Буря Мечів

Санса

Вдалині, на тому кінці міста, закалатав дзвін.

Санса почувалася наче уві сні.

— Джофрі мертвий,— мовила вона до дерев, не знаючи, чи бува не прокинеться зараз.

Коли вона вибігала з тронної зали, він ще не помер. Стояв навколішках, стискаючи пальцями себе за горло, здираючи нігтями шкіру, намагаючися вдихнути. Це було таке жахливе видовище, що Санса, схлипуючи, розвернулась і втекла. Леді Танда теж тікала. «У вас добре серце, міледі,— сказала вона до Санси.— Не всяка панна плакатиме за чоловіком, який покинув її і віддав за карлика».

«Добре серце. В мене добре серце». В горлі забулькав істеричний сміх, але Санса придушила його. Калатали дзвони, повільно й жалобно. Теленькали, теленькали, теленькали. Так само дзвонили вони по королю Роберту. Джофрі мертвий, він мертвий, він мертвий, мертвий, мертвий. То чого ж вона плаче, коли хочеться танцювати? Чи це сльози радості?

Одяг свій вона знайшла саме там, де й заховала позавчора. Оскільки не було служниць, щоб допомогти їй, вона витратила більше часу, розшнуровуючи сукню. Руки були на диво незграбні, хоча вона не боялася так, як мала би. «Які жорстокі боги, що забрали його, такого юного і вродливого, просто на власному весіллі»,— сказала тоді до неї леді Танда.

«Боги справедливі»,— подумала Санса. Роб також помер на весіллі. І плакала вона за Робом. За ним і за Марджері. Бідолашна Марджері, двічі заміжня й двічі удова! Санса висмикнула руку з рукава, спустила сукню вниз і виповзла з неї. Скрутила її і запхала в дупло дуба, й натомість розправила вбрання, яке було сховане там. «Вдягнися тепліше,— велів їй сер Донтос,— у щось темне». Чемного в неї не було, тож вона обрала сукню з цупкої коричневої вовни. Корсет, правда, був оздоблений річковими перлами. «Плащ їх приховає». Плащ був темно-зелений, з великим каптуром. Натягнувши сукню через голову, Санса накинула плащ, але поки що не вдягала на голову каптура. Були й черевики, нехитрі й носкі, на низькому підборі та з квадратними носаками. «Боги почули мою молитву»,— подумала Санса. Вона почувалася мов у заціпенінні, мов у тумані. «Шкіра моя перетворилася на порцеляну, на слонову кістку, на крицю». Руки не гнулися, не слухалися, так наче ніколи в житті не заплітали кіс. На мить вона пошкодувала, що немає поряд Шей — вона б допомогла з сіточкою.

Санса нарешті стягнула сіточку, і її довгі золотисто-каштанові коси впали на спину й розсипалися по плечах. З пальців звисало срібне павутиння: тоненький метал м’яко поблискував, а камінці в місячному світлі здавалися чорними. Чорні аметисти з Ашаю. Одного бракувало. Санса піднесла сіточку до очей, щоб роздивитися краще. У гнізді, з якого випав камінець, лишилася темна плямка.

Знагла Сансу охопив жах. Серце закалатало в ребра, й на мить вона затамувала подих. «Чого я так перелякалася, це ж тільки аметист, чорний аметиста з Ашаю, не більше. Він просто слабко тримався, оце й усе. Слабко тримався й випав, і зараз десь валяється у тронній залі, або у дворі, якщо тільки...»

Сер Донтос казав, що її сіточка до волосся чарівна, вона — її перепустка додому. Він казав, що Санса має вдягнути її сьогодні на весілля Джофрі. Срібна канитель міцно натягнулася на кісточках пальців. Великий палець тер порожнє гніздо, де колись був камінець. Санса намагалася зупинитися, але руки були мов чужі. Палець тягнувся до порожнього гнізда, як язик тягнеться до дірки від зуба. Що це за чари? Король мертвий — лихий король, який тисячу років тому був її галантним королевичем. «Якщо Донтос збрехав про сіточку, чи не збрехав він і про все решту? А що як він не прийде? Що як не буде ні корабля, ні човна на ріці, ні втечі?» Що ж тоді буде з нею?

Долинуло слабеньке шарудіння листя, і Санса заховала сіточку глибоко в кишеню плаща.

— Хто тут? — скрикнула вона.— Хто це?

Богопраліс стояв туманний і темний, а дзвони калатали, проводжаючи Джофа в могилу.

— Я,— видибав з-під дерев п’яний сер Донтос, ледь тримаючись на ногах. Він ухопив її за руку, щоб не впасти.— Люба Джонкіл, я прийшов. Ваш Флоріян прийшов, не бійтеся.

