Буря Мечів

Данерис

— Усіх? — обережно перепитала дівчинка-рабиня.— Ваша світлосте, мої нікчемні вуха, може, недочули?

У ромбовидні шибки з кольорового скла у скошених трикутних стінах просочувалося холодне зелене світло, а крізь двері тераси залітав лагідний бриз, доносячи аромати фруктів і квітів із садка.

— Все твої вуха правильно почули,— сказала Дані.— Я купую всіх. Перекажи це, будь ласка, доброму панству.

Сьогодні вона обрала картянську сукню. Темно-бузковий шовк відтіняв її фіалкові очі. Викот оголював ліве персо. Поки добре панство Астапора притишеними голосами радилося, Дані попивала з високого срібного келиха терпке вино з хурми. Розчути все, що пани кажуть, вона не могла, але жадібність у голосах чулася добре.

При кожному з вісьмох посередників було двоє чи троє рабів... а в найстаршого, Граздана, їх було аж шестеро. Щоб не здаватися жебрачкою, Дані з собою теж привела супутників: Іррі та Джикі в їхніх штанцях з пісочного шовку й розфарбованих жилетках, старого Білобородого й дужого Бельваса, своїх кровних вершників. Позаду стояв сер Джора, пріючи у своєму зеленому сюрко з вишитим на ньому чорним ведмедем Мормонтів. Запах його поту був наче груба відповідь на солодкі парфуми, якими просякли астапорці.

— Всіх,— прогуркотів Кразнис мо Наклоз, який сьогодні пахнув персиками. Дівчинка-рабиня повторила це загальною мовою Вестеросу.— Повних тисяч тут вісім. Це стільки вона має на увазі, кажучи про всіх? Є ще шість сотень, вони мають згодом увійти в дев’яту тисячу. Їх вона теж купує?

— Так,— мовила Дані, коли їй переклали питання.— Вісім тисяч, шість сотень... і всіх, хто ще тренується. Хто ще не заслужив собі шпичастих шоломів.

Кразнис обернувся до своїх. Знову вони почали між собою радитися. Перекладачка називала Дані їхні імена, але запам’ятати їх було важко. Здається, чотирьох з них звали Гразданами — мабуть, на честь Граздана Великого, який на зорі віків заснував Старий Гіс. Усі вони були схожі між собою: дебелі та м’ясисті, з бурштиновою шкірою, широкими носами, темними очима. Жорстке волосся було чорне, або темно-руде, або дивного змішаного чорно-рудого кольору, притаманного гіскарцям. Усі вони горнулися в токари, а це вбрання дозволялося носити лише вільнонародженим мешканцям Астапора.

Як пояснив Дані капітан Гролео, про статус людини свідчила облямівка на токарі. В цій прохолодній зеленій кімнаті на верхівці піраміди двоє з рабовласників були вдягнені в токари, облямовані сріблом, п’ятеро — золотом, а один, найстарший Граздан, пишався облямівкою, всипаною чималими білими перлинами, які стиха брякали, коли він міняв позу чи ворушив рукою.

— Недовчених хлопчаків ми продавати не можемо,— казав один зі «срібних» Гразданів до інших.

— Можемо, якщо вона платить золотом,— озвався товстун із золотою облямівкою.

— Вони не стали ще незаплямованими. Не вбивали ще немовлят. Якщо схиблять на полі бою, зганьблять нас. А ще: як навіть завтра каструємо п’ять тисяч свіжих хлопчаків, їх на продаж іще десять років готувати доведеться. І що ми скажемо наступному покупцю, який захоче придбати незаплямованих?

— Скажемо, що йому доведеться почекати,— мовив товстун.— Ліпше золото в гаманці, аніж золото в майбутті.

Дані не заважала їм сперечатися, посьорбуючи терпке вино з хурми й намагаючися зберігати безтурботний і невтаємничений вираз на обличчі. «Я отримаю всіх, хай скільки це коштуватиме»,— сказала вона собі. В місті сотня работоргівців, але ті восьмеро, що зараз сиділи перед нею, найбільші. Продаючи рабинь для постільних утіх, для польових робіт, писарів, ремісників і вчителів, ці люди й досі вважаються суперниками, але ще їхні пращури об’єдналися з метою підготовки й продажу незаплямованих. З крові й цегли — Астапор, з крові й цегли — люди.

