Буря Мечів

Арія

Вона саме викопувала овочі на городі мерця, коли почувся спів.

Арія закам’яніла, дослухаючись, зненацька забувши про три тонкі морквини в руці. Їй пригадалися криваві лицедії та вояки Руза Болтона, й по спині пробіг холодок. «Це несправедливо — не тоді, коли ми нарешті знайшли Тризуб, коли нарешті думали, що ми в безпеці!»

От тільки навіщо лицедіям співати?

Пісня летіла понад рікою звідкись із-за невисокого пагорба на сході.

Арія підвелася, а морквини так і звисали з її руки. Схоже було, що співун наближається річковим гостинцем. Пиріжок, який сидів поміж капусти, теж його почув, якщо судити з виразу його обличчя. Гендрі заснув у затінку під спаленою хатою, тож чути нічого не міг.

Арії здалося, що крізь тихе мурмотіння ріки долинули і звуки ліри.

— Ти чуєш? — хрипко прошепотів Пиріжок, притискаючи до себе повні руки капусти.— Хтось наближається.

— Іди збуди Гендрі,— звеліла йому Арія.— Просто потруси за плече, не здіймай галасу.

Гендрі просинався легко, на відміну від самого Пиріжка, якого доводилося буцати, та ще й кричати на нього.

З кожним словом пісня лунала голосніше.

Пиріжок опустив руки. Капуста посипалася на землю з глухим стукотом.

— Треба ховатися!

«Де?» Спалена хата з її зарослим городом бовваніла на березі Тризуба. Так, уздовж ріки стирчало кілька верб, а мулиста мілина поросла очеретом, та загалом місцина була до болю відкрита. «От знала ж я, що не слід було виходити з лісу»,— подумала Арія. Але вони так зголодніли, а город здавався таким принадливим... Хліб і сир, які вони поцупили в Гаренхолі, закінчилися ще шість днів тому, у лісовій гущавині.

— Забирай Гендрі й коней за хату,— вирішила Арія. Частина стіни, досить велика, ще стояла, тож, може, за нею вдасться заховатися двом хлопцям і трьом коням. Якщо тільки коні не заіржуть і співунові не закортить обдивитися город.

— А ти?

— А я заховаюся за дерево. Він, певне, сам. Якщо він полізе до мене, я його вб’ю. Іди!

Пиріжок пішов, і Арія, кинувши моркву, висмикнула з-за плеча крадений меч. Піхви вона повісила за спину: довгий меч був розрахований на дорослого чоловіка, тож коли вона чіпляла його на пояс, він волочився по землі. «А який він важкий!» — подумала вона, шкодуючи за Голкою — як і щоразу, коли брала цей неповороткий клинок у руки. Але ж то був меч, а мечем можна вбити — і цього досить.

Легконога Арія перебігла до великої верби, яка росла поряд з вигином дороги, й під захистом довгого віття опустилася на одне коліно в траву й болото. «Давні боги,— молилася вона, а голос співуна все гучнішав,— ви, боги дерев, сховайте мене, щоб він пройшов мимо». Аж тут заіржав кінь, і пісня знагла урвалася. «Почув,— здогадалася Арія,— але він, може, сам-один, а якщо ні, може, він злякається нас так само, як ми боїмося його».

— Ти чув? — промовив чоловічий голос.— Здається мені, за стіною щось є.

— Ага,— озвався інший голос, нижчий.— Як гадаєш, Лучнику, що це може бути?

«Значить, двоє». Арія закусила губу. З того місця, де вона стояла навколішках, бачити їх вона не могла, адже заважала верба. Зате чула все.

— Ведмідь,— сказав третій голос. Чи знову перший?

— А ведмідь — це багато м’яса,— мовив низький голос.— І багато сала, особливо восени. Смачного, якщо добре приготовано.

— А може, і вовк. Або лев.

— Чотириногий, думаєш? Чи двоногий?

— Байдуже. Хіба ні?

— Твоя правда. Лучнику, а що ти з тими стрілами збираєшся робити?

— Та пущу кілька за ту стіну. Хай що там ховається, швиденько вискочить звідти, от побачиш.

— А що як там якийсь чоловік порядний заховався? Або жінка бідолашна з немовлям на грудях?

— Порядний чоловік вийшов би й показав обличчя. Тільки беззаконники чаяться й ховаються.

