Буря Мечів

Давос

Коли він піднявся на облавок, позаду вже танув довгий мис Дрейфмарку, а попереду виростав з моря Драконстон. З гірської вершини здіймалася тонка сіра цівка диму, позначаючи острів. «Неспокійний Драконгір сьогодні зранку,— подумав Давос,— або ж Мелісандра знову когось палить».

Мелісандра не сходила в нього з гадки, поки «Танець Шаяли» верстав путь через Чорноводу затоку та Глотку, лавіруючи проти впертого зустрічного вітру. Величезне багаття, що горіло на верхівці сторожової башти на Гострому мисі в кінці Рогу Масі, нагадало Давосу рубін, який вона носила на шиї, а коли світ на ранішній і вечірній зорі червонів, повільні хмари набирали тої самої барви, що й шовки і шарлати її шурхітливих суконь.

Вона також чекатиме на Драконстоні — чекатиме в усій своїй красі й усій своїй силі, разом зі своїм богом, і тінями, і королем. Досі червона жриця, здавалося, була віддана Станісу. «Вона зламала його, як їздець ламає норовливого коня. Якби змога, вона б верхи на ньому доскочила влади, й за це вона віддала вогню моїх синів. Та я виріжу живе серце з її грудей і подивлюся, як воно горить». Він торкнувся руків’я тонкого й довгого лісянського чингала, якого йому дав капітан.

Цей капітан поставився до нього дуже добре. Звали його Хоран Сатмантес, і він теж був лісянцем, як і Саладор Саан, якому належав цей корабель. На обвітреному вилицюватому обличчі ясніли блакитні очі, які часто бачиш у Лісі, але капітан чимало років провів, торгуючи в Сімох Королівствах. Дізнавшись, що людина, яку він витягнув з моря, це уславлений цибулевий лицар, він віддав Давосу і свою каюту, і свій одяг, і ще й пару чобіт, які майже пасували. Наполягав, щоб вони ще й разом їли, тільки з цього нічого не вийшло: Давосів шлунок не перетравлював ні равликів, ні міног, ні масної їжі, яку так полюбляв капітан Хоран, тож уже після першого обіду за спільним столом Давос цілий день провів, звисаючи з поруччя.

З кожним ударом весел Драконстон більшав. Давос уже бачив обриси гори, а на її схилі — велику чорну цитадель з її химерами й вежами-драконами. Бронзова фігура на носі «Танцю Шаяли», розтинаючи хвилі, розсіювала солоні бризки. Давос обіперся об поруччя, вдячний за таку підтримку. Випробування виснажили його. Якщо він довго стояв на ногах, ті починали труситися, а іноді він ставав жертвою неконтрольованих нападів кашлю, і слиз, який він викашлював, був з кров’ю. «Це нічого,— казав собі Давос.— Не могли ж боги врятувати мене від вогню, щоб зараз умертвити бігункою».

Слухаючи бій керівного барабану, туркотіння вітрила й ритмічний шурхіт і порипування весел, він пригадував дні своєю юності, коли такі самі звуки туманними ранками пробуджували в його серці жах. Вони-бо віщували наближення морської варти старого сера Тристимуна, а за часів, коли на Залізному троні сидів Ейрис Таргарієн, морська варта несла смерть для пачкаря.

«Але то було в іншому житті,— подумав він.— То було ще до цибулевого корабля, до Штормокраю, до того як Станіс укоротив мені пальці. До війни й до червоної комети, до того як я став Сівортом а чи лицарем. За тих часів, коли Станіс іще не вивищив мене, я був іншою людиною».

Капітан Хоран розповів йому, як розбилися Станісові надії тої ночі, коли горіла ріка. Ланістери напали на нього з флангів, і сотні зрадливих прапороносців покинули його в годину найбільшої нужди. «Бачили там і тінь короля Ренлі,— розповідав капітан,— який, ведучи авангард левиного лорда, рубав ворогів направо й наліво. Подейкували, його зелені обладунки у світлі дикополум’я палали примарним сяйвом, а роги горіли зеленим вогнем».

Тінь Ренлі! Цікаво, думав Давос, а його сини теж повернуться тінями? На морі він бачив стільки див, що не міг напевне стверджувати: привидів не існує. «Невже ніхто не лишився вірним?» — запитав він.

