Буря Мечів

Тиріон

Вечеряли удвох — останнім часом так бувало дуже часто.

— Горох переварений,— спробувала завести розмову дружина.

— Хіба не байдуже,— озвався Тиріон.— Баранина теж.

Це був жарт, але Санса сприйняла це за докір.

— Перепрошую, мілорде.

— За що? Це кухар нехай перепрошує. А не ти. Горох — це не твоя парафія, Сансо.

— Мені... мені прикро, що мій лорд-чоловік невдоволений.

— Невдоволений я зовсім не через горох. Для цього є Джофрі, і моя сестричка, і мій лорд-батько, і ще три сотні клятих дорнян.

Княжича Оберина з лордами він влаштував у наріжному форту з краєвидом на місто, якнайдалі від Тайрелів, мало не за межами Червоної фортеці. Але й цього виявилося недосить. У харчівні на Блошиному Дні вже встигла спалахнути сварка, в результаті якої один з тайрелівських солдатів загинув, а двоє людей лорда Гаргалена обварилися, а потім ще одна буча зчинилася у дворі: крихітна зморщена матуся Мейса Тайрела обізвала Еларію Санд «сучкою-гадючкою». Щоразу як Тиріон випадково зустрічався з Оберином Мартелом, княжич питав, коли вже в меню буде правосуддя. Тож переварений горох турбував Тиріона найменше, але він не хотів обтяжувати юну дружину своїми турботами. У Санси своїх прикростей вистачає.

— Нормальний горох,— коротко мовив він.— Зелений та круглий — чого ще від гороху чекати? І взагалі, я собі добавки візьму, якщо ваша ласка, міледі.

Він жестом підкликав Подрика Пейна, і той навалив йому на тарілку стільки гороху, що баранини вже й не видно було. «От дурень,— подумав Тиріон.— Тепер доведеться все це з’їсти, бо їй знову буде прикро».

Вечеря закінчилась у напруженій мовчанці — останнім часом так бувало дуже часто. А після, коли Под уже збирав зі столу кухлі й тарілки, Санса попросила в Тиріона дозволу навідатись у богопраліс.

— Як хочеш.

Він уже звик до вечірніх дружининих молитов. У королівському септі вона теж молилася, частенько запалювала свічки Матері, Діві й Стариці. Тиріону така набожність видавалася надмірною, та на місці Санси, мабуть, і сам би благав допомоги від богів.

— Зізнаюся, я про давніх богів знаю зовсім мало,— сказав він, намагаючись виявити люб’язність.— Може, колись трохи просвітиш мене? Можу навіть з тобою сходити.

— Ні,— миттю озвалася Санса.— Вам... дякую за пропозицію, але... там немає богослужінь, мілорде. Ні жерців, ні співів, ні свічок. Тільки дерева й беззвучна молитва. Вам буде нудно.

— Так, твоя правда...— («Вона мене знає краще, ніж я гадав»).— Хоча шелест листя — приємна переміна після септонового бубоніння про сім проявів доброчестя...— Тиріон махнув рукою, відпускаючи Сансу.— Але не заважатиму. Вдягайтеся тепліше, міледі, вітер надворі пронизливий.

Йому кортіло запитати, за що вона молиться, але ж Санса така слухняна, що може ще й правду сказати, а він навряд чи хоче таке знати.

Коли вона пішла, він повернувся до роботи — намагався вистежити кількох золотих драконів у лабіринтах Мізинчикових облікових книг. Пітир Бейліш не міг дозволити золоту лежати, припадаючи порохом, та що більше Тиріон силкувався розібратися в його обліці, то дужче в нього боліла голова. Гарно вести балачки про те, що дракони мають розмножуватися, а не сидіти під замком у скарбниці, та від деяких оборудок тхнуло гірше, ніж від лежалої риби. «Я б навряд чи так легко дозволив Джофрі стріляти „оленерогими“ з мурів, якби знав, скільки ці кляті виродки набрали позик у корони». Він міг би послати Брона на пошуки їхніх спадкоємців, та боявся, що толку з них буде приблизно стільки, скільки золота з золотої рибки.