— Так і є! Ну ж бо, пускай стріли.

Арія стрибнула на ноги.

— Ні! — підкинула вона вгору меч. Чоловіків було троє, побачила вона. Всього троє. Сиріо легко здолав би більш ніж трьох, а їй, напевно, ще й Пиріжок з Гендрі можуть допомогти. От тільки вони — хлопці, а тут — чоловіки.

Та були ці чоловіки піші, брудні з дороги, заляпані болотом. Співця Арія впізнала з ліри, яку той пригортав до шкірянки, як мати пригортає немовля. Він був невеличкий на зріст, років п’ятдесятьох, з великим ротом, гострим носом і поріділим каштановим чубом. Вицвілий зелений костюм тут і там прикрашали старі шкіряні латки, на поясі чоловік мав цілу зв’язку метальних ножів, а за спиною — сокиру дроворуба.

Чоловік поряд з ним був на фут вищий, на вигляд — справжній солдат. Довгий меч і чингал звисали зі шкіряного пояса в заклепках, сорочка була обшита внапустку сталевими кільцями, а на голові сидів схожий на шишку півшолом. Чоловік мав погані зуби й густу каштанову бороду, але око привертав жовтий плащ із каптуром. Цупка і важка, місцями вимащена травою, а місцями — кров’ю, обтріпана по подолу та з латкою з оленячої шкіри на правому плечі, ця кирея надавала здорованю вигляду якогось величезного жовтого птаха.

Останнім з трійці був юнак — худющий, як його лук, тільки не такий високий. Рудочубий і веснянкуватий, вдягнений він був у брудний панцир, високі чоботи, шкіряні рукавички без пальців, а за спиною мав сагайдак. Стріли в ньому були оперені сірим гусячим пером, і шість із цих стріл, як невеличкий частокіл, стриміли перед ним із землі.

Троє чоловіків витріщилися на Арію, яка стояла на дорозі з мечем у руці. Тоді співець ліниво торкнув струну.

— Хлопче,— мовив він,— викинь меча, як не хочеш поранитися. Він завеликий для тебе, малий, та й не встигнеш ти до нас дотягнутися, як Ангай тебе трьома стрілами вже прошиє.

— Не прошиє,— сказала Арія,— і я — дівчинка.

— Гаразд,— уклонився співець.— Перепрошую.

— Ідіть собі далі. Просто йдіть геть, а ви собі співайте, щоб ми знали, де ви. Ідіть, облиште нас, і я вас не вб’ю.

Веснянкуватий лучник розреготався.

— Лиме, вона не вб’є нас, ти чув?

— Чув,— сказав Лим — кремезний солдат з низьким голосом.

— Дитинко,— мовив співець,— кидай меча, і ми тебе відведемо в безпечне місце, де ти щось зможеш кинути за драбину. У цих місцях водяться вовки, леви, ба й дещо гірше. Нема тут чого маленькій дівчинці швендяти самій.

— Вона не сама,— виїхав з-за стіни Гендрі, а за ним і Пиріжок, ведучи третього коня. В своїй кольчузі, з мечем у руці, Гендрі здавався майже дорослим — і небезпечним. А Пиріжок здавався... Пиріжком.— Робіть, як вона каже, й лишіться нас,— застеріг Гендрі.

— Двоє, троє,— порахував співець,— оце і все? А ще ж коні, чудові коні. Ви де їх поцупили?

— Це наші,— сторожко дивилася на чоловіків Арія. Співець відвертав увагу своїми теревенями, але остерігатися слід було лучника. Якщо він витягне з землі стрілу...

— Може, ви, як порядні чоловіки, назветеся? — поцікавився співець у хлопців.

— Я — Пиріжок,— одразу зізнався Пиріжок.

— Чудово,— чоловік посміхнувся.— Нечасто я зустрічаю хлопцям з таким смачним прізвиськом. А як називаються твої друзі — Баранячий Січеник й Жовторотик?

Гендрі нахмурився зі свого сідла.

— Чого це я маю вам своє ім’я називати? Ваших я щось не чув.

— Що ж, якщо так, то я — Том Семиструмець, але здебільшого мене кличуть Томом Семиструнцем, або ж Томом Сімкою. Оцей здоровий телепень з коричневими зубами — Лим, скорочено від Лимонного Плаща. Бачиш, плащ жовтий, а в Лима квасний характер. А оцей юнак зветься Ангаєм, або Лучником: це ми його так прозвали.

