Буря Мечів

Санса

Запрошення здавалося цілком невинним, та щоразу як Санса перечитувала його, нутро в неї скручувалось у вузол. Тепер-бо ця дівчина стане королевою, вона вродлива й багата, усі її люблять, тож навіщо їй вечеряти з дочкою зрадника? Можливо, з цікавості, припустила Санса; можливо, Марджері Тайрел хотіла оцінити суперницю, чиє місце посіла. «Либонь, я її дратую? Вона вважає, що я їй зла зичу?..»

З замкових мурів Санса спостерігала, як Марджері Тайрел зі своїм почтом виїздить на Ейгонів пагорб. Джофрі зустрів свою майбутню наречену біля Королівської брами, ласкаво запрошуючи в місто, і вони пліч-о-пліч поїхали крізь радісний натовп: сяючий Джоф у позолочених латах і юна Тайрелівна, чарівна в своїй зеленій сукні та плащі з осінніх квітів, що струменів з її плечей. Шістнадцятирічна Марджері мала каштанові коси й карі очі, була струнка та прегарна. Коли вона проїжджала, люди гукали її ім’я, піднімали вгору дітей, щоб вона їх благословила, й сипали квіти під копита її коню. Зразу за нею їхали її мати й бабуся у високій кареті, чиї боки були оздоблені сотнею різьблених переплетених руж — позолочених і сяйливих. Їх простолюд вітав також.

«Той самий простолюд, який стягнув би мене з коня й убив, якби не Гончак». Санса нічого не зробила такого, щоб люди зненавиділи її, так само як Марджері Тайрел не зробила нічого такого, щоб завоювати їхню любов. «Вона хоче, щоб і я її полюбила? — Санса роздивлялася запрошення, яке, схоже, було написане рукою самої Марджері.— Чи поблагословила?» Цікаво, думала вона, чи знає Джофрі про цю вечерю. Санса не здивується, якщо це — його ідея. Така думка налякала її. Якщо за цим запрошенням стоїть Джофрі, то він запланував якийсь жорстокий жарт, щоб осоромити її в очах старшої дівчини. Може, накаже своїй королівській варті знов її роздягнути? Минулого разу його зупинив його дядько Тиріон, але нині Куць не зможе її врятувати.

«Ніхто не зможе мене врятувати, крім мого Флоріяна». Сер Донтос пообіцяв, що допоможе їй утекти, та тільки в ніч весілля Джофрі. Все вже готово, запевнив Сансу її дорогий лицар, принижений до блазня; але доти доведеться потерпіти, рахуючи дні.

«І повечеряти з моєю заміною».

Можливо, вона несправедлива до Марджері. Можливо, запрошення — не більш як вияв симпатії, проста люб’язність. Можливо, це лише вечеря. Але тут — Червона фортеця, тут — Королівський Причал, тут — двір короля Джофрі Першого Баратеона, і якщо чогось Санса Старк тут і навчилася, то це нікому не довіряти.

Та все одно прийняти запрошення доведеться. Бо тепер вона — ніхто, списана дочка зрадника й поганьблена сестра лорда-заколотника. І навряд чи може відмовити майбутній королеві Джофрі.

«Був би тут Гончак!» У ніч битви Сандор Кліган прийшов до неї у спальню — хотів забрати її з міста, але Санса відмовилася. Іноді, лежачи без сну вночі, вона міркувала, чи мудро вчинила. У кедровій скрині попід літніми шовковими сукнями вона заховала його заплямований білий плащ. Навіть не могла пояснити, навіщо зберігає його. Казали, що Гончак виявився боягузом: у розпал битви він так напився, що його людей довелося очолити Куцю. Але Санса його розуміла. Вона знала таємницю його попеченого обличчя. Він боявся тільки вогню. А тої ночі від дикополум’я палала ціла ріка, наповнюючи повітря зеленим вогнем. Сансі було страшно навіть у замку. А за його мурами... вона й уявити не могла.

Зітхнувши, вона дістала перо й чорнило і відписала Марджері люб’язною згодою.

Коли настав призначений вечір, по неї прийшов інший побратим королівської варти — він відрізнявся від Сандора Клігана, як... ну, як квітка від пса. Коли Санса побачила в себе на порозі сера Лораса Тайрела, в неї частіше закалатало серце. Оце вперше відтоді, як він повернувся на Королівський Причал на чолі передового загону свого батька, вона бачила його так близько. На мить вона розгубилася, не знаючи, що сказати.

