Буря Мечів

Семвел

На горищі голосно стогнала породілля, а внизу біля вогню помирав чоловік. Семвел Тарлі не міг би сказати, що його лякало більше.

Бідолашного Банена вкрили цілою горою хутра, розпалили поряд величезне багаття, та він лише повторював: «Холодно. Будь ласка! Мені холодно». Сем намагався згодувати йому цибулеву юшку, та він і ковтнути не міг. Юшка бігла з рота по підборіддю, щойно Сем запихав йому в рота ложку.

— Цей уже мрець,— мовив Крастер, байдуже роздивляючись чоловіка й більше переймаючись ковбасою.— Милосердніше було б йому ножем у груди тицьнути, ніж тою ложкою в горло, якщо вам цікава моя думка.

— А ми цікавилися твоєю думкою? — зронив Велет; насправді звали його Бедвик, він був щонайбільше п’ять футів заввишки, проте лютий і запеклий.— Смертовбивце, ти питав у Крастера поради?

Сем здригнувся, почувши це прізвисько, але похитав головою. Зачерпнув ще одну ложку, підніс Баненові до рота та спробував пропхати між стиснені губи.

— Поїсти й погрітися,— казав тим часом Велет,— от і все, чого ми в тебе попросили. А ти харчів пожалів?

— Радійте, що я вогню для вас не пожалів,— озвався Крастер — дебелий чолов’яга, що видавався ще дебелішим у своєму смердючому кожусі, якого він не знімав ні вдень, ні вночі. Ніс у нього був широкий і плаский, кутик рота опущений, а одного вуха бракувало. І хай кошлата кучма на голові та сплутана борода вже посивіли, навіть біліти почали, тверді маслакуваті руки ще мали достатньо сили.— Я вас нагодував, чим міг, але ви, ворони, завше голодні. Я — людина побожна, бо міг і взагалі вас прогнати. Гадаєте, потрібно мені, щоб у мене на долівці хтось тут здох? Гадаєш, потрібні мені ваші роти тут, га, малий? — дикун сплюнув.— Ворони! Коли це чорний птах у замок добру звістку приносив, я вас питаю? Ніколи, ніколи.

З кутика Баненового рота знов потекла юшка. Сем витер її рукавом. Розплющені розвідникові очі були геть невидющі.

— Холодно,— повторив він слабким голосом. Можливо, мейстер знав би, як його рятувати, але ж де взяти мейстра? Дев’ять днів тому Кедж Білоокий ампутував Баненові понівечену ногу, з якої так шугонули гній і кров, що Сема замалим не знудило, але цього виявилося замало, та й запізно.— Як холодно! — повторили бліді вуста.

По всьому приміщенню сиділи на грубо витесаних лавках два десятки обідраних чорних братів, попиваючи з кухлів ту саму ріденьку цибулеву юшку й кусаючи від сухих плескачів. Двоє з братів, теж поранені, вигляд мали ще гірший за Банена. Форніо вже кілька днів марив. А з плеча сера Баяма сочився смердючий жовтий гній. Коли виїжджали з Чорного замку, Бурий Бернар узяв з собою цілі торби мирського вогню, гірчичної мазі, товченого часнику, пижма, маку, королівських мідяків та іншого лікарського зілля. Навіть прихопив солодсон, який приносив безболісну смерть. Але Бурий Бернар загинув на Кулаці, й ніхто не здогадався пошукати ліки, зібрані мейстром Еймоном. Гейк — кухар — трохи знався на зіллі, але Гейк теж пропав. Отож лишалося вцілілим стюардам лікувати поранених, як уміють, а вміли вони небагато. «Принаймні тут вони в сухості й у теплі біля вогню. Тільки харчів бракує».

Харчів бракувало всім. Брати нарікали день у день. Клишоногий Карл повторював, що Крастер має таємну комору, а Гарт Старгородський, коли не чув лорд-командувач, йому підспівував. Сем подумував випросити чогось поживнішого бодай для поранених, але не наважувався. Крастер поглядав на нього очима холодними і злими, а руки його в цей момент сіпалися, так наче от-от стиснуться в кулаки. «Може, він знає, що я минулого разу розмовляв з Жиллі? — думав він.— Може, вона розповіла йому, що я пообіцяв забрати її з нами? Може, він вибив з неї це зізнання?»

— Холодно,— промовив Банен.— Будь ласка! Мені холодно...

Попри жар і дим у Крастеровій фортеці, Сем і сам замерз. А ще втомився, страшенно втомився. Йому б виспатися, та щойно він заплющував очі, як йому снилася завірюха, з якої на нього наступали мертвяки з чорними долонями і ясно-блакитними очима.

На горищі нестямно схлипнула Жиллі, і її схлип полетів довгим низьким приміщенням без вікон.

— Тужся,— мовила до неї одна зі старших Крастерових жінок.— Дужче. Дужче. Кричи, якщо так легше.

Жиллі закричала, і то так гучно, що Сем здригнувся.

Крастер, обернувшись, кинув на нього сердитий погляд.

— Ну все, досить з мене цього вереску,— гаркнув він нагору.— Дайте їй ганчірку, хай закусить, бо я зараз піднімуся й дам їй кулака скуштувати.

Сем знав: він так і зробить. У Крастера дев’ятнадцять жінок, але ніхто з них не втрутиться, коли він почне підніматися драбиною. Точно як не втрутилися два дні тому чорні брати, коли він бив одну з дівчаток. Вони, звісно, буркотіли. «Та він її заб’є»,— сказав Гарт Зеленицький, а Клишоногий Карл, розсміявшись, мовив: «Якщо цукерочка йому не потрібна, нехай мені її краще віддасть». Бурий Бернар стиха сердито вилаявся, Алан же з Розбі встав і вийшов надвір, щоб нічого не чути. «Чия покрівля, того й порядки,— нагадав Роннел Гарклі.— Крастер — друг Нічної варти».

