Буря Мечів

Джон

Уся земля була всіяна сосновим гіллям і розвіяним листям,— буро-зелений килим зберігав вологу нещодавніх дощів. Він чвякав під ногами. Навколо росли велетенські голі дуби, високі чатові дерева, цілі армії сосон-солдатів. Попереду на пагорбі стояла ще одна кругла вежа, заросла густим зеленим мохом майже до верхівки.

— Хто її тут збудував, усю з каменю? — поцікавилася Ігритта.— Якийсь король?

— Не король. Люди, які тут жили.

— А що з ними сталося?

— Померли або пішли геть.

Тисячі років оброблялися лани Брандонового Дару, та коли Нічна варта скоротилася, забракло рук орати землю, ходити за бджолами й садити садки, тож ліс відвоював собі чимало полів і жител. У Новодарі колись були села і тверджі, з чиїх податків (які збиралися і крамом, і працею) годувалися і вдягалися чорні брати. Але й вони здебільшого позникали.

— От дурні, що такий замок полишили,— сказала Ігритта.

— Це просто вежка. Колись тут жив який-небудь маломожний лордійчук з родиною та з кількома присяжними. Коли з’являлися нальотчики, він на даху розпалював сигнальний вогонь. У Вічнозимі вежі втричі більші за цю.

Ігритта дивилася так, наче він усе вигадує.

— Як може людина збудувати такий високий замок без велетів, які б тягали каміння?

За легендами Брандон Будівничий скористався допомогою велетів, щоб звести Вічнозим, але Джон не збирався ще більше ускладнювати питання.

— Люди здатні будувати й не таке. У Старгороді є вежа вища за Стіну.

Видно було, що Ігритта йому не вірить. «От би показати їй Вічнозим... подарувати їй квітку зі скляного саду, запросити на гостину у велику залу, показати кам’яних королів на їхніх престолах! Ми б купались у гарячих ставках, кохалися під серце-деревом на очах у давніх богів».

Солодка була мрія... але Вічнозим — не його домівка, щоб її комусь показувати. Він належить братові, королю на Півночі. Джон-бо Сноу, а не Старк. Байстрюк, клятвовідступник і перекинчик...

— А може, потім повернемося сюди й замешкаємо у вежі? — сказала Ігритта.— Як тобі ідея, Джоне Сноу? Потім, після?

Після... Це слово протинало, як спис. Після війни. Після завоювання. Після того як дикуни здолають Стіну...

Одного разу лорд-батько говорив, що слід починати шукати людей, яким за заслуги можна дати титул лорда, й розселяти їх у покинутих вежах як щит проти дикунів. Для реалізації такого плану Варті довелось би повернути значну частину Дару, але дядько Бенджен гадав, що лорда-командувача цілком можна на таке умовити, якщо тільки нові лорди платитимуть податки Чорному замку, а не Вічнозиму. «Та це мрія на весну,— сказав тоді лорд Едард.— Навіть обіцяні земельні наділи не заманять людей на північ, коли зима на підході».

«Якби зима прийшла й пішла раніше, а за нею прийшла весна, мені, можливо, якраз і доручили б посісти одну з таких веж від батькового імені». Та лорд Едард помер, а його брат Бенджен зник безвісти, і щит, про який вони вдвох мріяли, так ніколи й не викують.

— Ці землі належать Варті,— мовив Джон.

В Ігритти роздулися ніздрі.

— Але ж тут ніхто не живе!

— Бо ваші нальотчики людей розігнали.

— То ці люди були боягузи. Якщо їм потрібна земля, хай би лишись і воювали за неї.

— Може, вони втомилися воювати. Втомилися щоночі барикадувати двері й думати-гадати, чи не прийде їх ламати Тарарах, чи хто іще, аби жінок украсти. Втомилися, що в них відбирають врожай і все, що є цінного. Значно легше просто виїхати подалі, куди нальотчики не дістануться.

Та якщо впаде Стіна, вся Північ стане легкою здобиччю нальотчиків.

— Нічого ти знаєш, Джоне Сноу. Забирають дочок, а не жінок. А крадії — це ви. Ви цілий світ украли, ще й Стіну збудували, щоб не пускати вільний народ.

