Буря Мечів

Данерис

Дотрацькі пластуни все доповіли, як є, але Дані хотіла побачити на власні очі. Сер Джора провів її через березник і вгору на пісковиковий гребінь.

— Думаю, досить,— застеріг він на вершині.

Зупинивши коня, Дані поглянула туди, за поля, де на перепоні їй стало юнкайське військо. Білобородий учив її рахувати чисельність ворожої армії.

— П’ять тисяч,— мовила вона за мить.

— Згоден,— мовив Джора і вказав уперед.— Ось там, на флангах, перекупні мечі. Лансьєри й кінні лучники, але для ближнього бою в них є і мечі, і топори. З лівого боку — середні сини, з правого — штормокруки. Приблизно по п’ятсот вояків з кожного боку. Бачите прапори?

Юнкайська гарпія замість ланцюга стискала в пазурах батіг і залізний нашийник. Але під штандартами міста, якому служать, перекупні мечі вивісили і свої: праворуч — чотири круки поміж перехрещених блискавок, ліворуч — зламаний меч.

— Центр тримають самі юнкайці,— зауважила Дані. Здалеку їхні офіцери геть не відрізнялися від астапорських: високі яскраві шоломи й обшиті блискучими мідними дисками плащі.— У них під командуванням солдати з рабів?

— Переважно. Але вони не рівня незаплямованим. Юнкай славиться підготовкою постільних рабів, а не воїнів.

— Що скажете? Здатні ми здолати цю армію?

— Легко,— озвався сер Джора.

— Але не без крові.

Того дня, коли пав Астапор, цеглу міста добре просочила кров, хоча й здебільшого чужа.

— Битву тут ми виграти зможемо, але місто нам такою ціною не взяти.

— Ризик є, халесі. Самовдоволений Астапор був вразливий. Юнкай попереджений.

Дані зважувала. Військо рабовласників здавалося не таким уже й великим порівняно з її власним, але ж перекупні мечі — на конях. А вона-бо надто багато проїздила з дотраками, щоб не відчувати здорової поваги до кінних воїнів, які протистоять піхоті. «Незаплямовані, може, і встоять, але всі мої вільновідпущеники загинуть».

— Рабовласники люблять переговори,— мовила вона.— Перекажіть їм, що я згодна їх сьогодні вислухати у себе в наметі. І запросіть до мене також капітанів перекупних мечів. Тільки не разом. Штормокруків — на полудень, а середніх синів — на дві години пізніше.

— Як зволите,— сказав сер Джора.— Та якщо вони не прийдуть...

— Прийдуть. Їм буде цікаво поглянути на драконів і послухати мене, а розумні скористаються шансом оцінити мою силу,— вона розвернула сріблясту кобилицю.— Чекатиму на них у себе в шатрі.

Назад до свого війська Дані проводжало сланцеве небо й поривчастий вітер. Глибокий рів навколо табору вже наполовину викопали, а в гаю кишіли незаплямовані, рубаючи гілки з дерев, щоб з них гострити палі. Євнухи не могли спати в неукріпленому таборі — принаймні так запевняв Сірий Черв’як. Саме він наглядав за роботою. Дані на мить затрималася, щоб перемовитися з ним.

— Юнкай підперезав стегна свої до бою.

— От і добре, ваша світлосте. Наші жадають крові.

Коли Дані наказала незаплямованим обрати собі командирів зі своїх рядів, найбільше голосів на вище керівництво отримав Сірий Черв’як. Над ним Дані поставила сера Джору як наставника, і лицар-вигнанець казав, що юний євнух, хоч і суворий, але справедливий, швидко вчиться, невтомний і неймовірно уважний до дрібниць.

— Панство виставило проти нас невольницьку армію.

— В Юнкаї раб вивчає науку сімох стогонів і шістнадцятьох шлюбних поз, ваша світлосте. А незаплямовані вивчають науку трьох списів. Ваш Сірий Черв’як сподівається вам це довести.

Одним з перших нововведень після падіння Астапора, запроваджених Дані, була відмова від звичаю давати незаплямованим щодня нове ім’я. Переважна більшість народжених вільними людьми повернулися до своїх справжніх імен — принаймні ті з них, хто ці імена ще пам’ятав. Решта ж поназивалися на честь богів і звитяжців, а іноді зброї, коштовностей, навіть квітів, і в результаті в деяких солдатів виявилися дуже специфічні імена — як на вухо Дані. Сірий Черв’як лишився Сірим Черв’яком. Коли вона запитала чому, він одказав: «Це щасливе ім’я. Те, яке воїн отримав по народженні, було прокляте. Саме під цим іменем його забрали в рабство. А от ім’я Сірий Черв’як він витягнув того дня, коли Данерис Штормороджена звільнила його».

— Якщо дійде до битви, Сірий Черв’як має виявити мудрість, а не тільки мужність,— сказала до нього Дані.— Не вбивайте невільників, які тікатимуть з поля бою чи кинуть зброю. Що менше буде вбитих, то більше людей до нас згодом приєднається.

— Відданий вам пам’ятатиме про це.

— Я цього певна. Прийдеш до мене в намет опівдні. Хочу, щоб ти разом з рештою командирів був присутній на моїх переговорах з капітанами перекупних мечів.

Пришпоривши сріблясту, Дані заїхала в табір.