«Ага, друг»,— подумав Сем, слухаючи приглушені скрики Жиллі. Крастер — брутальний мужлай, який тримає своїх жінок і дочок залізною рукою. Та все одно його фортеця — прихисток для братів.

«Мерзлі ворони,— хихикав Крастер, коли вони приблукали до нього — оті кількоро, які пережили і сніг, і блідавців, і кусючий холод.— Щось ваша зграя поменшала відтоді, як ви вилетіли на північ». Однак він вділив їм місце до спання в себе на підлозі, дав їм дах над головою, який захищав од снігу, запалив багаття, щоб вони посушилися, а його жінки принесли в кухлях глінтвейну, щоб животи їм нагріти. «Кляті ворони»,— обзивав їх Крастер, проте годував, хай і вельми скромно.

«Ми тут гості,— нагадав собі Сем.— А Жиллі належить йому. Як дочка, як жінка. Чия покрівля, того й порядки».

Коли Сем уперше був у Крастеровій фортеці, до нього, благаючи про допомогу, прибігла Жиллі, і Сем віддав їй свого чорного плаща, щоб приховати круглий живіт, і відпровадив шукати Джона Сноу. Лицарі-бо мають захищати жінок і дітей. Небагато серед чорних братів було лицарів, та все ж... «Ми всі давали обітницю,— подумав Сем.— Я — щит, який боронить людську державу». А жінка — це жінка, хай і дикунка. «Ми мусимо їй допомогти. Мусимо». Жиллі злякалася за дитину: побоювалася, що народиться хлопчик. Дочок Крастер ростив і брав собі за жінок, але в господі його ніхто ніколи не бачив ні чоловіків, ні хлопчиків. Жиллі розповіла Джонові, що синів Крастер віддає «богам». «Якщо боги милостиві,— молився Сем,— то пошлють їй дівчинку».

А на горищі Жиллі притлумила зойк.

— Отак,— сказала якась жінка.— А тепер тужся, ну-бо. Ось, уже голівку його бачу.

«Її— жалібно подумав Сем,— її голівку».

— Холодно,— слабко промовив Банен.— Будь ласка! Мені так холодно.

Сем відклав миску й ложку, накинув на присмертного ще одну шкуру, пхнув поліно у вогонь. Жиллі зойкнула, почала важко сапати. Крастер гриз тверду чорну ковбасу. Для нього й для жінок ковбаса є, казав він, а для Нічної варти немає.

— Жінки,— нарікав він.— Вічно вони голосять! Он у мене колись свиня восьмеро поросят привела і навіть не хрокнула,— він, жуючи, обернувся й презирливо скосив оком на Сема.— Товста була, як ти, хлопче. Смертовбивце,— зареготав він.

Більше Сем витримати не міг. Він подибав геть від кострища, незграбно переступаючи через братів, які спали, сиділи й помирали на твердій земляній долівці. Від диму, зойків і стогонів паморочилось у голові. Схиливши голову, він випірнув з-під оленячої запони, яка правила Крастерові за двері, й вийшов у пообіддя.

День був хмарний, та все одно Сем, вийшовши з півтемряви надвір, мало не засліп. Гілки дерев угиналися від налиплого снігу, сніг укривав золоті й іржаві пагорби, та було його вже менше. Хуртовина минулася, і ті дні, що їх брати пересиділи у Крастеровій фортеці, були... ну, якщо й не теплі, то не такі холоднючі. До Сема долинало тихе крапання води: це танули бурульки, що звисали з товстого дернового даху. Глибоко зітхнувши, Сем роззирнувся.

На заході у конов’язі порались Олло Безрукий і Тим Стоун, годуючи й напуваючи зацілілих гаронів.

З підвітряного боку ще кілька братів різали й білували коней, які так ослабли, що далі все одно йти не зможуть. Списники й лучники патрулювали з цього боку земляного валу — єдиного укріплення, яке відділяло Крастерову фортецю від лісу, а з дюжини багать здіймалися товсті цівки синювато-сірого диму. До Сема долинав далекий стукіт сокир у лісі: це робоча команда рубала дрова на багаття, щоб вистало палити всю ніч. Ночі — недобрий час. Коли темніє. І холодніє.

За той час, поки сиділи у Крастера, ніхто не нападав — ні блідавці, ні Чужі. І не нападуть, говорив Крастер. «Людині побожній нема чого боятися. Колись я Мансу Рейдеру так і сказав, коли він тут винюхувати припхався. Він і слухати не хотів, як ото ви, ворони, зі своїми мечами й клятими багаттями. Коли прийде білий холод, це вам не допоможе. З богами ліпше дружити».

Жиллі теж казала про білий холод, розповідала і про офіру, яку приносить Крастер своїм «богам». Сем, почувши це, ладен був його вбити. «За Стіною не діють закони,— нагадав він собі,— а Крастер — друг Варти».

З-за мазаної «фортеці» долинув уривчастий скрик. Сем пішов подивитися. Під ногами хлюпав розталий сніг упереміш з багнюкою — Крастерове лайно, як запевняв Стражденний Ед. Але багнюка, як на лайно, була занадто густа: засмоктувала Семові чоботи так, що один мало не зіслизнув з ноги.

За городом і порожньою вівчарнею дюжина чорних братів стріляла з луків по солом’яних мішенях. Стрункий білявий стюард на прізвисько Славний Донел з п’ятдесятьох ярдів поцілив майже в яблучко.

— Ану перевершіть мене,— мовив він.

