Буря Мечів

Бран

Крученими гірськими долинами, які вони зараз переходили, ніхто не проклав доріг. Між сірих скелястих вершин лежали непорушні сині озера, довгі, глибокі й вузькі, а ще похмура зелень нескінченних хвойних лісів. За вовчим лісом, серед давніх крем’яних пагорбів, було вже не так багато іржі й золота осіннього листя, а коли пагорби змінилися горами, цих кольорів уже й зовсім не траплялося. Над головою тепер височіли велетенські сіро-зелені чатові дерева і нескінченні смереки, ялиці й сосни-солдати. Під ними майже не росло підліску, а земля була встелена темно-зеленою глицею.

Якщо збитися з дороги, а це траплялося раз чи двічі, досить було просто дочекатися ясної холодної ночі, коли не заважали хмари, й пошукати на небі Крижаного Дракона. Блакитна зірка в оці дракона вказувала на північ, як колись пояснила Оша. Цікаво, думав Бран, згадуючи Ошу, де вона зараз? Він уявляв її в безпеці, в Білій Гавані разом з Риконом і Кошлаєм,— їдять собі з тлустим лордом Мандерлі вугрів, рибу й гарячий крабовий пиріг. А може, гріються в Останньому Вогнищі біля коминка у Великого Джона. А от Бранове життя перетворилося на нескінченні холодні дні на спині в Годора, який тягнув його кошик то вгору, то вниз схилами бескидів.

— То вгору, то вниз,— зітхала Міра дорогою,— то вниз, то вгору. Тоді знову то вгору, то вниз. Терпіти не можу ці ваші дурнуваті кручі, королевичу Бране!

— А вчора казала, що вони тобі страшенно подобаються.

— Щира правда. Лорд-батько розповідав мені про гори, але ж досі я їх ніколи не бачила. Словами не описати, як вони мені подобаються!

Бран скривився.

— Ти же щойно сказала, що терпіти їх не можеш.

— Хіба не можна любити й ненавидіти водночас? — Міра, простягнувши руку, вщипнула його за носа.

— Це дуже різні почуття,— не здавався Бран.— Як ніч і день, лід і полум’я.

— Лід здатен обпекти,— мовив Джоджен своїм серйозним голосом,— а любов і ненависть можуть поєднуватися. Гори чи гружавина — байдуже. Земля одна.

— Одна,— погодилася сестра,— тільки надто вже зморшкувата.

Полонини рідко були такі ласкаві, щоб вести точно з півдня на північ, тож частенько доводилося кілька годин поспіль рухатися не в тому напрямку, а іноді навіть вертатися.

— Якби пішли королівським гостинцем, уже б на Стіні були,— торочив Бран Рідам. Йому-бо хотілося розшукати триокого ворона й навчитися літати. Він це повторив уже разів п’ятдесят, аж Міра почала його дражнити: миттю підхоплювала його слова.

— Якби ми пішли королівським гостинцем, то так не голодували б,— натомість почав він говорити. Коли йшли низинами, серед пагорбів, харчів не бракувало. Міра чудово полювала, а ще краще ловила рибу в струмках своїм тризубим остенем. Бран любив за нею спостерігати, захоплюючись її спритністю, тим, як вона кидала остень і як витягувала його уже зі сріблястим пстругом, що тріпотів на кінці. А ще для них полював Літо. Майже щовечора, коли заходило сонце, деривовк зникав, але до світанку завжди повертався, найчастіше зі здобиччю в зубах — з білкою або зайцем.

Але тут, у горах, струмки були вужчі, вкриті кригою, а здобич траплялася рідше. Міра, коли могла, і тут полювала й рибалила, тільки ставало це дедалі важче, а бували ночі, коли навіть Літо повертався без здобичі. Частенько доводилося лягати спати натще.

Проте Джоджен вперто старався триматися подалі від доріг.

— Де дорога, там і подорожні,— казав він на свій звичний манір,— а подорожні мають очі, щоб добре все роздивитися, і роти, щоб розпускати плітки про хлопчика-каліку, велетня й вовка, який всюди за ними бігає.

