Буря Мечів

Джон

Прийшла остання ніч, чорна й безмісячна, та принаймні небо було чисте.

— Піду нагору пошукаю Привида,— мовив Джон до тенійців біля входу в печеру, і його, побуркотівши, таки відпустили.

«Скільки зірок!» — думав він, дибаючи вгору схилом серед сосон, ялин і ясенів. Ще хлопчиком у Вічнозимі він вивчив від мейстра Лувіна зірки: дізнався назви дванадцятьох небесних домів і їхніх правителів; міг легко знайти на небі сімох вандрівців, яких шанує Віра; подружився він і з Крижаним Драконом, і з Тінь-котом, і з Місячною Панною, і з Ранковим Мечем. Усім цим він ділився з Ігриттою, та не поділився би з деким з решти дикунів. «Ми дивимося на ті самі зірки, а бачимо зовсім різні речі». От вона каже, що Королівська Корона — це Колиска, Огир — це Рогатий Володар; червона вандрівна зоря, яка, завжди вчили септони, присвячена Ковалю, тут зветься Злодієм. А коли Злодій у Місячній Панні, саме час для чоловіка красти жінку, каже Ігритта.

— Як от тої ночі, коли ти вкрав мене. Тої ночі Злодій світився дуже яскраво.

— Я нікого красти не збирався,— озвався Джон.— Я взагалі не здогадувався, що ти дівчина, поки не приставив тобі ножа до горла.

— Вб’єш людину, навіть якщо й не збирався, вона ж усе одно буде мертва, правда? — затято мовила Ігритта. Джон ще ніколи не зустрічав таких упертюхів, якщо не рахувати його меншої сестрички Арії. «А вона ще мені сестра? — подумав він.— І чи була колись сестрою?» Він-бо несправжній Старк, простий байстрюк лорда Едарда, який ніколи не знав матері, який у Вічнозимі прав мав не більше, ніж Теон Грейджой. І навіть це він втратив. Коли вояк Нічної варти проказує обітницю, він відмовляється від старої своєї родини та приєднується до нової, от тільки Джон Сноу і цих своїх братів втратив.

Привида він розшукав на самому вершечку пагорба, як і думав. Білий вовк ніколи не вив, але його все одно тягнуло на вершини, і він частенько сидів там, уп’явшись червоними очима в зорі, а з рота в нього клубочилася гаряча пара.

— Ти теж їм дав імена? — запитав Джон, опускаючись біля деривовка на одне коліно й чухаючи густе хутро в нього на шиї.— Заєць? Олениця? Вовчиця?

Привид лизнув його в обличчя, і шорсткий мокрий язик дряпнув рани, які лишилися на щоці від орлиних пазурів. «Цей птах обох нас таврував»,— подумав Джон.

— Привиде,— мовив він тихо,— завтра ми йдемо на той бік. Тут немає ні сходів, ні підйомника, тож я не зможу перекинути тебе через Стіну. Нам доведеться розлучитися. Ти розумієш?

У темряві червоні очі деривовка здавалися чорними. Як завжди мовчки, він торкнувся носом Джонової шиї, обдав гарячим подихом. Дикуни вважають Джона варгом, та якщо це так, плохенький з нього варг. Вовчу шкуру вдягати він не вміє, як робив це Орелл зі своїм орлом, коли ще був живий. Якось Джону наснилося, що він — Привид: роздивляється згори долину Молочноводої, де зібрав свій народ Манс Рейдер, а потім виявилося, що то був не сон. Але ж зараз він не спить, і йому лишаються тільки слова.

— Зі мною ти не підеш,— мовив Джон, узявши вовчу голову обіруч і зазираючи в очі.— Маєш вертатися в Чорний замок. Зрозумів? Чорний замок. Знайдеш його? Знайдеш дорогу додому? Біжи вздовж крижаної стіни весь час на схід, на сонце, і прийдеш куди треба. В Чорному замку тебе впізнають, і, можливо, це їм послужить застереженням.