Санса відсахнулася від нього.

— Ви сказали, я маю надіти сіточку. Срібну сіточку з... що то були за камінці?

— Аметисти. Чорні аметисти з Ашаю, міледі.

— Це не аметисти. Ні? Ні? Ви збрехали.

— Чорні аметисти,— запевнив він.— Вони чарівні.

— Вони вбивчі!

— Тихше, міледі, тихше! Ніякого вбивства не було. Він вдавився голубиним пирогом,— Донтос здушено засміявся.— Ох і смачний був пиріг! А тут — срібло й камінці, ось і все, срібло й камінці й чари.

Дзвони калатали, а вітер сичав так само, як Джофрі, коли намагався вдихнути.

— Ви його отруїли. Ви. Взяли камінець з мого волосся...

— Циць, ви нас погубите! Нічого я не робив. Ходімо, нам треба йти, вас шукають. Вашого чоловіка арештували.

— Тиріона? — вражено перепитала Санса.

— А у вас є інший чоловік? Куця, карлика-дядька, бо вона думає, що це він зробив,— Донтос ухопив її за руку й потягнув.— Сюди, нам слід іти, хутчій, не бійтеся.

Санса, не чинячи опору, пішла за ним. «Я терпіти не можу жіночих плачів»,— сказав колись Джофрі, й от нині єдина жінка, яка плаче, то його мати. У казках старої Нан бабаї знали чари, які могли сповнити бажання. «А я бажала його смерті?» — подумала Санса — й аж тоді згадала, що вона занадто доросла, щоб вірити в бабаїв.

— Тиріон його отруїв?

Її чоловік-карлик ненавидів небожа, це вона знала. Та чи міг він і справді його вбити? «А він знав про мою сіточку, про чорні аметисти? Він подав Джофу вино». Та як можна змусити людину задихнутися, кинувши їй у вино аметист? «Якщо це зробив Тиріон, усі подумають, що я теж замішана»,— перелякано збагнула вона. Та і як інакше? Вони-бо чоловік і дружина, та ще й Джоф стратив її батька і глузував з неї через братову смерть. «Одне тіло, одне серце, одна душа».

— Тихше, люба,— мовив Донтос.— Коли вийдемо з богопралісу — ні звуку! Натягніть каптур і сховайте обличчя.

Санса, кивнувши, так і зробила.

Він був такий п’янючий, що час до часу доводилося підставляти йому руку, щоб не впав. На тому кінці міста теленькали дзвони, й до них приєднувалися ще і ще. Санса, похиливши голову, трималася в тіні, ззаду за Донтосом. Спускаючись серпантином сходів, Донтос спіткнувся, упав навколішки й виблював. «Бідолашний мій Флоріян»,— подумала Санса, коли він витирав рота широким рукавом. «Вдягнися у щось темне»,— сказав він їй, а от сам під коричневим плащем був у старому своєму сюрко — червоні й рожеві смуги, а поверх — чорний щит з трьома золотими коронами: герб дому Голардів.

— Чому ви в цьому сюрко? Джоф постановив скарати вас на горло, якщо вас побачать знову в лицарському вбранні, він... о!

Накази Джофа вже не мали жодного значення.

— Хотілося побути лицарем. Принаймні сьогодні,— Донтос підвівся на ноги й узяв її за руку.— Ходімо. Тихо, нічого не питайте.

Вони спустилися крученими сходами, перетнули маленький глибокий двір. Сер Донтос відчинив важкі двері й запалив тонку свічку. Вони опинились у довгій галереї. Під стінами стояли порожні обладунки, темні й запилені, з лускатими гребенями на шоломах, які спускалися аж на спину. Коли Санса з Донтосом квапливо проходили повз, у світлі свічки лускаті тіні розтягувалися й викривлювалися. «Порожні лицарі перевтілюються в драконів»,— подумала Санса.

Ще одні сходи привели їх до дубових дверей, окутих залізом.

— Тримайтеся, моя Джонкіл, ми майже прийшли.

Коли Донтос підняв засув і відчинив двері, Санса відчула на обличчі холодний вітерець. Подолавши дванадцять футів муру, вона опинилася за межами замку — стояла на верхівці скелі. Внизу виднілася ріка, вгорі — небо, однаково чорні.

— Нам треба спуститися вниз,— мовив Донтос.— Там чекає людина в човні, яка доправить нас на корабель.

— Я впаду.

Бран упав, а він-бо любив лазити.

