Буря Мечів

Джон

— Ну як, ці тобі великі? — Тормундове широке обличчя обсипали сніжинки, танучи в чуприні й бороді.

Велети, повільно погойдуючись, по двоє проїжджали повз на мамонтах. Джонів гарон сахнувся, настрашившись такої чудасії, та налякали його самі мамонти чи їхні вершники — важко було сказати. Навіть Привид на крок відступив, беззвучно вищиривши зуби. Деривовк — великий звір, але мамонти набагато більші, та й було їх чимало і ще трошки.

Джон притримав коня, змушуючи стояти тихо, поки він сам рахує велетів, які виринали з завірюхи й білого туману, що вирував над Молочноводою. Джон уже перейшов за півсотні, коли Тормунд щось сказав — і він збився з ліку. «Та їх, певно, сотні». Хай скільки їх уже пройшло, нові підходили й підходили.

У казках старої Нан велети поставали як люди-переростки, що мешкають у велетенських замках, б’ються здоровезними мечами й розгулюють у чоботах, у яких хлопчина міг би заховатися з головою. Але в цих велетах було щось таке, що надавало їм більшої схожості з ведмедями, ніж з людьми, та й виявилися вони такими точно волохатими, як і ті мамонти, на яких їхали. Оскільки вони сиділи, важко було точно визначити, наскільки ж вони великі. «Десять футів заввишки, може, дванадцять,— подумав Джон.— Може, чотирнадцять, але не більше». Випнуті груди нагадували людські, а от руки були занадто довгі, та й нижня частина тулуба — вдвічі ширша за верхню. Ноги велети мали коротші за руки, зате дебелі, і до того ж невзуті; ступні були широкі й розпластані, тверді, мозолясті й чорні. Ший у велетів не було зовсім, тож здоровенні важкі голови випиналися просто з-поміж лопаток, а пики вони мали приплюснуті й звірячі. Щурячі очі-ґудзики майже губилися в складках грубої шкіри, зате велети повсякчас принюхувалися, покладаючись не тільки на зір, а й на нюх.

«Вони не в шубах! — збагнув Джон.— Це шерсть». Тіло велетів вкривало скуйовджене хутро, густе нижче пояса, трохи рідше вгорі. Від смороду можна було задихнутися, хоча можливо, що це тхнуло від мамонтів. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Джон шукав велетенських мечів — десять футів завдовжки, але бачив тільки палиці. Здебільшого товсті гілки дерев, за декотрими з яких ще тягнулося дрібне поламане віття. На кінцях деяких були прив’язані кругляки, утворюючи такий собі велетенський келеп. «У піснях не співається, чи здатен Ріжок їх знову приспати».

Один з велетів, що наближалися, на вигляд здавався старшим за решту. Шуба в нього була сива з білими нитками, а мамонт, на якому він їхав, більший за всіх інших і теж сиво-білий. Тормунд щось до нього прокричав — різкі брязкітливі слова не відомою Джонові мовою. Велет розтулив губи, оголюючи повний рот величезних квадратних зубів, і чи то захарчав, чи то загурчав. За мить Джон збагнув, що то він сміється. Мамонт обернув масивну голову, окинувши їх двох побіжним поглядом, і велетенський бивень майнув у Джона над головою, а сам звір без зупинки подибав далі, лишаючи вздовж ріки велетенські сліди в м’якій землі та свіжому сніжку. Велет гаркнув щось грубою мовою, якою перед тим послуговувався і Тормунд.

— Це їхній король? — запитав Джон.

— Велети не мають королів, як і мамонти, снігові ведмеді чи великі кити сірого моря. Це був Маґ Мар Тут До Вег. Маґ Могутній. Можеш прихилити перед ним коліно, він буде не проти. У тебе, мабуть, коліна вже сверблять прихилити їх перед яким-небудь королем. Але вважай, щоб він на тебе не наступив. У велетів зір поганий, і з висоти свого зросту він може й не помітити крихітного ворона.

— А що ви йому сказали? Це давньою мовою?

— Ага. Я його спитав, чи не свого батька він осідлав, вони-бо страшенно схожі, тільки від батька не так тхнуло.

— А що він вам відповів?

Тормунд Грім-кулак розплився в беззубій посмішці.

— Він поцікавився, чи це зі мною не дочка моя їде — щоки-бо в неї такі гладенькі й рожеві. Він, може, в житті не бачив чоловіка без бороди,— дикун, струсивши сніг з рукава, розвернув коня.— Давай, ми повертаємося. Манс тяжко гнівається, якщо мене немає на звичному місці.

Джон теж розвернувся й попрямував за Тормундом назад у голову колони; з плечей його важко звисав новий плащ. Пошитий він був з немитої овчини, потертим хутром усередину, як порадили дикуни. Він гарно захищав од снігу, і вночі в ньому було добре й тепло, але Джон і чорний свій плащ зберіг, згорнувши та сховавши під сідлом.

— А це правда, що ви колись убили велета? — спитав він Тормунда дорогою. Привид безшумно біг поряд, лишаючи відбитки лап на свіжому снігу.

