Буря Мечів

Тиріон

Почувши крізь товсті дерев’яні двері камери галас, Тиріон Ланістер приготувався до смерті.

«Давно пора,— подумав він.— Ну ж бо, ну ж бо, покладіть уже цьому край». Він підвівся. Ноги заклякли від довгого перебування в зігнутому стані. Нахилившись, Тиріон потер їх, розганяючи колючки. «Не йти ж на плаху спотикаючись!»

Цікаво, думав він, його уб’ють просто тут, у темряві, чи все-таки потягнуть у місто, щоб сер Ілін Пейн одрубав йому голову там? Після цього балагану, який звався судом, люба сестричка й ласкавий батько, може, вирішать позбутися Тиріона тихо, не ризикувати публічною стратою. «Я ж бо, якщо мені дозволять сказати останнє слово, можу таки розповісти декілька цікавих речей». Та чи підуть вони на таку дурість?

Задеренчали ключі, двері з рипінням відчинилися всередину, й Тиріон притиснувся спиною до вогкої стіни, шкодуючи, що не має зброї. «Але я можу кусатися й ногами хвицати. Помру зі смаком крові в роті, а це вже щось». Шкода, що не спадали на думку які-небудь палкі останні слова. «В дупу вас усіх!» навряд чи забезпечить йому місце в історії.

На обличчя йому впало світло смолоскипа. Він затулив очі рукою.

— Заходь, чи боїшся карлика? Ну ж бо, сину ти пранцюватої хвойди! — після тривалого мовчання голос його звучав хрипко.

— Це так ти нашу леді-матір обзиваєш? — ступив уперед чоловік зі смолоскипом у лівій руці.— Тут навіть страшніше, ніж у моїй камері в Річкорині, зате не так вогко.

На мить у Тиріона перехопило подих.

— Ти?!

— Ну, майже,— озвався Джеймі; був він худий, з коротко обтятою чуприною.— Долоню лишив у Гаренхолі. Привезти з-за вузького моря бравих компанійців — не найкраща батькова ідея,— він підніс руку, й Тиріон побачив обрубок.

З вуст його зірвався істеричний регіт.

— О боги,— вичавив він.— Джеймі, вибач, але... боги праведні, ви тільки погляньте на нас двох. Хлопці Ланістери — Безрукий і Безносий.

— Було рука моя смерділа так, що я волів би бути безносим,— Джеймі опустив смолоскип, і світло залило братове обличчя.— Шрам разючий!

Тиріон відвернувся од яскравого світла.

— Мене примусили піти в бій без мого старшого братика, який захистив би мене.

— Я тут чув, ти мало місто не спалив.

— Брудна брехня! Я спалив тільки річку,— кинув Тиріон — і знагла пригадав, де він і чому.— Ти прийшов мене стратити?

— Яка невдячність! Якщо ти такий неввічливий, мабуть, мені слід тебе тут і залишити гнити.

— Гнити — явно не та доля, яку мені приготувала Серсі.

— Ні, якщо по правді. Завтра на старому турнірному полі тобі відрубають голову.

Тиріон знову засміявся.

— А хоч погодують? Тобі слід допомогти мені приготувати останнє слово, бо мої думки в цьому погребі порозбігалися, як щури.

— Останнє слово тобі не знадобиться. Я прийшов тебе врятувати,— якось на диво урочисто сказав Джеймі.

— А хто сказав, що мене потрібно рятувати?

— Слухай, я уже й забув, який ти прикрий малий. А ти мені про це одразу ж нагадав, і тепер я подумую: може, дозволити Серсі таки відрубати тобі голову?

— Е ні! — Тиріон видибав з камери.— Нагорі день чи ніч? Я вже геть утратив лік часу.

— Третя ночі. Місто спить,— Джеймі вклав смолоскип назад у держак на стіні між камерами.

Коридор був освітлений так слабко, що Тиріон мало не спіткнувся об тюремника, який розтягнувся на холодній кам’яній долівці. Він поштурхав чоловіка носаком.

— Мертвий?

— Спить. І решта троє також. Євнух їм у вино солод-сон підсипав, але небагато, не помруть. Принаймні він так божиться. Він чекає на сходах, перевдягнений у септонську рясу. Ти спустишся в колектор, а звідти вийдеш до ріки. На затоці чекає галера. У Вейриса є у вільних містах довірені люди, які потурбуються, щоб тобі не бракувало коштів... але постарайся не вистромлюватися. Серсі, без сумніву, пошле людей на твої пошуки. Буде краще, як ти візьмеш інше ім’я.

