Буря Мечів

Давос

Довгий час він спостерігав за тим, як збільшується вітрило, намагаючись вирішити, як буде краще: жити чи померти.

Він знав: померти найлегше. Варто просто заповзти назад у печеру й дозволити кораблю проплисти повз — і смерть знайде Давоса. Уже багато днів його палила гарячка, вивертаючи нутрощі та змушуючи тремтіти в неспокійному сні. Щоранку Давос почувався слабшим. «Уже недовго лишилося»,— узяв він за звичку казати собі.

Якщо його не вб’є гарячка, це зробить спрага. Тут не було питної води, хіба що час від часу випадав дощ, лишаючи калюжі в заглибинах у камінні. Ще три дні тому (чи чотири? на цій скелі він уже загубив лік дням) усі калюжі пересохли, як старі кістки, й він уже не міг витримати вигляду затоки, що брижилася навколо сіро-зеленими хвилями. Він усвідомлював: щойно почне пити морську воду, кінець прийде дуже швидко, але мало не зробив уже перший ковток — так у нього пересохло в горлі. Його врятувала несподівана злива. Він так знесилів, що зміг тільки виповзти під дощ і там лежати, заплющивши очі й розтуливши рота, і ловити воду потрісканими вустами й розпухлим язиком. Йому трохи додалося сили, а калюжі, тріщини й розколини на острові знов по вінця наповнилися життям.

Та це було три дні тому (чи, може, й чотири), а тепер вода переважно закінчилася. Щось випарувалося, а решту він випив. До завтра він уже знову смоктатиме мул і лизатиме холодне вологе каміння на дні западин.

А як не спрага й не гарячка, його уб’є голод. Бо острів — не більш як гола скеля, що стримить у безмежжі Чорноводої затоки. Під час відпливу іноді Давосу траплялися маленькі краби вздовж кам’янистої смужки берега, куди його викинуло після битви. Поки він розбивав їх на камінні, щоб видобути м’ясо з їхніх клішень і нутрощі з-під панцира, вони боляче щипали його за пальці.

Та коли набігав приплив, берег зникав, і Давосу доводилося видиратися на скелю, щоб його знову не змило в затоку. Під час припливу від вершечка скелі до води було всього п’ятнадцять футів, а коли море хвилювалося, бризки сягали навіть вище, тож не змокнути було неможливо, навіть у печері (яка насправді являла собою не більш як впадину в скелі попід уступом). На скелі не росло нічого, крім лишайника, і навіть морські птахи оминали це місце. Час від часу на вершечок скелі сідали мартини, Давос пробував їх піймати, та не зміг навіть наблизитися — так швидко вони відлітали геть. Він жбурляв у них камінці, але слабкість не давала добре замахнутися, тож навіть коли він поціляв у мартинів камінцями, ті лише роздратовано кричали, пурхаючи в повітря.

З його притулку видно було інші скелі — далекі кам’яні шпилі, вищі за його власний. На око, найближчий вивищувався над водою на добрячі сорок футів, хоча з такої відстані важко було сказати напевне. Над ним постійно кружляла хмара мартинів, і Давоса частенько навідувала думка переплисти туди та вчинити набіг на їхні гнізда. Однак вода тут холодна, а течія — сильна й підступна, й він розумів, що для такої подорожі сили у нього бракує. Так він точно загине, не треба й солоної води пити.

Часто осінь у вузькому морі волога й дощова, пригадував він з минулого. Вдень було не так і погано, коли світило сонце, а от ночами холоднішало, й час до часу над затокою пролітав вітрюган, женучи перед собою білі гребені, й за деякий час Давос, мокрий до нитки, уже тремтів. По черзі на нього напосідалися застуда й гарячка, й останнім часом він постійно бухикав.

Печера була єдиним доступним прихистком, не надто надійним. Під час відпливу море лишало на березі уламки дерева й обвуглений мотлох, але Давосу не було чим викресати іскру й розпалити вогонь. Якось він у розпачі спробував терти два шматочки дерева один об одного, але дерево було гниле, і від марних зусиль Давос тільки водянки собі понатирав. Одяг на ньому теж був мокрий, а ще, перш ніж його викинуло на цю скелю, він загубив десь у затоці один чобіт.

Спрага, голод, холод. Вони складали йому товариство щогодини, щодня, і за деякий час він уже ставився до них як до друзів. І дуже скоро один із цих друзів пожаліє його та звільнить від цих нескінченних злигоднів. А може, Давос просто одного дня зайде у воду й попливе до берега, що, як він знає, десь там на півночі, за обрієм. У такому стані, у якому він зараз, це надто довгий заплив, але то вже байдуже. Давос завжди був моряком і померти збирався в морі. «Підводні боги чекають на мене,— казав він собі.— Давно пора мені повертатися до них».

