Буря Мечів

Джеймі

Король помер, йому сказали, гадки не маючи, що Джофрі був йому не лише сувереном, а й сином.

— Куць йому кинджалом горло розпоров,— заявив яточник у придорожньому заїзді, де вони зупинилися на ніч.— А потім напився його крові з великої золотої чари.

Чоловік не впізнав однорукого бороданя-лицаря з великим кажаном на щиті; власне, не впізнавав ніхто, отож чоловік і бовкав таке, чого в житті б не промовив, якби знав, хто перед ним.

— То була отрута,— заперечив господар заїзду.— У хлопця пика почорніла, як слива.

— Нехай Отець судить його по справедливості,— пробурмотів септон.

— То карликова жінка разом з ним це вбивство влаштувала,— присягався лучник у лівреї підданого лорда Рована.— А потім зникла з зали у хмарі сірки, а в Червоній фортеці бачили привид деривовка, з пащі якого скрапувала кров.

Джеймі слухав мовчки, забувши про ріг елю у здоровій руці, а слова накривали його з головою. «Джофрі. Рідна кров. Мій первісток. Мій син». Він спробував пригадати обличчя хлопця, але його риси незмінно перетворювалися на риси Серсі. «Вона буде в жалобі — коси розпатлані, очі червоні від сліз, вуста тремтітимуть, намагаючись заговорити. А коли побачить мене, знову розплачеться, хай і силкуватиметься притлумити сльози». Сестра рідко плакала, хіба що поряд з ним. Терпіти не могла, щоб хтось бачив її слабкість. Тільки брату-близнюку вона звіряла свої душевні рани. «Від мене вона чекатиме співчуття й помсти».

Наступного дня за наполяганням Джеймі вони погнали вперед. Адже син його помер, і сестра потребує його.

Побачивши перед собою місто, побачивши сторожові вежі, які темніли в присмерку, Джеймі Ланністер поскакав до Волтона Сталеві Ноги, який їхав зразу за Нейджем з прапором миру в руках.

— Що це так жахливо смердить? — нарікав північанин.

«Смерть»,— подумав Джеймі, але натомість сказав:

— Дим, піт, лайно. Коротше кажучи, Королівський Причал. А якщо маєте гарний ніс, можете і зраду занюхати. Ви не знаєте запаху міста?

— Я знаю запах Білої Гавані. Там і близько не смердить, як тут.

— Біла Гавань порівняно з Королівським Причалом — те саме, що мій брат Тиріон порівняно з сером Грегором Кліганом.

Нейдж повів загін до невисокого пагорба, і прапор миру з сімома хвостами здіймався й маяв на вітру, а на верхівці ратища сяяла блискуча семикутна зірка. Скоро Джеймі побачить Серсі, й Тиріона, й батька. «Невже брат і справді вбив хлопця?» В таке Джеймі було важко повірити.

Він був на диво спокійний. Люди начебто мають божеволіти від горя, коли в них помирають діти, розумів Джеймі. Мають дерти на собі волосся, проклинати богів і присягати криваво помститися. То чому ж він майже нічого не відчуває? Хлопець жив і помер, вірячи, що його батько — Роберт Баратеон.

Джеймі був присутній на пологах, це правда, хоча зробив це більше заради Серсі, ніж заради малюка. Але ніколи не тримав його на руках. «І який це матиме вигляд? — зронила Серсі, коли нарешті вийшли повитухи.— Досить того, що він схожий на тебе, ще почни труситися над ним». Джеймі здався без бою. Хлопчик виявився писклявим рожевим згортком, який вимагав усього часу Серсі, любові Серсі, грудей Серсі. То нехай Роберт забирає його собі.

А нині він помер. Джеймі уявив, як Джоф лежить, нерухомий і холодний, з почорнілим від отрути обличчям,— і все одно нічого не відчув. Мабуть, він і справді чудовисько, як усі кажуть. Якби Отець небесний спустився на землю й запропонував йому повернути сина або руку, Джеймі й не сумнівався, що обрав би. У нього, зрештою, є другий син, є сім’я, щоб народити ще багато синів. «Якщо Серсі захоче ще дитину — будь ласка... і цього разу я потримаю її на руках, і до Чужих усі ті, кому це буде не до шмиги». Роберт гниє в могилі, а Джеймі вже нудить від брехні.