— А ти сумніваєшся в такому могутньому чоловікові, як я? Була зима, я був ще майже хлопчисько, і дурний, як і всі хлопчиська. Заїхав задалеко, і кінь мій здох, а тоді я потрапив у хуртовину. У справжню хуртовину, а не таку легеньку порошу, як зараз. Ха! Та я, ще вона й не почалася, вже знав, що замерзну до смерті. Отож я розшукав сплячу велетку, розпоров їй живіт і заліз усередину. Вона мене і справді зігріла, тільки від смороду я мало не задихнувся. Найгірше було, коли прийшла весна, вона прокинулася та прийняла мене за власну дитину. Ха! Але часами я нудьгую за смаком велетового молока.

— Якщо вона вас вигодувала, значить, ви її не вбивали?

— Не вбивав, тільки нікому не кажи. Тормунд Велетозгуб звучить краще, ніж Тормунд Велетосос, а це-бо так і було насправді.

— А як ви отримали інші свої прізвиська? — запитав Джон.— Манс назвав вас сурмачем, так? Медовим королем червоноградським, ведмедицям чоловіком і батьком полчищ.

Особливо він хотів дізнатися щодо «сурмача», але не наважувався запитати прямо. «І засурмив Джорамун у Ріжок зими, і збудив із землі велетів». Ось звідки вони з’явилися зі своїми мамонтами? Може, Манс відшукав Ріжок Джорамуна й передав його Тормунду Грім-кулаку, щоб той у нього сурмив?

— А всі ворони такі цікаві? — спитав Тормунд.— Що ж, розповім тобі історію. Була зима, ще холодніша, ніж та, яку я провів у животі велетки, сніг валив день і ніч, сніжинки падали завбільшки з твою голову, не те що оця мізерія. Сніжило так, що ціле село наполовину засипало. Я був у Червонограді, в товаристві самої тільки діжки вина, й не мав нічого до роботи, як пити. Що більше я пив, то більше починав думати про жінку, по сусідству з якою мешкав: гарну дужу жіночку з найбільшими цицьками на світі. Ну, вона була з характером, що тут скажеш, але була в ній і теплота, а глибокої зими чоловік як ніколи потребує тепла.

Що більше я пив, то більше про неї думав, а що більше думав, то більше тверднув у мене прутень, і скоро я вже терпіти цього не міг. І я, дурбило, загорнувся в шубу з ніг до голови, намотав на голову вовняний шарф і рушив на її пошуки. Сніг валив так, що раз чи двічі я починав блудити, а крижаний вітер продував до кісток, хоч я й закутався весь.

Жінка ж була в кепському гуморі: почала відбиватися, коли я її лапнув. Довелося тягнути її додому й розпаковувати на ній шубу, а коли мені це вдалося, вона виявилася гарячішою, ніж я пам’ятав; ми чудово розважилися, а тоді я заснув. На ранок, коли я прокинувся, сніг припинився, світило сонце, але я був не в тому стані, щоб йому радіти. Я був весь подертий і пошматований, півпрутня відірвано, а на підлозі валялася ведмежа шкура. А потім серед вільних людей поповзли оповідки про лису ведмедицю, яку бачили в лісі з двома дуже дивними ведмежатами. Ха! — він ляснув себе по дебелому стегну.— Шкода, що не можу її розшукати. Непогано з нею в ліжку було, з тією ведмедицею. Жінка ще в житті мені так не опиралася й таких синів не дарувала.

— А як би ви вчинили, якби знайшли її таки? — посміхнувшись, поцікавився Джон.— Ви ж кажете, вона вам прутня відкусила.

— Тільки половину. А мої півпрутня довші, ніж у декого цілий,— пирхнув Тормунд.— А от ти... це правда, що вам прутні відтинають, коли беруть вас на Стіну?

— Ні,— обурено заперечив Джон.

— А я думаю, так і є. Бо чого б тоді від Ігритти відмовлятися? Навряд чи вона б сильно опиралася. Ця дівчина готова під тебе лягти — це ж у неї на обличчі читається.

«Та вже точно читається,— подумав Джон,— і, схоже, половина валки це бачить». Він задивився на сніг, щоб Тормунд не помітив, як він почервонів. «Я — вояк Нічної варти»,— нагадав він собі. То чого він почувається, як засватана дівка?

І дні, і навіть ночі він здебільшого проводив у товаристві Ігритти. Манс Рейдер не заплющував очей на Тарарахову недовіру до «ворона-перекинчика», тож, видавши Джонові новий овчинний плащ, запитав, чи не хоче він тепер їздити з Тормундом Велетозгубом. Джон радо погодився, а вже наступного дня Ігритта з Риком Довгосписом покинули Тарарахів загін і перейшли до Тормунда. «Вільні люди приєднуються, до кого схочуть,— пояснила йому дівчина,— а Капшук Кісток нам уже впоперек горла».