По периметру, який облаштували незаплямовані, рівними шерегами росли намети, а в самому центрі — високе золоте шатро самої Дані. Неподалік розташувався другий табір — уп’ятеро більший, він розкинувся без усілякої системи, й не було там ні ровів, ні наметів, ні чатових, ні конов’язі. Всі, хто мав коней чи мулів, спали просто поруч з ними, боячись, щоб не вкрали. Кози, вівці й виголоднілі пси вільно блукали поміж гуртів жінок, дітей і старих. Астапор Дані лишила в руках ради з колишніх рабів, до якої ввійшли цілитель, грамотій і жрець. Усі вони мудрі, думала вона, і справедливі. Та все одно десятки тисяч місцевих вирішили вирушити разом з нею в Юнкай — не схотіли лишатися в Астапорі. «Я їм місто подарувала, але більшість із них побоялися його взяти».

Різношерсте військо вільновідпущеник значно переважало її власне, але насправді принесло не так користь, як клопіт. Мабуть, лише на кожного сотого припадав віслюк, верблюд або бик; у більшості була зброя, поцуплена зі зброярень рабовласників, та тільки кожен десятий реально мав силу воювати, та й серед тих ніхто цього ніколи не вчився. Дорогою вони спустошували землю — чисто тобі сарана в сандалях. Та все одно Дані не могла змусити себе кинути їх, як наполягали сер Джора та її кровні вершники. «Я їм сказала, що вони тепер вільні. І сказати, що їм невільно до мене приєднатися, я не можу». Побачивши дим, який піднімався з їхніх багать, вона притлумила зітхання. Може, вона й отримала найкращу піхоту на світі, але отримала й найгіршу.

Перед входом у її намет стояв Аристан Білобородий, а неподалік на землі, схрестивши ноги, сидів Дужий Бельвас, куштуючи інжир з мисочки. На марші саме на них лягав обов’язок охороняти Дані. Так, Дані нарекла Джого, Аґо і Рахаро своїми ко, а не тільки кровними вершниками, але зараз вони потрібні були більше як командири дотраків, ніж її особисті охоронці. Халасар у неї був маленький, щось тридцять з гаком кінних вояків — здебільшого хлопчаків, які собі ще й косу не відростили, і згорблених старих. Та інших вершників вона не мала, а відмовлятися від них не наважувалася. Може, незаплямовані й справді найкраща піхота, як стверджує сер Джора, але ж потрібні і розвідники, і роз’їзди.

— Юнкай зібрався воювати,— сказала Дані в шатрі до Білобородого. Іррі з Джикі встелили землю килимами, а Місанді запалила ароматичну паличку, щоб напахтити закурене повітря. На подушках спали Дрогон з Рейгалом, сплівшись між собою, а от Вісеріон присів на край порожньої купелі.— Місанді, якою мовою розмовляють юнкайці — варілійською?

— Так, ваша світлосте,— відповіла дівчинка.— Діалект відрізняється від астапорського, але все зрозуміло. Себе рабовласники називають «мудре панство».

— Мудре? — Дані, схрестивши ноги, всілася на подушку, і Вісеріон, розпроставши біло-золоті крила, перелетів до неї.— Побачимо, яке воно мудре,— зронила вона, чухаючи драконячу лускату голову поза рогами.

За годину повернувся сер Джора Мормонт у супроводі трьох капітанів штормокруків. Їхні начищені шоломи були прикрашені чорним пір’ям; усі троє заявили, що за рангом і авторитетом вони рівні. Поки Іррі з Джикі розливали вино, Дані вивчала гостей. Прендал на Гезн був кряжистим гіскарцем, широколицим, з темним волоссям, у якому вже майнула сивина; бліду картянську щоку Салора Голомозого розтинав кривий шрам; Дааріо Нагарне, навіть як на тайросянина, вигляд мав геть химерний. Бороду він розділив на три хвости й пофарбував насиньо — під колір очей і кучерів, що спадали до плечей. Гострі ж вуса були пофарбовані золотом. Убрання на ньому було всіх відтінків жовтого: пінне мирське мереживо барви масла струменіло з коміра й манжетів, камзол був обшитий латунними бляшками у формі кульбабок, вигадливе гаптування прикрашало високі шкіряні чоботи до самих стегон. За пояс із позолочених кілець застромлені були м’які жовті замшеві рукавички, а нігті на пальцях були вкриті синім лаком.

Але заговорив від імені перекупних мечів Прендал на Гезн.

— Вам же ліпше, якщо заберете свій набрід подалі,— сказав він.— Астапор ви взяли підступом, але Юнкай так легко не впаде.

— П’ятсот ваших штормокруків проти десятьох тисяч моїх незаплямованих,— мовила Дані.— Я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся, але й мені ваші шанси здаються мізерними.

— Штормокруки тут стоять не самі.

— Штормокруки взагалі не стоять. Вони розлітаються за перших ударів грому. Мабуть, вам уже час розлітатися. Чула я, що перекупні мечі сумнозвісні своєю зрадливістю. Яка вам вигода лишатися вірними, коли середні сини перекинуться на другий бік?

— Цього не станеться,— незворушно промовив Прендал.— А якщо й так, то це байдуже. Середні сини — ніхто. Ми воюватимемо пліч-о-пліч з дужими юнкайськими вояками.

— Ви воюватимете пліч-о-пліч з постільними хлопчиками зі списами в руках,— хитнула вона головою, і дзвіночки-близнюки в її косі стиха дзенькнули.— Коли почнеться битва, і не мрійте про пощаду. Та якщо приєднаєтеся до мене зараз, можете залишити собі золото, яке вам платять юнкайці, ще й подуванити разом з нами здобич, а згодом, коли я поверну собі своє королівство, отримаєте ще більшу винагороду. Битиметеся на боці мудрого панства — заробите собі в заплату смерть. Чи гадаєте, що Юнкай відчинить браму, коли мої незаплямовані влаштують вам під мурами різанину?