— Ми? — Джон іноді забував, хто вона така, але вона тут-таки йому нагадувала.— І як так сталося?

— Боги створили землю для всіх людей. Та коли прийшли королі зі своїми коронами та сталевими мечами, вони заявили, що земля належить їм. «Мої дерева! — казали вони.— Не вільно їсти мої яблука. Мої струмки! Не вільно в них рибалити. Мій ліс! Не вільно полювати. Моя земля, моя вода, мій замок, моя донька, не тягни свою руку, бо відрубаю, та якщо прихилиш переді мною коліно, дам тобі понюхати». Ви звете нас злодіями, та злодій принаймні має бути хоробрий, розумний і меткий. А укліннику досить стати навколішки.

— Гарма і Капшук Кісток не по рибу та яблука приходять. Вони крадуть мечі й сокири. Прянощі, шовки й хутра. Хапають гроші, персні й коштовні кубки, якщо знайдуть; влітку цуплять діжки вина, взимку — діжки пива, а жінок забирають за Стіну незалежно від сезону.

— А якщо й так? Ліпше вже хай мене дужий чоловік украде, ніж батько віддасть якомусь слабаку.

— Ти так кажеш, але звідки ти знаєш, як воно буде? А що як тебе украде хтось, кого ти зненавидиш?

— Мене украсти зможе тільки меткий, кмітливий і хоробрий. Отже, й сини в нього будуть міцні й мізковиті. За що ж мені його ненавидіти?

— А може, він ніколи не миється і тхне, як ведмідь?

— То я його у струмок штовхну або цебро води йому на голову виллю. Та й усе одно чоловікам не потрібно пахнути солодко, як квіти.

— А що поганого у квітах?

— Нічого — для бджоли. А мені в ліжку потрібно оце...— вона хапнула його за матню.

Джон стиснув її за зап’ясток.

— А що як той, хто тебе вкраде, пиячить по-чорному? — не вступався він.— Що як він брутальний чи жорстокий? — він стиснув її зап’ясток дужче для наочності.— Що як він буде сильніший за тебе й дубаситиме тебе до крові?

— Я б йому вві сні горлянку перерізала. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— Ігритта, звиваючись як вугор, випручалася.

«Я знаю одне. Я знаю, що ти — дикунка до шпику кісток». Іноді легко було про це забути — коли вони удвох сміялися чи цілувалися. Та потім хтось із них щось казав чи робив — і знагла Джон згадував, яка стіна розділяє їхні світи.

— Чоловік володіє або жінкою, або клинком,— сказала Ігритта,— та обома володіти він не зможе. Кожна дівчинка знає це від матері,— вона вперто задерла підборіддя й труснула густими рудими косами.— Не можна володіти землею, так само як неможливо володіти морем чи небом. Ваші уклінники так не думають, але Манс їм доведе.

Сміливе похваляння, тільки нічим не підкріплене. Джон зиркнув назад — пересвідчитися, що магнар не чує. Ерок, Чиряк і Конопляний Ден ішли за кілька ярдів позаду, не звертаючи на них уваги. Чиряк жалівся на свою дупу.

— Ігритто,— неголосно мовив Джон,— Мансові не вдасться перемогти в цій війні.

— Вдасться! — вигукнула вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ти не бачив, як воює вільний народ!

Подейкували, що дикуни б’ються, як герої чи демони (залежно хто розповідає), що, зрештою, одне й те саме. Вони воюють з одчайдушною мужністю, шукаючи слави.

— Я не сумніваюся, що всі ви — сміливці, та в бою дисципліна перемагає доблесть. Кінець кінцем Манс програє, як програвали всі королі-зі-Стіною до нього. А коли це станеться, ви загинете. Всі.

Ігритта мала такий сердитий вигляд, що йому здалося — зараз вона його вдарить.

— Так, усі,— сказала вона.— І ти теж. Ти вже не ворон, Джоне Сноу. Я присягнулася в цьому, тож не підведи мене.

