Буря Мечів

Кетлін

Тіла внесли на плечах й поскладали перед помостом. В освітленій смолоскипами залі запала мовчанка, і в цій тиші Кетлін чула Сіровієве виття ген на тому кінці замку. «Кров занюхав,— подумала вона,— крізь камінні мури й дерев’яні двері, крізь ніч і дощ він відчуває запах смерті та руїни».

Кетлін стояла по ліву руч від Робового престолу, й на мить їй здалося, що дивиться вона згори вниз на власних рідних — на мертвих Брана й Рикона. Внесені хлопці були набагато старші, але в смерті наче змаліли. Голі й мокрі, вони здавалися зовсім невеличкими, а такими непорушними, аж важко було згадати, що вони колись жили.

Білявий хлопчина відрощував собі бороду. Світленький як персик пух вкривав щоки й підборіддя понад червоним розтином, якого лишив ніж. Довге золотисте волосся й досі було мокре, так наче хлопця витягнули з купелі. З виразу обличчя можна було подумати, що помер він мирно, мабуть, уві сні, а от його двоюрідний брат-шатен за життя боровся. Руки, якими він намагався відбивати удари, всі були в порізах, і повільно цебеніла руда з колотих ран, які вкривали груди, живіт і спину, мов беззубі роти, хоча дощ і вимив їх майже начисто.

Роб, перш ніж увійти в залу, надів корону: в світлі смолоскипів тьмяно зблискувала бронза. Очі, втуплені в мерців, ховалися в тіні. «Він теж уявляє Брана й Рикона?» Кетлін би й заплакала, та в неї не лишилося вже сліз. Мертві хлопчаки були зовсім бліді від довгого ув’язнення, та й обоє білошкірі; на цій гладенькій білій шкірі кров здавалася разюче червоною — дивитися неможливо. «А Сансу, вбивши, покладуть оголену до підніжжя Залізного трону? Чи буде в неї шкіра така ж біла, а кров — така ж червона?» Знадвору долинав рівний шум дощу та тривожне вовче виття.

Праворуч од Роба стояв заспаний Едмур, одну долоню поклавши на спинку батькового престолу. Його збудили так само, як і Кетлін: погрюкавши у двері глупої ночі та грубо висмикнувши зі сну. «Гарні сни були, брате? Тобі сняться сонце, сміх і дівочі цілунки? Молюся, щоб це було так». Бо самій Кетлін снилися сни темні та пронизані жахіттями.

У залі розмістилися Робові капітани й лорди-прапороносці, одні в риштунках і при зброї, інші — на різних стадіях одягання. Були серед них і сер Рейнальд з дядьком Рольфом, але Роб вирішив принаймні королеву поберегти від цього бридкого видовища. Стрімчак не так далеко від Кичери Кастерлі, пригадалося Кетлін. Можливо, Джейн з цими хлопцями змалечку гралася разом.

Кетлін знов поглянула на тіла двох зброєносців — Тайона Фрея і Віллема Ланістера, чекаючи, поки син заговорить.

Здавалося, минуло чимало часу, поки Роб підвів очі від закривавлених мерців.

— Малий Джоне,— сказав він,— скажи батькові, хай приводить.

Малий Джон Амбер без слова слухняно розвернувся, й у великій кам’яній залі залунали його кроки.

Коли Великий Джон увів своїх бранців у двері, Кетлін помітила, як дехто з присутніх відступає, сахаючись, так наче зрада передається через дотик, погляд, кашель. І полонителі, і полонені були дуже схожі: всі кремезні, з густими бородами й довгим волоссям. Серед людей Великого Джона було двоє поранених, а серед бранців — троє. Розрізнити їх можна було хіба по тому, що одні мали списи, а інші — порожні піхви. В усіх були кольчуги або ж сорочки з нашитими залізними кільцями, важкі чоботи й цупкі плащі — у декого вовняні, у декого хутряні. «Північ жорстока й холодна і не знає жалю»,— сказав якось Нед, коли Кетлін тисячу років тому приїхала у Вічнозим.