Щовечора, зупиняючись на ночівлю, Ігритта розстеляла спальні хутра поряд з Джоном — незалежно від того, лягав він поруч з багаттям чи далеченько від нього. Одного разу він прокинувся й відчув, що вона тулиться до нього, пригорнувши рукою за груди. Довший час він лежав, дослухаючись до її дихання, намагаючись не звертати уваги на тиск між ніг. Розвідники часто тулилися під одним хутром, щоб зігрітися, але Джон підозрював, що Ігритта хотіла більшого. Потому він брав до себе Привида, щоб тримати з Ігриттою дистанцію. Стара Нан частенько розповідала казки про лицарів і леді, які, лягаючи спати в одне ліжко, клали поміж собою меча, щоб не заплямувати честь, але, думав Джон, деривовка замість меча він, певне, використовує перший.

Та все одно Ігритта не відступалася. От позавчора Джон зробив помилку: сказав, що мріє про гарячу купіль. «Холодна вода краща,— миттю втулила Ігритта,— якщо, звісно, є кому тебе після неї зігріти. Ріка ще не вся у кризі, ходи!»

«Та ти мене до смерті заморозиш»,— розсміявся Джон.

«Усі ворони бояться сиріт на шкірі? Трохи льоду тебе не вб’є. Я тобі доведу — стрибну у воду разом з тобою».

«А потім до вечора їхатимемо в мокрому одязі, промерзлі до кісток?» — заперечив Джон.

«Джоне Сноу, що ти верзеш! Ти ж не в одязі купатимешся».

«Я взагалі не купатимуся»,— твердо озвався він, і тут йому почулося, що його кличе Тормунд Грім-кулак (ніхто нікого не кликав, але то таке).

Дикуни, схоже, мали Ігритту за неабияку красуню — через її коси: серед вільного народу руде волосся траплялося рідко, і всі, хто його мав, вважалися щасливчиками, адже це — «цілунок вогню». Може, такі коси справді приносили щастя, бо були вони ще й які руді, от тільки такі сплутані, що Джону кортіло запитати, чи Ігритта їх чеше бодай раз на сезон.

Він розумів, що при дворі лорда дівчина сприймалась би простачкою. Кругле селянське обличчя, широкий кирпатий ніс, кривуваті зуби, ще й очі далеко посаджені. Джон зауважив це ще того разу, коли вперше з нею познайомився — коли приставив їй кинджал до горла. Однак згодом він помітив ще дещо. Коли вона всміхалася, криві зуби вже не дратували. І може, очі в неї і справді далеко посаджені, зате чудового сіро-блакитного кольору і живі як мало в кого. Іноді вона стиха співала хрипким голосом, збуджуючи в ньому якісь дивні відчуття. А іноді вона сиділа біля багаття, обхопивши коліна руками, з танцюючим полум’ям у волоссі, й просто дивилася на нього з усмішкою... збуджуючи, ну, дещо інше.

Але ж він — вояк Нічної варти, він дав обітницю! «Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей». Він промовив ці слова перед віродеревом, перед батьковими богами. Їх не можна забрати назад... але й не можна зізнатися, в чому справжня причина його відмови, перед Тормундом Грім-кулаком, батьком ведмедів.

— Тобі вона не подобається? — поцікавився Тормунд, коли вони проминули ще зо двадцять мамонтів, на спинах у яких, у високих дерев’яних башточках, замість велетів сиділи дикуни.

— Та ні, просто я...— («Що мені сказати, щоб він повірив?») — Мені зарано думати про шлюб.

— Шлюб? — засміявся Тормунд.— А хто казав про шлюб? Хіба на півдні чоловік шлюбить кожну дівчину, яку любить?

Джон відчув, що знову червоніє.

— Коли Тарарах мало не вбив мене, вона за мене заступилася. Тому я її безчестити не збираюся.

— Ти тепер чоловік вільний, а Ігритта — вільна жінка. Яке безчестя в тому, що ви спатимете разом?

— Вона може завагітніти.

— От і добре було б. Міцний хлопчик або жвава усміхнена дівчинка, поцілована вогнем,— що в цьому поганого?

На якусь мить Джон утратив дар мови.

— Хлопчик... малюк цей був би байстрюком!

— А що, байстрюки слабші за інших дітей? Більше хворіють, гірше ростуть?

— Ні, але...

— Ти сам байстрюк. А якщо Ігритта не захоче дитини, то піде до лісової відьми й вип’є кухоль місячного узвару. Посіяв сім’я — твоя справа зроблена, тут уже не втручайся.

— Не буду я батьком байстрюка!

— Які ж ви дурні, уклінники! — похитав кошлатою головою Тормунд.— Навіщо було красти дівчину, якщо не хочеш її?

— Красти? Та я не...

— Украв-украв,— мовив Тормунд.— Убив тих двох, з якими вона була, а її забрав — і як це по-твоєму називається?

— Я взяв її в полон.

— Змусив її тобі здатися.

— Так, але... Тормунде, присягаюся, я її пальцем не торкався!

— А ти певен, що тобі нічого не відрізали? — Тормунд знизав плечима, мов кажучи: такої дурості йому точно не зрозуміти.— Ну, ти тепер чоловік вільний, та якщо не хочеш дівчини, знайди собі ведмедицю. Бо як не користуватися прутнем, він буде зменшуватись і зменшуватись, аж одного дня кинешся — а тобі сцяти нема чим.

