Буря Мечів

Санса

— Нова сукня? — перепитала вона не так вражено, як сторожко.

— Краща за всі ваші попередні, міледі,— пообіцяла стара. Шнурком з вузликами вона обміряла Сансині стегна.— Шовкова, з мирським мереживом, з атласною підкладкою. Ви в ній будете справжня красуня. Сама королева розпорядилася.

— Яка королева?

Марджері ще не королева, не дружина Джофрі, але ж була королевою при Ренлі. Чи йшлося про королеву колючок? Чи...

— Королева-регентша, певна річ.

— Королева Серсі?

— Ніхто як. Уже багато років маю честь її обслуговувати,— стара обміряла шнурком внутрішню довжину Сансиної ноги.— Її світлість каже, ви вже доросла, не можна вам вдягатися, як малій дівчинці. Підніми руку.

Санса піднесла руку. Їй потрібна нова сукня, це правда. За останній рік вона виросла на три дюйми, та й більшу частину її гардеробу зіпсував дим, коли вона в день першого розквіту своєї жіночності намагалася спалити матрац.

— Перса у вас будуть прегарні, як у королеви,— сказала стара, міряючи своїм шнурком Сансі груди.— І не треба їх ховати.

Від цього зауваження дівчина спаленіла. Але так і є: коли вона останнього разу їздила на прогулянку верхи, то не змогла до самого верху застебнути шкірянку, і конюший, який допомагав їй сісти на коня, всі очі видивив. Іноді Санса ловила в себе на грудях погляди дорослих чоловіків, а деякі сорочки стали на неї такі тісні, що вона заледве могла в них дихнути.

— Якого вона буде кольору? — запитала Санса в кравчині.

— Колір я підберу, міледі. Вам сподобається, я певна. А ще ви отримаєте білизну й панчохи, плаття, мантії і плащі, і все, що належиться... е-е-е... гарненькій юній леді шляхетного роду.

— А до королівського весілля вони будуть готові?

— Раніше, набагато раніше, на цьому наполягає її світлість. У мене шість швачок і дванадцять помічниць, та й ми заради цього відклали всю роботу. Чимало леді на нас розсердяться, але таке веління королеви!

— Будь ласка, подякуйте її світлості за турботу,— чемно сказала Санса.— Вона до мене занадто добра.

— Її світлість дуже щедра,— погодилася кравчиня, збираючи речі й виходячи.

«Що ж так? — подумала Санса, лишившись сама. Вона розхвилювалася.— Можу закластися, що до цієї сукні якось причетна Марджері або її бабуся».

Марджері ставилася до Санси з незмінною добротою, в її присутності все мінялося. Леді з її двору теж гостинно приймали Сансу. А вона-бо так давно не тішилася з товариства інших жінок, що вже й призабула, як це приємно. Леді Ліонетта давала їй уроки гри на арфі, а леді Джанна ділилася неймовірними плітками. Мері Крейн завше мала в запасі цікаву оповідку, а маленька леді Булвер нагадувала Арію, тільки не таку запеклу.

За віком найближче до Санси були сестри Елінор, Алла і Меґа — Тайрели з молодших гілок дому. «Ружі з нижчих пагонів»,— підкусувала гінка і гостра на язик Елінор. Меґа була годована й галаслива, Алла — сором’язлива й мила, та на правах жінки головувала серед цих трьох Елінор: її-бо жіночність уже розквітла, тоді як Меґа з Аллою лишалися дівчатками.

Сестри прийняли Сансу в своє товариство так, наче знали її все життя. Довгі пообіддя вони проводили разом за шиттям, балачками під лимонні пироги й присмачене медом вино, вечорами грали в кості, разом співали в замковому септі... а часто одна чи й дві одразу ночували в Марджері, і тоді півночі шепотілися. Алла мала чарівний голос, і якщо її добре припросити, згоджувалася зіграти на лірі й заспівати пісень про лицарів і нещасливе кохання. Меґа не співала, але обожнювала цілуватися. Вони з Аллою іноді гралися в поцілунки, зізналася вона, але це зовсім не те, що цілуватися з чоловіком, а тим паче з королем. Цікаво, думала Санса, а якби Меґа поцілувала Гончака, як колись Санса? Коли він прийшов до неї в ніч битви, відгонячи вином і кров’ю. «Поцілував мене, пригрозив убити та примусив заспівати для нього».

— У короля Джофрі прегарні губки,— просторікувала Меґа, яка геть нічого не відала,— ох Сансо, бідолаха, у тебе, мабуть, серце розбите відтоді, як ти його втратила! Ти, либонь, стільки наплакалася!

«Я через Джофрі наплакалася більше, ніж ти можеш уявити»,— кортіло Сансі сказати, але поряд не було Маслозада, щоб заглушив її слова, тож вона, стиснувши губи, притримала язика.