— Інше ім’я? О, певна річ. А коли безликі прийдуть мене вбивати, я їм скажу: «Стривайте, ви помилилися, я зовсім інший карлик зі страшним шрамом на пиці».

Обоє Ланістерів розсміялися — такою абсурдною була ситуація. Тоді Джеймі, опустившись на одне коліно, швидко розцілував Тиріона в обидві щоки, ледь торкнувшись губами зморшкуватої смужки зарослого шраму.

— Дякую, брате,— сказав Тиріон.— За моє життя.

— Я... сплатив тобі борг,— дивним голосом мовив Джеймі.

— Борг? — схилив Тиріон голову набік.— Не розумію.

— От і добре. Є двері, яких ліпше не відчиняти.

— Ой леле,— мовив Тиріон,— невже за ними ховається щось лихе й гидке? Невже хтось колись сказав про мене щось погане? Я постараюся не плакати. Розповідай.

— Тиріоне...

«Джеймі боїться!»

— Розповідай,— повторив Тиріон.

Брат відвів погляд.

— Тиша...— почав він неголосно.

— Тиша? — у Тиріона підвело шлунок.— І що вона?

— Не була вона повією. І я її для тебе не купував. Збрехати так звелів мені батько. Тиша була... власне, ким і здавалася. Дочкою заможного селянина, яку ми випадково зустріли на дорозі.

Тиріон чув легенький свист, з яким дихання вихоплювалося крізь шрам у нього на носі. Джеймі не міг звести на нього очей. «Тиша». Тиріон спробував пригадати, якою вона була. Дівчинкою, зовсім дівчинкою, не старшою за Сансу.

— Моєю дружиною вона була,— прохрипів він.— Вона зі мною одружилася.

— З твоїм золотом, сказав батько. Вона була низького роду, а ти — Ланістер з Кичери Кастерлі. Їй потрібне було тільки золото, цим вона не відрізнялася від повії, отож... отож то була не зовсім брехня, і... він сказав, тебе слід добре провчити. Сказав, що ти дечого навчишся і згодом ще мені дякуватимеш...

— Дякуватиму? — Тиріон мало не задихнувся.— Він віддав її гвардійцям. Цілій касарні гвардійців. І змусив мене... дивитися.

«І не тільки дивитися. Я теж її потім відпорав... власну дружину...»

— Я ж не знав, що він так вчинить. Ти мусиш мені вірити!

— Мушу? — рикнув Тиріон. Як мені взагалі бодай у чомусь тобі вірити? Вона була мені дружиною!

— Тиріоне, це...

Тиріон вдарив його. Це був радше ляпас навідліг, та він уклав у цей ляпас усю свою силу, весь свій страх, всю свою лють, весь свій біль. Джеймі, втративши від удару рівновагу, присів. Не втримався на ногах і гепнувся навзнак на підлогу.

— Я... думаю, я на це заслужив.

— О ні, ти заслужив на більше, Джеймі. Ви з моєю любою сестричкою й ласкавим батечком... так-так, ви просто не уявляєте, на що ви заслужили. І ви це отримаєте, присягаюся. Ланістер завжди сплачує борги,— Тиріон подибав геть, у поспіху мало не перечепившися знову через тюремника. Але не встиг він пройти й дюжини ярдів, як наштовхнувся на ґрати, які перегородили коридор. «О боги!» Він ледве стримався, щоб не заверещати.

Ззаду підійшов Джеймі.

— У мене ключі.

— То скористайся ними,— відступив Тиріон убік.

Джеймі відімкнув ґрати, штовхнув їх і ступив уперед. Озирнувся через плече.

— Ти йдеш?

— Не з тобою,— Тиріон пройшов ґрати.— Дай мені ключі та йди собі. Я сам розшукаю Вейриса,— схиливши голову набік, він роздивлявся брата своїми різнобарвними очима.— Джеймі, а ти зможеш битися лівою рукою?

— Гірше за тебе,— гірко сказав Джеймі.

— Добре. Тоді, якщо ми зустрінемося знову, ми будемо в рівному становищі. Каліка і карлик.

Джеймі вручив йому кільце з ключами.

— Я сказав тобі правду. Ти маєш відповісти мені тим самим. Це ти зробив? Це ти його вбив?

Це питання було мов іще один ніж, який застромили йому в живіт.

— А ти впевнений, що хочеш знати? — поцікавився Тиріон.— З Джеймі вийшов би гірший король, ніж навіть був з Ейриса. Це він украв у свого батька кинджал і дав його якомусь найманцю, щоб той перерізав горло Брандону Старку,— ти знав про це?

