Буря Мечів

Кетлін

Зелений Зубець почули раніше, ніж побачили,— це нескінченне шамотіння, схоже на гарчання величезного звіра. Ріка кипіла, у півтора разу ширша, ніж минулоріч, коли Роб тут розділив своє військо й дав обітницю взяти собі за дружину дівчину з Фреїв як плату за переправу. Тоді йому потрібен був лорд Фрей з його мостом, а зараз він потрібен ще більше. Серце Кетлін, яка дивилася на темну зелену воду, стискалося від поганих передчуттів. «Убрід ми тут ніяк не перейдемо, переплисти теж не зможемо, а поки вода спаде, може й місяць минути».

Під’їжджали вже до Близнючок, і Роб одягнув корону й викликав Кетлін з Едмуром, щоб їхали поруч. Сер Рейнальд Вестерлінг ніс королівський штандарт — деривовка Старків на крижаному білому полі.

З дощу, наче привиди, випливли вежі прибрамної — туманні сірі обмари, які з наближенням набували дедалі чіткіших обрисів. Кріпость Фреїв являла собою не один замок, а два: дві мокрі камінні дзеркальні копії, розташовані обабіч ріки та з’єднані велетенським арочним мостом. Посередині цього мосту росла Водяна вежа, а під нею бігла рівна бистра річка. Береги були прорізані каналами, як ровами, перетворюючи замки-близнюки на острови. Після дощів рови перетворилися на мілкі озера.

На тому боці розбурханих вод Кетлін роздивилася кілька тисяч вояків, що стали табором навколо східного замку; прапори на списах біля наметів обвисли, нагадуючи потоплених кошенят. Через дощ неможливо було розгледіти ні кольорів, ні гербів. Кетлін здавалося, що переважна більшість — сірі, хоча під таким небом цілий світ здавався сірим.

— Ти тут обережніше, Робе,— застерегла сина Кетлін.— Лорд Волдер шкіру має тонку, а язик — гострий, і чимало його синів, без сумніву, пішли в батька. Не ведися на провокації.

— Я знаю Фреїв, мамо. Знаю, якої образи їм завдав і як вони мені потрібні. Буду святий, як септон.

Кетлін тривожно посовалася у сідлі.

— Якщо нам по приїзду запропонують перекуски, у жодному разі не відмовляйся. Приймай усе, що дають, їж і пий, щоб усі бачили. Якщо не запропонують нічого, попроси хліба, сиру й кухоль вина.

— Я змок, а не зголоднів...

— Робе, послухай! Щойно ти з ним переломиш хліба з сіллю, ти користуєшся гостеправом, під його дахом тебе захищатимуть закони гостинності.

Роб здавався більше здивованим, ніж занепокоєним.

— Мамо, в мене для захисту ціла армія, не потрібно мені довіряти своє життя хлібу й солі. Та якщо лорду Волдеру приємно буде подати мені тушковану ворону, присмачену мухами, я все з’їм і попрошу добавки.

З західної брами виїхало четверо Фреїв, горнучись у важкі плащі з цупкої сірої вовни. Кетлін упізнала сера Раймана, сина покійного сера Стеврона, первістка лорда Волдера. По смерті батька Райман став спадкоємцем Близнючок. Обличчя, яке ховалося під каптуром, було м’ясистим, широким і тупим. Решта троє, швидше за все, були його власні сини — онуки лорда Волдера.

Едмур це і підтвердив.

— Найстарший Едвін — отой блідий і худорлявий, з таким виразом на обличчі, наче у нього закреп. Отой жилавий з бородою — Чорний Волдер, особа малоприємна. На гнідому коні їде Пітир — хлопець з обличчям невдахи. Пітир Прищик — ось як його прозвали брати. Він лише на рік чи два молодший за Роба, та лорд Волдер уже в десять років одружив його з жіночкою, втричі за нього старшою. Боги, сподіваюся, Рослій не схожа на батька.

Вони зупинилися, чекаючи на господарів. Робів штандарт обвис на ратищі, а невпинний шум дощу змішувався зі шваркотом розлитого Зеленого Зубця, який біг праворуч. Сіровій повільно рушив уперед, витягнувши струною хвоста, спостерігаючи за прибульцями темно-золотими очима, звуженими до щілинок. Коли Фреї були вже за кілька кроків, він заричав: неголосне гарчання майже губилося в рокоті ріки. Роб збентежився.

— Сіровію, до мене! До мене!

Натомість деривовк з риком стрибнув уперед.

Ступак сера Раймана, з переляку заіржавши, сахнувся, а кінь Пітира Прищика став дибки і скинув вершника. Тільки Чорному Волдеру вдалося втримати коня. Він потягнувся до руків’я меча.

— Ні! — крикнув Роб.— Сіровію, сюди! Сюди!

