Буря Мечів

Арія

Небо було чорне, як стіни Гаренхолу, що лишилися позаду; дощ падав тихо й рівно, приглушуючи тупіт кінських копит і стікаючи по обличчях.

Їхали на північ, геть від озера, прямуючи за поритою коліями сільською дорогою, яка прямувала через спустошені поля, через ліси та струмки. Пиріжок з Гендрі старалися не відставати. Оддалік завивали вовки, але чути було Пиріжкове важке сапання. Ніхто не говорив. Час до часу Арія озиралася через плече — пересвідчитися, що хлопці не надто пасуть задніх, і поглянути, чи ніхто не переслідує втікачів.

А таки переслідуватимуть, вона це знала. Вона вкрала зі стайні трьох коней, поцупила карту й кинджал зі світлиці самого Руза Болтона, а ще — убила на бічній брамі вартового, перерізавши йому горлянку, коли він нахилився підняти потерту монету, яку Арії дав Джакен Г’ґар. Хтось знайде його у калюжі власної крові, й тоді зчиниться галас. Збудять лорда Болтона й обшукають Гаренхол від стрільниці до стріхи, а потому з’ясують, що зникли карта й кинджал, а ще зброя зі зброярні, хліб і сир з кухні, малий пекарчук, ковальський підмайстер і чашниця на ім’я Нан... чи Ласка, чи Арі — залежно від того, кого запитати.

Лорд Страхфорту сам за ними не бігатиме. Руз Болтон лишиться в ліжку, обвішавши все своє бліде тіло п’явками, й пошепки роздаватиме команди. Погоню, мабуть, очолить один з його людей — Волтон на прізвисько Сталеві Ноги (він завжди носить на своїх довгих ногах поножі). А може, то буде слинявий Варго Гоут зі своїми перекупними мечами, що називають себе бравими компанійцями. Інші ж називають їх кривавими лицедіями (тільки позаочі), а іноді підніжками — за звичку лорда Гоута рубати руки й ноги тим, хто викликав його невдоволення.

«Якщо нас упіймають, то повідрубують нам руки й ноги,— подумала Арія,— а тоді Руз Болтон спустить з нас шкуру». Вона й досі була вдягнена в костюм пажа, а на грудях, просто на серці, в неї нашитий був герб лорда Болтона — облуплений чоловік Страхфорту.

Щоразу, озираючись, вона очікувала побачити сяйво смолоскипів, що вдалині виливається з брами Гаренхолу або ж рухається на його широчезних і височенних мурах, але нічого не було. Гарен-хол спав, а потім і зовсім зник у темряві, заховавшись за деревами.

Коли перетнули перший струмок, Арія звернула коня вбік, щоб зійти з дороги, чверть милі повторювала звивисте річище води й тільки потому вилізла на кам’янистий берег. Якщо погоня візьме з собою собак, це може збити їх зі сліду, сподівалася вона. Дороги триматися не можна. «На дорозі чатує смерть,— сказала Арія собі.— На всіх дорогах».

Гендрі з Пиріжком не ставили під питання її рішення. Зрештою, в неї карта, а Пиріжок, здавалося, боїться Арії не менше, ніж можливої погоні. Він-бо бачив вартового, якого вона вбила. «Хай краще боїться мене,— сказала вона собі.— В такому разі робитиме, як йому скажуть, і не накоїть дурниць».

Вона розуміла, що й сама б мала боятися. Вона-бо — десятирічна худенька дівчинка на краденому коні в темному лісі, за якою женуться люди, що радо відітнуть їй ноги. Та чомусь вона почувалася спокійніше, ніж у Гаренхолі. Дощ змив з її пальців кров вартового, за спиною в неї висів меч, у темряві шастали вовки — стрункі сірі тіні, й Арія Старк нічого не боялася. «Страх ранить глибше за меч»,— прошепотіла вона до себе слова, яких навчив її Сиріо Форел, а ще Джакенові слова — «валар моргуліс».

Дощ припинився, потім знову пішов, знову припинився і пішов, але на втікачах були добрі плащі, які не пропускали води. Арія задавала повільний, але рівний темп. Під деревами, в темряві, їхати швидше було неможливо; з хлопців — обох — вершники виявилися кепські, до того ж м’яка горбкувата земля підступно приховувала коріння й каміння. Дісталися ще однієї дороги, де глибокі колії були залиті водою, та Арія проминула її. Арія вела втікачів через пагорби — вгору-вниз, вгору-вниз, крізь зарості ожини, шипшини й густий підлісок, по вузьких глибоких ярах, і в обличчя їм билися важкі від мокрого листя гілки.