— Жінко, брешеш тут як собака, а глузду ні краплі.

— «Жінко»? — хихикнула Дані.— Це ви мене образити хотіли? Я б могла й відповісти, якби вважала вас за чоловіків,— вона витримала його погляд.— Я — Данерис Штормороджена з дому Таргарієнів, Неопалима, мати драконів, халесі вершників Дрого й королева Сімох Королівств Вестеросу.

— Ти,— мовив Прендал на Гезн,— комонницька шльондра. І коли ми вас розіб’ємо, будеш з моїм огиром злягатися.

Дужий Бельвас висмикнув свого араха.

— Дужий Бельвас віддасть цього бридкого язика маленькій королеві, якщо її ласка!

— Ні, Бельвасе. Я цим людям пообіцяла безпеку,— посміхнулася вона.— А скажіть-но мені: штормокруки — раби чи вільні?

— Ми — братство вільних людей,— оголосив Салор.

— Добре,— підвелася Дані.— То йдіть і перекажіть братчикам мої слова. Може так статися, що дехто з них віддасть перевагу славі над смертю. Чекаю на вашу відповідь завтра зранку.

Капітани штормокруків одностайно підвелися.

— Наша відповідь — ні,— заявив Прендал на Гезн. Товариші рушили за ним геть з намету... але Дааріо Нагарне, виходячи, озирнувся й увічливо схилив голову на прощання.

За дві години прибув сам-один командувач середніх синів. Він виявився височенним браавосянином зі світло-зеленими очима й густою золотисто-рудою бородою, яка мало не до пояса йому сягала. Ім’я його було Меро, але сам він назвався Титановим Байстрюком.

Меро з порогу перехилив своє вино, зворотом долоні витер губи та хтиво втупився в Дані.

— У мене таке враження, що вдома в борделі я з твоєю сестрою-близнючкою переспав. Чи то ти й була?

— Не думаю. Такого видатного красеня я б точно запам’ятала.

— Атож. Ще жодна жінка не забула Титанового Байстрюка,— браавосянин простягнув кубок Джикі, щоб наповнила.— Може, скинеш одяг і до мене на коліна стрибнеш? Якщо мені сподобається, може, я зроблю так, що середні сини на твій бік перейдуть.

— Якщо зробиш так, що середні сини на мій бік перейдуть, може, я тебе не оскоплю.

Здоровань розреготався.

— Дівчинко, одного разу інша жінка мене зубами оскопити спробувала. Тепер у неї немає зубів, а мій меч такий самий твердий і довгий, як і був. Може, витягнути й тобі показати?

— Немає потреби. Коли мої євнухи його відчикають, зможу роздивлятися, скільки схочу,— Дані сьорбнула вина.— Щира правда, я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся. Поясни-но мені, як ви збираєтеся здолати десять тисяч незаплямованих своїми п’ятьма сотнями? Я, може, і жовторота, але й мені ваші шанси здаються мізерними.

— Середні сини за гірших шансів перемагали.

— Середні сини за гірших шансів тікали. В Когорі, коли проти них стояли Три тисячі. Чи заперечиш?

— Це трапилося давним-давно — тоді на чолі середніх синів не було Титанового Байстрюка.

— То це в тебе вони набираються мужності? — мовила Дані й обернулася до сера Джори.— Коли почнеться бій, цього вбийте першим.

— Залюбки, ваша світлосте,— посміхнувся лицар-вигнанець.

— Звісно,— провадила вона до Меро,— можете знову втекти. Ми вас не зупинятимемо. Забирайте своє юнкайське золото — і бігом.

— Якби ти бачила колись Титана Браавоського, дурне дівча, то знала б, що хвоста він ніколи не підібгає — бо не має його.

— То лишайтеся — й воюйте за мене.

— За тебе і правда варто було би повоювати,— сказав браавосянин,— і я, був би вільний, залюбки б дав тобі мого меча поцілувати. Але я взяв юнкайські гроші й дав слово.

— Гроші можна повернути,— сказала Дані.— Я тобі заплачу стільки само, і навіть більше. Ще багато міст мені завойовувати, та й на тому кінці світу на мене чекає ціле королівство. Вірно мені служитимеш — і середнім синам більше не доведеться шукати собі, до кого б найнятися на службу.

Браавосянн посмикав густу руду бороду.

— Заплатиш так само, ба й більше, а може, ще й поцілунок? Чи й не тільки поцілунок? Для такого видатного красеня, як я?

— Можливо.

— Твій язичок, гадаю, мені засмакує.

Дані відчувала, як пашить гнівом сер Джора. «Не подобаються моєму чорному ведмедю ці теревені про поцілунки».

— Поміркуй увечері про все, що я тобі сказала. Даси мені відповідь завтра вранці?

— Дам,— широко посміхнувся Титанів Байстрюк.— Даси мені карафу цього чудового вина — віднесу своїм капітанам?

— Діжку бери. Вино з пивниць доброго панства Астапора, у мене такого цілі вози.

— То дай мені воза. На знак своєї прихильності.

— Здоровий у тебе апетит!

— Я сам здоровий! Ще ж і братів чимало маю. Титанів Байстрюк самотиною не п’є.

— Гаразд, хай буде віз, якщо обіцяєш випити його за моє здоров’я.

— Згода! — гримнув Меро.— Згода, згода, згода! Три тости за тебе вип’ємо, а коли зійде сонце, принесемо тобі свою відповідь.

Та коли Меро пішов, заговорив Аристан Білобородий:

— Лиха в нього репутація, навіть у Вестеросі. Хай вас не дурять його манери, ваша світлосте. Ввечері він за вас три тости вип’є — а зранку зґвалтує.