— Пане Лорасе,— нарешті вичавила вона,— ви... маєте чарівний вигляд.

Він обдарував її спантеличеною усмішкою.

— Міледі надто добра. І до того ж вродлива. Сестра з нетерпінням жде вас.

— Я не могла дочекатися цієї вечері.

— І Марджері теж, і леді-бабуся теж,— узявши Сансу під руку, він повів її до сходів.

— Ваша бабуся? — Сансі нелегко було водночас іти, розмовляти й думати, в той час як її торкався сер Лорас. Крізь шовк вона відчувала тепло його долоні.

— Леді Оленна. Вона також з вами вечерятиме.

— О,— зронила Санса. «Я говорю до нього, він мене торкається, тримає мене під руку й торкається мене».— Королева колючок, так її прозивають. Правда?

— Правда,— розсміявся сер Лорас. У нього дуже теплий сміх, подумалося їй, а він провадив: — Але краще не згадувати цього прізвиська в її присутності, бо ще вколетеся.

Санса почервоніла. Навіть дурень розуміє, що жодна жінка не радітиме прізвиську «королева колючок». «Можливо, я і справді така дурепа, як про мене каже Серсі Ланістер». У розпачі вона міркувала, чого б такого сказати йому розумного й милого, але голова не працювала. Санса мало не бовкнула, який він вродливий, аж тут згадала, що вже казала це.

А він і був вродливий. Він, здавалося, підріс відтоді, як вона вперше з ним познайомилася, але й досі був гнучкий і граційний, а ще Санса в житті не бачила хлопця з такими чудовими очима. Але він уже й не хлопець, а чоловік, лицар королівської варти. Сансі подумалося, що він має навіть кращий вигляд у білому, ніж у зелених і золотих барвах дому Тайрелів. Єдиною кольоровою плямою в нього на одязі була брошка, на яку застібався плащ: ружа Небосаду зі щирого жовтого золота в обрамленні витонченого зеленого нефритового листя.

Сер Балон Свон притримав для гостей двері до Мейгорової тверджі. Він також був весь у білому, тільки вдягнений і наполовину не так гарно, як сер Лорас. Поза ровом, захищеним частоколом, тренувалися з мечами та щитами дві дюжини вояків. Оскільки в замку стало так завізно, зовнішній двір віддали для гостей, які наставили тут своїх наметів і шатер, а для тренувань лишилися тільки невеличкі внутрішні двори. Одного з близнюків Редвинів тіснив сер Толад, на чиєму щиті красувалися очі. Опецькуватий сер Кенос Кайський, який, піднімаючи меча, щоразу чахкав і пахкав, здавалося, непогано тримався проти Озні Кетлблека, а от брат Озні сер Осфрид люто розправлявся з жаболицим зброєносцем Моросом Слінтом. Нехай мечі й затуплені, але до завтра Слінт рясно розцвіте синцями. Санса здригалася, просто дивлячись на це. Не встигли ще поховати полеглих у попередній битві, як уже готуються до наступної.

В кінці двору рослявий лицар з парою золотих руж на щиті відбивався від трьох суперників. Просто на очах він різонув одного вздовж по голові, вибиваючи з нього дух.

— Це ваш брат? — запитала Санса.

— Так, міледі,— мовив сер Лорас.— Гарлан часто тренується одразу з трьома суперниками, ба й з чотирма. В битві рідко коли б’єшся сам на сам, каже він, тож він воліє бути готовий.

— Він, певно, дуже хоробрий.

— Він — видатний лицар,— озвався сер Лорас.— Якщо по правді, мечем володіє краще за мене, а от я вправніший зі списом.

— Я пригадую,— сказала Санса.— І ви чудово тримаєтеся верхи, сер.

— Це так люб’язно з боку міледі! Коли вона бачила, як я їжджу верхи?

— На правициному турнірі, ви не пам’ятаєте? Ви були на білому рисаку, а на латах у вас сплелися сотні різних квітів. Ви подарували мені троянду. Червону троянду. Того дня іншим дівчатам ви кидали білі троянди,— розповідаючи це, Санса червоніла.— Ви сказали, що жодна перемога не зрівняється з моєю красою.

