Буря Мечів

Арія

Виїхавши на гребінь і побачивши ріку, Сандор Кліган різко збив коня й вилаявся.

З чавунного неба падав дощ, пронизуючи брунатно-зелений гірський потік тисячами мечів. «Мабуть, з милю завширшки»,— подумала Арія. З розбурханої води стирчали верхівки півсотні дерев, тягнучись віттям у небо, як потопельники. Береги були запруджені мокрим листям, а трохи далі Арія помітила щось біле й набрякле — чи то олень, чи то дохлий кінь помалу плив за течією. Долинав і звук — неголосне ревіння на межі чутності: такий звук видає собака, перш ніж загарчати.

Арія крутнулась у сідлі — й відчула, як ланки Гончакової кольчуги уп’ялися їй у спину. Він обіймав її обіруч; на обпечену лівицю він для захисту вдягнув сталевий наручник, проте Арія бачила, як він міняв пов’язку, під якою шкіра досі не загоїлася й сочилася гноєм. Та навіть якщо опіки й боліли, Сандор Кліган цього не показував.

— Це Чорноводий Бурчак?

Вони стільки їхали під дощем у темряві, неходженими лісами й безіменними селами, що Арія геть втратила орієнтацію.

— Це річка, яку треба перейти, а більше тобі знати не потрібно.

Час від часу Кліган відповідав на її запитання, але попередив, щоб не намагалася завести розмову. Того першого дня він зробив їй багато попереджень. «Ще раз мене вдариш — зв’яжу тобі руки за спиною,— сказав він.— Ще раз спробуєш утекти — зв’яжу тобі ноги. Поверещи, закричи або вкуси мене ще раз — я тобі кляп у рота запхаю. Можемо їхати удвох у сідлі — а можу й перекинути тебе через коня, як свиню на заріз. Сама обирай». Арія обрала сідло, та вже першої ж ночі, коли зупинилися на відпочинок, вона дочекалася, поки, як їй здавалося, Кліган засне, та знайшла величеньку гостру каменюку, щоб розтовкти ту його бридку голову. «Тиха як тінь»,— казала вона собі, підкрадаючись до нього, але робила це, видно, недостатньо тихо. Як виявилося, Гончак не спав. А може, збудився. Хай там як, а він розплющив очі, сіпнув ротом — і відібрав у неї каменюку, як у немовляти. Тільки й удалося що копнути його ногою. «Це я тобі пробачу,— сказав Гончак, пожбуривши каменюку в кущі.— Але будеш дурна і спробуєш ще раз — і я тебе поб’ю».

«Може, просто вб’єте мене, як Майку?» — заверещала на нього Арія. Тоді вона ще була зухвала, не так боялася, як лютувала.

У відповідь він ухопив її за барки й підтягнув просто до свого попеченого обличчя. «Ще раз вимовиш це ім’я — і я тебе так віддубашу, аж пошкодуєш, що я тебе не вбив».

Після того він щоночі, лягаючи спати, загортав її в кінську опону й згори та знизу зв’язував мотузкою, аж вона почувалася, як немовля в сповитку.

«Мабуть, таки Чорноводдя»,— вирішила Арія, спостерігаючи, як злива шмагає ріку. Гончак — пес Джофрі, отже, він везе Арію назад у Червону фортецю, щоб передати Джофрі й королеві. Хотіла б вона, щоб вийшло сонце: тоді б вона точно могла сказати, в якому напрямку вони їдуть. Що більше вона дивилася на мох на деревах, то більше заплутувалася. На Королівському Причалі Чорноводий Бурчак не здавався таким широким, але ж то було до дощів.

— Броди точно позатоплювало,— мовив Сандор Кліган,— та й перепливати я б не ризикував.

«Отже, перейти неможливо,— подумала Арія.— І нас точно піймає лорд Берик». Кліган добряче поганяв свого великого чорного огира, тричі кружляв, щоб збити погоню з пантелику, одного разу навіть проїхав півмилі повноводим струмком... та Арія і досі, озираючись, щоразу сподівалася побачити беззаконників. Навіть намагалася їм допомогти, дряпаючи своє ім’я на стовбурах дерев, коли ходила в ліс по маленькому, та на четвертий раз її на цьому застукав Кліган — і все. «Байдуже,— запевняла себе Арія,— Торос мене побачить у своєму полум’ї». От тільки він усе ніяк її не бачив. Ще й досі не бачив, а коли вони перейдуть ріку...

