Буря Мечів

Кетлін

«Це нехай собі королі зими роблять холодну крипту під землею»,— подумала Кетлін. А Таллі черпають силу з ріки, і саме в ріку вони повертаються, коли їхнє життя добіжить кінця.

Лорда Гостера, вбраного у блискучі срібні обладунки — кірасу й кольчугу, вклали у довгастий дерев’яний човник. Наниз простелили його плащ із синьо-червоними хвилями. Сюрко теж було синьо-червоне. Гребінь великого шолома, який лежав біля голови лорда, вінчав лускатий пструг зі срібла й бронзи. На груди лорду поклали фарбований дерев’яний меч, затиснувши пальцями руків’я. Латні рукавиці ховали висохлі руки, й батько знову здавався дужим. Ліворуч лежав масивний дубовий щит, облямований залізом, а праворуч — мисливський ріжок. Решту місця в човнику заповнили плавником, трісками й обривками пергаменту, а ще камінням, щоб човник осів у воді. На носі майорів прапор — стрибучий пструг Річкорину.

Обрали сімох, які мали виштовхнути погребальний човен на воду,— на честь сімох ликів бога. Одним з них був Роб, сюзерен лорда Гостера. А з ним — лорди Бракен, Блеквуд, Ванс і Малістер, сер Марк Пайпер... і Лукуватий Лотар Фрей, який прибув з Близнючок з відповіддю, на яку всі так довго чекали. У почті їхало сорок солдатів на чолі з Волдером Ріверзом, найстаршим з байстрюків лорда Волдера — суворим сивим чоловіком з репутацією відважного вояка. Їхнє прибуття (а прибули вони за кілька годин по смерті лорда Гостера), викликало в Едмура Таллі напад люті. «З Волдера Фрея слід шкуру злупити й четвертувати його! — кричав він.— Він до нас на переговори посилає каліку й байстрюка — і скажіть мені, що це не навмисна образа!»

«Я й не сумніваюся, що лорд Волдер своїх послів обирав з розмислом,— озвалася Кетлін.— Така собі шпилька, дрібна помста, але ж не забувай, з ким ми маємо справу. З „покійним“ лордом Фреєм — ось як батько його називав. Він сварливий, заздрісний і понад усе — гоноровий».

На щастя, її син повівся розсудливіше за її брата. Роб ласкаво привітав Фреїв, знайшов для їхнього почту місце в касарнях, пошепки попросив сера Дезмонда Грелла відійти, щоб надати честь Лотару провести лорда Гостера в останню путь. «Він мудрий не по літах, мій син, життя навчило». Можливо, дім Фреїв і відцурався короля на Півночі, але ж лорд Переправи залишається найсильнішим прапороносцем Річкорину, а Лотар сюди прибув від його імені.

Звідні ґрати поїхали вгору, і семеро, зайшовши у воду, відштовхнули лорда Гостера від водяних сходів. Коли човна спускали за течією, Лотар Фрей, дебелий і м’якотілий, уже важко відсапувався. Джейсон Малістер з Тайтосом Блеквудом стояли по груди у воді, спрямовуючи ніс човна.

Кетлін спостерігала з бійниці на зубчастій стіні — чекала й дивилася, як чекала й дивилася стільки разів! Внизу бистрий і шалений Ріннєкрут, наче спис, устромлявся в бік широкого Червоного Зубця, і його біло-блакитні води змішувалися з мулистими червонувато-брунатними водами великої річки. Над водою висів ранковий туман — легкий, як осіннє павутиння, як імла спогадів.

«На діда чекають Бран з Риконом,— сумно подумала Кетлін,— як колись чекала я».

Довгастий човник випірнув з-під червоної мурованої арки Водяної брами, набираючи швидкість у стрімкій течії Ріннєкрута, й опинився у вирі, де притока впадала в ріку. Коли човник з’явився з-під високих мурів замку, його квадратне вітрило напнулося, і Кетлін побачила, як сонце відбилося від батькового шолома. Стерно трималося прямо, і лорд Гостер спокійно поплив на середину ріки, просто в сонце на сході.

