Буря Мечів

Давос

Лорд Алестер різко звів погляд.

— Голоси,— зронив він.— Чуєте, Давосе? Хтось по нас прийшов.

— Вугор,— озвався Давос.— Час вечері, десь так.

Минулого разу Вугор приніс їм половину яловичо-свинячого пирога, ще й карафу меду. На саму думку про це в Давоса забуркотіло в животі.

— Ні, там не одна людина.

«А він має рацію». Давос розчув принаймні два голоси; кроки наближалися. Звівшись на ноги, він підійшов до ґрат.

Лорд Алестер струсив солому з одягу.

— По мене послав король. Або королева, так; Селіза б ніколи не дозволила мені тут згнити — мені, її родичу!

З того боку показався Вугор зі зв’язкою ключів у руці. За ним ішов сер Аксель Флорент з чотирма гвардійцями. Поки Вугор шукав потрібного ключа, вони чекали під смолоскипом.

— Акселю,— погукав лорд Алестер.— Боги праведні! По мене послав король чи королева?

— Ніхто по тебе не посилав, зраднику,— озвався сер Аксель.

Лорд Алестер сахнувся, наче йому ляпаса дали.

— Ні, присягаюся, я не зраджував! Чому ви не слухаєте? Якби його світлість дозволив мені все пояснити...

Вугор застромив у замок великого залізного ключа, провернув його й відчинив двері в камеру. Іржаві завіси запротестували.

— Ти,— сказав Вугор Давосу.— Сюди.

— Куди? — Давос перевів погляд на сера Акселя.— Скажіть правду, сер, мене спалити збираються?

— По вас послали. Йти зможете?

— Зможу,— Давос зробив крок з камери. Вугор з гуркотом зачинив двері, й лорд Алестер перелякано скрикнув.

— Забери смолоскип,— наказав сер Аксель тюремнику.— Хай зрадник сидить у темряві.

— Ні,— гукнув його брат.— Акселю, будь ласка, не забирай світла, боги милостиві!..

— Боги? Є тільки Р’глор, і є Чужий.

Сер Аксель різко махнув рукою, й один з гвардійців витягнув з держака смолоскип і рушив до сходів, ведучи перед.

— Ви мене до Мелісандри ведете? — поцікавився Давос.

— Вона там теж буде,— сказав сер Аксель.— Вона-бо завжди поруч з королем. Але це його світлість послав по вас.

Давос притиснув руку до грудей, де колись на шнурку висів його талісман у шкіряній торбинці. «Уже нема її,— пригадав він,— разом з кінчиками чотирьох пальців». Але долоні в нього й так великі — зможуть стиснути жінку за горло, подумав він, особливо за таку тонку шийку, як у неї.

Вони по одному подерлися нагору гвинтовими сходами. Стіни тут були з шорсткого темного каменю, прохолодного на дотик. Попереду рухалося світло смолоскипа, а позаду на стінах марширували тіні. Після третього повороту проминули залізні ґрати, які вели в чорноту, а після п’ятого — ще одні. Давос прикинув, що вони вже близько до поверхні, а може, вже й над нею. Наступні двері були вже дерев’яні, але люди й далі піднімалися вгору. Хоча тут на стінах з’явилися стрільниці, крізь товщу каменю не пробивалося сонячне світло. Надворі була ніч.

На той час як сер Аксель розчахнув важкі двері й жестом запросив Давоса заходити, у того вже ноги боліли. За дверима над безоднею вигнувся високий камінний міст, який вів до масивної центральної вежі під назвою Кам’яний барабан. В арки, на яких тримався дах, невтомно задував морський бриз, і Давос, переходячи міст, відчував запах солоної води. Він глибоко вдихнув, наповнюючи легені чистим холодним повітрям. «Вітре й водо, дайте мені сили»,— молився він. Унизу у дворі горіло величезне багаття, відганяючи нічні жахіття, а навколо нього зібралися люди королеви, виспівуючи хвалу своєму новому червоному богові.

На середині мосту сер Аксель знагла зупинився. Коротко махнув рукою, і гвардійці відішли подалі, щоб не чути розмови.

— Якби мене питали, я б вас спалив разом зі своїм братом Алестером,— сказав він до Давоса.— Обидва ви зрадники.

— Кажіть, що хочете. А я короля Станіса ніколи б не зрадив.