Кетлін, приостроживши кобилу, виїхала між деривовком і кіньми. Розбризкуючи болото з-під копит, вона рвонула напереріз Сіровію. Вовк ухилився — й тільки тоді, здавалося, почув Робів крик.

— Оце так намагається Старк замиритися? — гукнув Чорний Волдер з оголеною крицею в руці.— Не дуже правильно, я б сказав, вітатися, нацьковуючи на нас свого вовка. Це для того ви приїхали?

Сер Райман зліз із коня, щоб допомогти Пітиру підвестися. Хлопець був весь у болоті, але не постраждав.

— Я приїхав перепросити за образу, якої завдав вашому дому, а ще — на весілля свого дядька,— Роб стрибнув з коня.— Пітире, візьми мого коня. Твій уже практично у стайню повернувся.

Пітир, глянувши на батька, мовив:

— Я можу сісти з кимсь із братів.

Фреї не виказували і знаку пошани.

— Ви запізнилися,— заявив сер Райман.

— Нас затримали дощі,— пояснив Роб.— Я послав вам птаха.

— Щось я жінки не бачу.

Всі зрозуміли, що під «жінкою» він має на увазі Джейн Вестерлінг. Леді Кетлін винувато всміхнулася.

— Королева Джейн з дороги дуже втомилася. Понад усякий сумнів, вона залюбки завітає в гості за кращих часів.

— Дідусь буде незадоволений,— сказав Чорний Волдер анітрохи не приязніше, хоч і вклав меча в піхви.— Я йому чимало розповідав про леді, й він хотів побачити її на власні очі.

Едвін прочистив горло.

— Ми приготували покої у Водяній вежі для вас, ваша світлосте,— сказав він Робу з підкресленою ввічливістю,— а також для лорда Таллі й леді Старк. Ласкаво просимо і ваших лордів-прапороносців під наш дах і на весільний бенкет.

— А як щодо моїх вояків?

— Мілордові дідусю дуже прикро, але він не може ні нагодувати, ні прихистити таке велике військо. Нам і самим бракує корму та провіанту. Але, хай там як, ваших людей не кинуть напризволяще. Якщо вони схочуть перейти на той бік і стати табором поряд з нашою армією, ми викотимо доволі діжок вина й елю, щоб усі могли випити за здоров’я лорда Едмура та його нареченої. На тому боці ми встановили три великі святкові намети, щоб можна було сховатися від дощу.

— Дуже чуйно з вашого боку. Мої вояки обов’язково подякують вашому лорду-дідусю. Особливо після довгої дороги під дощем.

Едмур Таллі виїхав уперед.

— Коли я познайомлюся з судженою?

— Вона чекає на вас у замку,— пообіцяв Едвін Фрей.— Пробачте її за сором’язливість. Вона цього дня чекала з великим нетерпінням, сердешна панна. Та, може, продовжимо вже не під дощем?

— Авжеж,— сер Райман знову сів на коня й усадовив Пітира Прищика позаду себе.— Прошу за мною, дідусь чекає.

Він розвернув коня назад до Близнючок.

Едмур приєднався дорогою до Кетлін.

— «Покійний» лорд Фрей міг би нас привітати й особисто,— поскаржився він.— Я-бо його сюзерен і майбутній зять, а Роб — король.

— Буде тобі дев’яносто один рік, брате, побачимо, з якою охотою ти виїжджатимеш під дощ,— сказала Кетлін, але в душі подумала, чи не має брат рації. Зазвичай лорд Волдер пересувався у критому паланкіні, а це який-не-який захист від дощу. «Навмисна неповага?» Якщо так, то це ще тільки перший дзвіночок.

У прибрамній знову мали клопіт. Сіровій став як стій на середині підйомного мосту, обтрусився від дощу й завив на звідні ґрати. Роб нетерпляче свиснув.

— Сіровію! Що таке? Сіровію, за мною.

Але деривовк тільки зуби вищирив. «Не подобається йому це місце»,— подумала Кетлін. Робові довелося присісти біля вовка й тихо щось йому сказати, щоб він нарешті згодився пройти попід ґратами. На той час під’їхали вже Лукуватий Лотар і Волдер Ріверз.

— Це він шуму води боїться,— сказав Ріверз.— Звірі добре тямлять, що води під час повені слід уникати.

— Суха псарня й бараняча ніжка швидко йому гумор поліпшать,— весело мовив Лотар.— Покликати нашого псаря?

— Це деривовк, а не пес,— сказав Роб,— він небезпечний для людей, яким не довіряє. Пане Рейнальде, лишіться з ним. У такому стані я його в залу до лорда Волдера не поведу.

«Спритно,— подумала Кетлін.— Роб подбав, щоб Вестерлінги взагалі не потрапили на очі лорду Волдеру».