На це Джон не знав, що казати. Не дивно, що в Сімох Королівствах дикунів не вважали за повноцінних людей. Вони не мають ні законів, ні честі, ні звичайної гідності. Крадуть одне в одного, злягаються, як звірі, перед шлюбом віддають перевагу зґвалтуванню, плодять на світі незаконнонароджених дітей. Але Джонові дедалі більше подобався Тормунд Велетозгуб, хай який він був брехун і пустомеля. І Довгоспис теж. «І Ігритта... ні, про Ігритту я навіть не думатиму».

Однак разом з Тормундом і Довгосписом їхали й інші дикуни: схожі на Тарараха й Плаксія, якому тобі горлянку розтяти — раз плюнути. Була така собі Гарма Песиголова, дебела як діжка жіночка з м’ясистими щоками, яка ненавиділа собак і що два тижні вбивала пса собі на свіжий «штандарт»; був безвухий Стир, магнар Тенійський, якого власний народ вважав не так лордом, як богом; був Варамир Шестишкурий, чоловічок-мишеня, що їхав на лютому білому сніговому ведмеді, який, стоячи на задніх лапах, був тринадцять футів заввишки. А за ведмедем і Варамиром усюди тинялися три вовки і тінь-кіт. Джон тільки раз побував у його присутності, й цього було досить: сам вигляд цього чоловіка змушував наїжачуватися, як наїжачувалася шерсть на загривку Привида, коли він бачив ведмедя та того довготелесого чорно-білого тінь-кота.

А були тут люди й страшніші за Варамира — люди з найпівнічніших околиць примарного лісу, з таємних долин Льодоіклів і ще з дивніших місць: люди з Замерзлого узбережжя, які їздили в колісницях з моржевих бивнів, запряжених зграями диких псів; жахливі клани з крижаних річок, які, подейкували, не гребують людським м’ясом; печерні мешканці з обличчями, пофарбованими в блакитні, фіолетові й зелені кольори. На власні очі бачив Джон рогоногих, які рухалися за валкою босоніж, бо підошви в них були грубі, як дублена шкіра. Змікул і бабаїв він ще не зустрічав, але не здивувався б, якби Тормунду їх подали на вечерю.

Половина дикунського війська за все життя й не бачила Стіни, наскільки міг судити Джон, і більшість із дикунів ані слова не знали загальною мовою. Але це не мало значення. Манс Рейдер володів давньою мовою, навіть співав нею, перебираючи струни своєї лютні й виповнюючи ніч дивною й дикою музикою.

Цілі роки витратив Манс, збираючи своє незмірне невтомне військо, домовляючись то з праматір’ю клану, то з магнаром; одне село перетягаючи на свій бік солодкими словами, інше — піснями, ще інше — вістрям меча; замирюючи Гарму Песиголову й кістяного лорда, рогоногих і ночебіглих, моржів з Замерзлого узбережжя й людожерські клани з великих крижаних річок,— виковуючи з сотні кинджалів один великий спис, націлений в серце Сімох Королівств. Не було в нього ні корони, ні берла, ні шовкових і оксамитових мантій, але Джонові ясно було одне: Манс Рейдер був королем не тільки на прізвисько.

Джон приєднався до дикунів за наказом Кворина Піврукого. «їдь з ними, їж з ними, бийся разом з ними,— звелів йому розвідник перед смертю.— І приглядайся». Та хай скільки Джон приглядався, дізнався небагато. Піврукий підозрював, що дикуни подалися на безлюдні й безплідні Льодоікла в пошуках чи то зброї, чи то сили, чи то смертельних чарів, якими можна пробити Стіну... та якщо вони щось і знайшли тут, то відкрито цим не похвалялися і Джонові не показували. Не звіряв йому Манс Рейдер і своїх планів а чи стратегії. Після першої зустрічі Джон узагалі його майже не бачив, хіба зоддалік.

«Якщо доведеться, я його вб’ю». Джон не радів цій перспективі: таке убивство честі не робить, та і йому самому принесе смерть. Але він не міг дозволити дикунам пробити Стіну, поставити під загрозу Вічнозим і Північ, кургани й Рівчаки, Білу Гавань і Скелясте узбережжя, ба навіть Перешийок. Вісім тисяч років представники дому Старків жили й помирали, захищаючи свій народ від таких рабівників і розбійників, і нехай Джон і позашлюбний, але в його жилах теж біжить ця кров. Крім того, у Вічнозимі досі лишаються Бран з Риконом. «А ще мейстер Лувін, сер Родрик, стара Нан, псар Фарлен, Мікен у своїй кузні та Гейдж біля своїх печей... усі, кого я знаю, всі, кого люблю». Тож якщо Джонові доведеться зарізати людину, якою він майже захоплюється і яка йому майже подобається, щоб уберегти своїх від «милості» Тарараха, Гарми Песиголової та безвухого магнара Тенійського, він не завагається.