Вона штовхнула його до стовбура дерева і поцілувала в губи — просто на очах їхньої валки голодранців. Джон чув, як Григ Цап підганяє її. Хтось засміявся. Попри все, Джон відповів на поцілунок. Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, Ігритта розчервонілася.

— Ти мій,— прошепотіла вона.— Мій, а я твоя. І якщо ми помремо, так і буде. Всі люди помруть, Джоне Сноу. Та спершу ми поживемо.

— Так,— хрипко одказав він.— Спершу поживемо.

На це вона широко посміхнулася, показавши Джонові криві зуби, які він уже дивним чином устиг полюбити. «Дикунка до шпику кісток»,— знову подумав він з печальним томлінням у нутрі. Звично розім’яв пальці робочої руки, подумавши: а як учинила б Ігритта, якби зазирнула йому в душу? Зрадила б його, якби він всадовив її і розповів, що він і досі лишається сином Неда Старка і вояком Нічної варти? Він сподівався, що ні, але ризикувати не збирався. Забагато життів залежить від того, чи вдасться йому дістатися Чорного замку раніше за магнара... якщо, звісно, йому пощастить утекти від дикунів.

З південного боку Стіни спустилися в Сіроварті, покинутій уже двісті років. Сто років тому обвалився один проліт велетенських кам’яних сходів, та все одно спускатися було набагато легше, ніж лізти нагору. Звідти Стир вирушив углиб Дару, щоб уникнути патрулів Варти. Григ Цап провів загін повз кілька залюднених поселень, які в цих краях ще лишилися. А далі, якщо не рахувати поодиноких круглих веж, які впиралися в небо, наче кам’яні пальці, людським духом і не пахло. Загін, ніким не видимий, не помічений, просувався холодними мокрими пагорбами й вітряними рівнинами.

«Хай що тобі велітимуть, не опирайся,— напучував колись Піврукий.— Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними, скільки треба». Джон проїхав з ними вже багато льє, а ще більше пройшов, ділив з ними хліб і сіль, ще й Ігриттину постіль, а вони йому так і не довіряли. День і ніч наглядали за ним тенійці, відшукуючи ознак його зради. Втекти йому не вдасться, а незабаром буде вже запізно.

«Бийся разом з ними»,— сказав Кворин, перш ніж віддати своє життя Довгопазуру... але поки що до цього не доходило. «Якщо проллю братську кров, пропаду. Тоді, значить, я перейшов Стіну назавжди й повороту вже не буде».

Щодня після маршу його викликав магнар і ставив меткі й гострі запитання про Чорний замок, про залогу й оборону. Де міг, Джон брехав, кілька разів удавав, що необізнаний, але його слухали також Григ Цап і Ерок, а вони знають достатньо, тож Джонові доводилося діяти дуже обережно. Відверта брехня точно вже його викриє.

Але правда була жахлива! В Чорному замку нема оборонних систем — тільки власне Стіна. Немає навіть ні дерев’яного частоколу, ні земляних ровів. Так званий замок — не більш як низка веж і фортець, дві третини з яких уже валяться. Що ж до залоги, то з неї дві сотні людей Старий Ведмідь забрав з собою в розвідку. Бодай хтось із них повернувся? Знати цього Джон не міг. Отож у замку, мабуть, лишилося чотири сотні братів — здебільшого будівничих і стюардів, а не розвідників.

Тенійці ж були вояки загартовані й доволі дисципліновані порівняно з рештою дикунів; без сумніву, саме тому Манс їх і обрав. А оборонці Чорного замку включають і сліпого мейстра Еймона, і його підсліпуватого стюарда Клайдаса, і однорукого Донала Ноя, і пияка септона Селадара, і Глухенького Дика Фоларда, і Трипалого Гоба-кухаря, і старого сера Вінтона Стаута, а ще Гальдера, Жабу, Пипа, Альбета й решту хлопців, які тренувалися разом з Джоном. А командувати ними буде червонопикий Бовен Марш, опецькуватий лорд-стюард, якого на час відсутності лорда Мормонта поставили каштеляном. Стражденний Ед, бувало, називав Марша «Старим Гранатом», і йому прізвисько дуже пасувало, як-от Мормонту — «Старий Ведмідь». «Ось людина, яку добре мати в перших рядах, коли ворог уже в полі,— казав Ед своїм звичним кислим тоном.— Він тобі їх усіх порахує. Просто звір у лічбі, оцей».