Нагло розвернувшись, він поскакав шукати Брієнну. «Боги відають, чого я переймаюся. Менш товариської істоти мені ще не траплялося зустрічати». Дівчина їхала далеко позаду, ще й на кілька футів збоку, так наче підкреслюючи, що вона до гурту не належить. Дорогою для неї підшукали чоловіче вбрання: там сорочку, тут накидку, пару бриджів і плащ із каптуром, навіть залізний нагрудник. У чоловічому одязі їй, здавалося, комфортніше, та навіть він її не красив. І не робив щасливішою. Щойно вона опинилася за межами Гаренхолу, до неї повернулася звична пихата впертість. «Вимагаю назад свою зброю і обладунки»,— заявила дівчина. «Ой, та залюбки вдягнемо тебе назад у крицю,— озвався Джеймі.— Особливо в шолом. Усім буде краще, якщо ти триматимеш рот на замку, а забороло опущеним».

Брієнна не заперечувала, проте її похмуре мовчання почало псувати Джеймі настрій не менше, ніж Кайбернові нескінченні спроби причарувати. «От би не подумав, що скучатиму за товариством Клеоса Фрея, боги праведні!» Джеймі вже пошкодував, що не лишив її тоді ведмедеві.

— Королівський Причал,— оголосив Джеймі, розшукавши дівчину.— Подорож закінчена, міледі. Ви свою обіцянку стримали — доправили мене на Королівський Причал. Майже цілого й неушкодженого, якщо не рахувати долоні з кількома пальцями.

В очах Брієнни читалася байдужість.

— Це лише половина обіцянки. Я сказала леді Кетлін, що привезу їй назад дочок. Або принаймні одну Сансу. А тепер...

«Вона не знайома з Робом Старком, але горює за ним більше, ніж я горюю за Джофом». А може, горювала вона за леді Кетлін. Звістка наздогнала їх у Красолісі, а розповів її червонопикий і дебелий як діжка лицар на ім’я Бертрам Бісбері, у якого на гербі красувалися три вулики на смугастому чорно-жовтому полі. Буквально вчора через Красоліс проїхав загін лорда Пайпера, повідомив Бісбері, вони поспішали на Королівський Причал, і теж під прапором миру. «Оскільки Юний Вовк загинув, Пайпер не бачив підстав продовжувати боротьбу. Його син сидить в ув’язненні в Близнючках». Брієнна роззявила рота, як корова, що мало своєю жуйкою не вдавилася, тож довелося Джеймі витягати з лицаря історію Червоного весілля.

«У кожного лорда є непокірні прапороносці, які заздрять його становищу,— потому пояснив він дівчині.— От у мого батька були Рейни і Тарбеки, у Тайрелів — Флоренти, у Гостера Таллі — Волдер Фрей. Тільки силою можна тримати таких людей в руках. Та щойно вони занюхають слабкість... За Доби героїв Болтони лупили зі Старків шкуру й носили замість плащів». Вигляд у дівчини був такий жалюгідний, аж Джеймі піймав себе на тому, що йому хочеться мало не втішити її.

З того дня Брієнна зробилася немов напівмертва. Навіть коли він обзивав її «дівкою», вона вже не реагувала. «Її полишили всі сили». Ця жінка скинула валун на Робіна Райгера, боролася з ведмедем турнірним мечем, відкусила вухо Варго Гоуту, до знемоги билася з Джеймі... а тепер була геть зламана, виснажена.

— Попрошу батька доправити вас назад на Тарт, якщо ви не проти,— запропонував Джеймі.— Або, якщо схочете залишитися, можу підшукати вам місце при дворі.

— Фрейліною королеви? — тупо поцікавилася вона.

Джеймі пригадав, який вигляд вона мала в тій рожевій атласній сукні, й постарався не уявляти, що сказала б сестра про таку фрейліну.

— Може, посаду в міській варті...

— Не служитиму я з клятвопорушниками й убивцями.

«То чого взагалі було меча в руки брати?» — міг би сказати на це Джеймі, але промовчав.

— Як зволите, Брієнно.