— Зараз,— підказав дядько. Брат Едмур — уже справжній лорд Едмур, коли вона зможе до цього звикнути? — вклав стрілу в тятиву. Зброєносець підніс головешку до її вістря. Едмур дочекався, поки полум’я розгориться, тоді підняв великого лука, натягнув тятиву до вуха й відпустив. З низьким дзижчанням стріла рвонула вперед. Кетлін провела її політ і очима, і серцем, аж поки стріла з тихим сичанням не впала у воду далеченько позаду човна лорда Гостера.

Едмур стиха вилаявся.

— Вітер,— мовив він, витягаючи другу стрілу.— Ще раз.

Головешка торкнулася просоченої олією ганчірки, прив’язаної зразу за гостряком, язики полум’я лизнули стрілу, Едмур підняв лук, напнув тятиву й відпустив. Стріла полетіла високо й далеко. Задалеко. Зникла в ріці за дюжину ярдів попереду човна, полум’я блимнуло та згасло. Едмурова шия почервоніла, кольором зрівнюючись із бородою.

— Ще раз,— скомандував він, дістаючи з сагайдака третю стрілу. «Він сам напружений, як тятива»,— подумала Кетлін.

Сер Бринден, схоже, теж це бачив.

— Дозвольте мені, мілорде,— запропонував він.

— Я сам,— не здавався Едмур. Підставив стрілу, щоб підпалили, рвучко підніс угору лук, зробив глибокий вдих, напнув тятиву. Довгу мить він, здавалося, вагався, а вогонь, потріскуючи, повз по стрілі. Нарешті відпустив. Стріла рвонула вгору, вгору, тоді по дузі почала падати, падати, падати... й зі свистом пролетіла повз напнуте вітрило.

Схибив на якусь долоню, та все одно схибив.

— Чужі б її забрали! — вилаявся брат. Човен уже відплив майже за межі досяжності, то зникаючи в річковому тумані, то виринаючи з нього. Едмур без слова вручив лук дядькові.

— Хутко,— звелів сер Бринден. Вклав стрілу, притримав її, поки підпалювали, напнув тятиву й відпустив, ще Кетлін не встигла переконатися, що полум’я розгорілося... але стріла майнула вгору, і вона побачила в повітрі вогненну смугу — жовтогарячий вимпел. Човник щез у тумані. Запалена стріла, падаючи, теж зникла... та лише на мить. Несподівана як надія, в усіх на очах розцвіла червона квітка. Вітрило загорілося, і туман засвітився червоним і жовтогарячим. На мить Кетлін чітко побачила обриси човника, оплетеного танцюючим полум’ям.

«Виглядай мене, маленька»,— мов почула вона батьків шепіт.

Кетлін сліпо потягнулася, щоб узяти брата за руку, але Едмур відійшов і став самотою на найвищій точці зубчастої стіни. Натомість за руку її взяв дядько Бринден, переплівши свої пальці з її пальцями. Разом вони спостерігали, як велике багаття меншає, зникаючи вдалині.

І нарешті воно зникло зовсім... може, човник досі пливе за течією, а може, уже тріснув і тоне. Під вагою обладунків лорд Гостер опуститься на дно і спочине у м’якому мулі річища, у водяних палатах, де вічно житиме двір Таллі з його підданими — зграйками риб.

Не встиг охоплений вогнем човен щезнути з очей, як Едмур пішов геть. Кетлін хотілося бодай на мить обійняти його, посидіти з ним — годину, ніч, місяць, позгадувати померлих і потужити. Та вона незгірше за нього тямила, що зараз не час: він тепер лорд Річкорину, і навколо нього збираються лицарі, щоб висловити співчуття й запевнити у своїй відданості, стіною відгороджуючи проблеми такі несуттєві, як сестрине горе. Едмур слухав підданих, насправді не чуючи слів.

— Промахнутися — це не ганьба,— тихо мовив до Кетлін дядько.— Слід сказати це Едмуру. Коли за течією поплив наш батько, Гостер теж промахнувся.