Він подумував написати попередження, щоби Привид відніс його, але не мав ні чорнила, ні пергаменту, ні навіть пера, та й ризик викриття завеликий.

— Потім зустрінемося в Чорному замку, але дістатися туди ти маєш самотужки. Деякий час полюватимеш сам-один. Один.

Деривовк, нашорошивши вуха, випручався з Джонових рук. І знагла помчав геть. Майнув у кущі, перестрибнув повалене дерево й погнав пагорбом униз — світла риска серед дерев. «Побіг у Чорний замок? — подумалося Джону.— Чи за яким зайцем погнався?» Хотів би він знати! Боявся, що варгом виявиться таким самим недолугим, як побратимом і шпигуном.

Серед дерев зітхнув вітер, насичений пахом глиці, шарпнув Джона за вицвілий чорний одяг. На півдні виднілася Стіна — висока й темна, велетенська тінь, що затуляла зірки. Горбиста місцевість свідчила про те, що зараз вони десь між Тінявою вежею і Чорним замком, напевно, ближче до першої. Багато днів уже рухаються на південь поміж глибоких озер, що довгими тонкими пальцями простяглися в западинах вузьких долин, а обабіч тісняться крем’янисті хребти й порослі соснами пагорби. В такій місцевості не розженешся, зате можна легко сховатися й непомітно підкрастися до Стіни, кому треба.

«Дикунам-нальотчикам,— подумав Джон.— Я ми. Як я».

За Стіною лежать Сім Королівств — усе, що він поклявся боронити. Він промовив обітницю, заприсягнувся життям і честю, зараз він мав би стояти отам на чатах. Мав би підносити сурму до вуст — скликати Нічну варту до зброї. Але в нього немає сурми. Він підозрював, що поцупити ріжок у дикунів було б неважко, але чого він цим досягне? Навіть якщо Джон і засурмить, ніхто його не почує. Стіна тягнеться на сотню льє, а от чисельність Варти, на жаль, дуже скоротилася. Покинуті всі кріпості, окрім трьох; на сорок миль навкруги, можливо, і брата не відшукати, не рахуючи самого Джона. Якщо його і досі можна вважати братом...

«Слід було мені все-таки спробувати вбити Манса Рейдера на Кулаці, навіть якби мені це життя коштувало». Кворин Піврукий так і вчинив би. Але Джон завагався — і проґавив свій шанс. Наступного дня він поїхав з магнаром Стиром, Ярлом і більш як сотнею обраних тенійців і нальотчиків. Джон запевняв себе, що він просто вичікує, що прийде слушна мить — і він утече в Чорний замок. Але мить не приходила. Ночували здебільшого у покинутих дикунських селищах, і Стир завше виставляв дюжину своїх тенійців стерегти коней. Та й Ігритта вічно крутилася неподалік — і вдень, і вночі.

«Два серця як одне»,— гірко звучали в голові глузливі слова Манса Рейдера. Джон заплутався як ніколи. «Вибору я не маю,— сказав він собі найпершого разу, прослизнувши під хутра, якими уві сні накривалася дівчина.— Якщо я їй відмовлю, вона зрозуміє, що я перекинчик. Я граю роль, яку поклав на мене Піврукий».

Тіло його цю роль грало залюбки. Вуста торкнулися вуст, рука його ковзнула під замшеву курточку й намацала груди, прутень напружився, коли Ігритта крізь одяг тернулася об нього своїм горбочком, що був у неї між ніг. «Обітниця»,— подумав Джон, пригадуючи гайок віродерев, де він її промовив,— коло з дев’ятьох велетенських білих стовбурів з вирізьбленими на них червоними ликами, які приглядалися й дослухалися. Але дівочі пальці вже розплітали на ньому шнурівку, язик опинився у нього в роті, а її рука прослизнула йому під білизну й витягнула прутень, і Джон уже не бачив віродерев — тільки Ігритту. Вона куснула його за шию, а він потерся об неї носом, закопуючись у густі руді коси. «Щасливиця,— подумав він,— вона щасливиця, поцілована вогнем».