— І перевершу,— озвався Ульмер — сутулий і сивобородий, з обвислою шкірою і такими самими руками; він вийшов на позицію і витягнув з сагайдака на поясі стрілу. Замолоду він був розбійником, входив у сумнозвісне братство королівського лісу. Стверджував, що прострелив колись руку Білому Бику з королівської варти — хотів украсти цілунок з вуст дорнської князівни. Заодно украв у неї коштовності та скриньку золотих драконів, але напідпитку похвалявся тільки цілунком.

Напнувши тятиву, він випустив стрілу — пливку, як літній шовк. Вона поцілила в мішень ще на дюйм ближче від стріли Донела Гіла.

— А так, хлопче? — поцікавився він, відступаючи.

— Непогано,— буркітливо мовив молодший.— З бічним вітром пощастило. Коли я стріляв, він був дужчий.

— На це робиться поправка. У тебе гарне око і тверда рука, але цього замало, щоб перевершити хлопця з королівського лісу. Лучник Дик — ось хто навчив мене згинати лук, а кращого стрільця світ не знав. Я вам розповідав про старого Дика, ні?

— Три сотні разів, не більше.

У Чорному замку не було людини, яка б не чула Ульмерових оповідок про знатну банду розбійників за давніх часів: про Саймона Тойна й Усміхненого лицаря, про Освина Довгошийого Тричі-повішеного, про Венду Білу Оленицю; про Лучника Дика, Барилкуватого Бена й інших. Славний Донел роззирнувся, шукаючи порятунку, й запримітив Сема, який застиг у болоті.

— Смертовбивче,— покликав він.— Ходи сюди, покажеш, як ти Чужого зарізав,— він простягнув довгий тисовий лук.

Сем почервонів.

— Я не стрілою, а кинджалом, драконовим склом...

Він-бо чудово знав, що буде, як він візьме до рук лука. В мішень він не поцілить, а стріла полетить через насип просто в ліс. А тоді вибухне регіт.

— Байдуже,— мовив Алан Розбі, ще один вправний стрілець.— Нам усім кортить поглянути, як стріляє Смертовбивця. Так, хлопці?

Сем не мав сили на них дивитися — бачити ці глузливі посмішки, слухати ці злі жартики, помічати презирство в очах. Сем уже був розвернувся йти геть, але нога застрягла в болоті, а коли він хотів її витягнути, загубив чобота. Довелося опуститися навколішки, щоб висмикнути його, і це під регіт, який дзвенів у нього у вухах. На той час як він нарешті втік, всі пальці були мокрі через кілька пар шкарпеток. «Дармоїд,— думав він.— Батько мав рацію. Не маю я права жити, коли загинуло стільки хоробрих вояків».

На південь від брами наглядав за багаттям Грен: роздягнувшись до пояса, рубав дрова. Він розчервонівся від натуги, а зі шкіри випаровувався піт. Та коли, пихтячи, наблизився Сем, він широко всміхнувся.

— Чобіт Чужі вхопили, Смертовбивче?

«І він теж?»

— Застряг у болоті. І не називай мене так, будь ласка.

— А чом би й ні? — щиро здивувався Грен.— Гарне прізвисько, й ти його заслужив.

Пип завжди дражнив Грена, що він тупий як мур, тож Сем терпляче пояснив:

— Це те саме, що боягузом мене обізвати,— мовив він, стоячи на лівій нозі й натягуючи брудний чобіт.— Вони з мене глузують, точно як з Бедвика, прозиваючи його Велетом.

— Ні, він не Велет,— погодився Грен,— і Пол не був малим. Ну, може, хіба що немовлям, але не довше. Але ти і справді зарізав Чужого, тож це не одне й те саме.

— Я просто... та я не... я був такий переляканий!

— Не більше за мене. Це тільки Пип каже, що я такий тупий, аж і боятися не здатен. Але я боюся, як і всі,— Грен нахилився підняти розрубане поліно і вкинути його у вогонь.— Я теж боявся Джона, коли доводилося з ним битися. Він-бо такий меткий, і бився так, наче зараз уб’є мене...— Вологе зелене дерево довго диміло у вогні, поки розгориться.— Але я ніколи в цьому не зізнавався. Іноді мені здається, що всі ми вдаємо хоробрих, але насправді зовсім не такі. Може, вдавати — перший крок до хоробрості, не знаю. Тож нехай називають тебе Смертовбивцею, хіба не байдуже?

— Тобі ж не подобалося, коли сер Алісер називав тебе Туром.

— Бо він цим хотів сказати, що я дебелий і дубоголовий,— Грен почухав бороду.— А от якщо Пип мене Туром хотів називати — будь ласка. Чи ти, чи Джон. Тури — люті й дужі тварини, тож це не так уже погано, а я справді здоровань, і досі росту. Невже не краще бути Семом Смертовбивцею, ніж сером Поросятком?

— А чому я не можу бути просто Семом Тарлі? — Сем важко сів на вологу колоду, яку Грен ще тільки зібрався розрубати.— Це ж бо драконове скло знищило отого. Не я, а драконове скло.

Він це казав. Усім це казав. Але ніхто, він бачив, йому не повірив. Чингал, показавши Семові свій знаменитий чингал, мовив: «Он у мене залізо, для чого мені скло?» Бурий Бернар і всі три Гарти не приховували, що не вірять у цю історію, Роллі Сестритонський заявив прямо: «Мабуть, у кущах зашелестіло, ти ножем штрикнув — а виявилося, що там Малий Пол сів посрати, от вам і довелося вигадувати побрехеньку».

Але Дайвен їх вислухав, і Стражденний Ед, і навіть примусили Сема з Греном розповісти все лорду-командувачу. Всю оповідь Мормонт хмурився й ставив підступні запитання, але він, людина обережна, ніколи не відкидав найменших можливостей. Він попросив у Сема віддати все драконове скло, яке той ще мав у наплічнику, хоча лишилося його вже небагато. Щоразу як Сем згадував про схованку, яку Джон розкопав на Кулаці, йому плакати кортіло. Там-бо були і кинджальні леза, і вістря до списів, і щонайменше дві чи ти сотні наконечників до стріл. Джон наробив кинджалів для себе, для Сема й для лорда-командувача, подарував Семові вістря до списа, старий тріснутий ріжок і трохи наконечників до стріл. Жменю наконечників узяв собі Грен, та це й усе.