— Неподалік має бути містечко Гаровей,— мовив Гончак.— Де лорд Рут тримає двоголового водяного коня старого короля Андагара. Може, на ньому і переправимося.

Арія зроду не чула про старого короля Андагара. І двоголового коня теж не бачила, особливо такого, що міг би по воді переїхати, але розуміла, що розпитувати не варто. Прикусивши язика, вона сиділа, застигнувши, а Гончак розвернув коня й рушив гребенем уздовж річища, вниз за течією. Принаймні так дощ лупив їм у спину. Арії-бо вже набридло, як він лупить в очі, засліплюючи її, і стікає по щоках, так наче вона повсякчас плаче. «Вовки не плачуть»,— нагадала вона собі вкотре.

Не так давно перевалило за полудень, але небо потемніло, як у сутінках. Арія вже й порахувати не могла, скільки днів не бачила сонця. Вона промокла до кісток, сідлом натерла дупу, чхала, а все тіло боліло. Її почало лихоманити, час від часу вона нестримно тремтіла, та коли вона сказала Гончаку, що захворіла, той тільки загарчав на неї. «Витри носа і стули пельку»,— відтяв він. Тепер він переважно дрімав у сідлі, пускаючи коня сільськими дорогами чи звіриними стежками. Кінь у нього був з важких рисаків, завбільшки майже з дестрієра, але швидший. Невідомець — ось як його назвав Гончак. Одного разу вона спробувала його вкрасти, коли Кліган під деревом прилаштувався відлити, подумавши, що втече і він не зможе її зловити. Але Невідомець їй мало щоку не відкусив. З господарем він був лагідний, як старий мерин, та з усіма іншими норов мав чорний, як його масть. Арія ще не бачила, щоб кінь так блискавично кусався чи хвицався.

Багато годин їхали уздовж річища, перетнули два заболочені струмки й аж нарешті дісталися місця, про яке говорив Сандор Кліган.

— Містечко лорда Гаровея,— мовив він, а тоді, побачивши його, вигукнув: — Сьоме пекло!

Безлюдне містечко геть було затоплене. Вода піднялася й залила береги. Від Гаровея лишився тільки верхній поверх мазаного заїзду, семигранна баня похованого під водою септу, дві третини круглої мурованої вежі, кілька цвілих солом’яних дахів і цілий ліс димарів.

Але з вежі, побачила Арія, піднімався дим, а під одним з арочних вікон був міцно прикутий широкий і плаский кораблик. Був цей кораблик на дюжину кочетів, а на носі й на кормі красувалися дві великі різьблені дерев’яні кінські голови. «Двоголовий кінь»,— збагнула Арія. Просто посеред палуби вивищувалася дерев’яна хатина з дерновим дахом, і коли Гончак, приклавши долоні до рота, гукнув, з неї вискочило двоє чоловіків. Третій з’явився у вікні круглої вежі, стискаючи заряджений арбалет.

— Чого вам треба? — гаркнув він через брунатну воду.

— Перевезіть нас,— крикнув у відповідь Гончак.

Чоловіки на човні порадилися. Один з них, сивий чолов’яга з дебелими руками й горбатою спиною, ступив до леєра.

— Це коштує грошей.

— Я заплачу.

«Чим?» — подумала Арія. Беззаконники відібрали в Клігана золото, хоча, може, лорд Берик лишив йому трохи срібла й мідяків. Переправа не може коштувати більш як декілька мідяків...

Перевізники знов почали перемовлятися. Нарешті горбань відвернувся й гукнув. З’явилося ще шестеро чоловіків, натягуючи на голови каптури від дощу. Потім ще кілька вилізли з вікна вежі та стрибнули на палубу. Половина з них були такі схожі на горбаня, наче родичі з ним. Кілька з них від’єднали ланцюг і взялися за довші тички, а інші вставили в кочети важкі весла з широкими лопатями. Човен розвернувся й помалу поповз до мілководдя; обабіч нього м’яко здіймалися й опускалися весла. Сандор Кліган поїхав з пагорба назустріч.