— Зрадили б. І зрадите. З очей ваших бачу. І в полум’ї я теж це бачив. Р’глор благословив мене цим даром. Як і леді Мелісандрі, він показує мені у вогні майбутнє. Станіс Баратеон посяде Залізний трон. Я бачив це. Я знаю, що для цього треба. Замість мого брата-зрадника його світлість має зробити правицею мене. Так ви йому і скажете.

«Я?» Давос нічого не відповів.

— Королева наполягає на моєму призначенні,— провадив сер Аксель.— Навіть ваш старий друг-лісянець, отой пірат Саан, теж так каже. Ми з ним розробили план. Та його світлість не хоче діяти. Поразка точить його душу, як чорний черв’як. Тому, якщо ви його любите, ви маєте підказати йому, як діяти. Якщо ви так віддані його справі, як заявляєте, контрабандисте, то приєднаєте свій голос до наших. Скажіть йому, що не потрібно йому іншого правиці, крім мене. Скажіть йому, і коли ми відпливатимемо, я потурбуюся, щоб у вас був новий корабель.

Корабель! Давос вдивлявся в обличчя свого візаві. В сера Акселя були великі флорентівські вуха, як і в королеви. І з них, і з ніздрів росло жорстке волосся; таке ж волосся жмутками стирчало попід подвійним підборіддям. Ніс був широкий, чоло — нависле, а очі — близько посаджені й недобрі. «Він би мені радше погребальне кострище подарував, ніж корабель, сам казав, та якщо я зроблю йому ласку...»

— Якщо замірилися зрадити мене,— сказав сер Аксель,— не забувайте, що я чимало років був каштеляном Драконстону. Гарнізон відданий мені. Можливо, без згоди короля спалити вас я не зможу, та хто сказав, що ви не можете просто впасти з висоти? — він поклав м’ясисту долоню ззаду Давосу на шию й підштовхнув до поруччя мосту, яке доходило до пояса; ще трохи натиснув — і Давосове обличчя нависло над двором.— Ви мене чуєте?

— Чую,— озвався Давос. «І це ти мене звеш зрадником?»

Сер Аксель відпустив його.

— От і добре,— посміхнувся він.— Його світлість чекає. Ліпше нам його не затримувати.

На самому вершечку Кам’яного барабана, у великому круглому приміщенні під назвою Палата мальованого столу, Станіс стояв за тим столом, який і дав назву кімнаті — масивною дерев’яною стільницею, витесаною і розмальованою як карта Вестеросу ще за часів Ейгона Завойовника. Поряд з королем горіла залізна жаровня, сяючи жовтогарячим жаром. Четверо високих стрілчастих вікон виходили на північ, південь, схід і захід. За вікнами була ніч і зоряне небо. Давос відчував вітерець і чув слабенький шум моря.

— Ваша світлосте,— заговорив сер Аксель,— з вашого дозволу, я привів цибулевого лицаря.

— Я бачу.

Станіс одягнений був у сіру вовняну сорочку й порфиру і підперезаний простим чорним ременем, на якому висіли меч і кинджал. Чоло вінчала корона з червоного золота з язиками полум’я замість зубців. Вигляд король мав жахливий. Він наче постаршав на десять років порівняно з тим, яким Давос пам’ятав його того дня, коли відпливали зі Штормокраю до Чорноводдя на битву, яка обернеться для них кінцем. У коротко підстриженій борідці короля павутинням вплелася сивина, а сам він втратив чи не пуд ваги. Ніколи Станіс не був тілистим, але зараз із-під шкіри стирчали кості гострі як списи, наче прориваючись на волю. Навіть корона, здавалося, йому завелика. Очі — блакитні безодні — губилися в очних западинах, а під шкірою обличчя просвічував череп.

Та коли король помітив Давоса, легка усмішка торкнулася його вуст.

— Отже, море повернуло мені мого лицаря риби й цибулі.

— Так, ваша світлосте.

«А він знає, що я сидів у підземеллі?» Давос опустився на одне коліно.

— Підведіться, пане Давосе,— звелів Станіс.— Я скучив за вами, сер. Мені потрібна добра порада, і ви в цьому ніколи не хибили. То скажіть мені правду — яка покара за зраду?

Це слово зависло в повітрі. «Жахливе слово»,— подумав Давос. Його зараз просять засудити свого співкамерника? Чи себе самого? Королі знаються на покарі за зраду ліпше за інших.