Однією рукою він розвернув коня й поїхав геть.

Коли під’їхали, Божа брама була відчинена, але вздовж дороги вишикувалося зо дві дюжини возів, навантажених діжками сидру, барилами яблук, тюками соломи й такими велетенськими гарбузами, яких Джеймі в житті не бачив. Майже кожен віз мав охорону — солдатів з гербами маломожних лордійчуків, перекупних мечів у кольчугах і дубленій шкірі, іноді просто рожевощокого селянського сина, який стискав у руках саморобне ратище з обпаленим гостряком. Джеймі, проїжджаючи повз них, усміхався. При брамі золоті плащі, пропускаючи вози, збирали данину.

— Що це таке? — поцікавився Сталеві Ноги.

— Доводиться платити за проїзд у місто. Це наказ королівського правиці та скарбничого.

Джеймі оглянув довгу шерегу возів, гарб і нав’ючених коней.

— І вони все одно шикуються, попри данину?

— Після бою тут можна непогано заробити,— весело пояснив мірошник з найближчого воза.— Тепер місто тримають Ланістери, старий лорд Тайвін з Кичери. Про нього кажуть, що він сере сріблом.

— Золотом,— сухо виправив Джеймі.— А Мізинчик карбує монети з золотушника, мамою клянуся.

— Нині за скарбничого Куць,— сказав капітан при брамі.— Тобто був, поки його не арештували за вбивство короля,— пояснив він і підозріливо оглянув північан.— А ви хто такі, хлопці?

— Вояки лорда Болтона, приїхали побачитися з королівським правицею.

Капітан подивився на Нейджа з прапором миру.

— Хочете сказати — приїхали прихилити коліно. Ви не перші. Їдьте просто в замок, і дивіться мені — щоб не наробили клопоту! — він жестом дозволив їм проїздити, а сам повернувся до возів.

Якщо Королівський Причал і був у жалобі за своїм малолітнім королем, Джеймі про це в житті б не здогадався. На вулиці Зерна жебручий брат у благенькій рясі голосно молився за упокій душі Джофрі, та перехожі звертали на нього уваги не більше, ніж на незакріплену віконницю, яка билася на вітрі. А так на вулицях усе було по-старому: золоті плащі в чорних кольчугах; малі пекарчуки, що продавали пироги, хліб і гарячі пиріжки; повії, що вистромлювалися з вікон у незашнурованих корсетах; з ночі повні лайна смердючі стічні канави. Проминули п’ятьох чоловіків, які намагалися витягнути з провулку дохлого коня, а далі — жонглера, який підкидав у повітря ножі на радість юрмі п’яних тайрелівських солдатів і дітлахів.

Їдучи знайомими вулицями в товаристві двохсот північан, мейстра без ланцюга й потворної жінки-дивачки, Джеймі помітив, що зовсім не привертає уваги. Не був певен, радіти чи дратуватися.

— Ніхто мене не впізнає,— мовив він до Волтона Сталеві Ноги, перетинаючи Швецький майдан.

— Обличчя у вас не таке, як було, і руки теж,— сказав на це північанин.— До того ж тепер у них новий Царевбивця.

Брама до Червоної фортеці була відчинена, але дорогу перегородила дюжина золотих плащів з піками в руках. Коли до них під’їхав Сталеві Ноги, вони наставили на нього вістря пік, та Джеймі впізнав білого лицаря, що був у них за командира.

— Пане Мірине!

Очі сера Мірина Транта під обвислими повіками вибалушилися.

— Пане Джеймі?

— Приємно, що мене ще хтось пам’ятає. Звеліть своїм людям відійти.

Давно вже ніхто не слухався його так жваво. Джеймі й забув, як це приємно.

У зовнішньому дворі було ще двоє з королівської варти — двоє новеньких, які при Джеймі ще не носили білих плащів. «Як це схоже на Серсі: спершу зробити мене лордом-командувачем, а потім добирати мені колег без моєї згоди».

— Бачу, хтось мені двох нових братів пристарав,— мовив Джеймі, спішуючись.

— Маємо честь, сер,— лицар квітів так ясно й чисто сяяв у білому шоломі й шовках, що Джеймі в порівнянні з ним почувався незугарним нетягою.