Отож тепер вони мали Мормонтів кинджал і той, якого Сем віддав Гренові, плюс вісімнадцять стріл і довгий спис із твердого дерева з гостряком з драконового скла. Вартові на чатах передавали спис від зміни до зміни, а стріли Мормонт розподілив поміж найкращими лучниками. Білл Буркотун, Гарт Сіроперий, Роннел Гарклі, Славний Донел Гіл і Алан з Розбі отримали по три, а Ульмер — чотири. Та навіть якщо всі їхні постріли будуть влучні, дуже скоро їм усе одно доведеться перейти на вогненні стріли, як і всім решта. На Кулаці вони випустили сотні запалених стріл, а блідавці наступали й наступали.

«Цього недосить»,— думав Сем. Крастерові похилі частоколи, укріплені землею і підталим снігом, навряд чи затримають блідавців, які здолали значно крутіші схили Кулака й посипалися через мур городища. Та й замість трьох сотень братів, вишикуваних у дисципліновані лави, тут блідавці наскочать на сорок одного вцілілого голодрабця, причому дев’ятеро з цих голодрабців поранені настільки важко, що битися все одно не зможуть. До Крастера крізь метелицю приблукало сорок чотири брати з понад шістдесятьох, які пробилися з Кулака, але троє з них уже померло від ран, а Банен скоро стане четвертим.

— Гадаєш, блідавці пішли собі? — запитав Сем у Грена.— Чого вони не йдуть сюди прикінчити нас?

— Вони приходять тільки в холод.

— Так,— мовив Сем,— але чи це холод прикликає блідавців — чи блідавці приносять холод?

— Хіба не байдуже? — Грен змахнув сокирою — і навсібіч полетіли тріски.— Головне, що приходять вони одночасно. Гей, зате нині ми знаємо, що їх убиває драконове скло, тож вони, може, вже й зовсім не прийдуть. Вони, може, тепер нас бояться!

Семові б хотілося в це вірити, але йому здавалося: коли ти мертвий, ти вже не знаєш страху — так само як не знаєш болю, кохання чи обов’язку. Обхопивши коліна руками, він прів під численними шарами вовни, шкіри й хутра. Кинджал з драконового скла розтопив оту білу істоту в лісі, щира правда... але Грен чомусь вирішив, що з блідавцями буде так само. «А ми цього напевно не знаємо,— думав Сем.— Ми взагалі нічого не знаємо. Був би з нами Джон!» До Грена він добре ставився, але з ним так не побалакаєш. «Джон би точно мене Смертовбивцею не називав. І з ним можна було би поговорити про малюка Жиллі». Але Джон поїхав з Кворином Півруким, і відтоді від нього не було ні звісточки. «У нього теж є кинджал з драконового скла, та чи здогадається він ним скористатися? А може, він давно вже замерзнув десь у канаві й помер... ба гірше: помер і повстав?»

Сем не міг збагнути, навіщо богам забирати таких, як Джон Сноу і Банен, а натомість лишити його — недолугого боягуза. Та він мав померти ще на Кулаці, він тричі там обмочився, ще й меча загубив. Він би й помер у лісі, якби Малий Пол не взяв його собі на плечі. «Якби ж це був просто сон! Тоді б я міг прокинутися». Як би гарно було прокинутися на Кулаці Перших Людей, коли поряд ще були всі друзі, навіть Джон з Привидом. А ще краще — в Чорному замку за Стіною, у їдальні отримати від Трипалого Гоба миску манної каші з великою ложкою масла, яке тане посередниці, та з краплинкою меду до всього. На саму думку про це в нього забуркотіло в животі.

— Сноу!

Сем звів очі на звук. Навколо багаття кружляв крук лорда-командувача, ляпаючи в повітрі широкими чорними крилами.

— Сноу,— крукав птах.— Сноу, Сноу!

Куди прилітав крук, там скоро з’являвся Мормонт. З-під дерев випірнув лорд-командувач верхи на своєму гароні — їхав поміж старого Дайвена й гостролицього як лисичка Роннела Гарклі, якого підвищили на місце Торена Смолвуда. «Хто тут?» — звично гаркнув списник при брамі, і Старий Ведмідь буркнув:

— А хто, сьоме пекло, ти гадаєш, тут їде? Тобі Чужі очі посліпили?

Він проїхав між двох стовпів, на одному з яких стримів череп барана, а на другому — ведмедя, зупинився, підніс кулак і присвиснув. На його поклик спустився крук.

— Мілорде,— мовив Роннел Гарклі,— в нас лише двадцять двоє коней, і я маю сумніви, що бодай половина з них доїде до Стіни.

— Я знаю,— пробурчав Мормонт.— Але їхати все одно треба. Крастер ясно дав це нам на здогад,— він глянув на захід, де сонце ховалося за темними хмарами.— Боги дали нам відстрочку, та чи надовго? — Мормонт стрибнув з сідла, підкинувши крука назад у повітря. Побачивши Сема, він прогуркотів: — Тарлі!

— Мене? — Сем незграбно звівся на ноги.

— Мене? — приземлився крук старому на голову.— Мене?

— А твоє прізвище Тарлі? Чи в тебе тут ще братик є? Так, тебе. Стули рота і йди за мною.

— За вами? — пискнув Сем.

Лорд-командувач Мормонт спопелив його поглядом.

