Буря Мечів

Арія

Дощі починались і закінчувались, а от небо частіше бувало сірим, ніж блакитним, і в усіх струмках піднялася вода. Ранком на третій день Арія запримітила, що мох чомусь росте не з того боку дерев.

— Ми не в той бік їдемо,— сказала вона Гендрі, проїжджаючи повз особливо моховитий в’яз.— Зараз ми їдемо на південь. Бачиш, як мох росте на стовбурі?

Відкинувши густу чорну чуприну з очей, хлопець відповів:

— Ми їдемо по дорозі, ось і все. А в цьому місці дорога звернула на південь.

«Та ми весь день їхали на південь,— хотілося їй заперечити.— І вчора теж, хоча й рухалися річищем струмка». Але вчора вона не надто звертала на це увагу, тому аж такої певності не мала.

— Боюся, ми заблукали,— мовила вона тихо.— Не слід було від’їжджати від ріки. Їхали б собі берегом — і все.

— Ріка крутиться і звивається,— озвався Гендрі.— Кажу тобі, це просто коротший шлях. Секретна розбійницька дорога. Лим з Томом і рештою тут усе життя живуть.

Що ж, це правда. Арія закусила губу.

— Але ж мох...

— З цими дощами в нас самих скоро з вух мох проросте,— невдоволено буркнув Гендрі.

— Тільки з південного вуха,— уперто заявила Арія. Не було сенсу переконувати Бугая. Але ж відтоді як Пиріжок відколовся, у неї лишився єдиний друг — Гендрі.

«Шарна хоче, щоб я для неї хліб випікав,— пояснив Пиріжок у день розлуки.— Та й усе одно я вже втомився від дощів, натертих сідлом водянок і постійного страху. А тут є ель і кролятина. І хліб стане смачніший, якщо пектиму його я. От побачите, коли повернетеся. Ви ж повернетеся, правда? Коли війна закінчиться? — і, раптом пригадавши, хто вона така, додав, почервонівши: — Міледі».

Арія гадки не мала, чи війна взагалі колись закінчиться, але кивнула. «Вибач, що тоді тебе віддубасила,— сказала вона. Пиріжок — дурний і боягузливий, але ж вони разом від самого Королівського Причалу, і вона вже звикла до нього.— І носа тобі зламала».

«І Лимові теж,— широко посміхнувся Пиріжок.— Гарно було».

«А от Лимові не сподобалося,— похмуро відгукнулася Арія. Але час уже було їхати. Пиріжок запитав, чи можна поцілувати міледі ручку, й Арія буцнула його кулаком у плече.— Не називай мене так! Ти — Пиріжок, а я — Арі».

«Тут я вже не Пиріжок. Шарна кличе мене просто Хлопець. І другого хлопця так само кличе. Ото плутанина буде!»

Вона й не підозрювала, що так за ним скучатиме, хоча трішки її розраджувала присутність Гарвіна. Вона розповіла йому про його батька Галлена — про те, як натрапила на нього, присмертного, у стайні в Червоній фортеці в день утечі. «Він завжди казав, що помре на стайні,— мовив на це Гарвін,— от тільки ми гадали, він загине від якогось норовливого огира, а не від зграї левів». Ще Арія розповіла про Порена, про втечу з Королівського Причалу та ще багато чого з нещодавніх подій, але не згадала про конюшого, якого заколола Голкою, і про вартого, якому перерізала горлянку, щоб вирватися з Гаренхолу. Розповідати Гарвіну — це майже як розповідати батькові, а бувають такі речі, якими і з батьком ділитися нестерпно.

Не обмовилася вона і про Джакена Г’ґара та про три смерті, які він їй завинив і якими розплатився. Залізну монетку, яку він їй дав, Арія заховала собі під пояс, та іноді поночі витягала, пригадуючи, як розтануло, як перемінилося його обличчя, коли він провів по ньому рукою. «Валар моргуліс»— пошепки промовляла Арія.— Сер Грегор, Дансен, Полівер, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі, король Джофрі.

З двадцятьох вічнозимських вояків, яких батько відіслав з Бериком Дондаріоном, заціліло тільки шестеро, розповів Гарвін, та й ті зараз розсіяні.

