Буря Мечів

Бран

Вежа стояла на острові, віддзеркалюючись у спокійній синій воді. Коли здіймався вітер, поверхнею озера пробігали брижі, ганяючись одна за одною, як хлопчаки у грі. По берегу росли товсті дуби — густий гайок, уся земля в якому була засипана жолудями. А за ним виднілося село — точніше, те, що від нього лишилося.

Це було перше село відтоді, як подорожні вийшли з передгір’я. Міра сходила на розвідку — переконатися, що серед руїн ніхто не ховається. Безшумно ковзаючи між дубів і яблунь з сіттю й остенем у руках, вона сполохала трьох рудих оленів, які чкурнули в кущі. Літо, зауваживши рух, тут-таки метнувся навздогін. Бранові, який дивився, як біжить деривовк, якусь мить хотілося одного — скинути шкіру й помчати разом з ним, але їх уже, махаючи рукою, кликала Міра. Бран неохоче відвернувся від Літа та спрямував Годора в село. За ними рушив і Джоджен.

Звідси й до самої Стіни тягнуться луки, знав Бран: неорані поля й невисокі пагорби, лужина й оболонь. Тут іти буде набагато легше, ніж у горах, але на такій відкритій місцевості Міра почувалася незатишно.

— Я тут мов гола,— зізналася вона.— Нема де й заховатися.

— Кому належать ці землі? — запитав у Брана Джоджен.

— Нічній варті,— озвався хлопчик.— Це Дар. Тут Новодар, а на північ — Брандонів Дар...— (Мейстер Лувін добре вчив його історії).— Брандон Будівничий передав усі землі на двадцять п’ять льє на південь від Стіни чорним братам. Для життє... для життєзабезпечення...— Бран пишався, що досі це пам’ятає.— Дехто з мейстрів вважає, що то був інший Брандон, не Будівничий, та все одно це Брандонів Дар. А за тисячі років по тому добра королева Алісанна відвідала Стіну на своєму драконі — на своїй Срібнокрилці й, побачивши доблесть Нічної варти, подвоїла їхні землі до п’ятдесяти льє. І це назвали Новодаром,— він обвів рукою землю.— Отут. Оце все.

У селі, бачив Бран, ніхто не жив уже багато років. Хати валилися. І навіть заїзд. Так поглянеш — і раніше заїзд був плохенький, а тепер від нього лишився хіба кам’яний димар і дві порепані стіни, оточені дюжиною яблунь. Одна яблуня проросла просто у вітальні, й долівка тут була встелена пожовклим листям і гнилими яблуками. У повітрі витав яблучний запах — нудотний і винний, аж дихати було важко. Міра наколола кілька яблук на остень, шукаючи цілих на іду, та всі вони почорніли й були поїдені хробаками.

Місце було спокійне, тихе й мирне, радувало око, та відчувалося, на Бранову думку, щось сумне у порожньому заїзді, й Годор теж це, здається, помітив.

— Годор? — зронив він збентежено.— Годор? Годор?

— Добра земля,— Джоджен узяв жменьку ґрунту, потер між пальців.— Село, заїзд, міцна тверджа на озері, усі ці яблуні... та де ж люди, Бране? Чому вони пішли з такого місця?

— Боялися дикунів,— відповів Бран.— Дикуни перелазять Стіну або спускаються з гір, налітають, грабують і забирають жінок. Якщо піймають когось, із черепа зроблять чашу — вино пити, розповідала стара Нан. А Нічна варта вже не така сильна, як була за часів Брандона чи королеви Алісанни, тож нальотчиків більшає. Землі ближче до Стіни так часто грабували, що простолюд переселився південніше, в гори або ж на землі Амберів на схід від королівського гостинцю. На підданих Великого Джона теж нападають, але не так часто, як на мешканців Дару.

Джоджен Рід повільно обернув голову, дослухаючись до музики, чутної лише йому.

— Ночувати будемо тут. Насувається буря. Жахлива.

Брандон поглянув на небо. Був чудовий осінній день, свіжий, сонячний і майже теплий, але на заході, і правда, купчилися хмари, і вітер, здається, дужчав.

— У заїзді немає даху, тільки дві стіни лишилося,— зауважив Бран.— Нам би тверджі дістатися.

— Годор,— мовив Годор. Мабуть, погоджувався.

— У нас нема човна, Бране,— випірнула з-поміж листя Міра з остенем у руці.

— Зате є гатка. Кам’яна гатка, вона ховається під водою. Тож ми можемо перейти.