Сер Лорас скромно усміхнувся.

— Я тільки озвучив істину, видну будь-кому, хто має очі.

«Він не пам’ятає,— здивовано збагнула Санса.— Він просто виявляє люб’язність, а сам не пам’ятає ні мене, ні троянди — нічого». А вона-бо була така певна, що це щось значило — що це значило все! Червона троянда, а не біла.

— Це сталося після того, як ви скинули з коня сера Робара Ройса,— відчайдушно нагадала вона.

Він прибрав долоню з її руки.

— Я зарубав Робара у Штормокраї, міледі,— мовив він сумно, зовсім не хвальковито.

Його, і ще одного лицаря з веселкової варти короля Ренлі, так-так. Санса чула, як про це говорили жінки біля колодязя, але наче призабула.

— Це коли вбили лорда Ренлі, атож? Який це був жах для вашої бідолашної сестри!

— Для Марджері? — голос його звучав напружено.— Певна річ. Але вона була в Буремості. Й нічого не бачила.

— Та все одно, коли вона почула...

Сер Лорас легенько погладив руків’я меча. Воно було з білої шкіри, а головка — у вигляді алебастрової ружі.

— Ренлі мертвий. Робар теж. То який сенс про них говорити?

Його різкий тон вразив її.

— Я... мілорде, я... не хотіла вас образити, сер.

— Ви й не могли, леді Сансо,— озвався сер Лорас, але з голосу його зникла вся теплота. І під руку він її теж більше не взяв.

Гвинтовими сходами вони піднімалися в мовчанні, яке тільки глибшало.

«Ох, і чого я згадала того сера Робара? — думала Санса.— Я тільки все зіпсувала! І тепер він на мене сердиться». Їй хотілося щось сказати, щоб загладити ситуацію, але на думку спадали якісь безглузді й недоречні слова. «Мовчи, бо тільки гірше зробиш»,— звеліла вона собі.

Лорд Мейс Тайрел зі своїм почтом розмістився позаду королівського септу, в довгій будівлі з лупаковим дахом, названій Дівосклепом по тому, як король Бейлор Благословенний ув’язнив там своїх сестер, щоб їхній вигляд не вводив його у спокусу. Перед її високими різьбленими дверима стояло двоє вартових у золочених півшоломах і зелених плащах із золотою атласною облямівкою; на грудях вони мали вишиту золоту ружу Небосаду. Обидва були височенні, широкоплечі й вузькі в поясі, неймовірно м’язисті. Зблизька побачивши їхні обличчя, Санса збагнула, що не змогла б їх розрізнити. Однакові квадратні щелепи, однакові темно-сині очі, однакові густі руді вуса.

— Хто це? — запитала вона сера Лораса, на мить забувши про своє збентеження.

— Бабусина особиста охорона,— пояснив він.— Їхня мати дала їм імена Ерик та Арик, але бабуся їх не розрізняє, тож називає Лівий і Правий...

Лівий з Правим відчинили двері, й на порозі з’явилася сама Марджері Тайрел — спустилася коротенькими сходами, щоб зустріти гостей.

— Леді Сансо,— вигукнула вона,— як приємно, що ви прийшли! Ласкаво просимо.

Санса опустилася навколішки до ніг своїй майбутній королеві.

— Ви робите мені велику честь, ваша світлосте.

— Кличте мене Марджері. Підведіться, будь ласка. Лорасе, допоможи леді Сансі встати. Можна кликати вас Сансою?

— Якщо ваша ласка.

Сер Лорас допоміг їй зіп’ятися на ноги.

Марджері відпустила його, обдарувавши сестринським поцілунком, і взяла Сансу за руку.

— Ходімо, бабуся чекає, а вона не з терплячих леді.

У коминку потріскував вогонь, від посиланого на підлозі очерету солодко пахло. За довгим столом сиділа дюжина жінок.