— Ні, не впадете. Тут є наче як драбина — таємна драбина, висічена в камені. Ось попробуйте, міледі,— він разом з нею опустився навколішки та змусив її перехилитися через край, довго водив її рукою, поки вона не відчула такий собі щабель, вирізаний у скелі.— Не гірше за східці.

Навіть так донизу було дуже далеко.

— Я не можу.

— Треба.

— Іншого шляху немає?

— Оце і є шлях. І для такої сильної дівчини, як ви, це буде не так уже і складно. Тримайтеся міцно й не дивіться вниз, і не встигнете спам’ятатися, як уже опинитеся внизу,— у нього заблищали очі.— Он ваш бідолашний Флоріян товстий, старий і п’яний, це я мав би боятися. Я падав з коня, пам’ятаєте? З цього все у нас і почалося. Я був п’яний і впав з коня, і Джофрі хотів відрубати мою дурну голову, але ви мене врятували. Ви мене врятували, люба.

«Він плаче»,— збагнула вона.

— А тепер ви врятували мене.

— Врятую, якщо спуститеся. Якщо ж ні, загинемо обоє.

«Це він,— подумала Санса.— Він убив Джофрі». Треба йти — і заради нього, і заради себе.

— Ви перший, сер.

Якщо він і справді впаде, вона не хотіла, щоб він звалився їй на голову та скинув їх обох зі скелі.

— Як зволите, міледі,— він слиняво поцілував її і незграбно спустив ноги з обриву; довго бовтав ними в повітрі, поки намацав щаблину.— Почекайте, поки я трохи спущуся, і йдіть за мною. Ви ж підете? Присягніться!

— Піду,— пообіцяла вона.

Сер Донтос зник. Санса чула, як він пирхає і фиркає, спускаючись. Вона дослухалася до дзвонів, рахуючи удари. На десятому вона обережно перелізла через край скелі, мацаю носаками черевиків, поки не натрапила на щабель. Над головою нависали величезні мури замку, і на мить їй понад усе закортіло піднятися назад і помчати в свої теплі покої в Кухонній вежі. «Будь хоробра,— звеліла вона собі.— Будь хоробра, як леді з балад».

Санса не наважувалася глянути вниз. Прикипівши очима до поверхні скелі, вона старалася надійно ставити ногу, перш ніж спускати другу. Іноді пальці зіслизали, та й щаблі були розташовані не так рівномірно, як їй хотілося б. А дзвони все не вщухали. Не здолала вона й півдороги, як руки вже тремтіли, й вона зрозуміла: зараз упаде. «Ще один крок,— звеліла вона собі.— Ще один крок». Треба рухатися. Якщо зупиниться, то ніколи не зможе відновити рух, і так і провисить до світанку, вчепившись у скелю, закам’яніла від страху. «Ще один крок, і ще один крок».

Земля заскочила її зненацька. Спіткнувшись, Санса впала; серце калатало. Перекотившись на спину, вона поглянула вгору, туди, звідки спустилася,— й у неї запаморочилось у голові, а пальці вчепилися в землю. «Я змогла! Я змогла! Я не впала, я спустилася, і тепер я повертаюся додому».

Сер Донтос поставив її на ноги.

— Сюди. Тихо тільки, тихо, тихо.

Він тримався в тіні скелі, чорній і густій. На щастя, далеко йти не довелося. Ярдів за п’ятдесят униз за течією у маленькому ялику сидів чоловік, ховаючись за остовом великої галери, яка згоріла, сівши тут на мілину. Донтос, відсапуючись, покульгав до нього.

— Освеле?

— Ніяких імен,— сказав чоловік.— У човен.

Він, згорбившись, сидів на веслах, старий і довготелесий, з довгим білим волоссям і великим гакуватим носом, ховаючи очі під каптуром.

— Залазьте, хутко,— пробурмотів він.— Час забиратися.

Коли обоє опинилися в човні, чоловік у каптурі опустив весла у воду й погріб у напрямку каналу. А позаду й далі стояв подзвін, звіщаючи смерть малолітнього короля. Ціла темна ріка належала тільки людям у човні.

Повільними, рівними й ритмічними ударами весел троє людей просувалися вниз за течією, ковзаючи понад затонулими галерами, повз поламані щогли, спалені корпуси кораблів і подерті вітрила. Кочети обмотані були ганчір’ям, тож весла рухалися беззвучно. Над водою піднімався туман. Санса побачила вгорі укріплені вали однієї з Тиріонових коловоротних башт, але великого ланцюга спустили, тож човен безперешкодно проплив межу, де згоріла тисяча людей. Берег даленів, туман густішав, подзвін почав затихати. Нарешті зникло навіть світло, загубившись десь позаду. Випливли в Чорноводу затоку, і світ стиснувся до темної води, пливкого туману й безмовного супутника, який згорбився на веслах.