Джеймі обернувся до Мірина Транта.

— Ви погано вчили своїх нових братів їхніх обов’язків, сер.

— Яких обов’язків? — почав захищатися Мірин Трант.

— Берегти життя королю. Скількох монархів ви вже втратили відтоді, як я поїхав з міста? Двох, так?

І тут сер Балон побачив кикіть.

— Ваша рука...

— Тепер б’юся лівою,— силувано всміхнувся Джеймі.— Оце справжня боротьба. Де мені шукати лорда-батька?

— У світлиці з лордом Тайрелом і княжичем Оберином.

«Мейс Тайрел і Червоний Гад разом переломили хліб? Дивина, та й годі!»

— Королева також із ними?

— Ні, мілорде,— озвався сер Балон.— Вона в септі, молиться за короля Джофрі...

— Ти!

Останній з північан спішився, бачив Джеймі, й нарешті Лорас Тайрел угледів Брієнну.

— Пане Лорасе,— стояла вона мов дурепа, вчепившись у вуздечку.

Лорас Тайрел широким кроком підійшов до неї.

— Навіщо? — кинув він.— Отепер ти розповіси мені навіщо! Він так добре до тебе ставився, дарував тобі веселковий плащ! Навіщо ти його вбила?

— Я не вбивала. Та я б за нього життя відала!

— І віддаси,— сер Лорас вихопив меча.

— Це не я!

— Емон Кай перед смертю присягався, що ти.

— Його не було в наметі, він не бачив...

— В наметі не було нікого, крім тебе і леді Старк. Хочеш сказати, що літня жінка могла б розрубати загартовану крицю?

— Там була тінь... Знаю, звучить як маячня, але... Я допомагала Ренлі вдягнути обладунки, і тут згасли свічки й навсібіч хлюпнула кров. Це був Станіс, сказала леді Кетлін. Його... його тінь. Я ні в чому не винна, честю присягаюся...

— Нема у тебе честі! Оголюй меча. Не хочу, аби потім казали, наче я зарубав тебе беззбройну.

— Заберіть меча, сер,— став між ними Джеймі.

Сер Лорас почав його помалу обходити.

— Ти ще й боягузка, не тільки вбивця, Бріенно? Це тому ти втекла з кров’ю на руках? Оголюй меча, жінко!

— Ви моліться, щоб вона не оголила,— Джеймі знову заступив йому дорогу.— Бо ще доведеться ваше тіло виносити. Дівка дужа, як Грегор Кліган, хай і не така вродлива.

— Це не ваша справа,— сер Лорас відштовхнув його вбік.

Джеймі, ухопивши хлопця здоровою рукою, рвучко розвернув його.

— Я — лорд-командувач королівської варти, ти, зухвале цуценя! Твій командувач, поки ти носиш цей білий плащ. А тепер сховай свого клятого меча, бо я зараз у тебе його заберу й застромлю туди, куди навіть Ренлі доступу не мав.

Хлопець на мить завагався, і сер Балон Свон устиг сказати:

— Роби, як велить лорд-командувач, Лорасе.

Тут уже мечі повитягали деякі золоті плащі, а у відповідь на це — і дехто з вояків Страхфорту. «Чарівно,— подумав Джеймі,— не встиг я з коня злізти, як у дворі готується різанина».

Сер Лорас люто пхнув меча назад у піхви.

— Нескладно було, правда ж?

— Вимагаю її арештувати! — мовив сер Лорас.— Леді Брієнно, я звинувачую вас у вбивстві лорда Ренлі Баратеона.

— Хай там як,— мовив Джеймі,— а дівка точно знає, що таке честь. Краще за тебе. А може, навіть правду каже. Не заперечую, розумницею її не назвеш, та навіть моя коняка могла б вигадати кращу побрехеньку, якби таки хотіла збрехати. Та якщо ти наполягаєш... Пане Балоне, проведіть леді Брієнну на вежу і тримайте там у камері під вартою. І ще пошукайте якогось годящого приміщення для Волтона Сталеві ноги і його людей, щоб вони могли там почекати, заки батько їх прийме.

— Так, мілорде.