— Зраду? — нарешті слабко вичавив він.

— А як це ще назвати, коли не визнають короля й намагаються вкрасти в нього належний йому по праву престол? Питаю ще раз: яка покара за зраду за законом?

Давосу не лишалося нічого, як відповідати.

— Смерть,— мовив він.— Кара на горло, ваша світлосте.

— І так було завжди. Я не... я людина не жорстока, Давосе. Ти мене знаєш. Давно знаєш. Не я видав цей закон. Так було завжди, ще за Ейгона й до Ейгона. Деймон Чорнопломінь, брати Тойни, король-стерв’ятник, великий мейстер Гарет... зрадники завжди розплачувалися життям... навіть Рейніра Таргарієн. Вона була дочкою короля і матір’ю аж двох королів, але померла як зрадниця, коли спробувала узурпувати братову корону. Це закон. Закон, Давосе. Не жорстокість.

— Так, ваша світлосте.

«Він не про мене». На мить Давосові стало шкода свою співкамерника, який сидить у темряві. Він розумів, що ліпше мовчати, але він страшенно змучився, в нього краялося серце, тож мимо власної волі мовив:

— Сір, лорд Флорент не хотів вас зрадити.

— Контрабандисти називають це по-іншому? Я його правицею зробив, а він моє право хотів продати за миску горохової каші. Навіть Ширін хотів їм віддати! Мою єдину дитину хотів віддати за байстрюка, народженого з інцесту,— голос короля був хрипкий від гніву.— Брат мій мав дар завойовувати серця. Навіть серця недругів. У Літньому Палаці він за один день переміг у трьох битвах і забрав назад у Штормокрай як бранців лордів Грандисона й Каферена. Повісив їхні прапори у себе в залі як трофеї. Каференові білі оленятка були всі у плямах крові, а Грандисонів сплячий лев подерся мало не надвоє. Та поночі вони всідалися під тими прапорами й разом з Робертом гуляли й пили. Він їх навіть з собою на полювання брав.

«Ці люди тебе хотіли видати на спалення Ейрису,— сказав я йому, побачивши, як вони кидають топірці у дворі.— Не варто давати їм топори в руки». Роберт тільки розреготався. Я б Грандисона й Каферена в підземелля посадив, а він їх на друзів перетворив. Лорд Каферен загинув у замку Ашфорд від руки Рендила Тарлі, воюючи за Роберта. Лорд Грандисон отримав поранення на Тризубі й за рік помер. Мій брат зумів завоювати їхню любов, а я отримую тільки зраду. Батько, дідо, кузени, мій добрий дядько...

— Ваша світлосте,— сказав сер Аксель,— благаю, дайте мені шанс довести, що не всі Флоренти такі ненадійні.

— Сер Аксель підштовхує мене поновити війну,— мовив король Станіс до Давоса.— Ланістери вважають, що я кінчений і розбитий, бо присяжні лорди кинули мене — майже всі. Навіть лорд Естермонт, батько моєї рідної матері, прихилив коліно перед Джофрі. Кілька досі відданих людей зневірюються. Марнують життя на пиятику й азартні ігри, зализуючи рани, як побиті дворняги.

— Битва знов запалить їм серця, ваша світлосте,— сказав сер Аксель.— Поразка — це хвороба, а ліки — перемога.

— Перемога! — король скривив губи.— Різні бувають перемоги, сер. Але розкажіть спершу свій план серу Давосу. Хочу почути його думку щодо вашої пропозиції.

Сер Аксель обернувся до Давоса з таким виразом на обличчі, який, мабуть, був у лорда Белгрейва, коли король Бейлор Благословенний звелів йому мити жебракові вкриті виразками ноги. Але він скорився.

План, який розробили сер Аксель з Саладором Сааном, був простий. За кілька годин морем від Драконстону розташований острів Клішня — давній морський престол дому Сельтигарів. На Чорноводді лорд Ардріян Сельтигар бився під вогненним серцем, та коли його захопили в полон, він, не марнуючи часу, перекинувся на бік Джофрі. Нині він на Королівському Причалі.

— Без сумніву, боїться й наближатися до Драконстону, щоб не наразитися на гнів його світлості,— заявив сер Аксель.— І мудро чинить. Він-бо зрадив законного короля.