— Бодай у цьому старий має рацію,— сказав сер Джора.— Середні сини — товариство давнє, уславилось і доблестю, але під началом Меро вони вже мало чим від бравих компанійців відрізняються. Цей чоловік небезпечний для свого наймача не менше, ніж для ворога. Ось тому він тут і крутиться. У вільних містах його більше ніхто на службу не бере.

— Мені не репутація його потрібна, а п’ятсот вершників. А як щодо штормокруків — є бодай якась надія?

— Ні,— прямо сказав сер Джора.— Той Прендал — гіскарець по крові. Швидше за все, у нього й родичі були в Астапорі.

— Шкода. Ну, може, битися ще й не доведеться. Почекаємо й побачимо, що скажуть юнкайці.

Посли від Юнкая з’явилися, коли сонце вже покотилося вниз,— п’ятдесят вершників на пишних чорних конях, а один — на великому білому верблюді. Шоломи в них були заввишки як дві голови, щоб не порушити химерні вузли, вежі й вигини наолієного волосся. Лляні спідниці й сорочки в них були пофарбовані в насичений жовтий колір, а плащі обшиті мідними кружалами.

Вершник на білому верблюді назвався Гразданом мо Еразом. Стрункий і жилавий, він усміхався так само білозубо, як і Кразнис мо Наклос до того, як Дрогон йому спалив обличчя. Волосся в нього було зібране у єдинорожий ріг, який стирчав з чола, а токар був облямований золотим мирським мереживом.

— Стародавній Юнкай і славетний, король міст,— мовив Граздан, коли Дані припросила його до себе в намет.— Мури наші міцні, шляхта в нас гонорова й запекла, а простолюд не знає страху. В наших жилах тече кров древнього Гіса, чия імперія мала давню історію вже в ті часи, коли Валірія була ще писклявим немовлям. Мудро ви вчинили, халесі, вирішивши посидіти й перемовитися. Бо легкого завоювання тут не вийде.

— Добре. Незаплямовані так і мріють трохи повоювати,— зиркнула вона на Сірого Черв’яка, який на це кивнув.

Граздан перебільшено стенув плечима.

— Якщо ви так прагнете крові, нехай вона проллється. Я чув, ви дарували своїм євнухам волю. А незаплямованим воля — як коропу крисаня,— він посміхнувся до Сірого Черв’яка, але євнух наче закам’янів.— Зацілілі знову стануть невільниками, їм доведеться відбудовувати Астапор з руїн. І з тебе ми рабиню теж можемо зробити, навіть не сумнівайся. У Лісі й Тайроші чимало будинків розпусти, де гарно заплатять за ніч з останньою з Таргарієнів.

— Приємно знати, що вам відомо, хто я,— спокійно мовила Дані.

— Я завжди пишався тим, як добре вивчив дикий і безглуздий захід,— примирливо підняв руки Граздан.— Та для чого нам розмовляти так грубо? Так, це правда, в Астапорі ви повелися як дикуни, але юнкайці — народ великодушний. Ви воюєте не проти нас, ваша світлосте. Навіщо марнувати свої сили, кидаючи їх на наші міцні мури, коли вам, щоб відвоювати батьків престол у Вестеросі, знадобиться кожен воїн? Юнкай у цій справі вам тільки удачі зичить. А на підтвердження цього я приніс вам подарунок,— він плеснув у долоні, й наперед вийшло двоє з його почту, несучи важку кипарисову скриню, окуту бронзою і золотом. Її поставили Дані під ноги.— П’ятдесят тисяч золотих марок,— улесливо мовив Граздан,— вам від доброго панства Юнкая як дружній жест. З доброї волі передане золото краще за куплене кров’ю мародерство, правда ж? Отож я кажу вам, Данерис Таргарієн: беріть скриню й ідіть собі.

Дані відкинула віко скрині маленькою ніжкою, взутою в капець. Та була повна золотих монет, як і сказав посол. Дані зачерпнула жменьку, пропустила між пальців. Котячись, монетки ясно блищали — здебільшого новенькі, зі східчастою пірамідою з одного боку й гарпією Гіса — з другого.

— Гарненькі. Цікаво, коли я візьму місто, скільки таких скринь там знайду?

— Ніскільки,— хихикнув Граздан,— бо міста ви не візьмете.

— Для вас у мене теж є подарунок,— вона захряснула віко скрині.— Три дні. На ранок третього дня ви відішлете геть своїх рабів. Усіх. Кожному чоловікові, жінці, дитині ви дасте зброю і стільки харчів, одягу, грошей і речей, скільки вони зможуть нести. Все це вони зможуть вибрати з власності своїх хазяїв — як плату за роки свого поневолення. Коли всі раби підуть, ви відчините браму й дозволите моїм незаплямованим обшукати місто й пересвідчитися, що невільників більше не лишилося. Якщо вчините так, ніхто не палитиме й не грабуватиме Юнкая, нікого з ваших людей не замордують. Мудре панство отримає свій мир і доведе, що воно і справді мудре. Що скажете?

— Скажу, що ви збожеволіли.

— Справді? — знизала плечима Дані й промовила: — Дракарис!

Їй відповіли дракони. Рейгал, засичавши, випустив дим, Вісеріон клацнув зубами, а Дрогон плюнув червоно-чорним клубком полум’я. Воно торкнулося брижів Гразданового токара — і за мить шовк спалахнув. Золоті марки посипалися на килим: це посол перечепився об скриню, лаючись і ляпаючи долонею по руці, поки Білобородий не вилив на нього карафу води, щоб загасити вогонь.

— Ви обіцяли мені безпеку! — заверещав юнкайський посол.

