок, Арія кинула шолом Гончакові. Той однією рукою на льоту піймав його й опустив собі на голову — і на місці людини постав сталевий пес, ощирений на вогонь.

— А мій брат...

— Мертвий,— крикнув Гончак.— Чи ти гадаєш, вони його людей повбивали, а його самого в живих лишили? — він озирнувся на табір.— Дивися! Дивися, чорт забирай!

Цілий табір перетворився на поле бою. Ні, на різницю. Полум’я над святковими наметами здійнялося на півнеба. Загорілися і деякі з наметів-касарень, і півсотні шовкових шатер. Кругом співали мечі.

Двоє лицарів гналися за якимсь чоловіком. Тут на один з охоплених вогнем наметів упала дерев’яна діжка, тріснула — і полум’я стрибнуло вдвічі вище. «Катапульта»,— збагнула Арія. З замку метали олію, смолу абощо.

— Сюди,— Сандор Кліган простягнув руку.— Треба звідси забиратися, мерщій.

Невідомець нетерпляче мотнув головою, роздуваючи ніздрі від запаху крові. Пісня затихла. Лишився тільки одинокий грім барабана, і його повільні монотонні удари відлунювали над рікою, мов калатання велетенського серця. Плакало чорне небо, буркотіла ріка, люди лаялись і вмирали. В Арії на зубах рипіла земля, обличчя все було мокре. «Дощ. Це просто дощ. І все».

— Ми вже тут,— крикнула вона. Голос був тоненький і переляканий, як у маленької дівчинки.— Роб у замку, і моя мама. Навіть брама відчинена!

Фреї більше не виїжджали з замку. «Я так довго сюди діставалася!»

— Ми повинні забрати маму!

— От мала дурна сучка,— вилаявся Гончак. Від ощиреного шолома відбилося полум’я, і сталеві зуби засяяли.— Зайдеш туди — і вже не вийдеш. Може, Фреї тобі материне тіло поцілувати дозволять.

— Може, ми її ще врятуємо...

— Може, ти її врятуєш. А я ще пожити хочу,— Гончак їхав на неї, штовхаючи її назад до воза.— Можеш лишитися чи поїхати, вовчице. Життя чи смерть — вибір за...

Арія крутнулася геть і рвонула до брами. Звідні ґрати опускалися, але повільно. «Швидше!» Але важко бігти швидко по болоті, потім по воді. «Швидко як вовк». Уже почав підійматися міст, з нього хлянула вода, почали обвалюватися кавалки болота. «Швидше!» Почувши гучний плюскіт, Арія озирнулася й побачила, що за нею тупотить Невідомець, з кожним кроком розбризкуючи воду. Побачила вона й барду, досі мокру від крові й мозку. Й Арія припустила дужче. Вже не заради брата, і навіть не заради матері, а заради себе самої. Так прудко вона ще в житті не бігала, схиливши голову та збурюючи п’ятками ріку,— бігла так, як колись, мабуть, біг Майка.

І тут їй на голову опустилася барда.