— А тепер кажіть, хто ви такі,— зажадав Лим низьким голосом, який Арія чула крізь віття верби.

Але Арія не збиралася так легко видавати, хто вона насправді.

— Можете звати мене Жовторотиком, якщо хочете. Мені байдуже.

— Жовторотик з мечем,— розсміявся здоровань.— Таке нечасто побачиш.

— Мене звати Бугай,— мовив Гендрі, беручи приклад з Арії. Що ж, не дивно, що він надав перевагу Бугаю перед Баранячим Січеником.

Том Семиструнець торкнувся струн своєї ліри.

— Пиріжок, Жовторотик і Бугай. Утекли з кухні лорда Болтона, так?

— Звідки ви знаєте? — нервово поцікавилася Арія.

— У тебе на грудях його герб, малеча.

На якусь мить вона про це й забула. Під плащем вона й досі була в дорогому пажеському камзолі, де на грудях був вишитий облуплений чоловік Страхфорту.

— І не називайте мене малечею!

— А чому ні? — мовив Лем.— Ти ж таки мала.

— Вже підросла. Й більше не дитина.

Діти нікого не вбивають, а вона вбивала.

— Та бачу, Жовторотику. Ви вже точно не діти, якщо ви болтонівські.

— Ніякі ми не болтонівські,— втулив Пиріжок, який ніколи не вмів мовчати.— Ми були в Гаренхолі ще до того, як він прийшов.

— То ви — левенята, це ти хочеш сказати? — поцікавився Том.

— Ні! Ми самі по собі. А ви чиї?

— А ми королівські,— сказав Ангай Лучник.

— Якого короля? — нахмурилась Арія.

— Короля Роберта,— сказав Лим у жовтому плащі.

— Того старого пияка? — глузливо кинув Гендрі.— Він помер, його зарізав вепр, усі це знають.

— Так, хлопче,— мовив Том Семиструнець,— і дуже шкода.

Він видобув з ліри сумний акорд.

Арія не вірила, що це королівські вояки. Вони-бо більше були схожі на беззаконників, обдертих і обшарпаних. Навіть коней у них не було. Королівські вояки точно мали б коней.

— Ми шукаємо Річкорин,— радо заспівав Пиріжок.— Ви не знаєте, скільки днів до нього їхати?

Арія мало його не вбила.

— Мовчи, бо я твого дурного рота камінням натовчу!

— Шлях до Річкорину далекий, вгору по річці,— сказав Том.— Далекий і безхлібний. Не хочете гарячого обіду перед дорогою? Неподалік звідси наші друзі тримають заїзд. Можемо поділитися з вами елем і кусником хліба, а не воювати.

— Заїзд? — Арія відчула, як у животі на згадку про гарячий обід забуркотіло, але вона не довіряла цьому Тому. Не кожен, хто говорить дружньо, друг тобі.— Неподалік, кажете?

— Дві милі вгору по річці,— мовив Том.— Щонайбільше льє.

Гендрі, як і вона, вагався.

— Які це такі друзі?

— Просто друзі. Чи ви вже й забули, що таке друзі?

— Хазяйку заїзду звати Шарна,— докинув Том.— У неї гострий язичок і люте око, це точно, але чуле серце, і вона обожнює маленьких дівчаток.

— Я вам не маленька дівчинка,— сердито кинула Арія.— Хто там ще? Ви казали — друзі.

— Шарнин чоловік, а ще хлопчик-сирота, якого вони взяли до себе. Вони вас не скривдять. Там є ель, якщо ви вважаєте, що вже дорослі. Свіжий хліб і, може, трохи м’яса,— Том глянув на хату.— І те, що ви поцупили з городу Пейта Старого Баняка.

— Нічого ми не цупили,— заперечила Арія.

— То ти дочка Старого Баняка? Чи сестра? Чи жінка? Не бреши мені, Жовторотику. Я власноруч поховав Старого Баняка, просто тут під вербою, де ти крилася, а ти на нього не схожа,— він видобув з ліри сумний акорд.— Цьогоріч ми поховали чимало гарних людей, але вас нам ховати геть не хочеться, присягаюся своєю лірою. Лучнику, покажи їй.