«Зовсім мало,— озвався капітан.— Родичі королеви переважно. Ми забрали з собою чимало вояків з тих, у яких на гербі лис у віночку квітів, та значно більше, з різними гербами, лишилося на березі. Лорд Флорент нині в Драконстоні за правицю короля».

Гора, увінчана білим димом, росла. Вітрило співало, барабан бив, весла рухалися плавно, і зовсім скоро перед очима відкрилося гирло гавані. «Як порожньо»,— подумав Давос, пригадуючи, як тут було раніше, коли кораблі купчилися на кожному причалі та гойдалися на якорі за хвилерізом. Він побачив «Валірійку» — флагман Саладора Саана, який пришвартувався до причалу, де раніше стояли «Фурія» з сестрами. Кораблі обабіч «Валірійки» теж мали смугасті лісянські облавки. Але марно шукав він знаку «Леді Марії» чи «Примари».

Заходячи в гавань, матроси опустили вітрило, і до причалу підходили вже тільки на веслах. Поки матроси кріпили кінці, капітан підійшов до Давоса.

— Король вузького моря хоче бачити вас негайно.

Давос хотів відповісти, але завадив напад кашлю. Стиснувши поруччя, він сплюнув через борт.

— Станіс,— задихано мовив він,— мені потрібен король Станіс.

«Бо там, де Станіс, там і Мелісандра».

— Ніхто не заходить до короля Станіса,— твердо відповів Хоран Сатмантес.— Саладор Саан усе вам розповість. Спочатку ходім до нього.

Давос не мав сили опиратися. Тому він лише кивнув.

На борту «Валірійки» Саладора Саана не було. Розшукали його на іншому причалі за чверть милі звідти, у трюмі череватого пентоського кога під назвою «Щедрий врожай», де він лічив вантаж разом з двома євнухами. Один з них тримав ліхтар, а другий — воскову табличку та стило.

— Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев’ять,— рахував старий шахрай, коли Давос із капітаном спускались у люк. Сьогодні він був одягнутий у бордову туніку й високі чоботи з вибіленої шкіри, гаптованої сріблом. Витягнувши зі збанка корок, він нюхнув, чхнув і мовив: — Грубий помел, та і ґатунок другий, каже мій ніс. У накладній написано — сорок три збанки. Цікаво, куди ж поділася решта? Ці пентосяни, вони що — думають, що я лічити не вмію?..— він різко замовк, побачивши Давоса.— Мені очі пече від перцю чи від сліз? Це цибулевого лицаря я бачу перед собою? Ні, як це можливо, всі кажуть, мій любий друг Давос загинув на ріці під час пожежі. Чого ж він явився мені?

— Я не привид, Саладоре.

— А хто ж? Мій цибулевий лицар не був ні такий худенький, ні такий бліденький,— Саладор Саан пробрався поміж збанків зі спеціями і сувоїв тканини, які заповнили трюм, стиснув Давоса в міцних обіймах, а тоді розцілував у обидві щоки і ще — утретє — в чоло.— Ви теплі, сер, і я відчуваю калатання вашого серця! Невже це правда? Море проковтнуло вас — і виплюнуло?

Давосу пригадався Картатий — дурник-блазень королівни Ширін. Він так само упав у море, а випірнув з нього цілком божевільний. «А я теж божевільний?» Кашлянувши у заховану в рукавичці долоню, він мовив:

— Я проплив попід ланцюгом, а тоді мене викинуло на берег на одному зі списів царя моряників. Якби мимо не пропливав «Танець Шаяли», я б там загинув.

Саладор Саан однією рукою обійняв капітана за плечі.

— Добру справу зробив ти, Хоране. Отримаєш за неї гарну винагороду, я так собі думаю. Мейзо Мар, будь гарним євнухом і відведи мого друга Давоса в господарську каюту. Принеси йому глінтвейну з гвоздикою, бо щось мені цей кашель не подобається. Вичав у вино і трохи лайму. А ще принеси йому білого сиру й миску отих товчених оливок, які ми перед цим рахували! Давосе, скоро я до тебе приєднаюся, тільки побалакаю з нашим добрим шкіпером. Знаю, ти мене пробачиш. І не їж усі оливки, бо я на тебе розсерджуся!