— Я... я здогадувався.

— Що ж, яке коріння, таке й насіння. Джоф і мене б убив, коли прийшов би до влади. За той тільки злочин, що я малий і бридкий, а цієї моєї провини не заперечиш.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Ти, жалюгідний дурний сліпий каліка! Чи мені тобі розжувати все? Гаразд. Серсі — брехлива шльондра, яка злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою — від неї всього можна сподіватися. А я — чудовисько, як усі й кажуть. Так, це я вбив твого лихого сина,— він силувано посміхнувся. Мабуть, жахливе це було видовище тут, у підсвіченій смолоскипом темряві.

Джеймі без слова розвернувся й пішов геть.

Тиріон провів поглядом брата, який віддалявся широким кроком, і щось у ньому хотіло погукати його, зізнатися, що це все неправда, попросити пробачення. Але тут йому згадалася Тиша, і він змовчав. Він слухав віддалені кроки, заки ті не стихли, а тоді пошкандибав на пошуки Вейриса.

Євнух зачаївся у темряві гвинтових сходів, вдягнений у побиту міллю коричневу рясу з каптуром, який приховував блідість його обличчя.

— Ви забарилися, я вже боявся — щось пішло не так,— сказав він, побачивши Тиріона.

— О ні,— ядучим голосом запевнив його Тиріон.— Що може піти не так? — він захилив голову, роздивляючися сходи.— Я посилав по вас під час суду.

— Я не зміг прийти. Королева пильнувала мене день і ніч. Я не наважився вам допомогти.

— А зараз допомагаєте.

— Я? Ах,— хихикнув Вейрис. Це хихотіння здавалося геть не до місця серед цього холодного каміння й лункої темряви.— Ваш брат уміє бути переконливий.

— Вейрисе, ви холодний і слизький, як слимак, вам не казали? Ви зробили все, щоб мене вбити. Либонь, мені слід відплатити вам тим самим.

— Вірного пса тільки б’ють,— зітхнув євнух,— і скільки павук не наплете павутиння, його ніхто не любить. Та якщо ви уб’єте мене зараз, мілорде, я за вас боюся. Ви ж можете так і не вийти на денне світло,— його темні й вологі очі зблиснули в мінливому сяйві смолоскипа.— В цих тунелях повно пасток, можна і втрапити, якщо не стерегтися.

— Не стерегтися? — пирхнув Тиріон.— Та я стережуся як ніхто, і це ви допомогли мене таким зробити,— він потер носа.— То скажіть мені, чародію, де моя невинна та цнотлива дружинонька?

— З сумом мушу констатувати, що на Королівському Причалі я не знайшов її і сліду. Так само як і сера Донтоса Голарда, який взагалі-то мав би вже десь об’явитися, п’яний як чіп. Тої ночі, коли вона зникла, їх бачили разом на гвинтових сходах. А потому — нічого. Тої ночі був страшний гармидер. Мої пташечки мовчать,— сказав Вейрис і, легенько смикнувши карлика за рукав, потягнув його на сходи.— Мілорде, нам час іти. Вам униз.

«Оце вже точно правда». Тиріон почав спускатися за євнухом, шаркаючи закаблуками по шорсткому камінню. На сходах було страшенно зимно — від цього вологого, пронизливого холоду Тиріон одразу затремтів.

— Яка це частина підземелля? — запитав він.

— Мейгор Лютий звелів збудувати чотири рівні підземель у себе в замку,— відповів Вейрис.— На верхньому рівні містяться великі камери для звичайних злочинців, яких можна тримати разом. Там високо в стінах є вузенькі віконця. На другому рівні розташовані менші камери, де тримають високородних бранців. Вікон там немає, але смолоскипи на стінах кидають світло крізь ґрати. На третьому поверсі камери ще менші, а двері дерев’яні. Люди їх кличуть чорними камерами. Тут тримали вас, а перед вами — Едарда Старка. Але є ще один рівень, нижче. Якщо людину спускають на цей рівень, вона вже ніколи не побачить сонця, не почує людського голосу, не зможе вдихнути, щоб не відчути страшного болю. Камери на четвертому рівні Мейгор наказав побудувати для тортур.

На той час вони вже спустилися зі сходів. Перед ними відкривалися неосвітлені двері.

— Ось цей четвертий рівень. Дайте руку, мілорде. Тут безпечніше рухатися в темряві. Є тут речі, яких вам ліпше не бачити.