Одного разу в болоті кобила Гендрі спіткнулася, важко впала на зад і скинула хлопця з сідла, але ні тварина, ні вершник не постраждали, тож Гендрі зі своїм упертим виразом на обличчі знову видерся верхи. Невдовзі по тому наскочили на трьох вовків, які дерли молодого оленя. Пиріжків кінь, занюхавши їх, поніс. Двоє з вовків теж утекли, а от третій підвів голову й вищирив зуби, готовий захищати свою здобич.

— Назад,— сказала Арія до Гендрі.— Повільніше, не лякай його.

Вони помаленьку від’їхали, поки вовк зі своїм бенкетом не зник з очей. Тільки тоді вони розвернулися й помчали навздогін Пиріжкові, який відчайдушно чіплявся за сідло, продираючись крізь дерева.

Згодом проїхали спалене село, обережно ступаючи поміж кістяків обгорілих халуп, проминули дюжину мерців, які звисали з рядочка яблунь. Побачивши їх, Пиріжок почав молитися: тоненьким шепотом, знову і знову, благав у Матері змилуватися. Арія ж підвела очі на худющих мертвяків у мокрому ветхому одязі та проказала власну молитву. «Сер Грегор,— ось як звучала вона,— Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». І закінчила словами «валар моргуліс», торкнулася Джакенової монети, яку сховала під поясом, а тоді, потягнувшись угору, зірвала яблуко з-поміж мерців, під якими саме проїжджала. Плід був м’який і перестиглий, але вона з’їла його разом з хробаками.

Той день прийшов без світанку. Довкруги повільно прояснилося небо, але сонця втікачі так і не побачили. Чорне перетворилося на сіре, й у світ боязко прокралися фарби. Сосни-солдати вдягнені були в похмуру зелень, а листяні дерева — в іржу та блякле золото, що вже почало брунатніти. Зупинилися тільки для того, щоб напоїти коней і поспіхом з’їсти холодний сніданок, розломивши буханець хліба, якого Пиріжок накрав на кухні, й передаючи з рук у руки кусні жовтого твердого сиру.

— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо? — запитав Гендрі.

— На північ,— озвалася Арія.

Пиріжок невпевнено роззирнувся.

— А на північ — це куди?

— Отуди,— вказала вона шматком сиру.

— Але ж сонця немає. Звідки ти знаєш?

— З моху. Бачите, він росте переважно з одного боку дерев? Це південь.

— Що нас чекає на півночі? — хотів знати Гендрі.

— Тризуб,— Арія розгорнула поцуплену карту, показуючи хлопцям.— Бачите? Коли дістанемося Тризуба, досить буде просто рухатися вгору за течією, щоб доїхати до Річкорину, ось сюди,— палець її показав дорогу.— Шлях неблизький, але, якщо триматимемося ріки, загубитися не зможемо.

— Котрий з них Річкорин? — закліпав на карту Пиріжок.

Річкорин позначав малюнок замкової вежі на розвилці, де сходяться пливкі блакитні стрічки двох річок — Ріннєкрута й Червоного Зубця.

— Ось тут,— Арія торкнулася позначки.— Ось написано: Річкорин.

— Ти вмієш читати писане? — зачудувався Пиріжок, так наче вона сказала, що вміє ходити по воді.

Вона кивнула.

— Доїдемо до Річкорину — будемо в безпеці.

— Будемо? І чому ж?

«Бо Річкорин — це замок мого дідуся, і там буде брат Роб»,— хотілося їй відповісти. Але вона закусила губу та згорнула карту.

— Просто будемо. Та тільки в тому разі, якщо доїдемо туди.

Вона перша заскочила в сідло. Їй було неприємно, що доводиться приховувати правду від Пиріжка, але вона не могла довірити йому свою таємницю. Гендрі все знає, але це зовсім інше. У Гендрі є і своя таємниця, хай він, схоже, і сам не знає її суті.

Того дня Арія прискорила темп, стараючись, наскільки можливо, їхати клусом, а іноді, побачивши попереду відтинок рівної землі, приострожувала коня і пускала вчвал. Однак це траплялося нечасто: що довше вони їхали, то горбистішою ставала місцевість. Пагорби невисокі й не надто стрімкі, але, здавалося, немає їм кінця-краю, і дуже скоро вершники змучилися дертися нагору та спускатися вниз, тож просто повторювали рельєф, прямуючи річищами струмків і лабіринтом лісистих долин, де над головами дерева утворювали щільне шатро.