Ну, вони можуть, а Бран переїде на Годоровій спині — хто-хто, а він точно не змокне.

Ріди обмінялися поглядом.

— Звідки ти знаєш? — запитав Джоджен.— Ви тут уже бували, королевичу?

— Ні. Стара Нан розповідала. На тверджі золота корона, бачите? — він тицьнув пальцем на той бік озера. На зубцях ще виднілися залишки позолоти.— Тут спала королева Алісанна, і зубці пофарбували на її честь.

— Гатка? — Джоджен роздивлявся озеро.— Ти певен?

— Певен,— підтвердив Бран.

Міра легко знайшла її початок, бо вже знала, що шукати: кам’яну доріжку три фути завширшки, яка вела просто в озеро. Крок по кроку Міра обережно повела їх уперед, намацуючи дорогу своїм остенем. Здалеку видно було, де гатка знову з’являється з-під води, вибігаючи на острів, і переходить у невисокі кам’яні сходи, що ведуть до дверей тверджі.

Кінець доріжки, сходи та двері були по прямій, тож могло здатися, що й гатка веде прямо, але не так сталося, як гадалося. Під водою вона звертала то праворуч, то ліворуч, огинаючи мало не третину острова, поки не поверталася назад. Повороти ці були підступні, а такий довгий шлях означав, що будь-кого, хто наближатиметься, можна доволі довго обстрілювати з вежі. Слизьке каміння під водою поросло водоростями; двічі Годор мало не оступився, перелякано скрикнувши: «Годор!» — але не впав. Другого разу Бран дуже перелякався. Якби Годор упав у озеро з ним у кошику, Бран би, певно, потонув, особливо якби Годор запанікував і забув про його існування, як уже траплялося. «Може, ліпше було зостатися в заїзді попід яблунею»,— подумав Бран, та було вже запізно.

На щастя, третього разу не трапилося, та й вода ніде не піднімалася Годору вище пояса, а от Ріди купалися по самі груди. Незабаром усі вже були на острові — видиралися сходами до тверджі. Двері й досі були міцні, тільки до кінця не зачинялися: тверді дубові дошки за стільки років повело. Міра розчахнула двері, й іржаві залізні завіси пронизливо зарипіли. Одвірок був зовсім низький.

— Пригнися, Годоре,— попросив Бран, і конюший пригнувся, але недостатньо, тож Бран таки буцнувся головою.— Боляче! — поскаржився він.

— Годор,— озвався Годор, випростуючись.

Вони опинились у темному сховищі, в яке заледве втиснулися вчотирьох. Гвинтові сходи, прорубані всередині вежі, ліворуч вели нагору, а праворуч, за залізними ґратами, вниз. Звівши очі, Бран угледів просто над головою ще одні ґрати. «Душник!» Як добре, що згори на них нема кому лити з цього смертельного душника киплячу смолу.

Ґрати були замкнені, та залізні засуви всі проржавіли. Годор ухопився за ті, що ліворуч, і, натужно крякнувши, смикнув. Нічого не сталося. Він спробував їх штовхнути, але марно. Він трусив штаби, буцав ногами, штовхав плечем, гримів ними й лупасив кулачиськом по завісах, поки в повітрі не почали літати клапті ржі, але залізні ґрати не піддавалися. З тими, що вели вниз, теж не пощастило.

— Не зайти нам,— знизала плечима Міра.

Душник був просто над головою у Брана, який сидів у кошику за спиною в Годора. Отож хлопчик потягнувся вгору, вчепився в решітку та смикнув. І вона вискочила зі стелі у хмарі ржі та кам’яних окрушин.

— Годор! — закричав Годор. Важкі залізні ґратки ще раз буцнули Брана по голові та гримнулися під ноги Джоджену, який тільки й устиг їх відштовхнути. Міра розсміялася.

— Ви тільки погляньте, королевичу,— мовила вона,— та ви дужчі за Годора!

Бран спалахнув.

Решітка випала, тож Годор підсадив Міру й Джоджена в отвір. Краножани, ухопивши Брана за руки, підняли нагору і його. Найважче було затягнути всередину Годора. Підняти його, як Брана, у Рідів бракувало сили. Нарешті Бран звелів йому піти пошукати великі брили. На острові каміння не бракувало, тож Годор, наваливши гору, дотягнувся до крихких країв отвору й заліз усередину.

— Годор,— щасливо відсапувався він, широко всміхаючись.