— Ти — вояк Нічної варти. Тому постарайся не обмочувати штанці щоразу, як я на тебе подивлюся. Ходімо, кажу,— рушив він, чвякаючи черевиками в грязюці, й Сем поквапився за ним.— Я тут думав над твоїм драконовим склом...

— Воно не моє.

— Ну, то над драконовим склом Джона Сноу. Якщо все, що нам потрібно, це кинджали з драконового скла, як це так, що в нас їх тільки два? Кожен вояк на Стіні має отримати такий на озброєння того самого дня, коли дає обітницю.

— Але ж ми не знали...

— Не знали! А колись-бо знали. Нічна варта призабула про своє справжнє призначення, Тарлі. Ніхто не ставить стіну заввишки сімсот футів, щоб якісь там дикуни у шкурах не крали жінок. Стіна була збудована для захисту держави, для захисту людей... і не від інших людей, якими, власне, і є дикуни врешті-решт. Забагато років минуло, Тарлі, забагато сотень і тисяч років. Ми забули, хто наш справжній ворог. І ось він уже тут, але ми гадки не маємо, як з ним боротися. Чи правда, що драконове скло могли робити лише дракони, як переказує простолюд?

— М-мейстри думають, що ні,— затинаючись, озвався Сем.— Мейстри кажуть, воно плавиться в горнилах землі. Й називають його обсидіаном.

— Хай хоч лимонним пирогом його називають,— пирхнув Мормонт,— мені байдуже. Якщо воно і справді здатне вбивати, мені його потрібно більше.

Сем спіткнувся.

— Там, на Кулаці, Джон більше його знайшов. Сотні наконечників до стріл, і гостряків на списи...

— Ти казав. Але тут нам це не допоможе. Щоб зараз дійти до Кулака, нам потрібно вже мати зброю, яку ми тільки на тому клятому Кулаці можемо отримати. Та й дикуни нікуди не поділися. Тому треба знайти драконове скло в іншому місці.

Сем мало не забув про дикунів — стільки всього сталося відтоді!

— Діти пралісу користувалися клинками з драконового скла,— мовив він.— Вони точно знали, де шукати обсидіан.

— Діти пралісу всі вимерли,— сказав Мормонт.— Половину з них вирізали перші люди бронзовими мечами, а докінчили справу андали своїм залізом. Чому скляний кинджал...

Старий Ведмідь не договорив: з-під шкуратяного запинала, яке правило за двері, з’явився Крастер. Дикун посміхнувся, вищиривши повний рот коричневих гнилих зубів.

— Маю сина.

— Сина,— каркнув Мормонтів крук.— Сина, сина, сина.

Обличчя лорда-командувача лишалося незворушним.

— Радий за тебе.

— Справді? А я зрадію, коли ти з усіма своїми заберешся звідси. Давно пора, ось що я думаю.

— Тільки-но наші поранені трохи оговтаються...

— Вони вже не оговтаються, старий вороне, ми обоє це чудово розуміємо. Отим, що помирають,— сам же знаєш, що помирають,— просто переріж їм кляті горлянки — і все. Або кинь їх, якщо сам не маєш сміливості, а я вже з ними розберуся.

Лорд-командувач Мормонт наїжачився.

— Торен Смолвуд запевняв, що ти — друг Нічної варти...

— Ага,— мовив Крастер.— Я з вами поділився, чим міг, але зима вже на порозі, а дівча мені підсунуло ще одного верескливого голодного рота.

— Ми його можемо забрати,— раптом пискнув хтось.

Крастер обернув голову. Очі його примружилися. Він сплюнув Семові під ноги.

— Що це ти сказав, Смертовбивче?

Сем розтулив і стулив рота.

— Я... я... я просто хотів сказати... якщо він вам не потрібен... голодний рот... зима на порозі, а ми... ми могли б його забрати і...

— Мого сина. Мою кровинку. Думаєш, я віддам його воронам?

— Я просто подумав...

«Немає в тебе синів, ти їх у дар підносиш, Жиллі сама казала, лишаєш їх у лісі, ось чому в тебе тут самі жінки й доньки, з яких виростають жінки».

— Помовч, Семе,— зронив лорд-командувач Мормонт.— Ти вже досить сказав. Аж забагато. Йди в хату.

— М-мілорде...

— В хату!

Червоний з обличчя, Сем відкинув запинало й ступив у півморок вітальні. Мормонт зайшов за ним.

— Ну, не дурень ти? — заговорив уже в хаті старий, задихаючись від люті.— Навіть якщо Крастер і віддав би нам малюка, до Стіни б він не доїхав. Немовля на руках нам зараз потрібне приблизно так само, як ще один снігопад. Може, в отих твоїх жирних цицьках є молоко, щоб його годувати? Чи ти й мамку його теж хотів забрати з собою?

— Вона хоче поїхати з нами,— озвався Сем.— Благала мене...

— Не хочу більше слухати, Тарлі,— підніс руку Мормонт.— Тобі сто разів казали триматися подалі від Крастерових жінок.

— Вона — його дочка,— слабко опирався Сем.

— Іди займися Баненом. Уже! Поки я не розсердився.

— Так, мілорде,— Сем, тремтячи, поквапився геть.

Та коли він підійшов до вогню, тільки й побачив, як Велет натягує хутро Баненові на голову.

— Він усе повторював, як йому холодно,— мовив маленький чоловічок.— Сподіваюся, він відлетить у теплі краї.

— Ця рана...— почав був Сем.

— До біса рану! — штурхнув носаком тіло Чингал.— Ногу порізав. Он у нас у селі чолов’яга був узагалі без ноги, так до сорока дев’ятьох років дожив.

— А холод? — мовив Сем.— Він ніяк не міг зігрітися.

— Бо його не годували,— сказав Чингал.— Погано годували. Цей байстрюк Крастер голодом його заморив.