— А що, всі юнкайці так плачуться через пропалений токар? Я вам новий куплю... якщо ви за три дні передасте мені всіх своїх рабів. Якщо ж ні, чекайте від Дрогона палкішого поцілунку,— вона зморщила носика.— Ви обмочилися. Забирайте своє золото й ідіть, і не забудьте переказати мої слова мудрому панству.

Граздан мо Ераз тицьнув у неї пальцем.

— Ти ще поплатишся за свою пиху, шльондро! Запевняю, оці ящірки тебе не вбережуть. Хай тільки підлетять на одне льє до Юнкая — ми все небо стрілами наповнимо. Чи ти гадаєш, що вбити дракона так складно?

— Складніше, ніж убити раба. Три дні, Граздане. Перекажіть усім. Надвечір третього дня я буду в Юнкаї — відчините ви мені браму чи ні.

Коли з табору пішов юнкаєць, запала вже густа темрява. Ніч обіцялася похмура: безмісячна й беззоряна, а з заходу віяв пронизливий вологий вітер. «Яка чорна ніч!» — подумала Дані. Навколо палали багаття — маленькі жовтогарячі зорі, розсипані по пагорбах і луках.

— Пане Джоро,— попросила Дані,— закличте моїх кровних вершників.

Чекаючи на них, Дані всілася на подушки в товаристві драконів. Коли ж прийшли кровні вершники, вона заговорила:

— За годину по полуночі — саме час.

— Так, халесі,— мовив Рахаро.— Час для чого?

— Починати атаку.

— Але ж ви сказали перекупним мечам...— нахмурився сер Джора Мормонт.

— ...що чекаю на їхню відповідь завтра зранку. На сьогодні я їм нічого не обіцяла. Штормокруки нині сперечатимуться щодо моєї пропозиції. Середні сини нап’ються п’яні вином, яке я подарувала Меро. А юнкайці вірять, що в них є три дні. Візьмемо їх під покровом ночі.

— Вони мають розвідників, які нас помітять.

— У темряві видно тільки сотні багать,— сказала Дані. Якщо взагалі щось видно.

— Халесі,— сказав Джого,— з розвідниками я упораюся. Це не справжні вершники — работоргівці на конях.

— Атож,— погодилася вона.— Гадаю, напасти слід з трьох боків. Сірий Черв’яче, твої незаплямовані ударять з правого й лівого боків, а мої ко поведуть кінноту клином по центру. Солдатам-рабам не встояти проти кінних дотраків,— посміхнулася вона.— Певна річ, я ще молоденька дівчина й на війні не розуміюся. Що скажете ви, мілорди?

— Я скажу, що ви — істинна сестра Рейгара Таргарієна,— озвався сер Джора зі скорботною півусмішкою.

— Так,— підтвердив Аристан Білобородий,— і королева.

Щоб виробити план в усіх подробицях, знадобилася година. «Починається найнебезпечніший момент»,— подумала Дані, коли командувачі повернулися до своїх загонів. Лишалося тільки сподіватися на те, що темрява приховає від ворогів усі приготування.

Близько полуночі привід для паніки дав сер Джора: він влетів у намет, відштовхнувши з дороги Дужого Бельваса.

— Незаплямовані зловили перекупного меча, який намагався прокрастися в наш табір.

— Шпигун?

Це її налякало. Піймали одного, а скількох не помітили?

— Заявляє, що приніс дарунки. Це той жовтий блазень з синьою чуприною.

Дааріо Нагарис.

— Оцей. Що ж, вислухаю його.

Коли лицар-вигнанець привів Дааріо, Дані подумала: чи є ще на світі двоє настільки різних людей? Тайросянин був світлошкірий, а сер Джора — смаглявий; гінкий, а лицар — м’язистий; кучерявий, а вигнанець — лисуватий; з гладенькою шкірою, а Мормонт — волохатий. До того ж лицар одягався просто, в той час як на тлі Дааріо і павич видався б сірим; щоправда, цього разу він накинув цупкого чорного плаща на своє пишне ясно-жовте вбрання. На плечі він тримав тяжку парусинову торбину.

— Халесі,— вигукнув він,— я приніс дарунки і приємні новини. Штормокруки ваші,— усміхнувся він, і в роті в нього зблиснув золотий зуб.— Як і сам Дааріо Нагарне!

Дані вагалася. Якщо тайросянин тут просто шпигує, ця його заява, можливо, не більш як спроба врятувати власну голову.

— А що сказали Прендал на Гезн і Салор?

— Небагато,— Дааріо перевернув торбину догори дриґом, і на килим висипалися голови Салора Голомозого і Прендала на Гезна.— Мої дарунки повелительці драконів.

Вісеріон занюхав кров, яка цебеніла з Прендалової шиї, і випустив стовп вогню просто в обличчя мерця; безкровні щоки почорніли й набубнявіли пухирями. Дрогон з Рейгалом на запах смаженини оживилися.

— Це ви зробили? — Дані мало не знудило.

— А хто ж іще!

Якщо дракони і бентежили Дааріо Нагариса, він це добре приховував. На них він звертав приблизно стільки ж уваги, як міг би на трьох кошенят, які граються з мишкою.

— Навіщо?

— Бо ви така вродлива! — відгукнувся він; руки в нього були великі й дужі, а в суворих блакитних очах і великому горбатому носі було щось від лютого й водночас препишного хижого птаха. Проте його вбрання, хай яке багате, було добряче поношене: на чоботах проступили плями солі, лак на нігтях облупився, мереживо пожовкло від поту, а поділ плаща, Дані бачила, обтріпався.— Прендал забагато балакав, а сказав замало. А Салор задирав носа, наче в нього шмарклі зі щирого золота,— провадив він, поклавши навхрест долоні на руків’я своїх клинків — на кривий дотрацький арах при лівому боці й мирський стилет при правому. Ці руків’я являли собою пару золотих жінок — голих і в розпусних позах.