— Це була пастка, міледі. Лорд Тайвін послав Гору-на-коні на той бік Червоного Зубця з вогнем і мечем, сподіваючись заманити вашого батька. Так усе спланував, щоб лорд Едард сам рушив на захід боротися з Грегором Кліганом. Якби він таки рушив, його там-таки й убили б або полонили, щоб обміняти на Куця, який на той час був бранцем у вашої леді-матері. От тільки Царевбивця гадки не мав про план лорда Тайвіна й, почувши про братове полонення, напав на вашого батька просто на вулицях Королівського Причалу.

— Я пам’ятаю,— сказала Арія.— Він убив Джорі.

Джорі, коли не сварився, щоб вона не крутилася під ногами, завжди до неї усміхався.

— Він убив Джорі,— підтвердив Гарвін,— а батько ваш зламав ногу, коли на нього кінь упав. От лорд Едард і не зміг поїхати на захід. Натомість відіслав лорда Берика з двадцятьма власними вояками і ще двадцятьма вічнозимськими, і мене серед них. Були з нами й інші. Торос і сер Реймун Дарі зі своїми людьми, сер Гладен Вайлд і ще такий собі лорд на ім’я Лотар Малері. Але на Балаганному Броді на нас уже чатував Грегор з вояками, що ховалися на обох берегах. Коли ми перейшли ріку, він напав на нас і з фронту, і з тилу водночас.

У мене на очах Гора-на-коні зарубав Реймуна Дарі одним-єдиним ударом такої сили, що відтяв йому руку в лікті й забив коня, на якому Дарі сидів. З ним тоді загинув і Гладен Вайлд, а лорда Малері скинули з коня, й він потонув. Зусібіч були леви, і я вже гадав, що приречений разом з усіма, та Алін віддав кілька наказів, перешикував лави, й усі, хто ще сидів на конях, згрупувалися навколо Тороса та пробили собі дорогу з оточення. Зранку нас було сто двадцять, а надвечір лишилося не більш як сорок, а лорд Берик отримав тяжке порання. Вночі Торос йому з грудей витягнув футовий уламок списа, а дірку, що від нього лишилася, залив киплячою оковитою.

Всі ми певні були, що його милість до ранку помре. Але Торос поклав його біля вогню і всеньку ніч молився з ним, і на ранок він не тільки не помер, а ще й почувався краще. Тільки за два тижні він зміг сісти на коня, але його мужність додавала нам сили. Він повторював нам, що війна для нас на Балаганному Броді не закінчилася, а, навпаки, тільки почалася, і за кожного полеглого ворог заплатить десятикратно.

На той час воєнні дії вже проминули нас. Гора-на-коні зі своїм загоном — то був лише авангард війська лорда Тайвіна. Вся ця потуга перетнула Червоний Зубець і заполонила приріччя, палячи все на своєму шляху. Ми ж були такі нечисленні, що могли хіба що влаштовувати наскоки на їхній ар’єргард, але ми самі себе запевняли, що скоро вже приєднаємося до короля Роберта, який виступить на захід, щоб розчавити повстання лорда Тайвіна. І тут ми дізналися, що Роберт помер, і лорд Едард також, а на Залізний трон зійшов вилупок Серсі Ланістер.

Світ наче перевернувся догори дриґом. Розумієте, нас-бо відсилав королівський правиця воювати з беззаконниками, а тепер ми самі перетворилися на беззаконників, а королівським правицею став лорд Тайвін. Дехто хотів тоді здатися, та лорд Берик і чути про це не волів. Ми — королівські солдати, казав він, а ці леви знущаються з королівського народу. Якщо не можемо воювати за Роберта, воюватимемо за народ, поки не загинемо до ноги. Отак ми і воювали, і відбувалося щось дивовижне. На місце кожного солдата, якого ми втрачали, ставало двоє нових. Було серед них трохи лицарів і зброєносців шляхетного роду, та переважно приходили прості селяни, музики й шинкарі, служки й шевці, прибилося навіть двійко септонів. Чоловіки з усіх верств, жінки, діти, собаки...

— Собаки? — перепитала Арія.

— Ага,— широко всміхнувся Гарвін.— В одного з наших хлопців пси люті як шляк.