— П’ятеро,— мовив Роб, коли перед ним постали в’язні, мокрі й мовчазні.— Це всі?

— Було восьмеро,— прогуркотів Великий Джон.— Двох ми убили під час захоплення, а третій при смерті.

Роб вдивився в обличчя полонених.

— Знадобилося восьмеро, щоб убити двох беззбройних зброєносців.

Тут заговорив Едмур Таллі.

— Щоб потрапити у вежу, вони вбили ще й двох моїх людей. Делпа й Едвуда.

— Не вбивство це було, сер,— сказав лорд Рикард Карстарк, байдужий як до мотузок на своїх зап’ястках, так і до крові, що стікала в нього по обличчю.— Будь-хто, стаючи між батьком і його жагою помсти, напрошується на смерть.

Його слова дзвеніли Кетлін у вухах, різкі й жорстокі, як грім бойового барабану. В горлі пересохло. «Це я винна. Ці двоє хлопчаків загинули, щоб вижили мої донечки».

— Ваші сини померли в мене на очах — тої ночі в Лопотючому лісі,— мовив Роб до лорда Карстарка.— Тайон Фрей не вбивав Торена. Віллєм Ланістер не вбивав Едарда. То як ви можете називати це помстою? Це злодіяння, криваве вбивство. Ваші сини загинули гідно — на полі бою, з мечами в руках.

— Але загинули,— сказав Рикард Карстарк, не відступаючи ні на дюйм.— Їх зарубав Царевбивця. А ці двоє були з його рідні. Лише кров’ю можна заплатити за кров.

— Кров’ю дітей? — указав Роб на тіла.— Скільки років їм було? Дванадцять, тринадцять? Прості зброєносці!

— В боях і зброєносці гинуть.

— Коли воюють — так. А Тайон Фрей і Віллєм Ланістер склали мечі в Лопотючому лісі. Вони були ув’язнені в камері, беззбройні, спали... хлопчаки! Погляньте на них!

Натомість лорд Карстарк подивився на Кетлін.

— Нехай ваша мати на них погляне,— сказав він.— Це й вона їх убила, не тільки я.

Кетлін поклала долоню на спинку Робового престолу. Зала, здавалося, крутнулася. Відчуття було таке, наче Кетлін зараз знудить.

— Моя мати до цього не причетна,— розсердився Роб.— Це ваша справа. Ваше вбивство. Ваша зрада.

— Яка ж це зрада — убити Ланістера, якщо звільнити його — не зрада? — різко запитав Карстарк.— Чи ваша світлість забули, що у нас війна з Кичерою Кастерлі? На війні ворогів убивають. Батько не навчив тебе цього, хлопче?

— «Хлопче»? — Великий Джон зацідив Рикарду Карстарку кулаком, закутим у кольчужну рукавицю, аж другий лорд упав навколішки.

— Лишіть його! — дзвінко наказав Роб. Амбер зробив крок від полоненого.

Лорд Карстарк виплюнув вибитий зуб.

— Так, лорде Карстарк, лишіть мене королю. Він хоче мене трохи пошпетити, перш ніж пробачить. Саме так він відповідає на зраду, наш король на Півночі,— він посміхнувся червоним мокрим ротом.— Чи мені кликати вас «король, що втратив Північ», ваша світлосте?

Великий Джон вихопив спис у вояка, що стояв поряд з ним, і підкинув до плеча.

— Дозвольте мені його прохромити, сір! Дозвольте живіт йому розпороти, щоб поглянути, якого кольору в нього кишки!

Тут розчахнулися двері в залу, й увійшов Чорнопструг; з плаща й шолома в нього збігала вода. За ним ішли солдати Таллі, а надворі прошивали небо блискавки й тарабанила по камінню Річкорину чорна злива. Знявши шолом, сер Бринден опустився на одне коліно.