— Першого разу,— озвалася Кетлін; вона тоді була замала, щоб пам’ятати, та лорд Гостер частенько цю історію розповідав.— Друга стріла поцілила у вітрило.

Вона зітхнула. Едмур не такий сильний, яким здається. Батькова смерть — визволення, але брат дуже важко її переживає.

Вчора ввечері, напідпитку, він зламався й розплакався, каючись за все незроблене й несказане. Не слід було йому взагалі виїжджати на цей бій на бродах, казав він Кетлін; треба було зоставатися біля батькового ліжка. «Слід мені було з ним сидіти, як ти,— говорив він.— Він згадував про мене? Скажи мені правду, Кет. Він питав про мене?»

Останнім словом лорда Гостера було «Гвоздика», але Кетлін не змогла себе примусити сказати це братові. «Він прошепотів твоє ім’я»,— збрехала вона, і брат вдячно кивнув і поцілував їй руку. Якби він не намагався втопити у вині своє горе й провину, може, й поцілив би з лука, подумала Кетлін, зітхаючи, але цього вона не наважилася сказати вголос.

Чорнопструг провів її вниз із зубчастої стіни до Роба, який стояв серед своїх прапороносців, та його юної королеви. Побачивши матір, син мовчки пригорнув її.

— Лорд Гостер вигляд мав шляхетний, як у короля, міледі,— пробурмотіла Джейн.— Шкода, що я його зовсім не знала.

— Шкода, що я теж його мало знав,— докинув Роб.

— Він був би радий познайомитися з вами ближче,— мовила Кетлін.— Але між Річкорином і Вічнозимом забагато льє.

«А між Річкорином і Соколиним Гніздом, схоже, забагато гір, річок і військ». Лайса так і не відповіла на її листа.

З Королівського Причалу відповіддю теж була мовчанка. Кетлін сподівалася, що на цей час Брієнна з сером Клеосом уже б мали дістатися міста зі своїм бранцем. Можливо, Брієнна вже й повертається разом з дівчатками. «Сер Клеос присягався, що попросить Куця вислати крука, щойно відбудеться обмін. Присягався!» Але круки долітають не завжди. Може, якийсь лучник його підстрелив і засмажив собі на вечерю. І лист, який приніс би в душу Кетлін мир, може, лежить нині в попелі табірного багаття поряд з круковими кістками.

Чекали ще люди, щоб висловити Робу свої співчуття, тож Кетлін терпляче відійшла вбік, а до нього по черзі підходили Джейсон Малістер, Великий Джон і сер Рольф Спайсер. Та коли наблизився Лотар Фрей, вона легенько потягнула сина за рукав. Роб обернувся й чекав, що має сказати Лотар.

— Ваша світлосте,— заговорив Лотар Фрей — повнотілий чоловік років тридцяти п’ятьох, з близько посадженими очима, гострою борідкою і темними кучерями, які спадали до плечей. За криву з народження ногу він отримав прізвисько Лукуватий Лотар. Останню дюжину років він служив у свого батька за стюарда.— Мені прикро турбувати вас у гірку годину, та, можливо, ви сьогодні ввечері нас приймете?

— Залюбки,— відгукнувся Роб.— Я аж ніяк не хотів посіяти між нами ворожнечу.

— А я не хотіла стати її причиною,— сказала королева Джейн.

— Я розумію,— усміхнувся Лотар Фрей,— і мій лорд-батько також. Він велів мені переказати, що й сам колись був молодим і добре пам’ятає, як це — втратити голову через красуню.

Кетлін мала великі сумніви, що Волдер Фрей колись таке казав чи що в житті втрачав голову через красуню. Лорд Переправи пережив сімох дружин і нині був одружений з восьмою, але для нього вони завжди були не більш як грілка в постіль чи племінні кобили. Та все одно сказані слова були гідні, нічого не заперечиш. І Роб не заперечував.

— Як це люб’язно з вашого боку! — озвався він.— Чекатиму на зустріч з нетерпінням.