У великих синіх очах Брієнни плескалася кривда, коли Балон Свон з дюжиною золотих плащів повів її геть. «Та ти мені повітряні цілунки посилати мала б»,— кортіло сказати Джеймі. Чого всі неправильно розуміють кожен його клятий вчинок? «Ейрис. Усе почалося з Ейриса». Джеймі, повернувшись до дівчини спиною, широким кроком рушив через двір.

Двері в королівський септ чатував ще один лицар у білих обладунках — високий чолов’яга, чорнобородий, широкоплечий, з гакуватим носом. Побачивши Джеймі, він кисло посміхнувся й мовив:

— І куди це ви зібралися?

— У септ,— Джеймі підніс кикіть, показуючи напрямок.— Ось у цей. З королевою збираюся побачитися.

— Її світлість у жалобі. З якого дива їй бачитися з таким, як ви?

«Бо я її коханець і батько її закатрупленого сина»,— кортіло йому сказати.

— Хто ви взагалі такий, сьоме пекло?

— Лицар королівської варти, а тобі, каліко, слід навчитися трохи поваги, бо я тобі ще й другу руку відрубаю — і будеш зранку тільки кашку смоктати.

— Я взагалі-то брат королеви, сер.

Білого лицаря це розсмішило.

— Утік, отакої? Ще й трохи підріс, мілорде?

— Другий брат, бовдуре. І лорд-командувач королівської варти. А тепер відійди, бо пошкодуєш.

Цього разу бовдур довго його роздивлявся.

— Невже це... сер Джеймі,— він виструнчився.— Перепрошую, мілорде. Я вас не впізнав. Маю честь представитися: сер Озмунд Кетлблек.

«Маєш честь?»

— Хочу побути з сестрою наодинці. Подбайте, щоб у септ ніхто більше не заходив, сер. Бо якщо нас потурбують, я вам кляту голову відрубаю.

— Так, сер. Як зволите,— сер Озмунд відчинив двері.

Серсі стояла навколішках перед олтарем Матері. Дроги з Джофрі поставили під Невідомцем, який веде новопреставлених на той світ. У повітрі висів густий аромат ладану, горіли сотні свічок, возсилаючи небесам сотні молитов. «Джофові без усіх цих молитов не обійтися, це точно».

Сестра озирнулася через плече.

— Хто тут? — спитала вона. І скрикнула: — Джеймі?

Вона підвелася, в очах її стояли сльози.

— Це справді ти?

Але вона не пішла до нього. «Ніколи вона не йшла до мене,— подумав він.— Завжди чекала, коли прийду я. Вона дає, та тільки якщо я попрошу».

— Якби ж ти приїхав раніше! — пробурмотіла вона, коли він пригорнув її.— Чому ти не приїхав раніше, не захистив мене? Мій хлопчик...

«Наш хлопчик».

— Приїхав, коли зміг,— він випручався з обіймів і відступив на крок.— Там війна, сестро.

— Як ти схуд! А твоє волосся, твоє золоте волосся...

— Волосся відросте,— сказав Джеймі й підніс кикіть. «Нехай бачить».— А оце — ні.

У неї розширилися очі.

— Старки...

— Ні. Це робота Варго Гоута.

Ім’я нічого їй не сказало.

— Кого?

— Цапа з Гаренхолу. Який там ненадовго.

Серсі озирнулася на дроги з Джофрі. Мертвого короля вбрали в позолочені лати, моторошно схожі на лати самого Джеймі. Забороло на шоломі було опущене, від золота м’яко відбивалося світло свічок, тож хлопець у смерті сяяв ясно І яро. Свічки оживили й рубіни, які прикрашали ліф жалобної сукні Серсі. Коси, незаплетені й незачесані, спадали на плечі.

— Він убив його, Джеймі. Як і застерігав мене. Прийде день, сказав він, коли я радітиму й тішитимуся в безпеці, але радість моя згорить на попіл.

— Тиріон так сказав?

Джеймі не хотів у це вірити. Кревногубство гірше за царевбивство в очах богів і людей. «Він знав, що хлопець мій. Я любив Тиріона. Був добрий до нього. Крім одного разу...» Але ж Куць не знає правди! Чи знає?

— Навіщо йому вбивати Джофа?