— Ваша світлосте,— тільки й сказав він, але таким похмурим голосом, що все стало зрозуміло.

— Сера Бриндена я вислухаю сам-на-сам, у залі аудієнцій,— звівся Роб на ноги.— Великий Джоне, лорда Карстарка потримайте до мого повернення, а решту сімох повісьте.

Великий Джон опустив списа.

— Навіть мертвих?

— Так. Не допущу цього бруду в дядькові річки. Нехай ворон годують.

Один з бранців упав навколішки.

— Змилуйтеся, сір! Я нікого не вбивав, я тільки на дверях чатував, щоб вартові не увійшли.

Роб на мить замислився.

— Ти знав про наміри лорда Рикарда? Бачив, як дістали ножі? Чув крики, зойки, благання зглянутися?

— Так, але я участі не брав. Я тільки спостерігав, присягаюся...

— Лорде Амбер,— сказав Роб,— цей чоловік тільки спостерігав. Повісьте його останнім, щоб поспостерігав, як помирають решта. Мамо, дядьку, ходіть зі мною, будь ласка,— він розвернувся, а люди Великого Джона, обступивши полонених, вивели їх із зали, підштовхуючи списами. Надворі гурчав і грякав грім, та так гучно, що здавалося, наче замок валиться. «Ото з таким звуком розвалюється королівство?» — подумала Кетлін.

У залі аудієнцій було темно, та принаймні грубі стіни приглушували гуркіт грому. Увійшов слуга з олійною лампою, щоб запалити коминок, але Роб, забравши лампу, відіслав його геть. У залі були і столи, і крісла, але сів тільки Едмур, а коли побачив, що решта стоять, підвівся й собі. Роб зняв корону й поклав перед собою на столі.

Чорнопструг зачинив двері.

— Карстарки втекли.

— Всі?

Від злості чи розпачу захрип Робів голос? Навіть Кетлін не була певна.

— Всі здорові вояки,— відповів сер Бринден.— Лишилися поранені з кількома повіями та слугами. Ми допитали багатьох, щоб точно дізнатися правду. Вислизати почали ще поночі, спершу скрадаючись по одному й по двоє, а потім уже й більшими гуртами. Пораненим і слугам звеліли підтримувати багаття в таборі, щоб ніхто не здогадався, що люди втекли, а коли почався дощ, це взагалі було вже непотрібно.

— За межами Річкорину вони перешикуються? — запитав Роб.

— Ні. Вони кинулися на всі боки на полювання. Лорд Карстарк присягнувся віддати руку своєї дочки будь-кому — високородному чи ні,— хто принесе йому голову Царевбивці.

«Боги праведні!» Кетлін знову стало зле.

— Близько трьохсот вершників і ще вдвічі більше коней просто розчинилися в ночі,— Роб потер скроні, де над вухами на ніжній шкірі лишилися вм’ятини від корони.— Ми втратили всю кінноту Картверді.

«Втратили через мене. Через мене, простіть мене, боги». Не треба бути солдатом, щоб зрозуміти, в якій пастці опинився Роб. Поки що він утримує приріччя, але королівство його оточене ворогами з усіх боків, крім сходу, де байдуже сидить у своїх горах Лайса. Навіть Тризуб навряд чи захищений, якщо лорд Переправи розірве союз. А тепер ще втратити й Карстарків...

— За межами Річкорину про це ніхто не має дізнатися,— сказав брат Едмур.— Лорд Тайвін-бо... Ланістери сплачують усі борги, вони завжди так кажуть. Мати милостива, коли він дізнається...

«Санса!» Кетлін так стиснула кулак, що нігті вп’ялися в ніжну шкіру долонь.

Роб кинув на Едмура погляд, яким можна було заморозити.

— То ви хочете з мене зробити не тільки вбивцю, а й брехуна, дядьку?