Таких упертюхів, як Джоджен, ще пошукати треба, отож і мусили продиратися бездоріжжям, день у день вибиваючись вище й вище, далі на північ.

Були дні дощові, були вітряні, а одного разу мандрівців заскочила охиза, та така люта, аж Годор перелякано розплакався-розревівся. Ясними днями часто здавалося, що вони тут — єдині живі душі в усьому світі.

— Невже тут ніхто не живе? — одного разу запитала Міра, піднімаючись крутим насувом завбільшки з Вічнозим.

— Є тут люди,— відгукнувся Бран.— Амбери мешкають переважно на схід від королівського гостинця, але влітку випасають овець на високих полонинах. На захід від бескидів, уздовж Крижаної затоки, живуть Були; отам позаду, серед пагорбів — Гарклі; а тут нагорі — Ноти, Лідли, Норі й навіть дехто з Флінтів.

Батькова бабуся по материнській лінії була з гірських Флінтів. Стара Нан розповідала, що це її кров у Бранових жилах до падіння тягнула його верхолазити. Але бабуся померла за багато-багато років до його народження, ба навіть до батькового народження.

— Були? — перепитала Міра.— Джоджене, а це не Вул воював разом з батьком?

— Тео Вул,— Джоджен засапався на підйомі.— На прізвисько Цебер.

— У них такий герб,— пояснив Бран.— Три коричневі цебра на синьому полі, а по краю — сіро-біла шахівниця. Одного разу лорд Вул приїздив у Вічнозим — присягнути і поговорити з батьком, і в нього на щиті були ті цебра. Але він не лорд. Ну, тобто лорд, але його всі називають просто Вул, так само як Нота, Норі й Лідла. У Вічнозимі ми їх кликали лордами, але їхні піддані так їх не кличуть.

Джоджен Рід зупинився віддихатися.

— Гадаєш, люди в горах знають, що ми тут?

— Знають.

Бран бачив, що за ними спостерігають,— бачив не своїми очима, а Літовим гострим зором, який мало що проґавить.

— Але вони нас не чіпатимуть, якщо ми не почнемо красти в них кіз і коней.

Вони й не чіпали. Тільки раз мандрівники натрапили на горянина — коли раптовий дощ зі снігом змусив їх шукати прихистку. Знайшов його Літо: винюхав неглибоку печеру під сіро-зеленим гіллям височенного чатового дерева, та коли Годор, зігнувшись, хотів пірнути під скелястий виступ, Бран побачив у глибині жовтогарячі відблиски багаття і зрозумів, що вони тут не самі.

— Заходьте погрієтеся,— почувся чоловічий голос.— Тут під камінням місця досить, щоб нікому на голову не крапало.

Чоловік поділився з гостями вівсяниками, кров’янкою і елем з бурдюка, який мав із собою, але не своїм іменем; їхніх імен він теж не питав. Бран вирішив, що він з Лідлів. Застібка в нього на білячому плащі була бронзово-золота, викувана у формі шишки, а в Лідлів на білій половині біло-зелених щитів якраз і є шишки.

— Далеко до Стіни? — запитав у нього Бран, поки чекали, щоб дощ припинився.

— Не дуже — круки літають і далі,— сказав Лідл, якщо це і справді був Лідл.— Але для тих, у кого крил немає, далекувато.

— Закладаюся,— почав був Бран,— ми б уже там були, якби...

— ...пішли королівським гостинцем,— закінчила за нього Міра.

Діставши ножа, Лідл заходився обстругувати паличку.

— Коли у Вічнозимі сидів Старк, королівським гостинцем могла розгулювати незаймана дівчина в чому мати народила — і ніхто б її і пальцем не зачепив, а подорожніх завжди чекало багаття, хліб і сіль у численних заїздах і тверджах. Та ночі нині похолодали, і двері зачинені. У вовчому лісі засіли кальмари, а королівським гостинцем їздять облуплені, розпитуючи про чужаків.

Ріди обмінялися поглядом.

— Облуплені? — перепитав Джоджен.

— Байстрюкові люди, ага. Він буцімто був мертвий, а виявилося, що не мертвий. І заплатить сріблом за вовчі шкури, я чув, а за деяких повсталих мерців — так і золотом.