Лотар уклонився, поцілував королеві руку й пішов. На той час уже зібралася дюжина охочих висловити співчуття. Роб поговорив з усіма, як заведено, комусь дякуючи, комусь усміхаючись. Лише коли пішов останній, він обернувся до Кетлін.

— Нам слід дещо обговорити. Прогуляєшся зі мною?

— Як накажете, ваша світлосте.

— Це не наказ, мамо.

— Тоді залюбки.

Від свого повернення в Річкорин син ставився до неї добре, але рідко шукав її товариства. Якщо з юною королевою йому було затишніше, Кетлін не могла його за це винуватити. «З Джейн він усміхається, а мені з ним, крім горя, нема й чого розділити». Здавалося, він любить і товариство жінчиних братів: юний Ролам був йому за зброєносця, а сер Рейнальд — за штандарт-юнкера. «Вони йому тепер за тих, кого він утратив,— збагнула Кетлін, спостерігаючи за ними.— Ролам посів Бранове місце, а Рейнальд частково замінив Теона, а частково — Джона Сноу». Тільки з Вестерлінгами Роб усміхався, ба іноді й сміявся, як хлопчак, яким насправді й був. Для решти він завжди був королем на Півночі, чия голова хилиться від вагою корони, навіть коли її немає на його чолі.

Роб лагідно поцілував дружину, пообіцяв приєднатися до неї в палатах і пішов зі своєю леді-матір’ю. Ноги принесли їх у богопраліс.

— Лотар, здається, поводився дружньо. Це обнадійливий знак. Нам потрібні Фреї.

— Але це не означає, що ми їх отримаємо.

Він кивнув, і було його обличчя таке похмуре, а плечі так похилилися, що Кетлін потягнулася до нього всім серцем. «Корона просто розчавлює його,— подумала вона.— Він страшенно хоче бути добрим королем — хоробрим, гідним і розумним, але цей тягар завеликий для хлопчика». Роб робив усе, що міг, але удари й далі сипалися на нього, один за одним, невблаганно. Коли йому повідомили про битву при Сутінь-долі, в якій лорд Рендил Тарлі розгромив Робета Гловера й сера Гелмана Толгарта, він мав би розлютитися. Натомість він тільки приголомшено витріщився, не вірячи власним вухам, і мовив: «Сутінь-діл, на вузькому морі? Як вони опинилися в Сутінь-долі? — він збентежено похитав головою.— Третина моєї піхоти втрачена через якийсь Сутінь-діл?»

«Залізні забрали мій замок, а тепер Ланістери утримують мого брата»,— хрипким від розпачу голосом зронив Галбарт Гловер. Робет Гловер не поліг у битві, але незабаром його схопили поблизу королівського гостинця.

«Це ненадовго,— пообіцяв Роб.— Я їм запропоную на обмін Мартина Ланістера. Лорд Тайвін заради брата змушений буде погодитися». Мартин, син сера Кевіна, був братом-близнюком Віллема, якого убив лорд Карстарк. Кетлін знала: вбивство й досі не давало синові спокою. Він потроїв охорону Мартина, але й далі побоювався за його безпеку.

— Слід мені було обміняти Царевбивцю на Сансу, коли ти просила,— заговорив Роб, ідучи алеєю.— Якби я запропонував віддати її руку лицарю квітів, можливо, нині Тайрели були би з нами, а не з Джофрі. Як я про це не подумав!

— Ти думав про битви, і правильно. Навіть король не може думати про все воднораз.

— Битви,— буркнув Роб, підводячи матір до лавки під деревами.— Я переміг в усіх битвах, але чомусь програю війну,— він звів очі, так наче відповідь може бути написана на небі.— Залізні утримують Вічнозим і Кейлінський Рів. Батько мертвий, Бран з Риконом теж, і Арія, можливо, також. А тепер і твій батько.

Кетлін не могла йому дозволити впасти в розпач. Занадто добре знає вона смак цього трунку.

— Батько давно вже був при смерті. Ти б нічого не змінив. Ти наробив помилок, Робе, та який король їх не робив? Нед би тобою пишався.

— Мамо, мушу тобі де в чому зізнатися.