Давос дозволив старшому з двох євнухів провести його у простору й пишно оздоблену каюту на носі корабля. Килими тут були товсті, в ілюмінаторах — вітражі, а у великих шкіряних кріслах зручно помістилось би по три Давоси. Швидко принесли сир і оливки, а ще кубок гарячого глінтвейну. Тримаючи його обіруч, Давос вдячно посьорбував напій. Тепло, розтікаючись у грудях, діяло заспокійливо.

Незабаром з’явився і Саладор Саан.

— Маєш пробачити мене за вино, друже. Ці пентосяни б радо пили підфарбовану воду, тільки щоб свою.

— Добре груди прогріє,— озвався Давос.— Глінтвейн, казала мама, діє краще, ніж компрес.

— Але компреси тобі теж знадобляться, я так собі думаю. Просидіти весь цей час на списі, ой леле! А як тобі це чудове крісло? Товстенька дупа у нього, ні?

— У кого? — перепитав Давос, посьорбуючи вино.

— В Іліріо Мопатиса. Вусатий кит якийсь, точно кажу. Крісла ці робилися під нього, хоча він нечасто вибирається з Пентоса, щоб у них посидіти. Товстун любить сидіти в комфорті, я так собі думаю, бо ж усюди носить за собою свої подушки.

— Де це ви розжилися пентоським кораблем? — поцікавився Давос.— Чи знов узялися до піратства, мілорде? — він відставив порожній кубок.

— Це ниці наклепи! Хто постраждав од піратів більше за Саладора Саана? Я беру тільки мені належне. Чимало золота мені заборгували, так-так, але ж я не самодур, можу замість монет узяти й гарний пергамент, вельми хрусткий. На ньому стоїть ім’я й печатка лорда Алестера Флорента, королівського правиці. Мене зробили лордом Чорноводої затоки, і тепер жодне судно не може перетнути мої вельможні води без мого вельможного дозволу, ні. А коли ці беззаконники намагаються прошмигнути повз мене поночі, щоб уникнути моїх законних зборів і мита, що ж, вони не кращі за контрабандистів, тож я маю повне право схопити їх,— розсміявся старий пірат.— Але я людям пальців не обтинаю. Який зиск з обрубків пальців? Я беру кораблі, вантаж, викуп коли-не-коли — нічого надмірного,— мовив він — і кинув на Давоса гострий погляд.— Ти хворий, друже. Оцей кашель... і ти худющий — ребра світяться! І щось я не бачу твоєї торбинки з пальцями...

За старою звичкою Давос потягнувся по шкіряну торбинку, якої вже давно не було.

— Загубив у ріці.

«Мій талісман».

— Вигляд ріка мала жахливий,— похмуро мовив Саладор Саан.— Навіть із затоки я дивився — і здригався.

Давос закашлявся, сплюнув, знову закашлявся.

— У мене на очах палала «Чорна чайка», і «Фурія» теж,— нарешті хрипко вичавив він.— Невже з вогню не врятувався жоден з наших кораблів?

У душі він досі сподівався на диво.

— «Лорд Стефон», «Голодранка Дженна», «Меткий меч», «Веселий володар» і ще деякі й справді встигли піднятися вище за той послід піромантів, так. Вони не загорілися, але ж ланцюг підняли, а літати вони не вміють. Кілька з них здалися. Але більшість запливли подалі в Чорноводий Бурчак, а там команди їх затопили, щоб не потрапили в руки Ланістерів. «Голодранка Дженна» й «Веселий володар», я чув, і досі піратять на ріці, та хто це знає напевно?

— А «Леді Марія»? — запитав Давос.— «Примара»?

Саладор Саан стиснув Давоса за передпліччя.

— Ні. Вони — ні. Вибач, друже. Гарні були вони хлопці, твої Дейл і Алард. Але можу тебе трішки потішити: твій юний Деван був серед тих, кого ми все-таки підібрали. Хоробрий хлопчина ні на мить не зрадив свого короля, принаймні так кажуть.

На хвилю в Давоса запаморочилось у голові — так гостро відчувалося полегшення. Він-бо про Девана боявся запитати.

— Мати милостива! Мені треба до нього, Саладоре. Треба його побачити.

— Так,— мовив Саладор Саан.— А ще тобі захочеться сплавати на мис Гніву, щоб побачитися з жінкою і двома меншими. Тому тобі потрібен новий корабель, я так собі думаю.