...Подагра і стареча ламкість кісток зробили свою справу. Старий Волдер Фрей напівлежав на престолі на подушці, з горностаєвим плащем на колінах. Чорний, дубовий, з різьбленою спинкою у вигляді двох приземкуватих веж, з’єднаних арочним мостом, цей престол був такий масивний, що старий на його тлі видавався якоюсь гротескною дитиною. Щось було в лорді Волдері від стерв’ятника, та ще більше — від ласки. Лиса голова у старечих плямах стирчала з худих плечей на довгій рожевій шиї. Під обрубаним підборіддям обвисла шкіра, очі сльозилися й були затуманені, беззубий рот невпинно рухався, всмоктуючи повітря, як немовля смокче материне персо.

Поряд з престолом лорда Волдера стояла восьма леді Фрей, а біля ніг його сиділа трохи молодша його копія — худий сутулий п’ятдесятирічний чоловік, чиє розкішне вбрання з блакитної вовни й сірого атласу дивно підкреслювалося короною й коміром, прикрашеними крихітними латунними бубонцями. Схожість між ним і лордом була разюча, якщо не рахувати очей: лорд Фрей очі мав маленькі, тьмяні й підозріливі, а чоловік — великі, приязні й порожні. Кетлін пригадала, що колись давно в одного з нащадків лорда Волдера народився дурник. Під час минулих візитів лорд Переправи завжди його ховав. «А він завжди носить цю блазенську корону — чи це така пародія на Роба?» Цього питання Кетлін не наважилась би поставити.

В залі юрмилися Фреєві сини, доньки, онуки, зяті, невістки та слуги. Але заговорив, звісно, старий.

— Даруйте, що не прихиляю коліна. Ноги вже не слухаються, як раніше, хоча те, що висить між ними, служить мені ще ого-го! — хихикнув він і, побачивши Робову корону, розтягнув рота в беззубій посмішці.— Хтось може сказати, що тільки бідний король бере на голову бронзову корону, ваша світлосте.

— Бронза й залізо міцніші за срібло й золото,— відповів Роб.— Такі корони з мечів носили давні королі зими.

— Не допомогло це їм, коли з’явилися дракони. Хе!

Оце «хе!», здавалося, дуже подобалося дурнику, бо той покивував головою з боку в бік, брязкаючи бубонцями на короні й комірі.

— Сір,— промовив лорд Волдер,— пробачте Ейгону цей брязкіт. Мізків у нього менше, ніж у краножан, та й він у житті ще короля не бачив. Це один зі Стевронових хлопців. Ми кличемо його Бубонець.

— Сер Стеврон згадував про нього, мілорде,— Роб усміхнувся до дурника.— Приємно познайомитися, Ейгоне. Батько ваш був справжнім сміливцем.

Бубонець задзвенів своїми бубонцями. Коли він усміхнувся, з кутика рота в нього побігла цівка слини.

— Побережіть свою королівську люб’язність. Це все одно, що до нічного горщика говорити,— мовив лорд Волдер і перевів очі на решту гостей.— Ну, леді Кетлін, бачу, ви повернулися до нас. І молодий сер Едмур, переможець Камінного Млина! Тобто вже лорд Таллі, я мушу не забувати. Ви вже на моїй пам’яті п’ятий лорд Таллі. Решту чотирьох я пережив, хе! Десь тут ваша наречена... Думаю, ви б хотіли поглянути на неї.

— Авжеж, мілорде.

— Поглянете. Але в одязі. Вона дівчина скромна, панна. Голу ви її не побачите до самої шлюбної постелі. Хе! Зовсім скоро, зовсім скоро,— заквоктав лорд Волдер.— Бенфрі,— він витягнув шию.— ходи приведи свою сестру. І швидко: лорд Таллі з самого Річкорину приїхав!

Юний лицар у четверному сюрко уклонився й вийшов, а старий знов обернувся до Роба.

— А де ваша дружина, ваша світлосте? Чарівна королева Джейн? З Вестерлінгів зі Стрімчака, мені казали, хе!

— Я лишив її у Річкорині, мілорде. Вона занадто стомилася ще для однієї подорожі, ми вже пояснили серу Райману.

— Ви страшенно мене засмутили! Хотів-бо я її побачити на власні підсліпуваті очі. Та всі ми хотіли, хе. Хіба ні, міледі?

Бліда й тоненька леді Фрей аж здригнулася.

— Т-так, мілорде. Ми всі хотіли віддати шану королеві Джейн. Мабуть, вона прегарна.

— Так, прегарна, міледі,— з крижаним спокоєм відповів Роб, нагадавши Кетлін його батька.

Старий або недочув, або просто не звернув уваги.

— Гарніша за мою, хе? Бо як іще її личко могло змусити його королівську світлість забути свою священну обітницю?

Роб з гідністю витримав цю догану.

— Знаю, ніякими словами цього не залагодиш, та я приїхав перепросити вас за образу, якої завдав вашому дому, і благаю у вас пробачення, мілорде.