— Хіба не добре? — шепотіла вона, спрямовуючи його собі в лоно. Вона стікала соком. І ясно, що давно вже була не цнотливиця, але Джонові то було байдуже. Його обітниці, її цнота — все вже було байдуже, важило тільки її збудження, її вуста на його вустах, її пальці, що вщипнули його за пипку.— Хіба не приємно? — знов спитала вона.— Ні, не так швидко, повільніше, так-так. Зараз, зараз, так, ох як любо! Нічого ти не вмієш, Джоне Сноу, але я тебе навчу. А тепер дужче. Так-к-к!

«Це роль,— потому нагадував він собі.— Я граю роль. Слід було зробити це бодай раз, щоб переконати її, що я зрадив свою обітницю. Щоб вона мені довіряла». А більше цього робити необов’язково. Він-бо й досі вояк Нічної варти і син Едарда Старка. Він зробив, що мав, довів, що мав.

Але доводити було таки приємно, і коли Ігритта заснула поруч, поклавши голову йому на плече, це теж було приємно — небезпечно приємно. Джонові знову пригадалися віродерева, пригадалися слова, які він перед ними промовив. «Це трапилося всього раз, бо так було треба. Навіть батько раз проступився — забув свої шлюбні обітниці й зачав байстрюка». Джон присягнувся, що з ним буде так само. Що більше цього не трапиться.

Але це знову трапилося ще двічі вночі, і потім ще раз на ранок, коли Ігритта, збудившись, виявила, що в Джона знов стоїть. На той час дикуни вже прокидалися, й дехто з них не міг не помітити, що відбувається під спальними хутрами. Ярл сказав парочці поквапитися, поки він не облив їх водою. «Спарювалися, як собаки»,— думав потому Джон. На кого він перетворився? «Я — вояк Нічної варти»,— не здавався слабенький голос у Джона в голові, та ніч у ніч він звучав дедалі тихіше, й коли Ігритта цілувала його у вухо чи покусувала за шию, голосу цього взагалі не було чутно. «А батько почувався так само? — думав Джон.— Так само виявив слабкість, як я, коли зганьбив себе в постелі моєї матері?»

Знагла він збагнув, що по схилу позаду нього щось піднімається. На якусь мить йому здалося, що це вертається Привид, але деривовк стільки шуму ніколи не здіймав. Одним плавним рухом Джон витягнув Довгопазура, але то виявився просто один з тенійців — широкоплечий чолов’яга у бронзовому шоломі.

— Сноу,— мовив непроханий гість,— іди. Магнар хоче.

Тенійці розмовляли давньою мовою, більшість із них загальною мовою могли хіба кілька слів сказати.

Джона мало цікавило, чого там хоче магнар, але не було сенсу сперечатися з людиною, яка заледве його розуміє, тож він почав спускатися з пагорба услід за чолов’ягою.

Вхід у печеру являв собою напівзатулену сосною-солдатом розколину в скелі, в яку заледве міг протиснутися кінь. Дивилася розколина на північ, тож відблиски багать у печері зі Стіни не можна було побачити. Навіть якби вже так не пощастило, що на Стіні вночі проїхав би патруль, він не помітив би нічого, крім пагорбів, сосон і крижаного відблиску зірок на півзамерзлому озері. Манс Рейдер добре спланував прорив.

З ущелини вниз на двадцять футів спускався коридор, а далі відкривалася печера завбільшки з велику залу Вічнозиму. Серед сталагнатів горіли багаття, і дим від них здіймався до почорнілого кам’яного склепіння. Вздовж однієї стіни, поряд з мілким ставком, стояли стриножені коні. Карстова вирва в центрі печери вела, схоже, ще в більшу печеру, але в темряві важко було сказати напевне. І звідкись знизу долинав тихий шелест підземного струмка.