Сер Аксель пропонував скористатися флотом Саладора Саана й узяти всіх, хто вцілів на Чорноводді (у Драконстоні Станіс мав ще з півтори тисячі вояків, більше половини з яких — Флоренти), й покарати лорда Сельтигара за відступництво. На острові Клішня залога залишилася невелика, зате замок, подейкують, може пишатися мирськими килимами, волантиським склом, золотими та срібними тарілками, коштовними кубками, величними яструбами, топором з валірійської криці, ріжком, яким з глибин викликають чудовиськ, скринями рубінів, а вин там більше, ніж людина за сто років вип’є. Скупий до інших Сельтигар ніколи не відмовляв ні в чому собі.

— Кажу: замок спалити, а людей узяти на мечі,— підбив підсумок сер Аксель.— Перетворити острів Клішня на пустку, де тільки попіл і кістки, і ворони-стерв’ятники, щоб усе королівство знало, яка доля очікує на всіх, хто кохається з Ланістерами.

Станіс слухав промову сера Акселя мовчки, повільно поводячи щелепою. Коли той замовк, Станіс заговорив:

— Гадаю, зробити це ми зможемо. Ризик не такий і великий. Поки лорд Редвин не виплив з Арбору, Джофрі на морі потуги не має. Віддавши острів на розграбування, можна купити на час відданість отого лісянського пірата Саладора Саана. Сам по собі острів Клішня нічого не вартує, але його падіння стане знаком для лорда Тайвіна: я ще на своїй справі хреста не поставив,— мовив король і знов обернувся до Давоса.— Кажіть відверто, сер. Як ви ставитеся до пропозиції сера Акселя?

«Кажіть відверто, сер». Давос добре пам’ятав темну камеру, яку ділив з лордом Алестером, пам’ятав Вугра й Куліша. Згадалися йому й погрози, почуті від сера Акселя на мосту понад двором. «Корабель чи штурхан — що мене чекає?» Але ж питає Станіс!

— Ваша світлосте,— повільно заговорив він,— так чинять дурні... і боягузи.

— Боягузи? — мало не заверещав сер Аксель.— Нікому не дозволю обзивати мене боягузом перед королем!

— Тихо,— скомандував Станіс.— Пане Давосе, кажіть, я вислухаю ваше обґрунтування.

Давос обернувся до сера Акселя.

— Кажете, ми маємо продемонструвати королівству, що рано ще ставити на нас хреста. Що треба завдати удару. Піти війною... на якого ворога? На острові Клішня Ланістерів не знайдеться.

— Зате знайдуться зрадники,— мовив сер Аксель,— хоча, мабуть, я знайду їх і ближче до дому. Просто в цій кімнаті.

Давос проігнорував шпичку.

— Не сумніваюся, що лорд Сельтигар прихилив коліно перед малолітнім Джофрі. Він уже старий і хоче небагато — дожити останні дні в замку, попиваючи свої вишукані вина з коштовних кубків,— Давос обернувся назад до Станіса.— Але ж він відгукнувся на ваш заклик, сір. І з’явився зі своїми кораблями й мечами. Був з вами в Штормокраї, коли проти нас вийшов лорд Ренлі; це його кораблі зайшли у Чорноводий Бурчак. Його люди за вас билися, вбивали й горіли. Так, острів Клішня захищений слабко. Його тримають жінки, діти й старі. А чому? Тому що їхні чоловіки, сини й батьки загинули на Чорноводді — ось чому. Померли на веслах або з мечами в руках, воюючи під нашими знаменами. А сер Аксель пропонує нам наскочити на їхню покинуту домівку, зґвалтувати їхніх жінок і взяти їхніх дітей на мечі. А простолюд нікого не зраджував...

— Зраджував,— не здавався сер Аксель.— Не всі Сельтигарові люди загинули на Чорноводді. Сотні потрапили в полон разом зі своїм лордом і прихилили коліна, як він це зробив.

— Як він це зробив,— повторив Давос.— Бо це його люди. Його присяжні. Який у них був вибір?

— У кожного є вибір. Могли б відмовитися. Дехто й відмовився — і помер. Але помер як справжній чоловік, який не зрадив.

— Є люди сильніші, є слабші.

Непереконлива відповідь, Давос сам це усвідомлював. Станіс Баратеон зроблений з заліза, йому ніколи не зрозуміти й не пробачити слабкості в інших. «Не виходить»,— у розпачі подумав Давос.