— Його світлість дасть мені корабель,— сказав Давос.

Лісянець похитав головою.

— З кораблів у його світлості нічого не лишилося, а от у Саладора Саана їх багато. Королівські кораблі згоріли на ріці, а мої — ні. І ти отримаєш один з них, друже. Плаватимеш піді мною, так? Протанцюєш у Браавос, і Мир, і Волантис у чорноті ночі, ніким не бачений, і назад — уже з паволокою і прянощами. І будуть у нас тоді тугі гаманці.

— Ти дуже добрий, Саладоре, але я маю обов’язок перед королем, а не перед твоїм гаманцем. Війна триватиме. За всіма законами Сімох Королівств Станіс лишається повноправним престолонаслідником.

— Не допоможуть усі закони Сімох Королівств, коли згоріли всі кораблі, я так собі думаю. А твій король... ну, він змінився, боюся. Після бою він ні з ким не хоче бачитися, сидить собі й думає в Кам’яному барабані. Керує за нього королева Селіза зі своїм дядьком лордом Алестером, який називається правицею короля. Королівську печатку вона віддала дядькові — запечатувати написані ним листи, навіть мій гарненький пергамент. Але королівство, яким вони правлять, маленьке та скелясте, так. Золота тут немає, немає навіть дрібки, щоб заплатити вірному Саладору Саану заборговане, немає і лицарів, крім тих, що ми витягли з води, і кораблів, крім моїх маленьких бравих галер.

Давос зайшовся в наглому нападі кашлю. Саладор Саан гойднувся вперед, щоб підтримати його, але він відмахнувся і вже за мить заспокоївся.

— Ні з ким? — просипів він.— Що значить він ні з ким не хоче бачитися?

Голос звучав хрипко й надірвано навіть у його власних вухах, і на мить каюта крутонулася перед очима.

— Ні з ким, окрім неї,— мовив Саладор Саан, і Давосу не довелося перепитувати, про кого це він.— Мій друже, ти втомився. Тобі потрібне ліжко, а не Саладор Саан. Ліжко й багато покривал, а ще гарячий компрес на груди і побільше вина з гвоздикою.

Давос похитав головою.

— Зі мною все гаразд. Скажи мені, Саладоре, я маю знати. Ні з ким, крім Мелісандри?

Лісянець затримав на ньому довгий нерішучий погляд — і неохоче провадив.

— Вартові нікого не пускають, навіть королеву й маленьку донечку. Слуги приносять страви, але їх ніхто не їсть,— він нахилився ближче й понизив голос.— Дивні я чув розмови — про голодне полум’я в жерлі гори і про те, як Станіс із червоною жінкою спускаються туди разом, щоб на це полум’я дивитися. Там є шахти, кажуть люди, і таємні сходи в саме серце гори, в місця гарячі, куди тільки ця жінка може спуститися і не згоріти. А цього досить і навіть більше, щоб так налякати літню людину, аж та вже і їсти сили не матиме.

«Мелісандра». Давос здригнувся.

— Це з ним зробила червона жінка,— сказав він.— Це вона наслала полум’я, яке поглинуло нас,— покарати Станіса за те, що відсунув її вбік, і навчити, що в нього немає надії перемогти без її чаклунства.

Лісянець вибрав з миски, яка стояла між ними, величеньку оливку.

— Ти не перший таке говориш, друже. Але я б на твоєму місці вголос такого не вимовляв. У Драконстоні повно людей королеви, так-так, у них гострий слух і ще гостріші ножі,— він закинув оливку собі до рота.

— У мене теж є ніж. Подарунок від капітана Хорана,— Давос витягнув чингал і поклав на столі.— Ніж, аби вирізати Мелісандрі серце. Якщо вона його має.

Саладор Саан виплюнув оливкову кісточку.

— Давосе, добрий Давосе, не кажи такого, навіть жартома.

— Це не жарт. Я її вб’ю.

«Якщо її можна вбити людською зброєю». А щодо цього Давос не був певен. Він-бо бачив, як мейстер Кресен вкинув їй у келих отруту, але помер від неї сам мейстер, а не червона жриця. Але ж ніж у серці... навіть демонів убиває холодна криця, співається в піснях.