Час від часу Арія посилала Пиріжка з Гендрі вперед, а сама верталася назад, намагаючись заплутати сліди й дослухаючись, чи не чути погоні. «Повільно їдемо,— думала вона про себе, кусаючи губу,— надто повільно, нас точно піймають». Одного разу з гребеня пагорба вона помітила темні тіні, які перетинали струмок у долині, що лишилася позаду, й на мить перелякалася, що це їх наздоганяють вершники Руза Болтона, але, поглянувши знову, збагнула, що це тільки зграя вовків. Приклавши долоні до рота, вона завила до них:

— Ау-у-у-у! Ау-у-у-у!

Коли найбільший з вовків, підвівши голову, завив у відповідь, від цих звуків Арія затремтіла.

В середині дня Пиріжок почав нарікати. В нього вже дупа болить, повідомив він, і сідло натерло до крові стегна, а крім того, йому ж треба трохи поспати.

— Я такий знесилений, що просто з коня валюся!

Арія поглянула на Гендрі.

— Якщо він гепнеться, як гадаєш, хто перший його знайде — вовки чи лицедії?

— Вовки,— сказав Гендрі,— у них нюх кращий.

Пиріжок розтулив був рота — і знову стулив. І не звалився з коня. Незабаром знову почався дощ. І досі не було ні проблиску сонця. Холоднішало, між соснами й понад голими спаленими полями потягнувся білий туман.

Гендрі потерпав майже так само, як і Пиріжок, от тільки він був надто упертий, щоб жалітися. Він незграбно сидів у сідлі з рішучим виглядом на обличчі, на яке падав розкошланий чорний чуб, але Арії зразу видно було, що вершник з нього плохенький. «Не слід було про це забувати»,— сказала вона до себе. Вона-бо їздить верхи, скільки себе пам’ятає: маленькою на поні, а пізніше на конях,— а от Гендрі з Пиріжком народилися в місті, а в містах простолюд ходить пішки. Йорен, забравши їх з Королівського Причалу, посадив їх верхи, але тягнутися на віслюкові королівським гостинцем позаду фургонів — то одне. А от направляти мисливського коня крізь дику лісову гущавину та спалені лани — зовсім інше.

Арія розуміла: сама-одна вона б рухалася набагато швидше, але покинути хлопців не могла. Вони-бо її зграя, її друзі — єдині живі друзі, які в неї лишилися, і якби не вона, вони б і досі сиділи в безпеці Гаренхолу: Гендрі пітнів би у своїй кузні, а Пиріжок — на кухні. «Якщо нас піймають лицедії, я скажу їм, що я — дочка Неда Старка і сестра короля на Півночі. Звелю їм відвезти мене до брата й не кривдити Пиріжка і Гендрі». Але вони, мабуть, не повірять їй, а якщо й повірять... От лорд Болтон — він братів прапороносець, та він усе одно її жахав. «Ми їм не дамося,— про себе поклялася вона, потягнувшись через плече і торкнувшись руків’я меча, якого Гендрі поцупив для неї.— Не дамося».

Трохи пізніше, по обіді, вони випірнули з-під дерев і опинилися на березі ріки. Пиріжок захоплено зойкнув.

— Тризуб! А тепер треба просто рухатися вгору за течією, як ти й казала. Ми вже майже на місці!

Арія покусала губу.

— Не думаю я, що це Тризуб.

Ріка розлилася після дощів, та все одно була не більш як тридцять футів завширшки. Арії запам’ятався Тризуб набагато ширшим.

— Замала вона, щоб бути Тризубом,— сказала вона хлопцям,— та й ми ще так далеко не від’їхали.

— Ні, від’їхали,— наполягав Пиріжок.— Ми їхали цілий день, узагалі майже не зупинялися. Мабуть, дуже багато проїхали.

— Погляньмо знову на карту,— запропонував Гендрі.

Арія злізла з коня, дістала карту й розгорнула її. Дощ барабанив по пергаменту й струмочками стікав з нього.

— Ми десь отут,— сказала Арія, вказуючи пальцем, і хлопці зазирнули їй через плече.

— Але ж,— мовив Пиріжок,— це взагалі не відстань. Бачиш, Гаренхол просто біля твого пальця, ти його мало не торкаєшся. А ми їхали цілий день!