Санса впізнала тільки високу й величаву дружину лорда Тайрела — леді Алері, довга срібляста коса якої була скріплена оздобленими коштовними камінцями кільцями. Марджері представила й інших. Тут були присутні три кузини Тайрелів — Мета, Алла й Елінор, усі троє — приблизно одного віку з Сансою. Пишногруда леді Джанна була сестрою лорда Тайрела та дружиною одного з Фосовеїв зеленого яблука; граційна і ясноока леді Ліонетта теж була з Фосовеїв і одружена з сером Гарланом. Септа Ністерика мала негарне, побите віспою обличчя, зате веселий норов. Бліда й елегантна леді Грейсфорд чекала на дитину, а леді Булвер сама була дитина — вісьмох років щонайбільше. Просто Мері можна було звати галасливу й пухкеньку Мередит Крейн, але в жодному разі не леді Мерівезер — палку чорнооку красуню-мирсянку.

Наостанок Марджері підвела Сансу до зморшкуватої і сивої, аж білої, жіночки-ляльки, яка сиділа в голові столу.

— Маю честь представити свою бабусю леді Оленну, вдову покійного Лутора Тайрела, блаженної пам’яті лорда Небосаду.

Старенька пахла трояндовою водою. «Яка вона малесенька!» І нічогісінько в ній не було колючого.

— Поцілуй мене, дитинко,— мовила леді Оленна, посмикавши Сансу за зап’ясток м’якою ластатою рукою.— Як мило з твого боку повечеряти зі мною і моїм дурним курником.

Санса слухняно поцілувала стареньку в щоку.

— Як мило з вашого боку запросити мене, міледі.

— Я була знайома з твоїм дідом лордом Рикардом, хоч і не дуже добре.

— Я ще й не народилася, коли він помер.

— Знаю, дитинко. Кажуть, твій дідусь Таллі теж при смерті. Лорд Гостер, тобі ж казали? Старий, хай і не такий старий, як я. Та все одно в кінці для всіх нас западає ніч, тільки для декого зарано. Кому це знати, як не тобі, бідолашна дитинко. Знаю, тобі дісталася порція лиха. Ми співчуваємо твоїм втратам.

Санса глянула на Марджері.

— Мене засмутила звістка про смерть лорда Ренлі, ваша світлосте. Він був дуже галантний.

— Яка ти добра! — озвалася Марджері.

Її ж бабуся пирхнула.

— Так, галантний, і чарівний, і чистенький. Умів одягатися й усміхатися й купатися, і чомусь вирішив, що цього досить, аби стати королем. У Баратеонів завжди виникали химерні ідеї, оце вже точно. Думаю, це від їхньої таргарієнської крові,— фиркнула вона.— Мене теж якось хотіли пошлюбити з Таргарієном, але я швиденько поклала цьому край.

— Ренлі був хоробрий і ніжний, бабусю,— сказала Марджері.— Батькові він подобався, і Лорасу теж.

— Лорас юний,— твердо мовила леді Оленна,— і дуже вправний у скиданні суперників з коня за допомогою дрючка. Але це не робить його мудрим. Що ж до твого батька... шкода, що я не народилася селючкою з великою дерев’яною ложкою, бо тоді б, може, вбила б трохи глузду йому в голову.

— Мамо,— дорікнула їй леді Алері.

— Тихо, Алері, не смій зі мною в такому тоні говорити. І не називай мене мамою. Якби тебе я народила, певна, я про це пам’ятала б. На мені лежить провина тільки за твого чоловіка, цього лорда-йолопа з Небосаду.

— Бабусю,— мовила Марджері,— не кажіть так, бо що подумає про нас Санса?

— Подумає, що в нас є трохи лою в голові. Принаймні в декого з нас,— стара знов повернулася до Санси.— Це ж зрада, я їх застерігала, у Роберта двоє синів, та й у Ренлі є старший брат, як він узагалі може претендувати на те потворне залізне крісло? Як так, каже на це мій син, невже не хочеш, щоб твоє сонечко стало королевою? Ви, Старки, були колись королями, й Арини з Ланістерами теж, і навіть Баратеони по жіночій лінії, а от Тайрели були простими стюардами, поки не з’явився Ейгон Дракон і не підсмажив законного короля Розлогів на Полум’яному полі. Якщо по правді, навіть наші претензії на Небосад відгонять шахрайством, як і ниють весь час ці жахливі Флоренти. «А хіба це важить?» — запитаєш ти. Ще й як важить, хіба що такі йолопи, як мій син, цього не розуміють. На саму думку про те, що одного дня його онук може приземлити свою дупу на Залізний трон, Мейс надимається, як... стривай, як воно зветься? Марджері, ти у нас розумничка, будь гарною дівчинкою і скажи своїй бідолашній старій і недоумкуватій бабусі, як називається ота дивна риба з Літніх островів, яка, якщо її штрикнути, надимається як куля і стає вдесятеро більшою.