З магнаром був Ярл: Манс доручив їм спільне командування. Стирові це не сподобалося, Джон це зразу помітив. Чорнявого юнака Манс Рейдер називав «пестуном» Вал, Даллиної сестри, Мансової жінки-королеви, тож Ярла можна було вважати наче як свояком короля-за-Стіною. Але магнару ділити з ним владу було образливо. Він-бо привів із собою сотню тенійців, тобто вп’ятеро більше людей, ніж Ярл, тож частенько поводився так, наче він тут головний. От тільки Джон знав, що через крижану стіну проведе їх юний Ярл. Хоч йому щонайбільше двадцять років, він уже вісім років у нальотчиках і вже з дюжину разів долав Стіну з такими, як Алфин Круковбивця чи Плаксій, а останнім часом — і з власним загоном.

Магнар не ходив околяса.

— Ярл застерігав мене, що там, нагорі, патрулюють ворони. Розповідай мені все, що ти про ці патрулі знаєш.

«Розповідай мені», зауважив Джон, а не «нам», хоча Ярл стояв поряд. Джон залюбки б відмовився виконувати цей грубий наказ, але знав, що за найменшої підозри Стир його просто заріже, ще й Ігритту разом з ним — тільки за те, що вона тепер з Джоном.

— Патруль — це четверо вояків: двоє розвідників і двоє будівничих,— заговорив він.— Будівничі нотують тріщини, підталини, інші негаразди, а розвідники шукають слідів ворога. Їздить патруль на мулах.

— На мулах? — нахмурився безвухий.— Мули ж повільні!

— Повільні, зате на кризі тримаються краще. Патрулі-бо здебільшого їздять по верху Стіни, а поза межами Чорного замку доріжки нагорі ніхто камінням не посипав уже багато років. Мулів розводять у Східній варті, спеціально тренують для такої роботи.

— Тобто поверху їздять здебільшого, але не завжди?

— Ні, не завжди. Один з чотирьох патрулів проїздить понизу, вишукуючи тріщини в основі льоду або підкопи.

Магнар кивнув.

— Навіть у далекому Тені всі чули про Арсона Льодоруба та його тунель.

Джон цю легенду знав добре. Арсон Льодоруб уже пробився через половину Стіни, коли на його тунель натрапили розвідники з Ночефорту. Вони його не чіпали — хай копає далі, а самі завалили вихід кригою, камінням і снігом. Стражденний Ед казав, якщо прикласти вухо до Стіни, можна почути, як Арсон досі пробиває собі льодорубом дорогу.

— Коли виходять патрулі? Як часто?

— По-різному,— знизав плечима Джон.— Казали, лорд-командувач Коргайл колись висилав їх з Чорного замку в напрямку Східної-варти-на-морі що три дні, а в напрямку Тінявої вежі — що два дні. Але за його днів у Варті вояків було більше. Лорд-командувач Мормонт варіює кількість патрулів і не дотримується чіткого графіку, щоб важче було кому не треба дізнатися, коли вони виходять і коли повертаються. А іноді Старий Ведмідь навіть відсилає величенькі загони в покинуті замки — на два тижні, на місяць.

Джон знав: цю тактику започаткував його дядько, щоб у ворога було поменше впевненості.

— А нині є люди в Скеледверях? — поцікавився Ярл.— У Сіроварті?

«Отже, ми поміж цих двох замків, так?» Джон постарався, щоб цей здогад неможливо було прочитати в нього на обличчі.

— Коли ми виїхали зі Стіни, люди були тільки у Східній варті, Чорному замку й Тінявій вежі. Але що могло відтоді змінитися під командуванням Бовена Марша чи сера Деніса, я не знаю.

— Скільки воронів лишається в замках? — запитав Стир.

— У Чорному замку — п’ятсот. У Тінявій вежі — двісті, й, мабуть, три сотні в Східній варті.

Насправді при підрахунку Джон накинув три сотні. «Якби ж то було так просто!..»

Але Ярла він не обдурив.

— Бреше,— сказав той Стиру.— Або додав тих, кого вони втратили на Кулаці.

— Вороне,— застеріг магнар,— не плутай мене з Мансом Рейдером. Збрешеш мені — втну тобі язика.

— Я не ворон і не дозволю обзивати мене брехуном,— Джон розім’яв пальці правої руки.

Тенійський магнар втупився в Джона холодними сірими очима.