Коли по нього прислали від лорда-батька, Тиріон уперше був радий бачити сера Бороса Блаунта. Він вдячно згорнув облікові книги, задув олійну лампу, пов’язав на плечі плащ і поплуганився через весь замок у Вежу правиці. Вітер був і справді пронизливий, як він і застерігав Сансу, і в повітрі пахло дощем. Либонь, коли лорд Тайвін його відпустить, йому варто зазирнути в богопраліс і забрати Сансу додому, поки вона не змокла.

Та всі ці думки миттю вивітрилися в нього з голови, щойно він увійшов у правицину світлицю й побачив, що навколо лорда Тайвіна й короля зібралися Серсі, сер Кеван і великий мейстер Пайсел. Джофрі мало не підстрибував, Серсі ледь помітно самовдоволено посміхалася, тільки лорд Тайвін був похмурий, як завжди. «Цікаво, зміг би він узагалі всміхнутися, якби захотів?»

— Що трапилося? — поцікавився Тиріон.

Батько простягнув йому пергаментний сувій. Хтось уже розгладив його, та він усе одно так і прагнув знову скрутитися. «Рослій піймала гарного жирного пструга,— писалося там.— А брати подарували їй на весілля двійко вовчих шуб». Тиріон перевернув листа, щоб роздивитися зламану печатку. Віск був сріблясто-сірий, з витисненими на ньому вежами-близнючками дому Фреїв.

— Лорда Переправи потягнуло на лірику? Чи він сподівався збити нас із пантелику? — пирхнув Тиріон.— Пструг — це Едмур Таллі, а шуби...

— Він мертвий! — так гордовито й щасливо крикнув Джофрі, що можна було подумати, це він власноруч злупив шкуру з Роба Старка.

«Спочатку Грейджой, тепер Старк». Тиріон згадав свою дружину-дитину, яка просто зараз молиться у богопралісі. Понад усякий сумнів, молиться батьковим богам, щоб дарували братові перемогу й уберегли матір. Але, схоже, давні боги звертають на молитви уваги не більше, ніж боги нові. Може, бодай це її втішить.

— Щось цієї осені королі сиплються, як листя з дерев,— сказав Тиріон.— Видається, наша війна сама собою виграється.

— Війни самі собою не виграються, Тиріоне,— з солодкою отрутою в голосі мовила Серсі.— Цю війну виграв наш лорд-батько.

— Доки на полі бою є вороги, рано говорити про перемогу,— застеріг лорд Тайвін.

— Річкові лорди не дурні,— заперечила королева.— Без північан вони не мають надії вистояти проти об’єднаної потуги Небосаду, Кичери Кастерлі й Дорну. Певна річ, вони підкоряться, щоб не бути знищеними.

— Більшість — так,— погодився лорд Тайвін.— Лишається Річкорин, та доки Чорний Волдер тримає Едмура Таллі в заручниках, Чорнопструг не наважиться нам погрожувати. Джейсон Малістер і Тайтос Блеквуд воюватимуть, щоб честь зберегти, але Фреї зможуть скувати сили Малістерів на Стражморі, а з правильним підходом можна переконати Джоноса Бракена змінити союзників і напасти на Блеквудів. У кінці всі вони прихилять коліно, так. Та я хочу зробити їм щедру пропозицію. Ми пощадимо всі доми, які здадуться, крім одного.

— Крім Гаренхолу? — поцікавився Тиріон, який добре знав свого батька.

— Королівству буде значно краще без бравих компанійців. Тому я наказав серу Грегору взяти замок на мечі.

Грегор Кліган! Схоже, батько вирішив лупати Гору до останньої крихти золота, перш ніж віддати Грегора на суд дорнянам. Голови бравих компанійців опиняться на палях, і Мізинчик ввійде у Гаренхол без єдиної плямки крові на своєму вишуканому вбранні. Цікаво, подумав Тиріон, Пітир Бейліш уже доїхав у Видол? «Якщо боги милостиві, він на морі у шторм потрапив і потонув». Та коли це боги були милостиві?