Кажучи це, він поглядав на Брана й на Літо, який розтягнувся поряд з ним.

— Що ж до Стіни,— провадив чоловік,— то я б туди не потикався. Старий Ведмідь повів Варту у примарний ліс, а повернулися самі круки, тільки звісток не принесли. Чорні слова на чорних крилах, моя казала мати, та коли птахи і слів не приносять, як на мене, це ще чорніше,— він поворушив патиком у багатті.— Все було не так, коли у Вічнозимі сидів Старк. Але старий вовк мертвий, а юний подався на південь погратись у гру престолів, тож лишилися самі привиди.

— Вовки повернуться,— урочисто сказав Джоджен.

— І звідки ти знаєш, хлопче?

— Мені наснилося.

— Буває, мені вночі мамуся сниться, яку я дев’ять років тому поховав,— мовив чоловік,— але зранку її чомусь як не було, так і нема.

— Різні бувають сни, мілорде.

— Годор,— підтвердив Годор.

Ніч вони провели разом, бо дощ не припинявся й потемки, і тільки Літо рвався геть з печери. Коли багаття перегоріло до жару, Бран відпустив деривовка. Той не боявся намокнути, як люди, його кликала ніч. Місячне світло розцвітило мокрі ліси в усі відтінки срібла, а сірі вершини побілило. У темряві ухкали сови, перелітаючи з сосни на сосну, а гірськими хребтами стрибали білі кози. Бран, заплющивши очі, віддався вовчому сну — віддався опівнічним запахам і звукам.

Наступного ранку, коли мандрівці прокинулися, багаття перегоріло, а Лідл уже пішов, щоправда, лишивши їм ковбасу й дюжину вівсяників, охайно загорнутих у біло-зелену шматку. Частина коржиків була запечена з кедровими горішками, а частина — з ожиною. Бран скуштував по одному й того, й того, але так і не вирішив, який коржик смачніший. «Одного дня у Вічнозимі знову житимуть Старки»,— сказав він собі, й тоді він пошле по Лідлів і стокротно віддячить їм за кожен горішок і кожну ягоду.

Того дня стежка, якою вони попрямували, була трохи легша, а під полудень і сонце прорвалося крізь хмари. Бран сидів у своєму кошику в Годора на спині, почуваючись майже задоволено. Навіть задрімав, приспаний м’яким погойдуванням широких кроків здорованя-конюшого й тихим мугиканням на ходу, таким звичним для нього. Але Брана збудила Міра, легенько торкнувшись його руки.

— Дивись,— мовила вона, тицьнувши в небо своїм остенем,— орел.

Бран підвів голову — й побачив його: птах ширяв на вітру, розкинувши непорушні сірі крила. Бран проводжав очима орла, який колами піднімався дедалі вище, й намагався уявити, як воно — отак без зусиль линути понад світом. «Це навіть краще, ніж верхолазити». Йому хотілося поринути до орла, скинути своє дурнувате покалічене тіло й піднестися в небо, щоб там з’єднатися з орлом, як він з’єднувався з Літом. «Зеленвидці могли таке. І в мене мало б вийти». Він спробував раз, удруге — аж поки орел не зник у золотій пелені пообіддя.

Полетів,— розчаровано зронив Бран.

— Побачимо інших,— сказала Міра.— Вони ж тут нагорі живуть.

— Мабуть.

— Годор,— підтвердив Годор.

— Годор,— погодився Бран.

Джоджен підбуцнув шишку.

— Здається, Годору подобається, коли вимовляють його ім’я.

— Насправді його звати не Годор,— пояснив Бран.— Це просто єдине слово, яке він знає. Насправді його звати Волдер, мені стара Нан казала. Вона була бабусею його бабусі, щось таке.

Згадавши стару Нан, він засумував.

— Думаєш, залізні її вбили?

У Вічнозимі її тіла вони не бачили. Якщо так поміркувати, Бран узагалі не пригадував, щоб бачив там мертвих жінок.

— Вона зроду нікого не образила, навіть Теона. Казки оповідала. Теон би її не скривдив, правда?

— Є люди, які кривдять інших просто так,— сказав Джоджен.