Сем перелякано роззирнувся, але Крастер ще не повернувся до хати. Бо якби повернувся, міг би й скандал вибухнути. Дикун терпіти не може байстрюків, хоча розвідники казали, що він і сам позашлюбний — син дикунки і якогось давно мертвого ворона.

— Крастерові є кого годувати,— сказав Велет.— Он скільки жінок! Він з нами поділився, чим міг.

— І ти повірив? Щойно ми поїдемо, він собі відкоркує діжечку меду та влаштує бенкет з шинкою і шкварками. Ще й посміється з нас, голодних у снігу. Він же клятий дикун, от він хто. Ніхто з них ніколи не був другом Нічній варті,— він знову копнув Баненове тіло.— Он його спитайте, якщо мені не вірите.

Труп розвідника спалили на заході сонця, на тому кострищі, яке зранку палив Грен. Тим Стоун з Гартом Старогородським винесли голе тіло й добре розгойдали, перш ніж кинути в полум’я. Вцілілі брати розділили між собою одяг, зброю, лати — все, що належало мерцю. В Чорному замку Нічна варта померлих ховала з усіма почестями. Але вони не в Чорному замку. І кості не повстануть блідавцями.

— Його звали Банен,— промовив лорд-командувач Мормонт, а в цей час полум’я огортало тіло.— Хоробрий був чоловік, добрий розвідник. До нас він приїхав з... а звідки він до нас приїхав?

— З Білої Гавані,— гукнув хтось.

Мормонт кивнув.

— Він приїхав до нас із Білої Гавані й сумлінно виконував свій обов’язок. Не зраджував обітниці, їздив далеко, бився мужньо. Такого, як він, нам уже не побачити.

— Але варті його кінець,— урочисто підхопили чорні брати.

— Але варті його кінець,— луною повторив Мормонт.

— Кінець,— кракнув крук.— Кінець.

Від диму Сема нудило, а очі почервоніли. Він задивився на вогонь — і йому привиділося, що Банен сів, стискаючи долоні в кулаки, так наче готовий відбиватися від полум’я, яке його пожирало, та за секунду все пощезло, приховане клубами диму. Але найгіршим Був запах. Просто бридкий, неприємний сморід можна витримати, але ж цей запах спаленого брата так нагадував смаженину, що в Сема рот наповнився слиною. І це було так страшно, що не встиг птах крукнути «Кінець!», як Сем кинувся за хату й почав блювати в канаву.

Він стояв навколішках у грязюці, коли до нього підійшов Стражденний Ед.

— Черв’яків копаєш, Семе? Чи просто знудило?

— Знудило,— слабко озвався Сем, зворотом долоні витираючи рота.— Цей запах...

— Навіть не думав, що Банен може так смачно пахнути,— як завжди похмуро озвався Ед.— У мене навіть думка майнула собі шматочок від нього врізати. Якби в нас був ще і яблучний соус, я б точно не втримався. Свинина з яблучним соусом — смакота,— Ед розшнурував штани й витягнув прутня.— Тобі, Семе, краще не вмирати, бо тоді я точно піддамся спокусі. На тобі сальця стільки, скільки Банен у житті не мав, а я б від шкварочки не відмовився,— зітхнув він і пустив струмінь — жовтий і паруючий.— Виїжджаємо на зорі, чув? Сонце буде чи сніг — байдуже, каже Старий Ведмідь.

«Сонце чи сніг». Сем тривожно глянув на небо.

— Сніг? — пискнув він.— Ми... їдемо? Всі?

— Ну, не всі, комусь доведеться пішки йти,— обтрусився Ед.— Он Дайвен каже, непогано було би навчитися їздити на дохлих конях, як Чужі. Каже, на вівсі б заощадили. Скільки там з’їсть дохла коняка? — Ед зашнурував штани.— Не те щоб мені ця ідея подобалася. Бо як з коней почнуть, то нами продовжать. Мною першим. «Еде,— скажуть,— те, що ти помер, зовсім не означає, що ти отут можеш вилежуватися; підводься й бери списа, сьогодні в тебе чати». Та ні, не варто мені малювати такі похмурі картини. Може, я встигну померти до того, як вони до цього дотумкають.

«Може, всі ми встигнемо померти набагато раніше, ніж хотілося б»,— подумав Сем, незграбно підводячись на ноги.

Коли Крастер довідався, що непрохані гості завтра їдуть, став поводитися майже приязно — наскільки дикун узагалі був на це здатен.

— Давно пора,— говорив він,— вам тут не місце, я вам казав. Та все одно, проведу вас добре, влаштую вам вечірку. Ну, вечерю. Мої жінки можуть вам засмажити коней, яких ви зарізали, а я пошукаю в себе пива й хліба,— він зблиснув коричневою посмішкою.— Конина під пиво — смакота! Не їздить — треба з’їсти, я завжди кажу.

Крастерові жінки з дочками витягнули лавки й довгі бервенчасті столи, зготували обід і подали. Якщо не рахувати Жиллі, жінок Сем не розрізняв. Були серед них старші й молодші, були зовсім дівчатка, а що переважна більшість жінок — Крастерові дочки, то всі вони між собою були схожі. Працюючи, вони стиха перемовлялися, але ніколи не заговорювали до чоловіків у чорному.

У Крастера було одне-єдине крісло. На ньому він і сидів, одягнений у кептар. Дебелі руки поросли білим волоссям, а на одній на зап’ясті красувалася золота плетена бранзолетка. Праворуч від Крастера на чільному місці на лавці сів лорд-командувач Мормонт, а далі розсілися коліно до коліна братчики; надворі лишилася дюжина — вартувати браму й підкидати дров у вогонь.