— Пробачення, хе! Так, ви дещо обіцяли, пригадую. Я вже старий, але такого не забуваю. Не те що деякі королі, схоже. Юнак забуває про все, угледівши гарненьке личко й пару тугеньких груденят, ні? Я сам такий був. Хтось скаже, що я й досі такий, хе-хе. Та вони помиляються, от як ви помилилися. Але ж ви приїхали загладити провину. Та тільки зневажили ви моїх дівчаток. Либонь, перед ними вам і слід вибачатися, ваша світлосте. Перед моїми панночками. Ось, погляньте на них.

Він махнув пальцями, і зграйка дівчат відділилася від стіни й вишикувалася перед помостом. Бубонець теж почав був підводитися, весело побрязкуючи дзвіночками, та леді Фрей ухопила його за рукав і потягнула вниз.

Лорд Волдер називав дівиць.

— Моя донька Арвін,— указав він на панну років чотирнадцятьох.— Ширі, моя наймолодша законна донечка. Амі й Маріанна — онучки. Амі я видав за сера Пейта з Семиструмчя, але того йолопа вбив Гора-на-коні, тож я її назад отримав. Оце Серсі, ми звемо її Бджілка, по матері вона з Бісбері. Он ще онучки. Одна з них Волда, а решта... ну, якось там їх звуть...

— Я — Мері, лорде-дідусю,— сказала одна з дівчаток.

— Мері... проста, як двері. Поряд з нею моя дочка Тайта. Ще одна Волда. Алікс, Мариса... ти ж Мариса? Я так і думав. Вона не завжди така лиса. Це мейстер їй волосся зголив, але присягається, що скоро воно знову відросте. Оці близнята — Серра й Сарра,— мовив він і примружився до однієї з наймолодших дівчаток.— Хе, ти — ще одна Волда?

Дівчинка мала не більш як чотири рочки.

— Я — Волда сера Еймона Ріверза, лорде-прадідусю,— присіла вона у реверансі.

— Давно це ти заговорила? Ну, нічого розумного ти все одно не скажеш, як і твій батечко. А він ще й байстрючий син, хе. Забирайся, я сюди тільки Фреїв запрошував. Короля на Півночі незаконні шмаркачки не цікавлять,— лорд Волдер зиркнув на Роба, а Бубонець закивав головою, брязкаючи дзвіночками.— Ось вони вам, і всі панянки. Ну, й одна удовиця, але дехто полюбляє жінку вже з досвідом. Ви могли б собі кого завгодно з них обрати.

— Це був би занадто складний вибір, мілорде,— мовив Роб з підкресленою ввічливістю.— Всі вони такі хороші!

Лорд Волдер пирхнув.

— Як-то кажуть, очі в мене слабі. Деякі з них і справді гарненькі, гадаю. А деякі... ну, це вже байдуже. Для короля на Півночі вони виявилися недостатньо хороші, хе. То що там ви хотіли сказати?

— Міледі...— Роб мав страшенно ніяковий вигляд, але ж він знав, що цей момент обов’язково прийде, тож прийняв його мужньо.— Тримати слово мають усі, а особливо королі. Я дав обітницю одружитися з однією з вас, і я цю обітницю зламав. Ви ні в чому не винні. Й тим, що я зробив, я не хотів зневажити вас, просто я закохався в іншу. Ніякими словами цього не залагодиш, знаю, та я приїхав перепросити вас, щоб Фреї з Переправи і Старки з Вічнозиму знову стали друзями.

Менші дівчатка збуджено вертілися. Їхні старші сестри чекали на реакцію лорда Волдера на його чорному дубовому престолі. Бубонець гойдався вперед-назад, видзвонюючи дзвіночками на комірі й короні.

— Добре,— нарешті мовив лорд Переправи.— Дуже добре, ваша світлосте. «Ніякими словами цього не залагодиш», хе. Добре сказано, добре сказано. На весільному бенкеті, сподіваюся, ви не відмовитеся потанцювати з моїми доньками. Потішите старече серце, хе,— він покивав рожевою зморшкуватою головою, точно як це робив його онук-дурник, от тільки бубонців лорд Волдер не мав.— А ось і вона, лорде Едмуре. Моя дочка Рослій, моя найцінніша квіточка, хе.

Сер Бенфрі завів її у залу. Якщо зважати на схожість, мабуть, то були брат і сестра. Якщо судити з віку, обоє — діти шостої леді Фрей, яка була з Розбі, наскільки пригадувала Кетлін.

Як на свій вік, Рослій була невеличка, зі шкірою білою, наче вона щойно з молочної купелі. Обличчя мала гарненьке, з маленьким підборіддям, витонченим носиком і великими карими очима. Густі каштанові коси хвилями спадали аж до пояса — такого тоненького, що Едмур, мабуть, долонею міг би його обхопити. Під мереживним ліфом блакитної сукні випиналися маленькі, але тверді груденята.