Що ж до Елінор, то вона була вже заручена з юним зброєносцем, сином лорда Амброза; вони одружаться, щойно він заслужить собі остроги. У Битві на Чорноводді, в якій він зарубав арбалетника-мирсянина й солдата Малендорів, він мав з собою її стрічку.

— Алін казав, з її стрічкою він зробився безстрашним,— розповідала Меґа.— Казав, у битві як гасло кричав її ім’я, хіба це не чудово? Як би я хотіла, щоб колись і мою стрічку вдягнув якийсь воїн і зарубав сотню ворогів.

Елінор цитьнула на неї, але видно було, що їй приємно.

«Вони ще зовсім діти,— думала Санса.— Дурненькі дівчатка, навіть Елінор. Не бачили ні битви, ні смерті, нічогісінько не знають». Мрії їхні живляться піснями й переказами, як і в неї колись — поки Джофрі не відрубав її батькові голову. Санса заздрила дівчатам.

Але Марджері була інша. Мила й лагідна, вона, втім, мала в собі щось від своєї бабусі. Позавчора вона взяла Сансу з собою на соколине полювання. Вперше з дня битви Санса опинилася за містом. Загиблих попалили й поховали, але Брудна брама лишалася потрощеною і пощербленою від таранів лорда Станіса, а вздовж обох берегів Чорноводдя виднілися кістяки розбитих кораблів, і з мілин, як худі чорні пальці, стирчали обвуглені щогли. Плавав тільки плоскодонний пором, який і перевіз дівчат на той бік ріки, та коли вони опинилися в королівському лісі, потрапили на згарище, повне попелу, вугілля й мертвих дерев. Але в болоті при затоці кишіло від водоплавної птиці, тож Сансин кречет уполював трьох качок, а сапсан Марджері просто на льоту піймав чаплю.

— У Вілласа найкращі птахи в Сімох Королівствах,— сказала Марджері, коли вони двоє ненадовго лишилися самі.— Іноді він випускає і орла. От побачиш, Сансо,— взяла вона її за руку й потиснула,— сестричко.

«Сестричка». Колись Санса мріяла мати таку сестру, як Марджері,— гарну й лагідну, якій відкриті всі милості світу. З Арії сестра була геть незадовільна. «Але як можна дозволити сестрі одружитися з Джофрі?» — зненацька подумала Санса, і її очі наповнилися сльозами.

— Марджері, будь ласка,— мовила вона,— не треба...— слова давалися їй важко.— Не треба за нього виходити. Він не такий, яким здається, не такий. Він тебе скривдить.

— Не думаю,— упевнено посміхнулася Марджері.— Ти хоробра, що застерігаєш мене, але не бійся. Джоф зіпсутий і марнославний, і я не маю сумнівів, що він саме такий лихий, як ти кажеш, але батько, перш ніж погоджуватися на шлюб, примусив його взяти Лораса в королівську варту. День і ніч мене захищатиме найкращий лицар у Сімох Королівствах, як королевич Еймон захищав Нейрис. Тож краще нашому левенятку бути чемним, як гадаєш? — розсміялася вона й додала: — Ну, люба сестричко, влаштуємо перегони до ріки? Вартові просто збожеволіють!

Не чекаючи відповіді, вона підбила коня п’ятами в боки й полетіла вперед.

«Яка вона хоробра»,— подумала Санса, помчавши вчвал за нею... але сумніви й далі гризли її. Сер Лорас — видатний лицар, усі згодні. Але в Джофрі є й інші лицарі королівської варти, а ще ж золоті й малинові плащі, а коли він підросте, то в нього будуть і власні війська. Ейгон Негідник не кривдив королеву Нейрис, можливо, боячись її брата — Лицаря-Дракона... та коли інший лицар з його королівської варти закохався в одну з його коханок, король їм обом відрубав голови.

«Сер Лорас — Тайрел,— нагадала собі Санса.— А той лицар був з простих Тойнів. Крім власних мечів, його брати не мали армії, не мали можливості за нього помститися». Та що більше вона про це думала, то більше сумнівалася. Кілька місяців Джоф, може, і стримуватиметься, напевно, навіть цілий рік протягне, та раніше чи пізніше випустить кігті, а коли це станеться... Можливо, в королівстві з’явиться другий царевбивця, в місті почнеться війна, й у війні лева з ружею стічні канави почервоніють.

Санса дивувалася, що Марджері цього не бачить. «Вона старша за мене і, мабуть, розумніша. Та й батько її, лорд Тайрел, певно, знає, що робить. А я просто дурію».

Коли Санса розповіла серу Донтосу, що їде в Небосад, щоб одружитися з Вілласом Тайрелом, то думала, що він відчує полегшення й порадіє за неї. Але він натомість, схопивши її за руку, крикнув хрипким від вина й жаху голосом:

— Ні! Кажу вам, ці Тайрели — ті самі Ланістери, тільки в квіточку. Благаю вас, і не думайте про такі дурниці, поцілуйте свого Флоріяна й пообіцяйте, що діятимете так, як ми планували. На весілля Джофрі (а чекати вже недовго) вдягніть срібну сіточку на волосся й робіть усе, як я вам казав, а потім ми втечемо.