Та от з’явилося вітрило — цятка на видноколі, яка дедалі збільшувалася. «Корабель, де корабля не має бути». Давос приблизно уявляв розташування своєї скелі: то було одне з підводних гірських утворень на дні Чорноводої затоки. Найвище з них стриміло на сотню футів над рівнем моря, а дюжина менших були заввишки від тридцятьох до шістдесятьох футів. Моряки називали їх «списами царя моряників» і знали, що на кожен, який стирчить на поверхні, ще дюжина підступно ховаються під водою. Капітан при здоровому глузді триматиметься від них подалі.

Давос почервонілими очима дивився, як надимається вітрило, й намагався розчути шум вітру в парусині. «Іде просто сюди». Якщо корабель не змінить курсу, то пройде повз Давосів убогий прихисток на відстані, з якої його крики можуть почути. Це може врятувати йому життя. Якщо він хоче. А цього він не був певен.

«Навіщо мені жити,— думав він, і сльози застилали йому очі.— Боги праведні, навіщо? Сини мої загинули, Дейл і Алард, Марик і Маттос, мабуть, і Деван також. Як може батько пережити стількох дужих молодих синів? Як мені бути далі? Я — порожній панцир; краб здох, і всередині не лишилося нічого. Невже ніхто не розуміє?»

...У Чорноводий Бурчак заходили, розмаявши полум’яне серце Царя світла. Давос зі своєю «Чорною чайкою» був у другій шерезі, поміж Дейловою «Примарою» і Алардом на «Леді Марії». Марик, третій його син, був веслярським зверхником на «Фурії», в центрі першої шереги, а Маттос служив батьковим помічником. Під мурами Червоної фортеці галери Станіса Баратеона вступили в бій з маленьким флотом малолітнього короля Джофрі, і якусь мить ріка виспівувала від дзвону тятив і гуркоту залізних таранів, які трощили і весла, і облавки.

А тоді заричав якийсь велетенський звір, і навколо вибухнуло зелене полум’я: дикополум’я, «послід піромантів», «нефритовий демон». Маттос стояв біля батька на палубі «Чорної чайки», коли здалося, наче корабель випурхнув з води. Давос опинився в ріці, борючись із течією, яка підхопила й закрутила його. Вгору за течією розітнув небо вогонь у п’ятдесят футів заввишки. У Давоса на очах спалахнула «Чорна чайка», і «Фурія», і ще дюжина кораблів, а з них у воду стрибали охоплені полум’ям люди й тонули. «Примара» і «Леді Марія» щезли — потонули, чи розбилися, чи зникли за стіною дикополум’я, і не було часу їх шукати, бо на Давоса насувалося гирло ріки, а в гирлі Ланістери напнули велетенський залізний ланцюг. Від берега до берега не було нічого — тільки палаючі кораблі й дикополум’я. Від цієї картини у Давоса на мить, здалося, зупинилося серце, й він досі пам’ятає той шум — тріск полум’я, сичання пари, зойки смертників, а ще — як бився йому в обличчя нестерпний жар, а течія силкувалася затягти його в пекло.

Досить було просто нічого не робити. Ще кілька секунд — і він буде нарешті зі своїми синами, спочиватиме у прохолодному зеленому мулі на дні затоки, а риба обгризатиме йому обличчя.

Натомість він набрав побільше повітря й пірнув, шукаючи дна ріки. Єдина надія — прорватися попід ланцюгом, попід охопленими вогнем кораблями й дикополум’ям, яке плавало на поверхні води,— плисти що є сили до безпечної затоки на тому боці. Давос завжди добре плавав, а того дня на ньому не було криці, якщо не рахувати шолома, якого він згубив, коли згубив і «Чорну чайку». Мов ніж розтинаючи зелену пелену, він бачив, як під водою борсаються інші люди, а їх тягне на дно вага кірас і кольчуг. Давос проминав їх, щосили хвицаючи ногами, віддаючись течії, і вода заливала йому очі. Він пірнав нижче, і нижче, і нижче. З кожним рухом ставало дедалі важче тамувати подих. Він пригадував, що побачив дно — м’яке і тьмяне, і тут з рота йому порснули бульбашки. Щось торкнулося його ноги... коряга, чи риба, чи потопельник — сказати було неможливо.