— Ваша світлосте,— опустилася навколішки дівчина.— Лорде Едмуре, сподіваюся, я вас не розчарувала.

«І близько ні!» — подумала Кетлін. Брат, угледівши дівчину, аж засяяв.

— Ви просто чарівна, міледі,— сказав Едмур.— І завжди будете, я певен.

У Рослій між передніх зубів виднілася щілинка, тому вона соромилася усміхатися, але цей недолік був навіть милий. «Нічогенька,— подумала Кетлін,— але ж така маленька, ще й з роду Розбі». Розбі ніколи не відзначалися міцним здоров’ям. Кетлін набагато більше сподобалися своєю статурою деякі старші дівчата в залі — чи дочки, чи онучки, вона певності не мала. Вони зовні нагадували Крейкголів: третя дружина лорда Волдера була з цього дому. Широкі стегна, щоб родити дітей, великі груди, щоб їх годувати, дужі руки, щоб їх носити. Крейкголи завжди були широкі в кості й міцні.

— Мілорд дуже добрий до мене,— мовила леді Рослій до Едмура.

— А міледі прегарна,— Едмур узяв її за руку й поставив на ноги.— Та чого ж ви плачете?

— Від радості,— сказала Рослій.— Я плачу від радості, мілорде.

— Досить уже,— втрутився лорд Волдер.— Наплачетесь і нашепочетесь по весіллі, хе. Бенфрі, проведи сестру назад у покої — хай до шлюбу готується. І до злюбу, хе, це ж бо найцікавіше. Для всіх, для всіх,— він пожував губами.— Буде музика, солодка музика, і вино, хе, проллється ріка червона, і все ми залагодимо. Але ж ви потомилися, і мокрі — он на підлогу натекло. Для вас уже запалили в коминках, і чекає глінтвейн, і купіль, якщо хто захоче. Лотаре, проведи гостей у їхні кімнати.

— Мушу перевести своїх вояків на той бік річки, мілорде,— сказав Роб.

— Вони й самі не загубляться,— невдоволено буркнув лорд Волдер.— Вони ж уже туди переходили, ні? Коли прийшли з півночі. Вам потрібна була переправа — я вам її забезпечив, ви й оком змигнути не встигли. Але робіть, як вам буде завгодно. Хоч за руку кожного переводьте, мене це не обходить.

— Мілорде! — мовила Кетлін, яка мало не забула про головне.— Просимо поїсти, якщо ваша ласка. Ми стільки льє проїхали під дощем!

Волдер Фрей пожував губами.

— Поїсти, хе. Буханець хліба, кусник сиру, може, ковбаски.

— І вина запити,— мовив Роб.— І солі.

— Хліба й солі, хе. Ну звісно, ну звісно.

Старий плеснув у долоні, й у залу слуги внесли карафи з вином і таці з хлібом, сиром і маслом. Лорд Волдер і собі взяв келих червоного й підняв його рукою в старечій гречці.

— Гості,— промовив він,— шановні гості. Ласкаво прошу під мій дах і за мій стіл.

— Дякуємо за вашу гостинність, мілорде,— відповів Роб. Його слова луною повторив Едмур, а також Великий Джон, сер Марк Пайпер та інші. Випили вина та з’їли хліба з маслом. Кетлін відпила вина та скуштувала трохи хліба — і їй зразу стало набагато легше. «Тепер усе має бути добре»,— подумала вона.

Знаючи, який цей старий буває дріб’язковий, Кетлін очікувала кімнати холодні й безрадісні. Але Фреї, схоже, вирішили виявити щедрість. Покої наречених були великі й пишно убрані, особливо звертало на себе увагу величезне ліжко з периною, стовпчики на якому були вирізьблені у вигляді веж. Завіси на ліжку були синьо-червоні, в кольорах Таллі,— приємна люб’язність. Дерев’яні підлоги встелювали напахчені килими, а високе вікно з віконницями виходило на південь. Кімната Кетлін була менша, але теж гарно вмебльована та зручна, а в коминку палав вогонь. Лукуватий Лотар запевнив, що Робові виділено цілий поверх, як і належиться королеві.

— Буде щось потрібно — просто покличте вартових.

Уклонившись, він вийшов і, важко накульгуючи, почав спускатися гвинтовими сходами.

— Потрібно виставити своїх вартових,— сказала Кетлін братові. Якщо за дверима стоятимуть люди Старків і Таллі, їй спатиметься спокійніше. Аудієнція в лорда Волдера вийшла не така жахлива, як Кетлін собі уявляла, та все одно хотілося, щоб усе це чимшвидше закінчилося. «Ще кілька днів — і Роб вирушить на війну, а я — в затишну в’язницю Стражморя». Лорд Джейсон прийме її якнайкраще, вона й не сумнівалася, та перспектива ця її все одно гнітила.