Арія не могла повірити, як швидко зметнулася його рука. Стріла зі свистом пролетіла за дюйм від Аріїного вуха й уп’ялася у стовбур верби позаду. На той час лучник уже вклав і натягнув другу стрілу. «Швидка як змія» і «пливка як шовк», учив її Сиріо, і Арія вважала, що може це уявити, але зараз збагнула, що навіть уявити цього не могла. Стріла дзижчала позаду неї, як бджола.

— Промазали,— сказала Арія.

— Ну й дурна, якщо так гадаєш,— мовив Ангай.— Стріли поціляють туди, куди я хочу.

— Щира правда,— підтвердив Лим Лимонний Плащ.

Від лучника до кінчика Аріїного меча була дюжина кроків. «У нас немає шансів»,— збагнула Арія, шкодуючи, що в неї нема такого лука й таких навичок. Вона похмуро опустила важкого меча, аж торкнулася кінчиком землі.

— Ми поїдемо поглянемо, що це за заїзд,— поступилася вона, намагаючись приховати за хоробрими словами непевність у серці.— Ви йдіть попереду, а ми поїдемо позаду, щоб добре бачити, що ви робите.

Низько уклонившись, Том Семиструнець мовив:

— Попереду, позаду — байдуже. Ходімо, хлопці, покажемо їм дорогу. Ангаю, повитягай ці стріли, тут вони нам точно не знадобляться.

Вклавши меча в піхви, Арія перейшла дорогу і, тримаючись подалі від незнайомців, наблизилася до своїх друзів, які сиділи на конях.

— Пиріжку, забери капусту,— мовила вона, стрибаючи в сідло.— І моркву теж.

І вперше він не сперечався. Рушили так, як вона й хотіла: перші троє йшли пішки, а за ними, за дюжину кроків, поритою коліями дорогою повільно дибали коні. Але незабаром, не помітивши як, вони під’їхали до піших упритул. Том Семиструнець ішов повільно, бо любив на ходу перебирати струни ліри.

— Ви якісь пісні знаєте? — запитав він.— Я б залюбки з кимось поспівав, оце вже точно. Лимові ведмідь на вухо наступив, а наш хлопчина з луком знає тільки марші, причому всі вони по сто куплетів завдовжки.

— На марші ми й звичайні пісні співаємо,— м’яко мовив Ангай.

— Співи — це дурня,— сказала Арія.— Співи створюють шум. От вас ми почули здалеку. Могли б вас убити.

Том посміхнувся: мовляв, оце навряд чи.

— Померти з піснею на вустах — не найгірша доля.

— Якби тут були вовки, ми про це б знали,— буркнув Лим.— Або леви. Це наші ліси.

— Ви не знали, що ми тут,— мовив Гендрі.

— Хлопче, не будь такий певний,— сказав Том.— Іноді люди знають більше, ніж кажуть.

Пиріжок посовався в сідлі.

— Я знаю пісню про ведмедя,— сказав він.— Ну, принаймні початок.

Том пробігся пальцями по струнах.

— Ну, то поспіваймо, пиріжечку.

Закинувши голову, він заспівав:

Пиріжок радісно підхопив, на кожній римі аж легенько підстрибуючи в сідлі. Арія вражено витріщилася на нього. Голос у нього був гарний, і співав він добре. Вона-бо думала, що він, крім як тісто пекти, нічого добре робити не вміє.

Трохи далі в Тризуб впадав потічок. Перебрідаючи його, мандрівники своїм співом сполохали з очерету качку. Ангай тут-таки зупинився, зняв лук, націлив стрілу — й підбив птаха. Той упав на мілині неподалік берега. Лим, скинувши жовтого плаща, з буркотінням забрів у воду по коліно, щоб його підібрати.

— Як гадаєш, у Шарни знайдуться в тому льоху лимони? — спитав Ангай у Тома, спостерігаючи, як Лим, лаючись, розбризкує воду.— Якось одна дорнянка спекла мені качку з лимонами...— мрійливо мовив він.

На тому боці потічка Том з Пиріжком продовжили спів, у той час як у Лима з пояса під жовтим плащем уже звисала качка. Завдяки співам милі здалися коротшими, тож зовсім незабаром перед ними постав заїзд, що виріс на березі, де Тризуб робив крутий поворот на північ. Наближаючись, Арія підозріливо мружила око. Заїзд геть не був схожий на лігво беззаконників, мусила визнати вона: зі своїм побіленим верхнім поверхом, лупаковим дахом і димком, який ліниво здіймався з комина, він здавався гостинним, навіть домашнім. Його оточували стайні та інші будівлі, а позаду виднілася альтанка, і яблуні, і городик. У заїзді був навіть свій причал, який випинався в ріку, і...