— Брехати не доведеться. Ми просто нічого не скажемо. Поховаємо хлопців і мовчатимемо до кінця війни. Віллєм був сином сера Кевана Ланістера, небожем лорда Тайвіна. Тайон — син леді Дженни, він Фрей. Від Близнючок теж треба це приховати, поки...

— Поки нам не вдасться повернути мертвих до життя? — різко кинув Бринден Чорнопструг.— Правда вже пішла гуляти по світу з Карстарками, Едмуре. Тож для ігор уже запізно.

— Їхні батьки мають право вимагати в мене правди,— сказав Роб.— І справедливості. На це вони теж мають право,— він глянув на свою корону — на тьмяне сяйво бронзи й кружало із залізних мечів.— Лорд Рикард зневажив мене. Зрадив. Вибору немає, доведеться його засудити. Тільки боги знають, що зробить Карстаркова піхота, яка нині з Рузом Болтоном, дізнавшись, що я стратив їхнього очільника як зрадника. Слід попередити Болтона.

— У Гаренхолі й спадкоємець лорда Карстарка,— нагадав йому сер Бринден.— Старший син, якого Ланістери взяли в полон на Зеленому Зубці.

— Гаріон. Його звати Гаріон,— гірко розсміявся Роб.— Королю краще знати імена ворогів, хіба ні?

Чорнопструг проникливо глянув на нього.

— А ти в цьому впевнений? Що юний Карстарк обов’язково стане ворогом?

— А ким іще? Я-бо от-от страчу його батька, тож навряд чи він мені подякує.

— А може бути. Є чимало синів, які ненавидять своїх батьків, а ти одним ударом зробиш з нього лорда Картверді.

— Навіть якби Гаріон був з таких,— похитав Роб головою,— він ніколи не зміг би відкрито пробачити батькового вбивцю. Бо проти нього підуть власні піддані. Це північани, дядьку. А Північ нічого не забуває.

— Тоді пробачте його,— запропонував Едмур Таллі.

Роб, не вірячи власним вухам, витріщився на нього.

Під цим поглядом Едмурове обличчя почервоніло.

— Ну, тобто не відбирайте в нього життя. Мені все це, звісно, не подобається так само, як і вам, сір. Моїх людей він теж повбивав. Бідолашний Делп тільки-тільки видужав після рани, яку отримав від сера Джеймі. Певна річ, Карстарка слід покарати. Наприклад, закувати в ланцюги.

— Як заручника? — мовила Кетлін. «Може, найкращий вихід...»

— Так, заручника! — брат сприйняв її роздуми як згоду.— Сказати сину, що як він зберігатиме вірність, батькові нічого не загрожує. В іншому разі... надії на Фреїв більше немає, навіть якби я запропонував одружитися з усіма дочками лорда Волдера разом узятими, ще й носити його паланкін. А якщо ми втратимо ще й Карстарків, яка нам узагалі лишається надія?

— Яка надія...— Роб зітхнув, відкинув з очей чуба й мовив: — Ми не отримали ні звісток від сера Родрика з Півночі, ні відповіді від Волдера Фрея на нашу нову пропозицію, ще й Соколине Гніздо мовчить... Твоя сестра,— звернувся він до матері,— взагалі нам відповість? Скільки разів мені їй писати? Не повірю, що до неї не долетів жоден птах.

Кетлін збагнула, що синові потрібна бодай якась розрада — він хоче почути, що все буде гаразд. Але король має знати правду.

— Птахи долетіли. Хоча вона може сказати, що ні,— якщо до цього колись дійде. Навіть не чекай звідти допомоги, Робе. Лайса хоробрістю ніколи не вирізнялася. Як ми були ще дітьми, вона, заподіявши якусь шкоду, завжди тікала й ховалася. Певно, гадала, якщо лорд-батько зразу її не знайде, то потім забуде покарати. І зараз те саме. Страх змусив її тікати з Королівського Причалу в найбезпечніше місце, яке їй відоме, і вона тепер сидить на своїй горі, сподіваючись, що всі про неї забудуть.