Внизу чулося тупотіння коней: це кавалькада переїздила мостом з одного замку в інший. Під колесами навантажених возів гуркотіла бруківка. Кетлін підійшла до вікна й, визирнувши, побачила, як зі східної Близнючки показалося Робове військо.

— Дощ, схоже, вщухає.

— Ага, коли ми вже не просто неба,— озвався Едмур, стоячи перед коминком і вбираючи тепло.— Як тобі Рослій?

«Надто вже маленька й тендітна. Народжувати їй буде важко». Але братові дівчина, здається, припала до душі, тож вона мовила:

— Мила.

— Думаю, я їй сподобався. А чого вона плакала?

— Це ж панна перед весіллям. Сльози — то цілком очікувано.

Зранку перед весіллям Лайса наплакала цілі озера, але спромоглася висушити сльози й уже сяяти, коли Джон Арин накинув їй на плечі свій кремово-блакитний плащ.

— Вона вродливіша, ніж я міг і сподіватися,— сказав Едмур і підніс руку, щоб Кетлін не перебивала.— Знаю, є речі важливіші, не треба мені ваших проповідей, септо. Адже... ти бачила тих фреївських дівчат? Оту, що сіпалася? Це в неї що — трясця? А оті двійнята з такими ямами й буграми на обличчях, яких і в Пітера Прищика немає? Коли я їх побачив, був певен, що Рослій виявиться лисою й одноокою, з мізками Бубонця й характером Чорного Волдера. Але вона, здається, і гарна, і лагідна,— він був розгублений.— Для чого тій старій ласці було відмовляти мені у виборі, якщо він не збирався підсунути мені якусь потвору?

— Твоя слабкість до гарненьких личок усім відома,— нагадала йому Кетлін.— Можливо, лорд Волдер хотів, щоб ти і справді був щасливий зі своєю дружиною...— («Та швидше, він не хотів, щоб ти закомизився через якісь прищі й зірвав усі його плани»).— А може, Рослій — улюблениця старого. Лорд Річкорину — така партія, на яку мало хто з його дочок може сподіватися.

— Твоя правда,— сказав Едмур, але й досі невпевнено.— Не може такого бути, щоб дівчина виявилася безплідною?

— Лорд Волдер хоче, щоб його онук успадкував Річкорин. То для чого йому віддавати за тебе безплідну дівчину?

— Щоб здихатися дочки, якої ніхто не хоче.

— І яка з того користь? Волдер Фрей сварливий, але не дурний.

— Та все-таки... це можливо?

— Так,— неохоче визнала Кетлін.— Є хвороби, після яких дівчина, якщо перехворіє змалку, не зможе завагітніти. Але нема підстав думати, що це стосується леді Рослій,— сказала Кетлін і роззирнулася по кімнаті.— Якщо по правді, Фреї прийняли нас люб’язніше, ніж я очікувала.

— Кілька гострих слів і трохи недоречної зловтіхи,— розсміявся Едмур.— Як на діда, то це теплий прийом. Я думав, старий нам у вино насцить і ще змусить букет вихваляти.

Від цього жарту Кетлін дивно розхвилювалася.

— Перепрошую, мені треба скинути мокрий одяг.

— Будь ласка,— позіхнув Едмур.— А я, може, годинку посплю.

Кетлін пішла до себе в кімнату. Скриню з одягом, яку вона привезла з Річкорину, вже занесли й поставили в ногах ліжка. Роздягнувшись і розвісивши мокрий одяг перед коминком, Кетлін вбрала теплу вовняну сукню в червоно-синіх кольорах Таллі, помила й зачесала коси, висушила їх і нарешті вирушила на пошуки Фреїв.

Коли вона увійшла до зали, чорний дубовий престол лорда Волдера був порожній, але біля вогню випивали кількоро його синів. Побачивши її, Лукуватий Лотар незграбно підвівся.

— Леді Кетлін, я гадав, ви відпочиваєте. Чим можу прислужитися?

— Це ваші брати? — поцікавилася вона.

— Брати, зведенюки, зяті та племінники. З Раймундом у нас спільна матір. Лорд Лусіас Випрен — чоловік моєї зведеної сестри Літіни, а сер Деймон — їхній син. Мого зведеного брата сера Гостіна ви, я певен, знаєте. А це сер Леслін Гейг і його сини — сер Гарис і сер Донел.

— Приємно познайомитися, панове. А сера Первина немає? Він супроводжував мене у Штормокрай і назад, коли Роб послав мене на переговори з лордом Ренлі. Дуже хотілося з ним знову побачитися.

— Первин поїхав,— сказав Лукуватий Лотар.— Я перекажу йому від вас вітання. Знаю, він буде засмучений, що розминувся з вами.

— Але ж він повернеться на весілля леді Рослій?