— Всіх їх треба взяти на мечі,— зненацька заявив Джофрі.— І Малістерів, і Блеквудів, і Бракенів... усіх. Вони — зрадники. Я хочу їхньої смерті, дідусю. Ніяких щедрих пропозицій! — вигукнув король і обернувся до великого мейстра Пайсела.— І ще я хочу отримати голову Роба Старка. Напишіть лорду Фрею і перекажіть це. Король наказує. Подам її Сансі на весільному бенкеті.

— Сір,— вражено мовив сер Кеван,— леді Санса вам тепер дядина!

— Це жарт,— посміхнулася Серсі.— Джоф пожартував.

— Ні,— не погодився Джофрі.— Він був зрадник, і я хочу отримати його дурну голову. Змушу Сансу цілувати її.

— Ні,— хрипко втрутився Тиріон.— Санса вже не твоя, мучити її ти більше не будеш. Зрозумій це нарешті, чудовисько.

— Це ви чудовисько, дядьку,— пирхнув Джофрі.

— Справді? — схилив голову набік Тиріон.— То тобі варто люб’язніше зі мною розмовляти. Чудовиська дуже небезпечні, а королі останнім часом мруть як мухи.

— Та я вам можу язика вирвати за такі слова,— почервонів малолітній король.— Я тут король!

Серсі-захисниця поклала синові руку на плече.

— Нехай той карлик вправляється в погрозах, скільки заманеться, Джофе. Нехай батько й дядько бачать, який він насправді.

Лорд Тайвін на це не звернув жодної уваги й заговорив до Джофрі.

— Ейрис теж частенько відчував потребу нагадувати підданим, що він тут король. І теж обожнював виривати язики. Он запитай сера Іліна Пейна, хоча відповіді ти не отримаєш.

— Сер Ілін ніколи б не наважився так провокувати Ейриса, як Куць провокує Джофрі,— мовила Серсі.— Ти сам чув. Він сказав — «чудовисько». Його світлості сказав! І погрожував...

— Помовч, Серсі. Джофрі, коли ворог кидає тобі виклик, ти відповідаєш на нього вогнем і мечем. Та коли ворог прихиляє коліно, ти мусиш допомогти йому підвестися. Бо в іншому разі більше ніхто й ніколи не прихилить перед тобою коліна. Той, хто кричить «Я тут король», насправді ніякий не король. Ейрис цього так і не збагнув, а тобі доведеться. Коли я для тебе здобуду перемогу у війні, ми відновимо королівський мир і королівську справедливість. А тобі ліпше перейматися не провинами підданих, а невинністю Марджері Тайрел.

Джофрі звично спохмурнів і надувся. Серсі міцно тримала його за плече, та, мабуть, варто було потримати його за горло. Хлопець здивував усіх. Замість знову заповзти під свій камінь, Джоф зухвало скочив на ноги й мовив:

— Ви тут про Ейриса розводитеся, дідусю, а самі його боялися.

«Ой-ой, як цікаво!» — подумав Тиріон.

Лорд Тайвін мовчки роздивлявся онука, в його світло-зелених очах зблискували золоті іскри.

— Джофрі, вибачся перед дідусем,— звеліла Серсі.

— Чого це? — скинув він її руку.— Всі знають, що це правда. Мій батько переміг у всіх боях. Убив королевича Рейгара й забрав його корону, а твій батько в цей час ховався в Кичері Кастерлі,— хлопець кинув на діда зухвалий погляд.— Сильний король діє сміливо, а не просто балакає.

— Дякую за мудру пораду, ваша світлосте,— сказав лорд Тайвін з такою холодною люб’язністю, що присутні мало вуха собі не повідморожували.— Пане Кеване, я бачу, король утомився. Будь ласка, проведіть його назад у спальню. Пайселе, мабуть, у вас є якесь не дуже міцне зілля, щоб його світлість добре виспався?

— Сновійне вино, мілорде?

— Не хочу я сновійного вина,— заперечив Джофрі.

Лорд Тайвін звернув би більше уваги, якби в куті писнула миша.

— Сновійне вино підійде. Серсі, Тиріоне, лишіться.