Загальне рішення нарешті оголосив Кразнис.

— Перекажи їй, що вона отримає вісім тисяч, якщо золото в неї справжнє. І ще шість сотень, якщо захоче. А потім хай повертається за рік — продамо їй ще дві тисячі.

— За рік я вже буду у Вестеросі,— сказала Дані, вислухавши переклад.— Зараз мені потрібні добре треновані незаплямовані, але і з них чимало поляже в битві. Тому знадобляться хлопці, які зможуть підхопити впущені ними мечі,— вона, відставивши вино, гойднулася до дівчинки-рабині.— Перекажи доброму панству, що мені потрібні навіть найменші, які ще зі своїми цуценятами граються. Перекажи, що за таких хлопчаків я заплачу не менше, ніж за незаплямованих у шпичастих шоломах.

Дівчинка переказала. Але відповідь була негативна.

Дані роздратовано нахмурилася.

— Дуже добре. Скажи їм, що я заплачу подвійну ціну, якщо отримаю всіх.

— Подвійну? — мало не потекла слина в товстуна з золотою облямівкою.

— Ця мала хвойда — справжня дурепа,— мовив Кразнис мо Наклоз.— У неї можна просити і потрійну. Вона в такому відчайдушному становищі, що заплатить. Можна просити вдесятеро більше за кожного раба, так.

Рослявий Граздан з гострою борідкою заговорив загальною мовою, хоч і не так вільно, як дівчинка-рабиня.

— Ваша світлосте,— прогуркотів він,— Вестерос бути багата країна, так, але ви не бути королева нині. А може, ніколи не бути королева. Навіть незаплямовані можуть програвати битви диким сталевим лицарям Сімох Королівств. Нагадую, добре панство Астапора не продавати м’ясо за обіцянки. Ви мати золото й товар удосталь, щоб заплатити за всі ті євнухи, що ви хотіти?

— Відповідь на це ви знаєте краще за мене, добрий пане,— відгукнулася Дані.— Ваші люди оглянули всі мої кораблі, порахували кожну намистину бурштину і кожен глечик шафрану. Скільки всього в мене?

— Удосталь купити одна тисяча,— сказав добрий пан з презирливою посмішкою.— Але ви казати, що платити вдвічі. То, отже, ви купити п’ять сотень.

— На вашу прегарну корону можна купити ще сотню,— мовив товстун по-валірійському.— Вашу корону з трьох драконів.

Дані дочекалася, поки його слова перекладуть.

— Корона не продається...— (Коли Вісерис продав материну корону, його покинула остання радість, лишилася сама лють).— Людей своїх я в рабство теж не віддам, і не продаватиму ні їхніх речей, ні коней. Але ви можете отримати мої кораблі. Великий ког «Балеріон» і галери «Вагар» і «Мераксис»...— (Дані попередила Гролео й інших капітанів, що до цього може дійти, хоч вони й страшенно опиралися).— Три гарні кораблі мають коштувати більше за кілька жалюгідних євнухів.

Товстун Граздан обернувся до інших. Вони знов засперечалися тихими голосами.

— Дві тисячі,— мовив гостробородий, обернувшись назад до Дані.— І це ще забагато, але добре панство щедре, зважає на вашу велику потребу.

Але для її потреб двох тисяч недосить. «Мені потрібні всі». Дані знала, як діяти, але їй було так гірко, що навіть вино з хурми не могло перебити цей смак у роті.

— Віддасте мені всіх,— сказала вона,— і можете забрати собі одного з моїх драконів.

Джикі шумно втягнула повітря. Кразнис посміхнувся до своїх товаришів.

— Хіба я вам не казав? Вона віддасть нам що завгодно.

Вражений Білобородий недовірливо витріщився на неї. Рука, яка стискала палицю, затремтіла.

— Ваша світлосте, благаю, поверніть собі трон за допомогою драконів, а не рабів. Не можна цього робити...

— Не беріть на себе забагато — не вчіть мене. Пане Джоро, заберіть Білобородого з моїх очей.

Мормонт грубо взяв старого за лікоть, рвучко поставив на ноги й вивів на терасу.