— Добре ви володієте цими чудовими клинками? — запитала Дані.

— Вам би це могли сказати Прендал з Салором, якби могли говорити. Дні, коли я не кохався з жінкою, не зарізав ворога й не поїв вишуканої страви, я не вважаю прожитими... а прожитих днів я нарахую стільки, як зірок на небі. Вбивство я перетворив на мистецтво, акробати й вогнетанцюристи благають богів стати бодай наполовину такими ж спритними, як я, і бодай на чверть такими ж граційними. Я б міг вам перелічити імена всіх, кого я вбив, та поки я закінчу, дракони ваші виростуть завбільшки з замок, мури Юнкая розсиплються на жовтий порох, а зима прийде, піде і прийде знову.

Дані розсміялася. А їй подобався цей козиристий Дааріо Нагарне.

— Витягни меча та присягни мені на вірність!

Не встигла вона оком змигнути, як арах Дааріо вислизнув з піхов. Смиренність тайросянина була така ж перебільшена, як і все в ньому,— він знагла кинувся долілиць їй під ноги.

— Меч мій — ваш. Життя моє — ваше. Любов моя — ваша. Кров, тіло, пісні — все віднині належить вам. Я житиму й помру за вашим наказом, біла королево.

— Живи,— сказала Дані,— і повоюй цієї ночі за мене.

— Не дуже мудре рішення, королево,— Сер Джора кинув на Дааріо холодний і важкий погляд.— Ліпше потримайте його тут під вартою, поки битва не закінчиться нашою перемогою.

Дані якусь мить поміркувала, а тоді похитала головою.

— Якщо він зможе перетягнути на наш бік штормокруків, у нас буде ефект несподіванки.

— Та якщо він нас зрадить, не буде ніякої несподіванки.

Дані знову опустила погляд на перекупного меча. А він так до неї посміхнувся, що вона, зашарівшись, відвела очі.

— Не зрадить.

— Звідки вам знати?

Вона вказала на дві почорніли кулі, що їх — шматок по кривавому шматку — пожирали дракони.

— Ось вам доказ його щирості. Дааріо Нагарне, нехай ваші штормокруки будуть готові вдарити з тилу на юнкайців, коли ми почнемо атаку. Ви зможете безпечно дістатися назад?

— Якщо мене зупинять, скажу, що виходив на розвідку, але нічого такого не помітив,— тайросянин звівся на ноги, уклонився й вислизнув геть.

А сер Джора Мормонт затримався.

— Ваша світлосте,— сказав він прямо, навіть занадто прямо,— це була помилка з вашого боку. Ми про цього чоловіка нічогісінько не знаємо...

— Ми знаємо, що він — неперевершений боєць.

— Неперевершений базіка, ви маєте на увазі.

— Він перетягне на наш бік штормокруків.

«А ще в нього блакитні очі».

— П’ятсот перекупних мечів сумнівної благонадійності.

— В такі часи будь-чия благонадійність сумнівна,— нагадала йому Дані. «Та й мене все одного ще двічі зрадять — раз за золото і раз за любов».

— Данерис, я втричі за тебе старший,— сказав сер Джора.— І добре знаю, які чоловіки олживі. Мало кому можна довіряти, і Дааріо Нагарне уже точно не один з таких. Навіть борода в нього неправдивого кольору.

Дані розсердилася.

— А у вас, значить, борода правдивого кольору, це ви хочете сказати? І ви — єдиний, кому я маю довіряти?

— Такого я не казав,— напружився він.

— Та ви щодня це кажете! Піят Прі — брехун, Заро — змовник, Бельвас — хвалько, Аристан — найманий убивця... чи ви гадаєте, що я — невинна дівчинка, яка не вміє читати між рядків?

— Ваша світлосте...

Але вона пішла в наступ.

— Ви для мене були завжди другом кращим, ніж будь-хто, братом кращим, ніж Вісерис. Ви — номер один у моїй королівській варті, командувач мого війська, мій найцінніший радник, мій добрий правиця. Я вас ціную, поважаю і дорожу вами, але я не жадаю вас, Джоро Мормонт, і я вже втомилася від того, що ви намагаєтеся усунути від мене всіх інших чоловіків, щоб я могла покладатися на вас і лише на вас. Це не допоможе — я не зможу полюбити вас більше.

Коли Дані тільки заговорила, Мормонт побуряковів, та коли вона замовкла, обличчя його знову зблідло. Він мов закам’янів.

— Як наказує королева,— кинув він коротко й холодно.

Але Дані розпалилася за двох.

— Атож,— мовила вона,— королева наказує. Йдіть до незаплямованих, сер. Вам ще сьогодні воювати і перемагати.

Щойно він пішов, Дані кинулася на подушки поряд з драконами. Не збиралася вона так різко розмовляти з сером Джорою, але його нескінченна підозріливість нарешті пробудила і в ній дракона.

«Він мене пробачить,— запевняла вона себе.— Я-бо його сюзерен». Тут Дані зловила себе на міркуваннях, чи не мав він рації щодо Дааріо. Зненацька їй стало страшенно самотньо. Міррі Маз-Дуур пообіцяла, що вона вже ніколи не зможе народити живу дитину. «Зі мною згине і дім Таргарієнів». Ця думка засмутила її.