— Лицарі Видолу могли б змінити хід війни,— сказав Роб,— та якщо Лайса не воюватиме, нехай. Я тільки просив її відчинити нам Криваву браму й надати в Мартингороді кораблі, які доправлять нас на Північ. Високий гостинець — шлях тяжкий, але не такий тяжкий, як пробиватися через Перешийок. Якби мені вдалося висадитися в Білій Гавані, я б обійшов з флангу Кейлінський Рів і за півроку вигнав залізних з Півночі.

— Цього не буде, сір,— сказав Чорнопструг.— Кетлін має рацію. Леді Лайса всього боїться й не пустить у Видол армію. Жодну армію. Кривава брама лишатиметься зачинена.

— Чужі б її забрали,— в розпачі люто вилаявся Роб.— Клятий Рикард Карстарк! І Теон Грейджой, і Волдер Фрей, і Тайвін Ланістер та іже з ними! Боги праведні, чого люди так хочуть стати королями? Коли всі кричали «Король на Півночі! Король на Півночі!», я сказав собі... присягнувся собі... що стану добрим королем, гідним як батько, сильним, справедливим, відданим друзям і хоробрим у битвах з ворогами... а тепер я навіть не можу сказати, хто друг, а хто ворог. Чого все так заплуталося? Лорд Рикард пройшов зі мною півдюжини битв. За мене померли в Лопотючому лісі його сини. Тайон Фрей і Віллєм Ланістер були моїми ворогами. А тепер мені заради них доведеться вбити друга мого покійного батька,— від поглянув на присутніх.— Та чи подякують мені Ланістери за голову лорда Рикарда? А Фреї?

— Ні,— як завжди, прямо відповів Бринден Чорнопструг.

— Тим більше є сенс зберегти лорду Рикарду життя й потримати його як заручника,— нагадав Едмур.

Роб простягнув обидві руки, підхопив важку залізну з бронзою корону й поклав собі на голову, і раптом знов перетворився на короля.

— Лорд Рикард помре.

— Але чому...— почав був Едмур.— Ви ж самі казали...

— Я знаю, що казав, дядьку. Але це не змінює того, що я мушу зробити,— чорні мечі на короні чітко вирізнялися на Робовім чолі.— У битві я й сам міг зарубати Тайона з Віллемом. Але тут не битва. Вони спали в ліжках, голі й беззбройні, в камері, в яку їх помістив я. Рикард Карстарк убив не просто Фрея і Ланістера. Він зганьбив мою честь. Його справа вирішиться на світанку.

Коли настав світанок, сірий і холодний, на зміну зливі прийшов дрібний невпинний дощ, та в богопралісі все одно було повно людей. Лорди приріччя й північани, високородні та простолюд, лицарі й перекупні мечі й конюші, всі зібралися серед дерев — подивитися закінчення темного танку ночі. За розпорядженням Едмура перед серце-деревом установили плаху. Великий Джон повів крізь натовп досі зв’язаного по руках лорда Рикарда Карстарка, і навколо них сіялися дощ і листя. Карстаркові люди вже висіли на високих мурах Річкорину на довгих мотузках, і дощ поливав їхні потемнілі обличчя.

Біля шибениці чекав Ладний Лу, але Роб забрав у нього бердиш і звелів йому відійти.

— Це робота для мене,— сказав він.— Це я засудив його до страти. Тож і померти він має від моєї руки.

Лорд Рикард Карстарк ледь-ледь уклонився.

— Бодай за це я вам вдячний. Та більше ні за що.

Вдягнений він був до страти — у довге чорне вовняне сюрко з білим променистим сонцем свого дому на грудях.