— Гендрі,— гукнула Арія тихо, але наполегливо.— У них є човен. Решту шляху до Річкорину можемо проплисти. Думаю, це швидше, ніж верхи.

Гендрі глянув із сумнівом.

— А ти колись керувала човном?

— Піднімаєш вітрило,— сказала на це вона,— і вітер його штовхає.

— А якщо вітер дме не в той бік?

— Тоді є весла.

— Проти течії? — нахмурився Гендрі.— Це ж повільно! І що як човен перевернеться і всі ми попадаємо у воду? Та й, у будь-якому разі, це не наш човен, а заїздівський.

«Але його можна забрати». Арія, закусивши губу, промовчала. Спішилися перед стайнею. Інших коней не видно було, але Арія зауважила в багатьох стійлах свіжий гній.

— Хтось із нас має стерегти коней,— сказала вона сторожко.

Її почув Том.

— Немає потреби, Жовторотику. Ходімо їсти, коні не пропадуть.

— Я лишуся,— мовив Гендрі, проігнорувавши співця.— Поїси, а потім прийдеш по мене.

Кивнувши, Арія рушила за Пиріжком і Лимом. Меч і досі був у неї в піхвах на спині, а руку вона тримала біля руків’я кинджала, поцупленого в Руза Болтона,— на той раз, якщо їй у заїзді щось не сподобається.

На вивісці понад дверима намальований був якийсь давній король навколішках. За дверима починалася вітальня, де з сердитим виразом на обличчі стояла, вперши руки в боки, височенна потворна жінка з Гулястим підборіддям.

— Не стій на порозі, хлопче,— кинула вона.— Чи ти — дівчинка? Хай хто ти є, а ти мені прохід загороджуєш. Заходь або виходь. Лиме, я тобі що казала про підлогу? Ти весь у болоті!

— Ми качку підстрелили,— Лим простягнув птаха як прапор миру.

Жінка вихопила здобич у нього з руки.

— Ангай підстрелив качку, ось що ти хотів сказати. Скидай чоботи, ти глухий чи дурний? — гримнула вона й відвернулася.— Чоловіче! — гукнула вона голосно.— Ходи сюди, хлопці повернулися. Чоловіче!

Сходами з льоху піднявся, буркочучи, чолов’яга в брудному фартуху. Він був на голову нижчий за жінку, обрезклий з обличчя, з обвислими жовтуватими щоками, на яких ще виднілися сліди віспи.

— Тут я, жінко, не горлань. Що там ще?

— Повісь оце,— вручила йому жінка качку.

Ангай переминався з ноги на ногу.

— Ми її з’їсти хотіли, Шарно. З лимонами. Якщо у вас є.

— З лимонами! І звідки нам ті лимони взяти? Чи тут тобі на Дорн схоже, ти, рябий дурню? Може, залізеш на лимонне дерево й набереш нам кошичок, а ще трохи оливок і гранатів,— вона помахала на нього пальцем.— Я, звісно, можу спекти качку в Димовому плащі, якщо хочете, та тільки потому як вона повисить кілька днів. А ви їстимете кролятину — або не їстимете зовсім. Найшвидше засмажити кроля на рожні, якщо ви голодні. Чи хочете тушкованого, з елем і цибулею?

Арія просто відчувала в роті смак кролятини.

— У нас немає грошей, але ми принесли трохи моркви й капусти на обмін.

— Справді? І де ж вони?

— Пиріжок, віддай їй капусту,— сказала Арія, і хлопець послухався, хоч і наближався до старої з острахом, так наче то Рордж, або Куслій, або й Варго Гоут.

Жінка уважно роздивилася капусту, а хлопця — ще уважніше.

— А де пиріжок?

— Тут. Я. Мене так звати. А її... е-е-е... Жовторотик.

— Не в моїй хаті. У мене гості мають нормальні імена, щоб я могла їх відрізняти від господарки. Чоловіче!

Чоловік вийшов з кімнати, але, почувши крик, поквапився назад.