Опинилися вони у лабіринті комірчин, темних і порожніх, які Міра довго досліджувала, поки не знайшла вихід назад до сходів. Що вище вони піднімалися, то світліше ставало; на третьому поверсі в стіні були пробиті стрільниці, а на четвертому — справжні вікна; п’ятий і шостий, останній, поверхи являли собою великі круглі покої з арочними дверима з трьох боків, які виходили на кам’яні балкончики. З четвертого боку ліпилася вбиральня, розташована понад стічним жолобом, який збігав просто в озеро.

Заки вилізли на дах, небо вже цілком затягнуло хмарами, а туча на заході почорніла. Дужий вітер рвав поли Бранового плаща, які аж виляскували.

— Годор,— поскаржився Годор на шум.

Міра крутнулася на місці.

— Почуваюся велетом, який дивиться на світ згори вниз.

— На Перешийку ростуть дерева вдвічі вищі,— нагадав їй брат.

— Так, але навколо них такі самі дерева,— озвалася Міра.— На Перешийку все тулиться тісно, а небо наче менше. А тут... відчуваєш цей вітер, брате? Поглянь, який великий став світ!

Щира правда: видно було далеко-далеко. На півдні починалися пагорби, за якими здіймалися сіро-зелені гори. Навсібіч, скільки сягало око, тягнулися пагористі рівнини Новодару.

— Я сподівався, звідси видно Стіну,— розчаровано мовив Бран.— Та ні, дурниці, вона, мабуть, за п’ятдесят льє звідси...

Згадавши про це, Бран відчув, як він утомився і змерз.

— Джоджене, що нам робити, коли ми дістанемося Стіни? Дядько стільки разів розповідав, яка вона велика! Сімсот футів заввишки, а така товста в основі, що брами в ній — це крижані тунелі. Як нам здолати її, щоб відшукати триокого ворона?

— Я чув, уздовж Стіни є чимало покинутих замків,— відповів Джоджен.— Збудованих Нічною вартою кріпостей, які нині стоять пусткою. Може, через один з таких замків нам і вдасться пройти.

«Замки з привидами», ось як називала їх стара Нан. Колись мейстер Лувін загадав Бранові вивчити назви всіх до одного фортів уздовж Стіни. Це виявилося нелегко: загалом їх було дев’ятнадцять, але не траплялося ще такого, щоб залюднені були більш як сімнадцять. На бенкеті на честь приїзду короля Роберта у Вічнозим Бран перерахував дядькові Бенджену усі форти — зі сходу на захід і з заходу на схід. Розсміявшись, Бенджен Старк мовив: «Ти їх вивчив краще за мене, Бране. Мабуть, це тобі слід стати головним розвідником. А я тут залишуся замість тебе». Та було це до того, як Бран упав. До того, як побився. Коли Бран отямився калікою, дядько вже поїхав назад у Чорний замок.

— Мій дядько казав, що в усіх покинутих замках брами завалюють кригою і камінням,— мовив Бран.

— То доведеться розгрібати,— сказала Міра.

Брана це непокоїло.

— Не можна цього робити. З того боку може казна-що проникнути. Треба нам дістатися Чорного замку й попроситися в лорда-командувача на той бік.

— Ваша високосте,— мовив Джоджен,— Чорного замку нам слід уникати, як і королівського гостинцю. Там сотні людей!

— Це вояки Нічної варти,— сказав Бран.— Вони дають обітницю не брати участі в сутичках і все таке.

— Ага,— озвався Джоджен,— але досить буде одного кривоприсяжника, щоб зрадити вашу таємницю залізним або ж Болтоновому Байстрюку. Та й де певність, що Нічна варта нас пропустить? Може, захочуть нас затримати або відіслати назад.

— Але ж мій батько був другом Нічній варті, а мій дядько — головний розвідник. Може, він знає, де мешкає триокий ворон. Та й Джон Сноу теж у Чорному замку.

Бран сподівався знову побачитися з Джоном, і з дядьком теж. Чорні брати, коли востаннє навідувались у Вічнозим, казали, що Бенджен Старк зник під час розвідки, але на цей час він уже ж точно повернувся, правда?

— Кажу вам, Варта нам і коней може дати,— провадив Бран.

— Тихо,— Джоджен дашком пристав долоню до очей і задивився на призахідне сонце.— Глядіть. Там щось є... думаю, це вершник. Бачите його?

Бран теж затулив очі від сонця, та навіть так довелося мружитися. Спершу він нічого не бачив, аж поки погляд не привернув якийсь рух. Спочатку Бран подумав, що це Літо, але ж ні. Хтось їхав верхи. Проте так далеко, що більше нічого не розгледіти.