— Добре панство, перепрошую за затримку,— мовила Дані до дівчинки-рабині.— Перекажи їм, що я чекаю на відповідь.

Проте відповідь вона й так знала: бачила з блиску їхніх очей і з посмішок, які вони силкувалися приховати. В Астапорі тисячі євнухів і ще більше хлопчиків-рабів, яких можна каструвати, але в усьому широкому світі живе всього троє драконів. А гіскарці жадають отримати драконів. І як інакше? На зорі світу Старий Гіс п’ять разів змагався з Валірією — і всі п’ять разів зазнав чорної поразки. Бо у фрігольду були дракони, а в імперії — ні.

Найстарший Граздан посовався в кріслі, і його перли стиха брязнули.

— Дракон на наш вибір,— сказав він тоненьким, напруженим голосом.— Чорний — найбільший і найздоровіший.

— Його звати Дрогон,— кивнула Дані.

— Весь ваш товар, за винятком корони й королівського вбрання — їх можете лишити собі. Три кораблі. І Дрогон.

— Згода,— сказала Дані загальною мовою.

— Згода,— хрипко відповів старий Граздан валірійською.

Решта луною підхопили слова старого з перлами на облямівці.

— Згода,— переклала дівчинка-рабиня,— згода, згода, вісім разів згода.

— Незаплямовані швидко навчаться вашої дикунської мови,— додав Кразнис мо Наклоз, коли було завершено всі формальності,— але доти вам потрібна буде рабиня, щоб перекладати. Беріть собі в дарунок оцю — на знак успішної угоди.

— Беру,— сказала Дані.

Дівчинка переклала те, що сказали їй, і те, що відповіла Дані. Якщо її почуття й зачепило те, що її отак просто подарували, вона цього не показала.

Аристан Білобородий теж тримав язика за зубами, коли Дані пройшла повз нього на терасі. Мовчки він рушив за нею сходами вниз — чулося тільки постукування його твердого ціпка об червону цеглу. Дані розуміла його лють. Вона-бо зробила страшну річ. Матір драконів продала свою найміцнішу дитину. На саму думку про це їй ставало зле.

Але на Площі пишноти, стоячи на розпеченій червоній цеглі поміж рабовласницької піраміди та євнуських бараків, Дані обернулася до старого.

— Білобородий,— заговорила вона,— мені потрібні ваші поради, тож не вагайтеся, кажіть усе, що думаєте... лише коли ми самі. У присутності незнайомців ніколи не ставте мої рішення під сумнів. Розумієте?

— Так, ваша світлосте,— сумно мовив він.

— Я не дитина,— сказала йому Дані.— Я — королева.

— Навіть королеви можуть помилятися. Астапорці надурили вас, ваша світлосте. Дракон вартує більше за військо. Й Ейгон довів це триста років тому, на Полум’яному полі.

— Я знаю, що довів Ейгон. А я збираюся довести ще дещо,— сказала Дані й відвернулася до дівчинки-рабині, яка смиренно стояла поруч з нею.— В тебе є ім’я, чи тобі теж треба щодня тягнути наймення з якогось барила?

— Ні, це тільки для незаплямованих,— мовила дівчинка. А тоді збагнула, що питання поставлене валірійською мовою. І вирячила очі.— Ой!

— Тебе звати Ой?

— Ні. Ваша світлосте, пробачте відданій вам таку нестриманість. Вашу рабиню звати Місанді, але...

— Місанді більше не рабиня. З цієї миті я тебе звільняю. Ходи зі мною в паланкін, поїдемо разом, хочу побалакати.

Рахаро допоміг їм залізти всередину, й Дані затулилася фіранками від пилюки та спеки.

— Якщо залишишся в мене, будеш мені служницею,— сказала вона, коли паланкін рушив.— Триматиму тебе біля себе, щоб ти перекладала, як для Кразниса. Але можеш піти, коли схочеш, якщо в тебе є мама чи тато, до яких ти б хотіла повернутися.

— Віддана вам залишиться,— сказала дівчинка.— Віддана вам... я... мені нема куди йти. Я радо вам служитиму.