— До Тризуба ще милі й милі,— озвалася вона.— Нам ще багато днів туди діставатися. Це якась інша ріка, одна з оцих, дивіться,— вона показала тонші блакитні лінії, які намалював картограф, і під кожною дрібненько писалася назва.— Дарі, Зелен-яблуко, Діва... ось, оця, Мала Верба, це точно вона.

Пиріжок перевів погляд з лінії на власне ріку.

— Мені вона такою вже малою не здається.

Гендрі теж хмурився.

— Та, на яку ти вказуєш, впадає в оцю, дивися.

— Велика Верба,— прочитала Арія.

— Велика Верба, нехай. І бачиш, Велика Верба впадає в Тризуб, тож ми можемо вздовж цієї доїхати до тої, тільки рухатися треба вниз за течією, а не вгору. От тільки якщо це не Мала Верба, якщо це оця от річка, інша...

— Дзюркотливе Джерело,— прочитала Арія.

— Бачиш, воно робить петлю й повертає до озера, до Гаренхолу,— він обвів пальцем лінію.

У Пиріжка розширились очі.

— Ні! Там нас точно повбивають.

— Ми маємо знати, що це за ріка,— оголосив Гендрі своїм найупертішим тоном.— Маємо знати.

— Ну, а ми не знаємо.

На карті, може, і є підписи під блакитними лініями, але ніхто не написав назви на березі власне ріки.

— Не поїдемо ми ні за течією, ні проти,— вирішила Арія, згортаючи карту.— Просто переправимося на той бік і поїдемо далі на північ, як і їхали.

— А коні вміють плавати? — поцікавився Пиріжок.— Тут, здається, глибоко, Арі. А що як там змії?

— А ти впевнена, що ми рухаємося на північ? — запитав Гендрі.— Всі ці горби... якщо ми розвернулися...

— Мох на деревах...

— У цього дерева мох з трьох сторін,— указав він на найближче дерево,— а на наступному його взагалі немає. Може, ми загубилися і просто їздимо по колу...

— Може,— сказала Арія,— але я все одно переправляюся через ріку. Можете йти зі мною або лишатися тут.

Вона залізла назад у сідло, не звертаючи на хлопців уваги. Якщо не хочуть їхати за нею, можуть самі шукати Річкорин, тільки скоріше лицедії розшукають їх.

Довелося проїхати добрі півмилі вздовж берега, поки Арія знайшла місце, де — на вигляд — можна було безпечно перебрести, й усе одно її кобилиця неохоче заходила у воду. Річка, хай як вона звалася, котила бистрі брунатні води, і в найглибшому місці на середині доходила кобилі до черева. Арії в чоботи налилося води, але вона вдарила кобилу п’ятами й видерлася на протилежний берег. Позаду почувся сплеск і нервове іржання. Отож хлопці все-таки їдуть за нею. Це добре. Вона обернулася, спостерігаючи, як хлопці важко перетинали ріку й нарешті, цілком мокрі, випірнули поряд з Арією.

— Це не Тризуб,— сказала вона їм.— Не він.

Наступна річка була мілкіша, тож перетнути її виявилося легше. Це теж був не Тризуб, і ніхто вже з Арією не сперечався, коли вона сказала, що треба перейти на той бік.

Коли вони ще раз зупинилися, щоб і коням дати перепочинок, і самим поїсти хліба з сиром, уже опускалися сутінки.

— Мені холодно й мокро,— жалівся Пиріжок.— Ми вже точно далеко від Гаренхолу. Могли б розпалити собі вогнище...

— Ні!!! — вигукнули одностайно Арія з Гендрі. Пиріжок відступився. Арія скоса кинула погляд на Гендрі. «Він підхопив мій вигук, як колись у Вічнозимі це робив Джон». За Джоном вона скучала більше, ніж за іншими братами.

— Можна врешті поспати? — запитав Пиріжок.— Я страшенно втомився, Арі, й дупа болить. Мабуть, там уже водянки.

— А якщо тебе спіймають, будуть не тільки водянки,— відповіла вона.— Треба їхати далі. Треба.

— Та вже майже темно, й навіть місяця не видно.

— Залазь назад на коня.

Рухаючись тихою ступою у згасаючому світлі дня, Арія відчула, як на неї тисне втома. Їй потрібно було виспатися не менше, ніж Пиріжкові, тільки вона не наважувалася. Якщо втікачі поснуть, то, розплющивши очі, можуть виявити, що над ними стоїть Варго Гоут разом з Шагвелом Блазнем, Вірним Урсвиком, Рорджем, Куслієм, септоном Атом і рештою чудовиськ.