— Її кличуть риба-куля, бабусю.

— Атож! У мешканців Літніх островів з фантазією туго. Моєму синові варто взяти собі рибу-кулю за герб, якщо по правді. Можна ще й корону на неї начепити, як Баратеони на свого оленя, може, це зробить його щасливим. Якщо вам цікава моя думка, то нам слід було триматися подалі від цього кривавого глупства, та коли вже корову видоїли, вершки назад у вим’я не ввіллєш. Щойно лорд Риба-куля надів оту корону на голову Ренлі, ми опинились у багні по коліно, тож тепер нам доведеться тут якось вигрібатися. І що ти на це скажеш, Сансо?

Санса розтулила рота — і знову стулила. Вона й сама почувалася, як та риба-куля.

— Тайрели ведуть родовід від самого Гарта Зеленорукого,— тільки й спромоглася вичавити вона, заскочена зненацька.

Королева колючок пирхнула.

— Так само як і Флоренти, Ровани, Окгарти й половина шляхетних домів Півдня. Як кажуть, Гарт любив сіяти сім’я в родючу землю. Не здивуюся, якщо в нього не тільки руки були зелені.

— Сансо,— втрутилася леді Алері,— ти, мабуть, дуже зголодніла. З’їси з нами трохи вепра й лимонних тістечок?

— Лимонні тістечка — мої улюблені,— зізналася Санса.

— Так нам і сказали,— заявила леді Оленна, яка не збиралася миритися з тим, що її зацитькують.— Отой Вейрис, схоже, гадає, що ми маємо бути вдячні за інформацію. Якщо по правді, ніколи не могла збагнути, який хосен з євнуха. Як на мене, вони такі самі чоловіки, тільки в них ще й корисні деталі відрізані. Алері, ти нарешті звелиш нести їду чи хочеш заморити мене голодом? Ось, Сансо, сідай біля мене, зі мною не так нудно, як з рештою. Сподіваюся, ти любиш блазнів.

Розправивши спідниці, Санса сіла.

— Думаю... Блазнів, міледі? Маєте на увазі... отих у бубонцях?

— У нашому випадку — в пір’ї. А про що, ти думала, я кажу? Про мого сина? Чи цих милих леді? Не червоній, бо з твоїм волоссям ти стаєш схожа на гранат. Якщо по правді, всі чоловіки — блазні, тільки ті, що з бубонцями на головах, кумедніші від тих, що з коронами. Марджері, дитинко, поклич Маслозада, побачимо, чи змусить він Сансу всміхнутися. А ви всі сідайте, чи я вам усе маю нагадувати? Санса, мабуть, думає, що в моєї онуки в почті отара овець.

Маслозад з’явився раніше, ніж подали їсти, вдягнений у блазенський костюм з зеленого й жовтого пір’я та в ковпак. Велетенський круглий товстун завбільшки з трьох Сновид перекотом вкотився в залу, стрибнув на стіл і поклав перед Сансою велетенське яйце.

— Розбийте, міледі,— звелів він. Вона послухалась, і з яйця випурхнула дюжина жовтих курчат і почала розбігатися навсібіч.

— Ловіть їх! — вигукнув Маслозад. Маленька леді Булвер хапнула одне курча і вручила йому, а він, захиливши голову, вкинув його у свою велетенську гумову ротяку та, здавалося, проковтнув цілком. Тоді ригнув, і з носа полетіли крихітні жовті пір’їни. Леді Булвер розпачливо зарюмсала, але сльози миттю змінив захоплений скрик: курча виборсалося з рукава її сукні й побігло по руці.

Коли слуги винесли грибну юшку з пражем, Маслозад почав жонглювати, і леді Оленна, гойднувшись уперед, поставила лікті на стіл.

— Ти знаєш мого сина, Сансо? Лорда Рибу-кулю з Небосаду?

— Це знатний лорд,— увічливо відповіла Санса.

— Це знатний йолоп,— мовила на це королева колючок.— І батько в нього теж був йолоп. Мій чоловік, покійний лорд Лутор. О, не зрозумій мене неправильно, я його дуже навіть кохала. Він-бо був лагідний, і в спальні вправний нівроку, та все одно жахливий йолоп. Полюючи з соколом, примудрився зірватися разом з конем зі скелі. Казали, задивився на небо й не бачив, куди його кінь завів.