Коли човен кормою врізався в берег, перевізник відчинив широкі дверцята попід різьбленою кінською головою і витягнув важкий дубовий трап. Біля крайки води Невідомець уперся, але Гончак підбив його п’ятами під боки й повів на сходні. Горбань чекав на палубі.

— Мокро, атож, сер? — мовив він, посміхаючись.

У Гончака сіпнувся рот.

— Мені ваш човен потрібен, а не ваші жартики.

Він спішився, стягнув з коня Арію. Один з човнярів потягнувся до вуздечки Невідомця.

— Не варто,— застеріг Гончак, а кінь у цей час хвицнув ногою. Чоловік відскочив, послизнувся на мокрій від дощу палубі й, лаючись, приземлився на зад.

Горбатий перевізник більше не посміхався.

— Перевезти ми вас можемо,— похмуро мовив він,— але це коштуватиме золотий. Ще один за коня. І третій за хлопчика.

— Три дракони? — зареготав Кліган.— За три дракони я цього клятого човна викупити можу.

— Минулого року — може бути. Але з таким розливом ріки мені потрібні додаткові руки і з жердинами, і з веслами, щоб випадково нас не винесло на сотню миль у море. Тому у вас є вибір. Три дракони — або вчіть свого коня ходити по воді.

— Люблю чесних розбійників. Нехай буде по-вашому. Три дракони... коли цілими доправите нас на північний берег.

— Зараз — або ми нікуди не пливемо,— чоловік простягнув велику мозолясту руку долонею вгору.

Кліган поторсав меча, звільняючи клинок із піхов.

— У вас є вибір. Золото на тому березі — або криця на цьому.

Перевізник звів очі на Гончака. Арія була певна: те, що він побачив, йому не сподобалося. За ним стояла дюжина товаришів — дужих чолов’яг з веслами й жердинами з твердого дерева, проте ніхто з них не квапився йому на допомогу. Всім разом їм, певно, вдалось би побороти Сандора Клігана, та заки вони впораються з ним, трьох-чотирьох він точно покладе.

— Звідки мені знати, що ви не брешете? — запитав горбань за мить.

«Він бреше!» — хотілося крикнути Арії. Але вона прикусила губу.

— Слово честі лицаря,— без посмішки озвався Гончак.

«Та він навіть не лицар!» Але й цього вона не сказала вголос.

— Гаразд,— сплюнув перевізник.— Тоді спускайтеся, перепливемо ще до сутінок. І прив’яжіть коня — не хочу, щоб він у дорозі злякався. У каюті є жаровня, якщо вам з сином хочеться погрітися.

— Я йому в біса не син! — люто гаркнула Арія. Це-бо ще гірше, ніж коли тебе приймають за хлопця. Вона так розсердилася, що мало не сказала всім, хто вона така, але Сандор Кліган уже схопив її за комір й однією рукою відірвав од палуби.

— Скільки разів мені тобі казати стулити свою кляту пельку? — він так її потрусив, що в неї зуби зацокотіли, а тоді відпустив на підлогу.— Ану заходь у каюту й обсушися, як тобі людина каже.

Арія так і вчинила. Велика залізна жаровня розчервонілася, наповнюючи каюту задушливим палом. Приємно було постояти біля неї, нагріти руки та трохи просохнути, але щойно Арія відчула, як під ногами гойднулася палуба, вона знову вислизнула крізь передню ляду.

Двоголовий кінь повільно знявся з мілини й рушив поміж димарів і дахів затонулого Гаровея. Дюжина гребців сіла на весла, ще четверо відштовхувалися жердинами, коли занадто наближалися до скелі, дерева чи похованого під водою будинку. Горбань стояв біля стерна. По гладеньких дошках палуби тарабанив дощ, стікав з високих різьблених кінських голів на носі й на кормі. Арія знову промокла, та не звертала уваги. Їй-бо треба все бачити. Арбалетник і досі стирчав у вікні вежі, помітила вона. Очима він проводжав човен, який пропливав унизу. Цікаво, думала Арія, чи не той це лорд Рут, про якого згадував Гончак? «Не схожий він щось на лорда». Але, зрештою, вона теж не схожа на леді.