Тиріон на мить затримався. Вейрис уже одного разу його зрадив. Хтозна, яку гру він затіяв нині? І чи є ліпше місце вбити людину, як не тут, унизу, в темряві,— в місці, про існування якого ніхто й не знає? Може, й тіла ніколи не знайдуть.

З іншого боку, а який у карлика вибір? Піднятися нагору й вийти через центральну браму? Ні, це не годиться.

«А Джеймі би не злякався»,— подумав Тиріон — і тут-таки пригадав, як з ним вчинив Джеймі. Узявши євнуха за руку, він дозволив завести себе в чорноту й пішов за слабеньким пошкрябуванням шкіри об каміння. Вейрис рухався швидко, час від часу шепочучи: «Обережніше, попереду три сходинки», або: «Тут тунель починає спускатися вниз, мілорде». «Я в’їхав сюди як королівський правиця — через браму, на чолі власних присяжників,— думав Тиріон,— а тікаю як щур у темряві, тримаючись за руку павука».

Попереду з’явилося світло — надто тьмяне, щоб виявитися денним, але з їхнім наближенням воно яснішало. За деякий час уже можна було розрізнити арочний прохід, перегороджений ще одними ґратами. Вейрис видобув ключа. Переступивши поріг, опинились у невеличкій круглій кімнаті. З неї відчинялося п’ять інших дверей, усі замкнені на залізні засуви. У стелі теж був отвір, а на стіні під ним було вмонтовано кілька щаблів, які вели нагору. В одному кінці стояла пишно оздоблена жаровня у формі драконової голови. Дрова в роззявленій пащеці чудовиська перегоріли, але жарини ще світилися тьмяним жовтогарячим сяйвом. Хай і приглушене, це світло після чорноти тунелю тішило око.

Більше ніяких меблів не було, зате на підлозі був викладений з чорно-червоних кахлів триголовий дракон. Тиріону свербів якийсь спогад. І тут його осінило. «Це ж місце, про яке мені розповідала Шей, коли Вейрис уперше привів її до мене в ліжко».

— Ми під Вежею правиці.

— Так,— Вейрис потягнув двері, які давно не відчинялися, й застряглі завіси завищали, опираючись. На підлогу посипалися пластівці іржі.— Ці двері виведуть нас до ріки.

Тиріон повільно наблизився до драбини, провів долонею по нижньому щаблю.

— А ця драбина виведе мене в мою спальню.

— Тепер це спальня вашого лорда-батька.

Тиріон роздивлявся шахту.

— Далеко лізти?

— Мілорде, ви заслабкі для таких дурниць, та й часу немає. Нам пора йти.

— У мене ще справи нагорі. То далеко лізти?

— Двісті тридцять щаблів, та хай що там ви задумали...

— Двісті тридцять щаблів, а потім?

— Тунель ліворуч, але послухайте...

— Далеко до спальні? — Тиріон поставив ногу на нижній щабель драбини.

— Не більш як шістдесят футів. Коли повзтимете, тримайтеся рукою за стіну. Намацаєте двері. Треті ведуть у спальню,— зітхнув Вейрис.— Це божевілля, мілорде. Брат повернув вам життя. А ви хочете його знову знищити, а заразом і моє?

— Вейрисе, єдине, що я ціную зараз менше за своє життя, то це життя ваше. Чекайте на мене тут.

Він повернувся спиною до євнуха й поліз нагору, про себе рахуючи щаблі.

Щабель по щаблю він піднімався в темряву. Спершу ще видно було тьмяні обриси поперечин, за які він хапався руками, і шорстку поверхню каміння за ними, та що вище він піднімався, то дужче згущувалася темрява. «Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять...» Коли він дійшов до тридцятьох, руки тремтіли від напруги. На мить він зупинився відсапатися і глянув униз. Далеко внизу виднілося кружальце слабенького світла, яке майже затуляли його власні ноги. Тиріон продовжив підйом. «Тридцять дев’ять, сорок, сорок один...» Заки дійшов до п’ятдесятьох, ноги вже горіли. Драбина була нескінченна, у карлика вже тіло заклякло. «Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят...» Поки дійшов до вісімдесятьох, спину стиснув тупий біль. Але Тиріон ліз нагору. Він і сам би не сказав навіщо. «Сто тринадцять, сто чотирнадцять, сто п’ятнадцять...»