Та все одно він молився батьковим богам, щоб звільнили його від цього гнітючого завдання. Військо рухалося дуже повільно, обтяжене дикунськими чередами, дітьми й убогим скарбом, а сніг іще гірше загальмовував його рух. Більша частина валки вже вийшла з передгір’їв і потекла правим — західним — берегом Молочноводої, наче мед холодного зимового ранку, повторюючи річище, яке вело в серце примарного лісу.

А десь зовсім близько, отам попереду, височіє понад деревами Кулак Перших Людей, де в очікуванні, озброєні й верхи на конях, засіли три сотні чорних братів Нічної варти. Старий Ведмідь розіслав і інших пластунів, не тільки Піврукого, тож, без сумніву, хтось — або Джармен Баквел, або Торен Смолвуд — уже повернувся та приніс звістку, що на них насувається з гір.

«Мормонт не тікатиме,— думав Джон.— Застарий він уже, та й зайшов задалеко. Нападе, наплювавши на чисельність». Зовсім скоро вже Джон зачує військові сурми й узріє колону вершників, яка наступатиме у чорних розмаяних плащах, з холодною крицею в руках. Звісно, три сотні вояків не можуть сподіватися здолати у сто разів більше військо, але, на думку Джона, цього й не треба. Не треба убивати тисячу, досить буде й одного. Бо Манс — єдине, що тримає дикунів разом.

Король-за-Стіною робив, що міг, але дикуни — безнадійно недисципліновані, а від цього вразливі. Тут і там уздовж валки — розтягнутої на кілька льє змії — були розкидані вояки не гірші, ніж у Варті, але добра третина їх зосередилася з двох її кінців — в авангарді Гарми Песиголової і в ар’єргарді з його велетами, турами й вогнедишниками. Ще третина їхала з самим Мансом посередині, охороняючи вози, сани й запряжені собаками хури, на яких перевозилася переважна більшість провізії і припасів — усього, що лишилося з останнього літнього врожаю. Решта, розділені на невеликі загони на чолі з такими, як Тарарах, Ярл, Тормунд Велетозгуб і Плаксій, служили розвідачами, фуражирами й так званими батогами, які постійно гасали уздовж валки, щоб вона рухалася більш-менш організовано.

Та що важливіше, тільки один із сотні дикунів їхав верхи. «Старий Ведмідь порубає їх, як капусту». А коли це станеться, Мансу доведеться почати переслідування — спробувати нейтралізувати загрозу. Якщо в цьому бою він загине, ще сто років Стіна буде в безпеці, думав Джон. «Якщо ж ні...»

Він стиснув пальці попеченої долоні. До сідла був приторочений Довгопазур — різьблена з каменю вовча голова на м’якому шкіряному руків’ї великого байстрючого клинка, який завжди під рукою.

Поки вони — за кілька годин — наздогнали Тормундів загін, сніг посилився. Дорогою Привид відділився і, занюхавши дичину, розчинився в лісі. Деривовк повернеться, коли вони стануть табором на ніч, найпізніше — вранці. Хай як далеко Привид забігає, завжди повертається... як і, схоже, Ігритта.

— Отож,— гукнула дівчина, побачивши Джона,— тепер ти нам віриш, Джоне Сноу? Бачив велетів на мамонтах?

— Ха! — гаркнув Тормунд, не встиг Джон відповісти.— Та ворон закохався! Одружитися хоче!

— З велеткою? — розсміявся Рик Довгоспис.

— Ні, з мамонтихою! — зареготав Тормунд.— Ха!

Джон пустив гарона ступою, й Ігритта прилаштувалася біля нього. Вона казала, що на три роки за нього старша, хай і на півфута нижча; та хоч скільки їй років, цю дівчину голіруч не візьмеш. Коли її полонили на Скімливому перевалі, Скелезмій назвав її «списосудженою». Судженого вона не мала, та й у зброї надавала перевагу кривому луку з рогу й віродерева, але це означення — «списосуджена» — їй дуже навіть пасувало. Джонові вона трохи нагадувала його меншу сестричку Арію, хоча Арія молодша й, мабуть, худіша. Важко було сказати, товста чи худа Ігритта під тими всіма хутрами та шкірами, в які вона горнулася.

— Знаєш «Останнього велета»? — спитала Ігритта і, не чекаючи відповіді, заспівала:

Зачувши слова, Тормунд Велетозгуб усміхнувся й загорлав крізь завірюху:

До нього приєднався Рик Довгоспис:

У відповідь Ігритта з Тормундом, імітуючи голос велета, підхопили:

Тормундові сини Тореґ і Дормунд теж долучили свої низькі голоси, а тоді й дочка його Мунда з рештою. Люди заходилися бити списами по шкуратяних щитах, вибиваючи рваний ритм, і скоро вже весь загін виспівував.

Коли пісня закінчилася, на Ігриттиних щоках виднілися сльози.

— Чого ти плачеш? — запитав Джон.— Це ж просто пісня. Велетів — сотні, я їх щойно бачив.

— Так, сотні,— люто кинула вона.— Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу. Ти... ДЖОНЕ!