Серце Кетлін зробило перебій. «Це щось жахливе. Він боїться мені про це розповідати». Їй не спадало на думку нічого, крім Брієнни з її місією.

— Це щодо Царевбивці?

— Ні, щодо Санси.

«Вона померла,— майнуло в голові.— Брієнні нічого не вдалося, Царевбивця загинув, і Серсі в помсту вбила мою любу дівчинку». На мить вона втратила мову.

— Її... її нема, Робе?

— Нема? — збентежився він.— Тобто померла? Ні, мамо, ні-ні, її не чіпали, не в тому сенсі, просто... вночі прилетіла пташка, але я не міг примусити себе тобі розповісти, поки не поховають дідуся,— Роб узяв її за руку.— Сансу видали за Тиріона Ланістера.

Пальці Кетлін стиснули його долоню.

— За Куця?

— Так.

— Він присягався обміняти її на брата,— заціпеніло мовила вона.— І Сансу, і Арію — обох. Ми б їх отримали назад, якби повернули його дорогоцінного Джеймі, він обіцяв перед цілим двором. Як він міг з нею одружитися після того, як присягався перед очима богів і людей?

— Він же брат Царевбивці. Клятвовідступництво у них у крові,— Робові пальці торкнулися руків’я меча.— Якби я міг до нього дотягнутися, я б йому оту його потворну голову відрубав. Санса б овдовіла і звільнилася. Іншого виходу я не бачу. Її примусили промовити обітницю перед септоном і вдягнути малиновий плащ.

Кетлін пам’ятала покрученого недоростка, якого захопила на перехресті й забрала з собою в Соколине Гніздо.

— Слід було дозволити Лайсі виштовхнути його в місячні двері. Моя бідолашна люба Санса... навіщо їй таке зробили?

— Через Вічнозим,— миттю пояснив Роб.— Бран і Рикон загинули, тож Санса — моя спадкоємиця. Якщо зі мною щось трапиться...

Кетлін міцно стиснула йому долоню.

— З тобою нічого не трапиться. Нічого. Бо я цього не витримаю. У мене забрали Неда, забрали твоїх братиків. Сансу видали заміж, Арія загубилася, батько помер... як щось трапиться ще й з тобою, я здурію, Робе. Ти — все, що в мене лишилося. Ти — все, що лишилося в Півночі.

— Я ще не помер, мамо.

Знагла Кетлін охопив страх.

— Війни не потрібно вести до останньої краплі крові,— мовила вона з розпачем, який навіть сама почула у власному голосі.— Ти будеш не першим королем, який прихилив коліно, навіть не першим Старком.

Його вуста напружилися.

— Ні. Ніколи.

— У цьому немає ганьби. Балон Грейджой, коли заколот захлинувся, прихилив коліно перед Робертом. Торен Старк, щоб не бачити, як згорить його армія, прихилив коліно перед Ейгоном Завойовником.

— А Ейгон що — убив перед тим батька короля Торена? — він висмикнув руку.— Ніколи, кажу.

«Він поводиться зараз як хлопчак, а не як король».

— Ланістерам Північ не потрібна. Вони вимагатимуть тільки данини й заручників... а Куць, хай що ми зробимо, не відпустить Сансу, тож заручника вони отримають. Кажу тобі: залізні ще виявляться гіршим ворогом. Щоб мати бодай надію втримати Північ, їм не можна лишати жодного пагона дому Старків у живих, щоб ніхто не зміг оспорити їхнє право. Теон уже вбив Брана з Риконом, тож йому лишається тільки знищити тебе... і Джейн, так. Чи ти думаєш, лорд Балон може дозволити собі дочекатися, поки Джейн народить тобі спадкоємців?

Робове обличчя було холодне.

— Це тому ти звільнила Царевбивцю? Щоб замиритися з Ланістерами?

— Джеймі я звільнила заради Санси... і Арії, якщо вона ще жива. Сам знаєш. Та навіть якщо я плекала крихту надії таким чином купити мир, невже це так погано?

— Так, погано,— мовив він.— Ланістери вбили батька.