— Волю я тобі дати можу, а от безпеку — ні,— застерегла Дані.— Мені цілий світ треба переплисти, на війні воювати. Тобі, може, доведеться голодувати. Або ти захворієш. Або тебе вб’ють.

— Валар моргуліс,— сказала Місанді валірійською.

— Всі люди помруть,— погодилася Дані,— але будемо молитися, що з нами це станеться нескоро,— вона відкинулася на подушки й узяла дівчинку за руку.— А ці незаплямовані і справді безстрашні?

— Так, ваша світлосте.

— Тепер ти служиш мені. Вони дійсно не відчувають болю?

— Вино мужності такі відчуття притлумлює. А на той час як вони вбивають немовля, вони його п’ють багато років поспіль.

— А вони слухняні?

— Слухняність для них — усе. Якщо ви накажете їм не дихати, їм це буде зробити легше, ніж ослухатися.

Дані кивнула.

— А коли вони мені стануть непотрібні?

— Ваша світлосте?

— Коли я переможу у війні й отримаю батьків престол, мої лицарі вкладуть свої мечі у піхви й повернуться у свої фортеці, до своїх жінок, дітей і матерів... до свого життя. Але ці євнухи свого життя не мають. Що мені робити з вісьмома тисячами євнухів, коли не треба вже буде воювати?

— З незаплямованих виходять найкращі вартові й чатові, ваша світлосте,— сказала Місанді.— Та й для таких добірних загонів завжди неважко знайти покупця.

— Мені казали, у Вестеросі людьми не торгують.

— З усією повагою, ваша світлосте, але незаплямовані не зовсім люди.

— Якщо я схочу їх перепродати, чи можу я бути певна, що їх не використають проти мене ж? — багатозначно запитала Дані.— Як вони поведуться? Воюватимуть проти мене, можуть мене вбити?

— Якщо новий хазяїн накаже. Вони не ставлять запитань, ваша світлосте. У них відбивають потяг до запитань. Тож вони просто слухаються,— мовила дівчинка. Вигляд вона мала стривожений.— Коли ви... коли вам вони будуть непотрібні... ваша світлість може наказати їм зарізатися власними мечами.

— І вони навіть це зроблять?

— Так,— озвалася Місанді тихше.— Ваша світлосте.

Дані стиснула її руку.

— Але ти б не хотіла, щоб я їм таке наказувала. А чому? Чому тобі не байдуже?

— Віддана вам не... Я... Ваша світлосте...

— Кажи.

Дівчинка опустила очі.

— Колись троє з них були моїми братами, ваша світлосте.

«Тоді я сподіваюся, твої брати такі ж хоробрі, як ти кмітлива».

Дані відкинулася на подушку, а паланкін ніс її вперед, на «Балеріон» — востаннє навести лад у своєму світі. «І до Дрогона». Вона похмуро стиснула вуста.

Ніч була довга, темна й вітряна. Дані, як завжди, нагодувала драконів, але сама апетиту не мала. Трошки поплакала самотою в каюті, а тоді ненадовго висушила сльози — щоб у черговий раз посперечатися з Гролео.

— Магістра Іліріо тут немає,— нарешті сказала вона йому,— а якби й був, він мого рішення теж не похитнув би. Незаплямовані мені потрібні дужче за кораблі, тож більше я про це і слухати не хочу.

Злість випалила горе і страх, принаймні на кілька годин. Дані покликала до себе в каюту кровних вершників і сера Джору. Тільки їм вона по-справжньому довіряла.

Потому вона збиралася поспати — добре відпочити перед завтрашнім днем, але, годину прокрутившись у задушливому обмеженому просторі каюти, вона переконалася, що це безнадійно. За дверима сидів Аґо, наново ладнаючи тятиву до лука у світлі розгойданої олійної лампи. Рахаро, схрестивши ноги, сидів поряд з ним, нагострюючи точильним каменем арах. Дані сказала, щоб і далі займалися своїми справами, а сама пішла нагору, на палубу — подихати прохолодним нічним повітрям. Команда, заклопотана своїми справами, не чіпала її, а от сер Джора незабаром до неї приєднався біля леєра. «Завжди крутиться поблизу,— подумала Дані.— Добре мене вивчив».

— Халесі! Вам би поспати. Завтра, можу з певністю сказати, день буде важкий і спекотний. Вам знадобляться всі сили.