— Качку повісив. Що ще, жінко?

— Помий овочі,— звеліла вона.— А ви, решта, посидьте, поки я зготую кролів. Хлопець винесе вам напої,— мовила вона й, опустивши довгого носа, поглянула на Арію і Пиріжка.— Я не звикла подавати ель дітлахам, але сидр закінчився, корів, щоб подоїти, немає, та й вода в річці відгонить війною — стільки мертвяків приносить течією. Якщо я вам принесу кухлик юшки з мухами, ви ж не питимете?

— Арі питиме,— сказав Пиріжок.— Тобто Жовторотик.

— І Лим також,— хитро посміхнувся Ангай.

— Відчепися ти від Лима,— сказала Шарна.— Отже, ель для всіх.

Поки Лим вішав свій величезний жовтий плащ на кілок, Ангай з Томом Семиструнцем всілися за столик біля коминка. Пиріжок важко опустився на лавку за столом біля дверей, і Арія притулилася біля нього.

Том зняв з плеча ліру.

— Заїзд самотній попід грабом,— заспівав він, повільно підбираючи мелодію, яка пасуватиме до слів.— Хазяйка тут бридка як жаба...

— Ану заткайся, бо кроля не отримаємо,— застеріг його Лим.— Ти ж її знаєш.

Арія нахилилася ближче до Пиріжка.

— Ти вмієш керувати човном? — спитала вона. Та не встиг він відповісти, як з’явився з кухлями елю кряжистий хлопчина років п’ятнадцятьох чи шістнадцятьох. Пиріжок святобливо взяв свій кухоль обіруч, а, ковтнувши, розплився в такій широкій усмішці, якої Арія в нього ще не бачила.

— Ель,— прошепотів він,— і кролятина!

— Ну, за його світлість! — весело гукнув Ангай Лучник, піднімаючи тост.— Семеро, короля бережіть!

— Усіх дванадцятьох,— пробурмотів Лим Лимонний Плащ. Випивши, він витер піну з вуст зворотом долоні.

З центрального ходу вломився чоловік з повним фартухом помитих овочів.

— Чужі коні в стайнях! — оголосив він, так наче гості не знали.

— Ага,— підтвердив Том, відкладаючи ліру,— і ще кращі, ніж ті троє, що ви віддали.

Чоловік роздратовано кинув овочі на стіл.

— Нічого я не віддавав! Я продав їх за гарну ціну, ще і ялик отримав. І взагалі, ви троє мали їх повернути.

«Так я і знала, що вони — беззаконники,— подумала Арія, дослухаючись. Рука її ковзнула під стіл і торкнулася руків’я кинджала — пересвідчитися, що він на місці.— Якщо спробують нас пограбувати, пошкодують».

— Вони повз нас не проїжджали,— сказав Лим.

— Ну, я їх послав до вас. Ви, либонь, були п’яні чи поснули.

— Ми? П’яні? — Том зробив великий ковток елю.— Ніколи в житті!

— Могли ви й самі їх забрати,— сказав Лим до чоловіка.

— Що, з одним хлопцем? Я вам двічі казав, стара пішла у Вівчарне — помагала Фем розродитися. А це, швидше за все, один з вас надув бідолашній дівчині живота байстрям,— він кинув на Тома кислий погляд.— Я б заклався, що це ти, з тою твоєю лірою, співав отих своїх сумних пісеньок, а сам з бідолашної Фем білизну стягував.

— Якщо пісня так діє на дівчину, що та хоче скинути одяг і відчути на шкірі теплий сонячний цілунок, то невже в цьому винен співець? — поцікавився Том.— І, крім того, їй подобався Ангай. «Можна помацати лук? — я чув, як вона питала.— Ох, який гладенький і твердий! А можна його посмикати, можна?»

— Ти чи Ангай,— пирхнув чоловік,— не робить різниці. Ви так само винні, як і я з тими кіньми. Їх було троє, розумієте? А що один може зробити проти трьох?

— Троє,— презирливо кинув Лим,— от тільки одна з них була жінка, а другий — у ланцях, ти сам казав.

— Здоровезна жінка,— скривився чоловік,— і вдягнена по-чоловічому. А той, що в ланцях... не сподобався мені вираз його очей.

— Коли мені не подобаються чиїсь очі, посміхнувся Ангай над своїм елем,— я одне з них проштрикую стрілою.