Сем, у якого вже бурчало в животі, знайшов собі місце між Греном і Сиротою Осом. Крастерові жінки крутили над вогнем рожна, обвуглена конина спливала салом, і від запаху знов потекла слина, але це нагадало Сему про Банена. Хай який хлопець був голодний, зрозумів, що його просто виверне, якщо він відкусить бодай шматочок. Як вони можуть їсти бідолашних гаронів, які завезли їх так далеко? Коли Крастерові жінки принесли цибулю, Сем радо вхопив одну. З одного боку вона підгнила й почорніла, але він відрізав це ножем і з’їв решту просто сирою. Був на столі й хліб, але тільки два буханці. Коли Ульмер попросив принести більше, жінка тільки похитала головою. Ось тоді все й почалося.

— Два буханці? — почав нарікати Клишоногий Карл з дальнього кінця лавки.— Ви, жінки, зовсім подуріли? Нам цього хліба мало!

Лорд-командувач Мормонт кинув на нього твердий погляд.

— Бери, що дають, і подякуй. Чи, може, ти б зараз ліпше під хурделицю снігом закусував?

— Скоро так і буде,— Клишоногий Карл і не здригнувся, коли Старий Ведмідь розсердився.— Тому волію з’їсти те, що Крастер поховав, мілорде.

— Я вам, ворони, дав достатньо,— звузив очі Крастер.— Мені ще жінок годувати.

Чингал наколов на вістря шматок конини.

— Ага. Тож ти визнаєш, що маєш потаємну комору. Бо як іще можна пережити зиму?

— Я — людина побожна...— почав був Крастер.

— Ти — людина захланна,— сказав Карл,— ще й брехун.

— Шинка,— благоговійно мовив Гарт Старгородський.— Минулого разу як ми тут були, бачили троє свиней. Точно вам кажу: в нього десь висить зараз десяток окостів. Солоних і прикопчених, ще й грудинка на додачу.

— Ковбаса,— сказав Чингал.— Такі довгі чорні ковбаси, тверді як камінь, роками зберігаються. Точно вам кажу: десь у пивниці в нього сотні їх висять.

— Овес,— підказав Олло Безрукий.— Кукурудза. Ячмінь.

— Ячмінь,— підхопив Мормонтів крук, ляпаючи крилами.— Ячмінь, ячмінь, ячмінь, ячмінь, ячмінь.

— Досить,— сказав лорд-командувач Мормонт, перекрикуючи пронизливий вереск птаха.— Тихо, всі! Це безглуздя.

— Яблука,— мовив Гарт Зеленицький.— Діжки й діжки хрумких осінніх яблук. Там надворі ростуть яблуні, я бачив.

— Сушені ягоди. Капуста. Кедрові горішки.

— Ячмінь, ячмінь, ячмінь.

— Солонина. Тут є кошара. У нього припасені цілі ряди барил з бараниною, самі знаєте.

На той час Крастер готовий був їх усіх на рожні підсмажити. Лорд-командувач Мормонт підвівся.

— Тихо! Я цих розмов більше не слухатиму...

— То заткни собі вуха хлібом, старий,— Клишоногий Карл відсунувся від столу.— Чи ти свою кляту крихту вже проковтнув?

Сем бачив, як почервонів з обличчя Старий Ведмідь.

— Ти забув, хто я такий? Сядь, їж і мовчи. Це наказ.

Ніхто не зронив ні слова. Ніхто не ворухнувся. Всі очі були прикуті до лорда-командувача й дебелого клишоногого розвідника, які втупились один в одного через стіл. Семові здалося, що Карл зламався перший, він уже готовий був сісти, хай і з виразом непокори на обличчі...

...але підвівся Крастер з топором у руці. З тим великим чорним сталевим топором, якого йому як дарунок за гостину передав Мормонт.

— Ні,— заревів Крастер,— нікуди ти не сядеш. Той, хто обізвав мене захланним, не спатиме під моїм дахом і не їстиме за моїм столом. Забирайся геть, каліко! І ти, і ти, і ти,— він по черзі махнув топором на Чингала, Гарта й другого Гарта.— Ідіть спіть на морозі з порожніми животами, всі, а то...

— Клятий байстрюче! — вилаявся один з Гартів. Сем не бачив, який саме.

— Хто тут мене байстрюком обізвав? — прогуркотів Крастер, лівою рукою змітаючи зі столу тарілки, м’ясо й винні кухлі, а правою підносячи топір.

— А що такого — всі про це знають,— озвався Карл.

Крастер метнувся так блискавично, що Сем очам не повірив,— з топором у руці перестрибнув через стіл. Заверещала котрась із жінок, Гарт Зеленицький і Сирота Ос витягнули мечі, Карл позадкував і перечепився через сера Баяма, який лежав, поранений, на долівці. За мить Крастер уже кинувся на Карла, плюючись прокльонами. А ще за мить він уже плювався кров’ю. Чингал ухопив його за волосся, смикнув голову назад і від вуха до вуха розітнув йому горлянку одним довгим розрізом. А тоді грубо його штурхонув, і дикун грьопнувся долілиць просто на сера Баяма. Баям від болю закричав, а Крастер тонув у власній крові, випустивши топір з пальців. Двоє з Крастерових жінок завили, третя вилаялася, а четверта кинулася на Славного Донела, щоб видряпати йому очі. Той збив її з ніг. Лорд-командувач застиг над Крастеровим тілом, почорнівши від люті.

— Боги нас проклянуть,— гаркнув він.— Нема злочину гіршого, ніж гостю вчинити вбивство під дахом господаря. За всіма законами домашнього вогнища ми...

— За Стіною немає законів, старий, Забув? — Чингал ухопив одну з Крастерових жінок за руку й приставив кінчик свого закривавленого чингала їй під підборіддя,— Показуй, де він харчі тримає, бо з тобою те саме буде, що з ним, жінко.

— Відпусти її,— зробив до нього крок Мормонт.— Я тобі голову за це зітну, ти...