На рівні двісті тридцятої сходинки в шахті було темно як у вусі, але Тиріон відчув тепле повітря, яке струменіло з тунелю ліворуч, наче подих якогось велетенського звіра. Незграбно помацавши ногою довкола, карлик нарешті почав злазити з драбини. Людині нормального зросту довелося б у тунелі лізти на чотирьох, а от Тиріон тут міг навіть випростатися. «Нарешті місце спеціально для карликів». Чоботи тихо шаркали по камінню. Тиріон ішов повільно, рахуючи кроки, мацаючи стіни в пошуках шпарин. Незабаром почулися голоси, спершу приглушені й нерозбірливі, та згодом чіткіші. Він дослухався. Двоє батькових гвардійців жартували про Куцеву повію: як любо було б її відпорати і як давно їй, мабуть, хотілося потриматися за справжній прутень, а не за карликів опуцьок.

— Та він у нього, певно, ще й кривий,— сказав Лам. Тут розмова перейшла на завтрашню Тиріонову страту.— Та він ридатиме як дівка і благатиме зглянутися,— наполягав Лам. Лестер заявив, що карлик зустріне сокиру хоробро, як лев, адже він Ланістер, і готовий був на це навіть чоботи свої поставити.— Гівняні твої чоботи,— озвався Лам,— сам знаєш, що на мене вони не налізуть. Ось що я тобі скажу: якщо виграю я, будеш два тижні мені кляту кольчугу чистити.

Кілька футів Тиріон ясно чув кожне слово з їхньої суперечки, та коли трохи просунувся далі, голоси швидко затихли. «Не дивно, що Вейрис не хотів, аби я ліз по цій клятій драбині,— подумав Тиріон, посміхаючись.— От же ж пташечки!»

Дійшовши до третіх дверей, від довго мацав стіну, поки пальці натрапили на маленький залізний гачок, вбитий між двох каменів. Тиріон потягнув гачок униз, почувся тихий гуркіт, який у тиші пролунав як сходження снігової лавини, і ліворуч відкрився отвір завширшки з фут, у якому виднілося тьмяне жовтогаряче світло.

«Коминок!» Тиріон мало не засміявся. В коминку було повно гарячого попелу, ще й чорна дровиняка, яка зсередини світилася жовтогарячим. Тиріон боязко протиснувся повз неї, швидкими кроками, щоб не спалити чобіт, і під ногами тихо хрустів жар. Опинившись у колишній своїй спальні, Тиріон довгу мить стояв, дихаючи безшумно. Батько щось почув? Потягнеться до меча чи здійме галас?

— Мілорде! — гукнув жіночий голос.

«Колись би мене це боляче вразило — коли я ще відчував біль». Перший крок дався найважче. Дійшовши до ліжка, Тиріон відсунув завісу — і побачив її: вона обернулася до нього з сонною усмішкою на вустах. Та усмішка згасла, коли дівчина побачила його. Вона натягнула ковдру до підборіддя, так наче цим могла захиститися.

— Ти чекала когось трохи вищого, люба?

Її очі наповнилися сльозами.

— Я не хотіла того казати, королева мене змусила. Будь ласка! Ваш батько так мене лякає...— вона сіла, і ковдра зіслизнула їй на коліна. Під ковдрою дівчина була гола, якщо не рахувати ланцюга на шиї. Ланцюга зі з’єднаних золотих долонь, де кожна наступна тримається за попередню.

— Міледі Шей,— тихо заговорив Тиріон.— Увесь час, сидячи в чорній камері й чекаючи на смерть, я пригадував вашу вроду. Пригадував вас у шовках, у грубому полотні або й без нічого...

— Мілорд скоро повернеться. Вам краще йти, бо... чи ви прийшли по мене?

— Тобі взагалі це бодай трохи подобалося? — він поклав руку їй на щоку, пригадуючи, як робив це раніше. Як ковзав руками по талії, стискав маленькі пругкі груденята, гладив коротке темне волосся, торкався вуст, щік, вух. Як розтуляв пальцем її солодку таємницю, змушуючи Шей стогнати.— Бодай колись тобі подобався мій доторк?

— Дуже,— сказала вона,— мій велет Ланістер.

«Гіршого ти бовкнути не могла, люба».

Тиріон ковзнув пальцем під батьків ланцюг і крутнув. Ланки напнулися, вгризаючись у шию.

— Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...— промовив він. Знову шарпнув холодні руки, а гарячі в цей час ляпали його по обличчю, збиваючи сльози.