Коли випливли за містечко власне в ріку, течія значно посилилася. Крізь сіру пелену дощу Арія розгледіла високий кам’яний стовп на тому березі, який напевно позначав причал, та не встигла вона його запримітити, як збагнула, що їх жене геть від нього вниз за течією. Гребці дужче налягли на весла, поборюючи розбурхану ріку. Листя й обламане гілля пропливало мимо з такою швидкістю, наче пущене зі стріломета. Хлопці з жердинами, перехиляючись через облавок, відпихали сміття подалі. Тут стало й вітряніше. Щоразу, обертаючись назад, угору за течією річки, Арія відчувала, як обличчя заливає дощ. Невідомець іржав і бив копитами в палубу, яка гойдалася під ногами.

«Якби я вистрибнула за борт, річка змила б мене — Гончак би й не помітив». Озирнувшись через плече, вона побачила, що Сандор намагається втихомирити переляканого коня. Кращого шансу втекти вже не випаде. «Але ж я можу потонути». Джон завжди казав, що вона плаває як риба, але в такій ріці й рибі не позаздриш. Утім, либонь, потонути ліпше, ніж опинитися на Королівському Причалі. Подумавши про Джофрі, Арія почала скрадатися до носа. Річка, коричнева від мулу й посічена дощем, більше нагадувала юшку, ніж чисту воду. Арія уявила, як там буде холодно. «Ну, мокріша, ніж зараз, я вже не стану». Вона поклала руку на леєр.

Але стрибнути не встигла — її увагу привернув наглий крик. Стискаючи в руках жердини, до неї бігли перевізники. Якусь мить вона взагалі не розуміла, що відбувається. А тоді все побачила: просто на них летіло велике й чорне дерево, вирване з корінням. З води стирчали сплутані хвости і гілля, наче мацаки величезного кракена. Гребці божевільно табанили, силкуючись уникнути зіткнення, від якого човен міг перекинутися або отримати дірку в боці. Старий крутонув кермо, і кінська голова на носі почала звертати, але надто повільно. Чорно-коричневе блискуче дерево летіло на них, як націлений таран.

До дерева лишалося не більш як десять футів, коли двом човнярам якось удалося впертися в нього жердинами. Одна тріснула, й від отого хру-у-усь було таке враження, наче під ногами розламується човен. Але другий човняр примудрився з силою штовхнути стовбур — якраз настільки, щоб уникнути зіткнення. Дерево пропливло за кілька дюймів від облавка, дряпнувши кінську голову віттям, наче кігтями. Та коли вже здавалося, що все позаду, одна з верхніх гілок цього монстра завдала ковзного удару. Човен, здалося, трусонуло, й Арія, послизнувшись, боляче гримнулася на одне коліно. А от човняру зі зламаною жердиною так не пощастило. Він зойкнув, перелетівши через борт. А тоді його накрила розлютована брунатна вода, й не встигла Арія знову зіп’ятися на ноги, як він уже зник. Інший човняр схопив бухту мотузки, та не було вже кому її кидати.

«Може, випірне десь далі»,— втішала себе Арія, але й сама в це не вірила. Їй геть відбило охоту поплавати. І коли Сандор Кліган гаркнув, щоб вона спустилася в каюту, поки він її до крові не віддубасив, вона слухняно пішла назад. На той час човен силкувався повернутися на заданий курс, борючись із рікою, якій понад усе кортіло винести його в море.

До берега пристали за добрі дві милі від причалу. Човен з такою силою врізався в землю, що тріснула ще одна жердина, Арія ж мало не грьопнулася ще раз. Сандор Кліган закинув її на спину Невідомця, наче вона важила як лялька. Човнярі дивилися на них порожніми, виснаженими очима — всі, крім горбаня, який простягнув руку.

— Шість драконів,— зажадав він.— Три за перевіз і ще три за втрачену людину.

Подлубавшись у торбі, Сандор Кліган вклав йому в долоню зіжмаканий пергамент.