— У моїх жилах, як і в твоїх, хлопче, біжить кров перших людей. Добре буде, якщо ти це пам’ятатимеш. Мене назвали на честь твого дідуся. На боці твого батька я підняв свої прапори проти короля Ейриса, а на твоєму боці — проти короля Джофрі. На Волоброді, в Лопотючому лісі, в Табірній битві я воював поряд з тобою, а на Тризубі вистояв з лордом Едардом. Ми родичі, Старки і Карстарки.

— Родинні зв’язки не завадили вам зрадити мене,— сказав Роб.— І тепер вони вас не врятують. Навколішки, мілорде.

Кетлін знала: лорд Рикард правду каже. Карстарки ведуть рід від Карлона Старка, молодшого сина одного з правителів Вічнозиму, який тисячу років тому здолав лорда-заколотника й за свою доблесть був винагороджений землями. Замок, який він збудував, спершу називався Карлова Твердь, та скоро перетворився на Картвердь, а за кілька століть Старки з Картверді стали Карстарками.

— Хай судять давні боги чи нові,— сказав сину Кетлін лорд Рикард,— а немає гіршого прокляття, ніж стати кревногубцем.

— На коліна, зраднику,— повторив Роб.— Чи мені силою вкладати вам голову на плаху?

Лорд Карстарк опустився навколішки.

— Боги судитимуть тебе, як ти судиш мене,— він поклав голову на плаху.

— Рикарде Карстарк, лорде Картверді,— Роб обіруч підніс важку сокиру.— Перед очима богів і людей я визнаю вас винним у вбивстві й державній зраді. Іменем своїм я засуджую вас до страти. Власноруч відбираю у вас життя. Волієте сказати останнє слово?

— Вбивай уже, прокляття на твою голову! Ти мені не король.

Сокира рухнула додолу. Важка й нагострена, вона вбила одним ударом, але тільки після третього удару голова відділилася від тіла, й на той час і живий, і мертвий просякли кров’ю. Роб з огидою опустив сокиру й без слова обернувся до серце-дерева. Так він і стояв, тремтячи і стискаючи кулаки, а по щоках у цього цебенів дощ. «Простіть йому, боги,— безмовно молилася Кетлін.— Він іще зовсім хлопчик, та й іншого вибору не мав».

Того дня більше вона сина не бачила. Дощ не припинявся цілий ранок, хльостаючи річки та перетворюючи траву в богопралісі на болото й калюжі. Чорнопструг, зібравши сотню вояків, поїхав у погоню за Карстарками, але ніхто не сподівався повернути багато з них.

— Молюся тільки за те, щоб не довелося їх потім вішати,— сказав він, від’їжджаючи. Коли він поїхав, Кетлін пішла в батькову світлицю — посидіти біля ліжка лорда Гостера.

— Недовго вже зосталося,— попередив її мейстер Вайман, коли прийшов по обіді.— Його залишають останні сили, хоч він і намагається боротися.

— Він завжди був борцем,— сказала Кетлін.— Любий мій упертюх.

— Так,— мовив мейстер,— але в цій битві йому не перемогти. Час складати меч і щит. Час здатися.

«Здатися,— подумала вона,— замиритися». Мейстер про її батька зараз каже чи про сина?

Ввечері до неї прийшла Джейн Вестерлінг. Юна королева сором’язливо ступила до світлиці.

— Леді Кетлін, не хочу вас турбувати...

— Ласкаво прошу, ваша світлосте.

Кетлін саме шила, але відклала голку.

— Будь ласка, кличте мене Джейн. Я не почуваюся «світлістю».

— Але ви — королева. Будь ласка, присядьте, ваша світлосте.

— Джейн,— присіла дівчина біля коминка й нервово розправила спідницю.

— Як зволите. Чим можу прислужитися, Джейн?

— Я через Роба,— сказала дівчина.— Він такий нещасний... такий сердитий і безутішний! Я не знаю, що робити.

— Нелегко відбирати в людини життя.