— Пам’ятаєте Ірою?

— Лазарянку?

— Її ґвалтували, а я зупинила це й узяла її під свій захист. Та коли мій сонце-й-місяць помер, Маго забрав її назад, використав і вбив. Аго сказав, така в неї доля.

— Пам’ятаю,— мовив сер Джора.

— Я дуже довго була сама, Джоро. Сама-самісінька, якщо не рахувати брата. Маленька й настрашена. А Вісерис, замість захищати мене, ображав і ще більше залякував. Не слід було йому цього робити. Він же не просто моїм братом був, а й королем. Навіщо боги ставлять королів і королев, як не для захисту тих, хто сам захиститися не може?

— Деякі королі самі себе ставлять. Як Роберт.

— Він несправжній король був,— презирливо мовила Дані.— Чинив несправедливо. А справедливість... ось для чого й існують королі.

На це серові Джорі не було чого відповісти. Він тільки посміхнувся й торкнувся її волосся — зовсім легенько. Цього було досить.

Вночі їй наснилося, що вона — Рейгар, їде на Тризуб. Але верхи на драконі, а не на коні. На тому боці ріки вона угледіла Узурпаторове ворохобне військо, закуте в кригу, але вона скупала його у драконовому вогні — і вояки всі розтанули, як роса, перетворивши Тризуб на бурхливий потік. Вона ніби й знала, що це їй сниться, а водночас тріумфувала. «Ось як усе мало бути. Все, що сталося, було кошмаром, а тепер я прокинулася».

Зненацька вона збудилася в темряві каюти, розпашіла від радості. Балеріон, здається, збудився разом з нею, а ще чулося легеньке рипіння дощок, хлюпотіння води в облавок, кроки по палубі над головою. І ще щось.

Хтось був з нею в каюті.

— Іррі? Джикі? Де ви?

Служниці не відповідали. В темряві вона їх бачити не могла, але чула дихання.

— Джоро, це ви?

— Вони сплять,— озвалася якась жінка.— Всі сплять,— голос був зовсім близько.— Навіть дракони мусять спати.

«Вона стоїть просто наді мною».

— Хто тут? — Дані вдивлялася в темряву. Здалося, видно тінь — слабесенький обрис.— Що вам від мене потрібно?

— Пам’ятайте: щоб дістатися півночі, маєте вирушити на південь. Щоб дістатися заходу, маєте вирушити на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла — пройти попід тінню.

— Квейт? — Дані зістрибнула з ліжка й розчахнула двері. Каюту затопило блідо-жовте світло ліхтаря, й Іррі з Джикі сіли спросоння.

— Халесі? — промурмотіла Джикі, протираючи очі. Прокинувся Вісеріон, розтулив щелепи — і стовп полум’я освітив найдальші куточки. Але жінки в червоній лакованій масці й сліду не було.— Халесі, з вами все гаразд? — запитала Джикі.

— Сон,— Дані потрусила головою,— сон наснився, і все. Лягай спати. Всі лягаймо спати.

Та хоч як вона старалася заснути, більше сон не йшов.

«Якщо я озирнуся — пропаду»,— сказала собі Дані наступного ранку, заходячи в Астапор крізь браму з гавані. Вона старалася не думати про те, який у неї маленький, мізерний почет, щоб не розгубити останню мужність. Сьогодні вона приїхала на сріблястій, вдягнена в штани з кінського волосу й фарбовану шкіряну жилетку, з поясом з бронзових бляшок на талії та ще двома навхрест через груди. Іррі з Джикі заплели їй косу й повісили крихітний срібний дзвіночок, який співав про картянських Невмирущих, що згоріли у своєму Палаці праху.

Сьогодні вранці червоні цегляні вулиці Астапора були майже запруджені. Хідники заповнили раби та слуги, а рабовласники зі своїми жінками, вдягнувшись у токари, поглядали вниз зі своїх східчастих пірамід. «Зрештою, вони від картян майже й не відрізняються,— подумала Дані.— Хочуть поглянути на драконів, щоб розповідати дітям і онукам». Та чи багато з них матимуть дітей?