Сер Кеван твердо взяв Джофрі за руку й вивів його за двері, де вже чекали двоє лицарів з королівської варти. Великий мейстер побіг за ними з усією прудкістю, на яку тільки були здатні його старечі ноги. Тиріон зостався на місці.

— Батьку, перепрошую,— заговорила Серсі, коли двері зачинилися.— Джофрі завжди був свавільний, я ж тебе попереджала...

— Є велика відмінність між свавіллям і дурістю. «Сильний король діє сміливо». Це хто йому таке сказав?

— Не я, запевняю тебе,— мовила Серсі.— Мабуть, колись від Роберта почув...

— Оце про те, що ти ховався в Кичері Кастерлі, й справді міг сказати Роберт,— зронив Тиріон, щоб зайвий раз про це нагадати.

— Так, тепер пригадую,— мовила Серсі,— Роберт частенько говорив Джофу, що король має діяти сміливо.

— А ти йому що казала, повідай-но? Я воював не для того, щоб усадовити на Залізний трон Роберта Другого. З твоїх слів я гадав, що хлопцю до батька було байдуже.

— Так і є. Роберт його ігнорував. Якби я дозволила, то й бив би. Той нелюд, з яким ти примусив мене одружитися, одного разу так хлопчику зацідив, що молочного зуба йому вибив, і все через якусь капость із кицькою. Я йому пригрозила, що вві сні його заріжу, як він ще так зробить, тож він його більше не бив, але іноді таке говорив...

— Схоже, говорив саме те, що слід було,— лорд Тайвін махнув їй двома пальцями на знак того, що їй час забиратися.— Іди.

Скипівши, вона пішла геть.

— Він не Роберт Другий,— сказав Тиріон.— А Ейрис Третій.

— Хлопцю тринадцять. Ще є час,— лорд Тайвін підійшов до вікна. Це було на нього несхоже: він дуже засмутився, хоч і не хотів цього показувати.— Йому потрібен жорстокий урок.

Свій жорстокий урок Тиріон отримав саме в тринадцять. Йому навіть стало трохи шкода небожа. З іншого боку, хто ще на такий урок більше заслуговує?

— Досить уже про Джофрі,— мовив він.— Війни виграються перами та круками, хіба не так ти казав? То маю тебе привітати. Давно це ви з Волдером Фреєм змовилися?

— Не подобається мені це слово,— сухо мовив лорд Тайвін.

— А мені не подобається, коли я нічого не знаю.

— Не було потреби тобі розповідати. Ти тут ніякої ролі не грав.

— А Серсі ти казав? — хотів знати Тиріон.

— Нікому не казав, крім тих, хто мав зіграти свою роль. І повідомив їм рівно стільки, скільки вони мали знати. Ти мусиш розуміти, що немає іншого способу зберегти таємницю — особливо тут. Я поставив собі за мету позбутися небезпечного ворога з найменшими затратами, а не задовольнити твою цікавість чи підіграти самолюбству твоєї сестри,— хмурячись, він зачинив віконниці.— Ти не обділений природною хитрістю, Тиріоне, але правда в тому, що ти забагато патякаєш. Твій довгий язик тебе погубить.

— Треба було дозволити Джофу його вирвати,— підказав Тиріон.

— Ліпше тобі не спокушати мене,— мовив лорд Тайвін.— Більше про це не хочу й чути. Я тут міркував, як найкраще задовольнити Оберина Мартела і його почет.

— О! А мені це знати дозволено — чи краще я піду собі, щоб ти зміг це обговорити наодинці з собою?

Батько проігнорував його дотеп.

— Приїзд княжича Оберина — невдала ідея. Його брат — людина обережна, поміркована, прониклива, зріла, навіть до певної міри млява. Він зважує наслідки кожного слова й кожної дії. А от Оберин завжди був нарваний.

— Це правда, що він намагався підняти Дорн за Вісериса?

— Ніхто про це не говорить, але це таки правда. Літали круки, їздили гінці — вже не знаю, які там секретні повідомлення вони возили. Джон Арин сплавав на Сонцеспис, щоб відвезти прах княжича Левина, посидів там з князем Дораном — і всі розмови про війну скінчилися. Але Роберт потому ніколи в Дорн не навідувався, а княжич Оберин рідко звідти виїздив.