— Моїми дітьми будете ви,— звернулася Дані до драконів,— моїми трьома лютими дітьми. Аристан каже, дракони живуть довше за людей, тож ви, коли я помру, і далі житимете.

Дрогон, вигнувши шию, куснув її за руку. Зуби в нього були дуже гострі, але отак граючись, він ніколи не кусав до крові. Дані розсміялася, заходилася качати його туди-сюди, аж поки він не загарчав, ляскаючи хвостом, як батогом. «А він довший, ніж був,— побачила вона,— а завтра ще підросте. Вони тепер швидко ростуть, а коли виростуть, то стануть мені за крила». Верхи на драконі вона зможе сама вести своє військо в бій, як в Астапорі, та нині вони ще замалі, щоб витримати її вагу.

На табір опустився спокій, проминула полуніч. Дані лишалася зі служницями в шатрі, а Аристан Білобородий з Дужим Бельвасом стояли на чатах. «Найважче — це чекати». Сидіти в наметі згорнувши руки, в той час як без неї ведеться бій... Дані знову почувалася малою дитиною.

Черепашачим кроком повзли години. Навіть потому як Джикі масажем розслабила їй спину, Дані не змогла заснути. Місанді запропонувала заспівати їй колискову лагідних людей, але Дані похитала головою.

— Приведіть Аристана,— звеліла вона.

Коли прийшов старий, вона сиділа, загорнувшись у гракарову шкуру, чий затхлий дух досі нагадував їй про Дрого.

— Не можу спати, коли за мене помирають люди, Білобородий,— сказала Дані.— Розкажіть, будь ласка, ще щось про мого брата Рейгара. Мені сподобалася та історія, що ви розповіли на кораблі,— як він вирішив стати воїном.

— Приємно це чути від вашої світлості.

— Вісерис казав, наш брат переміг на безлічі турнірів.

Аристан шанобливо схилив білу голову.

— Не мені заперечувати слова його світлості...

— Але? — скинулася Дані.— Розкажіть. Я наказую.

— Ніхто не ставить під сумнів доблесть королевича Рейгара, але він нечасто виїздив на арену. Ніколи не любив він мелодію мечів, як її любив Роберт або Джеймі Ланістер. Він до цього ставився як до обов’язку, покладеного на нього світом. Але виконував він його добре — він усе робив добре. Такий у нього був характер. Однак радості від цього він не отримував. Подейкували, свою ліру він любив більше, ніж сулицю.

— Але він напевно переміг на кількох турнірах,— розчаровано мовила Дані.

— Замолоду його світлість чудово проявив себе на турнірі у Штормокраї, здолавши лорда Стефона Баратеона, лорда Джейсона Малістера, Червоного Гада Дорнського й таємничого лицаря, який виявився сумнозвісним Саймоном Тойном, ватажком розбійників з королівського лісу. У поєдинку з сером Артуром Дейном він того дня зламав дванадцять списів.

— І став чемпіоном, так?

— Ні, ваша світлосте. Ця честь дісталася іншому лицарю королівської варти, який в останній сутичці скинув королевича Рейгара з сідла.

Дані й чути не хотіла, що Рейгара хтось там скинув з сідла.

— А в яких турнірах мій брат переміг?

— Ваша світлосте,— завагався старий.— Він переміг у найголовнішому турнірі.

— І в якому ж це? — поцікавилася Дані.

— В турнірі, який улаштував лорд Вент у Гаренхолі на Божому Оці, в рік оманливої весни. Видатна була подія. Крім двобоїв, за давньою традицією була ще рукопашна серед сімох лицарських команд, змагання зі стрільби з луків і метання топора, верхові перегони, конкурс співців, лицедійська вистава та ще чимало змагань і забав. Лорд Вент був і багатий, і щедрий. Нагороди він пропонував чималі, тож і охочих зібралися сотні. Навіть ваш царствений батько приїхав у Гаренхол, хоча багато років уже не полишав Червоної фортеці. На той турнір з’їхалися найзаможніші лорди й найсильніші звитяжці з усіх Сімох Королівств, але всіх їх перевершив королевич Драконстону.

— Це ж той турнір, коли він коронував Ліанну Старк королевою кохання і краси! — вигукнула Дані.— Там була князівна Елія, його дружина, а мій брат усе одно віддав корону тій Старківні, а пізніше викрав її у судженого. Як він так міг? Невже дорнянка так погано з ним обходилася?

— Не мені судити про те, що було на серці у вашого брата, ваша світлосте. Князівна Елія була доброю і душевною пані, тільки дуже слабкого здоров’я.

Дані щільніше загорнулась у лев’ячу шкуру.

— Вісерис якось сказав, що це все моя провина, що я народилася запізно...— (Тоді, вона пригадувала, вона гаряче це заперечувала і навіть бовкнула Вісерису, що це він винен, адже не народився дівчинкою. За таку образу він жорстоко її побив).— Якби я народилася вчасно, казав він, Рейтар одружився б зі мною, а не з Елією, і все вийшло б інакше. Якби Рейтар мав щастя з дружиною, не шукав би його зі Старківною.

— Можливо, ваша світлосте,— Білобородий мить помовчав.— Але, мені здається, щастя було Рейтарові чуже.

— Він з ваших оповідей такий маркітний! — запротестувала Дані.

— Не маркітний, ні, але... була якась меланхолійність у королевичі Рейтарі, якесь відчуття...— знов завагався старий.

— Кажіть,— наполягала Дані.— Відчуття...

— ...приреченості. Він народився в горі, королево, й усі його дні над ним нависала ця тінь.

Про Рейгарове народження Вісерис заговорив тільки одного разу. Мабуть, історія ця надто його засмучувала.