Знагла зачувши виляск крил, Джон розвернувся. В очі лізло сіро-синє пір’я, а гострі пазурі вп’ялися в обличчя. Спалахнув раптовий і різкий біль, а крила били по голові. Джон угледів дзьоб, але не встиг дістати зброю, сахнувся, нога висковзнула зі стремена, переляканий гарон поніс, і Джон почав падати. Та орел, вчепившись у лице, не відпускав, дер пазурами шкіру, ляпав крилами, кричав і дзьобав. У хаосі пір’я, кінського тіла та крові світ перевернувся, в обличчя кинулася земля.

І вже Джон лежить долілиць, у роті — смак крові й болота, а над ним, затуляючи, схилилась Ігритта, стискаючи в руці кістяний кинджал. Ще чулося ляскання крил, та орла вже видно не було. Світ наполовину почорнів.

— Око! — перелякано скрикнув Джон, підносячи руку до обличчя.

— Це кров, Джоне. Ока він не зачепив, тільки шкіру над ним подер.

Обличчя сіпалося. Над Джоном, щось викрикуючи, стояв Тормунд, і хлопець, витираючи кров з лівого ока, подивився на нього правим. Тоді почувся тупіт копит, крики, гуркіт старих висохлих кісток.

— Капшук Кісток,— загримотів Тормунд,— забери свого пекельного ворона!

— Ось хто пекельний ворон! — тицьнув Тарарах у Джона.— Спливає кров’ю в багні, як зрадливий пес! — сказав він, а орел злетів униз і сів на тріснутий череп, який правив йому за шолом.— Я прийшов по нього.

— То візьми його,— сказав Тормунд,— але доведеться тобі це робити з мечем у руці, бо наразишся на мій меч. Може, потім я зварю твої кістки, а в череп сцятиму, як у горщик. Ха!

— Коли я тобі живіт розпорю й повітря з тебе випущу, ти скулишся до розмірів дівчатка! Ану відступи, бо Манс дізнається.

— То це Мансові він потрібен? — підвелася Ігритта.

— А хіба я не так сказав? Ану підведіть його на ті його чорні ноги.

— Краще йди,— нахмурився Тормунд до Джона,— якщо на тебе і справді чекає Манс.

Ігритта допомогла поставити його на ноги.

— Та з нього кров ллється, як зі свині різаної! Тільки погляньте, що Орелл зробив з його милим личком.

«Чи здатен птах ненавидіти?» Джон зарізав дикуна Орелла, але душа чоловіка лишилася в орлові. Золоті очі позирали на хлопця з холодною злобою.

— Іду,— мовив Джон. Кров і далі заливала праве око, а щока горіла від болю. Торкнувшись її, він побачив, як чорні рукавички почервоніли.— Тільки гарона піймаю.

Насправді його більше хвилював не кінь, а Привид, але того ніде не було видно. «Та він зараз, либонь, за кілька льє звідси — перегризає горлянку якому-небудь лосю». Може, так і на краще.

Коли Джон наблизився, гарон позадкував, без сумніву, налякавшись крові в нього на обличчі, але хлопець заспокоїв його кількома тихими словами й нарешті достатньо наблизився, щоб схопити повіддя. Коли стрибнув у сідло, запаморочилось у голові. «Треба буде обробити рани, подумав він,— але не зараз. Нехай побачить Король-за-Стіною, що зі мною зробив його орел». Він розім’яв пальці правої руки. А тоді перекинув Довгопазура, свого байстрючого меча, через плече й, розвернувшись, рушив туди, де на нього чекав кістяний лорд зі своїм загоном.

Чекала й Ігритта, сидячи на коні, з лютим виразом на обличчі.

— Я теж поїду.

— Зникни,— кинув Тарарах, і кості в нього на нагруднику загримотіли.— Мене послали по перелітного ворона, і все.

— Вільна жінка їде, куди хоче,— сказала Ігритта.

Вітер засипав снігом Джонові очі. Хлопець відчував, як на обличчі замерзає кров.

— Ми теревенити будемо чи вже поїдемо?

— Поїдемо,— озвався кістяний лорд.

Дорога була похмура. У снігових вихорах промчали вчвал уздовж валки, пробилися крізь клубок хур, з плюскотом перетнули Молочноводу в тому місці, де вона широкою петлею повертала на схід. На мілководді ріка вкрилася крижаною шкуринкою, і з кожним кроком коням доводилося її пробивати, аж поки за десять ярдів вони не зайшли на глибшу воду. На східному березі, здалося, сніг навіть посилився, й замети тут були глибші. Навіть вітер похолоднішав. Западала ніч.

Та навіть крізь сніг непомильно проглядалися обриси великої білої гори, що маячіла попереду. Кулак Перших Людей. Над головою почувся крик орла. З сосни на Джона дивився крук. А коли хлопець проїжджав повз, каркнув. «То Старий Ведмідь уже напав?» Але замість брязкоту криці й гулу стріл у польоті Джон чув тільки тихий хрускіт насту під копитами гарона.

Мовчки вони об’їхали південний схил, де під’їзд був найлегший. Саме тут, біля підніжжя, Джон натрапив на дохлого коня, напівзасипаного снігом. Кишки з черева тварини вивалилися, нагадуючи замерзлих змій, а однієї ноги бракувало. «Вовки»,— подумав був Джон, але він помилявся. Вовки свою здобич з’їдають.