Потім він на столику біля ліжка побачив кинджал лорда Тайвіна й застромив собі за пояс. На стіні були розвішані булава з лев’ячою головою на руків’ї, бердиш і арбалет. Бердишем орудувати в замку незручно, до булави Тиріон не міг дотягнутися, зате просто під арбалетом стояла під стіною дерев’яна скриня, окута залізом. Тиріон виліз на неї, зняв арбалет і сагайдак зі стрілами, поставив ногу на стремено й тиснув, поки не напнулася тятива. Тоді він вставив стрілу в паз.

Джеймі неодноразово розповідав йому про недоліки арбалетів. Якщо звідти, де вони там розмовляють, з’являться Лам з Лестером, Тиріон не матиме часу перезарядити арбалет, та принаймні одного він з собою у пекло забере. Лама, якщо буде вибір. «Доведеться тобі самому чистити кольчугу, Ламе. Ти програв».

Додибавши до дверей, Тиріон мить дослухався, а тоді повільно їх відчинив. У кам’яній ніші горів ліхтар, затоплюючи порожній коридор блідим жовтим світлом. Ніякого руху — тільки полум’я блимає. Тиріон висковзнув з дверей, опустивши арбалет і притиснувши його до ноги.

Батька він знайшов саме там, де й думав: той сидів у півтемряві вбиральні, задерши на стегнах нічну сорочку. Зачувши кроки, лорд Тайвін звів очі.

Тиріон глузливо уклонився.

— Мілорде!

— Тиріоне,— озвався Тайвін Ланістер; якщо він і злякався, то й натяком себе не виказав.— Хто випустив тебе з камери?

— Я б залюбки тобі розповів, але дав священне слово.

— Євнух,— вирішив батько.— За це я йому голову зітну. Це мій арбалет? Опусти його.

— А якщо я відмовлюся, ти мене покараєш, батьку?

— Ця втеча безглузда. Тебе не стратять, якщо ти саме цього боїшся. Я досі маю намір відіслати тебе на Стіну, але не можу цього зробити без згоди лорда Тайрела. Опусти арбалет, й ми повернемося в покої і побалакаємо про це.

— Ми й тут можемо побалакати. А що як я не хочу на Стіну, батьку? Там в біса холодно, а мені холоду й від тебе досить. Ти просто скажи мені дещо, і я собі піду. Одне простеньке запитання — бодай це ти мені завинив.

— Я тобі нічого не завинив.

— Усе своє життя я від тебе нічого не отримував, але це отримаю. Що ти зробив з Тишею?

— Тишею?

«Він навіть її імені не пам’ятає!»

— Дівчиною, з якою я одружився.

— А, так! Твоєю найпершою хвойдою.

Тиріон націлив стрілу батькові в груди.

— Ще раз промовиш це слово — і я тебе вб’ю.

— У тебе мужності забракне.

— Хочеш пересвідчитися? Це ж коротеньке слово, і з твоїх вуст воно зривається так легко! — Тиріон нетерпляче махнув арбалетом.— Тиша. То що ти з нею зробив, потому як дав мені урок?

— Не пригадую.

— А ти постарайся. Ти наказав її убити?

Батько піджав губи.

— Не було потреби, вона добре затямила своє місце... і, наскільки пригадую, їй за це гарно заплатили. Гадаю, стюард просто відіслав її геть. Я не цікавився.

— Геть — це куди?

— А куди діваються хвойди?

Тиріон стиснув пальці. Лорд Тайвін почав був підводитися, і тут арбалет гримнув. Стріла поцілила трохи вище паху, і лорд Тайвін, крекнувши, знову осів. Стріла уп’ялася глибоко, по самі пера. Навколо стрижня проступила кров, закрапала на лобкове волосся й на голі стегна.

— Ти в мене вистрілив,— недовірливо промовив лорд Тайвін, у якого від шоку оскліли очі.

— Ви завжди швидко оцінювали ситуацію, мілорде,— сказав Тиріон.— Мабуть, саме тому і стали королівським правицею.

— Ти... мені не... не син...

— А отут ти помиляєшся, батьку. Я бачу, що я просто твоя копія в мініатюрі. А тепер зроби мені ласку й пошвидше вмирай. Мені ще на корабель треба встигнути.

І вперше в житті батько вчинив так, як просив Тиріон. Доказом цьому був наглий сопух: у мить смерті в батька випорожнився шлунок. «Що ж, він був якраз у потрібному місці»,— подумав Тиріон. Але сморід, який заповнив виходок, свідчив про те, що затертий жарт про батька — просто чергова брехня.

Зрештою виявилося, що лорд Тайвін Ланістер сере ніяким не золотом.