— І не Теон вбивав людей у Вічнозимі,— мовила Міра.— Бо серед загиблих забагато залізних,— вона переклала остень у другу руку.— А ти не забувай казки старої Нан, Бране. Не забувай, як вона їх розповідала, як звучав її голос. Якщо ти це пам’ятатимеш, часточка її завжди житиме в тобі.

— Я не забуду,— пообіцяв хлопчик. Довгий час ішли мовчки, піднімаючись нагору кривою звіриною стежкою, яка вела через сідловину поміж двох скелястих піків. Навколо до схилів чіплялися хирі сосни-солдати. Далеко попереду проглядався крижаний блиск струмка, який падав з гори. Бран зловив себе на тому, що дослухається до Джодженового засапаного дихання й до хрускоту глиці в Годора під ногами.— А ви які-небудь казки знаєте? — зненацька запитав він Рідів.

— Кількоро,— засміялася Міра.

— Годор,— зронив Годор, мугикаючи.

— Розкажи одну,— попросив Бран.— Поки йдемо. Годор любить казки про лицарів. І я теж.

— На Перешийку лицарів немає,— мовив Джоджен.

— Над водою,— виправила його сестра.— А в болоті повно мертвих лицарів.

— Щира правда,— сказав Джоджен.— Повно андалів і залізних, Фреїв та інших дурнів — усіх тих гонорових вояків, які прагнули звоювати Сіроводдя. Ніхто з них так і не спромігся його відшукати. Заїжджають на Перешийок, а назад не вертаються. Бо рано чи пізно збиваються в болото й загрузають у трясовині під вагою своєї криці — тонуть у своїх обладунках.

Уявивши лицарів-потопельників під водою, Бран аж поїжився. Але насправді він був і не від того: любив він, коли отак б’ють дрижаки.

— Був собі лицар,— почала розповідати Міра,— а трапилося це того року, коли прийшла оманлива весна. Лицар розсміяного дерева, ось як його прозивали. Можливо, він був краножанин.

— А може, й ні,— сказав Джоджен; на його обличчі танцювали зелені тіні.— Певен, королевич Бран цю казку чув уже сто разів.

— Ні,— сказав Бран,— не чув. А якби й чув, хіба не байдуже? Іноді стара Нан переказувала казки, які ми вже чули, але якщо казка хороша, ми були й не проти. Старі казки — як старі друзі, казала вона. Час від часу варто до них повертатися.

— Правда,— мовила Міра; вона йшла зі щитом на спині, іноді остенем відгортаючи гілку то тут, то там. Коли Бран уже вирішив, що вона передумала розповідати казку, вона повела далі.— Був собі на Перешийку один допитливий хлопець. На зріст маленький, як усі краножани, але хоробрий, кмітливий і дужий. Зростав він, полюючи, рибалячи й лазячи по деревах, а ще навчився всіх чарів, на яких знається наш народ.

Бран був майже переконаний, що такої казки не чув.

— А йому теж снилися зелені сни, як Джоджену?

— Ні,— сказала Міра,— але він міг дихати у трясовині й бігати по листю, а ще, прошепотівши одне-єдине слово, перетворювати землю на воду, а воду — на землю. Він розмовляв з деревами й вигадував слова; на його бажання з’являлись і зникали замки.

— Хотів би і я так,— жалібно мовив Бран.— А скоро він зустрінеться з лісовим лицарем?

— Скоро,— скривила личко Міра,— якщо один королевич помовчить.

— Я просто спитав.

— Хлопець знався на чарах краногів,— провадила вона,— але йому цього було мало. Розумієш, наші люди нечасто подорожують далеко від домівки. Ми — маленький народ, декому наші звичаї здаються дивними, тож великі народи не завжди ставляться до нас приязно. Однак цей хлопець був сміливіший за інших, тож одного дня, подорослішавши, він вирішив поїхати з краногів — навідатися на острів Ликів.

— На острів Ликів ніхто не їздить,— заперечив Бран.— Там живуть зеленяки.