— Невже думаєш, я про це забула?

— Не знаю. А ти не забула?

Кетлін у гніві ніколи не била дітей, а тої миті мало не вдарила Роба. Їй довелося докласти зусиль, аби пригадати, яким він, мабуть, почувається наляканим і самотнім.

— Король на Півночі — ти, вибір за тобою. Я просто спитала, що ти думаєш про те, що я кажу. Співці возвеличують королів, які доблесно загинули на полі бою, але твоє життя варте більшого, ніж якась балада. Принаймні для мене, яка тобі це життя дала,— вона похилила голову.— Можна мені вже йти?

— Так,— відвернувся він і витягнув меча. Що він збирався робити, вона й гадки не мала. Тут немає ворогів, нема з ким битися. Тільки вона й він — серед високих дерев і опалого листя. «Є битви, в яких не перемогти мечем»,— хотілося Кетлін сказати, але вона боялася, що король до таких слів глухий.

За кілька годин, коли вона шила у себе в спальні, прибіг юний Ролам Вестерлінг, кличучи її на вечерю. «От і добре»,— з полегшенням подумала Кетлін. Адже не була певна, що після сварки син захоче її запросити.

— Ти дуже старанний зброєносець,— серйозно промовила вона до Ролама. Бран був би точно таким самим.

Якщо за столом Роб мав вигляд прохолодний, а Едмур — похмурий, за них обох старався Лукуватий Лотар. Показуючи взірець гарних манер, він тепло згадував лорда Гостера, лагідно висловлюючи Кетлін співчуття через втрату Брана й Рикона, хвалив Едмура за перемогу під Камінним Млином і дякував Робові за «швидке й жорстке правосуддя» щодо Рикарда Карстарка. А от Лотарів брат-байстрюк Волдер Ріверз поводився зовсім інакше: різкуватий і кислий, з обличчям підозріливим, як у старого лорда Волдера, він говорив мало й переважно віддавався меду й м’ясу, які перед ним поставили.

Коли були сказані всі порожні слова, королева з рештою Вестерлінгів вибачилася, зі столу прибрали, і Лотар Фрей прочистив горло.

— Перш ніж перейти до справи, яка привела нас сюди, маю сказати ще дещо,— урочисто заговорив він.— Боюся, це дуже серйозне питання. Мій лорд-батько отримав від онуків листа.

Кетлін настільки поглинуло власне горе, що вона уже й забула про двох Фреїв, яких погодилася взяти за годованців. «Тільки не це,— подумала вона.— Мати милостива, скільки ще ударів ми можемо витримати?» Чомусь вона була певна, що наступні слова ножем увіткнуться їй у серце.

— Від онуків у Вічнозимі? — змусила вона себе запитати.— Моїх годованців?

— Волдера й Волдера, так. Тільки зараз вони у Страхфорту, міледі. Мені прикро про це розповідати, але там був бій. Вічнозим згорів.

— Згорів? — з недовірою в голосі перепитав Роб.

— Ваші лорди-північани спробували відбити його у залізних. Коли Теон Грейджой зрозумів, що в нього відбирають трофей, він його підпалив.

— Ми про бій нічого й не чули,— сказав сер Бринден.

— Звісно, мої племінники ще малі, але ж вони там були. Листа написав Великий Волдер, та його кузен підписався також. З їхніх слів, бойовисько було криваве. Загинув ваш каштелян. Сер Родрик — так його, здається, звали?

— Сер Родрик Кассель,— заціпеніло промовила Кетлін. Добра душа, хоробрий і відданий старий. Вона внутрішнім зором побачила, як він смикає свої великі білі бакенбарди.— А що з іншими?

— Боюся, багатьох залізні взяли на мечі.

Онімівши від люті, Роб грюкнув кулаком по столу й відвернувся, щоб Фреї не бачили його сліз.

Але матір їх побачила. «День у день світ чорнішає». Подумки Кетлін полинула до маленької доньки сера Родрика — Бет, і до невтомного мейстра Лувіна, і до безжурного септона Чейла, і до Мікена на його кузні, і до Фарлена з Паллою на псарні, до старої Нан і дурника Годора. В неї стиснулося серце.