— Що ж, зараз він тут з половиною дорнської шляхти в почті, й день у день його нетерпіння зростає,— мовив Тиріон.— Мабуть, слід мені йому показати борделі Королівського Причалу, трохи відвернути його увагу. Універсальна зброя, хіба ні? І цей мій інструмент до твої послуг, батьку. Нехай потім не кажуть, що дім Ланістерів сурмив у сурми, я а не відгукнувся.

Лорд Тайвін стиснув вуста.

— Дуже смішно. Може, веліти для тебе блазенський костюм пошити й капелюшка з бубонцями?

— Якщо я в нього вберуся, дозволять мені говорити що заманеться про його світлість короля Джофрі?

Лорд Тайвін знову сів і мовив:

— Я терпів батькові заскоки — довелося. Твоїх я не терпітиму. Досить.

— Гаразд, якщо ти так люб’язно просиш. От тільки Червоний Гад, боюся, такий люб’язний не буде... й не задовольниться головою самого тільки сера Грегора.

— Тим більше не варто йому її віддавати.

— Не варто?.. — Тиріон був приголомшений.— Мені здавалося, ми всі погодилися, що в лісі забагато звірини розвелося.

— Дрібної звірини,— лорд Тайвін сплів руки під підборіддям.— Сер Грегор добре нам послужив. Жоден інший лицар у королівстві не викликає у наших ворогів такого жаху.

— Оберин знає, що це саме Грегор...

— Нічого він не знає. Чув казочки. Стаєнні плітки й кухонні чутки. Ні крихти доказів. Сер Грегор йому вже точно не зізнається. Бо я не збираюся його навіть підпускати сюди, поки дорняни на Королівському Причалі.

— А коли Оберин почне вимагати правосуддя, за яким сюди приїхав?

— Скажу йому, що Елію з дітьми вбив сер Ейморі Лорч,— спокійно мовив лорд Тайвін.— І ти так скажеш, якщо він спитає.

— Сера Ейморі Лорча немає серед живих,— не ходив манівцями Тиріон.

— Отож-бо. Після падіння Гаренхолу Варго Гоут віддав сера Ейморі на поталу ведмедю. Думаю, така жахлива розправа має задовольнити навіть Оберина Мартела.

— Можна, звісно, називати це правосуддям...

— Це і є правосуддя. Саме сер Ейморі приніс мені тіло дівчинки, якщо хочеш знати. Знайшов її під батьковим ліжком, де та ховалася, вірячи, що королевич Рейгар зможе її захистити. Князівна Елія з немовлям була на поверх нижче.

— Гаразд, історія цікава, та й сер Ейморі навряд чи зможе її заперечити. А що ти скажеш Оберину, коли він питатиме, хто давав Лорчу накази?

— Сер Ейморі діяв на власний розсуд, сподіваючись домогтися прихильності нового короля. Робертова ненависть до Рейгара ні для кого не була таємницею.

«Може і спрацювати,— довелося визнати Тиріону,— от тільки змій навряд чи зрадіє».

— Не мені ставити під сумнів твої хитромудрі розрахунки, батьку, але на твоєму місці я б точно дозволив Роберту Баратеону самому вимастити руки в крові.

Лорд Тайвін витріщився на нього так, наче Тиріон з глузду з’їхав.

— Тоді тобі точно бракує блазенського костюма! Ми до Роберта приєдналися дуже пізно. І слід було продемонструвати відданість. Коли я поклав тіла перед троном, ніхто вже не міг сумніватися, що ми зреклися дому Таргарієнів назавжди. Та й Роберт відчув полегшення. Хай який він був дурний, а й він усвідомлював, що Рейгарові діти мають померти, якщо він хоче зберегти трон. Але ж він себе мав за звитяжця, а звитяжці дітей не вбивають,— батько стенув плечима.— Згоден, зроблено це було занадто вже брутально. Елію необов’язково було кривдити, то була чиста дурість. Сама по собі вона ж нічого не важила.

— То навіщо Гора-на-коні її вбив?