— Через повію,— обома долонями вона міцно стиснула йому здорову руку.— Він казав, що так і зробить. І Джоф це знав. Помираючи, він указав на свого вбивцю. На того малого покруча — нашого брата,— вона поцілувала пальці Джеймі.— Ти ж його уб’єш заради мене, правда? Ти помстишся за нашого сина.

— Він усе одно мій брат,— відсторонився Джеймі. Й підніс їй під самі очі свій кикіть — на той раз, як вона погано роздивилася.— І більше я навряд чи зможу когось убити.

— У тебе ж є друга рука, ні? Я ж тебе не прошу здолати у двобої Гончака. Тиріон — карлик, сидить у камері. Як для тебе, то вартові відійдуть.

На саму думку про це в нього замлоїло в животі.

— Маю спершу все дізнатися. Як це сталося.

— Дізнаєшся,— пообіцяла Серсі.— Буде суд. Коли почуєш про все, що він зробив, сам захочеш його смерті не менше за мене,— вона торкнулася його обличчя.— Я без тебе зовсім розгубилася, Джеймі. Боялася, Старки мені твою голову пришлють. Цього б я не витримала,— вона поцілувала його. Легенький був цілунок, заледве доторк вуст до вуст, але Джеймі, пригортаючи її, відчув, як вона тремтить.— Без тебе я не почуваюся цілісною.

У поцілунку, яким він відповів їй, не було ніжності, тільки жага. Її вуста розтулилися назустріч його язику.

— Ні,— зронила вона, коли його вуста ковзнули їй по шиї,— не тут. Септони...

— До Чужих тих септонів,— він знову вже цілував її — цілував мовчки, цілував довго, поки вона не застогнала. А тоді, збивши свічки на підлогу, він вклав її на олтар Матері, задираючи спідниці й шовковисту сорочку під ними. Вона била його кулачками у груди, мурмотіла щось про ризик, небезпеку, про батька, про септонів, про гнів божий. Джеймі й не чув. Спустивши бриджі, він заліз згори й розсунув їй голі білі ноги. Однією рукою ковзнув їй по стегну, під білизну. Зірвавши її, він побачив, що в Серсі місячне, але то не мало значення.

— Швидше,— шепотіла вона,— хутчіш, хутчіш, уже, уже! Джеймі, Джеймі, Джеймі! — руки її спрямовували його.— Так,— скрикнула Серсі, коли він опинився всередині,— мій братику, любий братику, так, саме так, отак. Ти мій, ти вдома, ти вдома, ти вдома.

Вона цілувала його у вухо та гладила коротке наїжачене волосся. Джеймі загубився в її тілі. Відчував, як серце Серсі б’ється в унісон з його власним, відчував вологу крові й сімені, коли вони злилися в одне.

Та щойно кінчили, королева сказала:

— Дай підвестися. Якщо нас отак заскочать...

Неохоче Джеймі перекотився набік і допоміг їй злізти з олтаря. Білий мармур був у слідах крові. Джеймі витер його рукавом, а тоді нахилився підняти свічки, які перед тим скинув. На щастя, всі вони, падаючи, згасли. «Якби септ загорівся, я міг би й не помітити».

— Це було безглуздо,— Серсі розпростала сукню.— Коли батько в замку... Джеймі, мусимо бути обережні.

— Мене вже нудить від обережності. Таргарієни одружували братів із сестрами, то чого й ми так не можемо? Виходь за мене, Серсі. Вийди перед королівством і скажи, що хочеш мене. І буде в нас своє весілля, і ми зробимо ще одного сина — замість Джофрі.

— Не смішно,— відсторонилася вона.

— А ти чуєш, що я сміюся?

— Ти в Річкорині голову загубив? — роздратовано мовила вона.— Томен може трон успадкувати тільки через Роберта, і ти це знаєш.

— У нього буде Кичера Кастерлі, невже цього недосить? Нехай на троні сидить батько. А я хочу тільки тебе,— він хотів торкнутися її щоки. Звичка — друга натура, й потягнувся він правою рукою.

Серсі відсахнулася від обрубка.

— Не... не кажи так. Ти мене лякаєш, Джеймі. Не дурій. Одне необережне слово — і ми все втратимо. Що вони з тобою зробили?