Арія пригадала стрілу, яка пролетіла їй повз вухо. Хотіла б і вона стріляти навчитися!

Але чоловік на це не повівся.

— А ти мовчи, коли старші балакають. Пий свій ель і тримай язика за зубами, бо я жінці скажу, щоб тебе ложкою приклала.

— Старші щось розбалакалися, та й не треба мені нагадувати, щоб я ель пив,— сказав Ангай і зробив великий ковток, показуючи, що й без нагадувань упорається.

Арія наслідувала його приклад. Після стількох днів, коли пити доводилося зі струмків і калюж, а потім і взагалі з мулистого Тризуба, ель здавався таким самим смачним, які ті ковточки вина, які колись дозволяв їй батько. На запах, яким віяло з кухні, потекли слинки, але з думки й далі не йшов човен. Поцупити його може виявитися легше, ніж потім поплисти. «Якщо дочекатися, поки всі поснуть...»

З’явився хлопець-служка з великими круглими буханцями хліба. Зголодніла Арія відломила від одного окраєць і вп’ялася в нього зубами. Але жувався він важко — був твердий і грудкуватий, та й підгорілий знизу.

Пиріжок, тільки скуштувавши хліба, скривився.

— Поганий хліб,— оголосив він.— Підгорів, та ще й глевкий.

— Якщо в рагу вмочити, піде краще,— сказав Лим.

— Не піде,— озвався Ангай,— але, може, бодай зубів не поламаєш.

— Хочте їжте, хочте голодні сидіть,— сказав чоловік.— Я вам що, на клятого пекаря схожий? Он самі спечіть краще!

— Я спечу,— мовив Пиріжок.— Це легко. Ви задовго місите тісто, от хліб і твердий.

Зробивши ще один ковток елю, він розбалакався на свою улюблену тему — про хліб, пироги й торти. Арія закотила очі.

Навпроти неї присів Том.

— Жовторотику,— заговорив він,— чи Арі, чи як там тебе насправді звати, це тобі,— він поклав на дерев’яну стільницю між ними брудний обривок пергаменту.

— Що це? — підозріливо поглянула вона на папір.

— Три золоті дракони. Хочемо купити коней.

Арія сторожко глянула на нього.

— Коні наші!

— Бо ви їх самі вкрали, так? Нічого страшного, дівчинко. Війна робить злодіїв і з чесних людей,— Том постукав пальцем по згорнутому пергаменту.— Я тобі гарну ціну даю. Більшу, ніж ваші коні варті, якщо по правді.

Пиріжок, підхопивши пергамент, розгорнув його.

— Це не золото! — голосно образився він.— Це просто записка.

— Ага,— мовив Том,— вибачайте вже. Але по війні ми все вам заплатимо, даю вам слово королівського вояка.

Арія, відштовхнувшись од столу, звелася на ноги.

— Ніякі ви не королівські вояки — ви грабіжники.

— Якби ти зустрічала справжніх грабіжників, то знала б, що вони ніколи не платять — навіть на папері. Ми не для себе забираємо коней, дитинко, це для добра королівства, щоб ми могли пересуватися швидше й битися там, де є потреба битися. Адже ми б’ємося за короля. Ти ж не проти короля?

Всі вони дивилися на неї — Лучник, здоров’як Лим, Шарнин чоловік з його землистим обличчям і верткими очима. Навіть Шарна, яка, примружившись, стояла в дверях. «Коней вони заберуть, хай що я скажу,— збагнула Арія.— І доведеться йти до Річкорину пішки, якщо тільки...»

— Не треба нам вашого папірчика,— Арія вибила пергамент з Пиріжкової руки.— Можемо обміняти коней на човен. Тільки ви покажете, як на ньому плисти.

Якусь мить Том Семиструнсць дивився на неї, а тоді його широкий негарний рот розтягнувся в жалісливій посмішці. Том зареготав. До нього приєднався Ангай, а далі засміялися всі — Лим Лимонний Плащ, Шарна з чоловіком, навіть хлопчик-служка, який вийшов з-за діжок, тримаючи під пахвою арбалет. Арії кортіло заверещати на них, але натомість вона посміхнулася...

— Вершники! — пронизливо крикнув Гендрі. Двері розчахнулися, й він постав на порозі.— Солдати,— захекано мовив він.— Наближаються річковим гостинцем — дюжина їх!