— Годор? — Годор теж приставив долоню до очей, та тільки дивився не в той бік.— Годор?

— А він не квапиться,— сказала Міра,— але їде, мені здається, в село.

— Тоді ховаймося, поки він нас не побачив,— мовив Джоджен.

— Там поблизу села Літо,— запротестував Бран.

— З Літом нічого не станеться,— запевнила Міра.— Це ж просто чоловік на втомленому коні.

Коли по камінню затарабанили перші великі краплі, мандрівники вже спускалися з даху. І дуже вчасно: незабаром дощ припустив по-справжньому. Навіть крізь товсті мури чути було, як хлюпає він на поверхні озера. Вони розсілися на підлозі в порожній круглій кімнаті, де вже западали сутінки. Північний балкончик виходив на село. Міра на животі виповзла на балкон — глянути на той бік, за озеро, й дізнатися, що ж сталося з вершником.

— Заховався від дощу серед руїн заїзду,— повідомила вона, повернувшись.— Схоже, він у коминку вогонь розпалює.

— От би й нам вогонь розпалити,— мовив Бран.— Я змерз. Внизу, під сходами, є поламані меблі, я бачив. Можна попросити Годора, щоб порубав, і ми зігріємося.

Годору ідея сподобалася.

— Годор,— з надією вигукнув він.

Джоджен похитав головою.

— Вогню без диму не буває. А дим на цій вежі побачать здалеку.

— Якщо буде кому бачити,— заперечила його сестра.

— У селі он чоловік.

— Один-єдиний.

— Й одного може бути досить, щоб виказати Брана ворогам, якщо нарвешся не на ту людину. У нас відучора ще лишилася половина качки. Поїмо й перепочинемо. Зранку чоловік піде у своїх справах, а ми підемо у своїх.

Джоджен домігся свого, як і завжди. Міра розділила качку на чотирьох. Її вона піймала своєю мережею позавчора, сполохавши в болоті. Холодна качка була не така смачна, як хрустка й гаряченька з вогню, та принаймні вдалося втамувати голод. Бран з Мірою розділили грудинку, Джоджен отримав стегенце. Годор проковтнув крильце й ніжку, бурмочучи «Годор» і з кожним відкушеним шматочком облизуючи пальці. Сьогодні була Бранова черга розповідати легенду, тож він вирішив розказати про ще одного Брандона Старка — того, який називався Брандон Корабельник і який поплив ген за Призахідне море.

Коли закінчилась і качка, і оповідь, уже зовсім посутеніло, а дощ не припинявся. Бранові цікаво було, чи далеко забіг Літо й чи вполював він оленя.

Вежу затопив сірий присмерк, який повільно переходив у темряву. Годор засидівся й деякий час ходив по колу, вздовж стін, щоразу зупиняючись зазирнути у виходок, так наче забував, що там. Джоджен стояв під північним балконом, ховаючись у тіні, задивившись на ніч і дощ. Десь на півночі небо прорізала блискавка, на мить освітливши вежу. Годор підстрибнув і перелякано скрикнув. Бран порахував до вісьмох, чекаючи на грім. Коли грім нарешті вдарив, Годор закричав:

— Годор!

«Сподіваюся, Літо не боїться,— подумав Бран. Собаки у вічнозимських псарнях завжди лякалися грози, точно як Годор.— Треба було б вийти подивитися, заспокоїти його...»

Знову спалахнула блискавка, і цього разу гримнуло на рахунок шість.

— Годор! — заверещав Годор.— Годор! Годор!

Він підняв меча, наче зібрався відбиватися від грози.

— Тихо, Годоре,— мовив Джоджен.— Бране, скажи йому, щоб не кричав. Можеш у нього меч відібрати, Міро?

— Спробую.

— Годоре, циць,— сказав Бран.— Тихо. Досить тих дурнуватих «годорів». Сядь.

— Годор? — здоровань доволі слухняно віддав меча Мірі, та на обличчі його читалося збентеження.

Джоджен обернувся назад, визирнув у темряву — і всі почули, як він хапнув ротом повітря.

— Що таке? — спитала Міра.

— У селі люди.

— Той чоловік, якого ми бачили?

— Інші. Озброєні. Я бачив сокиру і списи,— озвався Джоджен зовсім по-хлоп’ячому.— Коли спалахнула блискавка, я бачив, як люди там ходять під деревами.

— Скільки їх?

— Дуже багато. Не порахувати.

— Верхи?