— Відтяли мені руку.

— Ні, не тільки, ти змінився,— вона відступила на крок.— Поговоримо пізніше. Завтра. У мене на вежі ув’язнені покоївки Санси Старк, маю їх допитати... а тобі слід іти до батька.

— Я здолав тисячу льє, щоб дістатися до тебе, і дорогою втратив найкращу свою частину. Не проганяй мене.

— Іди,— повторила вона, відвертаючись.

Джеймі, зашнурувавши бриджі, зробив як наказано. Хай як він змучився, а ліжко почекає. Тепер уже лорд-батько точно знає, що він повернувся в місто.

Вежу правиці охороняли гвардійці Ланістерів, які одразу ж його впізнали.

— Боги милостиві повернули вас нам, сер! — сказав один з них, притримуючи двері.

— Боги тут ні до чого. Це Кетлін Старк мене повернула. Вона, а ще лорд Страхфорту.

Піднявшися сходами, Джеймі без попередження увійшов у світлицю, де біля вогню сидів батько. Лорд Тайвін був сам, і Джеймі був за це вдячний. Не хотілося поки що показувати свою скалічену руку Мейсу Тайрелу чи Червоному Гаду, а тим паче їм обом водночас.

— Джеймі,— мовив лорд Тайвін, так наче вони бачилися щойно за сніданком.— Зі слів лорда Болтона я чекав на тебе раніше. Сподівався, ти приїдеш на весілля.

— Затримався,— Джеймі тихо зачинив двері.— Чув, сестра перевершила саму себе. Сімдесят сім страв і царевбивство — такого весілля ще точно не було. Давно ти знаєш, що я на волі?

— Євнух повідомив мені за кілька днів по тому, як ти втік. Я послав у приріччя людей на твої пошуки. Грегора Клігана, Семвела Спайсера, братів Пламів. Вейрис теж поширив інформацію, але тихенько. Ми вирішили: що менше людей знатиме, що ти на волі, то менше їх на тебе полюватиме.

— А про це Вейрис згадував? — Джеймі підійшов до вогню, щоб батько все побачив.

Лорд Тайвін скочив з крісла, засичав крізь зціплені зуби.

— Хто це зробив? Якщо леді Кетлін думала...

— Леді Кетлін, тримаючи меча в мене на горлі, змусила мене присягнутися, що я поверну їй дочок. А це цапова робота. Це зробив Варго Гоут, лорд Гаренхолу!

— Вже ні,— бридливо відвернувся лорд Тайвін.— Люди сера Грегора взяли замок. Майже всі перекупні мечі покинули свого капітана, і хтось зі старих підданих леді Вент відчинив бічні двері. Гоута Кліган знайшов у Залі сотні вогнищ — сидів там самотою, божевільний від болю й гарячки через загноєну рану. Вухо, здається.

Джеймі не міг стримати сміху. «Яка краса! Вухо!» Не міг дочекатися, коли розповість Брієнні, хоча дівці навряд чи буде так само смішно, як йому.

— То він уже мертвий?

— Ще ні, але скоро. Йому відрубали руки й ноги, але Клігана, здається, розважає, як цей когорянин бризкає слиною.

Посмішка Джеймі скисла.

— А що браві компанійці?

— Хто лишався в Гаренхолі, всі вже мертві. Решта розбіглися. Помчать у порти, гарантую, або спробують загубитися в лісах,— погляд його знову впав на кикіть Джеймі, й вуста напружилися від люті.— Голови їхні будуть у нас. Усі до однієї. Зможеш тримати меча в лівій руці?

«Та я заледве самотужки вдягаюся зранку». Джеймі простягнув згадану руку батькові на огляд.

— П’ять пальців, мало чим від другої відрізняється. То чом їй не працювати, як та?

— Добре,— мовив батько.— Це добре. У мене для тебе подарунок. До твого повернення. Коли Вейрис сказав мені...

— Якщо то не нова рука, це може почекати,— Джеймі сів у крісло навпроти батька.— Як помер Джофрі?

— Отрута. Мало все виглядати, наче він їжею вдавився, але я звелів розітнути йому горло, й мейстри не знайшли ніякої непрохідності.