Якщо магнар заскочить Чорний замок зненацька, буде кривава різанина — хлопців порубають у ліжках, вони й спам’ятатися не встигнуть. Джон мусить їх попередити, але як? Його ніколи не посилають ні по харчі, ні на полювання, не ставлять самого на чати. Та й за Ігритту він боїться. З собою її взяти він не може, а якщо лишить, чи не змусить магнар її відповідати за його зраду? «Два серця як одне»...

Щоночі вони спали під одними хутрами; Джон, засинаючи, відчував її голову в себе на грудях, її руді коси лоскотали йому підборіддя, її запах став уже рідний. Її криві зуби, її персо в його долоні, смак її вуст... його втіха і його розпач! Не одну ніч лежав він, відчуваючи поруч тепло Ігритти й міркуючи: а батько так само почувався, що геть заплутався, щодо Джонової матері, хай хто вона була? «Ігритта розставила сильце, а Манс Рейдер штовхнув мене в нього».

З кожним днем, який Джон проводив серед дикунів, зробити те, що він мав, ставало дедалі важче. Йому доведеться зрадити цих людей, а коли це станеться, вони помруть. Він не шукав їхньої дружби, як не шукав і кохання Ігритти. Та все одно... тенійці, які розмовляли давньою мовою, рідко коли заговорювали до Джона, а от з Ярловими нальотчиками, яким вдалося подолати Стіну, все було складніше. Попри власну неохоту Джон дедалі ближче знайомився з ними: з худим і тихим Ероком, з товариським Григом Цапом, з хлопчаками Квортом і Боджером, з линварем Конопляним Деном. А що найгірше — з Делом, довговидим юнаком приблизно Джонового віку, який мрійливо розповідав про дівчину-дикунку, що її збирався вкрасти. «Вона щасливиця, як твоя Іритта. Поцілована вогнем».

Джонові доводилося прикушувати язика. Він не хотів нічого знати ні про Делову дівчину, ні про Боджерову маму, ні про прибережне селище, з якого родом Генк Шолом, ні як Григові кортіло відвідати зеленяків на острові Ликів, ні як лось колись загнав Пальчика на дерево. Він не хотів нічого чути ні про чиряк на дупі Чиряка, ні скільки здатен вижлуктити елю Каміннопалий, ні як Квортів менший братик благав його не йти з Ярлом. Квортові було заледве чотирнадцять, а він уже собі дружину вкрав і встиг дитинку зробити. «Може, малюк вродиться в замку,— хвалився хлопець.— У замку, як лорд!» Він був просто в захваті від «замків», які вони бачили дорогою, хоча були то сторожові вежі.

Хотів би Джон знати, де зараз Привид! Попрямував у Чорний замок — чи бігає нині в лісі з якою-небудь вовчою зграєю. Джон геть не відчував деривовка, навіть уві сні. Від цього здавалося, наче від нього шматок відрізали. Навіть коли поруч з ним спала Ігритта, він почувався самотнім. І не хотів померти самотнім.

По обіді дерева почали рідшати; загін просувався на схід ледь пагористими пологами. Навколо трави росли до пояса, а коли налітав вітерець, легенько гойдалася дика пшениця, та загалом день був теплий і ясний. Проте ближче до сонцесхилу на заході почали купчитися хмари. Скоро вони проковтнули жовтогаряче сонце, і Лен пообіцяв бурю. Мати в нього була полісунка, тож ніхто не заперечував, що в нього є дар передбачати погоду.

— Тут село неподалік,— мовив Григ Цап до магнара.— Дві милі, може, три. Там і знайдемо дах над головою.

Стир одразу ж погодився.

Коли нарешті добилися на місце, вже добре споночіло, і буря вирувала. Село розташувалося на березі озера, та покинули його так давно, що більшість будинків уже лежала в руїнах. Навіть маленький рублений заїзд, що колись, мабуть, радував око подорожніх, наполовину обвалився і втратив стелю. «Дах над головою ми тут навряд чи знайдемо»,— похмуро подумав Джон. Коли спалахувала блискавка, на острові посеред озера можна було розгледіти круглу вежку, але без човнів доплисти до неї неможливо.