А тепер мій йолоп-син робить те саме, тільки замість коня всівся на лева. Вилізти на лева не штука, тільки злізти важко буде. Я його попереджала, та він тільки підсміюється. Якщо в тебе колись буде син, Сансо, бий його частіше, щоб навчився тебе слухатися. В мене-бо був тільки один хлопчик, і я його зовсім не била, так він Маслозада тепер слухається більше, ніж мене. Лев — не ручний котик, казала я йому, а він мені тільки: «ну вас, мамо». Якщо комусь цікава моя думка, то в королівстві забагато цього «ну вас». Усі ці королі більшого б домоглися, якби опустили свої мечі й дослухалися до своїх матерів...

Санса збагнула, що рот у неї знову роззявлений. Вона швиденько закинула в нього ложку юшки, поки леді Алері з іншими жінками хихикали над видовищем, яке влаштував Маслозад, відбиваючи апельсини головою, ліктями й видатним задом.

— Розкажи-но мені правду про цього царевича,— раптом мовила леді Оленна.— Про цього Джофрі.

Сансині пальці завмерли на ложці. «Правду? Я не можу. Не питайте, будь ласка, я не можу».

— Я... я... я...

— Так, ти. Кому, як не тобі, знати? Не заперечую, вигляд він має доволі царствений. Трохи пихатий, та то все, схоже, ланістерівська кров. Однак до нас долітали деякі неприємні плітки. Вони правдиві? Хлопець погано з тобою обходився?

Санса нервово роззирнулася. Маслозад закинув собі до рота цілий апельсин, прожував і проковтнув, ляснув себе по щоці — і видув з носа кісточки. Жінки, захихотівши, заплескали в долоні. Слуги заходили й виходили, й Дівосклеп відлунював дзенькотом ложок і тарілок. Одне з курчат стрибнуло знов на стіл і пробіглося просто через юшку леді Грейсфорд. Здавалося, ніхто на Сансу не звертає уваги, та все одно вона була налякана.

Леді Оленні уривався терпець.

— Ти чого витріщилася на Маслозада? Я тобі питання поставила й чекаю на відповідь. Чи Ланістери в тебе язик украли, дитинко?

Сер Донтос попереджав, що розмовляти вільно можна тільки в богопралісі.

— Джоф... король Джофрі, він... його світлість гарний і вродливий і... і хоробрий як лев.

— Так, усі Ланістери — леви, а коли Тайрел пустить гази, то пахне трояндами,— кинула старенька.— Та чи добрий він? Розумний? У нього щире серце й лагідна рука? Чи справжній він лицар, як і належиться королю? Чи цінуватиме він Марджері й чи ставитиметься до неї ніжно, чи захищатиме її честь, як свою?

— Так,— збрехала Санса.— Він дуже... дуже гарний.

— Це ти вже казала. Знаєш, дитинко, дехто каже, що ти така ж дурна, як наш Маслозад, і я починаю їм вірити. Гарний? Сподіваюся, Марджері добре від мене затямила, чого варте оте «гарний». Менше, ніж балабон. Он Ейріон Полум’яний був гарний — і водночас він чудовисько. Питання в тому, хто Джофрі? — вона шарпнула слугу, який проходив повз.— Не люблю я пражу. Забирай цю юшку та принеси мені сиру.

— Сир подадуть після пирогів, міледі.

— Сир подадуть, коли я схочу, а я хочу зараз,— мовила стара й обернулася до Санси.— Скажи мені правду, тобі нічого не буде.

— Батько мій завжди казав правду,— мовила Санса зовсім тихо, та все одно ледве вичавила з себе ці слова.

— Лорд Едард, так, він мав таку репутацію, але його все одно обізвали зрадником і відрубали йому голову,— стара вп’ялася в неї очима — гострими і ясними, як вістря меча.

— Джофрі,— сказала Санса,— це Джофрі зробив. Пообіцяв виявити милосердя, а натомість відрубав батькові голову. І сказав, що це милосердя, а тоді повів мене на мури та змусив на неї дивитися. На голову. Хотів, щоб я заплакала, але...— Санса знагла замовкла й затулила рота долонями. «Я наговорила зайвого, ох, боги праведні, вони дізнаються, вони почують, хтось мене викаже».