— Далеко нам плисти? — запитала Санса.

— Ніяких розмов,— сказав весляр; він був старий, але дужчий, ніж видавався з першого погляду, й голос у нього виявився суворий. Було щось на диво знайоме в його обличчі, але Санса не могла точно сказати, що саме.

— Недалеко,— сер Донтос узяв її долоню у свої і ніжно потер.— Ваш друг уже близько, чекає на вас.

— Ніяких розмов! — рикнув весляр.— По воді звук розноситься далеко, пане блазню.

Присоромлена Санса закусила губу й, більше не розмовляючи, зіщулилася. Далі просто гребли, гребли, гребли.

Небо на сході вже мінилося від першого натяку на світанок, коли Санса угледіла в темряві примарні обриси: попереду повільно рухалася торгова галера зі спущеними вітрилами, з одним рядом весел. Коли наблизилися ще, Санса побачила носову прикрасу: тритона в золотій короні, який сурмив у великий ріг-черепашку. Хтось крикнув, і галера почала повільно розвертатися.

Щойно підплив човен, з галери скинули мотузяну драбину. Гребець, осушивши весла, допоміг Сансі звестися на ноги.

— А тепер нагору. Вперед, дівчинко, я тебе підтримаю.

Санса подякувала йому за доброту, але у відповідь отримала хіба кректання. Вгору мотузяною драбиною лізти було значно легше, ніж униз зі скелі. Зразу за нею піднімався весляр Освел, а от сер Донтос лишився в човні.

Біля леєра чекали двоє матросів — вони допомогли Сансі заскочити на палубу. Санса тремтіла.

— Вона змерзла,— сказав якийсь чоловік. Знявши плаща, він накинув його їй на плечі.— Отак... уже краще, міледі? Відпочивайте, найгірше вже позаду.

Вона впізнала голос. «Але ж він у Видолі»,— подумала вона. Поряд з цим чоловіком стояв сер Лотор Брун зі смолоскипом.

— Лорде Пітире,— гукнув з човна сер Донтос.— Мені треба вертатися, поки ніхто не спохопився.

Пітир Бейліш поклав руку на леєр.

— Але ж ви маєте спершу отримати заплату. Десять тисяч драконів, так?

— Десять тисяч,— потер Донтос вуста зворотом долоні.— Як ви обіцяли, мілорде.

— Пане Лоторе, винагороду.

Лотор Брун махнув смолоскипом. До планшира підійшло троє чоловіків; вони піднесли арбалети й вистрілили. Сер Донтос тільки підвів голову — й одна стріла прошила йому груди, уп’явшись у ліву корону на сюрко. Дві інші протяли горло й живіт. Сталося це так швидко, що ні сам Донтос, ні Санса навіть скрикнути не встигли. А тоді Лотор Брун кинув смолоскип униз на тіло. Маленький човен спалахнув, а галера попливла геть.

— Ви його вбили! — Санса, вчепившись у леєр, відвернулася й виблювала. Вона втекла від Ланістерів, щоб ускочити ще в гіршу халепу?

— Міледі,— пробурмотів Мізинчик,— не марнуйте своїх сліз на таку людину, як оцей. Він був п’яницею, і друзів він не мав.

— Але ж він урятував мене!

— Продав вас за обіцяні десять тисяч драконів. Ваше зникнення змусить запідозрити вас у смерті Джофрі. Золоті плащі кинуться на пошуки, євнух потрусить своїм гаманцем. Донтос... ну, ви ж самі чули. Він продав вас за золото, а коли пропив би його, продав би вас удруге. Гаман драконів купує мовчання тільки на деякий час, а от влучна стріла — назавжди,— він сумно посміхнувся.— Все, що робив, він робив за моїм наказом. Я не наважувався допомагати вам відкрито. Коли я дізнався, як ви врятували йому життя на турнірі Джофрі, я збагнув, що з нього буде ідеальне знаряддя.

Сансі стало зле.

— Він говорив, що буде моїм Флоріяном.

— Ви часом не пригадуєте, що сказав я того дня, коли ваш батько сидів на Залізному троні?

Санса яскраво пригадала ту мить.

— Ви сказали, що життя не таке, як у піснях. І що одного дня я сама на біду в цьому переконаюся,— Санса відчула, як на очі набігають сльози, але за ким вона плаче — за сером Донтосом Голардом, за Джофом, за Тиріоном чи за собою, вона сказати не могла.— Невже все брехня, всюди і завжди, невже всі брешуть в усьому?