Ерок з Делом підкралися ближче, щоб розвідати руїни, однак Дел майже зразу повернувся. Стир, притримавши валку, вислав уперед дюжину своїх тенійців зі списами в руках. На той час Джон і сам уже все побачив: димар заїзду почервонили проблиски багаття. «Ми не самі». У нутрі зазміївся страх. Заіржав кінь, почулися крики. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними»,— казав Кворин.

Але битва вже закінчилася.

— Тут тільки один,— повернувшись, доповів Ерок.— Старий на коні.

Магнар прокричав давньою мовою якісь накази, і два десятки тенійців зайняли оборону навколо села, а решта заходилися прочісувати будинки — чи ніхто не заховався серед трави й завалів. Решта згрудилась у заїзді з обваленим дахом, змагаючись за місце ближче до вогню. Обламане гілля, яке підкидав у багаття старий, не так горіло, як диміло, але такої глупої дощової ночі радувало бодай якесь тепло. Двоє тенійців, кинувши старого на землю, трусили його речі. Ще один тримав його коня, а ще троє патрали сакви.

Джон вийшов. Під ногою чвякнуло гниле яблуко. «Стир уб’є старого». Магнар сказав це в Сіроварті: всіх уклінників, які стрінуться дорогою, слід негайно вбивати, щоб не здійняли галасу. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними». Чи означає це, що Джон має мовчки стояти, безпомічно чекаючи, поки старому переріжуть горлянку?

На околиці села Джон наскочив на одного з чатових, яких виставив Стир. Тенієць щось прогарчав давньою мовою і списом вказав на заїзд. «Забирайся назад, де тобі місце»,— здогадався Джон. Але ж де його справжнє місце?

Він рушив до води й несподівано відшукав майже суху ділянку під похилою мазаною стіною хатини, яка вже практично розвалилася. Саме тут його і знайшла Ігритта: він сидів, витріщаючись на побите дощем озеро.

— Я знаю це місце,— заговорив Джон, коли вона присіла поруч.— Вежа... поглянь на саму гору, коли спалахне блискавка, і розкажеш, що ти бачиш.

— Ну, якщо хочеш,— мовила вона, а тоді провадила,— тенійці кажуть, чули звідти звуки. Кажуть, то крики.

— То грім.

— А вони кажуть — крики. Може, там привиди.

На тій похмурій вежі і справді могли замешкати привиди: стоїть собі чорна сильветка посеред бурі, на скелястому острові, а навколо злива хльостає озеро.

— Можемо зблизька подивитися,— запропонував Джон.— Ми вже й так мокрі.

— Хочеш поплавати? В шторм? — зареготала вона з такої його ідеї.— Це такий трюк, щоб змусити мене одяг скинути, Джоне Сноу?

— А мені для цього до трюків треба вдаватися? — підкусив він.— Чи ти просто плавати не вмієш?

Сам Джон плавав дуже добре — навчився ще змалечку в широкому вічнозимському рові.

Ігритта штурхнула його в плече.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Та я плаваю як риба. Я тобі покажу!

— Як риба, як коза, як кінь... багато в тебе іпостасей, Ігритто,— мовив він і, хитаючи головою, мовив: — Якщо це те місце, про яке я думаю, плисти нам не доведеться. Дійдемо так.

Відсунувшись, вона втупилася в нього.

— По воді пройдемо? І що це за південське чаклунство?

— Ніякого чак...— почав був він — і тут небо прошила велетенська блискавка та дзьобнула поверхню озера. На якусь мить навколо стало ясно, як удень. Грім бухнув так, що Ігритта, хапнувши ротом повітря, затулила вуха.

— Ти дивилася? — запитав Джон, коли звук стих і ніч знову почорніла.— Ти бачила?

— Жовте,— озвалася вона.— Ти про це? Оце каміння нагорі місцями жовте.