— Такі розмови небезпечні, друже,— застеріг його Саладор Саан.— Я так собі думаю, ти досі не оговтався після моря. Мізки в тебе від гарячки спеклися, так. Лягай у ліжко й відпочивай побільше, поки сили не наберешся.

«Поки моя рішучість не згасне, ось що ти маєш на увазі». Давос зіп’явся на ноги. Його і справді лихоманило, і в голові паморочилось, але це не мало значення.

— Ти — зрадливий старий шахрай, Саладоре Саан, та все одно — добрий друг.

Лісянець погладив гостру срібну бороду.

— То ти лишишся в цього доброго друга?

— Ні. Я піду,— Давос кашлянув.

— Підеш? Поглянь на себе! Ти кашляєш, ти тремтиш, ти худий і слабий. І куди ти підеш?

— У замок. Там моє ліжко, і там мій син.

— І червона жінка,— підозріло мовив Саладор Саан.— Вона теж у замку.

— І вона теж,— Давос заклав чингал назад у піхви.

— Ти, цибулевий пачкарю, що ти знаєш про умисні убивства? Та й хворий ти, навіть чингала не втримаєш. Знаєш, що буде з тобою, якщо тебе схоплять? Поки ми палали на ріці, королева палила зрадників. Слуг темряви, ось як вона їх обізвала, бідолах, а червона жінка співала, коли розгнічували багаття.

Давоса це не здивувало. «Я знав,— подумав він,— знав це ще до того, як він мені розповів».

— Вона забрала з підземелля лорда Сангласа,— здогадався він,— і синів Габарда Рембтона.

— Атож, і спалила їх, як і тебе спалить. Якщо ти вб’єш червону жінку, тебе спалять з помсти, а якщо не вб’єш, спалять за спробу. Вона співатиме, ти верещатимеш, а тоді помреш. А ти тільки-тільки ожив!

— Саме для того,— мовив Давос,— щоб це зробити. Покласти край Мелісандрі Ашайській та її справам. Бо для чого ще морю було випльовувати мене на берег? Ти знаєш Чорноводу затоку незгірше за мене, Саладоре. Жоден капітан при здоровому глузді не поведе корабель поміж списів царя моряників, ризикуючи черево собі розпанахати. «Танок Шаяли» не повинен був біля мене опинитися.

— Це вітер,— голосно наполіг Саладор Саан,— лихий вітер, і все. Вітер зніс його задалеко на південь.

— А хто наслав вітер? Саладоре, до мене говорила Мати.

— Твоя мати померла...— закліпав старий лісянець.

— Мати божа! Вона благословила мене сімома синами, а я дозволив її спалити. Вона говорила до мене. Це ми накликали вогонь, сказала вона. І тіні теж ми накликали. Це я провіз Мелісандру попід Штормокраєм, де на моїх очах вона породила жах! — Давос і досі бачив у кошмарах чорні кощаві руки, які впирались їй у стегна, коли цей жах вивільнявся з її роздутого лона.— Вона вбила Кресена, і лорда Ренлі, і хороброго Кортні Пенроуза, і моїх синів теж вона убила. Прийшов час для когось убити її.

— Для когось,— мовив Саладор Саан.— Атож, для когось. Але не для тебе. Ти слабкий як дитина, і ти не воїн. Благаю, залишися, побалакаємо, а ти поїси, а тоді, можливо, ми сплаваємо у Браавос і наймемо для цієї справи безликих, так? Але ти... ні, тобі краще посидіти й поїсти.

«Він тільки все ускладнює,— втомлено подумав Давос,— а все і від самого початку було страшенно складно».

— В моїм нутрі палає помста, Саладоре, не лишаючи місця для їжі. Відпусти мене. Заради нашої дружби побажай мені удачі й відпусти.

Садалор Саан звівся на ноги.

— Несправжній ти друг, я так собі думаю. Коли ти загинеш, кому доведеться передавати твій попіл і кості твоїй леді-дружині й переказувати їй, що вона втратила чоловіка й чотирьох синів? Засмученому Саладору Саану. Але нехай, хоробрий пане лицарю, квапся в могилу. Я зберу твої кості в мішок і віддам синам, яких ти кидаєш,— хай носять на шиї в маленьких торбинках,— він сердито замахав руками, де на кожному пальці було по каблучці.— Іди, іди, іди, іди.

Давос не хотів розлучатися в такому настрої.

— Саладоре...