— Ось. Бери десять.

— Десять? — розгубився перевізник.— Що це у вас?

— Розписка від мерця на дев’ять тисяч драконів або близько того,— Гончак, неприємно посміхнувшись, стрибнув у сідло позаду Арії.— Десять з них ваші. Одного дня я повернуся по решту, тож не думайте їх розтринькати.

Чоловік, примруживши очі, роздивлявся пергамент.

— Письмо. Який з того письма зиск? Ви обіцяли золото. Лицарською честю присягалися.

— Не мають лицарі ніякої в біса честі. Пора вже це затямити, старий,— Гончак приострожив Невідомця й учвал полетів крізь дощ. Перевізники сипали їм навздогін прокльонами, а один чи двоє навіть жбурнули каміння. Кліган не зважав ні на каміння, ні на слова, й незабаром вони з Арією вже розтанули в сутінках дерев, а позаду затихало ревіння ріки.— До ранку човен на той бік повернутися не зможе, а перевізники вже не візьмуть паперових обіцянок, якщо до них приб’ються ще якісь дурні. Тож якщо твої друзі переслідують нас, їм бажано бути з біса гарними пливцями.

Скоцюбившись, Арія мовчала. «Валар моргуліс,— похмуро промовила вона подумки.— Сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі. Дансен, Полівер, Раф Солоденький, сер Грегор і Лоскотун. І Гончак, Гончак, Гончак».

На той час як дощ припинився й розійшлися хмари, вона так тремтіла та чхала, що Кліган вирішив зупинитися на ніч і навіть спробував розпалити багаття. Але зібраний хмиз був геть мокрий. Хай скільки Гончак старався, а іскра не розгорялася. Нарешті він обурено розкидав багаття.

— Сьоме кляте пекло! — вилаявся він.— Ненавиджу вогонь!

Посідали на вологе каміння під дубом, слухаючи дріботіння дощу, який скрапував з листя, і вечеряючи сухими плескачами з цвілим сиром і копченою ковбасою. Гончак нарізав м’ясо своїм кинджалом, а коли побачив, як на ніж дивиться Арія, звузив очі.

— Навіть не думай.

— А я й не думаю,— збрехала вона.

Він пирхнув на свідчення того, що він про це думає, але дав їй товстий кавалок ковбаси. Арія заходилася терзати його зубами, не відриваючи від Гончака очей.

— Твою сестру я ніколи не бив,— сказав нарешті він.— А тебе поб’ю, якщо змусиш. Припини вже вигадувати способи мене вбити. Тобі це не допоможе.

На це вона не мала чого сказати. Просто гризла ковбасу й холодно витріщалася на Гончака. «Тверда як камінь»,— подумала вона.

— Принаймні ти на моє обличчя дивитися не боїшся. Цього в тебе не відбереш, мала вовчице. Ну і як, подобається?

— Ні. Попечене та бридке.

Кліган на кінчику кинджала простягнув їй шматок сиру.

— А ти — мала дурепа. І яка тобі користь, навіть якби тобі й удалося втекти? Піймає хтось інший, ще гірший.

— Не піймає,— заперечила Арія.— Бо гірших не буває.

— То ти просто мого брата не знаєш. Одного разу Грегор убив вояка, бо той хропів. Свого власного вояка.

Він широко посміхнувся, і попечений бік його обличчя натягнувся, дивно й неприємно вигнувши рота. З того боку вуст не було, а від вуха лишився тільки обрубок.

— Та знаю я вашого брата! — (Може, Гора-на-коні й справді гірший, якщо так подумати).— І його, і Дансена, і Полівера, і Рафа Солоденького, і Лоскотуна.

Гончак, здавалося, здивувався.

— І як це дорогоцінна донечка Неда Старка могла зазнайомитися з такими, як вони? Грегор своїх ручних щурів до двору ніколи не бере.

— Я з ними в селі познайомилася,— вона з’їла сир і потягнулася по кусник плескача.— В селі на березі озера, де вони зловили мене з Гендрі й Пиріжком. Ломі Зеленорукого вони теж схопили, але Раф Солоденький його одразу вбив, бо той мав поранену ногу.