— Те каміння називається зубцями. Давним-давно зубці були позолочені. Це Корона Королеви.

На тому боці озера вежа знову почорніла — виднілися хіба ледь означені обриси.

— Там мешкала королева? — запитала Ігритта.

— Ночувала одну ніч...— (Легенду оповідала стара Нан, але згодом мейстер Лувін майже все підтвердив).— Алісанна, дружина короля Джейгейриса Миротворця. Він отримав прізвисько «Старий король», бо правив дуже довго, але на Залізний трон він сів ще молодим. За тих часів він мав звичку подорожувати королівством. Коли він приїхав у Вічнозим, то привіз із собою королеву, шістьох драконів і половину двору. Король мав обговорити деякі справи з хранителем Півночі, Алісанна ж нудилася, тож сіла на свою Срібнокрилку й полетіла на північ подивитися Стіну. Це село — одне з місць, у яких вона зупинялася. Після її візиту селяни пофарбували зубці на вежі, щоб вони нагадували золоту корону, яку носила королева, яка провела серед них одну ніч.

— У житті не бачила дракона.

— Ніхто не бачив. Останні дракони вимерли сто років тому, ба й більше. Але ця історія трапилася раніше.

— Королева Алісанна, кажеш?

— Добра королева Алісанна, ось як її назвали згодом. На її честь названо один із замків на Стіні. Брама Королеви. А до її візиту він називався Снігова Брама.

— Якщо вона була така добра, мала б ту Стіну зруйнувати.

«Ні,— подумав Джон.— Стіна боронить державу. Від Чужих... і від тебе й тобі подібних, люба».

— Був у мене ще один приятель, який мріяв про драконів. Карлик. Розповідав мені...

— Джоне Сноу! — навис над ними один з тенійців, хмурячись.— Магнар хоче.

Джонові здалося, що це той самий, який наскочив на нього біля печери, за день до того як вони перелізли Стіну, але твердої певності не мав. Він звівся на ноги. Ігритта пішла з ним; Стира це завжди дратувало, та коли він намагався її відпровадити, вона йому нагадувала, що народилася вільною жінкою, а не уклінницею. Тому приходить і йде, коли схоче.

Магнар стояв під деревом, яке проросло у вітальні. Бранець навколішках біля коминка, оточений дерев’яними списами та бронзовими мечами, спостерігав за Джоновим наближенням, але мовчав. По стінах цебенів дощ, стукотів по останніх листочках, які ще трималися на дереві, а від вогню кільчився густий дим.

— Він має померти,— сказав магнар Стир.— Давай, вороне.

Старий не промовив ні слова. Просто дивився на Джона, який стояв поміж дикунів. Серед дощу й диму, у світлі самого тільки вогню, він не міг роздивитися, що Джон під овчинним плащем убраний у все чорне. Чи міг?

Джон витягнув з піхов Довгопазура. Крицю омив дощ, а по краю пробіг тьмяний жовтогарячий відблиск полум’я. Маленьке багаття коштує людині життя. Джон пригадав слова Кворина Піврукого, коли вони запримітили на Скімливому перевалі ватру. «Там, у горах, багаття — це життя,— сказав він,— та іноді й смерть». Було то високо в горах на Льодоіклах, за Стіною, де не визнають законів. А тут-бо Дар, він під захистом Нічної варти та влади Вічнозиму. Тут людина повинна мати право розпалити багаття й не загинути за це.

— Чого ти завагався? — мовив Стир.— Убий його — і по всьому.

Навіть тут бранець не заговорив. «Змилуйся»,— міг би він сказати, або: «Ви забрали в мене коня, гроші, харчі, лишіть бодай життя», або: «Ні, будь ласка, я ж вам нічого не зробив». Міг би сказати тисячу речей, або заплакати, або волати до своїх богів. Та жодні слова його б уже не порятували. Мабуть, він це усвідомлював. Отож і тримав язика за зубами, поглядаючи на Джона зі звинуваченням і благанням водночас.

«Хай що тобі велітимуть, не опирайся. Їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними...» Але ж старий і не боронився! Йому просто не пощастило, ось і все. Хто він такий, звідки з’явився, куди прямував на своїй худоребрій шкапі — значення це не мало.