— Тільки не це, не всі!

— Ні,— мовив Лукуватий Лотар.— Жінки й діти поховалися, і мої племінники Волдер і Волдер поміж них. Оскільки Вічнозим лежав у руїнах, їх з собою у Страхфорт забрав син лорда Болтона...

— Болтонів син? — напружено перепитав Роб.

— Байстрюк, здається,— втрутився Волдер Ріверз.

— Не Ремсі Сноу? У лорда Руза є ще один син-байстрюк? — нахмурився Роб.— Бо Ремсі був чудовиськом і вбивцею, а вмер як боягуз. Принаймні так розповідали.

— Щодо цього сказати не можу. На війні завше багато плутанини. Багато неправди. Можу тільки повідомити, що мої племінники пишуть: жінок і малих Вічнозиму врятував Болтонів син-байстрюк. І всі, хто лишився живий, нині у безпеці, у Страхфорту.

— А Теон? — зненацька мовив Роб.— Що сталося з Теоном Грейджоєм? Він загинув?

Лукуватий Лотар розвів руками.

— Не можу сказати, ваша світлосте. Волдер і Волдер про його долю не згадували. Можливо, лорд Болтон знає, якщо мав звістки від свого сина.

— Ми його обов’язково запитаємо,— мовив сер Бринден.

— Бачу, ви всі збентежені. Мені прикро, що я приніс вам нову гірку звістку. Можливо, варто відстрочити розмову до завтра. Наша справа почекає, поки ви оговтаєтеся...

— Ні,— сказав Роб,— я волію її залагодити вже.

— Я теж,— кивнув брат Едмур.— Ви привезли відповідь на нашу пропозицію, мілорде?

— Так,— посміхнувся Лотар.— Лорд-батько просив мене переказати вашій світлості, що він згоден на нову шлюбну угоду між нашими домами й готовий поновити свою присягу королю на Півночі, але за умови, що ваша королівська світлість перепросить за образу, завдану дому Фреїв, віч-на-віч, власною королівською особою.

Перепрошення — невелика ціна, але Кетлін одразу не сподобалася ця умова лорда Волдера.

— Я втішений,— обережно мовив Роб.— Я ніколи не хотів, щоб між нами пролягла тріщина, Лотаре. Фреї доблесно воювали за мене. Я б хотів знов бачити їх на своєму боці.

— Ви дуже добрі, ваша світлосте. Якщо ви приймаєте умови, мені велено запропонувати лорду Таллі руку моєї сестри леді Рослій, шістнадцятирічної панни. Рослій — наймолодша дочка мого лорда-батька й леді Бетані з дому Розбі, його шостої дружини. Має лагідну вдачу й талант до музики.

Едмур посовався в кріслі.

— Може, мені б варто було спершу познайомитися...

— Познайомитеся на весіллі,— коротко мовив Волдер Ріверз.— Чи лорд Таллі воліє спершу зазирнути їй у зуби?

Едмур стримався.

— Щодо її зубів покладуся на вас, та все одно був би радий бодай побачити її до весілля.

— Пропозицію вам доведеться приймати зараз, мілорде,— сказав Волдер Ріверз.— В іншому разі батько її скасовує.

— Мій брат,— розвів руками Лукуватий Лотар,— відзначається солдатського прямотою, але він каже правду. Батько бажає, щоб весілля відбулося чимшвидше.

— Чимшвидше? — перепитав Едмур так жалібно, що в Кетлін майнула ганебна думка: мабуть, він міркував, як розірвати заручини, щойно закінчиться війна.

— Хіба лорд Волдер забув, що у нас війна? — різко поцікавився Бринден Чорнопструг.