— Продовжуй,— попросила Марджері. Майбутня королева Джофрі. Санса гадки не мала, скільки вона чула.

— Не можу.

«Що як вона йому розповість? Що як вона йому розповість? Він мене вб’є, це точно, або віддасть серу Іліну».

— Я не хотіла... мій батько зрадник, і брат мій теж, у мене зрадницька кров, будь ласка, не змушуйте мене говорити.

— Заспокойся, дитинко,— звеліла королева колючок.

— Вона перелякана, бабусю, погляньте на неї.

Стара гукнула Маслозада.

— Блазню! Заспівай нам. Яку-небудь довгу пісню. Думаю, «Бурмило і дівиця мила» підійде.

— Атож! — озвався дебелий жартівник.— Вона точно підійде якнайкраще! Заспівати, стоячи на голові, міледі?

— А так вона звучатиме краще?

— Ні.

— То стій на ногах. Навіщо нам, щоб з тебе ковпак злетів? Наскільки пригадую, голови ти ніколи не миєш.

— Як зволить міледі,— низько вклонився Маслозад, громовито відригнув, тоді випростався, випнув черево й заревів:

Леді Оленна підсунулася ближче.

— Ще як я була дівчинкою, меншою за тебе, всі знали, що в Червоній фортеці й стіни мають вуха. Що ж, нехай слухають пісню, а ми, дівчатка, тим часом спокійно побалакаємо.

— Але,— сказала Санса,— Вейрис... він все знає, він завжди...

— Голосніше співай! — гаркнула королева колючок до Маслозада.— Старі вуха, сам розумієш, майже оглухли. Що ти мені там шепочеш, тлустий дурню? Я тобі не за шепіт плачу. Співай!

— ...БУРМИЛО! — загуркотів Маслозад, і його низький повний голос відлунював од крокв.

Зморшкувата стара посміхнулася.

— У Небосаду чимало павуків чаїться поміж квітів. Поки вони тримаються осторонь, нехай плетуть свої маленькі сіті, та якщо плутаються під ногами, ми їх топчемо,— вона поплескала Сансу по руці.— А тепер, дитинко, кажи правду. Хто він, цей Джофрі, що називається Баратеоном, але зовні — викапаний Ланістер?

Санса почувалася так, наче в неї серце в горлі застрягло. Королева колючок була так близько, що відчувався кислуватий подих старої. Тонкі сухорляві пальці вчепилися Сансі в зап’ясток. З другого боку дослухалась і Марджері. Сансу прошив дрож.

— Чудовисько,— прошепотіла вона, і голос її при цьому так тремтів, що вона сама заледве себе чула.— Джофрі — чудовисько. Він збрехав про різникового сина і примусив мого батька вбити мою вовчицю. Якщо я його чимось роздратую, він велить королівській варті бити мене. Він лихий і жорстокий, міледі, отак. І королева також.

Леді Оленна Тайрел з онучкою обмінялися поглядами.

— Ах,— зронила стара,— як шкода.

«О боги,— нажахано подумала Санса.— Якщо Марджері не вийде за Джофрі, він знатиме, що це я винна».

— Будь ласка,— випалила вона,— не скасовуйте весілля...

— Не бійся, лорд Риба-куля твердо вирішив, що Марджері має стати королевою. А слово Тайрела важить більше, ніж усе золото в Кичері Кастерлі. Принаймні так було за моїх днів. Та все одно, дякуємо тобі, дитинко...

ревів Маслозад, скачучи й тупаючи ногами.

— Сансо, хочеш побачити Небосад? — Марджері Тайрел усміхнулася, і в цю мить вона була страшенно схожа на свого брата Лораса.— Тепер розцвіли всі осінні квіти, а ще в нас є парки й фонтани, і затінені двори, і мармурові колонади. Лорд-батько завжди тримає при дворі співців, і набагато кращих, ніж Маслозад, а ще волинщиків, скрипалів і лірників. У нас найкращі коні, а по Мандеру можна покататися на прогулянковому баркасі. Вмієш полювати з соколом, Сансо?

— Трошки,— зізналася Санса.