На схилі, задивившись у смерть сліпими очима, валялося ще більше гаронів з дивно вивернутими ногами. Над ними, як мухи, повзали дикуни, знімаючи сідла, вуздечки, сакви та збрую, а тоді рубаючи їх кам’яними сокирами.

— Нагору,— звелів Тарарах Джонові.— Манс нагорі.

Перед городищем спішилися, щоб протиснутись у криву прогалину в камінні. На палях, якими Старий Ведмідь загородив усі проходи, стирчав труп кудлатого гнідого гарона. Кінь намагався вирватися, а не заїхати всередину. Не було й сліду вершника.

Всередині городища трупів було більше, видовище — жахливіше. Джон у житті ще не бачив рожевого снігу. Навколо кружляв вітер, шарпаючи важкий овчинний плащ. Круки перелітали з одного кінського трупа на інший. «Це дикі круки чи наші?» Сказати напевне Джон не міг. Цікаво, думав він, де нині бідолашний Сем? І хто він?

Під черевиком хруснула кірка мерзлої крові. Дикуни зрізали з кінських трупів усе, що можна: крицю й дублену шкіру, навіть з копит підкови здирали. Кількоро патрали надибані сакви, шукаючи зброю і харчі. Джон проминув одного з Четових собак (точніше, те, що від нього лишилося) в калюжі напівзамерзлої крові.

В дальньому кінці табору ще стояло кілька наметів, і саме там був Манс Рейдер. Під подертим чорним вовняним плащем з червоними шовковими латками він був одягнений у чорну кольчугу й кошлаті хутряні штани, а на голові мав величезний залізний з бронзою шолом з воронячими крилами на скронях. З ним був Ярл і Гарма Песиголова, а ще Стир і Варамир Шестишкурий зі своїми вовками й тінь-котом.

Манс привітав Джона похмурим і холодним поглядом.

— Що з твоїм обличчям?

— Орелл намагався йому око вийняти,— пояснила Ігритта.

— Я запитав його. Чи він язика проковтнув? Може, і варто було б, щоб не брехав більше.

Магнар Стир витягнув довгого ножа.

— Одним оком замість двох хлопчина, може, бачитиме краще.

— Хочеш око зберегти, Джоне? — поцікавився Король-за-Стіною.— Якщо так, розкажи мені, скільки їх тут було. І постарайся правду казати, Вічнозимський Байстрюче!

У Джона пересохло в горлі.

— Мілорде... що...

— Я тобі не лорд,— урвав Манс.— І з твоїм «що» все ясно. Брати твої загинули. Питання тільки в тому, скільки їх було.

У Джона пульсувало від болю обличчя, на яке падав сніг, і було важко думати. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся»,— наказував йому Кворин. Слова застрягли в Джона в горлі, але він змусив себе промовити:

— Нас було три сотні.

— Нас? — гостро перепитав Манс.

— Їх. Їх було три сотні.

«Хай що тобі велітимуть, казав Кворин. То чому я почуваюся таким боягузом?»

— Двісті з Чорного замку і ще сотня з Тінявої вежі.

— Оце вже більше схоже на правду, ніж та пісня, якої ти співав у мене в наметі,— зронив Манс і перевів погляд на Гарму Песиголову.— Скільки коней ми знайшли?

— Понад сотню,— озвалася здоров’ячка,— але менш як двісті. Туди на схід ще є трупи під снігом, важко сказати точно скільки.

Позаду неї стояв хорунжий з ратищем, на яке була насаджена собача голова — ще свіжа, вона кривавилася.

— Не слід було мені брехати, Джоне Сноу,— сказав Манс.

— Я... я знаю.

Що ще він міг сказати?

Король дикунів зазирнув йому в обличчя.

— Хто тут командував? І кажи правду! Рикер? Смолвуд? Не Вайзерс, він заслабий. Чий це був намет?

«Я й так повідомив забагато».

— А ви не знайшли тіла?

Гарма пирхнула, і з її ніздрів хмаркою пари вихопилося презирство.

— Ці чорні ворони такі дурні!

— Ще раз відповіси мені питанням на питання — і я віддам тебе кістяному лордові,— пообіцяв Манс Рейдер Джонові. І підступив ближче.— Хто тут командував?

«Ще один крок,— подумав Джон.— Ще один фут». Він пересунув руку ближче до руків’я Довгопазура. «Якщо я притримаю язика...»

— Кажи,— підганяла його Ігритта.— Він усе одно загинув, хай хто це був.

Джон нахмурився, і від цього засохла кров на щоці тріснула. «Як це важко! — думав він у розпачі.— Як зіграти перекинчика й не стати ним?» Цього Кворин йому не розтлумачив. Але другий крок завжди легший за перший.

— Старий Ведмідь.

— Старий? — з Гарминого тону було ясно, що вона не вірить.— Поїхав сам? То хто тоді керує в Чорному замку?

— Бовен Марш,— миттю відповів Джон. «Хай що тобі велітимуть, не опирайся».