— Знаю. Я йому казала, щоб узяв собі ката. Лорду Тайвіну, щоб стратити людину, досить просто наказ дати. Так легше, хіба ні?

— Так,— сказала Кетлін,— але мій лорд-чоловік завжди учив сина: убивство не має бути легким.

— А! — королева Джейн облизала вуста.— Роб за цілий день нічого не їв. Я попросила Роланда принести йому смачну вечерю — свинячі реберця, тушковану цибулю й ель, але він і не торкнувся їжі. Цілий ранок він писав листа і сказав мені не турбувати його, але не встиг він того листа дописати, як тут-таки спалив. А тепер Роб сидить і роздивляється карти. Я його спитала, що він там вивчає, але він не відповів. Мабуть, і не почув мене. Він навіть не перевдягався. Цілий день сидів у мокрому, ще й закривавленому. Я хочу бути йому гарною дружиною, правда хочу, але гадки не маю, як йому допомогти. Як підбадьорити його, як утішити. Я не знаю, чого йому треба. Будь ласка, міледі, ви ж його мати, скажіть мені, що робити.

«Скажіть мені, що робити». Кетлін могла б таке саме запитання поставити, якби батько був у такому стані, що його ще можна питати. Та лорда Гостера, можна сказати, вже немає. А її Неда — тим паче. І Брана з Риконом, і давним-давно вже — і мами, і Брандона. Лишився в неї тільки Роб, Роб — і примарна надія повернути дочок.

— Іноді,— повільно заговорила Кетлін,— найкраще, що можна зробити, це не робити нічого. Коли я тільки приїхала у Вічнозим, мене страшенно ображало, що Нед раз у раз ходить у богопраліс і сидить біля серце-дерева. Я розуміла, що в цьому дереві — частина його душі і що ця частина ніколи не належатиме мені. Та дуже швидко я збагнула, що без цієї частини він не був би Недом. Джейн, донечко, ти вийшла заміж за Північ, як це колись зробила і я... а на Півночі приходить зима,— вона силувано усміхнулася.— Май терпіння. І розуміння. Він тебе кохає і потребує, тож скоро до тебе повернеться. Можливо, вже сьогодні вночі. А коли це станеться, будь поряд. Ось і все, що я можу тобі порадити.

Юна королева слухала її уважно.

— Так, я буду поряд,— сказала вона, коли Кетлін договорила, і звелася на ноги.— Мені час повертатися. Можливо, він мене шукає. Побачимо. Та якщо він і далі занурений у свої карти, я терпляче почекаю.

— Іди,— мовила Кетлін, та коли дівчина вже була біля дверей, їй спало на думку ще дещо.— Джейн,— гукнула вона,— є ще одна річ, яка потрібна Робу від тебе. Хоча він, можливо, і сам про це не здогадується. Королю потрібен спадкоємець.

— Мама те саме каже,— усміхнулася дівчина.— Запарює мені посет з молока, елю та прянощів — для фертильності. Я його щоранку п’ю. Я Робу сказала, що тепер точно народжу йому двійнят. Едарда і Брандона. Думаю, він зрадів. Ми... ми майже щодня кохаємося. Іноді двічі, ба й більше,— дівчина чарівно зашарілася.— Запевняю, я дуже скоро завагітнію. Я щоночі молюся за це Матері небесній.

— От і добре. І я теж молитимуся. Богам і давнім, і новим.

Коли дівчина пішла, Кетлін повернулася до батька й поправила ріденький білий чуб у нього над чолом.

— Едард і Брандон,— стиха зітхнула вона.— А можливо, з часом і Гостер. Як тобі це?

Батько не відповів, але вона відповіді й не чекала. Стукіт дощу по даху змішувався з батьковим сопінням, а вона в цей час думала про Джейн. Здається, у дівчини і правда чуле серце, як Роб і казав. І широкі стегна, а це, може, навіть важливіше.