— Ти полюбиш Небосад, як я його люблю, я певна,— Марджері відкинула Сансі з чола пасмо волосся.— Один раз побачиш — і вже не захочеш звідти їхати. А може, тобі й не доведеться.

— Цить, дитинко,— різко кинула королева колючок.— Санса навіть не погодилася ще до нас у гості з’їздити.

— О, я би з’їздила,— мовила Санса. Небосад, здавалося, саме те місце, про яке вона завжди мріяла, як-от чарівний двір, який вона сподівалася побачити на Королівському Причалі.

— Але ж королева,— провадила Санса,— вона мене не відпустить.

— Відпустить. Без Небосаду Ланістери не можуть і сподіватися, що Джофрі всидить на своєму троні. Якщо попросить мій син, цей лорд-йолоп, у неї не буде вибору — тільки задовольнити його прохання.

— А він? — запитала Санса.— Він попросить?

Леді Оленна нахмурилася.

— Не бачу підстав давати йому вибір. Звісно, він і гадки не має про нашу справжню мету.

— Нашу справжню мету, міледі? — наморщила чоло Санса.

— Безпечно видати тебе заміж,— сказала старенька, а Маслозад у цей час горлав стару-старезну пісню,— за мого онука.

Заміж за сера Лораса, ох... Сансі перехопило подих. Їй пригадався сер Лорас у іскристих сапфірових обладунках, коли він кинув їй троянду. Сер Лорас у білому шовку — такий чистий, невинний, вродливий! Пригадалися ямочки в кутиках його рота, коли він усміхався. Його чарівний сміх, тепло його руки... Вона могла тільки уявити, як це — підняти на ньому сорочку, торкнутися гладенької шкіри, звестися навшпиньки й поцілувати його, прочесати пальцями оті густі каштанові кучері й потонути у його глибоких карих очах. По шиї в неї поповз рум’янець.

— Хочеш, Сансо? — запитала Марджері.— У мене ніколи не було сестри, тільки брати. Ох, будь ласка, ну скажи «так», будь ласка, скажи, що ти згодна взяти шлюб з моїм братом.

Слова просто вилетіли з Санси:

— Так! Я хочу. Хочу цього понад усе. Взяти шлюб з сером Лорасом, кохати його...

— З Лорасом? — роздратовано перепитала леді Оленна.— Не верзи дурниць, дитинко. Лицарі королівської варти не одружуються. Тебе що — нічого не навчили у Вічнозимі? Ми говорили про мого онука Вілласа. Він трохи для тебе застарий, це правда, але все одно чудовий хлопець. Зовсім не йолоп, і до того ж спадкоємець Небосаду.

У Санси запаморочилось у голові; щойно її переповнювали мрії про Лораса — і раптом їх у неї украли. Віллас? Віллас?

— Я...— тупо мовила вона. «Зброя леді — манери. Тільки нікого не ображати, обережніше зі словами».— Я не знайома з сером Вілласом. Не мала такої приємності, міледі. А він... він теж видатний лицар, як і його брати?

— Ні,— сказала Марджері.— Він не давав обітниці.

Її бабуся нахмурилася.

— Скажи дівчині правду. Бідолаха — каліка, ось воно як.

— Його поранило, ще як він був зброєносцем, на першому турнірі,— зізналася Марджері.— Кінь упав і розчавив йому ногу.

— Це все винен отой змій-дорнянин, отой Оберин Мартел. І його мейстер теж.

— У Вілласа скалічена нога, зате добре серце,— мовила Марджері.— Коли я була маленька, він мені читав і малював для мене зірки. Ти полюбиш його, як ми його любимо, Сансо.

— А коли я зможу з ним познайомитися? — повагавшись, запитала Санса.

— Скоро,— пообіцяла Марджєрі.— Коли приїдеш у Небосад по тому, як ми з Джофрі поберемося. Тебе відвезе бабуся.

— Атож,— сказала стара, поплескавши Сансу по руці й посміхнувшись м’якою зморшкуватою посмішкою.— Обов’язково.

Маслозад прогуркотів останній рядок, підстрибнув у повітря та приземлився на обидві ноги з гуркотом, від якого задзвеніли винні келихи на столі. Жінки, засміявшись, заплескали в долоні.

— Я вже думала, ця жахлива пісня ніколи не закінчиться,— сказала королева колючок.— Ви гляньте, а онде й мій сир!