— Скоро ми дізнаємося точні цифри,— сказав він за мить.— Іди. Якщо в мене ще виникнуть питання, я по тебе пошлю.

Джон знехотя схилив підборіддя й вийшов. «Якби всі дикуни були такі, як Стир, зраджувати їх було б набагато легше». Але тенійці дуже відрізнялися від решти вільного народу. Магнар вважав себе останнім представником перших людей і правив залізною рукою. Тен, його маленьке володіння, розташувався в гірській долині — ховався серед гір на півночі Льодоіклів, оточений печерниками, ротоногими, велетами й людожерськими кланами з крижаних річок. Ігритта казала, тенійці — запеклі вояки, а їхній магнар для них — цар і бог. Джон міг у це повірити. На відміну від Ярла, Гарми чи Тарараха, Стир вимагав від своїх підлеглих цілковитого послуху, і це через дисципліну в його команді Манс вибрав саме його для переходу через Стіну.

Джон проминув тенійців, які сиділи на своїх круглих бронзових шоломах біля багать. «Куди це поділася Ігритта?» Її речі лежали разом з його речами, але самої дівчини і знаку не було.

— Вона взяла смолоскип і о-он туди пішла,— сказав йому Григ Цап, тицяючи в кінець печери.

Джон рушив у вказаному напрямку й опинився в півтемному приміщенні, серед лабіринту сталагнатів і сталактитів. «Тут її бути не може»,— саме подумав він, коли почув її сміх. Він обернувся на звук, але за десять кроків опинився в зазубні, впершись у глуху стіну біло-рожевого натічного каменю. Збитий з пантелику, він повернувся, звідки прийшов, й аж тут угледів чорну діру під мокрим кам’яним виступом. Опустившись навколішки, він дослухався — й почув слабенький плюскіт води.

— Ігритто!

— Сюди,— долетів її голос з легким відлунням.

Джонові довелося дюжину кроків повзти повзком, поки печера не розширилася. Коли він знову звівся на ноги, якусь мить очі призвичаювалися до темряви. Ігритта принесла смолоскип, але інших джерел світла тут не було. Сама вона стояла біля водоспаду: вода линула з розколини у скелі в широке темне озерце. У світло-зеленій воді відбивалося жовтогаряче полум’я.

— Що ти тут робиш? — поцікавився Джон.

— Почула плюскіт. Хотіла дізнатися глибину печери,— вона вказала смолоскипом.— Прохід веде ще нижче. Я пройшла, може, з сотню кроків, а тоді повернулася.

— Глухий кут.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Прохід веде й далі. В цих горах — сотні печер, а глибоко внизу всі вони з’єднуються. Є навіть коридор під Стіною. Горнів хід.

— Горн...— промовив Джон.— Горн колись був королем-за-Стіною.

— Ага,— сказала Ігритта.— Разом з братом Генделем, три тисячі років тому. Вони цими печерами провели цілу армію вільного народу, а Варта навіть і не здогадалася. Та коли вони вилізли з-під землі, на них накинулися вічнозимські вовки.

— І почалася битва,— пригадав Джон.— Горн зарубав короля на Півночі, але його син підхопив прапор, зняв корону з його чола й, своєю чергою, зарубав Горна.

— Брязкіт мечів збудив воронів у їхніх замках, і вони, всі в чорному, виїхали на поле бою і вдарили вільному народу в тил.

— Так. Тепер у Генделя на півдні був король, на сході — Амбери, а на півночі — Варта. Він теж загинув.

— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Гендель не загинув. Він прорвався крізь воронів і вивів своїх людей назад на північ, а вовки, завиваючи, насідали їм на п’яти. От тільки Гендель не знав печери так добре, як Горн, і завернув не туди,— вона помахала смолоскипом, і тіні застрибали, заворушилися.— Він спускався нижче й нижче, а коли хотів повернутися, всі ходи, які здавалися знайомим, виводили не на світло, а закінчувалися глухою стіною. Незабаром один по одному почали гаснути смолоскипи, й нарешті запала темрява. Генделевих вояків більше ніхто не бачив, але тихої ночі чути, як їхні пра-пра-правнуки плачуть у глибинах гір, досі шукаючи виходу на поверхню. Слухай! Чуєш?