У Клігана сіпнувся рот.

— Зловив тебе? Мій брат тебе зловив? — не зміг він стримати сміху — малоприємного чи то харчання, чи то гарчання.— Але Грегор гадки не мав, хто йому попався, так? Точно ні, бо хай би як ти верещала й відбивалася, він би тебе притягнув на Королівський Причал і кинув просто Серсі на коліна. От мило, чорт забирай! Обов’язково розповів йому, перш ніж вирізати йому серце.

Це не вперше він заговорив про вбивство Гори.

— Але ж він — ваш брат,— з сумнівом мовила Арія.

— А в тебе самої не було братика, якого тобі страшенно кортіло б убити? — розсміявся знову він.— Чи сестрички?

Мабуть, у цю мить він щось таке прочитав на її обличчі, що нахилився ближче.

— Санса. Точно! Вовча сучка мріє загризти гарненьку пташку.

— Ні,— виплюнула Арія.— Це вас я мрію загризти!

— Бо я твого приятеля надвоє розрубав? Я не тільки його вбив, запевняю тебе. Ти гадаєш, це з мене якесь чудовисько робить. Може, і так, але я ще й життя твоїй сестрі врятував. Того дня, коли натовп її з коня стягнув, я пробився до неї та привіз її назад у замок, бо з нею би сталося те саме, що й з Лоліс Стоукворт. А вона для мене заспівала. Ти не знала, ні? Твоя сестра заспівала для мене гарненьку пісеньку.

— Брешете,— кинула Арія.

— Та ти й половини не знаєш. Чорноводдя? І де, сьоме пекло, ти думаєш, ми зараз? І куди, ти думаєш, прямуємо?

Презирство в його голосі змусило її завагатися.

— Назад на Королівський Причал,— нарешті озвалася вона.— Ви мене везете до Джофрі й королеви.

Знагла вона зрозуміла, що помиляється,— зрозуміла з того, як він ставив свої запитання. Але ж мала вона щось сказати!

— Мала дурна вовча сучка,— прорипів він, як залізний терпуг.— В дупу Джофрі, в дупу королеву, в дупу того малого покруча, якого вона кличе братом. Досить з мене міста, досить з мене королівської варти, досить з мене Ланістерів. Що спільного в собаки з левами, питаю я тебе? — він потягнувся до бурдюка з водою, зробив великий ковток. Витерши рота, він простягнув бурдюка Арії та мовив: — Річка — то був Тризуб, дівчинко. Тризуб, а не Чорноводий Бурчак. Намалюй собі карту в голові, якщо можеш. Завтра ми маємо вийти на королівський гостинець. Після цього їхати буде швидше — прямо до Близнючок. Саме я тебе вручу твоїй матері. Не шляхетний лорд Лискавка і не полум’яний жрець-шахрай, а чудовисько,— він широко посміхнувся, угледівши вираз її обличчя.— Чи ти гадаєш, тільки твої друзі-беззаконники здатні занюхати викуп? Дондаріон забрав у мене золото, а я забрав у нього тебе. Я так думаю, ти варта вдвічі більше, ніж вони в мене вкрали. А може, і ще більше, якщо тебе продати Ланістерам, як ти й боялася, але я не стану. Навіть собакам набридає, коли їх повсякчас копають. Якщо у вашого Юного Вовка мізків бодай стільки, скільки в жаби, він мене лордійчуком зробить і ще благатиме, щоб я до нього на службу пристав. Може, навіть Грегора для нього вб’ю — йому таке сподобається.

— Нізащо він вас не візьме,— виплюнула Арія.— Тільки не вас.

— Тоді я наберу золота, скільки зможу нести, розсміюся йому в обличчя й поїду собі. Коли він мене не візьме, то мудро вчинить, як уб’є, але ж він цього не зробить. Наскільки я чув, занадто вже він схожий на свого батечка. Як на мене — то й на краще. І так, і так я у виграші. І ти теж, вовчице. Отож припини скиглити та клацати на мене зубами, мене вже нудить. Стули рота й роби, як велю, і може, ми навіть устигнемо до твоєї матері на те кляте весілля.