— Іди! Або краще лишайся, але якщо йдеш, то йди вже.

І Давос пішов.

Дорога від «Щедрого врожаю» до брами Драконстону була довга й самотня. Прилеглі до причалу вулички, де колись тлумилися солдати, матроси і простолюд, спорожніли й обезлюділи. Де колись доводилося обходити писклявих поросят і голих дітлахів, носилися щури. Ноги трусилися, як пудинг, а тричі від страшного нападу кашлю довелося зупинятися й відпочивати. Але ніхто не прийшов Давосу на допомогу, ніхто навіть не визирнув у вікно — поглянути, що сталося. Вікна були зачинені віконницями, двері замкнені на засуви, а на більш як половині будинків виднілися знаки жалоби. «В Чорноводий Бурчак попливли тисячі, а повернулися сотні,— думав Давос.— Не тільки мої сини загинули. Мати, змилостився над ними всіма!»

Підійшовши до брами, він виявив, що й тут зачинено. Давос погрюкав кулаком у оббите залізом дерево. Відповіді не було, тож він почав дубасити в двері ногами, знову і знову. Нарешті на барбакані з’явився арбалетник і визирнув поміж двох височенних химер.

— Хто там?

Давос, задерши голову, приклав руки рупором до вуст:

— Сер Давос Сіворт до його світлості.

— Ти п’яний? Забирайся і припини грюкати.

А Саладор Саан попереджав його! Давос спробував іншу тактику.

— Тоді пошліть по мого сина. По Девана, королівського зброєносця.

— Як, ви кажете, вас звати? — нахмурився вартовий.

— Давос,— гукнув той.— Цибулевий лицар.

Голова зникла, та вже за мить повернулася.

— Забирайся! Цибулевий лицар загинув на ріці. Його корабель згорів.

— Корабель згорів,— погодився Давос,— але сам він вижив, і ось він тут. Капітаном брами тут досі Джейт?

— Хто?

— Джейт Блекбері. Він мене добре знає.

— Ніколи не чув про нього. Швидше за все, загинув.

— Тоді лорд Читеринг.

— Цього я знаю. Згорів на Чорноводді.

— Вілл Гачок? Гал Кабан?

— Обидва загинули,— сказав арбалетник, але на обличчі його зненацька відбився подив.— Чекайте тут.

Він знову зник.

Давос чекав. «Загинули, всі загинули,— тупо думав він, пригадуючи біле черево тлустого Гала, яке завжди визирало з-під засмальцьованого камзола, і довгий шрам, який лишився на обличчі Вілла від рибальського гачка, і як Джейт завжди скидав свого кашкета перед жінками — п’ятирічними чи п’ятдесятирічними, вельможними чи низькородними.— Потонули чи згоріли разом з моїми синами й тисячею інших, і тепер битимуться за короля в пеклі».

Зненацька арбалетник повернувся.

— Ідіть до бічного входу, і вас впустять.

Давос так і зробив. Гвардійців, які пустили його всередину, він не знав. У руках вони тримали списи, а на грудях у них красувався лис у віночку квітів — герб дому Флорентів. Повели вони його не в Кам’яний Барабан, як він очікував, а попід вигнутий аркою Драконів Хвіст і далі в Ейгонів сад.

— Чекайте тут,— звелів сержант.

— А його світлості повідомили, що я повернувся? — запитав Давос.

— Поняття зеленого не маю. Чекайте, кажу.

І він пішов, забравши з собою списників.

В Ейгоновому саду приємно пахло глицею, і зусібіч височіли темні дерева. Росла тут і шипшина, і високий колючий живопліт, а в болотистій низині — ще й журавлина.

«Чого мене привели сюди?» — міркував Давос.

А тоді до нього долинуло слабеньке калатання дзвіночків, і дитячий сміх, і зненацька з кущів випірнув Картатий, квапливо шаркаючи ногами. На п’яти йому насідала королівна Ширін.

— Повернися! — кричала вона.— Картатий, повернися!

Побачивши Давоса, блазень різко зупинився, і бубонці на його рогатому жерстяному шоломі затуркотіли — брязь-брязь-брязь. Перестрибуючи з ноги на ногу, блазень проспівав:

— Блазня кров і короля, кров у діви на ногах, наречений же і гості — в ланцюгах, ах, ах!