«Він уже старий,— вмовляв себе Джон.— Йому п’ятдесят, а може, й шістдесят. Він і так уже пережив багатьох. Тенійці все одно його вб’ють, жодні мої слова чи дії його не врятують». Але Довгопазур чомусь здавався важчим, ніж зазвичай,— неможливо було піднести. А чоловік усе дивився на нього очима великими й чорними, як два колодязі. «Провалюся в ці очі й потону». Магнар теж на нього дивився — його недовіра відчувалася майже фізично. «Старий і так мрець. Хіба не байдуже, що його зарубає моя рука?» Один удар — швидко й чисто. Довгопазур викуваний з валірійської криці. «Як Лід». Джон пригадав іншу схожу сцену: навколішках стоїть дезертир, котиться голова, ясніє кров на снігу... батьків меч, батькові слова, батькове обличчя...

— Рубай, Джоне Сноу,— підганяла Ігритта.— Ти мусиш, ’би довести, що ти не ворон, що ти тепер належиш до вільних людей.

— Убити старого, який просто сидів біля багаття?

— Орелл теж просто сидів біля багаття. Але ти не завагався,— вона кинула на нього важкий погляд.— І мене ти збирався вбити, поки не побачив, що я — жінка. А я взагалі спала.

— Це зовсім інша справа. Ви були солдати... чатові.

— Ага. А ви, ворони, не хотіли, щоб вас хтось викрив. Точно як ми зараз. Усе те саме. Тому вбивай.

Джон розвернувся до старого спиною.

— Ні.

Магнар наблизився — високий, холодний, небезпечний.

— А я сказав — так. Я тут командую!

— Ви командуєте тенійцями,— одповів Джон,— а не вільними людьми.

— Щось я тут вільних людей не бачу. А бачу ворона і ворону.

— Я не ворона! — Ігритта висмикнула з піхов ножа. Три кроки — і вона, схопивши голову старого за волосся й відкинувши назад, розтяла йому горлянку від вуха до вуха. Навіть перед смертю старий і не скрикнув.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу! — гаркнула Ігритта й кинула закривавленого ножа йому під ноги.

Магнар зронив щось давньою мовою. Може, велів своїм тенійцям убити Джона на місці, але цього він уже не дізнається. З неба впала блискавка — палюча біло-блакитна стріла, торкнувшись верхівки вежі на озері. Її сила відчувалася на запах, а коли пролунав грім, від нього, здавалося, здригнулася ніч.

Між людей стрибнула смерть.

Спалах блискавки засліпив Джона, але він устиг побачити стрімку тінь — за мить до того, як пролунав зойк. Перший тенієць загинув, як старий перед тим: з його роздертої горлянки шугонула кров. Світло згасло, а тінь закрутилася, загарчала, й у темряві впав ще один чоловік. Чулася лайка, крики, болісні стогони. На очах у Джона заточився Чиряк, збивши з ніг ще трьох людей, які стояли позаду. «Привид,— здалося Джону на одну божевільну мить.— Привид перестрибнув Стіну». А тоді блискавка обернула ніч на день — і він побачив вовка, який стояв у Дела на грудях, а з писка в нього скрапувала кров. «Сірий! Він сірий».

З ударом грому опустилася темрява. Вовк кинувся на тенійців, і вони схопилися за списи. Кобила старого стала дибки, збожеволівши від запаху крові, й брикалася копитами. У Джона в руці досі був Довгопазур. І Джон Сноу збагнув, що кращого шансу вже не буде.

Зарубавши одного чоловіка, який саме розвернувся до вовка, штовхнув другого й рубонув третього. Серед цього божевілля він чув, як хтось кличе його на ім’я, але не міг навіть зрозуміти, хто це — Ігритта чи магнар. Тенієць, який силкувався приборкати кобилу, Джона й не побачив. Довгопазур здавався легким як пір’їна. Джон рубонув чоловіка по литці, відчувши, як криця вгризлася в кістку. Щойно дикун упав, шкапа знову стала дибала, але Джонові якимсь чином вдалося вільною рукою схопити її за гриву й заскочити верхи. Чиясь рука хапнула його за щиколотку, він рубонув мечем — і Боджерове обличчя розчинилось у фонтані крові. Кобила звелася на диби, брикнулася. Копито з хрускотом поцілило одному з тенійців у скроню.