— От зеленяків він і хотів розшукати. Отож він одягнув сорочку, обшиту бронзовою лускою, як у мене, узяв шкуратяний щит і тризубий остень, як у мене, і поплив на маленькому шкіряному човнику вниз по Зеленому Зубцю.

Бран, заплющивши очі, спробував уявити людину в шкіряному човнику. В уяві краножанин був схожий на Джоджена, тільки старший і дужчий, а вдягнений як Міра.

— Близнючок він проминув поночі, щоб на нього не напали Фреї, а коли доплив до Тризуба, то причалив до берега й, поставивши човника собі на голову, пішов далі пішки. Багато днів він подорожував, аж нарешті дістався Божого Ока, опустив човника в озеро й повеслував до острова Ликів.

— І там зустрів зеленяків?

— Так,— сказала Міра,— але це вже зовсім інша історія, і не мені її розповідати. Королевич просив казку про лицарів.

— Про зеленяків теж цікаво.

— Так,— погодилася Міра, але більше про них не згадувала.— Цілу зиму краножанин просидів на острові, та коли прийшла весна, він відчув, що його кличе широкий світ і прийшов час рушати далі. Шкіряний човник лежав там, де він його і лишив, тож він попрощався й повеслував до протилежного берега. Він усе гріб та гріб, і нарешті побачив удалині вежі замку, який виріс на березі озера. Що ближче він підпливав до берега, то вищими ставали вежі, й урешті краножанин збагнув, що це, мабуть, найбільший замок на світі.

— Гаренхол! — одразу впізнав його Бран.— Це був Гаренхол!

— Справді? — посміхнулася Міра.— Попід мурами хлопець розгледів різнобарвні намети, на вітру виляскували яскраві прапори, а на збруйних конях сиділи лицарі в кольчугах і кірасах. Пахло смажениною, чувся сміх і гучні сурми герольдів. Саме мав початися великий турнір, на який з’їхалися позмагатися богатирі з усіх країв. Був присутній сам король разом зі своїм сином — королевичем-драконом. Приїхали білі мечі — вітати у своїх лавах нового брата. Приїхав і лорд штормових земель, і лорд руж. Великий лев з Кичери посварився з королем і не з’явився, зате приїхало чимало його прапороносців і лицарів. Краножанин зроду не бачив такої пишноти й підозрював, що вже більше й не побачить. У душі йому понад усе кортіло долучитися до дійства...

Бран дуже добре розумів його почуття. Змалечку він завжди мріяв стати лицарем. Але це було до того, як він упав і перестав відчувати ноги.

— Дочка володаря великого замку на відкритті турніру була королевою кохання і краси. П’ятеро богатирів заприсяглися захистити її корону: четверо її братів з Гаренхолу і її знаменитий дядько — білий лицар королівської варти.

— А вона була вродлива?

— Так,— сказала Міра, перестрибуючи камінь,— та були там і вродливіші. Одна з них — дружина королевича-дракона, яка привезла з собою дюжину фрейлін. Усі лицарі випрошували в них стрічки, щоб пов’язати собі на списи.

— Це казка не про кохання, ні? — підозріливо запитав Бран.— Годору такі не до вподоби.

— Годор,— погодився Годор.

— Йому до вподоби казки, де лицарі б’ються з чудовиськами.

— Іноді лицарі — то і є чудовиська, Бране. Маленький краножанин саме йшов через поле, радіючи теплому весняному дню й нікого не зачіпаючи, коли його перестріли трос зброєносців. Було їм не більш як по п’ятнадцять років, та все одно на зріст вони були вищі за нього — всі троє. Цей світ належав їм, так вони собі думали, й чужинцю було в ньому не місце. Висмикнувши в нього остень, вони повалили його на землю, обзиваючи жабоїдом.

— А це були Волдери?

Саме так і вчинив би Малий Волдер Фрей.

— Ніхто імен не називав, але він добре запам’ятав їхні обличчя, щоб пізніше помститися. Щоразу як він намагався підвестися, вони штовхали його назад на землю й били його, скрученого клубочком, ногами. Аж тут почулося гарчання. «Не смійте бити батькового підданого»,— заричала вовчиця.

— Вовчиця на чотирьох лапах чи на двох ногах?