— Ні.

— Годор,— перелякано зронив Годор.— Годор. Годор.

Бран і сам трохи налякався, тільки не хотів перед Мірою показувати.

— А що як вони сюди доберуться?

— Не доберуться,— присіла біля нього дівчина.— Навіщо їм?

— Сховатися,— похмуро сказав Джоджен.— Якщо гроза не кінчиться. Міро, можеш спуститися й двері замкнути?

— Та я їх навіть зачинити не зможу. Дерево зовсім повело. Але людей усе одно ґрати зупинять.

— Може, й не зупинять. Раптом вони замок виламають або завіси. Або пролізуть у душник, як ми зробили.

Небо розітнула блискавка, і Годор захлипав. Тоді над озером прокотився грім.

— ГОДОР! — заревів здоровань, затуливши вуха долонями й дибаючи в темряві по колу.— ГОДОР! ГОДОР! ГОДОР!

— Досить! — у відповідь гаркнув Бран.— Досить «годорів»!

Це не допомогло.

— ГО-О-ОДОР! — стогнав Годор. Міра спробувала його зловити й утішити, та він був занадто сильний. Відштовхнув її, просто плечима стенувши.— ГО-О-ОДО-О-ОР! — заверещав він, коли небо знову протяла блискавка, і навіть Джоджен уже кричав — кричав до Брана й Міри, щоб утихомирили конюшого.

— Тихо! — звелів Бран пронизливим переляканим голосом, марно тягнучись до Годорової ноги, коли той пробігав повз.

Аж тут Годор, спіткнувшись, стулив рота. Повільно похитав головою, опустився на підлогу й там усівся, схрестивши ноги. Коли гримнув грім, конюший, здається, й не почув його. Всі четверо сиділи в темній башті, боячись і дихати.

— Бране, ти що зробив? — прошепотіла Міра.

— Нічого,— похитав головою Бран.— Не знаю.

Але насправді він знав. «Я вселився в нього, як вселяюся в Літо. На якусь мить я став Годором. І це його перелякало».

— На тому боці озера щось відбувається,— сказав Джоджен.— Мені здалося, один з чоловіків указував на вежу.

«Не збираюсь я лякатися». Бран-бо королевич Вічнозимський, син Едарда Старка, він майже дорослий і до того ж варг, а не якесь там мале хлопчисько, як Рикон. От Літо б не боявся.

— Швидше за все, то якісь Амбери,— мовив він.— А може, це з гір спустилися Ноти, або Норі, або Флінти, а може, то навіть брати Нічної варти. Вони ж у чорних плащах, так, Джоджене?

— Поночі всі плащі чорні, ваша високосте. Та й блискавка спалахнула всього на мить, важко сказати, в чому вони там одягнені.

— Якби це були чорні брати,— підозріливо мовила Міра,— вони були б верхи, ні?

Аж тут Бранові дещо спало на думку.

— Це не має значення,— упевнено сказав він.— Вони до нас дістатися не зможуть, навіть якби й захотіли. Бо треба або човна мати, або про гатку знати.

— Гатка! — Міра скуйовдила Бранові чубчика й цьомкнула його в чоло.— Любий королевичу! Він має рацію, Джоджене, про гатку вони знати не можуть. Та навіть якщо й знають, вночі, під дощем, дороги вони точно не знайдуть.

— Але ж ніч закінчиться. Якщо вони тут лишаться до ранку...— Джоджен не договорив. За мить він мовив: — Он вони підкидають дров у багаття, яке розпалив перший.

Небо прошила блискавка, й вежу наповнило світло, зачорнивши сильветки присутніх. Годор гойдався вперед-назад, щось мугикаючи.

І в цю світляну мить Бран відчув страх Літа. Він заплющив два ока, а натомість розплющив третє, і людська шкура сповзла з нього, наче плащ, а сам він полинув геть з вежі...

...й опинився під дощем; живіт був добре натовчений олениною, а сам він ховався в кущах, в той час як небо над ним з гуркотом розколола блискавка. Аромат гнилих яблук і мокрого листя майже витіснив людський дух, але не до кінця. Чувся брязкіт і шурхіт людських цупких шкур, виднілися під деревами рухливі фігурки. Мимо навпомацки пройшов чоловік, натягнувши шкуру на голову й від того осліпнувши й оглухнувши. Вовк обійшов його по великій дузі, майнув позаду мокрого тернику й попід гілками яблуні. Він чув розмови, а крізь запах дощу, листя й коней пробивався різкий сморід страху...