— Його переслідувала тінь Літнього Палацу, так?

— Так. І все одно королевич любив Літній Палац більше за всі інші. Час від часу він туди навідувався — з лірою удвох. Навіть лицарі королівської варти туди його не супроводжували. Він любив спати у зруйнованому палаці, під місяцем і зорями, і щоразу, повертаючись, привозив нову пісню. Слухаючи, як він грає на своїй срібнострунній лірі та співає про сутінки, сльози і смерть королів, неможливо було позбутися відчуття, що співає він про себе і про своїх любих.

— А Узурпатор? Він теж співав сумних пісень?

— Роберт? — хихикнув Аристан.— Роберт любив смішні пісні, сороміцькі — що більше, то краще. Співав він тільки напідпитку, й переважно такі пісеньки як «Діжка елю», або «П’ятдесят чотири бочки», або «Бурмило і дівиця мила». Роберт був...

Як один, дракони підкинули голови й загарчали.

— Коні! — Дані скочила на ноги, вчепившись у лев’ячу шкуру. Надворі щось прогуркотів Дужий Бельвас, почулися інші голоси, тоді тупотіння численних копит.— Іррі, піди поглянь, хто...

Запинало в намет відсунулося, й увійшов сер Джора Мормонт. Він припав порохом, був у плямах крові, та загалом після бою вигляд мав незлий. Опустившись перед Дані на одне коліно, лицар-вигнанець мовив:

— Ваша світлосте, я приніс вам звістку про перемогу. Штормокруки перекинулися на наш бік, раби не встояли, а середні сини, як ви і передбачали, так напилися, що не змогли воювати. Двісті загиблих — переважно юнкайці. Раби їхні покидали списи й повтікали, а перекупні мечі здалися. У нас кілька тисяч полонених.

— Наші втрати?

— Дюжина. Може, й менше.

Тільки тоді вона дозволила собі всміхнутися.

— Підведіться, мій добрий хоробрий ведмедю. Граздана взяли? Або Титанового Байстрюка?

— Граздан пішов у Юнкай переказати ваші умови,— сер Джора зіп’явся на ноги.— Меро втік, зрозумівши, що штормокруки перекинулися на наш бік. На нього вже полюють. Довго йому бігати не вдасться.

— Дуже добре,— сказала Дані.— Даруйте життя всім, хто присягне мені на вірність,— незалежно від того, перекупні мечі це чи невільники. Якщо до нас захоче приєднатися значна кількість середніх синів, лишимо їхній загін як є.

Наступного дня здолали останні три милі до Юнкая. Це місто було збудоване з жовтої цегли, а не з червоної, та в усьому іншому було копією Астапора з його мурами, що вже почали кришитися, з високими східчастими пірамідами й велетенською гарпією над брамою. Мури й вежі були обліплені арбалетниками та пращниками. Сер Джора з Сірим Черв’яком розвертали бойові порядки, Іррі з Джикі ставили шатро, а Дані в очікуванні присіла.

На ранок третього дня брама міста розчахнулася, й показалася вервечка рабів. Дані, сівши на сріблясту, виїхала їх привітати. Коли вони проходили, маленька Місанді повторювала їм, що своєю свободою вони завдячують Данерис Штормородженій, Неопалимій, королеві Сімох Королівств Вестеросу й матері драконів.

— Миса! — крикнув до Дані коричневошкірий чоловік. На плечі в нього сиділа дитина — маленька дівчинка, яка тоненьким голосом повторювала те саме слово: — Миса! Миса!

— Що це вони кричать? — поглянула Дані на Місанді.

— Це по-гіскарському, давньою чистою мовою. Означає «матір».

Дані відчула порожнечу в грудях. «Ніколи не народити мені живу дитину»,— пригадала вона. Коли вона підносила долоню, її рука тремтіла. Можливо, вона усміхалася. Мабуть, таки всміхалася, бо чоловік широко всміхнувся у відповідь і закричав знову, і його крик підхопили інші.

— Миса! — гукали вони.— Миса! Миса!

Всі вони всміхалися до неї, тягнулися до неї, опускалися перед нею навколішки. «Мейла»,— називали її одні, а інші гукали: «Ейлала», «Каті» або «Тато»,— та всіма мовами означало це одне й те саме. «Мати. Вони кличуть мене матір’ю».

Виголос наростав, ширився, посилювався. Він був уже такий гучний, що налякав кобилу, і та, позадкувавши, затрусила головою і замотала сріблясто-сірим хвостом. Він був уже такий гучний, що, здавалося, від нього здригалися жовті мури Юнкая. Щомиті з брами виливалися нові й нові невільники, які, підходячи ближче, підхоплювали клич. Вони вже бігли до Дані, штовхалися, спотикалися, сподіваючись торкнутися її руки, погладити гриву її коня, поцілувати їй ногу. Бідолашні кровні вершники не могли їх усіх втримати, навіть Дужий Бельвас стривожено кректав і буркотів.

Сер Джора переконував її від’їхати, але їй пригадалося марення, яке вона бачила в Домі Невмирущих.

— Вони мене не скривдять,— запевнила Дані.— Це мої діти, Джоро.

Вона розсміялася, підбила п’ятами кобилу в боки й поїхала їм назустріч, і дзвіночки в її косах солодко заспівали про перемогу. Дані повела кобилу ступою, тоді клусом, а далі пустила вчвал, і коса її заметлялася за спиною. Перед нею розступалися звільнені раби.

— Мати! — вихоплювалося з сотень горлянок, з тисяч, з десятків тисяч.— Мати! — співали люди, а їхні пальці легко торкалися її ніг, коли вона пролітала повз.— Мати! Мати! Мати!