— Сподівався повернутися,— мовив Лукуватий Лотар,— але через дощі... самі бачили, як розлилися річки, міледі.

— Таки бачила,— озвалася Кетлін.— Ви не були б такі люб’язні провести мене до свого мейстра?

— Ви нездужаєте, міледі? — запитав сер Гостін, міцний чолов’яга з квадратним підборіддям.

— Звичайні жіночі скарги. Нема чого хвилюватися.

Лотар, як завжди люб’язний, повів її з зали до сходів, нагору, потім критим мостом до ще одних сходів.

— Мейстра ви знайдете в башточці нагорі, міледі.

Кетлін уже очікувала, що й мейстер виявиться сином Волдера Фрея, але Бренет геть не був на нього схожий. Це був товстий здоровань, голомозий, з подвійним підборіддям, ще й неохайний, якщо судити з воронячого посліду на рукавах його мантії, але поводився він приязно. Коли Кетлін переказала йому Едмурові сумніви щодо плідності леді Рослій, він хихикнув.

— Вашому лорду-братові нема чого непокоїтися, леді Кетлін. Вона маленька, це правда, і стегна має вузенькі, але матір її була така сама, а леді Бетані дарувала лорду Волдеру по дитині щороку.

— І скільки з них вижило? — прямо запитала Кетлін.

— П’ятеро,— почав він загинати пальці, товсті як ковбаски.— Сер Первин. Сер Бенфрі. Мейстер Вілламен, який минулоріч дав обітницю й тепер служить лорду Гантеру у Видолі. Олівар, що був за зброєносця у вашого сина. І леді Рослій, наймолодша. Четверо хлопчиків і дівчинка. У лорда Едмура стільки синів буде, що він не знатиме, куди їх подіти.

— Певна, це його порадує.

Отож дівчина не тільки гарненька, а й, швидше за все, плідна. Едмура це має заспокоїти. Наскільки Кетлін бачила, братові не було чого нарікати на лорда Волдера.

Вийшовши від мейстра, Кетлін не повернулася до себе в кімнату, а натомість пішла до Роба. З ним були Робін Флінт і сер Вендель Мандерлі, а також Великий Джон з сином, якого й досі кликали Малим Джоном, хоча він уже майже переріс батька. Всі вони були мокрі. Ще один чоловік, навіть мокріший, стояв перед коминком у блідо-рожевому плащі, облямованому білим хутром.

— Лорде Болтон,— привіталася Кетлін.

— Леді Кетлін,— відгукнувся той слабким голосом,— приємно знову вас бачити, навіть у такі важкі часи.

— Ви дуже люб’язні...— Кетлін відчувала, що над кімнатою зависла похмурість. Навіть Великий Джон здавався пониклим і пригніченим. Обвівши поглядом їхні нахмарені обличчя, вона запитала: — Що сталося?

— Ланістери на Тризубі,— нещасним голосом промовив сер Вендель.— Брат мій знову в полоні.

— А лорд Болтон приніс новини про Вічнозим,— докинув Роб.— Не тільки наш добрий сер Родрик загинув. Убили також Клея Сервина й Леобальда Толгарта.

— Клей Сервин — зовсім хлопчик! — вигукнула Кетлін, посмутнівши.— То це все правда? Всі загинули, а Вічнозиму більше немає?

Болтон зустрівся з нею своїми безбарвними очима.

— Залізні спалили і замок, і зимове поселення. Частину ваших людей забрав з собою у Страхфорт мій син Ремсі.

— Вашого байстрюка звинувачують у жахливих злочинах,— різко нагадала йому Кетлін.— У вбивствах, зґвалтуваннях, ба й гірше.

— Так,— погодився Руз Болтон.— У нього дурна кров, не можу заперечити. Та він управний боєць, водночас і хитрий, і безстрашний. Коли залізні зарубали сера Родрика, а трохи згодом і Леобальда Толгарта, вести бій довелося Ремсі, і він його повів. Він присягається, що не вкладе меча в піхви, поки на Півночі лишатиметься бодай один Грейджой. Можливо, така служба бодай трохи відпокутує злочини, до яких привела його байстрюча кров,— мовив він і знизав плечима.— А може, й ні. Коли війна закінчиться, нехай його світлість усе зважить і розсудить. На той час, сподіваюся, у мене від леді Волди вже буде законний син.

«Який же він холодний»,— подумала Кетлін уже не вперше.

— Ремсі згадував про Теона Грейджоя? — поцікавився Роб.— Той теж загинув, чи йому вдалося втекти?

Руз Болтон витягнув з мішечка на поясі обтріпану смужку шкіри.

— Син з листом надіслав оце.

Сер Вендель відвернувся. Робін Флінт і Малий Джон Амбер обмінялися поглядами, а Великий Джон пирхнув, як бугай.

— Це... людська шкіра? — спитав Роб.