Тут Ширін мало не піймала його, але в останню мить він перестрибнув через латку папороті та щез поміж дерев. Королівна кинулася за ним. Ці двоє викликали в Давоса усмішку.

Він саме закашлявся в долоню, яка ховалася в рукавичці, коли з-за живоплоту виборсалася ще одна постать і втелющилася просто в нього, збиваючи з ніг.

Хлопчик теж упав, але зразу ж і підскочив на ноги.

— Що ви тут робите? — запитав він, обтрушуючись. На комір йому спадало чорне як смоль волосся, а очі він мав неймовірно сині.— Не слід стояти у мене на дорозі, коли я біжу.

— Ні,— погодився Давос.— Не слід.

Він почав зводитися навколішки, але тіло струснув ще один напад кашлю.

— Вам недобре? — хлопчик узяв його за руку й поставив на ноги.— Мені покликати мейстра?

Давос похитав головою.

— Кашель. Він минеться.

Хлопчик повірив йому на слові.

— Ми гралися в «красуню і чудовисько»,— пояснив він.— Я був чудовиськом. Дитяча забавка, але моїй кузині подобається. А ім’я у вас є?

— Сер Давос Сіворт.

Хлопчик з сумнівом зміряв його поглядом.

— Ви певні? Щось ви не схожі на лицаря.

— Бо я — цибулевий лицар, мілорде.

Сині очі кліпнули.

— Отой, що на чорному кораблі?

— А ти знаєш цю легенду?

— Ще як мене на світі не було, ви привезли моєму дядькові Станісу рибу, коли його взяв у облогу лорд Тайрел,— хлопчик виструнчився.— Я — Едрик Шторм,— оголосив він.— Син короля Роберта.

— Ну певна річ! — Давос здогадався майже відразу. Хлопчина успадкував видатні вуха Флорентів, але чуприна, очі, нижня щелепа, вилиці — все це було від Баратеонів.

— А ви знали мого батька? — поцікавився Едрик Шторм.

— Бачив його неодноразово, коли приходив до твого дядька до двору, але ніколи з ним не розмовляв.

— Батько учив мене битися,— гордовито мовив хлопчак.— Навідував мене майже щороку, й іноді ми разом тренувалися. На минулі іменини він прислав мені келеп, точно як у нього самого, тільки менший. Але мені звеліли його лишити у Штормокраї. А це правда, що дядько Станіс відрубав вам пальці?

— Тільки останню фалангу. Пальці є, лише коротші.

— Покажіть.

Давос скинув рукавичку. Хлопець уважно роздивився його долоню.

— А великого пальця він не вкорочував?

— Ні,— кашлянув Давос.— Ні, його він мені зоставив.

— Не треба було йому взагалі вам пальці рубати,— вирішив хлопчина.— Неправильно це було.

— Я був контрабандистом.

— Так, і контрабандою доправили йому рибу й цибулю.

— За цибулю лорд Станіс висвятив мене в лицарі, а за контрабанду — вкоротив мені пальці,— Давос знову натягнув рукавичку.

— Батько б вам пальців не рубав.

— Як скажете, мілорде.

«Роберт дуже відрізнявся від Станіса, щира правда. Хлопець схожий на нього. І на Ренлі теж». Ця думка схвилювала його.

Хлопчик хотів іще щось сказати, аж тут зачулися кроки. Давос озирнувся. На садовій доріжці з’явився сер Аксель Флорент в оточенні дюжини гвардійців у підбитих ватою шкірянках. На грудях вони мали вогненне серце Царя світла. «Люди королеви»,— подумав Давос. І зненацька закашлявся.

Сер Аксель був невисокий на зріст і м’язистий, широкий у грудях, як діжка, з дебелими руками й ногами, а з вух йому росло волосся. Дядько королеви, він уже десять років служив каштеляном у Драконстоні, але завжди ставився до Давоса шанобливо, знаючи, що той користується прихильністю лорда Станіса. Та коли він заговорив, у голосі його не було ні шанобливості, ні тепла:

— Сер Давос не потонув! Як таке можливо?

— Цибуля не тоне, сер. Ви прийшли відвести мене до короля?

— Я прийшов відвести вас у підземелля,— сер Аксель махнув гвардійцям.— Схопіть його й заберіть у нього чингал. Бо він його приготував для нашої леді.