— На двох ногах,— мовила Міра.— Вовчиця кинулася на зброєносців з турнірним мечем і розігнала всіх трьох. Краножанин був весь у синцях і крові, тож вона забрала його до себе в лігво, щоб промити рани й перев’язати бинтами. Там він познайомився з братами з її зграї: з їхнім ватажком — диким вовком, з тихим вовком біля нього і з вовченям — наймолодшим з чотирьох.

Того вечора в Гаренхолі мав відбутися бенкет на честь відкриття турніру, і вовчиця наполягла, щоб і краножанин узяв у ньому участь. Роду він був високого, тому мав повне право теж сидіти на лавці разом з усіма. Цій вовчиці нелегко було відмовити, тож вона звеліла вовченяті підшукати гостю вбрання, гідне королівської учти, й вони вирушили у великий замок.

Під Гареновим дахом він їв і пив разом з вовками та їхніми присяжними мечами — курганцями, лосями, ведмедями й тритонами. Королевич-дракон заспівав страшенно сумної пісні, аж вовчиця розхлюпалася, та коли її брат-вовченя піддражнив її через сльози, вона вилила йому на голову вино. Заговорив чорний брат, закликаючи лицарів приєднуватися до Нічної варти. У війні винних кубків лорд штормових земель перепив лицаря черепів і цілунків. Краножанин спостерігав, як панна з розсміяними фіалковими очима танцює спершу з білим мечем, тоді з червоним змієм, з лордом грифонів і нарешті з тихим вовком... та лишень після того, як дикий вовк запросив її від імені свого родича, який, соромлячись, боявся підвестися з лавки.

У вирі веселощів маленький краножанин зауважив трьох зброєносців, які на нього напали. Один з них служив лицарю вил, другий — лицарю дикобраза, а третій — лицарю з двома вежами на сюрко — цей герб краножани знали дуже добре.

— Це Фреї,— сказав Бран.— Фреї з Переправи.

— І тоді, і тепер,— погодилася Міра.— Вовчиця теж їх побачила й указала на них братам. «Можу тобі підшукати коня й обладунки на тебе»,— запропонувало вовченя. Маленький краножанин подякував йому, але не відповів. У нього краялося серце. Краножани дрібніші за більшість людей, але ж гордості в них не менше! Хлопець не був лицарем, бо серед нашого народу лицарів немає. В човні ми сидимо частіше, ніж у сідлі, а руки наші створені для весел, а не для списів. Хай як він жадав помсти, та побоювався, що тільки пошиється в дурні та зганьбить свій народ... Уночі тихий вовк запропонував йому місце у своєму наметі, але, перш ніж лягати спати, маленький краножанин опустився навколішки біля озера й, позираючи в той бік, де лежить острів Ликів, помолився давнім богам Півночі й Перешийку...

— Невже ти не чув цю історію від свого батька? — поцікавився Джоджен.

— Казки нам розповідала стара Нан. Міро, продовжуй, не зупиняйся на півслові.

Годор, схоже, почувався так само.

— Годор,— мовив він і повторив,— годор, годор, годор, годор.

— Ну,— сказала Міра,— якщо хочеш слухати далі...

— Так. Розповідай.

— Планувалося п’ять турнірних днів,— провадила вона.— Велика семистороння рукопашна, стрілецькі змагання й метання бойових топорів, кінні перегони й турнір для співців...

— Це можеш пропустити,— нетерпляче перебив її Бран зі свого кошика в Годора на спині.— Розказуй про двобої.

— Як зволить королевич. Дочка господаря замку була королевою кохання і краси, її захищали четверо братів і дядько, але всі четверо синів Гаренхолу були переможені першого ж дня. Їхні переможці недовго тішилися, бо й вони дуже скоро зазнали поразки. Таким чином, під кінець першого турнірного дня чемпіоном став лицар дикобраза, а зранку на другий день отримали перемогу лицар вил і лицар двох веж. Але ближче до вечора на другий день, коли вже залягали довгі тіні, на арені з’явився таємничий лицар.