Йому страшенно потрібно було дихнути, але він боявся. Він уже проминув ланцюг, він уже в затоці? Якщо він випірне під кораблем, то потоне, а якщо вирине серед острівців дикополум’я, першим же віддихом йому спалить легені на попіл. Він крутнувся у воді, щоб глянути вгору, та не видно було нічого — тільки зелену темінь, а він перекрутився так сильно, що тепер не міг сказати, де верх, а де низ. Його охопила паніка. Руки забарабанили по дну ріки, здійнявши хмару мулу, яка засліпила його. З кожною миттю в грудях дедалі більше стискалося. Він розгрібав воду, хвицаючи ногами, виштовхуючи себе на поверхню, вертівся, а в грудях бракувало повітря, хвицаючи, хвицаючи ногами, загублений у річковому мороці, хвицаючи, хвицаючи, хвицаючи ногами, поки хвицати вже не стало сили... Він розтулив рота, щоб заволати, в горло хлянула вода, солона на смак, і Давос Сіворт зрозумів, що тоне.

Коли він опритомнів, у небі стояло сонце, а він лежав на кам’янистому березі під шпилем голої скелі; навколо нього простягалася порожня затока, а поряд з ним — поламана щогла, обгоріле вітрило й набряклий труп. Щогла, вітрило й потопельник зникли з наступним припливом, лишивши Давоса самого на скелі серед списів царя моряників.

За довгі роки, що він був контрабандистом, води навколо Королівського Причалу стали для нього ріднішими, ніж будь-яка домівка, де він жив, і він знав, що його притулок — не більш як цятка на морських картах у місці, яке чесних моряків відштовхувало, а не притягувало... хоча сам Давос раз чи двічі у дні пачкарства запливав сюди, щоб не потрапити комусь на очі. «Коли тут знайдуть мій труп (якщо взагалі знайдуть), мабуть, цю скелю назвуть на мою честь,— подумав він.— Цибулева скеля, ось як її назвуть, і вона стане моєю могилою і моїм спадком». А на більше він і не заслуговував. Батько захищає дітей, учив септон, а Давос повів своїх хлопчиків у вогонь. Дейл ніколи не подарує своїй дружині дитину, про яку вони так молилися, а от Алард з його дівчиною в Старгороді, і дівчиною на Королівському Причалі, і дівчиною у Браавосі... всі його дівчата скоро плакатимуть. Маттос ніколи не стане капітаном власного корабля, як мріяв. Марик ніколи не стане лицарем.

«Як можу я жити, коли вони померли? Скільки загинуло бравих лицарів і могутніх лордів, кращих за мене, високородних! Лізь у свою печеру, Давосе. Лізь у свою печеру, скулься там, і корабель пропливе мимо, і ніхто вже ніколи тебе не потурбує. Засни на своїй кам’яній подушці, і нехай мартини видзьобають тобі очі, а краби об’їдять м’ясо. Ти-бо їх з’їв чимало, ти їм заборгував. Ховайся, пачкарю. Ховайся, ляж тихо й умри».

Вітрило було зовсім поряд. Ще кілька секунд — і корабель пропливе повз, і тоді Давос зможе в мирі померти.

Рука потягнулася до горла, шукаючи маленьку шкіряну торбинку, яку він завжди носив на шиї. У торбинці він зберігав кістки з чотирьох пальців, яких йому вкоротив король того дня, коли висвятив Давоса в лицарі. «Мій талісман». Обтяті пальці мацали груди, шкребли, але нічого не знаходили. Торбинка зникла, а з нею й кінчики пальців. Станіс ніколи не міг зрозуміти, навіщо Давос зберігає ці кості.

— Як нагадування про королівське правосуддя,— прошепотів він потрісканими губами. А тепер вони щезли. «Вогонь забрав не тільки моїх синів, а й мій талісман». У снах ріка й досі палала, і на воді танцювали демони з вогняними батогами в руках, і під їхніми ударами, чорніючи, згоряли люди.— Мати, змилуйся! — молився Давос.— Спаси мене, Матір добра, спаси нас усіх. Нема мого талісману, нема і моїх синів,— ридма ридав він, і солоні сльози струменіли по щоках.— Усе забрав вогонь... вогонь...

Можливо, то просто вітер бився в скелю, чи прибій шумів на березі, але на мить Давосу Сіворту причулася відповідь.

«Ти викликав вогонь,— прошепотіла Мати, і голос її був тихий-тихий, як шум моря в мушлі, сумний і слабенький.— Ти спалив нас... спалив нас... спалив нас-с-с...»