Перед нею з великим дотрацьким луком у руках прямував Аґо. Праворуч від її кобили ішов Дужий Бельвас, а ліворуч — дівчинка Місанді. Позаду рухався сер Джора Мормонт у кольчузі й сюрко, сердито зиркаючи на всіх, хто занадто наближався. Рахаро з Джого охороняли паланкін. Дані звеліла зняти верх, щоб до платформи прикувати трьох драконів. З ними їхали Іррі з Джикі, щоб їх заспокоювати. Та все одно Вісеріон бив хвостом, з ніздрів у нього сердито валив дим. Рейгар теж відчував: щось негаразд. Тричі він силкувався злетіли, але його стримував тяжкий ланцюг у Джикі в руці. Дрогон скрутився калачиком, підібгавши крила і хвоста. Тільки розплющені очі свідчили про те, що він не спить.

Далі йшли люди: капітан Гролео, інші капітани зі своїми командами, вісімдесят троє дотраків, що лишилися з Дані зі ста тисяч, які колись належали до халасару Дрого. Найстарших і найслабших вона розмістила в центрі валки, серед жінок з немовлятами і вагітних, серед дівчаток і маленьких хлопчиків, яким ще рано заплітати косу. Решта — вояки, хай які вони є,— їхали по периметру, підганяючи зниділий табун — трохи більш як сотню кощавих коней, які витримали подорож через червону пустелю й чорне солоне море.

«Мені треба пошити прапор»,— подумала Дані, ведучи свій пошарпаний загін уздовж виткої астапорської річки. Вона заплющила очі, уявляючи його: пливкий чорний шовк, а на ньому — триголовий дракон Таргарієнів, що видихає золоте полум’я. «Під таким знаменом їхав би Рейгар». Річкові береги були на диво спокійні. Черв’як — ось як астапорці називали річку. Була вона широка, повільна й покручена, поцяткована крихітними лісистими острівцями. На одному з них Дані помітила дітей, які гралися, бігаючи поміж мармурових статуй. На іншому острові в тіні високих зелених дерев цілувалися двоє закоханих, соромлячись не більше, ніж дотраки на весіллі. Оскільки вони були без одягу, сказати напевно, раби вони чи вільні, було неможливо.

Площа пишноти з її величезною бронзовою гарпією не могла вмістити всіх незаплямованих, яких купила Дані. Отож їх розмістили на Площі покари, обличчям до центральної брами Астапора, щоб можна їх було одразу вивести з міста, щойно зверхність над ними перебере Данерис. Тут бронзової статуї не було, тільки дерев’яне підвищення, де повісили бунтівних рабів, закатованих і облуплених.

— Добре панство робить це тут, щоб це було перше, що бачать нові раби, заходячи в місто,— пояснила Місанді, коли вони прийшли на площу.

На перший погляд Дані здалося, що в закатованих рабів шкіра смугаста, як у джогоснайських зоней. Та коли вона під’їхала на сріблястій ближче, побачила під ворушкими чорними смугами червоне м’ясо. Мухи. Мухи й личинки. З бунтівних рабів зрізали шкіру, як з яблука, довгими закрученими смужками. В одного з чоловіків рука, чорна від мух від пальців до ліктя, насподі була біло-червона. Дані зупинилася поряд з ним.

— Що він зробив?

— Підняв руку на хазяїна.

Дані, яку мало не знудило, розвернула сріблясту й від’їхала в центр площі, до свого війська, за яке так дорого заплатила. А вони стояли довгими шерегами — кам’яні напівлюди з цегляними серцями: вісім тисяч шістсот у гостроверхих бронзових шоломах вимуштруваних незаплямованих, а поряд з ними — понад п’ять тисяч вояків з непокритою головою, але озброєні списами й тесаками. В задніх рядах стояли зовсім хлопчаки, бачила Дані, але стояли вони так само прямо й непорушно, як і решта.

Кразнис мо Наклоз із товариством уже зібралися, щоб її привітати. Інші можні астапорці купками стояли позаду них, потягуючи вино з високих срібних келихів, а поміж них крутилися раби з тацями оливок, вишень й інжиру. Старший Граздан сидів у портшезі, який тримали четверо здоровезних мідношкірих рабів. Півдюжини верхових списників стояли по периметру площі, стримуючи натовп цікавих. Сонце сліпучо відблискувало від полірованих мідних дисків, нашитих на їхні плащі, але Дані не могла не зауважити, як нервувалися їхні коні. «Вони бояться драконів. І нічого дивного».