Бран проникливо кивнув. На турнірах завжди з’являлися таємничі лицарі, ховаючи обличчя під шоломами; щити в них були або зовсім без гербів, або з такими гербами, що їх ніхто не впізнавав. Іноді то були замасковані знамениті чемпіони. Одного разу на турнірі переміг Лицар-Дракон, виступаючи як лицар сліз, бо хотів назвати королевою краси й кохання свою сестру, а не королівську коханку. І Баристан Безстрашний двічі вдягав обладунки таємничого лицаря — першого разу йому було всього десять рочків.

— Закладаюся, то був маленький краножанин.

— Ніхто не знав,— сказала Міра,— але на зріст таємничий лицар був невисокий, ще й одягнений у погано припасовані різношерсті обладунки. На гербі в нього на щиті красувалося серце-дерево давніх богів — біле віродерево з червоним розсміяним ликом.

— А може, він приплив з острова Ликів? — запитав Бран.— Це був зеленяк?

У казках старої Нан хоронителі мали темно-зелену шкіру й листя замість волосся. Іноді й роги, але Бран просто не уявляв, як може таємничий лицар вдягнути шолом на роги.

— Його точно послали давні боги.

— Можливо, й вони. Таємничий лицар опустив перед королем списа, а тоді проїхав у кінець арени, де стояли шатра п’ятьох чемпіонів. Сам знаєш, яким трьом з них він кинув виклик.

— Лицарю дикобраза, лицарю вил і лицарю веж-близнючок,— здогадався Бран, який чимало казок переслухав на своєму віку.— Я ж казав, то був малий краножанин.

— Хай хто це був, а давні боги додали моці його рукам. Першим упав з коня лицар дикобраза, далі — лицар вил і нарешті — лицар двох веж. Ніхто їх особливо не любив, тож простолюд радо вітав лицаря розсміяного дерева, як почали називати нового чемпіона. Коли його переможені суперники захотіли викупити коней і лати, лицар розсміяного дерева громовито промовив крізь шолом: «Навчіть своїх зброєносців поводитися гідно — ото й буде ваш викуп». Переможені лицарі добряче вишпетили своїх зброєносців, і їм одразу ж повернули коней і лати. Отак маленькому краножанину відповіли на молитви... чи то давні боги, чи то зеленяки, чи то діти пралісу — хтозна...

«Гарна казка»,— вирішив Бран, поміркувавши секунду чи дві.

— А що трапилося далі? Лицар розсміяного дерева переміг на турнірі й одружився з королівною?

— Ні,— сказала Міра.— Того вечора у великому замку і лорд штормових земель, і лорд черепів і цілунків обидва поклялися розкрити його інкогніто; їх під’юджував ще й король, заявивши, що обличчя, яке ховається під шоломом, не належить до його друзів. Але наступного ранку, коли герольди засурмили в сурми й король усівся на своє місце, з’явилося тільки двоє чемпіонів. Лицар розсміяного дерева щез. Король розгнівався, навіть послав власного сина, королевича-дракона, на його пошуки, але знайшовся тільки розмальований щит, який, забутий, висів на дереві. Отож урешті-решт на турнірі переміг королевич-дракон.

— А! — Бран якийсь час міркував над казкою.— Гарна історія. Але ж це троє поганих лицарів мали на початку його скривдити, а не їхні зброєносці. Тоді б краножанин міг їх усіх убити. Бо ця частина з викупом — якась дурниця. І ще на турнірі мав перемогти таємничий лицар, побити всіх претендентів і назвати вовчицю королевою кохання і краси.

— Її і назвали,— мовила Міра,— тільки ця історія сумніша.

— Ти впевнений, що ніколи не чув її, Бране? — перепитав Джоджен.— Лорд-батько ніколи її тобі не розповідав?

Бран похитав головою. На той час день добігав кінця, схилами гір скрадалися довгі тіні, застромляючи довгі чорні пальці між сосон. «Якщо маленький краножанин зміг доплисти до острова Ликів, може, і мені вдасться». В усіх казках розповідалося, що зеленяки мають чарівну силу. Може, вони допоможуть йому знов почати ходити, ба ще й зроблять з нього лицаря. «Вони-бо зробили лицаря з маленького краножанина, хай усього на день,— думав Бран.— І дня достатньо».