— Шкіра з мізинця на лівій руці Теона Грейджоя. Син у мене жорстокий, визнаю. Та все ж... що таке смужка шкіри в порівнянні з життями двох маленьких королевичів? Ви їхня матір, леді Кетлін. Можу я запропонувати це вам... на знак помсти?

В душі Кетлін кортіло притиснути цей трофей до серця, але вона стрималася.

— Сховайте. Будь ласка.

— Оббілувавши Теона, моїх братів не повернути,— сказав Роб.— Мені потрібна його голова, а не шкіра.

— Він — єдиний живущий син Балона Грейджоя,— тихо мовив лорд Болтон, так наче хтось про це забув,— а тепер — законний король Залізних островів. Полонений король як заручник — велика цінність.

— Заручник? — наїжачилася Кетлін. Заручників-бо часто беруть на обмін.— Лорде Болтон, сподіваюся, ви не пропонуєте звільнити людину, яка вбила моїх синів?

— Той, хто отримає Скелястий престол, захоче смерті Теона Грейджоя,— зауважив Болтон.— Адже він, навіть у кайданах, має більше прав на трон, ніж будь-хто з дядьків. Отож я б його потримав, а потім зажадав би від залізнородних поступок в обмін на його страту.

Роб обдумав пропозицію з неохотою, та в кінці кивнув.

— Так. Дуже добре. Тоді нехай живе. Поки що. Тримайте його надійно у Страхфорту, поки ми не відвоюємо Північ.

Кетлін знов обернулася до Руза Болтона.

— Сер Вендель казав щось про Ланістерів на Тризубі?

— Так, міледі. Провину за це я покладаю на себе. Я занадто затримався у Гаренхолі. Ейніс Фрей поїхав на кілька днів раніше за мене й устиг, хоч і не без труднощів, перейти Тризуб на рубіновому броді. А коли приїхали ми, річка вже перетворилася на бурхливий потік. Не було вибору — довелося переправляти моїх людей човнами, а їх було небагато. Дві третини мого війська було вже на лівому березі, на півночі, коли Ланістери напали на тих, що досі чекали на переправу. Переважно там лишалися люди Норі, Лока й Берлі, а в ар’єргарді ще був сер Вайліс Мандерлі з лицарями з Білої Гавані. Я був на другому боці, безсилий їм допомогти. Сер Вайліс вишикував людей, як зміг, але наскочив Грегор Кліган з важкою кавалерією й загнав їх у річку. Частина потонула, частину порубали. Ще більше повтікали, решту ж узяли в полон.

Від Грегора Клігана новини приходять тільки погані, подумала Кетлін. Невже Робові знову доведеться вирушати на південь, боротися з ним? Чи Гора-на-коні сам рухається сюди?

— Кліган перейшов ріку?

— Ні,— тихо, але впевнено озвався Болтон.— На броді я лишив шістсот людей. Списників з рівчаків, гір і Білого Ножа, сотню лучників Горнвудів, трохи вільних вершників і лицарів-бурлак, а на підкріплення їм — міцний підрозділ Стаута й Сервина. Командують Ронел Стаут і сер Кайл Кондон. Сер Кайл був правою рукою покійного лорда Сервина, як ви знаєте, міледі. Леви плавають не краще за вовків. Поки вода стоїть високо, сер Грегор ріку не перейде.

— Останнє, що нам потрібно, то це Гора-на-коні в тилу, коли ми вийдемо на гатку,— сказав Роб.— Ви правильно вчинили, мілорде.

— Дуже дякую, ваша світлосте. На Зеленому Зубці я поніс жахливі втрати, а Гловер з Толгартом у Сутінь-долі — ще більші.

— Сутінь-діл,— виплюнув це слово Роб, наче лайку.— Робет Гловер хай тільки зустрінеться зі мною — він за все отримає, обіцяю вам.

— Так, дурість він упоров,— погодився лорд Болтон,— та Гловер просто голову втратив, коли дізнався, що Пущанський Насип упав. Горе і страх і не таке з людьми роблять.

Але Сутінь-діл — у минулому, а Кетлін більше хвилювали битви майбутні.

— Скільки людей ви привели моєму синові? — запитала вона Руза Болтона з притиском.

Його дивні безбарвні очі якусь мить роздивлялися її обличчя, перш ніж він відповів.

— Близько п’ятисот вершників і три тисячі піхоти, міледі. Переважно вояки зі Страхфорту, і трохи з Картверді. Оскільки щодо відданості Карстарків тепер виникають великі сумніви, я вирішив тримати їх біля себе. Мені шкода, що я не зміг привести більше.

— Цього має вистачити,— сказав Роб.— Лорде Болтон, вам під команду віддаю ар’єргард. Я вирушаю на Перешийок, щойно дядько пошлюбить свою наречену. Ми повертаємося додому.