— От мені б гарного лютого пса,— замріяно мовила Арія.— На левів тренованого.

Колись у неї була деривовчиця Наймірія, от тільки Арії довелося її прогнати, жбурляючи в неї каміння, щоб вовчицю не вбила королева. Цікаво, думала Арія, а деривовк здатен загризти лева?

По обіді знов дощило, і це затягнулося до самого вечора. На щастя, беззаконники всюди мали друзів, тож не треба було ставати табором просто неба чи шукати прихистку під дірявими дахами, як частенько доводилося їм з Пиріжком і Гендрі.

Того вечора заночували у спаленому покинутому селі. Принаймні здавалося, що воно покинуте, поки Джек-Щасливець не засурмив у свій мисливський ріжок — дав два короткі сигнали і два довгі. Тоді з-поміж руйновища і зі схронів повилазив розмаїтий люд. Селяни принесли ель, сушені яблука й трохи черствого вівсяного хліба, а беззаконники мали з собою гуску, яку дорогою підстрелив Ангай, тож вечерю того дня можна було прирівняти до бенкету.

Арія саме обгризала останній шматочок м’яса з крильця, коли один із селян, звертаючись до Лима Лимонного Плаща, мовив:

— Десь два дні тому тут люди проїздили, шукали Царевбивцю.

— Хай краще в Річкорині пошукають,— пирхнув Лим.— У найглибших підземеллях, гарних і вогких.

Його ніс, червоний, розбитий і набряклий, нагадував розчавлене яблуко, тож Лим був не в гуморі.

— Та ні,— заперечив інший селюк,— він утік.

Царевбивця! Арія відчула, як волоски на шиї стають сторч. Затамувавши подих, вона дослухалася.

— Невже це правда? — мовив Том Сімка.

— Ніколи не повірю,— втрутився одноокий в іржавому циліндричному шоломі. Решта беззаконників кликали його Джеком-Щасливцем, хоча Арії не здавалося, що втратити око — таке вже щастя.— Я ті підземелля на власній шкурі випробував. Як він міг утекти?

На це селюки хіба що знизували плечима. Зеленобородий, погладивши густі зелені з сивиною бакенбарди, сказав:

— Вовки в крові потонуть, якщо Царевбивця знову на волі. Треба Торосу сказати. Цар світла покаже йому Ланістера в полум’ї.

— Ось і тут горить чудове багаття,— посміхнувся Ангай.

Зеленобородий, розреготавшись, ляснув його по вуху.

— Я тобі що — на жерця схожий, Лучнику? Як Пелло Тайроський зазирне в полум’я, тільки бороду собі підпалить.

Лим, хруснувши пальцями, мовив:

— Хіба не захоче лорд Берик піймати Джеймі Ланістера?..

— А він його повісить, Лиме? — запитала одна з місцевих жінок.— Недобре вішати такого красеня.

— Перше суд! — сказав Ангай.— Лорд Берик завжди спочатку судить, самі знаєте,— посміхнувся він.— А тоді вже вішає.

Присутні вибухнули сміхом. А Том, провівши пальцями по струнах ліри, затягнув пісню.

В теплі й сухості поміж Гендрі й Гарвіна Арія деякий час дослухалася до співу, та очі в неї заплющувалися, і вона поринула в сон. Їй наснилася домівка: не Річкорин, а Вічнозим. Тільки сон був недобрий. Вона стояла сама-одна під замком, по коліно в болоті. Бачила попереду сірі мури, та коли рушила до брами, кожен крок давався важче за попередній, а замок танув і танув, і граніт уже більше нагадував дим. А ще були вовки: сірі й худі, вони бігали між дерев, оточуючи її зусібіч і блискаючи очима. Щоразу, поглядаючи на них, вона відчувала в роті присмак крові...

Наступного ранку вирішили з’їхати з дороги й податися напростець через лани. Дмухав вітер, ганяючи під копитами коней сухе брунатне листя, та принаймні не падав дощ. З-за хмари визирнуло сонце таке яскраве, що Арії довелося натягнути на самі очі каптур.

І тут вона різко зупинила коня.

— Ми їдемо не туди!