Кразнис звелів рабу допомогти Дані скочити з сідла. В самого нього руки були зайняті: одною він притримував токар, а другою — пишно оздоблений батіг.

— Ось вони,— мовив він, поглянувши на Місанді.— Перекажи їй, що тепер вони її... якщо їй є чим заплатити.

— Їй є,— озвалася дівчинка.

Сер Джора рикнув команду, і наперед винесли товар на обмін. Шість тюків тигрових шкур, триста сувоїв тонкого шовку, збанки з шафраном, збанки з миром, збанки з перцем, карі й кардамоном; оніксову машкару, дванадцять нефритових мавпочок, діжки чорнила — червоного, чорного, зеленого; скриньку рідкісних чорних аметистів, скриньку з перлами, діжку оливок без кісточок, начинених личинками; дюжину діжок з оселедцем, великий латунний гонг з молоточком до нього, сімнадцять кілечок зі слонової кості; величезну скриню книг, написаних мовами, яких Дані й не вчитати... І ще, і ще, і ще. Її люди складали це все перед рабовласниками.

Поки проводилися розрахунки, Кразнис мо Наклоз, передаючи їй вояків, пошанував її кількома словами на прощання.

— Вони ще зелені,— пояснив він через Місанді.— Перекажи вестероській шльондрі, щоб чимшвидше випробувала їх кров’ю. Дорогою звідси буде чимало невеликих міст, які так і чекають на загарбання. Хай що вона схоче пограбувати, це все належатиме їй. Незаплямованим байдуже і до золота, і до коштовностей. А якщо вона схоче взяти бранців, кількох конвойних вистачить, щоб доправити їх назад у Астапор. Здорових ми купимо й заплатимо гарну ціну. І хтозна: за десять років, може, з тих хлопчаків, яких вона підкине нам, теж будуть незаплямовані. Отак і збагатимося.

Нарешті не лишилося вже чого додавати до купи. Дотраки знову всілися на коней, і Дані мовила:

— Це все, що ми змогли привезти. Решта чекає на вас на кораблях — чимало бурштину, вина й чорного рису. Кораблі теж ваші. Отож лишається тільки...

— ...дракон,— закінчив за неї Граздан з гострою борідкою, який поганенько розмовляв загальною мовою.

— Ось він чекає.

Сер Джора й Бельвас разом з Дані підійшли до паланкіна, де лежали, купаючись на сонці, Дрогон з братами. Джикі відстебнула один з ланцюгів і простягнула Дані. Та смикнула, і чорний дракон, засичавши, підвів голову й розпростав крила, зроблені з ночі й шарлату. Кразнис мо Наклоз, коли на нього впала тінь, широко посміхнувся.

Дані передала рабовласнику кінець Дрогонового ланцюга. Той у відповідь вручив їй батіг. Руків’я було з чорної драконової кістки, пишно різьблене й інкрустоване золотом. З нього звисало дев’ять довгих тонких шкіряних ремінців з позолоченими кігтями на кінцях. Золота голівка на руків’ї мала форму жіночої голови з гострими зубами зі слонової кості.

— Це кігті гарпії,— ось як назвав нагай Кразнис.

Дані покрутила батіг у руці. «Такий легенький, а таку вагу має».

— Це все? Тепер вони належать мені?

— Все,— підтвердив Кразнис, різко шарпаючи ланцюг, щоб забрати Дрогона з паланкіна.

Дані стрибнула на сріблясту. Вона відчувала, як у грудях гупає серце. Їй було нестерпно страшно. «А брат би мій так учинив?» Цікаво, думала вона, королевич Рейгар так само хвилювався, побачивши, як шикується на тому боці Тризуба Узурпаторове військо з усіма його розмаяними на вітрі прапорами?

Звівшись на стременах, Дані піднесла над головою кігті гарпії, щоб добре бачили всі незаплямовані.

— Угода укладена! — гаркнула вона на всі легені.— Ви мої! — Дані, приостроживши кобилицю, промчала вчвал перед першою шерегою, тримаючи кігті високого над головою.— Тепер ви належите дракону! Куплені й оплачені! Все! Все!