— Обов’язок кожної людини — лишатися вірною законному королю, навіть якщо лорд, якому вона служить, виявиться нікчемою,— оголосив Станіс тоном, який не допускав заперечень.

Давоса охопив якийсь розпач, якась зухвалість на межі з божевіллям.

— А ви самі лишилися вірні королю Ейрису, коли ваш брат підняв свої прапори? — випалив він.

Запала мертва тиша, а за мить сер Аксель вигукнув:

— Зрада! — і висмикнув з піхов кинджал.— Ваша світлосте, він вас ганьбить просто в лице!

Давос чув, як Станіс скрегоче зубами. На чолі в короля надималася синя жилка. Вони зустрілися очима.

— Сховайте ножа, пане Акселю. І залиште нас удвох.

— Якщо ваша світлість не проти...

— Я не проти, щоб ти пішов геть,— сказав Станіс.— Забирайся з-перед моїх очей і пришли мені Мелісандру.

— Як накажете,— сер Аксель заховав ножа, уклонився й поквапився до дверей. Його чоботи сердито стукотіли по підлозі.

— Завжди ти випробовуєш мій терпець,— сказав Станіс, коли вони лишилися самі.— Я тобі язика можу вкоротити, як уже вкоротив пальці, пачкарю.

— Я належу вам, ваша світлосте. Тож і язик це ваш, робіть з ним, що схочете.

— Так і є,— уже спокійніше озвався король.— І я хочу, щоб цей язик говорив правду. Хай іноді правда — гіркий трунок. Ейрис... Якби ти тільки знав!.. Важкий був вибір — рідна кров чи суверен. Брат чи король,— він скривився.— Ти колись бачив Залізний трон? Гостряки на спинці, смуги зігнутої криці, обламані кінці мечів і ножів, сплутані та склепані разом? Не надто зручне крісло, сер. Ейрис так часто на ньому ранився, що його прозивали струпуватим королем, а Мейгора Лютого в тому кріслі зарізали. Саме крісло й зарізало, кажуть люди. На такому престолі не відпочинеш. Іноді я дивуюся, чого моїм братам так на нього кортіло всістися.

— А вам чого туди кортить? — поцікавився Давос.

— Питання не в хотінні. Трон належить мені як Робертовому спадкоємцю. Це закон. Після мене він перейде моїй дочці, якщо Селіза так і не подарує мені сина,— він легенько провів трьома пальцями по столу — по гладенькому твердому лаку, потемнілому од віку.— Я — король. Хотіння тут ні до чого. У мене є обов’язки перед дочкою. Перед королівством. Навіть перед Робертом. Він не надто мене любив, знаю, але він був моїм братом. Ланістерка наставила йому роги й виставила блазнем. Може, і закатрупила його, як Джона Арина й Неда Старка. За такі злочини має прийти відплата. Для Серсі та її виродків. І не тільки для неї. Я весь той двір начисто випалю, як мав зробити Роберт після Тризуба. Сер Баристан якось сказав мені, що за правління Ейриса гниття почалося з Вейриса. Не можна було євнуха пробачати. Так само як і Царевбивцю. Роберт мав бодай білого плаща в нього забрати й відіслати його на Стіну, як і наполягав лорд Старк. А він натомість послухався Джона Арина. Я в цей час був ще в облозі в Штормокраї, мене ніхто не питав,— він різко повернувся й кинув на Давоса твердий проникливий погляд.— А тепер кажи правду. Чого ти хотів убити леді Мелісандру?

«Отож він усе знає». Давос не міг йому брехати.

— На Чорноводді в мене згоріло четверо синів. Це вона віддала їх полум’ю.

— Ти несправедливий до неї. Те полум’я — не її робота. Проклинай Куця, проклинай піромантів, проклинай дурня Флорента, який завів мій флот просто в пастку. Або ж проклинай мою впертість і гонор, бо ж це я відіслав її геть, коли найбільше потребував. Але не Мелісандру. Вона лишається мені відданою служницею.

— Мейстер Кресен був вашим відданим слугою. А вона його вбила, як і сера Кортні Пенроуза, і вашого брата Ренлі.