— Оце навряд чи,— сказав Лотар.— Саме тому й наполягає, щоб весілля зіграли швидко, сер. На війні чоловіки гинуть, навіть молоді й дужі. Що стане з нашим союзом, якщо лорд Едмур загине, так і не відвівши Рослій під вінець? Та й на батьків вік теж слід зважати. Йому вже за дев’яносто, заледве чи він доживе до кінця війни. Його шляхетне серце буде спокійне, якщо люба Рослій вийде заміж до того, як боги заберуть його, щоб він міг померти, знаючи, що в дівчинки тепер є сильний чоловік, який її леліятиме й захищатиме.

«Нам би всім хотілося, щоб лорд Волдер помер щасливим». Кетлін дедалі менше подобалася ця пропозиція.

— Мій брат щойно втратив власного батька. Він у жалобі, йому потрібен час.

— Рослій — весела дівчинка,— мовив Лотар.— Можливо, якраз вона й потрібна лорду Едмуру, щоб йому легше було пережити горе.

— А дідусь розлюбив довгі заручини,— докинув байстрюк Волдер Ріверз.— Навіть не уявляю чому.

Роб кинув на нього холодний погляд.

— Я вас зрозумів, Ріверзе. Перепрошую, ви б не могли зоставити нас самих?

— Як зволить його світлість,— Лукуватий Лотар підвівся, і його брат допоміг йому дошкандибати до дверей.

Едмур кипів.

— Та вони фактично сказали, що моя обіцянка нічого не варта! Чого це я маю покладатися на того старого лиса у виборі нареченої? У лорда Волдера, крім Рослій, є й інші доньки. Й онучки. Мені б мали дати вибір, як тобі дали. Я — їхній сюзерен, та він мав би до неба стрибати, що я взагалі згоден з кимось із них одружитися.

— Він — людина гонорова, а ми його образили,— сказала Кетлін.

— Чорти б ухопили його гонор! Не дозволю ганьбити себе у власній хаті. Тому моя відповідь — ні.

Роб кинув на нього втомлений погляд.

— Я вам не наказуватиму. Не в такому питанні. Та якщо ви відмовитеся, лорд Фрей сприйме це за чергову зневагу й надії щось виправити не залишиться.

— Звідки така певність? — не здавався Едмур.— Фрей хотів одружити мене з однією зі своїх дочок з самого дня мого народження, тож не дасть такому шансу прослизнути між тих його загребущих пальців. Коли Лотар передасть йому нашу відповідь, він ще плазуватиме перед нами й погодиться на заручини... і на те, щоб наречену я обрав сам.

— Можливо, але на це потрібен час,— мовив Бринден Чорнопструг.— Та чи можемо ми чекати, поки Лотар їздитиме туди-сюди з пропозиціями і контрпропозиціями?

Роб стиснув кулаки.

— Мені слід повертатися на північ. Мої брати загинули, Вічнозим спалений, народ мій узяли на мечі... боги знають, чого хоче той Болтонів Байстрюк і чи Теон ще живий і на свободі. Не можу я тут сидіти й чекати весілля, яке чи то відбудеться, чи то не відбудеться.

— Має відбутися,— сказала Кетлін, хоч і нерадо.— Я так само, як і ти, брате, не хочу більше чути ні образ, ні скарг Волдера Фрея, але вибору в нас немає. Без цього весілля Робовій справі кінець. Едмуре, ми маємо погоджуватися.

— Ми маємо погоджуватися? — роздратовано повторив він.— Я щось не чув, щоб тобі пропонували стати дев’ятою леді Фрей, Кет.

— Наскільки знаю, восьма леді Фрей ще жива й у доброму здоров’ї,— відповіла вона. «На щастя». Бо, знаючи лорда Волдера, і до такого теж могло дійти.

— Я,— сказав Чорнопструг,— остання людина в Сімох Королівствах, яка має право вказувати іншим, з ким одружуватися, небоже. Одначе, пригадую, ти просив дозволу загладити провину за Битву на бродах.

— Я трошки інше мав на увазі. Поєдинок з Царевбивцею. Сім років покути як жебручий брат. Переплисти призахідне море зі зв’язаними ногами.

Побачивши, що ніхто й не усміхнувся, Едмур підніс руки.

— Чужі б вас усіх ухопили! Гаразд, я одружуся з тою дівкою. Загладжу провину.