Тут вона помітила, що старий Граздан різко обернув голову. «Почув, що я говорю валірійською». Решта рабовласників не слухали. Вони з’юрбилися навколо Кразниса і дракона, викрикуючи якісь поради. Хай як астапорець смикав і тягнув, Дрогон і не збирався злазити з паланкіна. З його розтуленої пащі здіймався сірий дим, а сам він, клацаючи зубами просто рабовласнику в обличчя, вигинав і випрямляв довгу шию.

«Час переходити Тризуб»,— подумала Дані, розвертаючи сріблясту і їдучи назад. Поряд з нею їхали кровні вершники.

— Виникли труднощі? — поцікавилася Дані.

— Не хоче йти,— сказав Кразнис.

— Небезпідставно. Дракони не раби,— Дані щосили хльоснула работоргівця батогом по обличчю. Кразнис, вереснувши, позадкував, а кров червоною цівкою побігла по щоках у напахчену борідку. Одним ударом кігті гарпії пошматували йому лице, але Дані недовго роздивлялася наслідки.— Дрогоне,— проспівала вона голосно, солодко, геть забувши свої страхи.— Дракарис!

Чорний дракон розпростав крила й заревів.

Жало завихреного темного полум’я поцілило Кразниса просто в обличчя. Розплавлені очі побігли по щоках, а олія в чуприні й у бороді спалахнула так сильно, що на мить рабовласник наче вогненну корону надів, удвічі більшу за його голову. Запах парфумів перебив сморід паленого м’яса, а зойк, здавалося, затопив усі інші звуки.

А тоді Площа покари вибухнула кров’ю й хаосом. Добре панство верещало, спотикалося, відпихало одне одного, в страшному поспіху перечіпаючись через поли власних токарів. Дрогон, б’ючи великими крилами, лінькувато підлетів до Кразниса, ще раз обпік рабовласника вогнем, а Іррі з Джикі в цей час звільнили Вісеріона й Рейгала — і знагла в повітря злетіло троє драконів. Коли Дані озирнулася, третина астапорських рогатих вояків намагалася всидіти на перестрашених конях, а ще третина тікала геть у ясному сяйві блискучої міді. Один з вояків спромігся всидіти в сідлі й вихопити меча, але батіг Джого, обкрутившись довкола його шиї, урвав його крик. Ще один втратив руку від Рахарового араха й, хитаючись, помчав геть, фонтануючи кров’ю. Аґо ж спокійно сидів, вставляючи стріли в тятиву й посилаючи в токари. Йому було байдуже, в яку облямівку цілити — срібну, золоту чи просту. Дужий Бельвас теж вихопив арах і, розмахуючи ним, кинувся вперед.

— Списи! — долинув до Дані крик астапорця. То був Граздан, старий Граздан у токарі, важкому від перлів.— Незаплямовані! Бороніть нас, зупиніть їх, бороніть своїх панів! Списи! Мечі!

Аж тут Аґо поцілив йому стрілою просто в рот, і раби, які тримали його портшез, кинулися врозтіч, безцеремонно впустивши його на землю. Старий поповз до першої шереги євнухів, лишаючи калюжі крові на бруківці. Незаплямовані навіть очей не опустили — подивитися, як він помирає. Просто стояли — шерега по шерезі.

І не ворушилися. «Боги почули мої молитви».

— Незаплямовані! — учвал помчала до вояків Дані; сріблясто-золота коса маяла позаду, і з кожним скоком брязкотів дзвіночок.— Убийте добре панство, убийте солдатів, убийте всіх, одягнених у токар і з батогом у руці, тільки не чіпайте дітей до дванадцятьох років, і звільніть з ланцюгів усіх рабів, яких побачите,— вона піднесла кігті гарпії в повітря... і пожбурила нагай геть.— Свобода! — проспівала вона.— Дракарис! Дракарис!

— Дракарис! — гаркнули вони у відповідь, і солодшого слова Дані в житті не чула.— Дракарис! Дракарис!

Навколо бігали, хлипали, благали й помирали рабовласники, а курне повітря повнилося списами й полум’ям.