— Дурниці верзеш,— буркнув король.— Так, вона бачила кінець Ренлі в полум’ї, але вона до цього причетна не більше за мене. Жриця була зі мною. Твій Деван це може підтвердити. Спитай його, якщо в мені сумніваєшся. Якби могла, вона б його врятувала. Саме вона, Мелісандра, просила мене з ним зустрітися й дати йому останній шанс покаятися за свою зраду. І це саме вона, Мелісандра, сказала мені послати по тебе, в той час як сер Аксель хотів віддати тебе Р’глору,— він ледь помітно посміхнувся.— Тебе це дивує?

— Так. Вона знає, що я не дружу ні з нею, ні з її червоним богом.

— Зате дружиш зі мною. І вона це знає,— він жестом прикликав Давоса ближче.— Хлопець прихворів. Мейстер Пілос ставить йому п’явок.

— Хлопець? — Давос подумав про свого Девана, королівського зброєносця.— Мій син, сір?

— Деван? Добрий хлопчина. Багато від тебе взяв... Ні, я про Робертового байстрюка, це він прихворів — хлопець, якого ми забрали зі Штормокраю.

Едрик Шторм.

— Я з ним розмовляв у Ейгоновому саду.

— Як вона й хотіла. Як вона бачила,— зітхнув Станіс.— Тебе він теж причарував? Є в нього цей дар. Передався від батька з кров’ю. Знає, що він королівський син, але воліє не згадувати, що він байстрюк. Обожнює Роберта, як і Ренлі його обожнював, коли був маленький. Мій царствений брат грав роль люблячого батечка, приїжджаючи у Штормокрай, надсилав подарунки... мечі, поні, плащі з хутром. Це все євнухова робота. Хлопець писав у Червону фортецю вдячні листи, а Роберт, сміючись, питав у Вейриса: і що я послав цьогоріч? Ренлі був не кращий. Віддав хлопця на виховання каштелянам і мейстрам, і всі вони пали жертвою його чарів. Пенроуз он на смерть пішов, щоб його не видати,— король скреготнув зубами.— Чого він вирішив, що я скривджу хлопця? Я ж обрав Роберта, хіба ні? Коли прийшов день вибору, я обрав не честь, а рідну кров.

«Він не називає хлопця на ім’я». Він цього Давосу стало якось тривожно.

— Сподіваюся, юний Едрик скоро видужає.

Станіс махнув рукою, мов одмахуючись від його турботи.

— Та це застуда, не більше. Кашель, дрож, гарячка. Мейстер Пілос швидко поставить його на ноги. Сам по собі хлопець нічого не вартий, але в його жилах біжить Робертова кров. А в королівській крові — сила, як каже вона.

Давосу не довелося перепитувати, хто така «вона».

Станіс торкнувся мальованого столу.

— Поглянь сюди, цибулевий лицарю. Моє королівство по праву. Мій Вестерос,— обвів він карту рукою.— Усі ці розмови про Сім Королівств — дурниці. Триста років тому, стоячи на цьому самому місці, Ейгон це бачив. Цей стіл розмалювали за його наказом. Позначили річки й затоки, гори й доли, замки, міста й торгові містечка, озера, болота й ліси... а кордонів не позначили. Бо це все одне. Одне королівство, яким має правити один король.

— Один король,— погодився Давос.— Бо один король означає мир.

— Я поверну у Вестерос справедливість. Те, на чому сер Аксель розуміється не краще, ніж на війні. Острів Клішня мені не принесе нічого... та й сама ідея лиха, як ти й казав. Сельтигар сам має заплатити за зраду, особисто. І коли я прийду в своє королівство, він заплатить. Кожен пожне те, що посіяв,— від найбільшого лорда до найменшого пацюка. І дехто втратить трохи більше, ніж кінчики пальців, запевняю тебе. Через них моє королівство спливає кров’ю, і я цього не забуду,— король Станів відвернувся від столу.— На коліна, цибулевий лицарю.

— Ваша світлосте?

— За рибу й цибулю я колись зробив тебе лицарем. А за це я збираюся піднести тебе до лорда.

«Це?» Давос губився у здогадках.

— Мені досить бути вашим лицарем, ваша світлосте. Я й поводитися як лорд не вмію.

— От і добре. Бо в тому поводженні сам тільки фальш. Мені цей урок важко дався. А тепер на коліна! Тобі велить король.