І він хотів поцілувати її в щоку.

Але Санса випручалася й на крок відступила.

— Я не буду. Я не можу. Усе піде не так. Коли я хотіла втекти, ви мене не взяли, а зараз немає потреби.

Донтос тупо витріщився на неї.

— Але ж усе готово, люба. Корабель, який відвезе вас додому, і човен, який доправить вас на корабель, ваш Флоріян усе це підготував для своєї любої Джонкіл.

— Перепрошую за клопіт,— сказала Санса,— але мені вже не треба ні кораблів, ні човнів.

— Але ж це для вашої безпеки!

— У Небосаду я буду в безпеці. Мене захистить Віллас.

— Він вас зовсім не знає,— наполягав Донтос,— він вас не кохатиме. Джонкіл, Джонкіл, розплющте свої милі очка, цим Тайрелам до вас байдуже. Вони шлюб беруть з вашими правами.

— Моїми правами? — розгубилася Санса.

— Люба,— мовив він до неї,— ви — спадкоємиця Вічнозиму.

Він знову стиснув її за руку, умовляючи не робити цього, але Санса, вивільнившись, втекла й лишила його стояти, погойдуючись, під серце-деревом. Відтоді вона не навідувалась у богопраліс.

Але й слів цих вона не забула. «Спадкоємиця Вічнозиму»,— думала вона, влягаючись уночі спати. «Вони шлюб беруть з вашими правами». Санса зростала з трьома братами. Вона й не думала, що матиме колись права на спадок, та оскільки Бран і Рикон загинули... «Це не має значення, Роб живий, він уже дорослий і скоро одружиться, матиме сина. І зрештою, Віллас отримає Небосад, навіщо йому Вічнозим?»

Іноді вона шепотіла в подушку його ім’я — просто почути, як воно звучить. «Віллас, Віллас, Віллас». Віллас — ім’я не гірше, ніж Лорас, здавалося їй. І звучать вони навіть трохи схоже. Тож хіба не байдуже до його ноги? Віллас стане лордом Небосаду, а вона буде при ньому леді.

Вона уявляла, як вони вдвох сидять у садку, з цуценятами на колінах, або ж, слухаючи співця, який награє на лютні, пливуть Мандером у прогулянковій барці. «Якщо я подарую йому синів, може, він і покохає мене». Вона дасть їм імена Едард, Брандон і Рикон і виростить такими ж доблесними, як сер Лорас. І навчить ненавидіти Ланістерів. У мріях Сансині діти схожі були на братів, яких вона втратила. Іноді навіть зринала дівчинка, схожа на Арію.

Але довго тримати в уяві образ Вілласа вона не могла: подумки вона повсякчас поверталася до сера Лораса, юного, граційного та прегарного. «Не можна тобі уявляти Вілласа таким,— казала вона собі.— Бо при зустрічі він може прочитати в твоїх очах розчарування, і як тоді він з тобою одружиться, знаючи, що ти закохана в його брата?» Віллас Тайрел був удвічі за неї старший, постійно нагадувала вона собі, а ще кульгавий і, може, навіть товстий і червонопикий, як його батько. Та гарний він чи ні, а вона, можливо, іншого захисника не матиме.

Одного разу їй наснилося, що це не Марджері, а таки вона сама виходить заміж за Джофрі, але шлюбної ночі він перетворюється на ката Іліна Пейна. Прокинувшись, Санса вся тремтіла. Вона не хотіла, щоб Марджері завдали таких страждань, як їй, але її жахала думка, що Тайрели можуть відмовитися від шлюбу. «Я її попередила, так, я розповіла їй про нього всю правду». Мабуть, Марджері їй не повірила. Джоф з нею завжди вдавав справжнього лицаря, як колись і з Сансою. Але зовсім скоро вона побачить його справжню натуру. Якщо не до весілля, то після. Санса вирішила наступного разу, як піде в септ, запалити Матері свічку й попросити захисту для Марджері від жорстокості Джофрі. А ще, можливо, свічку Воїну — за Лораса.

Нову сукню вона вдягне на церемонію у Великому септі Бейлора, вирішила вона, коли кравчиня знімала останні мірки. «Мабуть, тому Серсі її для мене й замовила, щоб на весіллі я не здавалася обшарпанкою». На бенкет після церемонії потрібна вже буде інша сукня, але, мабуть, підійде щось із її старих. Санса-бо не хотіла вимастити їжею чи вином нову. «Заберу її з собою в Небосад». Перед Вілласом Тайрелом вона хотіла постати в усій красі. «Навіть якщо Донтос має рацію і Віллас хоче не мене, а Вічнозим, він усе одно може мене покохати». Санса обхопила себе руками, міркуючи, коли вже буде готова сукня. Не могла дочекатися, коли вдягне її.