Джон чув тільки плюскіт води та слабеньке потріскування полум’я.

— І прохід під Стіною теж втрачений?

— Були такі, хто брався його шукати. Але ті, хто спускається занадто глибоко, натикаються на Генделевих правнуків, а Генделеві правнуки завжди голодні,— посміхнувшись, вона обережно вставила смолоскип у борозенку в камінні й підійшла до Джона.— У темних глибинах нема чого їсти, крім людського м’яса,— прошепотіла вона, кусаючи його за шию.

Джон зарився обличчям їй у коси, вдихнув повні ніздрі її запаху.

— Ти як стара Нан, коли та розповідала Брану казки про чудовиськ.

— Це я стара? — буцнула його Ігритта кулаком у плече.

— Старша за мене.

— Ага, і мудріша. Ти ж нічого не знаєш, Джоне Сноу,— вона відштовхнулася від нього та скинула кролячу жилетку.

— Що ти робиш?

— Хочу тобі показати, яка я стара,— вона розшнурувала замшеву курточку й пожбурила її вбік, а тоді одним рухом стягнула через голову всі три вовняні сорочки.— Хочу, щоб ти побачив.

— Нам не варто...

— Варто.

Груди її колихнулися: вона, стоячи на одній нозі, стягнула чобіт, а тоді перестрибнула на другу ногу, щоб стягнути і другий. Пипки світилися широкими рожевими кружальцями.

— Якщо хочеш побачити, маєш і сам показатися. Бо ти нічого не знаєш, Джоне Сноу.

— Я знаю, що хочу тебе,— почув він власний голос, забувши і про свої обітниці, і про свою честь.

А дівчина стояла перед ним, як у день уродин, а прутень у нього між ніг був твердий, як навколишнє каміння. Джон уже з півсотні разів кохався з нею, та то все було під хутрами, серед людей. І досі він не бачив, яка вона вродлива. Ноги мала худенькі, але м’язисті; волоссячко там, де сходилися стегна, ще полум’яніше-руде, ніж коси на голові. «Відтак їй щастить ще більше?» Він притягнув її до себе.

— Обожнюю твій запах,— сказав він.— Обожнюю руде волосся. Обожнюю твої вуста, і як ти цілуєшся. Обожнюю твою усмішку. Обожнюю твої груди,— він поцілував їх: спершу одне персо, потім друге.— Обожнюю твої худенькі ноги й те, що між ними ховається.

Він опустився навколішки, щоб поцілувати її туди, спершу легенько торкнувся вустами горбочка, але Ігритта трохи розсунула ноги, і Джон, побачивши рожеву плоть, поцілував її і лизнув. Ігритта легенько зітхнула.

— Якщо ти мене так обожнюєш, чого ти ще й досі вдягнений? — прошепотіла вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Нічо... о! О! О-о-о...

По всьому Ігритта навіть засоромилася... ну, наскільки Ігритта взагалі здатна засоромитися.

— Те, що ти зробив,— заговорила вона, коли вони лежали на купі власного одягу,— своїм... язиком...— вона завагалася.— Так... так на півдні лорди роблять своїм леді?

— Не думаю...— Джонові ніхто ніколи не розповідав, як лорди роблять своїм леді.— Мені просто... просто закортіло тебе туди поцілувати, і все. Тобі, здається, сподобалося.

— Ага. Трохи сподобалося. Ніхто тебе цього не вчив?

— А нікого й не було,— зізнався він.— Тільки ти.

— Незайманець! — піддражнила вона.— Ти був незайманцем!

Він грайливо вщипнув її за пипку.

— Я був вояком Нічної варти.

«Був», ось як він сказав. А нині він хто? Про це думати не хотілося.

— А ти не була незайманкою?

Ігритта звелася на лікті.

— Мені дев’ятнадцять років, я — списосуджена, поцілована вогнем. Як я могла бути незайманою?