Давос опустився навколішки, і Станіс витягнув довгого меча. Мелісандра назвала його Світлоносцем — червоним мечем звитяжців, здобутим з полум’я, в якому згоріло семеро богів. Щойно клинок вислизнув з піхов, у кімнаті наче поясніло. Криця світилася — то рудим, то жовтим, то червоним. А навколо мерехтіло повітря — не існує такого діаманту, щоб так сяяв. Та коли Станіс торкнувся Давосового плеча, відчуття нічим не відрізнялося від дотику будь-якого іншого меча.

— Пане Давосе з дому Сівортів,— промовив король,— чи будете ви мені відданим і щирим васалом віднині й довіку?

— Так, ваша світлосте.

— Чи присягаєте ви вірно служити мені до кінця своїх днів, давати чесні поради й завжди коритися, захищати мої права й моє королівство від супостата у битвах малих і великих, боронити мій народ і карати моїх ворогів?

— Так, ваша світлосте.

— То підведіться, Давосе Сіворт, лордом дощових лісів, адміралом вузького моря та правицею короля.

Приголомшений Давос на мить закам’янів. «Зранку я прокинувся в підземеллі».

— Ваша світлосте, я не... я не гідний на роль королівського правиці.

— Немає людини гіднішої,— Станіс уклав Світлоносця в піхви, простягнув Давосу руку й допоміг йому підвестися.

— Я з низів,— нагадав йому Давос.— З пачкарів у лорди. Ваші вельможі мені не коритимуться.

— То ми поставимо нових лордів.

— Але... я не вмію ні читати, ні писати.

— За тебе читатиме мейстер Пілос. Що ж до письма, то он мій попередній правиця до того дописався, що без голови лишиться. Від тебе вимагається тільки те, що я й так завжди від тебе мав. Чесність. Вірність. Служба.

— Та вже точно є людина достойніша... який-небудь великий лорд...

Станіс пирхнув.

— Як-от Бар-Емон, цей хлопчисько? Чи мій віроломний дід? Сельтигар зрікся мене, новому Веларіону шість років, а новий Санглас, коли я спалив його брата, відплив у Волантис,— він сердито махнув рукою.— Кілька хороших людей лишається, це правда. Сер Гілберт Фаринг із двома сотнями відданих вояків утримує від мого імені Штормокрай. Лорд Мориген, Ночеспівський Байстрюк, юний Читеринг, мій кузен Ендрю... та нікому з них я не довіряю так, як вам, мілорде дощових лісів. Тому моїм правицею будете ви. Хочу, щоб ви були поряд зі мною під час битви.

«Ще одна битва — і нам кінець,— подумав Давос.— Принаймні в цьому лорд Алестер мав рацію».

— Ваша світлість, ви просили, щоб рада моя була чесна. А якщо чесно... нам бракує сили для нової битви з Ланістерами.

— Його світлість говорить про велику битву,— мовив жіночий голос з помітним східним акцентом. Біля дверей стояла Мелісандра в своїх червоних шовках і мерехтливих атласах, тримаючи в руках накритий срібний таріль.— Оці дрібні війни — то дитяче борюкання в порівнянні з тим, що гряде. Той, кого не можна називати, вже шикує свою потугу, Давосе Сіворт, потугу нещадну, лиху й незчислиму. Бо холод гряде, і ніч без кінця,— вона поставила срібний таріль на мальований стіл,— якщо не знайдуть люди в собі мужності боротися. Люди, чиє серце — огень.

Станіс втупився у срібний таріль.

— Вона мені це показувала, лорде Давосе. В полум’ї.

— Ви це бачили, сір?

Хто-хто, а Станіс би про таке не брехав.

— На власні очі. Після битви, коли мене охопив розпач, леді Мелісандра вмовила мене подивитись у полум’я в коминку. Тяга в димарі була сильна, і з вогню піднімалися клапті попелу. Я спостерігав за ними, почуваючись дурнем, та Мелісандра звеліла глядіти в глибину, і... попіл був білий, він здіймався вгору, але якоїсь миті здалося, наче він падає. «Сніг»,— подумав я. А тоді іскри в повітрі стали кільцем, перетворившись на коло смолоскипів, і я крізь вогонь уже дивився на якийсь високий пагорб у лісі. Зола обернулася на чоловіків у чорному, що стояли зі смолоскипами, а крізь сніг рухались якісь тіні. Попри жар від вогню, я відчув такий жахливий холод, що аж затремтів — і в ту мить видиво зникло, і вогонь знов перетворився на звичайний вогонь. Але те, що я бачив, було насправді, можу все своє королівство на це поставити.