— Що, знову мох? — буркнув Гендрі.

— Подивися на сонце,— сказала вона.— Ми їдемо на південь! — Арія пошукала в саквах карту — показати всім.— Не слід було відходити від Тризуба. Дивіться,— розгорнула вона карту на коліні. Тепер на неї витріщалися вже всі.— Бачите, ось Річкорин, між річок.

— Тут така справа,— зронив Джек-Щасливець,— ми добре знаємо, де Річкорин. Кожен з нас.

— Ви їдете не в Річкорин,— прямо сказав дітям Лим.

«А я ж була зовсім поряд,— подумала Арія.— Нехай би забирали собі коней. Решту шляху можна було пройти й пішки». Вона пригадала свій сон — і закусила губу.

— І не дивись так ображено, дитинко,— сказав Том Семиструнець.— Ніхто вас не скривдить, даю тобі слово.

— Слово брехуна!

— Ніхто вам не брехав,— заперечив Лим.— Ми вам нічого не обіцяли. Не нам вирішувати, як з вами вчинити.

Однак Лим тут не головний — не більше, ніж Том; головний тут тайросянин Зеленобородий. Арія обернулася до нього.

— Відвезіть мене в Річкорин — отримаєте винагороду,— відчайдушно мовила вона.

— Маленька,— відповів на це Зеленобородий,— просту білку селянин може облупити та юшку з неї зварити, та якщо на дереві йому трапиться золота білка, він несе її своєму лордові, бо як не віднесе — пожалкує.

— Я не білка! — відтяла Арія.

— Білка,— розсміявся Зеленобородий.— Маленька золота білочка, яка скоро зустрінеться з лордом Лискавкою, хоче вона чи ні. А він уже знатиме, що з тобою робити. Можу закластися, що він відішле тебе назад до леді-матері, як ти й хотіла.

— Ага,— кивнув Том Семиструнець,— це на лорда Берика схоже. Він з вами вчинить по правді, от побачиш.

Лорд Берик Дондаріон. Арії пригадалося все, що вона чула в Гаренхолі — і від ланістерівців, і від кривавих лицедіїв. Лорд Берик, лісовий дух. Лорд Берик, якого вбив Варго Гоут, а перед ним — сер Ейморі Лорч, а ще двічі — Гора-на-коні. «Якщо він не відправить мене додому, я, може, теж його вб’ю».

— Навіщо мені до лорда Берика? — спитала вона тихо.

— Ми відвозимо йому всіх високородних полонених,— пояснив Ангай.

Полонених! Арія зробила глибокий вдих, щоб втишити серце. «Спокійна як стояча вода». Зиркнувши на вершників-беззаконників, вона розвернула морду свого коня. «Зараз, метка як змія»,— подумала вона, підбиваючи рисака п’ятами під боки. Прорвавшись рівно поміж Зеленобородого й Джека-Щасливця, вона ковзнула оком по враженому обличчю Гендрі, чия кобила відскочила з її дороги. Й от уже Арія в чистому полі — тікає.

На північ чи на південь, на схід чи на захід — байдуже. Дорогу в Річкорин вона відшукає пізніше, головне — відірватися. Нахилившись у сідлі уперед, Арія послала коня вчвал. Позаду беззаконники, лаючись, кликали її назад. Вона й не думала їх слухати, та коли озирнулася, її наздоганяло четверо — Ангай, Гарвін і Зеленобородий їхали перші, а за ними — Лим у своєму великому жовтому плащі, який ляскав на вітру.

— Прудко як олень,— шепнула Арія до коня.— Біжи, біжи.

Арія мчала через брунатні бур’янисті поля, крізь високу — до пояса — траву й гори всохлого листя, що розвихрювалось і розліталося з-під копит коня. Ліворуч, бачила Арія, росте ліс. «Там я зможу відірватися». В кінці поля тягнулася суха канава, та Арія перелетіла її, не зупиняючись, і пірнула між в’язів, тисів і беріз. Кинула швидкий погляд назад: Ангай з Гарвіном насідали їй на п’яти. Однак Зеленобородий відстав, а Лима вона взагалі не бачила.

— Швидше,— просила вона коня,— ти можеш, ти можеш.