Пиріжок підскочив, перекидаючи кухоль, але і Том, і решта лишалися незворушні.

— Нема причини розливати гарний ель мені на підлогу,— сказала Шарна.— Сядь і заспокойся, хлопче, зараз буде кролик. І ти теж, дівчинко. Хай хто вас скривдив, це вже позаду, тепер ви з королівськими вояками. І ми постараємося вас захистити.

Арія у відповідь потяглася за спину, але не встигла витягнути меча й наполовину, як Лим схопив її за зап’ясток.

— Досить цього, все,— він викрутив їй руку так, що вона змушена була розтулити долоню. Пальці в нього були тверді від мозолів і страшенно сильні. «Знову! — подумала Арія.— Знову те саме, як і в селі з Чизіком, Рафом і Горою-на-коні». Зараз у неї заберуть меч, а її знов перетворять на мишку. Вільною рукою вона стиснула кухоль — і з розмаху гепнула ним Лимові в обличчя. Ель хляпнув через край, заливаючи йому очі, почувся хрускіт носа й бризнула кров. Лим заричав, потягнувся рукою до обличчя, й Арія звільнилася.

— Біжіть! — заверещала вона, тікаючи.

Але Лим устиг схопити її, адже з його довгими ногами один його крок був як три її. Вона пручалась і буцалася, але він без зусиль відірвав її від землі й так тримав у повітрі, а по обличчю в нього цебеніла кров.

— Припини, мала дурепо! — гаркнув він, потрусивши Арію.— Припини негайно!

Гендрі кинувся їй на допомогу, але йому заступив дорогу Том Семиструнець з кинджалом у руці.

На той час тікати вже було запізно. Знадвору чувся кінський тупіт і чоловічі голоси. За мить крізь розчинені двері розвальцем ввалився чоловік — тайросянин ще дебеліший за Лима, з великою густою бородою, яскраво-зеленою на кінцях, але сивою біля коріння. За ним зайшло двоє арбалетників, ведучи під руки пораненого, далі решта...

Обідранішого загону Арія в житті не бачила, от тільки цього не можна було сказати про їхні мечі, бойові топори й луки в їхніх руках. Один чи двоє з загону кинули на неї цікаві погляди, але ніхто не сказав ні слова. Одноокий чолов’яга в іржавому циліндричному шоломі втягнув носом повітря й широко усміхнувся, а лучник з густою рудою чуприною вже вимагав елю. За ними зайшов списник у шоломі з левом на гребені, тоді кульгавий старий, тоді браавоський перекупний меч, тоді...

— Гарвін? — прошепотіла Арія. Так! Під бородою і сплутаним волоссям ховалося обличчя Галленового сина, який колись водив по двору Аріїного поні, нападав на манекени разом з Джоном і Робом, а на бенкетах забагато пив. Він схуд, посуворішав, та й у Вічнозимі він не носив бороди, але це був він — батьків гвардієць.— Гарвіне! — заборсавшись, Арія рвонулася до нього, силкуючись вивернутися з Лимових залізних рук.— Це я! — кричала вона.— Гарвіне, це я, невже ти мене не впізнаєш, невже? — по щоках їй котилися сльози, вона плакала, наче дитина, наче якесь дурне дівчисько.— Гарвіне, це я!

Гарвінові очі ковзнули з її обличчя на облупленого чоловіка в неї на грудях.

— Звідки ти мене знаєш? — спитав він, підозріливо нахмурившись.— Облуплений чоловік... ти хто, якийсь служка в лорда П’явки?

Якусь мить вона й не знала, що відповісти. У неї-бо було стільки імен! Може, Арія Старк їй тільки наснилася?

— Я — дівчинка! — шморгнула вона носом.— Я була чашницею в лорда Болтона, але він хотів лишити мене Цапу, тож я втекла з Гендрі й Пиріжком. Ну, згадай мене! Ти ж водив мого поні, коли я була маленькою.

Юнак широко розчахнув очі.

— Боги праведні! — мовив він здушено.— Арія-під-ногами? Лиме, пусти її.

— Вона мені носа зламала,— Лим безцеремонно поставив її на підлогу.— Хто вона така, сьоме пекло?

— Дочка правиці,— Гарвін опустився перед нею на одне коліно.— Арія Старк з Вічнозиму.