— І поставили,— сказала Мелісандра.

Переконаність у королівському голосі перелякала Давоса до межі.

— Пагорб у лісі... тіні в снігу... я не...

— Це означає, що битва вже почалася,— мовила Мелісандра.— Пісок у склі сиплеться дедалі швидше, і людська година на землі добігає кінця. Маємо діяти сміливо, бо в іншому разі надія, вважай, втрачена. Вестерос має об’єднатися під єдиним законним правителем, королевичем обіцяним, лордом Драконстону й обраним Р’глора.

— Дивний вибір робить Р’глор,— скривився король, так наче якоїсь бридоти вкусив.— Чому я, а не мої брати? Ренлі з його персиком... У снах я бачу, як у нього з рота біжить сік, а з горла — кров. Якби він виконав свій обов’язок перед братом, удвох ми б змели лорда Тайвіна. Такою перемогою б і Роберт міг пишатися. Роберт...— він скреготнув зубами.— Він теж мені сниться. Сміється. Пиячить. Хвалиться. Це він умів найкраще. Це, а ще воювати. Я ніколи ні в чому його не перевершив. Цар світла мав обрати своїм знаряддям його. Чому я?

— Бо ви — праведник,— сказала Мелісандра.

— Праведник,— Станіс торкнувся накритого срібного тареля пальцем.— З п’явками.

— Так,— мовила Мелісандра,— але хочу вам іще раз повторити: так не піде.

— Ти ж обіцяла, що все спрацює,— розсердився король.

— Спрацює... і ні.

— Що?

— І те, і те.

— Говори зрозуміло, жінко.

— Коли вогонь покаже щось чіткіше, я так і перекажу. В полум’ї правда, та не завжди її легко витлумачити,— сказала вона; великий рубін у неї на шиї всотував сяйво жаровні.— Віддайте мені хлопця, ваша світлосте. Так буде надійніше. Віддайте мені хлопця, і я збуджу кам’яного дракона.

— Я вже казав тобі: ні!

— Один-єдиний незаконний хлопець проти всіх хлопчиків і дівчаток Вестеросу. Проти всіх ненароджених дітей у всіх королівствах світу.

— Це ж невинний хлопець!

— Цей хлопець заплямував вашу шлюбну постіль — в іншому разі у вас обов’язково були б сини. Він вас зганьбив.

— Це Роберт зганьбив. А не хлопець. І дочка до нього прихилилася. Та й він зі мною однієї крові.

— Братової крові,— сказала Мелісандра.— Королівської крові. Лише королівська кров здатна збудити кам’яного дракона.

Станіс рипнув зубами.

— Не хочу навіть слухати. Драконів більше немає. Таргарієни намагалися їх відродити півдюжини разів. А перетворилися на посміховисько, на блазнів... або й на мерців. На цій богами забутій скелі досить нам одного блазня — Картатого. Маєш п’явок? Роби, що мусиш.

Мелісандра холодно вклонилася й мовила:

— Як зволить король.

Запхавши праву руку в рукав лівої, вона за мить жбурнула у жаровню жменю порошку. Жар затріскотів. Над ним здійнялося біле полум’я, а червона жінка взяла срібний таріль і піднесла його королю. Давос дивився, як вона знімає покришку. Під нею лежало троє великих чорних п’явок, набряклих від крові.

«Кров хлопця,— збагнув Давос.— Королівська кров».

Станіс простягнув руку, й пальці його стиснули одну з п’явок.

— Назвіть ім’я,— звеліла Мелісандра.

П’явка звивалася в королівській долоні, силкуючись присмоктатися до одного з пальців.

— Узурпатор,— промовив король.— Джофрі Баратеон.

Коли він жбурнув п’явку в полум’я, вона почала скручуватися серед жару, мов осінній листок, і нарешті згоріла.

Станіс узяв другу.

— Узурпатор,— оголосив він, цього разу гучніше.— Балон Грейджой.

Легко кинув її в жаровню, і п’явка тріснула. З неї бризнула кров, з сичанням димуючи.

І вже остання п’явка в королівській руці. Цю Станіс якусь мить роздивлявся, а вона звивалася в його пальцях.

— Узурпатор,— нарешті мовив він.— Роб Старк.

І він пожбурив її у вогонь.