Але за деякий час кінська ступа почала її присипляти, як гойдання колиски, і Арія відчула, що в неї злипаються очі. Вона дозволила повікам склепитися на одну мить, а тоді знову їх рвучко розплющила. «Не можна засинати,— загримала вона подумки до себе,— не можна, не можна». Арія щосили потерла кулаками очі, щоб ті не заплющувалися, міцно стиснула повіддя й, підбивши кобилу п’ятами, перейшла на легкий галоп. Але ні вона сама, ні кобила такого темпу витримати не могли, і вже за кілька секунд вони знов перейшли на ступу, а ще за мить очі в Арії знову стулилися. Та цього разу так швидко вже не розплющилися.

Коли ж вона таки розліпила повіки, то виявила, що кобилиця зупинилася й пощипує собі травку, а Гендрі сіпає Арію за руку.

— Ти заснула,— сказав він.

— Я просто давала очам перепочинок.

— Довгенько щось ти їм давала перепочинок. Кобила твоя ходила по колу, та лиш коли вона зупинилася, я зрозумів, що ти спиш. Пиріжок так само: гепнувся на землю, врізавшись у гілку,— як ти не почула, коли він заверещав? Але навіть це тебе не збудило. Тобі треба зупинитися й поспати.

— Якщо можеш їхати далі ти, можу і я,— позіхнула вона.

— Брехуха,— сказав Гендрі.— Їдь, якщо ти така дурна, а я зупиняюся. Беру на себе перші чати. А ти спи.

— А Пиріжок?

Гендрі тицьнув пальцем. Пиріжок уже лежав на землі, на купі вологого листя, накрившись плащем, і тихо похропував. У одному кулаці він стискав великий трикутник сиру, і складалося враження, що заснув він просто між укусами.

Не було сенсу сперечатися, збагнула Арія: Гендрі мав рацію. «Лицедіям теж треба спати»,— сказала вона собі, сподіваючись, що так і є. Вона так утомилася, що ледве злізла з сідла, але не забула стриножити коня, перш ніж прилягти під буком. Земля була тверда й волога. Цікаво, думала Арія, скільки часу мине, поки вона знову спатиме в ліжку, їстиме гаряче та грітиметься біля вогню? Останнє, що вона зробила, перш ніж заплющити очі, це витягла меча з піхов і поклала поряд.

— Сер Грегор,— прошепотіла вона, позіхаючи.— Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і... Лоскотун... Гончак...

Сни її були червоні й жорстокі. Там були лицедії, принаймні четверо: блідолиций лісянець і темношкірий брутальний сокирник, уродженець Ібу; пошрамований дотрацький комонник на ім’я Іґо й дорнянин, чийого імені вона не знала. Вони їхали і їхали під дощем, в іржавих кольчугах і мокрій шкірі, і на сідлах бряжчали мечі й топори. Вони думали, що полюють на неї, але Арія з дивною певністю знала уві сні, що вони помиляються. Це вона полює на них.

Уві сні вона була зовсім не маленькою дівчинкою, а вовчицею, здоровезною і могутньою, і коли вона випірнула з-за дерев й вищирила зуби, низько загарчавши, то зачула сморід страху і від коней, і від людей. Кінь під лісянцем став дибки й перелякано заіржав, а люди кричали одне на одного своєю людською мовою, та не встигли вони нічого зробити, як з темряви та з дощу вигулькнули інші вовки — велика зграя,— худі, мокрі й мовчазні.

Сутичка була коротка, але кривава. Волохатий чолов’яга упав, коли тільки діставав топір, темношкірий — напинаючи тятиву зі стрілою, а блідолиций з Ліса спробував тікати. Її брати й сестри наздогнали його, змушуючи раз у раз розвертатися, наскакуючи зусібіч, кусаючи за ноги його коня, а коли вершник звалився на землю, перегризли йому горлянку.

Тільки обвішаний дзвіночками чоловік тримався. Кінь його хвицнув одну з її сестер у голову, іншу сестру він сам розрубав мало не навпіл кривим срібним пазуром, а волосся в нього тим часом стиха видзвонювало.

Охоплена люттю, вона стрибнула йому на спину, скидаючи його сторчголов з сідла. Падаючи разом з ним, вона стиснула щелепами йому руку, зубами прогризаючи дублену шкіру, вовну та м’яку плоть. Приземлившись, вона щосили сіпнула головою, відриваючи кінцівку від плеча. Торжествуючи, вона, тримаючи руку в зубах, метляла головою, розсіюючи теплі червоні краплі поміж холодного чорного дощу.