— Ні, це вона! — скрикнув Давос.— Мати, не кидай нас! Це вона вас спалила, червона жінка, Мелісандра, вона!

Він мов навіч бачив її обличчя: лице у формі сердечка, червоні очі, довгі мідні коси, червоні спідниці, які на ходу нуртували, мов полум’я,— вир шовку й шарлату. Вона приїхала зі сходу, з Ашаю, вона приїхала на Драконстон і переманила Селізу й людей королеви на бік свого чужинського бога, а тоді переманила й короля — самого Станіса Баратеона. Він зайшов так далеко, що навіть помістив на свої прапори вогненне серце — вогненне серце Р’глора, Царя світла й Бога полум’я і тіні. Під’юджуваний Мелісандрою, він витягнув Сімох з їхнього септу на Драконстоні та спалив їх перед брамою замку, а пізніше спалив і богопраліс у Штормокраї, навіть серце-дерево — величезне біле віродерево з похмурим ликом.

— То була її робота,— повторив Давос слабшим голосом. «Її робота, і твоя теж, цибулевий лицарю. Це ти чорної ночі доправив її у Штормокрай, щоб вона там народила тінь. Ти не безневинний, ні. Бо ти плив під її вітрилом, яке розмаялося на твоїй щоглі. У тебе на очах на Драконстоні спалили Сімох, а ти нічого не вдіяв. Вона віддала вогню і правосуддя Отця, і милосердя Матері, і мудрість Стариці. Коваля й Невідомця, Діву й Воїна — вона спалила усіх во славу жорстокого бога, а ти стояв і тримав язика за зубами. Навіть коли вона вбила мейстра Кресена, навіть тоді ти нічого не зробив».

Вітрило було за сотню ярдів — швидко рухалося через затоку. Ще кілька секунд — і воно промине Давоса й почне зменшуватися.

Сер Давос Сіворт поліз на свою скелю.

Він підважувався на тремтячих руках, а в голові паморочилося від гарячки. Двічі скалічені пальці зіслизнули з вологого каменя й Давос мало не впав, але все-таки примудрився зачепитися за уступ. Якщо він упаде — помре, а йому потрібно жити. Принаймні ще трошки. Він ще має дещо зробити.

Верхівка скелі була надто вузенька, щоб він, такий слабий, міг безпечно стати на ній на повен зріст, тож Давос, скорчившись, замахав вихуділими руками.

— Корабель! — закричав він у вітер.— Корабель, я тут, я тут!

Звідси корабель було видно краще: стрункий смугастий облавок, бронзову фігуру на носі, надуте вітрило. На борту була написана й назва, але Давос так і не навчився читати.

— Корабель! — знов загукав він.— Рятуйте, РЯТУЙТЕ!

Його помітив матрос на півбаку й почав тицяти пальцем. Давос бачив, як інші матроси перебралися на планшир і витріщилися на нього. За деякий час вітрило галери опустилося, на воду ковзнули весла, і корабель розвернувся до Давосового притулку. Така велика галера не могла підійти до скелі близько, але за тридцять ярдів вона спустила на воду шлюпку. Вчепившись у скелю, Давос спостерігав, як та повзе до нього. Четверо матросів гребли, а п’ятий сидів на носі.

— Ти,— гукнув п’ятий, коли шлюпка була вже за кілька футів від Давосового острова,— гей, ти, на скелі! Хто ти?

«Пачкар, який занадто піднісся,— подумав Давос,— дурень, який так любив свого короля, що позабув своїх богів». Горло в нього пересохло, він розучився розмовляти. Слова дивно відчувалися на язиці, дивно звучали у вухах.

— Я брав участь у битві. Я був... капітаном... лицарем, я був лицарем.

— Ясно, сер,— мовив чоловік,— і якому ж королю ви служили?

Галера може належати Джофрі, знагла збагнув він. Якщо зараз він промовить не те ім’я, вона покине його напризволяще. Але ж ні, у неї смугастий облавок! Це лісянська галера, це з кораблів Саладора Саана. Її послала сюди Мати — Мати в своєму милосерді. Бо має для нього завдання. Давос збагнув: Станіс живий. «Я досі маю короля. І синів, я маю інших синів, і дружину — ніжну й надійну». Як він міг забути? Мати і справді милосердна.

— Станісу,— крикнув він лісянцю.— Боги праведні, я служу королю Станісу.

— Ясно,— мовив чоловік у шлюпці,— ми теж.