— Серсі заявляє, що це зробив Тиріон.

— Твій брат підніс королю отруєне вино на очах у тисячі людей.

— Ото була дурість з його боку!

— Я взяв під варту Тиріонового зброєносця. І покоївок його дружини теж. Побачимо, що вони зможуть нам розповісти. Золоті плащі сера Адама зараз шукають Старківну, Вейрис пропонує за неї винагороду. Королівське правосуддя здійсниться.

«Королівське правосуддя».

— Стратиш власного сина?

— Його звинувачують у царевбивстві та кревногубстві. Якщо не винен, йому нема чого боятися. Та спершу маємо вивчити докази за і проти нього.

Докази. Джеймі добре знав, які докази можна знайти у цьому місті брехунів.

— Ренлі також помер дивною смертю — і саме тоді, коли це було потрібно Станісу.

— Лорда Ренлі зарізали його власні вартові — якась там жінка з Тарту.

— Ця жінка з Тарту допомогла мені опинитися тут. Я кинув її в камеру, щоб утихомирити сера Лораса, але я радше повірю у привид Ренлі, ніж у те, що вона могла його скривдити. А от Станіс...

— Джофрі вбила отрута, а не чари,— лорд Тайвін знову кинув погляд на кикіть Джеймі.— Ти не зможеш служити в королівській варті без робочої руки...

— Зможу,— урвав його Джеймі.— І буду. Прецеденти були. Можу подивитись у Білій книзі й відшукати, якщо хочеш. Цілий чи каліка, а лицар королівської варти служить до самої смерті.

— Серсі цьому поклала край, коли замінила сера Баристана через поважний вік. Гарний подарунок для Віри переконає верховного септона звільнити тебе від обітниці. Визнаю, сестра твоя дурість вчинила, позбувшись Селмі, та оскільки вона все одно вже відчинила браму...

— ...хтось має знову її зачинити,— підвівся Джеймі.— Досить з мене високородних леді, які мені під ноги цебра з лайном розливають, батьку. Ніхто не питав мене, чи хочу я стати лордом-командувачем королівської варти, та я ним став. У мене є обов’язки...

— Так,— і собі підвівся лорд Тайвін.— Обов’язки перед домом Ланістерів. Ти — спадкоємець Кичери Кастерлі. Саме там ти й маєш бути. І з тобою має поїхати Томен — як твій годованець і зброєносець. Саме в Кичері він стане справжнім Ланістером, і до того ж я хочу забрати його подалі від матері. Для Серсі я збираюся підшукати нового чоловіка. Можливо, Оберина Мартела, якщо переконаю лорда Тайрела, що цей союз нічим не загрожує Небосаду. Та й тобі давно пора одружитися. Тайрели наполягають, що Марджері слід узяти шлюб з Томеном, та якщо я запропоную тебе...

— Ні! — Джеймі вже наслухався. Ні, аж переслухався. Його вже нудило від цього, нудило від лордів і лжі, нудило від батька, від сестри, нудило від усієї цієї клятої справи.— Ні, ні, ні, ні, ні. Скільки разів мені повторювати, щоб ти почув? Оберин Мартел? Він сумнозвісний не лише тим, що отруює лезо свого меча. В нього байстрюків більше, ніж у Роберта, а ще він спить із хлопчиками. І якщо ти на кляту мить уявив собі, що я одружуся з удовою Джофрі...

— Лорд Тайрел присягається, що дівчина досі незаймана.

— Як на мене, то хай хоч помре незаймана. Я її не хочу, і твоєї Кичери я теж не хочу!

— Ти мій син...

— Я — лицар королівської варти. Лорд-командувач королівської варти! Ось ким я збираюся бути й надалі!

У жорстких бакенбардах, які обрамляли обличчя лорда Тайвіна, сяйнуло золотом світло вогню. На шиї пульсувала жилка, але батько мовчав. І мовчав. І мовчав.

Ця напружена мовчанка тривала так довго, що Джеймі не міг уже витримати.

— Батьку...— почав він.

— Ти мені не син,— відвернувся лорд Тайвін.— Сам кажеш, що ти — лорд-командувач королівської варти, і це все. От і добре, сер. Ідіть виконуйте свої обов’язки.