І тут кобила помчала. Джон і не пробував її скерувати. Вона летіла крізь болото, дощ і грім, і йому лишалося тільки триматися верхи. В обличчя хльостала мокра трава, мимо вуха пролетів спис. «Якщо коняка спіткнеться й ногу зламає, мене наздоженуть і вб’ють»,— подумав Джон, але давні боги не покинули його, і кобила не спіткнулася. На бані неба затріпотіла блискавка, над рівнинами прокотився грім. Крики затихали й завмирали позаду.

Минали години; дощ нарешті припинився. Джон отямився серед моря високої чорної трави. Праве стегно пульсувало від болю. Опустивши очі, він з подивом побачив, що знизу стирчить стріла. «Коли це сталося?» Схопивши стрілу, він смикнув, але наконечник засів глибоко в нозі, й біль був просто нестерпний. Джон пригадував божевілля, яке вибухнуло в заїзді, але в пам’яті спливав тільки звір — худий, сірий і жахливий. «Надто великий як на звичайного вовка. Значить, деривовк». Мабуть, так і було. Джон у житті не бачив, щоб тварина рухалася так блискавично. «Як вітер, сірий вітер... Сіровій...» Може, на Північ повернувся Роб?

Джон похитав головою. Відповідей він не мав. Навіть думати було важко... про вовка, про старого, про Ігритту — про все...

Він незграбно скотився з кобили. Поранена нога підігнулася, він ледве притлумив скрик. «Буде боляче». Але стрілу потрібно висмикнути, й затягувати з цим не можна. Джон стиснув долонею оперення, глибоко вдихнув — і штовхнув стрілу вперед. Крекнув і вилаявся. Боліло так, що довелося зупинитися. «З мене кров юшить, як зі свині недорізаної»,— подумав Джон, але нічого з цим не поробиш, поки стрілу не вийняв. Скривившись, він спробував знову... і знову зупинився, тремтячи. Ще раз. Цього разу він скрикнув, але стріла вже стирчала спереду зі стегна. Джон спустив закривавлені бриджі, щоб зручніше було вхопитися за наконечник, скривився й повільно витягнув стрілу з ноги. Сам не вірив, що вдалося це зробити — і не знепритомніти.

Потому він довго лежав на землі, стискаючи свій трофей і тихо спливаючи кров’ю, від слабкості не в змозі поворухнутися. За деякий час він збагнув, що як не змусить себе таки поворушитися, помре від крововтрати. Джон підповз до мілкого струмка, куди вже забрела попити кобила, в холодній воді промив ногу й туго її замотав, відірвавши смужку тканини від плаща. Стрілу він теж помив, обертаючи в руках. Оперення біле чи сіре? Ігритта свої стріли оперювала світло-сірим гусячим пір’ям. «Це вона в мене вистрілила, коли я втікав?» Винуватити її за це Джон не міг. Вона цілилася в нього чи в коня? Якби кобила впала, Джон був би приречений.

— Пощастило, що нога моя на дорозі трапилася,— пробурмотів він.

Деякий час він відпочивав, а кобила паслася. Далеко вона не заходила. І це було добре. З пораненою ногою піймати її він би не зміг. Він і так заледве примусив себе зіп’ятися на ноги й вилізти їй на спину. «Як я тоді на неї заскочив — без сідла і стремен, з мечем у руці?» На це питання він теж не міг дати відповіді.

Вдалині стиха погримував грім, але над головою хмари вже почали розходитися. Джон роздивлявся небо, поки не відшукав Крижаного Дракона, а тоді спрямував кобилу на північ, до Стіни й Чорного замку. Підбиваючи п’ятами під боки шкапу вбитого старого, він здригався від болю. «Я їду додому»,— втішав себе Джон. Та якщо це так, чому він почувається таким спустошеним?

Їхав він до самого світанку — доки зірки поглядали вниз, наче очі.