— Майже всі. Окрім нас із вами, звісно,— посміхнувся Мізинчик.— «Якщо хочеш повернутися додому, приходь сьогодні поночі в богопраліс».

— То записку... писали ви?

— Довелося обрати саме богопраліс. Не знайти більше в Червоній фортеці місця, де немає євнухових пташечок... чи то пак щурів, як я їх називаю. Адже в богопралісі замість мурів дерева. І небо замість стелі. Коріння, земля й каміння замість підлоги. Нема де бігати щурам. Їм-бо треба ховатися, щоб люди не нахромили їх на мечі,— лорд Пітир узяв її за руку.— Дозвольте провести вас у каюту. День у вас був довгий і важкий, я знаю. Мабуть, ви втомилися.

Маленький човен на той час уже перетворився на плямку вогню з димом, яка майже губилася в обширі передсвітанкового моря. Повороту немає; тепер для Санси одна дорога — вперед.

— Дуже втомилася,— визнала вона.

Ведучи її вниз, Мізинчик мовив:

— Розкажіть мені про бенкет. Королева так старалася! Співці, жонглери, ведмідь-танцюрист... а вашому маленькому лорду-чоловіку сподобався поєдинок моїх карликів?

— Ваших?!

— Довелося посилати по них у Браавос, а тоді ховати їх у борделі аж до весілля. Не стільки тих грошей, як клопоту. Сховати карлика на диво важко, а Джофрі... Можна підвести коня до води, але не можна його змусити напитися, а Джофрі так і взагалі треба занурити в ту воду, щоб він здогадався, що її можна пити. Коли я розповів йому про свій маленький сюрприз, його світлість тільки й сказав: «Навіщо мені якісь потворні карлики на бенкеті? Терпіти не можу карликів». Довелося взяти його за плече й шепнути на вухо: «А дядькові вашому як їх буде терпіти?»

Під ногами гойднулася палуба, й Сансі здалося, що сам світ захитався.

— Усі вважають, що це Тиріон отруїв Джофрі. Сер Донтос каже, його схопили.

— Вдівство тобі личитиме, Сансо,— посміхнувся Мізинчик.

На саму думку про це в неї затріпотіло в животі. Може, більше ніколи вже не доведеться спати з Тиріоном в одному ліжку. Вона ж цього хотіла... хіба ні?

Каюта була низенька й тісна, але на вузьку полицю поклали перину, щоб Сансі було краще спати, а згори на неї навалили товсті хутра.

— Буде тіснувато, розумію, але не так уже й незручно,— мовив Мізинчик і вказав на кедрову скриню попід ілюмінатором.— Тут чистий одяг. Сукні, білизна, теплі панчохи, плащ. Боюся, тільки вовняні й лляні. Не гідні такої прегарної панни, та принаймні в них буде сухо й чисто, а потім ми тобі підберемо щось вишуканіше.

«Він стільки приготував для мене!»

— Мілорде, я... я не розумію... Джофрі віддав вам Гаренхол, зробив вас верховним лордом Тризуба... чому...

— Чому я хотів його смерті? — Мізинчик знизав плечима.— Мотиву в мене не було. Крім того, я ж за тисячу льє звідси, у Видолі. Завжди заплутуй ворогів. Якщо вони ніколи не матимуть певності, що ти за один і чого ти хочеш, то не зможуть і здогадатися про твій наступний хід. Зчаста найкращий спосіб збити їх з пантелику — робити безглузді ходи, ба й начебто чинити собі на шкоду. Пам’ятай про це, Сансо, коли почнеться твоя гра.

— Яка... яка гра?

— Головна гра. Гра престолів,— відкинув він їй з обличчя пасмо волосся.— Ти вже доросла, щоб розуміти, що ми з твоєю матір’ю були не просто друзі. Був час, коли понад усе на світі я жадав Кет. Я навіть наважувався мріяти про життя, яке ми проведемо разом, і про дітей, яких вона мені подарує... але вона була дочкою Річкорину, дочкою Гостера Таллі. «Родина, обов’язок, честь», Сансо. «Родина, обов’язок, честь» означали, що її руку мені не отримати ніколи. Та вона дарувала мені дещо цінніше — дарунок, який жінка може піднести лише раз. Як міг я повернутися спиною до її дочки? В іншому, кращому світі ти могла би бути дочкою моєю, а не Едарда Старка. Моєю вірною і люблячою дочкою... Викинь з голови Джофрі, люба. І Донтоса, і Тиріона — всіх. Вони тебе більше не потурбують. Тепер ти в безпеці, й це єдине важить. Зі мною ти в безпеці, й ми пливемо додому.