— Бо я не сказав йому її не вбивати. Сумніваюся, що взагалі про неї згадував. Були важливіші турботи. Авангард Неда Старка вже кинувся від Тризуба на південь, і я побоювався, що в нас із ними дійде до сутички. Та й Ейрис міг убити Джеймі просто так, на зло. Цього я боявся найбільше. І ще того, як може вчинити сам Джеймі,— він стиснув кулак.— Та й на той час я ще не до кінця розумів, хто такий Грегор Кліган, бачив тільки, що він здоровезний і в бою страхітливий. А зґвалтування... сподіваюся, навіть ти не звинуватиш мене в тому, що я міг віддати такий наказ. Сер Ейморі з Рейніс був майже такий самий жорстокий. Я згодом питав його: невже знадобилося аж півсотні ударів, щоб убити дитину... скільки там їй було — два, три роки? А він сказав, що вона його ногою хвицнула й верещала не замовкаючи. Якби в Лорча мізків було бодай стільки, скільки боги дали ріпі, він би її заспокоїв кількома лагідними словами, а тоді скористався м’якою шовковою подушкою,— його рот скривився від огиди.— Та він жадав крові.

«А ти — ні, батьку. Тайвін Ланістер крові не жадає».

— Роба Старка м’якою шовковою подушкою придушили?

— Мали поцілити стрілою на Едмуровому весіллі. На полі бою хлопець був занадто обережний. Вояків своїх тримав у послуху, оточив себе роз’їздами й охороною.

— То лорд Волдер убив його під своїм власним дахом, за своїм власним столом? — Тиріон стиснув кулаки.— А леді Кетлін?

— Гадаю, її теж убили. «Двійко вовчих шуб». Мали намір взяти її в заручники, але, мабуть, щось не склалося.

— Ось вам і гостеправо.

— Кров на руках Волдера Фрея, не на моїх.

— Волдер Фрей — буркітливий старий, якому в житті тільки лишилося юну дружину пестити та скаржитися на дрібні образи, яких він зазнав. Не маю сумнівів, що він висидів цю огидну ідею, але ніколи б не наважився втілити її в життя, якби йому не пообіцяли захист.

— А ти, я так розумію, пожалів би хлопця, а лорду Фрею сказав, що він тобі як союзник геть не потрібен? Кинув би старого дурня назад в обійми Старка й забезпечив собі ще рік війни. Поясни-но мені, чому вбити у бою десять тисяч людей — це шляхетно, а дюжину за обідом — ні? — Тиріон на це відповіді не мав, тож батько повів далі.— Ціна за будь-якими мірками була невисока. Щойно Чорнопструг здасться, корона дарує Річкорин серу Емону Фрею. Лансель і Давен мають одружитися з паннами з Фреїв; Джой Гіл, коли підросте, має вийти за одного з позашлюбних синів лорда Волдера, а Руз Болтон стає хранителем Півночі й забирає додому Арію Старк.

— Арію Старк? — схилив голову набік Тиріон.— Болтон? Я мав би здогадатися, що Фрей самотужки діяти в житті не наважиться. Але ж Арія... Вейрис із сером Джейсліном більш як півроку її шукають. Арія Старк напевне мертва.

— Як був і Ренлі — до Чорноводдя.

— І що це означає?

— Либонь, Мізинчику вдалося те, чого не вдалося вам з Вейрисом. Лорд Болтон одружить дівчинку зі своїм незаконним сином. Ми дозволимо Страхфорту кілька років повоювати з залізнородними — побачимо, чи зможе він підім’яти решту прапороносців Старків. А до весни всі вони виснажаться й готові будуть прихилити коліно. Північ через Сансу Старк відійде твоєму синові... якщо, звісно, ти знайдеш у собі чоловічі сили його таки зачати. Якщо ти не забув, Джофрі не єдиний, кому слід побільше перейматися невинність своєї дружини.

«Я-то ще не забув, але сподівався, що ти забув».

— І коли, на твою думку, Сансі краще зачинати дитину? — ядуче поцікавився Тиріон.— До чи після того, як я їй розповім, що ми її матір і брата закатрупили?