— А хто був твій перший?

— Хлопець на святі, п’ять років тому. Приїхав разом з братами торгувати, у нього волосся, як у мене, теж було поціловане вогнем, отож я вирішила, що він — щасливий знак. Але він виявився слабаком. Коли він повернувся й хотів мене викрасти, Довгоспис зламав йому руку та прогнав його, і він після цього вже спроб не робив — жодного разу.

— То, виходить, це був не Довгоспис? — Джон відчув полегшення. Йому-бо подобався Довгоспис з його негарним обличчям і дружнім ставленням.

— Фу! — штурхнула його вона.— Ти би спав зі своєю сестрою?

— Довгоспис тобі не брат.

— Він з мого села. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Справжній чоловік краде собі жінку здалеку, щоб зміцнити клан. Жінки, які сплять з братами, батьками чи родичами з клану, ображають богів, їхнє прокляття — слабкі та хворобливі діти. А буває, і чудовиська.

— Крастер бере собі за жінок власних дочок,— зауважив Джон.

Вона знову його штурхнула.

— Крастер радше з ваших, аніж із наших. Його батько був вороном, який украв собі жінку з Білодерева, але кинув її і втік назад на Стіну. Одного разу вона пішла на Стіну показати ворону його сина, але брати засурмили в ріжки та прогнали її. У Крастерових жилах тече чорна кров, він несе на собі тяжке прокляття,— мовила вона й легенько провела пальцями Джону по животі.— Я боялася, ти теж колись так учиниш. Утечеш назад на Стіну. Бо ти не знав, що зі мною робити після того, як украв мене.

Джон сів.

— Ігритто, я тебе не крав.

— Крав-крав. Стрибнув просто з гори, убив Орелла, і я ще й сокиру не встигла вихопити, як ти вже ножа мені до горла приставив. Я думала, ти мене візьмеш просто там, або вб’єш, або те і те, але ти нічого не зробив. А потім я тобі розповіла легенду про Баїла Барда і про вічнозимську ружу, подумавши, що тоді ти точно здогадаєшся і собі зірвати цвіт, але ти не здогадався. Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу,— вона сором’язливо усміхнулася до нього.— Але, можливо, дечого навчишся.

Зненацька Джон зауважив, що навколо затанцювало світло. Він роззирнувся.

— Треба вставати. Смолоскип майже вигорів.

— Ворон боїться Генделевих правнуків? — посміхнулася вона.— Підніматися тут недалечко, і я ще з тобою не закінчила, Джоне Сноу,— вона штовхнула його назад на купу одягу й осідлала.— А ти...— почала була вона й завагалася.

— Що? — спитав він, а смолоскип почав згасати.

— Знову так зробиш? — випалила Ігритта.— Язиком? Цілунок лорда? І я... побачимо, чи тобі сподобається.

Коли догорів смолоскип, Джону Сноу це було вже байдуже.

Відчуття провини прийшло пізніше, тільки цього разу воно було вже слабше. «Якщо це так неправильно,— думав він,— чому боги допустили, щоб це було так приємно?»

Коли вони скінчили, в гроті було темно, як у вусі. Єдине світло тьмяно пробивалося з проходу, який вів нагору в більшу печеру, де горіло два десятки багать. Навпомацки вдягаючись у темряві, Джон з Ігриттою наштовхувалися одне на одного. Ігритта вступила в озерце — і скрикнула: така холодна була вода. Джон засміявся, і вона його теж потягнула у воду. Якийсь час вони борюкались і плюскались у темряві, а тоді дівчина знов опинилась у його руках, і виявилося, що вони ще все-таки не скінчили.

— Джоне Сноу,— мовила Ігритта, відчувши в собі його сім’я,— а тепер не рухайся, любчику. Приємно відчувати тебе в собі, ага. А може, ну його, не повертатимемося до Стира з Ярлом? Спустимося нижче, приєднаємося до Генделевих правнуків. Я б узагалі ніколи не виходила з цієї печери, Джоне Сноу. Ніколи.