— Якщо так,— розреготався Манс,— ми перемогли у війні. Бовен рахувати мечі вміє краще, ніж ними орудувати.

— Тут командував Старий Ведмідь,— мовив Джон.— Місце тут високе й міцне, а він ще його укріпив. Викопав вовчі ями й понаставляв частоколів, заготував харчі й воду. Він чекав на...

— ...мене? — закінчив за нього Манс Рейдер.— Ага, таки чекав. Якби я з дурної голови вирішив штурмувати цю гору, то поклав би по п’ятеро людей на кожного зарубаного ворона, і то ще було би щастя,— він стиснув вуста.— Та коли повстають мертві, ні мури, ні частоколи, ні мечі вже нічого не варті. Боротися з мертвими неможливо, Джоне Сноу. Ніхто цього не затямив і вполовину так добре, як я,— сказав він і поглянув на небо, яке починало темніти.— Ворони й гадки не мають, як нам допомогли. А я все гадав, чого ж на нас ніхто не нападає... Але нам ще сотню льє іти, а погода холоднішає. Варамире, хай твої вовки пошукають сліди блідавців — не хочу, щоб вони нас заскочили зненацька. Кістяний лорде, подвойте патрулі. І щоб у кожного чатового був смолоскип і кресало. Стире, Ярле, ви виїжджаєте на зорі.

— Мансе,— мовив Тарарах,— мені б воронячих кісток.

Ігритта заступила Джона.

— Не можна вбивати людину тільки за те, що збрехала, щоб захистити своїх колишніх братів.

— Вони й досі його брати,— зауважив Стир.

— Ні,— заперечила Ігритта.— Мене він не вбив, як йому веліли. А Піврукого вбив, ми всі бачили.

У Джона з рота вихоплювалася пара. «Якщо я йому збрешу, він здогадається». Він поглянув Мансу Рейдеру просто у вічі, розтиснув і стиснув попечену долоню.

— Я вдягнув плаща, якого дали мені ви, ваша світлосте.

— Овчинного плаща! — підтвердила Ігритта.— І ми під цим плащем танцюємо вночі!

Ярл розреготався, навіть Гарма Песиголова пирхнула.

— То ось воно що, Джоне Сноу? — спокійно поцікавився Манс Рейдер.— Ти з нею?

За Стіною легко втратити себе. Джон уже й не знав, де честь, а де ганьба, де правда, а де кривда. «Батьку, прости мені».

— Так,— відповів він.

— Добре,— кивнув Манс.— Тоді завтра поїдете з Ярлом і Стиром. Обоє. Не хочу розлучати вас, два серця як одне.

— А куди? — поцікавився Джон.

— За Стіну. Давно час тобі засвідчити свою відданість не лише на словах, Джоне Сноу.

Магнару це не сподобалося.

— Навіщо мені ворон?

— Він знає Варту і знає Стіну,— пояснив Манс,— а ще він ліпше за будь-якого нальотчика знає Чорний замок. Якщо ти не дурень, то знайдеш для нього застосування.

— А як у нього й досі чорне серце? — скривився Стир.

— То виріжеш його,— кинув Манс і розвернувся до Тарараха.— Кістяний лорде, за будь-яку ціну валка має рухатися. Якщо ми досягнемо Стіни раніше за Мормонта, ми перемогли.

— Валка не зупиниться,— хрипким від злості голосом озвався Тарарах.

Манс кивнув і в супроводі Гарми й Шестишкурого рушив геть.

За Варамиром побігли вовки разом з тінь-котом. Джон з Ігриттою лишилися з Ярлом, Тарарахом і магнаром. Двоє старших дикунів поглядали на Джон з погано прихованою ненавистю, а Ярл мовив:

— Ти чув, виїжджаємо на зорі. Бери харчів, скільки зможеш, бо полювати часу не буде. І покажи комусь своє обличчя. Бо це якесь криваве місиво.

— Гаразд,— озвався Джон.

— А тобі, дівчино, краще не брехати,— сказав Тарарах до Ігритти, зблискуючи очима з-під велетового черепа.

Джон вихопив Довгопазура.

— Відчепися від нас, якщо не хочеш дістати, як Кворин!

— Нема тут твого вовка, щоб тобі допомогти, хлопче,— Тарарах потягнувся по власного меча.

— Ти в цьому впевнений? — засміялася Ігритта.

На мурі городища, наїжачивши біле хутро, сидів Привид. Він не зронив ні звуку, але в його червоних очах світилася кров. Кістяний лорд повільно забрав руку від меча, на крок відступив і, вилаявшись, пішов собі.

Привид підбіг до гаронів, коли Джон з Ігриттою спускалися з Кулака. Та тільки коли вони до половини заїхали у Молочноводу, Джон відчув, що вже безпечно говорити.

— Я не просив тебе брехати заради мене.

— А я і не брехала,— сказала дівчина.— Я просто дещо випустила. От і все.

— Ти сказала...

— Що ми з тобою танцюємо вночі. Я ж не казала, коли ми почали,— вона подарувала йому майже засоромлену усмішку.— Нехай сьогодні Привид спить деінде. Манс правду казав: справи промовляють більше за слова.