Дорогу йому заступив Гарт Зеленицький, а Олло Безрукий смикнув його назад. Обидва стискали ножі в руках.

— Припни язика,— застеріг Олло. Та лорд-командувач натомість схопив його за руку з кинджалом. Олло був однорукий, зате прудкий. Він вирвався від старого, застромив ножа Мормонту в живіт — і тут-таки висмикнув, усього червоного. А тоді світ мов перевернувся.

Пізніше, набагато, пізніше Сем отямився на долівці — сидів, схрестивши ноги, а Мормонтова голова лежала в нього на колінах. Він не пам’ятав, як там опинився, не пам’ятав майже нічого, що сталося по тому, як Старого Ведмедя зарізали. Гарт Зеленицький зарізав Гарта Старгородського, пригадував він, але не пам’ятав чому. Роллі Сестритонський випав з горища й скрутив собі в’язи, коли поліз туди побавитися з Крастеровими жінками. Грен...

Грен закричав і дав йому ляпаса, а тоді кудись побіг з Велетом, Стражденним Едом і ще з кимось. Крастер і досі лежав упоперек сера Баяма, але поранений лицар уже не стогнав. Четверо вояків у чорному сиділи на лавках і наминали припечену конину, а Олло просто на столі злягався з жінкою, яка весь час плакала.

— Тарлі,— вичавив Старий Ведмідь; коли він заговорив, кров з рота потекла йому в бороду.— Тарлі, тікай. Тікай.

— Куди, мілорде? — рівним і безживним голосом озвався Сем. «Мені не страшно». Дивне це було відчуття.— Нема куди тікати.

— На Стіну. Тікай на Стіну. Зараз.

— Зараз,— підхопив крук.— Зараз, зараз.

Птах перейшов з руки старого йому на груди й, дзьобнувши, висмикнув волосину з бороди.

— Ти мусиш. Мусиш їм розповісти.

— Розповісти що, мілорде? — увічливо перепитав Сем.

— Усе. Про Кулак. І дикунів. І драконове скло. Це. Все,— шепотів він, уривчасто, поверхнево дихаючи.— І скажи моєму синові. Джорі. Скажи, хай вбереться в чорне. Така моя воля. Остання воля.

— Воля? — схилив голову набік крук, поблискуючи чорними очима-ґудзичками.— Ячмінь? — спитав птах.

— Нема,— слабко озвався Мормонт.— Скажи Джорі. Прощаю його. Мого сина. Будь ласка. Тікай.

— Дорога далека,— мовив Сем.— Я ніколи Стіни не дістануся, мілорде.

Він так знесилів! Хотілося заснути, заснути, заснути й ніколи не прокидатися, і він знав: якщо залишиться, дуже скоро Чингал, чи Олло Безрукий, чи Клишоногий Карл за щось на нього розлютяться й виконають це його бажання — просто щоб подивитися, як він помирає.

— Я б радше з вами лишився. Бачте, я вже не боюся. Ні вас, ні... нічого.

— А мав би,— промовив жіночий голос.

Над ним столи троє Крастерових жінок. Двоє були виснажені старі, яких Сем не знав, а от між них стояла Житті, замотана в хутра, притискаючи до грудей біло-коричневий хутряний згорток, у якому, певно, ховався її малюк.

— Нам не дозволено розмовляти з Крастеровими жінками,— сказав до них Сем.— Це наказ.

— Пізно вже. Найчорніші ворони зараз у пивниці обжираються,— мовила стара по ліву руч,— або нагорі з дівчатами. Та вони скоро повернуться. І вам на той час краще вже забратися. Коні повтікали, але Дая двох упіймала.

— Ти ж казав, що поможеш мені,— нагадала йому Жиллі.

— Я казав, тобі Джон поможе. Джон хоробрий, він добрий вояк, але, боюся, він уже загинув. А я боягуз. Ще й товстун. Тільки подивись, який я товстий! Крім того, лорд Мормонт поранений. Хіба не бачите? Я не можу кинути лорда-командувача.

— Дитино,— сказала друга літня жінка,— старому ворону вже не до тебе. Поглянь.

Мормонтова голова й досі лежала в Сема на колінах, але очі були розплющені й невидющі, а губи вже не ворушилися. Крук, схиливши голову набік, кракнув, тоді поглянув на Сема.

— Ячмінь?

— Нема. Нема в нього ячменю...— Сем стулив Старому Ведмедю повіки та спробував згадати молитву, але на думку спадало єдине: — Мати, зглянься! Мати, зглянься! Мати, зглянься!

— Мамця тобі тут не допоможе,— зронила стара по ліву руч.— І оцей мрець також. Забирай його меча, забирай його велику теплу шубу, забирай його коня, якщо вдасться його знайти. І тікай.

— Дівчинка не бреше,— мовила стара праворуч.— Це моя дівчинка, і я брехню з неї ще змалечку вибила. Ти казав, що поможеш їй. То роби, як каже Ферні, хлопче. Забирай дівчину, і хутко.

— Хутко,— підхопив крук.— Хутко, хутко, хутко.

— Куди? — збентежився Сем.— Куди мені її забирати?

— Кудись, де тепло,— в унісон промовили обидві старі.

— Мене й малюка,— плакала Жиллі.— Будь ласка. Я тобі буду за жінку, як була Крастерові. Будь ласка, пане вороне. Він-бо хлопчик, як Нелла й казала. Якщо ти його не забереш, заберуть вони.

— Вони? — перепитав Сем, і ворон повторив луною:

— Вони. Вони. Вони.

— Хлопчикові брати,— сказала літня жінка ліворуч.— Крастерові сини. Здіймається білий холод, вороне. Я його кістьми відчуваю. А старі бідолашні кості не брешуть. Скоро вже прийдуть вони — синове.