Вона заїхала поміж двох в’язів, навіть не глянувши, з якого боку росте мох. Перестрибнула через гнилу колоду та зробила широку петлю навколо велетенського поваленого дерева, що наїжачилося поламаним гіллям. Піднялася на невисокий пагорб і спустилася з другого боку, трохи сповільнивши крок, а тоді знов набираючи швидкості, й копита коней викресали іскри на кремінній гальці. На вершечку пагорба Арія озирнулася. Гарвін вирвався поперед Ангая, але не відставали обидва. Зеленобородий плівся позаду і, схоже, зупинявся.

Дорогу Арії перегородив струмок. Вона з плюскотом заїхала у воду, забиту мокрим брунатним листям. Коли кінь вийшов на берег на тому боці, ноги його були обліплені цим листям. Тут уже підлісок ріс густіше, а на землі було стільки коріння й каміння, що довелося вповільнити крок, та Арія все одно намагалася їхати чимшвидше. Ще один пагорб попереду, цього разу крутіший. Угору, потім униз. «Цікаво, великий цей ліс?» — думала вона. Кінь у неї був прудкіший, ніж у решти, вона знала, бо викрала зі стаєнь Руза Болтона в Гаренхолі одного з найкращих, але тут його прудкість не допоможе. «Треба шукати дорогу». Але натомість Арія натрапила на звірину стежку. Вузьку й нерівну, та це вже щось. Арія погнала по ній, і гілля хльоскало її в обличчя. Одна гілка зачепилася за каптур і зірвала його з голови, і на якусь мить Арія злякалася, що її піймали. З кущів метнулася лисиця, настрашена такою гонитвою. Звірина стежка вивела до ще одного струмка. Чи до того самого? Невже Арія повернулася? Не було часу це з’ясовувати, ззаду-бо чулося, як продираються між дерев коні. Колючки дряпали їй обличчя. Як коти, яких вона колись ловила на Королівському Причалі. З віття вільхи пурхнули горобці. Але дерева вже рідшали, і зненацька Арія виїхала на узлісся. Попереду простягнулися широкополі й рівні лани, порослі плевелами і дикою пшеницею, мокрі й витоптані. Арія знов пустила коня учвал. «Біжи,— думала вона,— біжи у Річкорин, біжи додому». То вона відірвалася? Вона швидко озирнулась — і за якихось шість ярдів побачила Гарвіна, який скорочував віддаль. «Ні,— подумала вона,— як він може, тільки не він, це несправедливо!»

Коні обидва були в милі й уже слабшали, коли Гарвін таки порівнявся з нею, простягнув руку й ухопив її вуздечку. Арія на той час і сама вже засапалася. Вона розуміла, що битва програна.

— Ви скачете, як справжня північанка, міледі,— сказав Гарвін, зупиняючи коней.— Точно як ваша тітка. Леді Ліанна. Але ж не забувайте: у мене батько був стайничий.

Вона кинула на нього повний гіркоти погляд.

— Я гадала, ти служиш батькові.

— Лорд Едард помер, міледі. Тепер я з лордом Лискавкою і з братами.

— Якими братами?

У старого Галлена не було інших синів, наскільки Арія пам’ятала.

— З Ангаєм, Лимом, Томом Сімкою і Зеленобородим — з ними всіма. Ми вашому братові Робу зла не бажаємо, міледі... але воюємо ми не за нього. У нього є власне військо, багато можних лордів прихиляють перед ним коліно. А у простолюду тільки ми і є,— він кинув на неї уважний погляд.— Ви розумієте, про що я?

— Так.

Те, що Робу він не служить, Арія зрозуміла чудово. І що вона тепер його бранка. «Краще б я лишилася з Пиріжком. Узяли б човен і попливли у Річкорин». Була б вона Жовторотиком. Ніхто не взяв би в полон Жовторотика, чи Нан, чи Ласку, чи сироту Арі. «Я була вовчицею,— подумала вона,— а тепер знов перетворилася на дурнувату леді».

— Ви миром поїдете назад,— спитав її Гарвін,— чи мені вас зв’язати й перекинули через сідло?

— Поїду миром,— озвалася вона похмуро. «Поки що».